Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст


Про харчування, лікування та міських рознощиків…



Скачати 11,97 Mb.
Сторінка6/52
Дата конвертації15.12.2016
Розмір11,97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52

Про харчування, лікування та міських рознощиків…

Харчування великого міста забезпечувалося завдяки власним городам і господарствам москвичів і через базари та магазини, та лавки. Харчові лавки — м’ясні, овочеві, молочні — з’явилися ще в старовину, а магазини — в ХVІІІ столітті, після петровських реформ. Вже в перші приїзди Шевченка в Москву газети рясніли оголошеннями про продаж всього і вся: від різних сортів рослинного масла — макового, соняшникового, гірчичного — «на Тверской близ Охотного ряду в доме г-на Васильчикова, в овощной лавке Григория Семёнова» — до «хальвы (Константинопольское варенье для дессерта) и маслин»; від сушених фруктів у магазині на Нікольській вулиці і грибів в Охотному ряду до фор тепіано та коней…

Серед відомих московських ринків — Смоленський, Хитровка, Сухарєвка. Існувало багато невеликих базарів, які жили яскравим і цікавим життям. На московських вулицях, особливо центральних, можна було зустріти чимало рознощиків, які відрізнялися кольором одягу. Петро Вістенгоф писав: «Бесчисленное множество разнощиков всякого рода на-
полняют московские улицы1; одни из них, разодетые в синих халатах, продают дорогой товар; другие — в серых халатах, торгуют товаром средней сцены; наконец, мальчики и бабы — разносят самые дешёвые лакомства». Якраз ці останні користувалися популярністю, у них можна було придбати ласощі, морозиво, всілякі ягоди, в тому числі в чашечках з медом, пряники, медяники, патоку з імбирем, а ще — спаржу, огірки, редьку, горох, яблука та груші, в тому числі сушені на паличках, а ще — курей і курчат — живих і смажених, а ще — малосольну осетрину, свіжу ікру і т.д. і т.п. Продаж, як правило, супроводжувався голосним криком, адже рекламну вивіску рознощик не мав де повісити, не на лобі ж. Цей професійний «крик» став особливим жанром словесного мистецтва й без нього неможливо уявити тодішню Москву, так само, як і без церковного дзвону. Кажуть, що свого часу викрики рознощиків були зафіксовані й видані в нотному записі.

«Яблука квашені і сливи солоні!» — кричав один рознощик. «Кавуни моздокські, виноград астраханський!» — волав інший. «Апельсини, апельсини!» — лементував третій. «Лимони!» — надривався його конкурент. Цікавий штрих. 20 травня 1858 року Шевченко записав у щоденник пародійний вірш, який почув у сім’ї своїх друзів Уварових:

Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь

Под бременем тягостной ноши.

Напрасно ты голосом звонким кричишь:

«Лемоны, пельцины хороши!»


Такий інтерес до побутових подробиць лише підтверджує, що Тарас Григорович звертав увагу на вуличних рознощиків, особливо тих, які виконували свою роботу весело, мало не з піснею: «По ягоду, по клюкву,

_________________________



1 В середині ХІХ століття армія рознощиків нараховувала кілька тисяч осіб, а наприкінці століття власті взялися за обмеження цього виду вуличної торговлі.

Володимирская клюква, приходила клюква издалека, просить меди пятака, а вы, детушки, поплакивайте, у матушки грошиков испрашивайте...» Або: «Яблочки ранет, у кого своих нет!»; «Кислых щей — в утробу влей!»; «Устал кричать, покупайте так!» і т.д. і т.п.

З пирогами і млинцями продавці частіше за все вишикувалися в одну шеренгу, торгівля також ішла з приспівками: «Кому пирожки, горячие пирожки? С пылу, с жару — пятачок за пару!»; «Вот блины-блиночки! Кушайте, сыночки и мои любимые дочки!»; «Пышки, пышки, подходите, ребятишки, подтяните штанишки!»

Московські старожили розповідали, що пироги були смачними й недорогими, проте нерідко самі рознощики відштовхували своєю неохайністю. Для історії залишилося чимало цікавих сценок. Скажімо, хлопчик їсть пиріг із варенням, у якому йому попався шматок брудної ганчірки. Він звертається до пирожника: «Дяденька, у тебя пироги-то с тряпкой…» Той у відповідь: «А тебе, каналья, что же за две копейки с бархатом что ли давать?»

Цікаві й точні рядки про рознощиків залишив московський купець Іван Слонов:

«Среди публики по рядам ходили многочисленные разносчики, носившие на головах в длинных лотках, покрытых тёплыми одеялами, жареную телятину, ветчину, сосиски, пироги, сайки и проч., при этом все разносчики на разные голоса громко выкрикивали названия своих товаров… Затем ещё были интересные типы «рядских поваров». Они носили в одной руке большой глиняный горшок со щами, завернутый в тёплое одеяло, в другой руке корзину с мисками, деревянными ложками и чёрным хлебом. Миска горячих вкусных щей с мясом стоила 10 коп. После еды миски с остатками щей и хлеба торговцы ставили на пол в рядах, около своих лавок, где их доедали бегавшие по рядам бродячие собаки. Потом приходил повар, собирал миски, тут же вытирал их грязным и сальным полотенцем и снова наливал в них желающим горячих щей».

Не проходило дня, щоб на базарі не траплялися крадіжки. Ось хтось ніби ненароком випустив на волю кілька різнобарвних кульок, і публіка, задерши голови, витріщилася на них, та ще й жаліє незграбного покупця… Раптом у натовпі лунає крик: «Батюшки, обікрали!» За ним волає другий, третій… Це ватага карманників витратилася на привабливі кульки, щоб примусити всіх зазіватися…

Про живий Шевченків інтерес до міського базару свідчить його запис у щоденнику 9 серпня 1857 року, зроблений в Астрахані: «Публика рыночная, как и везде, перекупки, повара и кухарки, изредка попадается заплывшая жиром купчиха-гастрономка, да такого же содержания особа духовного чина, сугубо рачащая о плоти греховной».

Всі дари сільських та й місцевих городів моквичі могли просто купити, чимало з них мали власне домашнє господарство, в часи Шевченка по Москві ще розгулювали корови, які щодня давали москвичам тепле молоко. Та влітку більшість поміщиків із сім’ями відправлялися в свої села, заможні москвичі також мали підмосковні садиби. Далі ми згадаємо про те, як Сергій Аксаков запрошував Тараса Шевченка до себе «в деревню на лето».

Москвознавець Дмитро Никифоров у книзі «Старая Москва. Описание жизни в Москве со времён царей до ХХ века» (1903 рік) писав: «В пятидесятых годах прошедшего (ХІХ — В.М.) столетия Москва считалась да и была столицей русского дворянства. Помещичьи семьи поздней осенью, и никак не далее Рождественских праздников, наполняли Москву. В течение шести-семи зимних месяцев проживалось в Москве всё, что было выручено доходов с имений. Летние месяцы жизнь в деревне почти ничего не стоила. Усадьбы были полны всем, что требовалось для жизни: мясо, живность, молоко, мука, крупа — все было своё. Из Москвы привозили чай, сахар и некоторые бакалейные продукты».

Вже відомий нам Іван Слонов цікаво писав про переваги московського життя в другій половині ХІХ століття (пам’ятаймо, що він заглядав туди з початку ХХ століття): «…В прежнее время менее было опасности для жизни обывателя. Он не мог сгореть беспомощно в десятом этаже небоскрёба, куда не достает ни одна пожарная лестница; обывателя на улицах не давили трамваи и автомобили; лавочники не отравляли его фальсификацией различных жизненных продуктов, которые в прежнее время были баснословно дешевы и без фальсификации. Так, например: 1 фунт черного хлеба стоил 1 копейку, пара больших вкусных калачей 5 коп., фунт лучшего мяса 5 коп., десяток яиц 8 коп., фунт масла коровьего 15 коп., фунт лучшей паюсной икры 1 руб. 20 коп., фунт осетрины 15 коп., сажень крупных березовых дров 2 руб. 50 коп. и т.д. В центре города, хорошая квартира в 4—5 комнат стоила 25—30 руб. в месяц. В то время не знали ни дровяных, ни квартирных кризисов, все было дешево и всего было вдоволь».

Міську пошту в Москві було відкрито якраз у рік відвідин її Шевченком — у 1845-му. Раніше листи своїх панів розносили по місту лакеї та прислуга, які в святкові дні збивалися з ніг. З цією метою використовував свого слугу Андрія й Бодянський, коли відправляв записки й листи Михайлу Погодіну, Степану Шевирьову та ін. Москвичі відразу оцінили нововведення. В перший рік роботи московської пошти до неї поступило понад 160 тис. листів, а наступного року — понад 200 тисяч. Листи приймалися в усіх куточках міста в 120 невеликих лавках. Восени 1848 року вперше з’явилися скриньки, збиті з тонких дошок, оббиті жерстю й пофарбовані в яскраво-зелений колір, вони були встановлені в десяти кондитерських магазинах. У кінці 50-х років з’явилися марки, а в шістдесятих Москву було розділено на 23 поштових округи. Перше відділення міської пошти розташовувалося на поштамті, друге — на Арбаті. Імператорський Московський поштамт, що наприкінці п’ятдесятих років знаходився на Театральній площі, складався з цілого ряду експедицій: прийому кореспонденції і посилок та відправлення пошти; прийому грошей; іноземної кореспонденції; розбору і видачі грошей; газетної експедиції та ін. Існувало також відділення поштових карет. Рознесенням листів по місту й у дачні місцевості займалися понад 80 листонош. Лист, відправлений о 9-й ранку, опівдні доставлявся в найвіддаленіший куточок міста.

У 1858 році в Москві діяли близько півсотні лікарень «цивільного відомства», в яких одночасно лікувалися понад 3,5 тис. чоловік, а також лікарні «воєнного відомства» на більш як 800 осіб стаціонару. Крім того, в місті працювали 10 приватних лікарень при фабриках і заводах, у яких розміщувалося понад 1 тис. чоловік. Діяли також приватні лікарні: гомеопатична, костоправна, водолікувальна, «гальванічний кабінет» та ін. В передмістях нараховувалося 13 повітових лікарень на більш як 200 осіб.

Серед великих лікувальних закладів слід відзначити Московську громадську лікарню, Катерининську Преображенську, Маріїнську та Голіцинську лікарні, Імператорську Павловську лікарню, Московський військовий госпіталь, Дитячу та Очну лікарні, Лікарню для чорноробочого класу.

З «Очерков московской жизни» Петра Вістенгофа дізнаємося:

«Главные, господствующие болезни в Москве: горячка, лихорадка, апоплексия, или паралич, подагра, водяная, сухотка, чахотка, цинготная, зубная, насморк, глазная, кашель, обыкновенные простудные припадки, ревматизм, коклюш, золотуха, геморрой, скарлатина, корь, оспа, лишай, ломота и сифилитическая. Болезни развиваются преимущественно в низшем классе между ремесленниками и фабричными; распространению их способствуют безнравственность, неопрятность и часто невозможность лечиться за недостатком средств; к тому же невежды, скрывая первоначальное появление недуга от нерадения, дают ему развиться в высшей степени, предаваясь обычной неумеренности: в питье и пище. Когда же они достигают до совершенного изнеможения, то, по невежеству, не прибегают к докторам, а лечатся у каких-то баб, мужиков и отставных фельдшеров, которые, так сказать, замазывают наружные признаки болезни, давая ей полный разгул в больном теле…»

Якщо взяти березень 1858 року, коли Шевченко хворів у Москві, то за даними «Московской медицинской газеты», спостерігалося певне збільшення кількості захворювань і навіть смертності в місті. Газета невпевнено пояснювала це так: «Несмотря на то, что колебания термометра и барометра были незначительны, внешние атмосферные условия в этом месяце были видимо неблагоприятны. Несколько раннее и неравномерное наступление весны, вскрытие реки, позднее прохождение льда, долго лежавшего под водою, и т.п. обстоятельства, по всему вероятию, содействовали этому».

В березні 1858 року в лікарні Москви поступило 3,9 тис. хворих, а виписалося з них — понад 4,2 тис. чоловік. У воєнних шпиталях знаходилося понад 1 тис. хворих, а до приватних лікарень поступило понад 280 чоловік і виписалося з них більше 300. У березні в Москві померло 1156 чоловік, вражає те, що 775 з них були немовлята й діти. Серед померлих: селян — 463, міщан — 337, дворян — 104, воєнних — 83, купців — 75, дворових людей — 38, людей духовного сану — 28, службовців — 18, іноземців — 10. Статистика зафіксувала, що раптово померли 14 чоловік, вбито було — 3, самовбивств — 4, мертвонароджених — 26.


У віданні Московської ради дитячих притулків знаходилися Олександринський, Миколаївський, Ольгинський, Олександро-Маріїнський, Преснєнський, Яузький, Серпуховський та інші дитячі притулки. Жіноча опіка над бідними здійснювалася через спеціальні відділення практично у всіх дільницях Москви. В місті діяли Московський дім вдів, кілька богоділень і притулків для бідняків. У Москві нараховувалося близько 30 «вільних аптек» і працювала Московська запасна аптека в М’ясницькій дільниці міста на Чистопрудному бульварі.

Периметр території Москви дорівнював тоді 40 верстам1. Довжина її від південного заходу (з Воробйових гір) на північний схід (до Преображенської застави) складала 13 верст, а ширина від сходу до заходу — 8 ½ версти. Клімат у Москві помірний. Середня річна температура за шкалою Реомюра + 3,58°, найхолодніша пора року випадала на січень — -8°, найтепліша в червні — + 15, 4°2. Панівні вітри — південно-західний і південний, часом дули північно-західний (як у холеру 1848 року) і північно-східний. Бурі в Москві бували дуже рідко, землетрус — один раз, 1 жовтня 1446 року.

Довжина річки Москви від витоків до гирла — 420 верст, із яких 400 приходилося на Московську губернію; ширина від 7 до 60 сажень3; глибина від піваршина до 6 сажень. Москва-ріка замерзала близько 1 листопада і розкривалася близько 1 квітня, таким чином для судноплавства була відкрита майже 200 днів на рік. У місті нараховувалося до 200 став-

_____________________

1 Верста — 1,0668 км.

2 У Петра Вістенгофа знаходимо інші цифри (за шкалою Цельсія): «Климат в Москве умеренный. Зимние морозы достигают до 30°, но продолжаются не долго; редкие жары редко превышают 28°, осень преимущественно бывает сухая и здоровая, весна — почти всегда непостоянная, но редко сопряжена с какими-нибудь поветриями и болезнями. Грозы в течение лета не свирепствуют, среднее число их в году 11. Почти всегда благорастворенный воздух, исключая нескольких удушливых дней во время лета, причиною весьма малой смертности в Москве… »

3 Сажень дорівнював 3 аршинам і 2,1336 м.

ків, найбільші з них — Патріарший, Чисті пруди, Самотьока.

Москва поділялася в історичному плані на Кремль, Китай-місто, Біле місто, Земляне місто і передмістя (околиці); в адміністративному плані вона була розділена на 17 дільниць, які в свою чергу складалися з 90 кварталів і близько 600 поліцейських дільниць. В місті стояло понад 1200 поліцейських будок.
Про московських губернаторів
Приїзди Шевченка до Москви у 1844 і 1845, 1858 і 1859 роках випали на час правління в місті трьох губернаторів. Олексій Григорович Щербатов (1777—1848) офіційно став воєнним генерал-губернатором у квітні 1844 року, невдовзі після першого приїзду Шевченка до міста. Проте ці обов’язки він виконував з червня 1843 року, коли тодішній губернатор Дмитро Голіцин, який правив Москвою понад 20 років, поїхав на лікування за кордон. Щербатов залишився в історії як голова комісії, що опікувалася зведенням храма Христа Спасителя та ініціатором святкування в 1847 році 700-річчя Москви (з того часу це робилося кожні півстоліття). Він також ініціював царський указ про заборону фабрикантам призначати в нічну зміну малолітніх робітників (менше 12 років). За пропозицією Щербатова в 1846 році була створена комісія по огляду берегових земель і будівництва на них фабрик.

З травня 1848 року і до квітня 1859 року московським воєнним генерал-губернатором був граф Арсеній Андрійович Закревський (1783—1865), колишній фінляндський генерал-губернатор, а затим – міністр внутрішніх справ Росії. Його прізвище зустрічається у Шевченка. 30 червня 1857 року поет записав у щоденнику, що один із його знайомих у засланні «заврался однажды до того, что назвал себя племянником графа Закревского, московского генерал-губернатора...» Закревський здобув недобру пам’ять в ліберальних колах своїм деспотизмом і непримиренністю до нових віянь, отримавши навіть прізвисько «Чурбан-паша». Особливо підозріло Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх «таємним політичним товариством». За часів Закревського був складений поліцейський «Список підозрілих осіб у Москві», в ньому рахувалися чимало людей, з якими Шевченко познайомився в місті в березні 1858 року. На думку пильного губернатора, друг Шевченка Михайло Щепкін був готовий на все аж до перевороту. Закревський виступив проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік у Москву робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що «при Закревському свята Москва стала великомученицею». Борис Чичерін згадував, що Закревський «явился в Москву настоящим типом николаевского генерала, олицетворением всей наглости грубой, невежественной и ничем не сдержанной власти. Он хотел, чтобы вся перед ним трепетало... В Москве водворились необузданный произвол, взяточничество и грязь». Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: «Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле».

Осип Бодянський знав Закревського, навіть був у нього на прийомі, неодноразово згадував його в щоденнику, проте ніколи — в критичному контексті. Лише один раз, у 1856 році, Бодянський занотував історію про якогось чиновника, що поступив «чиновником особых поручений к Московскому генерал-губернатору Закревскому, но и у него везёт ему, как говорит, по излишней прямоте характера. Так или нет, только много наговорил он мне случаев, в коих прямота и правота его выказались, по без

всяких для него хороших последствий, т.е. наград и т.п.»1.

Після Закревського новим воєнним губернатором Москви став відомий меценат і колекціонер, покровитель Бодянського граф Сергій Григорович Строганов (1794—1882), який управляв містом у квітні-вересні 1859 року, саме в цей період – у травні та вересні – Шевченко востаннє двічі ненадовго приїздив у Москву. Строганов особливо цікавий тим, що довгі роки був незмінним головою Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, де секретарем працював Осип Бодянський. З активною допомогою Строганова постійно субсидувалися видання Товариства, в тому числі щорічні «Чтения», в яких Бодянський опублікував багато безцінних документів з історії України. Через день після останнього від’їзду Шевченка з Москви (6 вересня 1859 року) Строганова відкликали в Петербург на посаду головного вихователя спадкоємця престолу.

В той час, коли наприкінці квітня 1861 року в Москві знаходилася труна з прахом Шевченка, воєнним губернатором міста був Павло Олексійович Тучков (1802—1864), за якого в 1862 році було затверджено «Положення про громадське управління Москвою», що проголосило створення виборних управлінських структур – загальної і розпорядної думи.

В післяшевченковій Москві нараховувалося близько 16 тис. будинків, понад 200 вулиць, 650 провулків, 60 проїздів, 80 площ, а також 14 бульварів і 19 кладовищ.

_______________________



1 О.М. Бодянский. Дневник. 1852—1857. М.: Жизнь и мысль, 2006. С. 224—225.

«Найкультурніша частина Москви»
Важливо вияснити, в який культурний простір потрапляв Шевченко, приїжджаючи в Москву 40-х – 50-х років XIX століття. Правильно буде зосередитися на староарбатському ареалі, який у дореволюційному путівнику по Москві справедливо був названий «найкультурнішою частиною Москви». Тим паче, що саме тут частенько бував і Шевченко, а Бодянський усе життя прожив у ньому.

Як ми вже знаємо, з другої половини XVIII століття Арбат з прилеглою територією «одворянюється», стає одним з аристократичних районів Москви. Тут «осідали» не лише природжені дворяни, а й ті, хто нещодавно, згідно з Табелем про ранги, здобув дворянство, тобто й люди інтелігентських професій — лікарі, професори Московського університету, відкритого в другій половині XVIII століття, юристи та ін. Віссаріон Бєлінський вказав на ще одне джерело поповнення міста освіченими людьми за рахунок вищої знаті: «По смерти Петра Великого Москва сделалась убежищем опальных дворян высшего разряда и местом отдохновения удалившихся от дел вельмож. Вследствие этого она получила какой-то аристократический характер...» Всі ці люди облагороджували Арбат, робили його освіченішим, що мало велике значення для всієї Москви, бо, тоді, як визнавав Михайло Пиляєв, «цілком освічених молодих людей в Москві було небагато, більша частина їх жила в Петербурзі або робила кар’єру в армії». Звичайно, за таких умов всяка концентрація людей з освітою та духовними запитами, тим паче на невеликій території, перетворювала її в окремий острівець культури, який займав дедалі більше місце в духовному житті всього міста.

В той же час в арбатському ареалі дедалі більше селилися прозаїки, поети, малярі, композитори, артисти, науковці, викладачі вузів, професори... Серед них був і Бодянський, який завжди намагався мешкати недалеко від університету. Всіх інтелектуалів притягувала культурна аура Арбату й можливість постійного спілкування з собі подібними. Таким чином, Арбат не тільки не втратив особливу духовну наповненість і привабливість дворянських часів, а навіть посилив її, ставши спадкоємцем кращих культурних дворянських традицій і залишившись справжньою оазою російської культури. Петербург дедалі більше сприймався як столиця чиновної і придворної Росії, а Москва — столицею російської культури. Пушкін зазначав: «...Просвещение любит город, где Шувалов основал университет по предначертанию Ломоносова. Московская словесность выше петербургской... Учёность, любовь к искусству и таланты неоспоримо на стороне Москвы...»

Особливо вирізнився район Арбату після розподілу міста на квартали, коли стали помітні їх характерні особливості, в тому числі культурні. Саме тут дедалі помітніше переважала або панувала особлива атмосфера культурних прагнень і вільної думки. В Москві говорили, що за чинами треба направлятися в Петербург, за грошима — в Замоскворіччя, за знаннями й спогадами — на Арбат.

Відвідини Шевченком Москви збігаються в часі з інтенсивним формуванням російської інтелігенції в місті, передусім в арбатському ареалі. В цьому процесі особливу роль відіграло дворянство. Здається, найкоротше й найточніше написав якось арбатець Іван Бунін: «Ни одна страна в мире не дала такого дворянства». Сучасні дослідники також наголошують, що в ХІХ та й на початку ХХ століть «більша частина московської творчої (артистичної, художньої, наукової) інтелігенції жили в одному секторі міста... Йде мова про місця, що звалися в Москві “дворянським царством” або “гніздом”»1.

________________________



1 Г.С. Кнабе. Арбатская цивилизация и арбатский миф. В кн. Москва и московский текст русской культуры. Сборник статей. М.: РГГУ, 1998. С. 141, 142, 143 та ін.
В одному з солідних дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Селянська реформа порушила безтурботне життя гаснучого панства, і дворянський район Москви піддався поступовій зміні: його стали захоплювати дедалі нові культурні верстви московського населення, що народжувалися. Адже вся сучасна російська культура в початковій своїй стадії — дворянська...1. Тому інтелігенція наша, пов’язана з панством культури, стала селитися в тій же відносно культурній частині Москви. Панство, яке частково походженням, а ще більше спадкоємністю сходило зі сцени, поступалося насидженими місцями на Арбаті професорам і вчителям, судовій магістратурі та адвокатам, журналістам і лікарям. В їх руки переходили тепер старі панські особняки».

У цих рядках заторкнуто ключові обставини, за яких Арбат став культурним символом Москви та всієї Росії. Арбатознавець Айдер Куркчі на початку 80-х років минулого століття писав: «Спокойно и просто перетекала Россия в Арбат и обратно... С Арбатом видятся внутренняя непогрешимость чувства, такт, умение вести разговор, желание помнить выражение лица —всё то арбатское, без чего культура российских пространств ХІХ — ХХ веков была бы неполна. Неполна без арбатских особняков, без зелёного и снежного окружения садов, земли».

Особливості життєвого укладу, культурних і розумових можливостей людей інтелектуальних професій, які поселилися й жили на Арбаті, поступово створювали його унікальну атмосферу і неповторний духовний
__________________________

1 Згадаймо, як в «Окаянных днях» Іван Бунін протестував проти перекреслення ролі дворянської культури в історії Росії: «А весь цвет русской литературы? А ее герои?»

абрис. Сама аура цієї місцевості ніби вимагала залучення нових творчих ідей і сил. Історія російської культури, передусім останніх двох століть, виразно втілилася, відбилася саме в Арбаті. Вдивляючись в історичну тканину російської культури, ми бачимо безліч ниток, що пов’язують її з Арбатом. Справді, в Москві не знайти іншої місцевості, з якою було б поєднано стільки славетних імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії. На Шевченковому віку в арбатському ареалі жили, творили чи бували Державін, Денис Давидов, Рилєєв, Вяземський, Пушкін, Лермонтов, Грибоєдов, Загоскін, Салтиков-Щедрін, Гоголь, Герцен, Огарьов, Аксаков, Олександр Островський, Лев Толстой, Тургенєв, Писемський, Плєщеєв, Полонський, Фет...

Для формування духовного феномену Арбату велике значення мало те, що він стверджувався суто російською вулицею, на якій не було, на відміну, скажімо, від Кузнєцького мосту, магазинів зарубіжних фірм і значного впливу іноземців. Це суттєво сприяло тому, що Арбат став справжнім розсадником російської мови й культури. Поет і перекладач Олександр Паліцин1 писав:
Московский никогда не умолкал Парнас,

Повсюду муз был слышен глас –

Живущим внутрь иль вкруг сея градов царицы,

Языка чистого российского столицы,

И должно в нем служить всем прочим образцом.
А Микола Язиков (1803—1846), про якого Пушкін сказав: «Сей поэт удивляет нас огнем и силою языка», закликав:

Поэты наши! Для стихов!..

В Москве ищите русских слов!..
Арбатський район став у другій половині ХІХ століття вогнищем
______________________

1 Олександр Паліцин (початок 50-х років ХІХ ст. — 1816) в останні роки життя жив і помер у селі Поповка Сумського повіту, з 1810 року був почесним членом Харківського університету.

музичного життя Москви1, особливо з того часу, коли в 1866 році на розі Арбатської площі й Воздвиженки було відкрито Московську консерваторію на чолі з Миколою Рубінштейном. В арбатському ареалі на Нікітському бульварі, 6 знаходився відомий усій Москві «Солов’їний дім», який належав директору московської казенної сцени, театральному прекладачеві, режисеру Федору Кокошкіну. Володіння виходило на Арбатську площу до церкви Бориса і Гліба, і візнику досить було сказати: «На Арбат, до Кокошкіна, що біля Бориса і Гліба». У будинку Кокошкіна, який театрали називали ще «кокошкінською академією», проходили літературні вечори, читання п’єс, репетиції, в ньому жили артисти, яких господар підтримував і вчив. Скажімо, тут мешкав відомий музикант Олександр Варламов, якого в Петербурзі виокремив український композитор і диригент Дмитро Бортнянський, а в Москву забрав Михайло Загоскін. В «Солов’їному домі» Варламов написав 75 романсів, у тому числі «Гори, гори, моя звезда», «Я встретил вас и всё былое», «Белеет парус одинокий». Кокошкін навчав у своєму будинку і за свій кошт Миколу Чиркіна, який потім став відомим артистом і співаком під благозвучним прізвищем Лавров. Він був партнером Михайла Щепкіна, Надії Рєпніної, Павла Мочалова...

Першу в Москві драматичну трупу було створено в 1756 році при Московському університеті. Через чверть століття на основі студентської трупи виник Московський драматичний театр, названий Петровським, який у 1806 став Імператорським театром. У 1807 році біля Арбатських воріт, приблизно там, де тепер пам’ятник Миколі Гоголю, побудували пер-

________________________



1 Ще в 1660-х роках у Москві на Поварській вулиці було відкрито «Государев съезжий двор трубного учения», тобто перша російська державна музична школа, якою керував відомий тоді «майстер трубного навчання» С. Бураков. Учні вчилися грати на трубі, флейті, гобої, а також на валторні — «духовом музыкальном орудии, свитой кольцом в обороты медной трубой, с устником и рáструбом по концам». В пам’яті Москви ця школа залишалася в назві Трубниковського провулку.
ший казенний театр, який згорів у пожежі 1812 року. Це був дебют у Росії архітектора Карла Россі. Незвичайною красою цієї дерев’яної будівлі з колонами навколо захоплювалися сучасники. В театрі грала Катерина Семенова, мистецтво якої високо цінував Олександр Пушкін. У зв’язку з будівництвом театру Арбатську площу було вирівняно й замощено.

Біля Арбатських воріт, на розі Знаменки й Великого Знаменського провулку ще й тепер можна побачити обриси палацу-театру, побудованого італійським архітектором Кампорезі на замовлення смоленського воєнного губернатора Степана Апраксіна, який, вийшовши у відставку, поселився в Москві. Цей театр славився на всю Москву. На його сцені виступали всі знаменитості, які приїжджали в Першопрестольну. Тут співали солісти італійської опери, а з 1814 по 1818 роки виступав Імператорський театр. «На театрі Апраксіна багато років грали імператорські актори, і оперу італійську виписано й поставлено було теж за сприяння Апраксіна» (Пиляєв). У 1812 році тут слухав оперу Россіні «Сорока-злодійка» Пушкін. Цей театр відвідував Герцен. У Апраксіна нараховувалося 17 музикантів, і стільки ж акторів і актрис. Театр існував до 1813 року, коли будинок перейшов у казну й був перебудований для сирітського інституту.


«Серед освічених москвичів»
Поїздка в Москву до Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського найперше передбачала Шевченкове занурення в коло, говорячи його словами, «освічених москвичів», які цікавилися широким спектром тодішніх культурно-мистецьких явищ і подій. Кинемо на них хоча б побіжний погляд.

Олександр Герцен вважав, що Москва, яка перестала бути столицею Росії і залишилася без царя та його оточення, мала значно більше від Петербурга можливостей для розвитку громадського життя й суспільної думки. Віссаріон Бєлінський також пояснював духовні переваги Москви тим, що її нестоличний статус значною мірою дозволив місту позбутися адміністративного, бюрократичного й офіційного характеру. Він наголошував, що Москва зберегла свою національну фізіономію, історичну пам’ять, печать священної старовини. На думку Бєлінського, нові ідеї і напрямки належали Москві.

Автор цікавої статті про Москву кінця 50-х — початку 60-х років ХІХ століття Митрофан Щепкін1 писав: «В Москве общественные и всякие интересы гораздо живее и крупнее, чем где-либо, и самая жизнь в ней бьёт живым и свежим ключом, а не просачивается по колеям сквозь щели и дыры, пробитые рукой предусмотрительного времени. Нечего, правда, греха таить: в Москве и в ее обществе еще слишком много грубого, необузданно-дикого, невежественного… Москва не темный угол, а столица, да еще столица древняя, в которой хорошее и дурное, новое и старое, образованное и невежественное перемешано в самом картинном беспорядке, как прилично истинно русской столице»2. В місті вже давно звикли до газет3, і згаданий автор їдко зазначав про москвичів: «Привыкшие безусловно верить всякому печатному слову — в “в газетах напечатано”, магическое слово, прекращающее все споры и сомнения…» Це стосувалося й опублікованих обманів і дурниць.

В 20-30 роках у Москві видавалися журнали «Московский вестник», «Московский телеграф», «Европеец», «Телескоп», «Московский наблюдатель», але на початок 40-х років за умов миколаївського режиму місто залишилося без журнальних видань. У 1842 році Герцен іронічно писав: «В Москве издаётся один журнал, да и тот “Москвитянин”». Малося

_____________________

1 Племінник Михайла Щепкіна. Докладніше розповімо про нього далі.

2 «Век», журнал общественный, политический и литературный. — С.-Петербург, 5 апреля 1861 года. С. 478.

3 Назвемо найперше «Московские ведомости» та «Медицинскую газету».
на увазі, що видання мало суворо процаристський характер. З 1850 року в журналі працювала нова редакція — А.Григор’єв, О.Островський, П.Мельников-Печерський, О.Писемський. З 1856 року в Москві виходили журнали «Русский вестник»1 та «Русская беседа», вони засвідчили деяке пожвавлення в московській журналістиці.

У редагуванні слов’янофільської «Русской беседы» (видавець Олександр Кошелєв) брали участь Михайло Максимович, Іван Аксаков, співпрацювали в ній українські письменники Данило Мордовець, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та ін. В «Русской беседе» (1857, № 8) було надруковано рецензію на «Записки о Южной Руси», в якій високо оцінювалась поема Шевченка «Наймичка». На прохання Максимовича Шевченко передав «Русской беседе» для публікації вірші «Садок вишневий коло хати...» і «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), що побачили світ у третьому номері за 1859 рік. Деякий час Шевченко зацікавлено ставився до журналу, але незабаром змінив свою думку про нього. Іронічна згадка про «Русскую беседу» є в поезії «Умре муж велій в власяниці...» (1860).

За Шевченкових часів, як ми вже знаємо, в Москві було два професійні театри – Великий театр (театр опери та балету) і Малий театр – драматичний. «Книга адресов жителей Москвы» К. Ністрема за 1858 рік

_________________________



1 Російський літературний і політичний журнал (редактор Михайло Катков). У перші роки видання мав помірковано-ліберальний напрям. Перша книжка журналу за 1856 рік привернула увагу Шевченка, бо містила серед інших публікацій уривок з першого тому «Мертвих душ» Гоголя, знайдений в його рукописах, працю Сергія Соловйова «Древняя Россия», розділ зі спогадів Сергія Аксакова «Гимназия — период второй»; друкувались також праці Тимофія Грановського, Михайла Каткова та ін.

В «Русском вестнике» були опубліковані твори Федора Достоєвського, Івана Тургенєва, Михайла Салтикова-Щедріна, Льва Толстого та ін., а також оприлюднені «Исторические письма» та «Рассказы из русской истории» Сергія Соловйова, праця Івана Бабста «Исторический метод в политической экономии». Від цього журналу відгалузився журнал «Атеней», у якому брали участь знайомі чи відомі Шевченкові вчені, публіцисти Костянтин Кавелін, Іван Бабст, Сергій Соловйов. Ідеологом журналу був Борис Чичерін. «Атеней» існував недовго — з січня 1858 року до травня 1859-го.


дає можливість встановити, що в дирекції Імператорських театрів на той час числилося п’ять режисерів – два балетних і по одному – драматичний, оперний і водевільний, а також чотири декоратори. На обліку знаходилися 30 акторів «1-го і 2-го розрядів» і 31 актриса «1-го і 2-го амплуа», серед них Сергій Васильєв, Василь Живокіні, Любов Косицька, Катерина Лаврова-Васильєва, Надія Медведєва, Пров Садовський, Іван Самарін, Сергій Шумський, Михайло Щепкін. Шевченко був другом Щепкіна, в 1858 році поет познайомився в Москві з Шумським і Самаріним. Гру актриси Малого театру Катерини Лаврової-Васильєвої, яка разом із своїм чоловіком, актором цього театру Сергієм Васильєвим на початку 1858 року гастролювала в Нижньому Новгороді, Шевченко відзначив у своєму щоденнику 6 жовтня 1857 року та в театральній рецензії, опублікованій у лютому 1858 року. Прова Садовського поет бачив на гастролях у Петербурзі в ролі Розплюєва в комедії О.В. Сухово-Кобиліна «Весілля Кречинського», про що записав у щоденнику 19 травня 1858 року.

Малий театр нарівні з Московським університетом сприяв тому, що з другої чверті XIX століття центр культурного життя дедалі переміщувався з Петербурга в Москву. В Малому театрі було поставлено «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова, «Ревізор», «Одруження», «Гравці», сцени з «Мертвих душ» Миколи Гоголя, в яких розкрився вражаючий талант Михайла Щепкіна. В постановках за творами Шекспіра та Шіллера виявилося трагедійне обдарування Павла Мочалова. Ще за життя Шевченка, з 1853 року, основним драматургом театру став Олександр Островський, творчість якого поет високо цінував, вважаючи її зразком розумної благородної сатири, що сприяє духовному й громадянському становленню суспільства.

У Великому театрі почали формуватися традиції російського національного балету, що було пов’язано з діяльністю балетмейстера Адама Глушковського. Музична драматургія Великого театру була представлена творами композиторів Олександра Аляб’єва, Олексія Верстовського та ін. Після пожежі 1853 року спектаклі йшли на сцені Малого театру, а в новому приміщенні, відомому нині в усьому світі, театр відкрився в 1856 році. Ще в 40-х роках у Великому театрі були поставлені перші російські класичні опери «Життя за царя» (1842) та «Руслан і Людмила» (1846) Михайла Глинки. Перший з цих творів Шевченко слухав у Петербурзі невдовзі після приїзду з Москви 17 квітня 1858 року, коли назвав у щоденнику Глинку безсмертним композитором, а оперу — геніальною.

В часи шевченківських приїздів у Москву, передусім в 40-х роках, тут уже згасали деякі літературні гуртки і салони, особливо характерні для російської культури початку ХІХ століття. Відомий дослідник їх діяльності М.Аронсон ще в 20-х роках минулого століття писав, що «не можна заперечувати їх великого еволюційного значення в певні літературні періоди, як не можна заперечувати і їх значної участі в творчості деяких російських письменників. Найважливіше в них, мабуть, — це їхнє центральне місце в історико-літературному процесі певних літературних епох». Гуртки та салони відіграли важливу громадську роль у часи вияснення стосунків між слов’янофілами і західниками. Практично всі московські знайомі Шевченка в свій час так чи інакше брали участь у діяльності тих чи тих гуртків і салонів. У 50-х роках і Бодянський був частим відвідувачем деяких московських салонів.

Шевченко, звичайно, відчував биття літературної гуманітарної думки в місті, звертав увагу на публікацію цікавих видань. Наприклад, під час його першого приїзду в Москву в лютому 1844 року газети активно повідомляли про вихід у світ нового видання творів Г.Державіна, завершенні Повного зібрання творів О.Пушкіна в 11 томах і т.ін. В 40-х роках видавалися «Полное собрание русских летописей», виходили в світ книги серії «Русская историческая библиотека» та ін.

Проте в середині 40-х років літературна діяльність в Москві була доволі слабкою. Віссаріон Бєлінський зазначав: «…Страсть рассуждать и спорить есть живая сторона москвичей, но дела из этих рассуждений и споров у них не выходит. Нигде столько не говорят о литературе, как в Москве, и, между тем, именно в Москве-то и нет никакой литературной деятельности, по крайней мере теперь…»

В ті часи в Москві ще не було загальнодоступних художніх галерей, і до мистецьких творів можна було долучитися хіба-що в приватних колекціях1 і магазинах антикварних художніх витворів із бронзи, фарфору, мармуру, а також скульптур і картин, або на виставках. Про це залишилося не так багато відомостей, і нам важливо, що одну з таких виставок в Училищі малярства і скульптури Московського художнього товариства на М’ясницькій, 21 відвідав у квітні 1852 року Бодянський: «Здесь в особенности замечательны были картины офицера Федотова, отличавшиеся своей характерностью, предмет коих взят из жизни русской»2. Йдеться про відомого художника, родом із Москви, академіка Петербурзької Академії мистецтв Павла Федотова (1815—1852)3, який увів у російський побутовий жанр драматичну сюжетну колізію («Свіжий кавалер», 1846 р., «Сватання майора», 1848 р., «Анкор, і ще анкор!», 1851—1852 рр.).

_______________________



1 Відомий історик і архівіст Олексій Малиновський в книзі «Историческое обозрение Москвы», завершеної в кінці 20-х років ХІХ століття, описував існуючі тоді приватні галереї князів Миколи Юсупова, Миколи Голіцина, Миколи Щербатова, Олексія Долгорукова та ін. В 1850 році було відкрито безкоштовний доступ до приватної колекції графа Андрія ростопчина (понад 250 полотен) у будинку на Садовій.

2 Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849—1852 гг. // Русская старина, 1889. Т. 64. С. 140.

3 Цікаво, що персональні виставки Федотова пройшли в Москві в 1850 і 1854 роках.

Відомо, що Шевченко зустрічався з Федотовим у 40-х роках на заняттях в рисувальному класі та на іспитах в Академії мистецтв. Вони могли також бачитися у Карла Брюллова, Федора Толстого, Аполлона Мокрицького, Олександра Атіна, Олександра Козлова. Тарас Григорович високо цінував творчість Федотова, про що, зокрема, свідчить його позитивна згадка про картину «Сватання майора» в щоденнику 26 червня 1857 року. Трагічна смерть Федотова в лікарні для душевно-хворих відтворена в Шевченковій повісті «Художник». В «Шевченківському словнику» відзначається, що творчість Шевченка і Федотова характеризується певною спільністю соціальної тематики, естетичних уподобань, а також формальних ознак малярства.

Виокремлення полотен Федотова свідчить про тонкий художній і, коли хочете, соціальний смак Бодянського. Та ще більше вражає те, що професор описав у щоденнику картину художника Башилова, що привернула його увагу малоросійським сюжетом: «Представляющая малороссийского бандуриста, кобзаря-слепца, играющего на бандуре под плетнем, по коем вьется тыква, сверху него смотрит вниз мальчик на игру, а по стороне стоит пастух в рубашке, с шапкой теплой на голове, одну ногу (левую, кажется) выдавши вперед, а руки закинувши назад, не выпуская кия из неё; от него видно на лужайке стало волов, почивающее в полдень; далее сельская церковь; перед бандуристом род хаты, в сенях коих виден простой малороссиянин, внимательно слушающий игру и пение, в серой свитке с голубой опушкой, в сапогах, белыз штанах, в кармане коих опущена уже рука, чтобы вынуть оттуда шаг1 бандуристу; на голове шапка; а за ним дочь его, в цветах на голове, рубашке желтой, плахте и запаске, монистах на шее, склонившись вперед и высматривая из-за плеча

_______________________



1 Дві копійки.

отцовского, на котором одна рука её. Очерк весьма верен и выразителен в этой картине».

Отже, Бодянський звернув увагу ще й на полотно Михайла Сергійовича Башилова (1821—1870) — російського художника та ілюстратора. Разом з Яковом де Бальменом Михайло Башилов ілюстрував рукописний «Кобзар» Шевченка (1844 рік): кожний із них виконав приблизно однакову кількість ілюстрацій, Башилов — 39 ілюстрацій — заставок, кінцівок і заголовних літер. Башилов, зокрема, ілюстрував «Думи мої, думи мої…», «Перебендю», «Катерину», «Тополю», «До Основ’яненка», «Івана Підкову», «Тарасову ніч». На першій сторінці книги Башилов намалював тушшю та пером портрет Шевченка. 21 квітня 1847 року, відповідаючи на запитання слідчого на допиті в ІІІ відділі, Шевченко написав: «Иллюстрировал мои сочинения граф Яков де-Бальмен… и некто Башилов. С первым я виделся один раз (що не відповідає дійсності. — В.М.), а второго совсем не знаю». Сучасна російська дослідниця творчості Башилова Любов Кольцова пише: «Негативна поетова відповідь пояснюється тим, що він хотів убезпечити Башилова від неприємностей»1. Насправді, поет познайомився з Башиловим у 1843 році, ймовірно, в маєтку де Бальмена в с. Линовиця на Полтавщині. В 1857 році Башилов написав олією картину «Наймичка», а 1858-го створив полотно «Три покоління» за Шевченковою поемою «Наймичка». Твори видатного художника експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка. Михайло Башилов створив також ілюстрації до творів М.Салтикова-Щедріна, а свої малюнки до «Війни і миру» він виконував під наглядом

_______________________



1 Л.А. Кольцова. Художественная иллюстрация в России середины ХІХ века. М.С. Башилов и его современники. — М.: Галарт, 2008. С. 66.

В цій книзі є цікавий розділ «Ілюстрації до “Віршів” Т.Г. Шевченка. 1844. Історія створення і робота над рукописом». Авторка наголошує, що «дуже важливими для ілюстраторів, які звернулися до поезії Шевченка, була близькість естетичних поглядів, демократизм переконань, що поріднювали поета і художників».


Льва Толстого.

У щоденнику Бодянського зустрічаємо також згадку про рідкісну виставку в Москві (запис від 11 червня 1853 року): «Осматривал выставку в доме Благородного собрания… Малахитовые вещи Демидовых, бывшие на Всемирной Лондонской выставке1, всех восхищают собой».

Відомо, що з 1856 року починає відлік історії перша в Росії національна галерея — Третьяковка, проте мається на увазі лише придбання Павлом Третьяковим першої картини й початок системного збирання полотен російських художників, а лише на початку 60-х років Третьяков уже поставив перед собою за мету створити музей національної російської школи малярства. До речі, в 1871 році в зібранні Третьякова з’явився замовлений ним і придбаний портрет Тараса Шевченка пензля Івана Крамського, який і нині експонується в Третьяковській галереї. Третьяков також купував деякі роботи Шевченка, які в 1929 році були передані в Україну і тепер знаходяться в Національному музеї Т.Г. Шевченка. За життя поета про Третьякова мало хто знав. Якраз у березні 1858 року газета «Литературный отдел Московских новостей» зазначала: «…Любовь к искусству ещё не проникла во все слои общества, его высокое значение понятно ещё для весьма немногих, а истинная оценка художественных произведений едва только начинается, и пока в Москве нет ни Музея художественных произведений, ни мастерских, по крайней мере, десяти, пятнадцати живописцев и скульпторов, посещаемых публикою, пока нет ни одного художественного журнала и, наконец, художественных вечеров…»

_____________________



1 Йдеться про заводчиків і меценатів Павла і Анатолія Демидових, які володіли цінним зібранням творів декоративно-вжиткового мистецтва, малярства та скульптури. На Всесвітній Лондонській виставці 1851 року справді виставлялися прекрасні вироби з малахіту, виготовлені на фабриці Демидових у Петербурзі.

Втім, незадовго до Шевченкової смерті в Москві було створено Товариство аматорів мистецтв: «Это прекрасное общество не успело еще укрепиться на нашей, неблагодарной для искусства, почве, как уже учредило постоянную картинную выставку в университете, который, как истинный представитель нашего образования, обязательно предложил для неё помещение»1. Серед картин, які виставлялися в університеті, були, зокрема, твори Василя Перова і Олександра Саврасова. Цікаво, що в університеті було представлено й «прекрасну колекцію фотографій і гравюр».

На той же час завдяки зусиллям Михайла Максимовича, Костянтина Аксакова, Михайла Погодіна та ін. було започатковано роботу й Товариства аматорів російської словесності, перше засідання якого відбулося в день смерті Шевченка. На ньому виступив поет Олександр Жемчужников, який разом зі своїми братами Олексієм і Володимиром та Олексієм Толстим друкував гумористичні твори під псевдонімом Козьма Прутков. Шевченко познайомився з братами в Петербурзі невдовзі після повернення з Москви. 17 квітня 1858 року записав у щоденнику: «…Белозерский2 познакомил меня с тремя братьями Жемчужниковыми. Очаровательные братья!» До речі, талант актора домашнього театру Олександра Жемчужникова високо цінував Михайло Щепкін. Товариство фактично стало російським центром літераторів, в його роботі брали участь Лев Толстой, Іван Тургенєв, Олександр Островський, Яків Полонський та ін.

______________________



1 «Век», журнал, общественный, политический и литературный. — С.-Петербург, 5 апреля 1861 года. С. 481.

2 Білозерський Василь Миколайович (1825—1899) — один із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, редактор журналу «Основа». Шевченко познайомився з ним у 1844 році в Києві.
Помітними подіями в духовному житті Москви були публічні лекції професорів і викладачів Московського університету Дмитра Іловайського (історія), Юрія Арнольда (теорія музики), Юрія Фелькеля (історія німецької літератури), П.Любимова (фізика)1, Миколи Лясковського (хімія), Августа Давидова (математика), Федора Бредіхіна (астрономія)2 та ін. Кращі з цих лекцій збирали в університетських аудиторіях близько 400 осіб. Російський літературний і громадський діяч Лонгин Пантелєєв, який залишив спогади про Шевченка, вважав, що подібні виступи мали широке суспільне значення: «На них публіка… виховувала смак і схильність до витонченіших насолод»3 (духовних. — В.М.). Ще з 30-х років при Московському університеті читалися лекції для фабрикантів, у першу чергу, з технічної хімії, в рік першого приїзду Шевченка число слухачів становило 400 осіб.

За участю Бодянського в Москві склалася бібліотека Товариства історії і старожитностей російських, у місті працювали також бібліотеки Товариства любителів російської словесності, товариств антропології, російських лікарів, педагогічного та ін., бібліотеки гімназій, вищих навчальних закладів, особливо в Московському університеті, який був осе-

_______________________

1 В повісті «Художник» ідеться про те, що молодий вихованець Академії мистецтв у Петербурзі два рази на тиждень відвідував зал «Вільного економічного товариства», щоб «слушать лекции физики профессора…» (Еміля Ленца. — В.М.), а ще раз на тиждень — «слушать лекции зоологии профессора Куторги».

2 Як свідчить поетів щоденник, уже через день після приїзду з Москви в Петербург — 29 березня — Шевченко відвідав подібну публічну лекцію: «Вечером отправились мы в цирк-театр смотреть и слушать живописную лекцию геологии профессора Роде (йшлося про лекцію «Оптичні картини до історії утворення земної кори» — В.М.). Лекция мироздания прекрасна. И астрономические картины почти не лишни…»

Між іншим, то була остання лекція, підготовлена відомим популяризатором науки В.М. Роде, бо на вимогу петербурзького митрополита Григорія (Постникова Георгія Петровича) проведення лекцій було заборонено, на що О.І. Герцен відгукнувся в «Колоколе» заміткою «Архипастырское рвение о мраке» (1858, № 17). Ми ще розповімо про те, як на смерть митрополита Григорія Шевченко написав сатиричний вірш «Умре муж велій в власяниці…» (1860 рік).



3 Лонгин Пантелєєв і Олена Штакеншнейдер у своїх спогадах розповідали, як у листопаді та грудні 1860 року Тарас Шевченко брав участь у публічних літературних читаннях у Петербурзі.

редком освіти й культури в Москві та й у всій Росії. Університет відкрився в 1755 році, а наступного року газета «Московские ведомости» повідомляла, що «Московского Императорского университета библиотека, состоящая из знатного числа книг на всех почти европейских языках, в удовольствие любителей наук и охотников для чтения книг, отворена была сего июля 3 числа…»

Московський університет займав ключове місце в духовному житті Москви з часу свого заснування в 1755 році. До речі, сучасний москвознавець Рустам Рахматуллін називає його «наслідником могилянства». В 1844 році, коли Шевченко вперше приїхав у Москву, в університеті діяли філософський, юридичний і медичний факультети, в ньому навчалося понад 800 студентів. Відомий російський правник, історик, філософ і публіцист Борис Чичерін, який на той час поступив в університет, згадував: «Он находился в самой цветущей поре своего существования… Это действительно была alma mater, о которой нельзя вспомнить без тёплой сердечной признательности». Інший студент університету П.Д. Шестаков, який добрим словом згадував і професора Бодянського, писав: «Вообще мы, студенты 1840-х годов, обязаны нашей alma mater многим: мы выходили из университета со взглядом просветленным; нам был указан путь для самостоятельных научных занятий; мы питали в себе уважение к долгу; мы привыкли к труду; мы вынесли честные нравственные стремления, которые и были путеводною нитью нашей последующей жизни».

Значною мірою все це завдячувалося попечителеві Московського учбового округу та університету графу Сергію Строганову, який в 1835—1847 роках немало зробив для розвитку університету. Той же Чичерін свідчив: «При нём университет весь обновился свежими силами. Всё старое запоздалое, рутинное устранялось. Главное внимание просвещённого попечителя было устремлено на то, чтобы кафедры были замещены людьми со знанием и талантом»1. Навіть у сучасних виданнях підкреслюється, що час управління Строганова «залишився в літописах університету золотою порою».

Зокрема, в 40-і роки з великим успіхом в університеті читали публічні лекції Тимофій Грановський2, Степан Шевирьов, Карл Рульє (зоологія)3, Ярослав Ліновський (сільське господарство), Родіон Гейман (технічна хімія). На рубежі 40-50—х років власті припинили читання цих лекцій.

Майже непомітно пройшло попечительство Дмитра Павловича Голохвастова в 1847—1949 роках, а з 1849 по 1855 роки попечителем навчального округу та університету був генерал-ад’ютант Володимир Іванович Назимов (1802—1874), далекий від навчального процесу та науки, про якого Бодянський відзивався критично: «Что прикажете делать с такими головами? Жди толку и проку от них для университета!» Втім, за Назимова сталася в 1850 році важлива подія, яку зафіксував у щоденнику Бодянський: «Марта 1-го. Переименование философского факультета в историко-филологический и физико-математический».

Незадовго до повернення Шевченка із заслання, в 1855 році університет відзначив ювілей, і пишався своїми здобутками. За час царювання Миколи І, тобто приблизно за три десятиліття він випустив 1670 студентів, підготував 114 докторів наук і 881 кандидатів наук, 58 магістрів, 1442 лікарів. Серед вчених, які захистили в університеті докторські дисертації, були Степан Шевирьов (1838 рік), Сергій Соловйов (1848 рік), Тимофій Грановський (1850 рік), Іван Бабст (1853 рік), Осип Бодянський (1855 рік), а ступінь магістра здобули Дмитро Щепкін (1843 рік), Михайло Катков (1846 рік), Костянтин Аксаков (1847 рік), Костянтин

_______________________



1 Б.Н. Чичерин. Воспоминания, мемуары. — М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2001. С. 36.

2 Сучасник писав, що навколо публічного курсу лекцій Грановського зібрався «весь освічений клас міста».

3 За словами Івана Сєченова, Рульє «любив філософствувати на лекціях і читав дуже красномовно».

Леонтьєв (1850 рік) та ін1.

На той час в університеті навчалося вдвічі більше студентів, ніж у перший приїзд Шевченка в Москву, в 1858 році —1760 чоловік, і третину з них складали вихідці з різночинських і демократичних прошарків суспільства. Найчисленнішим був медичний факультет, скажімо, в 1854 році, на ньому навчалося понад 700 студентів, а на історико-філологічному — 50, на фізико-математичному — 111, на юридичному — 193. За настроями серед студентів уважно стежили, в університеті існувало «морально-політичне відділення», де, зокрема, читалося богослов’я.

Втім, саме студенти були біля витоків популярності багатьох талантів, зокрема, Миколи Гоголя. Сергій Аксаков писав: «Московские студенты все пришли от него в восхищение и первые распространили в Москве громкую молву о новом великом таланте». Серед цих студентів були Герцен, Гончаров, Белінський, Бодянський, Лермонтов, Огарьов, Станкевич, Тургенєв.

З квітня 1856 року попечителем університету був Євграф Петрович Ковалевський (1792—1867), про зайомство з яким 25 травня того року в щоденнику Бодянського читаємо: «Он подошел ко мне и, узнав о моей фамилии, протянул руку и сказал, что меня знает уже давно заочно и тут же назвал земляком. Я спросил его о губернии и получил ответ, что он собственно харьковский, но имеет поместье и в Полтавской». В 1858—1861 роках Ковалевський був міністром народної освіти. В цей час університетські диспути знову відкрилися для сторонньої публіки, були пом’якшені державні лабета, в яких билися університети в період політичної реакції кінця 40-х — початку 50-х років. Дещо послабшав нагляд адміністрації за викладачами й студентами.

______________________



1 С.П. Шевырёв. История Императорского Московского университета, написанная к столетию его юбилея. 1755—1855. М.: Изд. Московского университета, 1998. С. 574—575.
Невдовзі після від’їзду Шевченка з Москви, в квітні 1858 року попечительство над Московським університетом перейшло до О.Бахметьєва: «Говорят, это человек образованный, благородный, независимый по состоянию (что не безделица для Университета, разорявшегося Назимовым)»1. В свою чергу Бахметьєв «мав дуже хорошу думку» про Бодянського.

В часи Шевченкових відвідин міста ректором університету був Аркадій Олексійович Альфонський (1796 — 1869), якого добре знав Осип Бодянський. Його ім’я зустрічається в щоденнику Бодянського. Скажімо, 29 листопада 1852 року записано: «А.А.А. (Аркадий Алексеевич Альфонский. — В.М.) рассказывает, что последовало Высочайшее повеление о том, чтобы отныне всякое столкновение власти с другими лицами было объясняемо в пользу первой».

Якщо врахувати, що протягом другої половини XIX століття в університеті змінилося понад десять ректорів, то Альфонський працював найдовше — в 1842 — 1848 і в 1850 — 1863 роках, тобто майже два десятиліття. Жив він у так званому «ректорському домі»2 біля університету на Моховій вулиці, крім того, він мав власний будинок на Тверській. За сумлінну роботу ректор нагороджувався орденами св. Анни, св. Станіслава і св. Володимира, з 1848 року — почесний член Московського університету, з 1858 року —таємний радник3. Аркадій Альфонський – випускник університету (1817) за фахом — хірург, з 1823 року — екстраординарний професор, працював деканом відділення лікарняних і медичних наук (1833 — 1834), деканом медичного факультету (1836 — 1842), проректором. Одночасно в 1830—1850 роках Альфонський займав

___________________________



1 Из дневника Бодянского // Русский архив, 1892. № 10. С. 439.

2 Ректори і професори жили тут, починаючи з 1804 року, коли будинок князів Волконських, побудований ще в ХІІІ столітті, було придбано університетом. Його не торкнулася московська пожежа 1812 року.

3 Цивільний чин 3-го класу. Особи, які його мали, займали вищі державні посади.

посаду головного лікаря Московського виховного дому. У перший період його ректорства відбулося злиття Московської медико-хірургічної академії з медичним факультетом університету, що стимулювало викладання й вивчення медичних наук в університеті. Як хірург-практик Альфонський був відомий у Москві своїми успішними операціями.

В 1858 році, коли Шевченко найдовше жив у Москві, в імператорському університеті працювали його друг Осип Бодянський, знайомий Іван Бабст, а також декан історико-філологічного факультету, Сергій Соловйов1 і молодий ад’юнкт – Микола Тихонравов, який разом із Бодянським у 1861 році був на панахиді над прахом Шевченка в арбатському храмі Тихона Амафунтського.

Серед освітніх закладів і товариств, які входили до складу Московського навчального округу наприкінці 50-років, слід назвати: Імператорське московське товариство дослідників природи; Імператорське товариство історії і старожитностей російських; Фізико-медичне товариство; Імператорське московське товариство сільського господарства; Імператорське московське товариство сільського господарства — практична школа шовківництва; Губернська 1-ша гімназія біля Пречистенських воріт; Московська 2-га гімназія (на Розгуляї), в якій працював учителем Осип Бодянський; Московська 3-я реальна гімназія (на Луб’янці); Московська 4-а гімназія (на вул. Моховій); Московська духовна семінарія (на Садовій біля Каретного ряду); Хліборобська школа (на Зубовському бульварі); Костянтинівський межовий інститут (на Старій Басманній вулиці); Практична комерційна академія (на Покровському бульварі); Ремісницький навчальний заклад (у Лефортовській дільниці);

_______________________

1 Соловйов Сергій Михайлович (1820—1879) — російський історик, автор двадцятидев’ятитомної «Истории России с древнейших времён» (1851—1879). Шевченко згадував Соловйова в листі до Михайла Лазаревського в грудні 1856 року та в щоденнику в серпні 1857 року, як автора, професора, знаного в літературі.
Поштамтське училище (на Луб’янці) та ін. Крім того, в Москві тоді діяли: Московське училище малярства і скульптури Московського художнього товариства на вул. М’ясницькій, в яке двічі приходив Шевченко до Аполлона Мокрицького; Дворцове архітектурне училище в Кремлі; Московські малювальні школи на М’ясницькій і Малій Дмитрівці; Московська театральна школа на Великій Дмитрівці. Готували кадри також військові навчальні заклади: 1-й Московський кадетський корпус; 2-й Московський кадетський корпус; Олександринський сирітський кадетський корпус; Олександрівський Брестський кадетський корпус та ін. Серед жіночих навчальних закладів назвемо: Училище ордена св. Катерини; Олександрівське училище; Московське Єлизаветинське училище; Миколаївський сирітський інститут виховного дому; Повивальний інститут і родильний госпіталь; Фельдшерська школа та ін.

Всі ці заклади працювали на освіту, науку й культуру Росії.

Перший публічний музей, поєднаний з бібліотекою, — Рум’янцевський музей в Пашковому домі1 – було започатковано в рік смерті Шевченка. В дореволюційному путівнику по Москві читаємо: «Музей этот создан был государственным канцлером графом Н.П. Румянцевым, сыном екатерининского героя, умершим в 1826 г. и оставившим свой музей без средств для дальнейшего развития. В 1861 г. решено было перевезти этот музей в Москву (з Петербурга — В.М.) и слить его с вновь образуемым здесь музеем». В 1862 році при музеї було створено Московську публічну бібліотеку. В її основу покладено близько

______________________



1 Пам’ятник архітектури класицизму. Побудовано в 1784—1788 роках для П.Пашкова, приписується архітектору Василю Баженову. В 1812 році будинок згорів, через кілька років його було відбудовано, але невдовзі прийшов у запустіння. В 1839 році держава викупила будівлю у нащадків Пашкова для Дворянського інституту. В радянські часи тут знаходилися фонди й зали Бібліотеки ім. В.І. Леніна, з кінця 80-х років ХХ століття — будинок знову запустів. У 2007 році після двадцятирічної перерви почав знову працювати у відновленому, реставрованому вигляді, як складова частина Російської державної бібліотеки («Лєнінки»).
30 тис. книг графа Рум’янцева. Вона швидко розросталася, зокрема за рахунок пожертвувань, іноді цілими домашніми бібліотеками. Цар Микола І подарував Рум’янцевці 9 тис. примірників різних видань, сюди потрапили домашні бібліотеки філософа Петра Чаадаєва, історика Михайла Погодіна та ін. Особливо важливо було те, що в Рум’янцевку поступав обов’язковий примірник усіх видань, що друкувалися в Росії. Невдовзі в бібліотеці нараховувалося понад 1 мільйон томів. Іноземний відділ бібліотеки був особливо багатий книгами (починаючи з 1460 року) до ХVІІІ століття включно. Непогано була представлена перша половина ХІХ століття, гірше — друга його половина. Російський відділ бібліотеки навпаки мав значні прогалини до 60-х років ХІХ століття, зате з того часу в ньому були майже всі книги, видані в Росії.

З того часу, коли на початку 1840-х років Шевченко вперше побував у місті й до останнього його приїзду сюди в 1859 році в «Літопис міста Москви», складений напередодні Жовтневої революції, увійшли лише три крупні події: будівництво Великого Кремлівського палацу (1838—1849 роки), відкриття першої залізниці з Петербурга в Москву (1851 рік) і промова імператора Олександра ІІ в московському дворянському зібранні про потребу відміни кріпосного права (1856 рік).

Для нас — українців — важливою подією є кожний приїзд національного генія до Москви, де він щоразу зустрічався з Михайлом Щепкіним і Осипом Бодянським. Тому найперше розповімо про московських друзів Тараса Шевченка, і розповідь буде доволі докладною, бо, по-перше, цього раніше ніхто не робив у контексті Шевченкової біографії, а, по-друге, через портрети Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського ми доповнимо новими штрихами, збагатимо свіжими кольорами й психологічними характеристиками сучасний портрет Тараса Шевченка.
Розділ 2. «Друзі, які залишилися в Москві»
Такі різні кріпацькі долі
В лютому 1857 року, сподіваючись на повернення з десятирічного заслання через Москву, Тарас Григорович в листі до Бронислава Залеського мимохідь написав: «…Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи». Про «шкільних товаришів», звичайно, було згадано, так би мовити, для повноти фрази, а московські друзі у поета таки були, і засланець на них міг покластися. Це — Михайло Семенович Щепкін і Осип Максимович Бодянський. Познайомимося з їх долями до перетинання з Шевченком.

Спочатку про Михайла Щепкіна. Він народився 6 листопада 1788 року в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії в сім’ї кріпаків. Виріс і здобув освіту в місті Суджі, тобто в тій частині Курської губернії, що межувала зі Слобідською Україною. Українське мовне оточення й навчання українською мовою з дитинства формувало світосприйняття й ментальність майбутнього Майстра. Першу похвалу своїм дитячим здібностям Михайло Щепкін почув від учителя українською мовою. Через багато років у «Записках актёра Щепкина» він неодноразово передав яскраву, соковиту українську мову своїх земляків. Більше того, сімейні перекази про дитинство, записані зі слів матері, близькі до народного фольклору і просякнуті національною поетичною традицією, що так багато дала Гоголю для «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Зі свого дитинства, отроцтва та юності Щепкін виніс прекрасне знання української

_____________________

1 Залеський Броніслав Францович (1820—1880) — польський історик і художник. За зв’язки з учасниками польського революційно-визвольного руху в 1846 році відданий рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. З Шевченком познайомився 1849 року в Оренбурзі, коли був відряджений допомагати Шевченкові в оформленні альбому гідрографічних видів. Близько здружився з поетом в експедиції на Каратау 1851 року, під його впливом захопився малюванням. З 1853 року друзі листувалися. Збереглося 16 листів Шевченка до Залеського і 11 листів польського політичного засланця до поета.

мови з усім багатством і розмаїттям її прислів’їв і приказок. Усе життя він з насолодою говорив, якщо траплялася нагода, рідною мовою, передусім із Миколою Гоголем, Осипом Бодянським, Михайлом Максимовичем і, звичайно, з Тарасом Шевченком.

Коли 25 лютого 1814 року в убогій сім’ї селянина-кріпака в стародавньому селі Моринці на Київщині народився Тарас Григорович Шевченко, кріпаку-актору Михайлу Семеновичу Щепкіну йшов уже двадцять шостий рік, він грав у курському театрі, і 1814-й запам’ятався йому тим, що дружина Олена Дмитрівна народила доньку Феклу. З 1816 року Щепкін служив у харківському театрі, а в 1818—1821 роках — у полтавському. В той час воєнний генерал-губернатор Малоросії, князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський, який прославився в битві під Аустерліцом, батько Варвари Рєпніної, брат майбутнього декабриста Сергія Григоровича Волконського поселився в Полтаві, вибравши її своєю резиденцією. Князь вирішив відкрити в місті публічний театр і одним із перших запросив до нього Михайла Щепкіна, пообіцявши, між іншим, викупити його з кріпацтва1. Микола Рєпнін доручив очолити театр Івану Петровичу Котляревському, а Щепкін був не лише провідним актором, але й брав активну участь у художньому керівництві трупою. Ось як про це розповідав рідний брат Щепкіна Авраам Семенович: «С прибытием труппы в г. Полтаву, как скоро начались представления, город заметно оживился, начались разговоры об артистах и спектаклях, и почти везде стали толковать о театре. От князя Репнина дана была полная свобода гг. артистам в управлении, как они сами признают более удобным. Назначены были три лица, которые должны были составлять нечто вроде дирекции, а именно: режиссер г. Барсов и к нему два помощника — г. Щепкин и

______________________



1 В 1905 році в Києві вийшла окремою брошурою стаття І.Павловського з журналу «Киевская старина»: «Заботы кн. Н.Г. Репнина о полтавском театре и выкупе артиста Щепкина».
г. Городенский. Прочие артисты с удовольствием согласились подчиняться их распоряжениям».

Репертуар Полтавського театру не задовольняв Івана Котляревського, і в 1819 році він написав для нього дві п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які «за участю Щепкіна поклали міцну основу української драматургії і театру»1. «Наталка Полтавка» знаменувала народження самобутнього українського етнографічно-побутового театру з музикою, співами і танками, а «Москаль-чарівник» започаткував український водевіль і комедію. Біля колиски цих жанрів у національній драматургії стояв Щепкін, уже цим він заслужив на пам’ять українського народу. В свій час цікаво міркував відомий український артист Іван Мар’яненко, який зазначав, що його вчитель Марко Кропивницький хоч і не бачив основоположника сценічного реалізму великого Михайла Щепкіна, але живився його спадщиною: «Зерна щепкінського реалізму на сцені, кинуті великим артистом під час його перебування в театрах Харкова, Полтави, Києва і пізніше на гастролях, впали на добрий грунт. У Щепкіна було багато послідовників і учнів серед провінційних акторів, під впливом яких знаходився Кропивницький»2.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал