Вступ 9 Розділ Євроатлантична інтеграція України 10 у внутрішньому вимірі Розділ 2



Сторінка1/8
Дата конвертації28.02.2017
Розмір1,75 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
Дипломна робота

Проблема набуття Україною членства в НАТО


ЗМІСТ



Вступ 9

Розділ 1. Євроатлантична інтеграція України 10

у внутрішньому вимірі



Розділ 2. Проблема регіональної безпеки України 63

на шляху до Північноатлантичного Альянсу



Розділ 3. Пріоритети України в процесі набуття 101

членства в НАТО на перспективу



Висновки 131

Список використаних 138

джерелталітератури

Summary 143

ВСТУП

Початок ХХІ століття позначився загостренням низки глобальних проблем, але водночас окреслились й унікальні можливості для створення нової архітектури міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв’язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС) як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.

Розвиток подій у світі та на європейському континенті протягом останніх років засвідчив, що НАТО посідає провідне місце у складній архітектурі європейської та євроатлантичної системи безпеки. Така оцінка базується на тому, що понад півсторіччя НАТО зберігає мир у Європі. Маючи у своєму розпорядженні арсенал звичайної і ядерної зброї, організація продовжує забезпечувати захист союзників і водночас слугує основою для розбудови широкої мережі співробітництва з країнами Кавказу, Центральної Азії, Росією та Україною. Жодна інша організація не виконує такого комплексу функцій.

Щодо України, то її відносини з Північноатлантичним альянсом не є лише складником концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію в євроатлантичний простір мають спиратися на принципову нову модель суспільно-політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації, передусім характеру відносин з Росією. Сусідство з новими членами НАТО та аплікатами до цієї структури на західних кордонах відкриває перед Україною нові можливості інтеграції в європейські структури безпеки. Прагматичність цих цілей дає підстави сподіватись на їх широку підтримку в Україні різними політичними силами – від лівоцентристських до правих та націоналістичних – і поступове утвердження раціонального сприйняття Альянсу найширшими верствами населення.

Вступ до НАТО західних сусідів України, який став закономірним наслідком геополітичних змін на континенті, робить відносини з цією організацією ще важливішими не лише в межах західного вектора української зовнішньої політики, а й у масштабі субрегіональних стосунків. Останніми роками відбулася якісна еволюція фундаментальних засад організації суспільства та зовнішньополітичних орієнтацій країн Центральної і Східної Європи, настійливих ініціаторів розширення Північноатлантичного альянсу.

Суть передумов просування альянсу на Схід – повернення країн регіону до природного суспільного та міжнародного стану і зближення на цій основі цілісних і геополітичних орієнтацій, зокрема уявлень про зміст і параметри безпеки у просторі на захід від СНД. Розширення НАТО реально має не тільки військово-політичне значення, природний інтерес інтегрування містить і вагоміші складники – економічний та культурно-цивілізаційний.

Розширення НАТО на Схід, відповідно до умов вступу, має сприяти розв’язанню конфліктів, усуненню територіальних претензій до сусідів, зміцненню цивільного контролю над збройними силами, дотриманню прав національних меншин і прав людини, демократичному розвитку. Виконання цих вимог країнами ЦСЄ – новими членами НАТО – сприятиме зміцненню безпеки на західних кордонах України і створить додаткові стимули для внутрішніх перетворень в країні.

Тому актуальність теми полягає в тому, що інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури є, безумовно, головною стратегічною метою держави. Сьогодні Україну розглядають як “опору і генератор стабільності й безпеки в Європі”. У ній вбачають стратегічний ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, унікального стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО.


Щодо вітчизняної та іноземної історіографії, то вона досить широка. Особливо слід відзначити такі джерела як: Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору1 Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р2., Матеріали міжнародного “круглого столу експертів”3, що стосуються співпраці та добросусідства України та ЄС, у роботі використані також дані провідних вітчизняних установ, що займаються дослідженням громадської думки: Фонду “Демократичні ініціативи”4, Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України5.


Фундаментальним дослідженням є монографія «Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства»6 присвячена аналізу одного з найбільш пріоритетних напрямків зовнішньополітичного та воєнно-політичного курсу України євроатлантичній інтеграції. У роботі комплексно висвітлено цілий спектр проблем, пов'язаних з формуванням та реалізацією цього курсу, окреслено роль Північноатлантичного альянсу в архітектурі європейської безпеки та нові функції, яких набуває ця організація у зв'язку з трансформацією сучасної системи міжнародних відносин, формуванням їх монополярної структури.

G. Udovenko7, James Sherr 8 основну увагу приділили передбаченню наслідків другої хвилі розширення НАТО, питанню про те, яку роль у цьому процесі може відігравати Україна, на якому місці вона опиниться внаслідок таких кардинальних змін у геополітичній обстановці на європейському континенті.

Унаслідок цього процесу втратить сенс для України один з основних принципів реалізації геополітичних інтересів - принцип балансу сили. Всі західні і південно-західні сусіди України стануть членами НАТО, і відносини з ними у сфері безпеки й оборони визначатимуться не двостороннім співвідношенням сил, а сумарним оборонним потенціалом країн-членів Альянсу.

Процес другої хвилі розширення НАТО, на думку Б.Сікора9 поставить Україну в ситуацію відмови від політики балансування і необхідності визначення свого остаточного геополітичного вибору, адже Україна опиниться затиснутою між сферами впливу НАТО та Росією і в такому становищі не зможе самостійно протистояти ймовірним викликам з боку як однієї, так і іншої геополітичної потуги.

В. Гречанінов10 та М. Сунгуровський11 у своїх працях визначили стратегічні інтереси України щодо НАТО й показали еволюцію їх усвідомлення українським політикумом. Ці інтереси формувалися під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Головним з них стала зміна дезінтеграційних тенденцій на інтеграційні процеси в зовнішньополітичному середовищі. Від того, до яких інтеграційних процесів Україна виявиться залученою, залежатиме її подальше майбутнє.

Приєднання до НАТО гарантує Україні зміцнення її державного суверенітету, збереження незалежності і територіальної цілісності, оскільки ні сам Альянс, ні його члени не зазіхають на ці базові національні інтереси - вважає О.Палій.12 Поглинання України Росією чи приєднання першої до другої призведе до повної втрати цих базових цінностей української нації і зникнення України як незалежної суверенної держави. Усвідомлення такої перспективи формує геополітичні інтереси України, пов'язані з приєднанням її до Північноатлантичного альянсу.

В.Горбулін13 у своїй праці зазначає, що інший базовий стратегічний інтерес України щодо НАТО пов'язаний передусім з тими сприятливими умовами, які надає членство в Альянсі для зміцнення демократичних цінностей і розбудови громадянського суспільства в нашій країні. Отже, вступ України в НАТО - це реалізація її цивілізаційних інтересів. Він означатиме входження України в європейську цивілізацію.

Дослідники Н. Дмитренко14 та О.Дергачов15 вважають, що членство в НАТО надає вагомі гарантії збереження національної ідентичності та єдності української нації. Перебування в спільноті цивілізованих демократичних країн - членів Альянсу сприяє формуванню української національної еліти, орієнтованої на національні та європейські цінності, розвиткові української національної культури та культури національних меншин України. Водночас воно значно обмежує можливості російської інформаційної і культурної експансії в Україну, що закріпляє в українцях малоросійську провінційну ментальність - широко висвітлено у роботах Ю. Саєнко16 та О. Куця17.

Ряд публікацій Д. Кульмія18, І. Іванова19 і Т. Брежнєва20 стосується проблем безпеки, вирішення яких пов’язане з процесом євроатлантичної інтеграції, зокрема здійснено ідентифікацію нових загроз регіональній безпеці після другої хвилі розширення НАТО та механізмів їх нейтралізації, дано оцінку балансу сили в регіоні, окреслено такі проблеми, як неврегульованість питання кордонів, нелегальна міграція, територіальні питання та міжетнічні суперечки. Велику увагу приділено розв'язанню проблеми іноземної військової присутності.

Так як кордони посідають особливе місце серед вимог до країни-претендента на вступ до Європейського союзу та НАТО, то для України першочерговим завданням є вирішення всіх проблем, що стосуються проблем кордонів з її сусідами – Росією21, Румунією, Молдовою22, Білоруссю.

Важливою складовою частиною роботи Ф. Ларрабі23 є оцінка внутрішньої готовності України до набуття членства в НАТО, того, наскільки вона відповідає політичним та військовим критеріям членства в Альянсі. У праці А. Уткіна24 проаналізовано також ставлення українського суспільства до вступу України в Альянс, визначено роль засобів масової інформації у формуванні суспільної думки щодо НАТО.

Окрім того, робота О. Зарубінського25 покликана вирішити цілу низку практичних завдань, пов'язаних з реалізацією євроатлантичного курсу України. У статтях І. Копняка26 та В. Косевцева27 зокрема викладено концептуальні підходи до формування Стратегії дій з набуття Україною членства в НАТО. Така проблема загальнодержавного значення як нелегальна міграція та біженці докладно висвітлена у статтях В. Павлюха28, М. Литвина29 та С. Ратушного.30

Щодо проблем зовнішньополітичного вибору України в умовах розширення НАТО31, то це чітко висвітлено у матеріалах науково-практичного семінару Чернівецького національного університету.

Таким чином, метою магістерської роботи є докладніше ознайомлення з цілим спектром проблем, пов’язаних з формуванням та реалізацією одного з найважливіших стратегічних пріоритетів зовнішньої політики України – курсу на євроатлантичну інтеграцію.

Відповідно до історіографічного огляду та джерельної бази, автор, висвітлюючи основні аспекти процесу набуття Україною членства в НАТО ставить перед собою такі завдання:


  • розкрити політичні критерії вступу до НАТО та проблеми соціально-економічних і політичних реформ в Україні, громадську думку щодо НАТО, роль регіональних мас-медіа у формуванні позитивного іміджу Альянсу

  • указати на проблеми кордонів, іноземної військової присутності та нелегальної міграції України на шляху до НАТО

  • визначити пріоритети України в процесі набуття членства в Північноатлантичному Альянсі на перспективу.

Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та резюме англійською мовою.


РОЗДІЛ I. ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ У ВНУТРІШНЬОМУ ВИМІРІ

У загальному вимірі зв'язок між наміром України вступити до НАТО і внутрішніми реформами є очевидним і не потребує доведення. Він полягає передусім у заохоченні до реформ за зразком розвинених демократичних держав. Фактично йдеться про доповнення внутрішніх рішень щодо реалізації певної моделі суспільного розвитку відповідними міжнародними зобов'язаннями і залученням зовнішніх чинників.

Вплив міжнародних зобов'язань на внутрішній розвиток держав - явище, яке набуло значних масштабів і нової якості в рамках еволюції й розширення європейської та євроатлантич ної спільноти. Найбільш наочно це виявляється у процесі подо лання ізольованості й переходу до повномасштабної міжнарод ної співпраці посткомуністичних, у тому числі нових незалежних держав, для яких внутрішні трансформації і зміни геополітичних координат відбуваються синхронно й певною мірою взаєм но обумовлені. Такий вплив став одним з ключових чинників розвитку міждержавного співробітництва в регіоні, що об'єднує колишні «Захід» та «Схід», і формування відносної надрегіональної суспільно-політичної та економічної гомогенності.

Намір вступити до таких організацій, як НАТО та ЄС, без посередньо пов'язаний з обранням і реалізацією певної моделі національного розвитку. Такий намір, за логікою, мав би базу ватися на цілковитій визначеності засад суспільно-політичного ладу. Досвід держав, що становили першу та другу хвилі роз ширення НАТО, це цілком підтверджує. В українському випад ку маємо набагато складніший і суперечливіший варіант, коли рішення про інтеграцію було ухвалено не тільки задовго до набуття країною необхідних характеристик, а й за умов відсут ності відповідних виразних тенденцій. Хоча таке рішення поки що не може бути реалізоване, воно вже перетворюється на вагомий зовнішній чинник внутрішнього розвитку.

Україна в будь-якому разі стала б об'єктом впливу глобаль них, а надто - європейських тенденцій і сферою інтересів Заходу, але, проголосивши про намір стати членом НАТО і ЄС, вона змінює режим такого впливу й породжує складний сус пільний феномен. Його сутність полягає в тому, що суспільст во і політична еліта, розраховуючи на підтримку Заходу, все ще хворобливо реагують на конкретні прояви впливу привабливих партнерів, а внутрішні політичні та економічні реалії далеко не відповідають цивілізованим стандартам. Тобто цей вплив не має в Україні сприятливого середовища.

Однією з закономірних особливостей сприйняття міжна родних чинників національного буття в масовій свідомості нашого суспільства є певна недовіра до НАТО і ЄС, автоматич не приписування негативної ролі, звичка протиставляти їх внутрішнім передумовам. Одним із парадоксів політичного життя є поширеність подібного підходу серед політичної еліти і навіть фахівців. Це доповнюється неартикульованістю націо нальних інтересів і фактичним продовженням дискусій та від критої політичної боротьби з приводу моделі національного розвитку і пріоритетів зовнішньої політики32. Тобто в країні досі не існує таких внутрішніх чинників, які б склали шкалу оцінки чинників зовнішніх. Відомо, що тільки в розвиненому суспільст ві з цілком визначеними національними інтересами внутрішні чинники є усталеними, цілком органічними, такими, що вико нують роль базових, первинних. Перехідні суспільства, до яких за багатьма ознаками належить і українське, перебувають у по шуку орієнтирів та зразків, і тому звернення до успішного досві ду є закономірним. Сам цей процес почасти перетворився на поле й інструмент внутрішньополітичної боротьби. До того ж і влада, і суспільство можуть виявитися недостатньо готовими для того, щоб скористатися привабливим досвідом.

Але, окрім обрання певної моделі національного розвитку, існують і більш стандартні, проте важливі потреби певного збли ження з міжнародними партнерами. Розвиток співпраці, повно цінне використання можливостей, що їх дає інтернаціоналізація, особливо з огляду на європейські реалії, об'єктивно потребує сповідування спільних принципів та дотримання схожих норм і стандартів організації та функціонування державних інститутів, гарантування громадянських прав і свобод, ведення бізнесу і т. ін. Отже, наближення до критеріїв членства є важливим для підви щення ефективності співпраці і в такий спосіб - захисту націо нальних інтересів. Водночас цілком очевидно, що й Захід заці кавлений у демократичній трансформації України, яка зробить її щонайменше більш прогнозованою і безпечною.

Ресурси міжнародної співпраці концентруються переважно на Заході, але вони, як і решта більш традиційних цінних ре сурсів, виборюються в конкурентній боротьбі. Інтенсивність останньої врешті і сприяла становленню найбільш привабливого міжнародного формування - Європейського Союзу - та самого явища інтеграції. Саме ця інтенсивність, підтримувана деталь ною унормованістю і високою організованістю, створює поки що нездоланні перешкоди на шляху України до Європи, які не обмежуються об'єктивними показниками відставання в розвитку й ускладнюються недостатньо адекватним розумінням проблеми33.

Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці, що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських партнерів, передусім як на штуч ний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію. Подібне ж ставлен ня існує і до процесів глобалізації та інтернаціоналізації взагалі, за якими не визнається їхня об'єктивна природа - результат розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені держави дійсно уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й самі так чи інакше підпорядковуються їм. Урешті необхід но розрізняти впливи, пов'язані з невідповідністю національних реалій загальновизнаним нормам, і ті, що є наслідком поставле них окремими партнерами конкретних власних цілей.

Щільне, інтенсивне європейське та євроатлантичне співро бітництво, здійснюване за високими стандартами, створює ситу ацію примусу до розвитку, у якій неструктуроване суспільство і неефективна держава почувають себе невпевнено. В країні це проявляється, по-перше, у збереженні антизахідних настроїв як серед частини еліти, так і серед населення, по-друге, у перебіль шенні значення політико-дипломатичних зусиль і здатності укладених угод змінити реальне становище держави на міжна родній арені без реального дотримання конкретних приписів і загальної спрямованості. Такі засоби можуть бути ефективни ми в урегулюванні конфліктних ситуацій, але не посилюють конструктивних потенцій.

Після завершення холодної війни характер зовнішніх впли вів змінився. Загалом зникає протистояння, а отже - функція послаблення, розкладання, руйнування. Натомість головним стає заохочення до конструктивних дій, упровадження випробуваних часом зразків та норм. Те, що відбувається, схоже на конверген цію за рахунок переходу посткомуністичних країн на засади організації західного суспільства.

Що стосується виокремлених у новій стратегії сусідства «західних нових незалежних держав» - Білорусі, Молдови та України, то їхня периферійність, відстороненість від інтеграції є передусім наслідком не стільки хибною вибору, скільки свідо мого дистанціювання. Нездатність до повноцінної участі у спіль них континентальних процесах посилюється незацікавленістю в цьому правлячої верхівки названих країн, що доповнюється не тільки вразливістю щодо альтернативного російського впливу, а й певною прихильністю до нього34. Однак при цьому вони не можуть ігнорувати потужний західний чинник і мають манев рувати і пристосовуватись.

У випадку, коли правляча верхівка сприймає зовнішні впливи як такі, що містять загрози, і при цьому підмінює національні інтереси власними, конкретна їхня роль стає особ ливо суперечливою. Міжнародні чинники по-різному сприй маються владою, окремими політичними силами і суспільними верствами.

Ця внутрішня суперечливість постійно охолоджує партнерів і не зникає в разі формальних офіційних кроків вла ди, які начебто фіксують певний стратегічний вибір. Навпаки, вона формує щонайменше обережне ставлення до таких кроків.

Співпраця з НАТО набула з боку України інтеграційних перспектив лише в середині 2002 р., тобто значно пізніше, ніж був реанімований (після декларацій 1991-1993 рр.) і офіційно переведений у практичну площину «європейський вибір». Упродовж певного періоду такий курс обмежувався наміром вступити до Європейського Союзу, тоді як на євроатлантичну інтеграцію практично було накладено табу. Це переважно по в'язано з геополітичними обставинами (російським чинником), але значну роль відігравали й внутрішньополітичні обставини.

Так чи інакше, активність на західному векторі зовнішньої політики закладала загальне підґрунтя для зближення, і стосун ки України з Північноатлантичним альянсом завжди виходили за рамки політики в галузі безпеки. Хартія про особливе парт нерство між Україною та Організацією Північноатлантичного альянсу (1997 р.) зафіксувала такі засади та цілі: розвиток демо кратичних інститутів, визнання верховенства права, зміцнення демократії, політичного плюралізму та ринкової економіки, а також встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами35. Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 р., затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. № 1209/98, спрямована на «забезпечення реалізації положень Хартії про особливе партнерство», не містила реформаторського компонента36. Зафіксувавши, що «стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантич них структур та повноправна участь у системі загальноєвропейсь кої безпеки», вона мала майже виключно зовнішньополітичне спрямування. Що стосується наближення до політичних стандартів НАТО, то в цьому фундаментальному документі на явні хіба що «поступове впровадження в Україні системи цивіль ного керівництва Збройними силами та іншими військовими формуваннями, а також демократичного контролю за їх діяль ністю» та «вивчення практики участі законодавчих, судових, урядових і неурядових структур, ЗМІ держав-членів НАТО та країн-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин у державі»37.

Символічним кроком уперед стала аналогічна програма на 2001-2004 рр. Цей документ містить завдання «сприяння по ширенню принципів демократії, додержання прав і свобод лю дини і громадянина, верховенства права». Серед напрямів спів робітництва - ознайомлення з практикою участі законодавчих, судових, урядових і неурядових установ, ЗМІ держав-членів НАТО та держав-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин; використання досвіду держав-членів НАТО для розроблення стратегії впровадження демократичного цивільного контролю над оборонною сферою України; удосконалення національного законодавства з питань правового регулювання цивільно-військових відносин; упрова дження за сприяння експертів НАТО механізму забезпечення демократичного цивільного контролю за діяльністю правоохо ронних органів та сил внутрішньої безпеки; запозичення досвіду держав-членів НАТО та держав-партнерів у реформуванні сил внутрішньої безпеки, визначенні їхнього статусу та порядку за стосування38.

Проте й тут безпосередня прив'язка поглиблення співпраці до внутрішніх реформ відсутня. Натомість серед аргументів на користь розвитку відносин з НАТО наводиться його власне ре формування. У програмі зазначено, що «протягом двох останніх років Північноатлантичним альянсом було здійснено важливі кроки щодо його зовнішньої адаптації та внутрішньої реоргані зації...»39. Зафіксовано, що Україна, замість інтеграції, «активізує свою діяльність, спрямовану на поглиблення конструктивного співробітництва з Організацією Північноатлантичного догово ру». Обидві державні програми в їх політичній частині були, безумовно, кроком назад від положень Хартії про особливе партнерство. Справді особливим партнерство України з НАТО стає після офіційного проголошення Києвом курсу на вступ, тобто на повну інтеграцію.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал