Володимир Мельниченко Тарас Шевченко в Москві Київ «Либідь» 2009 Зміст



Скачати 11,97 Mb.
Сторінка52/52
Дата конвертації15.12.2016
Розмір11,97 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52

«Не втирайте ж мої сльози...»
Смерть Тараса Шевченка ввійшла невигубною біллю в серця його найближчих друзів, особливо Щепкіна, Бодянського й Максимовича. Мене вразив шевченківський сюжет в листі Максимовича до Бодянського від 14 травня 1862 року, в якому він розповідав про відвідини Шевченкової могили на річницю поховання поета: «...Побував у Каневе, и на Тарасовой могиле, де одбули мизерную и пьяную годовщину, натягнувшись и сами по Тарасовски, з досады. От вам и песенька, на сей случай мною написанная и еще никому не читанная:

Прощай, Тарасе, брате милий!

Отсе — в тебе мы побули,

И годовщину крий могили

Як подобае одбули:

Мы помолились и впились,

Як упивався ты колись...

***
Хвала, Кобзаре наш единый,

Хвала з обох сторон Днепра,

Прощай, любимче Украины,

Прощай, Чернечая гора!

Гей, Днипре, батьку, приспешай —

Неси наш човен, колихай!»
Особливу увагу привертають несподівані слова, які ніби загубилися у великому листі: «Мою песенку прощу вас сообщить старику М.С.Щепкину…» І стає зовсім зрозумілим, наскільки ці троє — Бодянський, Максимович і Щепкін — назавжди були духовно поєднані між собою великою любов’ю до Шевченка та його геніальної поезії. Як тут знову не згадати вже цитований поетів запис у щоденнику: «Михайло Семенович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже».

Чи згадував Михайло Семенович свого друга Тараса Григоровича після його смерті? Певно, що так. Незаперечним свідченням є, зокрема, те, що невдовзі після смерті Шевченка Щепкін передав у журнал «Основа» чотири поетові листи до нього: від 12 листопада і 4-5 грудня 1857 року та від 3 лютого і 13 листопада 1858 року. Вони були опубліковані в № 10 журналу за 1861 рік.

Михайло Семенович з душевною біллю прочитав у номері п’ятому пронизливо пророчий Шевченків вірш «Минули літа молодії» (18 жовтня 1860 року), надрукований під рубрикою «Предсмертні думи»:

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А дуже гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни — святої долі!

Вона не зійде вже ніколи…
Поет знав, що не дочекається весни й кращої долі! У Щепкіна хололо серце від усвідомлення Шевченкового одиноцтва. Його самого, старого і хворого, зігрівала й рятувала велика сім’я…

Кожна згадка про Шевченка в добрій Щепкіновій душі солодко й боляче асоціювалася з Україною та навпаки, і ці спомини відвідували Михайла Семеновича все частіше. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні, який якраз у 1861 році переїхав у Москву з Петербурга, згадував: «…Он был неистощим в воспоминаниях и рассказах о своём прошлом, в особенности о далёком прошлом, мысль о котором переносила его в родную Украину» (виділено мною. — В.М.). Після цього Щепкін, обливаючись сльозами, читав Шевченкові поезії…

Михайло Лентовський, який провів перші місяці 1863 року з Щепкіним, свідчив, що Михайло Семенович знав увесь «Кобзар» Шевченка напам’ять. Чим далі від смерті друга, тим частіше рядки з «Кобзаря» тривожили й хвилювали старого Майстра.

Очевидці свідчили, що в останні роки життя Михайло Семенович частенько зупинявся перед портретами Гоголя1 та Шевченка і довго стояв мовчки, глибоко задумавшись, а іноді ворушачи губами, ніби читав вірші...

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

_________________

1 Авраам Щепкін згадував про свого брата: «...Когда Н.В. Гоголь скончался, он совсем опустился и оставил уже все свои надежды на будущность». Це — значне перебільшення, зокрема, Михайло Семенович знайшов сили включитися в турботи про видання літературної спадщини Гоголя, проте безперечно, що Щепкін тяжко пережив смерть свого друга Миколи Гоголя і ніс хрест утрати до кінця життя.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Щепкін проніс цей Шевченків вірш у душі через усе життя. Як і багато інших. У спогадах Анатолія Коні привертає увагу фраза: «Я несколько раз был у него — старого приятеля моего отца — на 3-й Мещанской улице и слушал его исполненные интереса и глубоких артистических замечаний рассказы, воспоминания и чтение стихотворений Шевченко» (виділено мною. — В.М.). Спогади рідних і друзів артиста свідчать, що після поетової смерті Михайло Семенович особливо часто й натхненно читав присвячений йому вірш «Заворожи мені, волхве...», який називав «Пусткою». Газети повідомляли, як артист 30 вересня 1861 року виступав на літературному вечорі в Московському університеті: «Стихотворение Шевченко „Пустка”... было прочитано им не только с воодушевлением, но даже с жаром, особенно последние стихи, в которых поэт надеется, что солнце правды, может быть, хоть сквозь сон посветит». Згаданий Анатолій Коні, який зустрічав Щепкіна наприкінці 1861 року, згадував: «...Заливаясь слезами, говорил он по-малороссийски при мне не раз любимое стихотворение „Пустка”... и продиктовал его мне».

Олександр Афанасьєв залишив дорогоцінне свідчення: Это прекрасное стихотворение… он любил повторять в своих беседах до самого последнего времени» (виділено мною — В.М.). Тобто Щепкін жив із Шевченковим віршем у серці, поет уже не залишав артиста, і той невтішно плакав щоразу, коли вголос читав його вірші.

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки, поки... не засиплють

Чужим піском очі...

Гадаю, що Шевченкова смерть вкоротила вік Щепкінові. Втім, як би там не було, він пережив свого друга лише на два роки: «В последнее время он беспрерывно хандрил, тосковал, одним словом, выказывал все свое душевное изнеможение, к которому мало-помалу стало присоединяться и физическое расстройство организма» (Авраам Щепкін).

В липні 1863 року вже хворий Щепкін приїхав у Ялту, зупинився в готелі, де 26 липня до нього приходив лікар Степан Руданський (1834—1873) і «виписав рецепт на ліки». Він виявився останнім із українців, які зустрічалися з артистом на його життєвому шляху. Символічно, що відомий український поет Степан Руданський відчув на собі значний вплив Шевченкових поезій. У 1869 році він організував у Ялті збирання грошей на пам’ятник поетові на його могилі.

У розповіді слуги Щепкіна Олександра Алмазова про останні дні Михайла Семеновича, який вже багато чого забував і час від часу впадав у напівзабуття, привертає увагу пронизливий момент: «И шептали непрестанно много». Що шепотів умираючий Щепкін? Може то були поезії Шевченка, які він так любив, або тексти гоголівських персонажів? Цілком ймовірно. Принаймні, відомо, що незадовго до смерті Михайло Семенович раптом підкликав свого слугу Олександра і запитав: «А куди Гоголь пішов?» — «Який Гоголь?» — «Та Микола Васильович». — «Він уже помер». — «Як помер! Давно?» — «Давно». — «Нічого, нічого не пам’ятаю». Це були останні слова Щепкіна. З ними він відійшов у Вічність, де тільки й міг зустрітися з Гоголем і Шевченком...

Бодянський пережив Щепкіна на чотирнадцять літ і помер 6 вересня 1877 року1. Його учень і земляк Олександр Кочубинський писав, що це

_______________________



1 Про життя й діяльність Бодянського в цей час див.: Володимир Мельниченко. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008. С. 534—554.
сталося «в скромном, но многим памятном флигеле, в глубине двора Мещериновой у Никитских ворот, в Москве». На останній сотій книжці «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских», що вийшла незадовго до смерті вченого, зазначено цю адресу: «Секретарь Осип Максимович Бодянский, у Никитских ворот, в доме Мещериновой».

Поховали професора на території Новодівочого (Богородице-Смоленського) монастиря, заснованого в 1524 році за обітницею великого князя Василя ІІІ в пам’ять взяття в 1514 році Смоленська.

Нині могила Бодянського доглянута, проте відвідують її мало, бо в сучасних спеціальних виданнях про неї не сказано ні слова. Певно, що це йде від незнання постаті відомого вченого і небажання поцікавитися, хто він був і чим заслужив посмертної шани.

Ми ж пам’ятатимемо, де поховано друга Тараса Шевченка, українця Осипа Бодянського, і хай про цю могилу знають в його неньці Україні.




«Не забудьте помянути…»

(замість післямови)


На завершення цієї многотрудної праці хочу висловити конкретні пропозиції, що випливають з неї, щодо увічнення пам’яті Тараса Шевченка в Москві. Задовго до сторіччя з дня народження Великого Кобзаря Михайло Грушевський наголошував, що цей ювілей вимагає від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченківські свята...» Закрема він закликав тоді «взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї» (виділено мною. — В.М.).

Ці слова мали б стати ключовими у підготовці до двохсотрічного ювілею Тараса Шевченка, який вже не за горами. Що в наш час — на початку нового століття й тисячоліття — є справді гідним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Питання для кращих умів української нації. Ясно, що, говорячи словами Грушевського, «в теперішній момент наша честь і любов до нього повинна знайти... у всій українській суспільності ще інший вираз»1.

Не буду замахуватися на повну відповідь, проте в процесі написання цієї книги та довгорічної духовної роботи в столиці Росії на чолі Культурного центру України в Москві виникли ідеї та пропозиції по відзначенню в російській столиці 200-річного Шевченкового ювілею.
_____________________

1 До речі, століття з дня народження Тараса Григоровича у 1914 році Грушевський назвав «великими роковинами» й писав тоді з приводу цього: «Шевченківське століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета».

Здається, що ця думка ще більше стосується наступного — другого століття Шевченкового безсмертя.

Передусім, про ті з них, які можна вирішити лише на міждержавному рівні.

По-перше, прийшов час встановити в Москві памятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну. Де саме? На розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6, який стоїть на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. Якщо не тут, то в дворі за будинком місця для пам’ятника більше, ніж достатньо.

Нагадаю, що впродовж багатьох десятиліть помешканням Щепкіна вважався так званий будинок Павла Нащокіна у Воротниковському провулку: він зберігся і, таким чином, ототожнювався з матеріальною пам’яткою про дружбу двох геніїв — артиста і поета. Проте насправді, як нами доведено, Щепкін жив у іншому будинку, що не зберігся, і виправлення прикрої помилки лише на папері недостатньо, доцільно довести його до логічного завершення — спорудження пам’ятника великим друзям, які, на мій погляд, обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам.

Найперше доцільно провести відповідний конкурс між українськими і російськими митцями на проект пам’ятника. Можливо, вони зобразили б той момент, який увічнив 19 березня 1858 року в своєму щоденнику Тарас Григорович: «Вышли мы с Михайлом Семёновичем из дому…» Або відлили в бронзі зафіксовану Шевченком іншу мить з його останнього дня в Москві (26 березня 1858 року): «В 9-ть часов утра расстался я с Михаилом Семёновичем Щепкиным…»

Втім, це вже справа скульпторів і архітекторів.

По-друге, необхідно довести до кінця роботу по встановленню першої в російській столиці меморіальної дошки, присвяченої Тарасу Шевченку, на будинку Російської академії малярства, скульптури і архітектури по вулиці М’ясницькій, 21, в якому поет двічі бував у березні 1858 року у свого знайомого Аполлона Мокрицького. Тим паче, що Шевченко був академіком Петербурзької академії мистецтв. Все необхідне наукове забезпечення цієї роботи містить дана книга.

По-третє, Україна могла б порушити питання про встановлення в Москві памятного знаку на честь знесеного храму святого Тихона Амафунтського на Арбатській площі, котрий у квітні 1861 року дав останнє пристанище праху великого українця, з умовою, що на знакові буде розміщена інформація про Тараса Шевченка.

Ще одне. Висвітлення в цій книзі всіх московських маршрутів Шевченка і створення карти його перебування в місті, сформували передумови для організації постійних пішохідних і автобусних екскурсій по Шевченківських місцях Москви. Цією роботою має займатися Культурний центр України в Москві.

Нарешті, вже зараз варто подумати про те, щоб у концепцію відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка включити всенародний похід останнім шляхом Кобзаря з Петербурга в Україну, яким пройшла домовина з прахом Шевченка навесні 1861 року. Мабуть, найкраще це було б зробити в 2011 році, до 150-річчя перепоховання Тараса Шевченка. В цьому контексті Москва має зайняти ключове місце на російському відрізкові походу, а в ній головні події мають відбутися в Культурному центрі України в Москві та недалеко від нього — на тому місці, де знаходилася церква Тихона Амафунтського.

Тепер — пропозиції, що не вимагають значної державної підтримки й опіки.

Не відкладаючи, треба визначитися, хто з українських шевченкознавців, які володіють письменницьким даром, міг би підготувати книгу «Шевченко» в серії «Жизнь замечательных людей» для московського видавництва «Молодая гвардия». Це дасть можливість розповісти багатьом новим читачам у Росії та за її межами про життя і творчість великого Кобзаря. Доцільно видати окремі книги про дружбу поета з Михайлом Щепкіним, Осипом Бодянським1, Михайлом Максимовичем, Варварою Рєпніною. Добре було б також зняти документальний фільм «Шевченко в Москві», який допоможе багатьом уявити поета в місті середини 40—50-х років ХІХ століття та побачити сучасний вигляд будинків і вулиць, де він побував.

Всю цю важливу й благородну роботу необхідно завершити до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка (2014 рік). У свій час його друг Осип Бодянський мудро зауважив: «В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются. Тут, иногда, приходится раздуматься даже неповоротливой, самой рассеяной голове».

Хай би ці слова послужили всенародному відзначенню Шевченкових роковин. А безсмертна поетова душа була б нам за це вдячною.

Насамкінець, пропоную присвоїти Культурному центру України в Москві ім’я Тараса Шевченка і спорудити біля входу до Центру пам’ятник Кобзареві , що стане гідним українським наголосом не лише в арбатському ареалі, але й в усій Москві та Росії. Хай би Присносущий Тарас Григорович постав на Старому Арбаті молодим, яким він уперше приїхав у першопрестольну й написав у ній геніально-болісний «Чигрине, Чигрине…»


Не рвіть, думи, не паліте,

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово.


____________________________

1 Ці дві книги вже видані мною в Москві в 2008 році.
Каталог: wp-content -> uploads -> 2014
2014 -> Частина ІІІ михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» Великий українець на Арбатi
2014 -> Наказ №1009 від 19 серпня 2016 року Про внесення змін до наказу Міністерства освіти і науки України від 21. 08. 2013 №1222
2014 -> Тарас Шевченко і Михайло Грушевський
2014 -> Календарно-тематичний план
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Сценарій Новорічної вистави для дітей молодшого шкільного віку «сніговик-поштар» Підготувала
2014 -> Сценарій свята Першого дзвоника
2014 -> Іі етапу Всеукраїнської олімпіади з історії в 9 класах Деснянського району м. Києва від 23 листопада 2014 року
2014 -> Листопад 1−30 листопада Проект «Родом з України»
2014 -> Проект «Діаспора» Репетиція Українського музично-драматичного театру-антрепризи


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал