Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка9/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33

З святими ножами…

Через півтора десятиліття після написання «Гайдамаків», незадовго до приїзду в Москву Шевченко вже інакше оцінював стан історичних досліджень — «книжкової справи» в Україні, зафіксувавши в своєму щоденнику: «Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопчённые дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами».

Це важливе аналітичне спостереження випливало передусім з прочитання поетом-засланцем монографії Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький». 22 вересня 1857 року Шевченко записав у «Щоденнику»: «После обеда, как и до обеда, лежал и читал “Богдана Хмельницкого” Костомарова1. Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга!» Поетом були осмислені наукові праці та літописи, які надсилав на заслання Осип Бодянський. Скажімо, навесні 1854 року Шевченко, ймовірно, отримав від нього такі праці: Летописное повествование о Малой России Ригельмана (М., 1847); Летопись Самовидца (М., 1846); Симоновский П. Описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах (М., 1847); Миллер Г. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах (М., 1846); История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского (М., 1846). Всі ці твори є в описі особистої Шевченкової бібліотеки2.

Поет особливо щиро захоплювався книгою Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси», надіслану йому в Новопетровське укріплення навесні 1857 року3. 22 квітня Тарас Григорович писав у листі до Якова

________________

1 Праця М.І. Костомарова «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» друкувалася в 1857 році в «Отечественных записках» (№ 1-8). Окремим виданням вийшла в 1859 році.

2 Крім того, в поетовій бібліотеці були також історичні праці (подаю їх за згаданим описом): Краткая история о бунтах Хмельницкого (М., 1847); Очерк истории Малороссии до подчинения её царю Алексею Михайловичу, Соловьева; Записки о Южной Руси, 2 т. (СПб., 1856—1857); Указатель источников для изучения Малороссийского края, Лазаревского (СПб., 1856); Несколько слов о Юго-Западной Руси (К., 1859); Повесть о Борисе Годунове и Дмитрии Самозванце, П.Кулиша (СПб., 1857) та ін.

3 Йдеться про перший том «Записок о Южной Руси» — двотомного видання етнографічно-фольклорних матеріалів, упорядкованих П.О. Кулішем, що вийшов у 1856 році.
Кухаренка: «Такої доброї книги1 на нашому язику ще не було дрюковано.

Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на ладоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна». Того ж дня в уже згаданому листі до Андрія Маркевича зізнався: «...Такої книги, як “Записки о Южной Руси” я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями». І ще в той же день у листі до свого друга Михайла Лазаревського: «Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за “Записки о Южной Руси”. Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав».

20 травня в листі до того ж Лазаревського Шевченко знову торкається цієї праці Куліша: «...А за “Записки о Южной Руси” подякуй ще раз од мене. Не знаю, а коли-небудь іноді я думаю удрать критику на сию воистинно драгоценную книгу». В цих словах — явне бажання поета висловитися в прозі на теми драматичної української історії. Втім, Шевченко був реалістом: «Але то ще тілько думаю, а там Бог його знає, як воно буде».

Пройшов ще місяць, і 17 червня Шевченко занотував уже в щоденнику: «Спасибо еще Кулишу, что догадался прислать книг, а то я не знал бы, что с собою делать. В особенности благодарен я ему за “Записки о Южной Руси”. Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с её слипыми лирныками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе».

______________________

1 До речі, Костомаров назвав цю книгу Куліша в переліку майже сотні джерел, використаних ним для написання «Богдана Хмельницького», правда, серед тих, «які хоч і дуже важливі, але вимагають суворої і обережної критики».
Неважко переконатися, що захоплено-емоційна, навіть екзальтована оцінка Шевченком книги зумовлена, передусім, тугою засланця за Батьківщиною та широким використанням Кулішем любих поетовому серцю історичних переказів, народних дум і пісень1, які й допомогли Шевченкові «на крилах перенестись в Україну».

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.
В грудні 1857 року, коли Шевченко знаходився в Нижньому Новгороді, йому передав свою книгу Осип Бодянський. Він записав у себе скрупульозно: «”О времени происхождения славянских письмен”, — Т.Г. Шевченку, в Нижнем (через Варенцова)». Шевченко в свою чергу відзначив у щоденнику 10 грудня: «Из Москвы Варенцов2 привёз мне поклон от Щепкина, а от Бодянского поклон и дорогой подарок, его книгу “О времени происхождения славянских письмен” с образчиками древнего славянского шрифта. Сердечно благодарен Осипу Максимовичу за его бесценный подарок. Эта книга удивительно как пополнила современную нашу историческую литературу».

Висока й щедра оцінка праці Бодянського, тим більше, що йшлося про публікацію окремим виданням його докторської дисертації, подібної

____________________

1 У додатку до згаданої книги Костомарова, який називався «Народные песни об эпохе Богдана Хмельницкого», автор вміщував кілька таких творів із «Записок о Южной Руси» Куліша, зокрема думу «Угнетение Украины и восстание» (1648 рік) та «Украина после Белоцерковского мира» (1652 рік).

2 Варенцов Віктор Гаврилович (1825—1867) — російський педагог і фольклорист, приятель М.І. Костомарова. В листопаді-грудні 1857 року їздив до Петербурга і Москви, де виконав деякі доручення Шевченка.

фундаментальної праці у вченого більше не було. Нагадаю, що ця книга Бодянського знаходилася у власній бібліотеці Шевченка.

Між іншим, український поет дуже тонко відчув те, що говорили відомі славісти про цю книгу, а саме: «Заглавие её далеко не выражает всего богатства содержания: это огромный сборник всякого рода историко-литературных и палеографических заметок и исследований по различным вопросам…» Більше того, Шевченко сприйняв монографію Бодянського як явище «історичної літератури». Хоч Бодянського було обрано членом-кореспондентом Академії наук у галузі «російської мови й словесності», найперше він був істориком1. Ще молодим, у праці «О народной поэзии славян» Бодянський сформулював своє кредо: «Истинный историк обязан представить нам в своём дееписании народ таким, каким он был на самом деле, показывая постепенно как в известном веке выражал свои мысли и чувствования, как те и другие в нём развивались, каков его общий характер, в чём он сходствует и в чём отличен от своих соседей, одноплеменников и иных народов. Такому историку песни могут служить

_______________________



1 Серед близьких Шевченкових знайомих Бодянський був єдиним, кого удостоїли високого наукового звання ще за поетового життя в (1854 році). Максимович став членом-кореспондентом аж у 1871 році.

Мені вдалося знайти в архіві документальне повідомлення про цю серйозну для науковця подію:

«Милостивый государь Иосиф Максимович!

Императорская Академия наук в бывшем 29 го декабря прошлого года торжественном собрании своём, единогласно избрала вас в число своих членов-корреспондентов по части русского языка и словесности.

Уведомляя Вас о сем и принося искреннее поздравление моё к таковому лестному вниманию Академии, вместе с тем имею удовольствие уведомить Вас, милостивый государь, что диплом на это звание Ваше будет доставлен Вам в возможно скором времени.

Примите уверение в отличном моём к Вам почтении и преданности».

Документ підписав секретар Імператорської академії і прийшов він якраз напередодні 100-річного ювілею Московського університету, святкування якого проходило 12-15 січня 1855 року. Цього ж року вийшла в світ згадана книга Бодянського «О времени происхождения славянских письмен», і в квітні вчений захистив по цій темі докторську дисертацію.

важнейшим и надежнейшим руководством и пособием: в них народ сам себя изображает со всем тем, что ни относится к нему». Осип Бодянський був істориком, який прагнув через народне слово, через народну пісню відтворювати історію слов’ян, і він показав себе глибоким дослідником, що грунтовно розглядав свою тему в контексті історичного розвитку.

Отже, Тарас Григорович, який повертався із заслання, багато знав і прочитав з історії України, проте ще більше хотів знати і прочитати. Певно, що його критичне сприйняття офіційного імперського погляду на історію України загострилося. Маємо тому яскраве підтвердження. У статті журналіста Георгія Дем’янова «Т.Г. Шевченко в Нижнем Новгороде (1857—1858)», опублікованій в 1893 році за спогадами очевидця, є дуже цікавий сюжет про знайомство поета з відомим письменником-нижньогородцем Павлом Мельниковим (Печерським). Той почав розповідати в колі слухачів про історію свого краю, що й Шевченко слухав уважно. Проте невдовзі сталося таке...

«...З історії Росії він перейшов до історії України. Не зустрічаючи жодних заперечень, Мельников продовжував говорити сам. Нарешті, помітивши Шевченків пильний погляд, він раптом спинився, неначе обірвав, і запитливо подивився на нього.

— Що ж ти, Павле Івановичу, далі не брешеш? — спитав Шевченко Мельникова. — Ти вже н...в в три короба, с...и й четвертого. — Потім поет спокійно й методично пояснив промовцеві, що він мовчав доти, доки той не торкнувся історії України, яку він, Шевченко, знає, як свої п’ять пальців»1.

В одного з авторів прочитав стосовно цих Шевченкових слів, що він нібито не уявляє собі ситуації, за якої, перебуваючи в цьому поважному

_______________________

1 Нагадаю тут узагальнюючу думку письменниці, літературознавця й філософа Оксани Забужко про те, що «чого як чого, а браку фахової грунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться».
товаристві, «відомий письменник, випускник елітного столичного вузу — Імператорської Академії мистецтв, дозволив би собі поводитись таким чином». А я не уявляю собі ситуації, за якої сучасний претендент на шевченкознавця так однозначно байдуже ставиться до поетового болю за славну й нещасну історію України, болю, всотаного з молоком матері, на генному рівні, як імперський аристократизм тих російських інтелектуалів, з котрими Шевченко рішуче розходився в історичних поглядах.

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.


Поетове сприйняття минувшини оголеними нервами було чужим освіченим росіянам, у тому числі Мельникову-Печерському, а Шевченко таки не міг допустити, що хтось «історію нашу нам розкаже». З цитованих спогадів Дем’янова добре видно, що російський письменник, на думку Шевченка, брехав, і я вірю Кобзареві, а не нинішнім його хулителям1. Адже вони, навчаючи генія вишуканому поводженню, досі не здатні почути поетове «дружнєє посланіє», звернуте й до них — «ненарожденних» українців:
Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли2,

Ніже тії коми,


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка