Запровадження інклюзивної освіти в знз



Скачати 384,22 Kb.
Дата конвертації13.02.2017
Розмір384,22 Kb.
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ В ЗНЗ
Організація навчання дітей з обмеже­ними можливостями у звичайних школах вимагає безліч зусиль. На жаль, більшість шкільних будівель не пристосовані за­раз до того, щоб у них знаходилися діти з важкою формою інвалідності. Крім того, по відношенню до дітей-інвалідів існує негативне ставлення з боку інших лю­дей, а також стереотипи та хибні погляди з приводу можливостей інвалідів: що вони можуть, а чого не можуть.

Для педагогів, які не мають досвіду спілкування з інвалідами, не зайвим буде прислухатися до цих рекомендацій, вони допоможуть налагодити відносини (зо­крема в класі та школі) і полегшити про­цес навчання. Не треба думати, що люди­на з обмеженими можливостями вимагає якогось спеціального поводження, просто це допоможе зняти незручність, що неми­нуче виникає, коли люди вперше зустріча­ються з чимось для них незнайомим.


Ми хочемо, щоб педагоги змогли по­долати свої упередження по відно­шенню до дітей і підлітків з різними формами інвалідності та їх здібно­стей. Крім того, ми хочемо ознайо­мити з особливостями спілкування з дітьми, які мають той або інший вид інвалідності. Адже саме вчитель може виховати майбутнє покоління в дусі толерантного відношення до «несхо­жого». Суспільство повинне позбави­тися стереотипного уявлення, що всі інваліди — це просто «хворі люди», і сприймати кожного інваліда як осо­бистість.
ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО НАДАННЯ ОСВІТИ ДІТЯМ

З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЗДОРОВ'Я
Мейнстримінг, сегрегація, інтеграція, інклюзія

Розрізняють кілька підходів до надан­ня освіти дітям з обмеженими можливос­тями здоров'я. Основні з них — мейнстримінг, інтеграція, інклюзія. У зарубіж­ній практиці вони використовуються як близькі за значенням, але не тотожні.



Мейнстримінг. Передбачає розши­рення соціальних контактів між дітьми з обмеженими можливостями здоров'я та їхніми ровесниками. Здебільшого це позаурочна форма спілкування: участь у спільних масових заходах, перебування в літніх таборах, відвідування клубів за інтересами. Але як показали дослідження, такі стосунки в позаурочний час характе­ризуються нетривалістю та обмеженістю.

Інтеграція визначається як зусилля, спрямовані на введення дітей у постійне освітнє середовище.

Розрізняють кілька типів інтеграції.



Соціальна інтеграція. Діти з особли­вими потребами можуть брати участь разом з іншими дітьми в позакласній ді­яльності, такій як харчування, ігри, екс­курсії тощо, як у дошкільних навчальних закладах, так і в загальноосвітніх навчаль­них закладах, однак, вони не навчаються разом.

Функціональна інтеграція. Як діти з особливими потребами, так і їхні однолітки навчаються в одному класі. Існує два типи такої інтеграції: часткова інтеграція та повна інте­грація. При частковій інтеграції діти з особливими потребами навчаються в окремому спеціальному класі або відділенні школи та відвідують тільки окремі загальноосвітні заходи — тоді як при повній інтеграції такі діти проводять увесь час у загально­освітніх класах. Саме останній тип інтеграції можна розглядати як справжню освітню інтеграцію.

Зворотна інтеграція. Про такий тип можна говорити тоді, коли здорові діти відвідують спе­ціальну школу.

Спонтанна або неконтрольована інтеграція. Діти з особливими потребами відвідують загаль­ноосвітні класи без отримання додаткової спеці­альної підтримки. Існують причини вважати, що в багатьох країнах чимала кількість таких дітей складає більшу частину тих, кого залишають на­вчатися на повторний рік.

Інтегроване навчання не передбачає зміни в системі освіти, дитина або адаптується до її ви­мог, або стає неприйнятою.

Інтеграція є проміжним етапом розвитку ін­клюзивної системи освіти.

Інклюзія (включення) — процес збільшення ступеня участі всіх дітей у соціальному житті, у різних програмах.
Інклюзивна освіта — це система освітніх по­слуг, що ґрунтується на принципі забезпечен­ня основного права дітей на освіту та права здобувати її за місцем проживання, що перед­бачає навчання дитини з особливими освіт­німи потребами в умовах загальноосвітнього закладу.
Інклюзивна школа — це заклад освіти, від­критий для навчання всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних, інтелектуальних, соціальних, емо­ційних, мовних чи інших особливостей. Цей заклад забезпечує безбар'єрне фізичне середовище, адаптує навчальні програми та плани, методи та форми навчання, тим самим надаючи можливість усім дітям успішно навчатись, у тому числі й ді­тям з особливими освітніми потребами; залучає батьків до співпраці; співпрацює з фахівцями з метою надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей; створює позитив­ну атмосферу в шкільному середовищі та громаді загалом.

Інклюзія — це процес. Важливо зазначити, що інклюзія має розглядатись як постійний пошук ефективних шляхів задоволення індивідуальних потреб усіх дітей. У цьому випадку відмінності розглядаються як позитивне явище, яке стимулює навчання дітей та дорослих.

Інклюзія пов'язана з визначенням перешкод та їх подоланням. Відповідно, вона включає про­ведення комплексної оцінки, збір інформації з різ­номанітних джерел для розробки індивідуального плану розвитку та реалізації його на практиці.

В основу інклюзивної освіти покладена ідеоло­гія, яка виключає будь-яку дискримінацію дітей, забезпечує однакове ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для дітей з особливими потребами.

Тобто система адаптується до потреб дитини. Девіз інклюзії: «Рівні можливості для кожного».

Досить часто інтеграцію ототожнюють з ін­клюзією, яка має дещо розширений контекст: ін­теграція відображає спробу залучити учнів з осо­бливими потребами до загальноосвітніх шкіл, а інклюзія передбачає пристосування шкіл та їх загальної освітньої філософії та політики до по­треб усіх учнів — як обдарованих дітей, так і тих, котрі мають особливі потреби. Інклюзія потребує змін на всіх рівнях освіти.

Суспільство повинно враховувати індивідуаль­ні потреби людей і пристосовуватися до них, а не навпаки.
ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ІНКЛЮЗИВНОГО ЗАКЛАДУ
Складові моделі інклюзивної освіти:

- командний підхід;

- задоволення індивідуальних потреб дітей;

- співпраця з батьками;

- створення сприятливої атмосфери в дитячому колективі.
Командний підхід

Запорукою успішної реалізації моделі інклю­зивної освіти є ефективна співпраця вчителів, від­повідних фахівців, батьків та учнів. Усі спеціалісти з проблем розвитку дітей є важливими помічни­ками та партнерами вчителів.


Переваги спільного навчання



Категорія

Зміст переваг

1

Для дітей з особли­вими по­требами

• Виникає прагнення наслідувати здорових дітей, досягти кращих результатів у навчанні, творчості, ба­жання нічим не вирізнятися;

• формуються демократичні настанови щодо ціннісного ставлення до кожної людини;

• руйнуються комплекси, виникає вільне спілкування, набувається досвід подолання труднощів;

• посилюється інтерес до життя, з'являється додаткова мотивація до навчання;

• з'являється можливість розвиватися на рівні зі здоровими дітьми, формуються звички до життя в ко­лективі, зникає відчуття самотності в житті;

• створюються додаткові можливості розвитку, формується відчуття причетності до життя суспільства та почуття ідентичності («Я такий, як інші»);

• відбувається процес самоствердження як повноцінної людини, компенсації своєї недуги, подолання комплексу неповноцінності, розвиток комунікабельності;

• з'являється можливість почуватися не ізольованим, а повноцінним, здоровим і щасливим;

• відбувається підготовка до умов реального життя;

• створюється більше можливостей брати участь у різних видах діяльності;

• підвищується позитивна самооцінка;

• урізноманітнюється спілкування;

• виникає додаткове спонукання


2

Для ін­ших дітей

• Виховуються моральні почуття до інших: повага, співчуття, доброзичливість, прихильність, симпатія; уміння знаходити підходи в спілкуванні з іншими;

• формується розуміння того, що всі люди різні, але всі рівні, незважаючи на фізичні та психічні вади;

• з'являється почуття відповідальності за себе та інших, розуміння того, що є люди, які потребують до­помоги, співпереживання, співчуття;

• набувається досвід взаємодії з іншими в процесі спільних ігор, праці, спілкування;

• з'являється можливість набуття досвіду моральної поведінки: допомоги, опікування;

• виховується здатність цікавитися не лише собою, а й перейматися інтересами інших, брати їх до ува­ги, розуміти їхні проблеми



3

Для педа­гогів

• Створюються умови для постійного професійного вдосконалення (педагоги вчаться на практиці здій­снювати індивідуальний підхід, складати індивідуалізовані навчальні програми, апробовувати різно­манітні методи навчання й виховання, ураховувати особливості стилів навчання, здійснювати різнорівневе оцінювання знань дітей, розробляти завдання різного ступеня складності тощо);

• з'являються сприятливі умови для ефективного виховання всіх дітей (завжди є можливість створити ситуації, де діти можуть виявити увагу, терпіння, співпереживання);

• опанування мистецтва побудови гармонійних взаємин з дітьми: не принизити жалістю, не дозволити образити, «не зіпсувати» підвищеною увагою


4

Для бать­ків дітей з особли­вими по­требами

• З'являються можливості кращого розуміння своєї дитини, її соціальної суті;

• починає руйнуватися комплекс неповноцінності, пов'язаний із народженням і вихованням хворої ди­тини;

• з'являється відчуття рівноваги, усвідомлення, що суспільство прийняло тебе; задоволення від того, що дитина живе повноцінним життям, доглянута та перебуває серед доброзичливих людей;

• формується відчуття власної причетності до процесу виховання та навчання завдяки участі в скла­данні індивідуалізованих навчальних планів, підборі завдань для дитини;

• з'являється можливість працювати, реалізовувати себе поза родиною (в улюбленій справі);

• створюються можливості для взаємодії з іншими родинами і, зокрема, із сім'ями, які виховують дітей з особливими потребами;

• поступово з'являється впевненість у завтрашньому дні (де навчатися, що робити далі), надія на пов­ноцінне дитинство;

• мають змогу постійно отримувати інформацію про сильні та слабкі сторони своєї дитини та як на­вчати її вдома;

• переконуються, що навчальне середовище є безпечним для їхньої дитини


5

Для бать­ків інших дітей

• Створюються сприятливі умови, коли можна виявити свою моральну сутність (допомогти, підтримати);

• складаються сприятливі умови для виховання у своїх дітей практичних умінь виявляти співчуття, ми­лосердя, доброзичливість;

• починає руйнуватися егоцентричне ставлення до світу: з'являється розуміння проблем інших, форму­ється ціннісне ставлення до життя, підвищується соціальна чутливість;

• починають більше розуміти сім'ї, де є діти з особливими освітніми потребами


У школі має бути створена своєрідна мережа підтримки. Усі працівники та адміністрація школи, усі, хто працює з дитиною з особливими освітні­ми потребами, мають допомагати один одному, обмінюватися знаннями, намагатися максимально використовувати місцеві ресурси для досягнення головної мети — реалізації дитиною її потенцій­них можливостей та підготовки її до незалежного життя в суспільстві.


Команда — це група людей, у яких є спільна мета, які співпрацюють, щоб досягти більшого.
Характерні риси командної роботи з дитиною, яка має особливі потреби:

- рішення стосовно методів роботи з дитиною приймаються колективно; члени команди не­суть колективну відповідальність за результати;

- батьки є рівноправними членами команди;

- усі члени команди мають рівний статус і вва­жаються однаково важливими;

- знання та вміння представників різних дисци­плін інтегруються під час розробки та реаліза­ції навчального плану роботи з дитиною.
Індивідуальний навчальний план

Індивідуальний навчальний план (ІНП) — це один з найважливіших інструментів у роботі з ді­тьми з особливими освітніми потребами.

Індивідуальний навчальний план — формаль­ний документ, що містить детальну інформацію про дитину та послуги, які вона має отримувати. Він розробляється командою педагогів і фахівців та об'єднує їхні зусилля з метою розробки комп­лексної програми роботи з дитиною і, водночас, визначає, які саме послуги надаватиме кожний фа­хівець. Батьки є активними учасниками розробки індивідуального навчального плану, оскільки вони знають своїх дітей краще за інших. Індивідуаль­ний навчальний план визначає необхідні адаптації/ модифікації та слугує підґрунтям для подальшого планування навчальних занять. Він розробляється та реалізується для кожного учня з особливими освітніми потребами.


Компоненти індивідуального навчального плану

Під час створення індивідуального навчально­го плану головну увагу звертають на розробку кон­кретних навчальних стратегій і підходів, а також системи додаткових послуг, які дадуть дитині змогу успішно навчатись у звичайному класі. Зазвичай в індивідуальному навчальному плані містяться такі компоненти:

1) інформація про дитину загального характеру: ім'я дитини, її вік, адреса, телефон, імена бать­ків, порушення розвитку, дата зарахування ди­тини до школи, термін дії ІНП;

2) поточний рівень знань і вмінь дитини. Наво­дяться відомості про рівень розвитку дитини, зафіксовані під час спостережень і досліджень: її вміння, сильні якості, стиль навчання (осо­бливо якщо один зі стилів домінує), що дитина не вміє робити, у чому їй потрібна допомога тощо. У плані має бути зазначено, що турбує


батьків. Має бути наведена інформація щодо впливу порушень розвитку дитини на її здат­ність до успішного навчання у звичайному класі. Усі ці відомості мають бути максималь­но точними, оскільки вони є підґрунтям для подальшої розробки завдань;

3) цілі та завдання. Саме вони мають допомогти дитині опанувати певними знаннями й уміння­ми. Вони мають відповідати поточному рівневі розвитку учня. У визначенні цих цілей і зав­дань беруть участь усі особи, причетні до ро­боти з дитиною.



Цілі — це твердження щодо бажаного резуль­тату. Вони можуть стосуватися знань, умінь, поведінки і мають бути чітко сформульовані, висловлені через позитивні твердження та бути зрозумілими всім, хто їх читає.

Завдання — це необхідні проміжні кроки на шляху до окресленої цілі, написані зрозуміли­ми та простими термінами.

У плані має бути визначено, хто, що, коли і як має робити.

Цілі визначають в усіх сферах, де спостеріга­ються відставання в розвитку (інтелектуаль­ний, соціальний та емоційний розвиток, роз­виток моторики, мовленнєві навички тощо);

4) спеціальні та додаткові послуги. У навчаль­ному плані мають бути передбачені заняття з відповідними фахівцями (з логопедом, фізі­отерапевтом, психологом та іншими спеціаліс­тами).

Учителі та фахівці співпрацюють над інтегру­ванням додаткових послуг у навчальний про­цес. Іноді учень потребує більш інтенсивних або особливих послуг, які можуть надаватися лише у відповідному середовищі (наприклад, заняття з використанням спеціальної апаратури тощо). У цьому випадку доцільно домовитися з відповід­ним закладом, який може надавати такі послуги. В індивідуальному навчальному плані має бути визначена кількість і тривалість занять фахів­ців з дитиною;

5) адаптації/модифікації. Відповідна адаптація середовища дає змогу дітям з особливими по­требами навчатись у звичайному класі. Розро­блюючи план, варто звернути увагу на необхідне облаштування середовища; використання на­лежних навчальних методів, матеріалів та облад­нання; урахування сенсорних та інших потреб дитини;

6) термін дії ІНП. Зазвичай індивідуальний на­вчальний план розробляють на один рік. Од­нак, члени групи з розробки ІНП (батьки, ад­міністратор, учитель та ін.) можуть у будь-який момент запропонувати провести збори, щоб модифікувати план або скласти новий. Це може виявитися необхідним, наприклад, якщо:

- дитина досягла поставленої мети;

- у дитини виникають труднощі при досяг­ненні визначених цілей;

- надійшло прохання збільшити кількість послуг дитині;

- дитину переводять до іншої школи;

- у дитини спостерігаються проблеми з по­ведінкою тощо.

Традиційно розробку ІНП починають одразу після приходу дитини до класу, а термін дії плану закінчується через рік. Водночас можна варіювати цей процес, пристосовуючи його до загального шкільного планування;

7) інформація про прогрес дитини. Невід'ємною складовою процесу розробки ІНП є оцінка та збирання відомостей про успіхи учня. При цьому можуть збиратися зразки робіт дитини, результати спостережень, контрольні листки, описи поведінки, результати порівнянь з типо­вим рівнем розвитку, результати тестів тощо. ІНП розробляється командою, до складу якої входять: педагоги, які працюють з дитиною, фахівці, які будуть залучені до навчально-виховного процесу, батьки дитини та керівни­ки закладу освіти. Складений та узгоджений з усіма членами команди індивідуальний на­вчальний план підписують директор закладу та батьки. Відповідальність за реалізацію інди­відуального плану лягає на всіх членів команди. Відстеження перебігу виконання цілей, окрес­лених в індивідуальному навчальному плані, покладається на заступника директора (у його обов'язки входить вирішення питань інклюзив­ної освіти).


Співпраця з батьками

Для успішної реалізації інклюзивних програм надзвичайно важлива ефективна співпраця педаго­гів і родин дітей з особливими освітніми потреба­ми. Керівник загальноосвітнього закладу є фасилітатором у налагодженні стосунків між педагогами, фахівцями та батьками.


На думку вчених, існує три фактори, які допо­магають школі залучати батьків до активної участі в ухваленні всіх рішень, що стосуються дитини:
- сприятлива атмосфера, коли педагогічний колектив дружньо налаштований і допо­магає в усьому;

- постійне двостороннє спілкування між ро­диною дітей і школою;

- сприйняття батьків як колег.
Для педагогів практика, орієнтована на сім'ю, означає визначення цілей і шляхів їх Досягнення, погоджених із родинами. Це підвищує вірогід­ність отримання бажаних результатів, упевненість і компетентність, здатність батьків і родичів ухва­лювати рішення стосовно їхньої дитини та всієї родини впродовж усього життя. Педагоги мають бути підготовлені до роботи з усіма членами ро­дини. Водночас, і батьки мають бути готовими до співпраці зі школою. Доведено: батьки беруть участь в освіті своїх дітей, коли переконані, що можуть бути залученими до цієї важливої робо­ти; коли відчувають, що можуть бути корисними для своєї дитини; коли усвідомлюють, що школа спонукає їх до залучення. Саме ці фактори най­важливіші в усвідомленні батьками своєї ролі та власної ефективності. Так, наприклад, ступінь за­доволення батьків включенням їхніх дітей у за­гальноосвітній простір безпосередньо пов'язаний з розумінням школою особливостей порушень розвитку дітей та їхніх потреб, а також з мірою здійснення пристосувань середовища, з готовніс­тю школи працювати з батьками.

В освітніх закладах можуть використовуватися три принципи практики, орієнтованої на сім'ю:

1) сім'ю необхідно вважати основним одержу­вачем послуг. Надаючи освітні послуги, тре­ба враховувати потреби всіх членів родини, які займаються освітою дитини та доглядом за нею;

2) необхідно підтримувати та шанувати рішення, які приймаються родиною. Другий принцип ви­знає важливість родини і пропонує фахівцям розглядати її членів як найважливіших учасни­ків освітньої команди — головних людей, ко­трі відповідають за ухвалення рішень стосовно освіти їхньої дитини та піклування про неї. Діа­пазон такої співпраці може бути дуже широ­ким: від індивідуальної роботи з учителями для розв'язання конкретних проблем — до участі в батьківських радах, які, працюючи спільно з педагогічним персоналом, допомагають при­ймати рішення щодо навчальної програми за­кладу;

3) необхідно надавати широкий спектр послуг, покликаних поліпшити функціонування дити­ни та родини. Необхідно зважати на культурні особливості кожної сім'ї, забезпечувати доступ до офіційних суспільних послуг (медичних, соціальних і суспільних: бібліотеки, місця для від­починку тощо).
Власне, тут виникають запитання: чи поширю­ються послуги на членів родин? Як і в якій формі сім'ї беруть участь в ухваленні рішень? Чи сприяє ця практика розвиткові дітей і зміцненню сімей?

Як свідчить досвід, сім'ї частіше отримують по­слуги, пов'язані з їхньою дитиною, і рідше — ре­сурси для вдосконалення власної роботи або до­бробуту.


Родини дітей з особливими освітніми потре­бами відповідальні за них упродовж усього життя. Тому одне з найважливіших завдань педагогів — допомогти батькам повірити в себе, у власні сили, аби вони могли подо­лати всі проблеми. До кожної родини слід віднайти індивідуальний підхід, оскільки в кожної є свої потреби, можливості та пріо­ритети; одні потребують більшої підтримки, інші — меншої.
Саме завдяки підтримці школи батьки отриму­ють необхідний досвід і стають менш залежними від фахівців, коли приймають рішення стосовно догляду за дітьми з особливими потребами та ви­значення їхнього майбутнього. Освітні програми можуть впливати і на поведінку батьків, змінювати їхні сподівання щодо своїх дітей.

Важливо, щоб у школі були передбачені різ­ні види спілкування та взаємодії між родинами і педагогами. Деякі батьки хочуть спілкуватися в письмовій формі, іншим потрібні особисті зустрі­чі. Поступово сім'ї набувають певного педагогіч­ного досвіду, унаслідок чого у дітей поліпшуються знання та вміння, підвищується самоповага. Якщо працівники школи не спілкуються з батьками та приймають рішення замість них, батьки почува­ються малокомпетентними і гірше контролюють ситуацію. Більшість родин ділиться з педагогами інформацією особистого характеру, що дає змогу вчителям з'ясувати, у чому їм потрібна допомога. Якщо родини заперечують необхідність особливої уваги до їхньої дитини, школа має наполегливо та послідовно заохочувати їх до участі в педагогіч­ному процесі. У цьому випадку слід надавати ін­формацію фактичного характеру й уникати певних оцінок і висновків.

Запорукою добрих стосунків між школою та сім'єю є повага, некритичне ставлення (без кри­тики) і співчуття.

Оскільки родини є головними наставниками своїх дітей, вони мають повне право на особливу увагу й повагу з боку професіоналів. Шкільні пе­дагоги можуть багато в чому допомогти батькам. Скажімо, ініціювати розмову на теми, про які сім'я говорити не наважується. Наприклад, чимало бать­ків «важких» дітей спочатку приховують свій гнів, образу, розпач. Коли ж вони бачать, що вчитель розуміє їхні переживання, вони охоче йдуть на контакт.

Педагоги мають позитивно й відверто ставити­ся до батьків дітей, незалежно від їхніх особистих якостей. Коли вчитель не дає оцінок, не критикує, а делікатно, без будь-якого тиску заохочує родини до прийняття власних рішень, імовірність пози­тивного результату збільшується. Якщо ж учитель не схвалює дії батьків стосовно дитини, це може спричинити відчуженість і опір з їхнього боку.

Педагоги мають ураховувати сімейні обставини, співчувати родинам і відповідним чином демон­струвати це під час спілкування. Спостерігаючи за реакцією батьків, учитель може визначити, чи до­статньо ефективно він висловлює своє співчуття.

Батьки проводять зі своїми дітьми найбільше часу і знають їх краще за інших. Можна сказати, що батьки — експерти з питань, які стосуються їхніх дітей. Педагоги ж — експерти з питань роз­витку й освіти дітей загалом. Коли вчителі та бать­ки активно співпрацюють, їхні знання та ресурси подвоюються, що справляє загальний позитивний вплив на розвиток дитини.

Одні родини повністю задоволені своєю вза­ємодією з фахівцями, іншим може здаватися, що "їхні погляди не враховують, і це призводить до втрати довіри. Якщо батьки не відчувають довіри до педагогів та інших фахівців, їм дуже важко ді­литися з ними інформацією та спільно приймати важливі рішення. Коли батьки є активними чле­нами команди, навчальна програма дитини стає насиченою та максимально ефективною. Коли ж батьки не залучені до справи, навчальні програми дітей, здебільшого, компромісні.


Рекомендації з організації успішної взаємодії педагогів і сімей

Чітко й послідовно наголошуйте на цінності дитини. Те, як працівники школи говорять про дітей під час формального й неформального спіл­кування на початку навчального року, суттєво впливає на розвиток стосунків із сім'ями цих дітей. Батьки цінують здатність учителів бачити різні ас­пекти особистості дитини, а не лише її академічну успішність; уміння звертати увагу на індивідуаль­ний прогрес дитини, а не ставити інших дітей як взірець для наслідування.

Ставте себе на місце батьків. Батьки цінують зусилля педагогічних працівників, які намагаються зрозуміти, що означає мати дитину з особливими потребами (наприклад, необхідність домовлятися з чиновниками в системі загальної та спеціальної освіти). Іноді батьки вважають, що шкільні пра­цівники не розуміють їхнє розчарування системою освіти. Батьки зауважували, що їх уважають не­терплячими. Вони хотіли б, аби шкільні праців­ники краще розуміли їхнє розчарування щодо повільних темпів удосконалення роботи школи в інклюзивній практиці. Працівники шкіл, які на­магаються зрозуміти стан батьків, меншою мірою схильні привласнювати право виносити вердикти, які можуть нашкодити взаєминам між сім'єю та школою.

Поглиблюйте своє розуміння культурної різно­манітності. Якщо вчителі глибше розумітимуть наявну різноманітність культур, вони зможуть кра­ще навчати дітей та ефективніше співпрацювати із сім'ями. Багато вчителів ніколи не зважали на різно­манітність культур. За допомогою ефективних про­грам підвищення кваліфікації школи можуть допо­могти своїм працівникам замислитися над культур­ною основою власної системи переконань стосовно дітей та їхніх родин, а також щодо впливу цих пере­конань на міжособистісні взаємини. Значний вплив на культуру справляють приналежність до певного покоління, соціальне становище, освіта, професія, а також інші чинники. Такий підхід до професій­ного вдосконалення допоможе вчителям викорис­товувати своєрідні «культурні лінзи», через призму яких потрібно формулювати належні висновки.


Умійте бачити індивідуальність, боріться зі стереотипами. Деякі батьки вважають, що є вчи­телі, які судять про них і роботу з дітьми лише за фактом наявності в їхньої дитини відхилень у роз­витку. Часто педагоги схильні до поспішних уза­гальнень. Працівникам школи необхідно давати змогу вивчати причини виникнення стереотипів.
Наполегливо працюйте над створенням парт­нерства. Один із батьків зазначив: «...Спершу, коли ви ухвалюєте рішення про створення спільної з батьками команди, можливо, вам не вдасться до­лучити всіх, але дайте їм якийсь час, не полишай­те цю справу». Розглядаючи методи спілкування між школою та сім'єю, батьки звертають увагу на необхідність гнучкіше підходити до планування часу зустрічей, допомагати родинам спілкуватися між собою, щоб вони могли розподіляти обов'язки, пов'язані з наглядом за дітьми.
Виявляйте зацікавленість до мети, визначеної батьками для дитини. Першим кроком на шля­ху до діалогу є необхідність установити особисті контакти з батьками. Деякі педагоги володіють прекрасними вміннями скорочувати психологіч­ну відстань між батьками і фахівцями. Ці вчите­лі можуть створити атмосферу, у якій батьки не почуваються ніяково. Педагоги досягають цього за допомогою використання відповідного стилю спілкування. Однак, іноді у відносинах спостері­гаються прояви, які батьки називають «синдромом експерта».
Домовтеся з батьками, у який спосіб вони хочуть обмінюватися з вами інформацією. Для успішної співпраці потрібна безперервна й ефек­тивна взаємодія сім'ї та школи. Деякі батьки вважають, що добре мати одну особу в школі, з якою вони мають підтримувати контакт. При цьому підкреслюється важливість стійких кон­тактів з людиною, котра добре знає дитину та її індивідуальні особливості. Учителям необхідно поцікавитись у батьків, з якими працівниками школи вони хотіли би підтримувати зв'язок, як часто, яким чином (беручи участь у різних зустрі­чах, телефоном, за допомогою письмових повідо­млень). Крім того, згодом уявлення батьків щодо контактів зі школою можуть змінюватися з ура­хуванням різних чинників, пов'язаних зі змінами в житті сім'ї. Деякі батьки вважають ефективною формою відвідини вчителями помешкань учнів. Адже такі відвідини дітей у домашній обстанов­ці, на їхню думку, можуть допомогти вчителям побачити здібності вихованців, яких вони не ви­являють у школі.
Використовуйте мову, якою спілкуються в по­всякденному житті. Батьки часто почуваються вилученими з процесу планування, якщо фахівці використовують спеціальні терміни під час обго­ворення результатів тестування, розкладу та ви­значення необхідних послуг.
Ведіть пошук ефективних форм планування та розв'язання проблем. На відміну від офіційних що­річних зборів, бажано влаштовувати регулярні зу­стрічі команди. Порівняно з офіційними зборами, батьки почуваються набагато комфортніше, обго­ворюючи проблеми в обстановці, де всі цінують успіхи, дружбу, цікаві історії.
Розробляйте довгострокові плани загальної шкільної роботи, яка передбачає участь усіх ді­тей. Таким чином, навчання у звичайних класах, за відповідної підтримки, стане нормою для всіх дітей з порушеннями розвитку.
Один із найефективніших способів залучення до навчально-виховного процесу батьків — за­просити їх до класу. Це дає їм змогу ознайоми­тись із сучасними стратегіями роботи з дітьми, які вони потім зможуть використовувати вдома. Деякі батьки самі охоче приєднуються до занять з дітьми в класі, іншим для цього потрібна певна допомога. Працівники школи мають скеровувати дії батьків, ефективно використовувати їхню при­сутність.

Доцільно розробити певні загальні рекоменда­ції щодо роботи з дітьми, які допоможуть батькам почуватися в класі зручніше та впевненіше, а та­кож зроблять їхню діяльність продуктивнішою. Ці рекомендації можна роздати батькам або виві­сити на дошці оголошень.

Зустрічаючи членів родин у класі, учитель може вручати їм персональні листи з конкретними вказівками, щоб не витрачати час на пояснення. Важливо не забувати в той чи інший спосіб ви­словлювати вдячність членам родин, які допома­гають налагоджувати успішну роботу в класі.
Працівники навчального закладу мають ство­рити таке середовище, де б дитина почува­лася комфортно та впевнено. Це одне з най-І важливіших завдань адміністрації та педагогів і, водночас, перший крок на шляху налаго­дження довірливих, партнерських стосунків з родинами.

У школах мають визнавати батьків дітей з осо­бливими освітніми потребами як партнерів та спи­ратися на принципи педагогічної діяльності, орієн­тованої на інтереси сім'ї, а саме:

визнання того, що сім'я є елементом стабіль­ності в житті дитини, у той час як педагоги
можуть увесь час змінюватися;

ефективне співробітництво педагогів з батьками та іншими фахівцями;

регулярний обмін з батьками повною та неупередженою інформацією стосовно 'їхніх дітей;

запровадження в навчальному закладі політики та системи послуг, які забезпечують сім'ямнеобхідну емоційну та фінансову підтримку;

розуміння й урахування потреб дітей під часрозробки навчальних та інших програм;

заохочення та створення умов для взаємноїпідтримки батьків;

розуміння унікальності кожної сім'ї, повага дорізних методів навчання та виховання дітей,що застосовуються батьками;

турбота про те, щоби послуги, які надаютьсяродинам, були комплексними, скоординовани­


ми, доступними та відповідали потребам кожної родини.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ПЕДАГОГАМ ЩОДО РОБОТИ З ОСОБЛИВИМИ УЧНЯМИ


Розглянемо найбільшу групу дітей, яка входить до поняття «особливі діти» — діти з особливостя­ми (порушеннями) психофізичного розвитку.

Такі діти мають відхилення від нормального фізичного чи психічного розвитку, зумовлені при­родженими чи набутими розладами.

Залежно від типу порушення виокремлюють такі категорії дітей:

з порушеннями слуху (глухі, оглухлі, зі зниже­ним слухом);

з порушеннями зору (сліпі, осліплі, зі зниже­ним зором);

з порушеннями інтелекту (розумово відсталі, іззатримкою психічного розвитку);

з мовленнєвими порушеннями;

з порушеннями опорно-рухового апарату;

зі складною структурою порушень (розумововідсталі сліпі чи глухі; сліпоглухонімі та ін.);

з емоційно-вольовими порушеннями та дітей
з аутизмом.

Виділяють:

природжені розлади, спричинені порушеннямживлення, гормональними розладами, резусною несумісністю груп крові матері та дитини,
шкідливим впливом на плід генетичних фак­торів, інтоксикацій, інфекцій, травм, впливом медичних препаратів, алкоголю, наркотичних
та отруйних речовин; набуті порушення, зумовлені переважно різно­
манітними шкідливими впливами на організмдитини під час народження та в наступні пе­ріоди розвитку (механічні ушкодження плоду,тяжкі пологи, пологова асфіксія, крововиливив мозок, інфекційні захворювання тощо).

Навчання та виховання дітей з порушеннями психофізичного розвитку здійснють з урахуван­ням особливостей 'їхнього розвитку, використан­ням специфічних заходів та організаційних форм навчальної роботи, залежно від характеру розладу.

П Діти з порушеннями опорно-рухового апарату

Порушення опорно-рухового апарату виника­ють унаслідок певного захворювання, що призво­дить до розладу рухових функцій (наприклад, ди­тячий церебральний параліч у важкій формі, розсіяний склероз, захворювання кісток), унаслідок травми хребта або ампутації. Діти з порушеннями опорно-рухового апарату відчувають труднощі під час пересування, користуються різноманітними допоміжними засобами: інвалідними візками, ми­лицями, тростинками чи «ходунками». При деяких важких травмах хребта відбувається ушкодження спинного мозку, який відповідає за рухову актив­ність кінцівок, унаслідок чого відбувається їх па­раліч. Хребет може бути зламаний у різних місцях, тож наслідки травми, залежно від того, яка час­тина спинного мозку ушкоджена та якою мірою, можуть бути різними. Параплегія: спинний мозок травмовано нижче шийного відділу, відтак, у лю­дини уражена нижня частина тіла і ноги, а також частина внутрішніх, тазових органів. Тетраплегія: спинний мозок пошкоджений на рівні шийного відділу, унаслідок цього руки й ноги в людини повністю або частково позбавлені чутливості та рухливості.

Дитячий церебральний параліч (ДЦП) виникає внаслідок порушення в тій частині мозку, яка від­повідає за контроль і координацію роботи м'язів. Часто це трапляється під час пологів через кисневу недостатність або в перші місяці життя дитини. Це не прогресуючий стан, який не може передаватися іншим людям.

ДЦП характеризується неспроможністю пов­ною мірою контролювати координацію рухів і м'я­зову силу. Залежно від того, який відділ мозку ура­жено, можуть виникати різкі м'язові напруження (спазми), мимовільні рухи, характерна «танцююча» хода. Крім того, можуть виникати аномальні від­чуття та сприйняття, порушення зору, слуху та мовлення, напади, затримка в розумовому розви­тку. Діти з ДЦП можуть відвідувати звичайну шко­лу та вчитися разом з усіма. Залежно від ступеня та характеру порушення дітям із ДЦП потрібно створювати для навчання спеціальні умови: без-бар'єрне середовище для тих, хто пересувається на візку; пристосування для письма або малювання, якщо в дитини спостерігають розлади моторики тощо. З учнями школи обов'язково потрібно про­вести бесіду (і не одну) на цю тему, запросити до класу експертів — молодих інвалідів, які зможуть переконливо розповісти про своє життя, пробле­ми, відповісти на запитання та показати наочні матеріали.

Поради учителеві

Дізнайтеся більше про церебральний параліч, організації, які надають допомогу та джерела, з яких ви можете отримати корисну інформацію.

Інколи вигляд учня з церебральним паралічем справляє враження, що він не зможе навчатися як інші. Зосередьте увагу на конкретній дитині й дізнайтеся безпосередньо про її особисті потреби та здібності. Проконсультуйтеся з іншими вчителями, які в попередні роки навчали дитину, стосовно навчаль­
ного середовища для саме цього учня. Батьки найкраще знають свою дитину. Вони можуть чимало розповісти про її особливі потреби та можливості.

Навчіться використовувати допоміжні технології (спеціальні пристрої для письма, додаткове устат­кування для комп'ютера).

Проконсультуйтеся з фізіотерапевтом стосовно режиму навантаження учня, необхідних перерві вправ. Нагадуйте про це учневі та стежте, щоб він не перевтомлювався.

Іноді в учнів із церебральним паралічем може спостерігатися зниження слуху на високочастотні тони, водночас зберігається на низькі. Намагайтеся говорити на нижчих тонах, переконайтеся, що учень добре чує звуки т, к, с, п, е, ф, ш.

Знизьте вимоги до письмових робіт учня. Можливо, йому буде зручно використовувати спеціальні
пристосування, комп'ютер чи інші технічні засоби.

Стежте, щоб необхідні матеріали, навчальне приладдя, унаочнення були в межах досяжності учня.

Не обтяжуйте учня надмірним піклуванням. Допомагайте, коли напевно знаєте, що він не може щось подолати, або коли він звернеться по допомогу.

Учневі необхідно більше часу для виконання завдання. Адаптуйте вправи відповідним чином, розробіть завдання у вигляді тестів тощо.



Загальні рекомендації

• У наших умовах, коли практично всі будівлі, у тому числі й школи, не обладнані пандусами та ліфтами, дитині на візку потрібна допомога


для того, щоб подолати численні бар'єри.

Якщо ви хочете допомогти, запитайте в батьків або фахівців, що потрібно робити, і дійте чітко за інструкціями, особливо, якщо ви допомагаєте дитині подолати сходи. Деякі інваліди, котрі пройшли спеціальні тренінги, можуть самостійно або за мінімальної допомоги долати сходи. Але це подібно до екстремально­го спорту та завжди небезпечно. Коли йдеться про дітей, допомога необхідна практично зав­жди, а помічникам потрібен інструктаж.

Візок слід котити повільно, оскільки він лег­ко набирає швидкість і несподіваний поштовх може призвести до втрати рівноваги.

Завжди переконуйтесь у доступності місць, де заплановані заходи: наприклад, екскурсія. Заздалегідь поцікавтесь, Які можуть виникнути проблеми і як їх можна подолати. Розкажіть про них, щоб батьки (чи сама дитина) могли прийняти рішення. Пам'ятайте: допоміжні за­соби мають бути справними й під рукою. По­дбайте аби там, де є бар'єри (сходи, двері, поро­ги тощо) були люди, готові прийти на допомогу. Потурбуйтесь і про те, щоб особа на візку могла дотягнутися до речей, які їй потрібні (напри­клад, до книг чи наочних посібників).

0 Діти з порушенням зору

Порушення зору може мати різний ступінь — від тотальної сліпоти, що зустрічається рідко (10%); часткової сліпоти, коли людина не може розрізняти колір і форму, але може бачити світло, до незначного зниження зору. За певної підготовки, яку діти з порушенням зору починають отримува­ти ще в дошкільному закладі, вони досить вільно та самостійно орієнтуються, пересуваються. Існує


безліч засобів і технологій, що допомагають лю­дям із порушенням зору бути самостійними: від простого диктофона й годинника, «що розмовляє», до міні-комп'ютера, що дає змогу орієнтуватися на місцевості.

Основною причиною зниження гостроти зору є природжені захворювання або аномалії очей (70% випадків). Серед поширених розладів органів зору — мікрофтальм, анофтальм, катаракта, глау­кома, атрофія зорового нерва, дегенерація сітківки, астигматизм, короткозорість, далекозорість.

Унаслідок неповного чи спотвореного сприй­няття довкілля уявлення таких дітей певною мірою збіднені, фрагментарні, отримана інформація по­гано запам'ятовується. Діти відчувають труднощі під час читання, письма, практичних робіт, швид­ко стомлюються, що зумовлює зниження розумо­вої та фізичної працездатності. Саме тому вони потребують дозованого зорового навантаження та охоронного режиму під час організації навчального процесу.

Загальні рекомендації

• Намагайтеся надати інформацію в тому вигля­ді, у якому її хотіла б отримати дитина, яка не бачить або бачить погано. Якщо у вас немає змоги перевести інформацію в потрібний фор­мат (шрифт Брайля, крупний шрифт — 16-18 та більших кеглів, дискета, щоб прочитати її за допомогою комп'ютера зі звуковою програмою, аудіокасета), віддайте її в тому вигляді, у якому вона є: це однаково краще, аніж нічого.

Якщо ви збираєтеся читати вголос дитині, яка не бачить, спочатку попередьте про це. Гово­ріть нормальним голосом. Не пропускайте ін­
формацію, якщо вас про це не попросять, і не замінюйте читання переказом.

Якщо ви знаходитесь із дитиною, яка не ба­чить у новому приміщенні, опишіть коротко,


де ви перебуваєте. Наприклад: «У центрі класу(аудиторії), приблизно за шість кроків від тебе, праворуч і ліворуч, — ряди парт, дошка — попереду». Або: «Ліворуч від дверей, біля вхо­ду, — шафа». Зверніть увагу на наявність «небезпечних» предметів. Уникайте розмитих визначень та описів, які, зазвичай, супроводжу­
ються жестами, виразами на кшталт: «Склянка знаходиться десь там на столі, це біля тебе...»Намагайтеся бути точними: «Склянка посеред­ині столу», «Стілець праворуч від тебе».

Поради учителеві

Через кожні 10-15 хвилин учень повинен 1-2 хвилини перепочити, роблячи спеціальні вправи.

Освітлення робочого місця учня має бути не менш як 75-100 кДж/м.

В унаочненнях доцільно збільшити шрифт, фон зробити не білим, а світло-жовтим чи світлозеленим.

Пишучи на класній дошці, матеріал розташовуйте так, щоб в учня він не зливався в суцільну лінію. З'ясуйте, написи яким кольором крейди учень бачить краще.

Давайте можливість учням підійти до дошки чи унаочнення, щоб краще роздивитися написане.

Намагайтеся все, що пишете на дошці, продублювати роздавальним матеріалом.

Зверніть увагу на якість роздавального матеріалу: це має бути матовий, а не глянцевий папір, шрифт — великий і контрастний.

Не переобтяжуйте учня читанням великих текстів під час самостійного опрацювання матеріалу, краще поясніть ще раз усно, переконайтеся, що він усе зрозумів.

3 таких предметів, як література, історія, географія тощо можна використовувати аудіозаписи.

Доцільно переглянути вимоги до письмових робіт. Іноді слабозорому учневі необхідно писати з ви­користанням трафарету, щоби правильно розташувати текст на сторінці та дотримуватися рядків.

Частіше перевіряйте розуміння учнем матеріалу, який подається на уроці.

Стежте за поставою учня й водночас не обмежуйте його, коли він надто близько підносить тексти до очей.

Не робіть зайвих рухів і не затуляйте учневі джерело світла.

Завжди називайте себе та інших співрозмовни­ків, а також усіх присутніх і тих, хто вийшов чи повернувся до приміщення. Не забувайте озвучувати свої жести та написи. Намагайтеся передати словами те, що часто висловлюється мімікою і жестами, — не забувайте, що звичнийжест «там...» людина, яка не бачить, не зрозу­


міє. Коли ви спілкуєтесь із групою таких дітей,
не забувайте щоразу називати того, до кого визвертаєтеся. Не змушуйте співрозмовника говорити в порожнечу: якщо ви пересуваєтеся,
попередьте його.

Дізнайтеся, чи потрібно попереджати дитину про перешкоди під час руху (сходи, дверітощо). Якщо ви помітили, що вона збилася зішляху або попереду неї є перешкода, не керуйте її рухом на відстані, підійдіть і допомо­


жіть повернутися на правильний шлях. Якщоне встигаєте підійти, голосно попередьте пронебезпеку. Коли спускаєтесь або підіймаєтеся
сходами, ведіть дитину боком до них. Пересу­ваючись, не робіть різких рухів.

За столом можна пояснити, що й де знаходить­ся на тарілці, використовуючи принцип циферблату. Наприклад: «На 12 — шматок сиру,на 3 — салат, на 6 — хліб».

Необхідно навчити школярів орієнтуватисяв приміщенні школи (до моменту, доки дитинане запам'ятає всі маршрути; у випадку яких-небудь змін, її слід супроводжувати); надавати, якщо це можливо, навчальні матеріали
в інших форматах (шрифтом Брайля, крупнимшрифтом, на аудіокасеті); дати можливість
використовувати звукозаписуючі прилади такомп'ютери. Не слід забувати про те, що всенаписане має бути озвучено. Крім того, у при­міщенні та на подвір'ї потрібно передбачити,аби всі наявні перешкоди виділялися контрастними кольорами (крайні сходинки, двері тощо).
Діти з порушеннями слуху
Статистикою встановлено, що приблизно в 10% людей є різноманітні порушення слуху. Серед при­чин порушення слуху — пологові травми, інфек­ційні захворювання, наслідки застосування деяких медикаментів, запальні процеси. Частковою ком­пенсацією порушення слуху може стати слуховий апарат. Існують методики виховання глухих і дітей

зі зниженим слухом у звичайних умовах, які да­ють змогу їм розвинути мовленнєве спілкування та мовленнєвий слух, успішно навчатись у звичайних школах, отримувати вищу освіту у вищах. У школі та вищі необхідно враховувати особливості дитини з порушенням слуху та стежити за тим, аби вона отримувала інформацію в повному обсязі: звукову інформацію потрібно обов'язково дублювати зо­ровою.

Загальні рекомендації

Деякі діти можуть чути, але сприймають окремі звуки спотворено. У цьому випадку говоріть тро­хи голосніше та чіткіше, добираючи необхідний рівень звучання. Іноді достатньо лише понизити висоту голосу, оскільки дитина втратила здатність сприймати високі частоти.

Починаючи розмову, приверніть її увагу. Якщо її слух дозволяє, назвіть на ім'я, якщо ні — злегка покладіть руку на плече або поплескайте — але не різко. Під час розмови дивіться на неї. Не зату­ляйте своє обличчя: дитина має стежити за його виразом та вашим артикуляційним апаратом. Го­воріть чітко та рівно. Не потрібно занадто виді­ляти щось, надто гучно говорити, кричати, осо­бливо на вухо. Якщо вас просять повторити щось, спробуйте перефразувати своє речення. Викорис­товуйте жести.

Переконайтеся, що вас зрозуміли. Не соромте­ся про це запитати. Якщо ви не зрозуміли, попро­сіть дитину повторити або записати те, що вона хотіла сказати. Але уникайте при цьому навіть на­тяку на поблажливість.

Якщо ви повідомляєте інформацію, яка міс­тить номер, правило, формулу, технічний або ін­ший складний термін, адресу, запишіть її. У деяких випадках потрібно запитати, чи не буде простіше листуватися. За такої форми спілкування речення мають бути простими.

Не забувайте про середовище, що вас оточує. У великих або багатолюдних приміщеннях склад­ніше спілкуватися з людьми, які погано чують.

Не змінюйте тему розмови без попередження. Використовуйте перехідні фрази на кшталт: «До­бре, а тепер нам слід обговорити...»

Дуже часто глухі люди використовують мову жестів. Необхідність перекладача залежить від си­туації та людей, які спілкуються.

Участь перекладача дає змогу: • підвищити якість спілкування;

Поради учителеві

Навчіться перевіряти справність слухового апарату дитини.

Ознайомтеся зі спеціальними технічними засобами, які сприятимуть ефективності навчальногопроцесу.

Учень має сидіти достатньо близько, добре бачити вчителя, однокласників та унаочнення. Вінповинен чітко бачити артикуляційний апарат усіх учасників уроку.

Використовуйте якомога більше унаочнень.

Перед тим, як розпочати повідомлення нового матеріалу, інструкцій щодо виконання завдання тощо,переконайтеся, що учень дивиться на вас і слухає.

Використовуйте роздавальний матеріал, що найповніше передає зміст уроку.

Переконайтеся, що всі слова в тексті зрозумілі. За можливості спрощуйте текст.

Ініціюйте мовленнєве спілкування учня. Не перебивайте його, дайте можливість висловити думку.

Час від часу переконуйтесь, що учень вас розуміє.

Якщо ви повідомляєте складний матеріал, що містить терміни, формули, дати, прізвища, географічні назви, доцільно надати його учневі в письмовій формі.


уникнути непорозумінь під час розмови;

економити час;

учасникам розмови вільніше й повніше вислов­


лювати свої думки.

Кілька порад під час роботи з перекладачем

Завдання перекладача — полегшити спілкуван­ня. Під час розмови звертайтеся безпосередньо до учня, а не до його перекладача. Не кажіть: «Запи­тай у нього...», «Скажи їй...»

Керуючись своєю професійною етикою, пере­кладач має перекладати все, у тому числі й те, що не стосується вашої бесіди, наприклад, коментарі та сторонні телефонні розмови, і вам не бажано просити перекладача не робити цього.

Не всі люди, які погано чують, можуть читати по губах. Вам краще запитати про це під час пер­шої зустрічі.

Якщо дитина володіє цією навичкою, потрібно дотримуватися кількох важливих правил:

із десяти слів добре прочитуються лише три;

потрібно дивитися в обличчя співрозмовниковіта говорити чітко й повільно, використовувати


прості фрази та уникати зайвих слів. Не нама­гайтеся надмірно чітко вимовляти слова — цезмінює артикуляцію і створює додаткові труд­нощі;

потрібно використовувати вираз обличчя, жести, рухи тіла, якщо хочете підкреслити або прояснити зміст сказаного.

П Діти з порушеннями мовлення
Порушення мовлення можуть бути різноманіт­ними — слабкий голос, афазія (утрата спромож­ності користуватися словами і фразами як засобом висловлювання думки внаслідок різних уражень мозку), алалія (відсутність або обмеження мовлен­ня в дітей унаслідок недорозвитку або враження мовних зон великих півкуль кори головного моз­ку), заїкання, нечітке мовлення та ін. Головне, будь­те терплячими, розмовляючи з дитиною, яка має такі проблеми.

Більшість цих порушень усувається в дошкіль­ному та молодшому шкільному віці. Водночас тра­пляються випадки, коли й у середніх та старших класах ці розлади не подолані.

Учні з мовленнєвими порушеннями мають функціональні або органічні відхилення в стані центральної нервової системи. Вони часто скар­жаться на головні болі, нудоту, запаморочення. У багатьох спостерігаються порушення рівноваги, координації рухів, недиференційованість артику­ляційних рухів та пальців рук. Вони швидко ви­снажуються, стомлюються. Ці школярі дратівливі, збудливі, емоційно нестійкі. У них спостерігаєть­ся нестійкість уваги та пам'яті, низький рівень контролю за власною діяльністю, порушення пі­знавальної діяльності, знижена розумова праце­здатність; часто виникають невротичні реакції на зауваження, низьку оцінку чи несхвальні вислов­лювання вчителя або однокласників.

Загальні рекомендації

Не ігноруйте дитину, якій складно говорити.Не намагайтеся прискорити розмову. Будьтеготові до того, що розмова з нею потребува­
тиме більше часу. Не перебивайте, не кваптета не виправляйте її.

Дивіться в обличчя, підтримуйте візуальнийконтакт. Не думайте, що ускладнення мовлення — показник низького рівня інтелекту, що


дитина, яка має мовленнєві порушення, неможе зрозуміти вас.

Спочатку намагайтеся ставити такі запитання,які передбачають короткі відповіді або відповідні рухи голови (так, ні).

Не вдавайте, що зрозуміли, якщо це не так. По­вторіть те, що ви зрозуміли, і не соромтеся перепитати те, чого не зрозуміли. Якщо вам знову
не вдалося зрозуміти, попросіть вимовити слово повільніше, можливо, по буквах.

Якщо у вас виникають проблеми в спілкуванні,запитайте, чи не хоче ваш учень використати інший спосіб — надрукувати, написати.

Поради учителеві

Проконсультуйтеся з учителями, які навчали дитину в попередні роки.

Зверніться до психолога та логопеда, поговоріть з батьками.

Від складу команди, яку ви організуєте, за­ лежатиме правильність визначення діагно­


зу, стратегії корекційної допомоги та вибірнеобхідних засобів для успішного навчання дитини в класі.

Запитуйте в учня про труднощі, які він/вона відчуває під час сприйняття, обробки, застосування інформації (нового матеріалу).З'ясуйте, яку інформацію учень не сприй­має.

Виконуйте всі рекомендації логопеда, іншихфахівців, батьків щодо спеціальних вправ таадаптації матеріалу для конкретного учня.

Дізнайтеся про можливості використанняспеціальних комп'ютерних програм (напри­


клад, перетворення друкованого тексту в аудіовідтворення), інших технічних засобів,за­лежно від особливостей навчання конкретного учня.

З Діти із затримкою психічного розвитку


Діти із затримкою в розвитку навчаються но­вих навичок і сприймають нову інформацію по­вільніше, ніж інші. Однак, усе це досить умовно та залежить від багатьох факторів, зокрема ви­ховання, місцевих традицій тощо. Дуже часто «розумово відсталими» помилково називають дітей, які мають порушення мовлення, слуху, а також педагогічно занедбаних дітей (які вчас­но не отримали знання та навички, притаманні певному вікові).

Затримка психічного розвитку може зумовлю­ватися багатьма чинниками. Зокрема, це спадко­ва схильність, порушення функціонування мозку в період внутрішньоутробного розвитку, пологові ускладнення, хронічні та тривалі захворювання в ранньому дитинстві, невідповідні умови вихо­вання.

Значна частина дітей із затримкою психічного розвитку, отримавши своєчасну корекційну допо­могу, засвоює програмовий матеріал і «вирівню­ється» після закінчення початкової школи. Вод­ночас чимало учнів і в наступні роки шкільного навчання потребують особливих умов організації педагогічного процесу через значні труднощі в за­своєнні навчального матеріалу.

Учень, який має подібні труднощі, потребує ретельного психолого-педагогічного вивчення для визначення оптимальних та ефективних методів навчання. Робота з батьками таких дітей має ви-, нятково велике значення, оскільки їхнє розуміння природи труднощів і відповідна допомога в колі родини сприятимуть подоланню труднощів у на­вчанні.

Загальні рекомендації

Використовуйте доступне мовлення, висловлюйтеся точно та лаконічно. Якщо вам потрібно пояснити щось складне, розподіліть інфор­


мацію на частини.

Уникайте словесних штампів та образних висловів, якщо ви не впевнені в тому, щодитина їх знає. Не використовуйте сарказмі натяки.

Викладаючи новий матеріал, розповідайте все крок за кроком. Надайте дитині можливість
усвідомити кожен крок після пояснення. Якщо необхідно, використовуйте ілюстрації. Будьте готовими повторити кілька разів. Не зневірюйтесь, якщо вас відразу не зрозуміли.

Поради учителеві


« Зосередьте увагу на сильних сторонах учня та спирайтеся на них у процесі навчання. Водночас будьте готові до того, що доведеться поступово заповнювати прогалини в знаннях, уміннях і на­вичках школяра.

Подавайте зміст навчального матеріалу невеликими частинами,використовуючи мультисенсорний підхід (слуховий, візуальний, маніпуляційний). Якомога більше повторюйте та закріплюйте вивчене.

Заохочуйте учня, підтримуйте позитивну мотивацію навчання.

Дещо сповільніть темп навчання, зважаючи на знижені психічну витривалість і розумову працездатність учня. Будьте терплячими, якщо учневі потрібно пояснити чи показати щось багаторазово. Віднайдіть оптимальний варіант взаємодії з ним (поясніть новий матеріал до уроку, на заняттідайте письмовий тезовий план, алгоритм дій тощо).

Практикуйте прикладне застосування набутих учнем знань.

Спільно з учнем поетапно аналізуйте виконання завдання.

Урізноманітнюйте навчальну діяльність, однак забезпечуйте плавний перехід від одних видів ді­яльності до інших.

Завдання мають відповідати можливостям учнів і виключати відчуття стійких невдач.

Надавайте учням достатньо часу для виконання завдання та практичного застосування новихумінь і навичок, однак надто тривале виконання однієї вправи може стомити його.

Не перекладайте подолання проблем у навчанні виключно на батьків. Допомагайте їм усвідомлювати найменші успіхи учня та закріплювати їх.

Подолання труднощів у навчанні — це результат спільної тривалої та кропіткої роботи педагогів,психологів, батьків і навіть терапевтів.


• , Ставтеся до дітей із затримкою в розвитку так само, як і до їхніх однолітків, обговорюйте з ними ті ж самі теми.

Деякі діти із затримкою в розвитку прагнуть догодити співрозмовнику та кажуть те, що, як 'їм здається, хочуть від них почути. Тому, щоб отри­мати достовірну інформацію, ставте запитання на тему, яка вас цікавить, кілька разів, перефразову­ючи їх.



Сподіваємося, що зазначені поради будуть ко­рисними для повсякденної роботи педагога в класі, де навчається дитина з особливими освітніми по­требами.



Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук
olderfiles -> Історія держави І права України у 2-х томах том І
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал