Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка8/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33

У Щепкіна в Спаському провулку

У 30—40-х роках ХІХ століття Михайло Щепкін жив у Сретенській дільниці міста по Великому Спаському провулку, названому на честь церкви Спаса Преображення на Пісках. Сам Щепкін одного разу так назвав свою адресу: «Большой Спасский переулок, во дворе церкви Спаса на Песках»1. Дореволюційний дослідник історії московських церков М.Олександровський писав, що Щепкін спочатку навіть жив «у будиночках причету», тобто служителів культу. Він був страшенно радий, коли в 1830 році вдалося нарешті купити власний дім. У найменуванні адреси з гордістю підкреслював це: «Адрес ко мне: в Москве, в Большом Каретном ряду, в приходе Спаса, что на Песках, в собственном доме». Поріг цього дому переступав Олександр Пушкін, у ньому Щепкін познайомився з Миколою Гоголем. Але радість не була повною, а з часом і зовсім затьмарилася тим, що борги, взяті для купівлі будинку не вдалося виплатити. Через 17 років його довелося продати, і Щепкін із гіркотою повідомляв Гоголя: «Я продал дом, расплатился с долгами, и у меня остаются за уплатою и с наёмом годовой квартиры 1500 р. — вот всё мое состояние!»2.

______________________

1 Церква Спаса на Пісках знаходилася у Великому Спасопісковському провулку в дворі будинку № 12, недалеко від нинішнього № 16, де жив Щепкін. Будинок не зберігся. Тепер — це Великий Каретний провулок. Церква відома за документами з 1621 року, проте існувала ще до царів Романових, бо одержувала ругу, тобто річне утримання попа та причету від приходу. Була дерев’яною, а в другій половині ХVІІ століття почалося будівництво кам’яниці. В «Путеводителе по Москве» відзначалася особливо, як гідна уваги: «Стрелецкая пятиглавая церковь Спаса Преображения на Песках, построение которой относится к концу ХVІІ века». З 1727 року в церкві знаходилися вівтарі святого Миколая та Бориса і Гліба, а з 1774 року — вівтар Трьох Святителів. Стіни були прикрашені ліпниною ХVІІІ століття. Церкву знесено в 1934 році, на її місці зведено школу, в 1980—1990 роках тут знаходилося Міністерство юстиції РСФРР, а з 2000 року будинок передано Мосметробуду.

2 Михаил Семёнович Щепкин: Жизнь и творчество. В 2-х томах. — М.: Искусство, 1984. Т. 1. С. 192.

В першому томі опубліковано: «Записки актёра Щепкина»; його переписка; розповіді Михайла Щепкіна в обробці сучасників.

Далі цитати з тому наводяться без посилань.

Досить глянути на карту Москви, щоб зрозуміти, що, буваючи в Щепкіна у Великому Спаському провулку, Тарас Григорович уже тоді познайомився з Садовим кільцем, принаймні, на відрізку Садово-Каретної, Садово-Самотєчної, Садово-Сухарєвської вулиць, з районом Сухарєвки і Трубної площі, Цвєтного бульвару, який виник у 1830 році.

Невістка артиста Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «Михаил Семёнович жил в то время в собственном доме, в Спасском переулке, на Садовой, недалеко от Цветного бульвара... Михаил Семёнович решился призанять денег и купить этот дом ещё в 1830 году и жил в нём до конца 40-х годов. При доме был большой сад с фруктовыми деревьями, с клумбами для цветов около небольшой террасы, на которую выходила дверь из гостиной дома. В доме и в жизни семьи Михаила Семёновича сохранился тот быт, к которому он привык исстари в провинции, когда живал в Курской и Полтавской губернии».

Доречно нагадати, що з приїздом у Москву за два десятиліття до знайомства з Шевченком артист спочатку поселився в тихій патріархальній частині міста — в Замоскворіччі, населеному в основному міщанами й купцями. Життя тут текло спокійно, замкнено в сімейному побуті. В довгих провулках не було жвавого руху і рідко коли гриміла по мостовій карета, на яку майже завжди висовувалися з вікон… Щепкін винайняв чималий будинок у купця Аралова поруч із церквою Миколи Чудотворця (Різдва Богородиці)1 в «Якимской части по Кисельному переулку»2. Благо Якиманка не вважалася центром, і ціни були помірними, разом з тим, якщо вийти з великого двору, то перед очима відкривалася велична й мальовни-

________________________

1 Церква Різдва Богородиці відома з 1625 року, а вівтар Святого Миколая — з 1680 року. Дзвіниця побудована в 1769 році. Церкву закрито в 1933 році, знову відкрито 1992 року.

2Якиманська дільниця містатепер район Якиманка Центрального адміністративного округу Москви; Кисельний провулок — нині 2-й Хвостов провулок.

ча панорама Кремля1.

Цікаво, що майже поруч із першим помешканням Щепкіна знаходився двоповерховий будинок диякона Никифора Максимова, відданий внайми колезькому секретареві Миколі Федоровичу Островському. Якраз у рік приїзду Щепкіна в Москву — в 1823-му — у Миколи Островського народився син — майбутній видатний драматург Олександр Миколайович Островський, який заклав основи національного репертуару російського театру. Через три десятиліття Островський стане основним драматургом Малого театру, в якому Щепкін тоді був першим актором, за Малим театром, як відомо, згодом закріпилася назва «Дім Щепкіна».

До Щепкіна переїхали старші доньки Фекла й Олександра, вони швидко подружилися з донькою господаря будинку. Пізніше купець Аралов розорився, будинок пішов на сплату боргів, а Тетяна Аралова, коли Щепкін переїжджав на нове місце, з благословення батьків назавжди ввійшла в сім’ю Михайла Семеновича, вчилася разом з його доньками, допомагала по господарству, «з замечательным терпением и добротой ухаживала за больными… Многие из членов семьи Михаила Семёновича жили и умерли на руках её». Коли захворів старший син Щепкіна Дмитро Михайлович, і лікарі порадили йому лікування за кордоном, Тетяна Аралова поїхала з ним, і він справді помер у неї на руках. Усі в домі її любили і не уявляли життя без неї.

________________________

1 В цьому районі міста — на Якиманці — Щепкін винаймав згодом ще два будинки. Один із них (Перший Голутвинський провулок, 10) зберігся донині. Він цікавий тим, що після переселення Щепкіна цей будинок купив у купця Гірякова більш успішний купець Михайло Рябушинський, засновник відомої в Росії династії промисловців.

Домашній побут Щепкіних визначала велика й дружна сім’я, в ній, до речі, завжди жили люди, яким артист допомагав. Цікаві спогади про це залишила актриса Олександра Шуберт:

«В его дом я попала еще девочкой лет семи-восьми, в конце 30-х го-дов, и постоянно гостила в его семье. Из детских воспоминаний осталось у меня: его собственный дом у Спаса на Песках на Садовой, с большим двором и садом; огромная семья, состоявшая из старушки матери, жены, семерых детей, трех сестер (одна из них вдова с взрослой дочерью) и брата, недавно умершего. Кроме родни, у него жили: вдова актера Барсова1, которому Щепкин считал себя обязанным своей сценической

_____________________



1 Йшлося про одного з власників театру в Курську, в якому вперше виступав Щепкін, артиста Петра Єгоровича Барсова, який помер у 1823 році. Невістка Щепкіна, Олександра Володимирівна згадувала: «Когда до Михаила Семеновича дошла в Москву весть о том, что П.Е. Барсов скончался, оставив большую семью свою на руках жены, он тотчас решил, что должен взять к себе это осиротевшее семейство. Таким образом, дети обоих друзей воспитывались вместе, и всю жизнь потом их связывали братская дружба и общие воспоминания о пребывании в гимназии и в университете. Позднее из соединило и родственное отношение, когда в 40-х годах один из Барсовых женился на дочери Михаила Семеновича. Так незаметно составлялась и росла семья Михаила Семеновича, и в 1831 году семья эта включала в себе двадцать четыре человека».

Щепкін добре ставився і до брата Петра Барсова Михайла Єгоровича — ще одного власника театру в Курську. В «Записках актера» розповідав, як Барсов екзаменував його незадовго до першого успіху на губернській театральній сцені в 1805 році: «Михаил Егорович спрашивает: “Выучил?” — “Выучил”, — отвечал я. — “Ну давай книгу, я тебя прослушаю”. Он сам мне говорил последние реплики,.. а я работал от всей души языком, и руками, и ногами. Выслушав меня, он улыбнулся и сказал: “Хорошо, но только уж слишком быстро, да поменьше маши руками. Ну, ступай теперь домой, а на репетицию мы пришлём за тобой”» («Записки актёра». С. 97).

карьерой, — пять человек детей Барсова1, бедная девица Татьяна Михай- ловна Аралова, парикмахер Пантелей Иванович, вывезенный Михаилом Семеновичем с его стороны, и какой-то параличный старичок, который имел особую комнату и несколько лет не вставал с постели. Не помню по имени и кто он был такой. На мой детский вопрос, за что за ним так ухаживают, получила в ответ, что он всех детей грамоте даром учил… Дом был полон жизни. За стол садилось каждодневно не менее двадцати человек; постоянно были посторонние. Иногда по вечерам сам Михаил Семенович играл с детьми в бабки. В то время не принято было жить на
_________________________

1 Насправді дітей було шестеро. Один із синів Барсова — Костянтин — розповідав: «По смерти отца моего, в 1823 году, осталась мать с шестью детьми; Михаил Семёнович помогал бедному семейству, жившему в Курске, а в 1831 году увеличил своё собственное многочисленное семейство, присоединив к нему наше, состоявшее из семи человек…

Мы приехали в Москву во время обеда, нам было неловко явиться в дорожных костюмах за стол, где, по-видимому, было столько гостей; но все это была одна семья, среди которой не было ни одного гостя. За столом, без преувеличения, было двадцать человек. Невольно родился в нас вопрос: где же поместят нас? Не будем ли мы лишние? Но Михаил Семенович своим радушным приемом устранил этот вопрос навсегда. В семье его нас не отличали от его детей; мало того, он иногда сердился на своих детей за детские шалости, к нас же обращался с мягким выговором, и дело оканчивалось слезами с обеих сторон. Но не мы первые, не мы и последние в течение двадцати лет жили в семье его: кроме нас беспрестанно являлись новые лица, остававшиеся в доме Михаила Семеновича кто месяц, кто год, и едва ли кому-нибудь из них удавалось поблагодарить гостеприимного хозяина и благотворительного человека: Михаил Семенович не выслушивал благодарности».

Коли Костянтин Барсов виріс і закінчив університет, Щепкін турбувався й про дальшу його долю. У вересні 1845 року він писав у Петербург своєму знайомому Андрію Краєвському: «Уверенность в вашем ко мне расположении, а еще более во всегдашней вашей готовности на всякое добро решили меня рекомендовать вам сего подателя письма г-на Барсова, взросшего в моем доме, кончившего курс в здешнем университете, вступившего в артиллерийскую службу и теперь отправленного в Питер для экзамена на получение офицерского звания, следовательно, знаю­щего жизнь и свет только по книгам. Чего ради не откажите ему з ваших ласках и при случае советах. Так как иногда их братию юнкеров довольно долго держат в Питере, то, не имея, кроме юнкерской беседы, где отвести душу, он одичает. Для сего позвольте ему иногда бывать у вас, одним словом, подарите его полным вашим вниманием» (виділено мною. — В.М.).
даче; поэтому летом часто составлялись поездки с кушаньем и самоваром по окрестностям Москвы. Молодежь пешком, а старушки и мы, ребятки, в

коляске. Больше одной коляски не помню: уж очень запечатлелось в памяти идущее пешком целое народонаселение. Хорошо было, весело, просто!»

За словами самого Щепкіна, в 1831 році «семейство моё состояло… из двадцати четырёх человек», а в 40-х роках в сім’ї було чотирнадцять осіб, не рахуючи молодих і старих людей, які тимчасово, а то й постійно жили в домі артиста. Пам’ятаймо, що в нього в ті часи часто—густо було непереливки з грошима. Зберігся лист Щепкіна до Погодіна, написаний наприкінці 1830 року, в якому артист просив: «…Не можете ли вы одолжить меня до жалованья тремястами рублями, чем бы весьма много одолжили вашего раз-все-препокорнейшего слугу Михайла Щепкина». У вересні 1834-го дякував того ж Погодіна: «Душевно благодарю, что не отказались пособить мне. Ежели можно, вручите сыну обещанную вами тысячу рублей…» Важливі й точні штрихи до сімейного життя Щепкіна знаходимо в спогадах Олександри Щепкіної (Станкевич):

«В 40-х годах, в Москве, его, известного уже артиста и всеми уважаемого человека, окружала большая семья: жена, отличавшаяся замечательной добротой, как и сам М.С. Щепкин, взрослые сыновья, дочери и воспитанники. Дом М.С. Щепкина часто наполнялся его старыми и молодыми знакомыми и друзьями; но он и всегда был полон его собственною семьей, его родными, живущими у него, и разными старушками, которым давал он у себя приют ради их старости. Это было


что-то вроде домашней богадельни1, порученной заботливости жены его и одной немолодой девушки, которая воспитывалась у них в доме2. Таков был состав семьи М.С. Щепкина, и все в ней деятельно суетились, шумели и о ком-нибудь заботились, и все в ней было полно жизни в самых разнообразных проявлениях. По комнатам двигались дряхлые старушки в больших чепцах; тут же расхаживали между ними молодые студенты, сыновья М.С. Щепкина и их товарищи. Часто среди них появлялись молодые артистки, вместе с ними игравшие на московской сцене, и подходили к хозяину с поцелуями. Поцеловать М.С. Щепкина считалось необходимым. Его обыкновенно целовали все — молодые и пожилые дамы, и знакомые, и в первый раз его видевшие: это вошло в обычай. “Зато ведь, — говорил М.С. Щепкин, — я и старух целую!” Он пояснял этими словами, какую дань он платит за поцелуй молодых дам.

В центре этой разнообразной семьи и посетителей вы видели самого М.С. Щепкина, его полную, круглую фигуру небольшого роста и с добродушным лицом».

Щепкін любив свою сім’ю, робив для неї все можливе й, водночас, почувався боржником перед рідними. В травні 1847 року писав Миколі

___________________________

1 У Тетяни Щепкіної-Куперник дізнаємося:

«Дом всегда был как будто резиновый: место как-то находилось. Михаил Семенович начинал курить подешевле табак, детям давали меньше гостинцев — и новый член семьи оставался до смерти на иждивении Щепкина. Стоит бегло перечислить хотя бы нескольких обитателей “старушечьего верха”. Жила там прежде всего сестра его Лизавета Семеновна с мужем, бывшим режиссером Малого театра, прозванным за свои длинные усы дядей Усей. Жила сестра покойного трагика П.С.Мочалова, бывшая провинциальная трагическая актриса М.С.Мочалова-Франциева… Жила наверху старушка — мать рано умершего актера и поэта Цыганова, автора песни “Не шей ты мне, матушка, красный сарафан”… Затем беленькая, розовая старушка с серебряными волосами и голубыми глазами, которую прозвали “баба Беленька” какая-то отставная актриса. Потом знаменитый Пантелей Иванович, рассказ Щепкина о котором, как говорят, вдохновил Островского на создание Любима Торцова…

Всех своих старущек Щепкин баловал, журил, мирил, звал “мои резвушки”, играл с ними в безик и кабалу, и никто из них не чувствовал, что они живут у него “на хлебах, из милости”».

2 Йшлося про вже згадану нами Тетяну Аралову.

Гоголю у Франкфурт: «У меня было в жизни два владыки: сценическое искусство и семейство. Первому я отдал все, отдал добросовестно, безукоризненно; искусство на меня, собственно, не может жаловаться; я действовал неутомимо и по крайнему моему разумению, перед ним я прав. В отношении же последнего, положа руку на сердце, я не могу этого сказать. Стало быть, я должен стараться поправить то, что так долго было упускаемо».

До речі в згаданому листі Михайло Семенович пояснював Гоголю, чому він не міг приїхати до нього за кордон, хоч Микола Васильович обіцяв допомогти з грошима — тисячу, а то й півтори тисячі рублів: «…Мне двинуться нельзя без верных пяти тысяч пятисот рублей. Вас это удивит, а я вам это объясню: у меня останется дома, кроме прислуги, семнадцать человек; им прожить нужно тысячу рублей в месяц1. А как поездка моя никак не может быть меньше трех месяцев, следовательно, им нало три тысячи, а мне на вояж 2500 р. Видите ли, эта сумма необходима, нет ее, и я должен лишить себя всегдашней моей мечты. Мне нужно видеть заграничные театры, очень нужно, незнание языка меня не пугает, главное я пойму, и оно необходимо мне для моих записок, в конце которых хочу изложить свой взгляд на драматическое искусство вообще и в чем состоит особенность каждого театра в Европе в настоящее время. Это будет окончательным делом моей практической деятельности! Итак, вы сами видите, как бы это было мне полезно для будущего… Конечно, много выиграла бы мысль, что для меня и для моей цели очень было бы полезно; но 5500 р. ставят этому перепону. Я продал дом, расплатился с долгами, и
_____________________

1 Цікаво, що в листі до Шевченка від 6 лютого 1858 року Щепкін згадав, як нелегко жилося йому і його сім’ї в Україні, в Полтаві: «…Я в Полтаве получал две тысячи ассигнациями, без бенефиса, а у меня было 16 человек семейства! Конечно, я ел только борщ да кашу, и чай пили в прикуску, а право мне было хорошо…»
у меня остаются за уплатою и с наемом годовой квартиры 1500 р. — вот все мое состояние! Да ежели бы его осталось и столько, сколько нужно для вояжа, то я и тогда не мог бы им пожертвовать. Это было бы поступлено мною бессовестно в отношении моего семейства» (виділено мною. — В.М.). Коли в 1853 році Щепкін побував у Парижі, то його дружина скаржилася сину Олександру Михайловичу, що «отец все охает, на что он ездил в чужие края, ибо денег много проездил…» Батьківське кредо вже немолодий Михайло Семенович якось сформулював у листі до сина Олександра Михайловича: «…Всегда помни, что наша жизнь уже кончена, мы уже живём в вас, мои милые».

У неповторну атмосферу гостинного й теплого щепкінського дому й потрапив ненадовго в 40-х роках Тарас Шевченко, відчувши відразу родинну душу Щепкіна. Вони довго, гаряче й захоплено говорили наодинці й, здавалося, що це давні щирі друзі. Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «У Шевченко скоро не стало секретов от своего “великого старого друга”. Он рассказал ему всю свою жизнь... К этому периоду их дружбы относится стихотворение Шевченко “Пустка”, посвященное Щепкину...»



Розділ 2. «Я в Москві побачуся з Щепкіним»
«Яку він там тобі “Пустку” читав?»
Шевченко не бачився з Щепкіним із 1845 року, в період поетового заслання вони навіть не листувалися1. Прізвище артиста вперше згадувалося в Шевченковому листі до Якова Кухаренка від 22 квітня 1857 року: «Чи старий Щепкін ще живий?2 От щира козацька душа! І молода, як у дитини3. Чи не пишеш йому часом? Як пишеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі “Пустку” читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину».

Йшлося про вже згаданий нами вірш «Заворожи мені волхве…», рукописний список якого під назвою «Пустка» Михайло Щепкін подарував Якові Кухаренкові під час його перебування в серпні 1856 року в Москві. 18 грудня 1856 року Кухаренко повідомив Шевченка: «В Москві Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я, зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”»4.

________________________________

1 Михайло Мочульський свого часу написав: «Коли життя Шевченка на засланні плило важко, серед мук, наруги та розпуки, життя Щепкіна в Москві плило легко, серед оплесків, пошани та тріумфів». І хоча Щепкінова московська доля не була такою вже легкою й суціль тріумфальною, певно, що вона не йшла ні в яке порівняння з поетовою долею в засланні.

2 Інформація, яку мав Шевченко, свідчила про те, що Щепкін живий, але Тарас Григорович, мабуть, пам’ятаючи про вік артиста, і в серпні 1857 року писав, що в Москві побачиться з Щепкіним, «якщо він жив».

3 21 грудня 1857 року поет записав у щоденнику: «…Весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семёнович». Ці точні Шевченкові спостереження про душевну молодість немолодого Щепкіна підтверджується численними свідченнями не тільки тих людей, котрі його добре знали, але й тих, які зустрічалися з артистом мимохідь чи ненадовго. Скажімо, Павло Третьяков, який замовив портрет Щепкіна художнику Миколі Неврєву, писав зі слів художника за рік до смерті артиста: «…Вон он теперь малюет с него и в восторге от этого знаменитого старца. Окрепший временем рассудок его, юношеский жар артистической натуры, страстная любовь к искусству нисколько не пострадали от старости…» (виділено мною. — В.М.).

4 Згадуючи про лист Кухаренка, Тарас Григорович записав у щоденнику 13 червня 1857 року, що той у Москві «познакомился со стариком Щепкиным и от него узнал о месте моего заключения».

Насправді назва «Пустка» — не Шевченкова. Скоріше за все, саме Щепкін так назвав цей твір, зважаючи на те, що в ньому є образ хати-пустки1.

Боюся ще погорілу

Пустку руйновати

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.

Може, вернеться надія

З тією водою

З цілющою й живущою

Дрібною сльозою.

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимовати,

Хоч всередині обілить

Горілую хату.

І витопить, і нагріє

І світло засвітить…


Микола Стороженко вважав, що в цій поезії Шевченко звертався до Щепкіна, бо його душа видавалася йому самому покинутою пусткою. Він довіряв артистові своє горе і відчував полегшення, наснажувався бадьорістю й надією, що випливали зі світлої природи Щепкіна. Михайло Мочульський препарував поезію до кількох сухих тез: «а) Ти (Щепкін. — В.М.) кермуєшся розумом, а я чуттєм. б) Через твій розум я втратив надію, але серце поверне її мені. в) Прийде натхнення, і я творитиму пісні. г) Може діждуся, що мої задушевні ідеали здійсняться бодай у дрібній частині»2.

Як би там не було, поезія «Заворожи мені, волхве…» відобразила не лише теплі, дружні, довірливі почуття Шевченка до Щепкіна, а й болісні роздуми поета про життя. Темою прощання з ілюзіями молодих років та

________________________

1 Згадка про «хату-пустку» зустрічається в повісті «Варнак»:

«— …Разве у тебя хаты нет?

— Есть, дядюшка, только пустка…»

2 Мих. Мочульський. Михайло Щепкін і Тарас Шевченко. С. 242.

соціального прозріння поета «Пустка» перегукується з написаним раніше віршем «Чого мені тяжко, чого мені нудно…» й передує поезії «Три літа», де ця тема набуває виразного антицаристського спрямування.

У щоденнику педагога М.Соколова є згадка про те, що він слухав поезію «Пустка» у Щепкіна в липні 1856 року: «Под конец обеда М.С. Щепкин прочёл стихи Шевченки... Эти стихи, с горячим чувством, тронувшим меня до глубины души, прочтенные Михаилом Семёновичем, — “Пустка”». Знайомий Шевченка Василь Погожев на початку лютого 1858 року повідомляв поета із Володимира, що проїздом у Москві зустрівся з артистом: «...Достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей “Пустки”. Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочёл эту “Пустку”. Он прослезился, и мы все прослезились… Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения “Пустки”».

В цих неминучих сльозах артиста при читанні Шевченкового вірша втілилися не стільки сентиментальність і емоційність літнього Майстра (плакали ж усі, хто його чув), скільки щира й глибока любов до друга та його геніальної поезії1. Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «…Он легко плакал, но слезы его никогда не были пустой чувствительностью: если Щепкин над кем-нибудь плакал — это значило, что он собирается утереть слёзы того, над кем плачет».

Цікаво, що й у той час поет не знав, про який його твір йдеться. 10 лютого він записав у щоденнику: «В.Н. Погожев пишет из Владимира, что

______________________



1 Нагадаю Щепкінові слова до Гоголя з листа 1847 року: «Да, я молод ещё, хотя мне и без году шестьдесят, я ещё восторгаюсь сильно, сильно увлекаюсь, даже до излишества…» Так само молодим на сильне захоплення залишався постарілий Михайло Семенович і через десять років, тим більше, що йшлося про Шевченків вірш, якраз йому присвячений!

он на днях виделся в Москве с М.С. Щепкиным и что он ему читал наизусть какую-то мою “Пустку”. Совершенно не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз». Наприкінці 1858 року Михайло Максимович у листі до Шевченка також називав цей вірш «Пусткою». Олександр Афанасьєв1, який у своїх працях використовував український фольклор, згадував: «С каким задушевным чувством читал он (Щепкін. — В.М.) его “Пустку”!» Проте не лише «Пустка»2 супроводжувала часту згадку Щепкіним свого друга Шевченка в московських інтелектуальних сферах. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні писав, що Щепкін читав й інші вірші українського поета. Донька письменника Сергія Аксакова Віра Аксакова в лютому 1858 року писала в Петербург своїй подрузі Марії Карташевській, що Щепкін порадував їх «чтением новых прекрасных малорусских стихов Шевченко». Ми якось мало акцентуємо важливу думку, сформульовану ще в 1920 році відомим істориком театру Миколою Ефросом: «Щепкін перший зробив ім’я Шевченка відомим у гуртку московських літераторів і професорів, щиро читав твори малоруського поета»3 (виділено мною. — В.М.). Тетяна Щепкіна-Купер-

_______________________________

1 Афанасьєв Олександр Миколайович (1826—1871) — історик, фольклорист, літературознавець, друг Михайла Щепкіна. В 1849—1862 роках працював у Московському Головному архіві Міністерства закордонних справ. У цей період займався виданням пам’яток усної народної творчості. З 1855 по 1863 рік вийшло вісім випусків «Народных русских сказок», які здобули широке визнання. В 1865—1869 роках побачила світ тритомна праця Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу». Разом із сином Щепкіна Миколою Михайловичем видавав журнал «Библиографические записки», який надовго визначив тип подібних періодичних видань. Газета «Литературный отдел Московских новостей» писала 25 березня 1858 року: «Начало издания “Библиографических записок” — явление чрезвычайно радостное для любителей русской литературы... Перед нами не только сборник библиографических известий, но собрание любопытных материалов, запас чтения, занимательного даже и не для библиографов-специалистов».

Шевченко познайомився з Афанасьєвим у Москві 12 березня 1858 року.

В опису книг, що залишилися після смерті поета, знаходимо книгу Афанасьєва «Что было на сердце» (1855 рік) з написом автора, а також книгу «Русские легенды», видану Афанасьєвим у 1859 році.

2 Навіть у книзі «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882 рік) Михайло Чалий називав цей вірш «Пусткою».

3 Николай Эфрос. М.С. Щепкин (опыт характеристики). — Петербург, 1920. С. 61.

ник прямо писала, що її прадід «став пропагувати в літературних і професорських колах (серед яких завжди був бажаним гостем) вірші молодого поета і читав їх постійно».


«Довелось запить з московської чаші московську отруту!»
Є потрясаюче свідчення про те, що Михайло Семенович передавав соціальну напругу поезії Шевченка та антицаристський характер його поглядів. Олександр Афанасьєв записав у 1856 році: «М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке: он написал стихотворение “Пустка”, где сравнивает себя с опустелою хатою; старик знает его наизусть и читал мне стихотворение, в самом деле трогательное и прекрасное. Шевченко написал как-то стихотворение, в котором воспевал силу и могущество России и закончил этим саркастическим заключением: Якого люду в ней нема? Француз, и нимиц, и татарин... и на всих языцах вси мовчат. Бо благоденствуют» (виділено мною. — В.М.).

Добре відомо, як «оспівував» імперську силу Росії Шевченко в поемі «Кавказ» (1845 рік):

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!


Нагадаю, що задум цієї поеми виник у Шевченка десь у кінці серпня — на початку вересня 1845 року, коли поетові стало відомо про загибель його доброго приятеля, ілюстратора рукописного «Кобзаря» 1844 року Я.П. де Бальмена у Даргинському поході в липні того року. У випадку з ним ішлося про без вини винного, про безвихідь доброї і чесної людини:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!


Ось які Шевченкові рядки читав Щепкін у Москві друзям! Ось із чим, дякуючи йому, був у Москві незримо присутній великий Шевченко!

От якби знайшовся митець, який засобами художнього слова передав душевний стан артиста у ті хвилини, коли він читав ці Шевченкові рядки…

Але ж і це ще не все! Якщо вже Щепкін читав у Москві поему «Кавказ», що поширювалася в рукописних списках, у тому числі були списки, зроблені Бодянським, Кулішем і Максимовичем, то повз нього не пройшло й дошкульне поетове викриття фарисейства православної релігії, покликаної ствердити російське загарбання Кавказу, та те, що Дзюба назвав «цинічним низведенням Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму»:

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.
Важко навіть уявити собі, що відчував урешті-решт законослухняний і богобоязливий Щепкін, читаючи Шевченкове пряме звертання до самого Бога з вічними питаннями «про невідповідність світу Божому задумові, чи то про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду і наругу з Себе…»1. Хоча Шевченко попереджав читача й застерігав себе: «Не нам на прю з Тобою стати!», — насправді він став на прю з Господом, якому свято вірив і на якого щиро молився:
_____________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 315, 316.

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати згнущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!


Розповім ще один цікавий епізод, який першим записав Микола Маркевич у щоденнику 12 листопада 1853 року. Дійові особи: Шевченко та українські мужики. Місце дії — шинок.

«Він узяв зерно в руки, поклав на стіл зернинку і сказав: «Оце цар». Потім навколо нього на помітній віддалі поклав коло зернин: «Оце пани». Нарешті навколо цих зернин поклав ще купки, теж на віддалі, і сказав: «А се громада, люде простії». Мужики сиділи, дивилися, слухали: «Примічайте, дивіться добре, де цар і де пани; замітили, які вони?» — «Замітили», — відповідає народ. Раптом Шевченко змішав усі купки і закінчив словами: «Шукай царя й панів! Де вони?..»

Згадую цю історію, бо в Москві її часто розповідав якраз Михайло Щепкін, принаймні, є пряме свідчення Олександра Афанасьєва, датоване початком 1857 року:

«М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке, как ходил он по малороссийским корчмам и объяснял народу, что такое царь и народ; возьмёт одно большое зерно — “во це царь”, около него положит несколько других зёрен — “во це министры”, потом ещё большой круг зёрен: “во це войско”, потом берёт их в горсть и бросает в мешок с зерном, “а во це народ — шукайте ж: де царь, де министры и де войско!” (виділено мною. — В.М.).

Багаторазовий переказ артистом історії вносив у неї певні нові деталі, втім, не змінюючи суті. Але головне, що в розповіді Щепкіна вона, судячи з усього, набувала широкої епічності, артист на конкретному прикладі малював образ народного поета, який ходив по країні й розповідав простим людям правду про царя і народ1. Біограф Щепкіна письменник Івашнєв стверджує, що навіть після смерті поета «Щепкін, згадуючи друга, ще раз розповість цю історію, намагаючись передати інтонацію голоса поета, його манеру, максимально наближені до оригіналу».

Мабуть, ми дещо недооцінювали величезне значення Щепкіна в пропаганді Шевченкової творчості, передусім, соціально гострої, в інтелектуальних сферах Москви періоду поетового заслання.
«Щепкін просив тобі кланяться»
З усього видно, що Щепкін пам’ятав про Шевченка і носив у душі та беріг у пам’яті його поетичні твори. В той же час Шевченко в засланні мав інформацію про Щепкіна і тепле ставлення артиста до нього. Найкраще переконатися в цьому з цитованого вже листа Кухаренка до Шевченка від 18 грудня 1856 року, в якому після розповіді про читання Щепкіним «Пустки» йшлося про таке: «Потім приходив Щепкін до мене на квартиру. Я йому прочитав твоє письмо до мене. Він заплакав. Дов-

____________________



1 У 1859 році Михайло Максимович писав Шевченкові з Прохорівки, що на правому березі Дніпра він став особою міфічною, про яку розповідають легенди нарівні з переказами давніх часів. Цікаво, що ці слова Максимовича Максим Рильський у 1943 році наводив на доказ того, що «виняткове значення Шевченка для рідної країни розуміли Шевченкові сучасники ще за його життя».

генько говорили об тобі, хто що знав, і порозходились. Щепкін просив мене тобі кланяться. Отже ж його клон» (виділено мною. — В.М.).

Який поетів лист прочитав Яків Кухаренко Михайлу Щепкіну? Нам відомий останній перед їхньою зустріччю лист, відправлений Шевченком із Новопетровського укріплення в квітні 1854 року, про який ішлося в попередньому розділі. В ньому, зокрема, Шевченко розповідав про свій арешт і заслання: «Не зробив я, і не думав я, отамане, батьку мій, кому-небудь лихого, а терплю горе і Бог знає за що? Така, мабуть, уже усім кобзарям погана доля…» Щепкін, який мовчки слухав, заплакав…

У найповнішому літописі життя та творчості Щепкіна, складеному Теодором Гріцем, розмова з Кухаренком про Шевченка згадується мимохідь, а в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура не говориться про те, що Щепкін виявив такий інтерес до Шевченкової долі. Тому нині так важливо наповнювати новими для читача реальними фактами розповідь про дружбу двох великих земляків — Шевченка і Щепкіна.

Зверніть увагу, як добре пам’ятав Шевченко про щиру, як у дитини, козацьку (читай — українську) душу Щепкіна, хоча з часу їх останньої зустрічі пройшло дванадцять літ. У червні 1857 року, відповідаючи Кухаренкові, поет переслав йому поеми «Москалева криниця» (нова редакція) і «Чернець» та вірш «Садок вишневий коло хати…» з проханням передати їх і Щепкіну: «Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя»1. Кухаренко в листі до Шевченка від 7 серпня 1857 року повідомляв, що його поезії «переписав своєю рукою»: «Пошлю, як ти здоров кажеш, старому Щепі…» Яків Григорович так і зробив, і Шевченко знав про це, бо писав, що Куліш отримав ці твори «од Щепкіна».

__________________________

1 Юрій Барабаш звертає увагу на те, що Шевченко, який раніше підкреслено дистанціювався від Дармограя, круто повертає до повного виявлення того, що Дармограй — це і є Кобзар Тарас Шевченко.
Значить, Михайло Семенович вчитувався в нові для нього поетичні рядки свого друга, якого так давно не бачив.

І тихнуть Божії слова



І в келії, неначе в Січі,

Братерство славне ожива.

А сивий гетьман, мов сова,

Ченцеві зазирає в вічі.

Музика, танці і Бердичів.

Кайдани брязкають... Москва,

Бори, сніги і Єнісей...

І покотились із очей

На рясу сльози... Бий поклони!

І плоть старечу усмиряй.

Святе писаніє читай,

Читай, читай та слухай дзвона,

А серцеві не потурай,



Воно тебе в Сибір водило,

Воно тебе весь вік дурило.

Приспи ж його і занехай

Свою Борзну і Фастовщину,

Загине все, ти сам загинеш.

І не згадають, щоб ти знав...

І старець тяжко заридав.


Поему «Чернець» (1847 рік) Шевченко переписав у березні 1858 року в Щепкіновій оселі з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно переробивши її та знявши присвяту Пантелеймону Кулішу. Легендарний герой — «неназваний, але прозоро вгадуваний Семен Палій» (Іван Дзюба) — замкнувся в монастирській келії1, але й тут не позбувся ключового для Шевченка запитання:

— Для чого я на світ родився,

Свою Україну любив? —

Здається, відповіді не знайдено, проте

Надів клобук, взяв патерицю

Перехрестився, чотки взяв…

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав.

______________________



1 Насправді Палій ченцем не був.

Стосовно «Москалевої криниці» Кухаренко писав Шевченкові 21 лютого 1858 року, що «список з неї послав я в Москву старому Щепі…» Пам’ятаючи, що Шевченко прагнув у Москву, щоб побачитися з артистом, Кухаренко попереджав Щепкіна: «…Писав йому: “Гляди, старий, до тебе з того світа Тарас буде”. А старий пише, що тебе не було й чутки немає, а за “Москалеву криницю” дякує і не надякується» (виділено мною. — В.М.).

Читаючи «Москалеву криницю» (1857 рік), присвячену Якову Кухаренкові, Щепкін, очевидно, співчував доброчинцю й праведнику, каліці Максиму, який викопав людям криницю та поставив біля неї височенний хрест:

Се, бачиш, для того,

Щоб знать було, що криниця

Єсть коло дороги,

Щоб заходили з криниці

Люде воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись.


Як відомо, в другій редакції історію москаля Максима розказує авторові «старий недобиток варнак», який із заздрості та ненависті до людської благодаті втопив каліку в його криниці. Та навіть «диявол проклятий», як сам називає себе варнак, пропадаючи в Сибірі, «мов собака», марить Україною:

Помолись

За мене Богу, мій ти сину,

На тій преславній Україні,

На тій веселій стороні.

Чи не полегшає мені?


Щепкін витирав сльози, читаючи заключні рядки поеми…

Полюбив артист, який був прекрасним сім’янином, і вірш «Садок вишневий коло хати…», що став поетичним гімном сім’ї.

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати ,

Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.
«Щоб до Москви допхаться...»
Ми вже говорили про те, що незадовго до закінчення терміну заслання Щепкін прийшов Шевченкові у сні, про що він записав у щоденнику 4 липня 1857 року. Микола Сумцов у свій час зазначав: «Частые сны 1857 г., можно думать, в значительной степени были обусловлены страстным ожиданием близкого освобождения»1. Додамо від себе, що Шевченкові сни зумовлювалися ще й палким бажанням якнайшвидше побачити дорогих друзів, передусім, Михайла Щепкіна. Не випадково в листі до Якова Кухаренка в серпні 1857 року Тарас Григорович хвалився: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним…» (виділено мною. — В.М.).

Погляньмо, яке місце займала Москва в планах повернення Тараса Шевченка із заслання. Вперше ця тема в загальному вигляді виникла в листі до Бронислава Залеського від 10—15 лютого 1857 року, з якого видно, що Шевченко в уяві малював дорогу через Москву («Потом пауза до Москвы, потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи»), далі — через Вільно в Петербург. У наступному варіанті вимріяна дорога кардинально міняється, проте Москва залишається в плані

_______________________

1 Н.Ф. Сумцов. Сны Т.Г. Шевченка (К психологии художественного творчества). — С.-Петербург: Типография Императорской Академии наук, 1914. С. 7.

повернення із заслання. В листі до Михайла Лазаревського з Новопетровського укріплення, написаному в два прийоми 22 квітня і 8 травня 1857 року. Шевченко писав: «Грошей у мене тепер дуже небагато, але якби дав Бог тую волю, то можна було б позичить трохи, щоб до Москви або Чорноморії допхаться, а там уже я не загину». Таким чином, Москва, де Шевченко міг сподіватися на допомогу Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського, стоїть тут нарівні з українською землею — Чорноморією («як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ...»), де засланець збирався спертися, передусім, на Якова Кухаренка. Тому ж Лазаревському писав 20 травня: «…Не знаю ще, як я і поїду. Чи на Оренбург, чи Волгою до Нижнього і на Москву, чи на Чорноморію?» (виділено мною. — В.М.). Проте, отримавши на початку червня листа від Михайла Лазаревського, в якому той поздоровив Шевченка із звільненням, Тарас Григорович, говорячи його словами, «перелицював свою дорогу в столицю». Першим свідченням цього є запис у щоденнику 13 червня, де чітко йдеться про дорогу по Волзі до Нижнього Новгорода: «Потом в Москву, а из Москвы, помолившись Богу… через 22 часа и в Питер. Не правда ли, яркая фантазия?» Втім, якраз ця «фантазія» і накреслила Шевченкову дорогу із заслання. Та поки така дорога стала реальністю, Москва ще не раз згадувалася в листах і щоденнику поета. 30 червня Шевченко записав: «…Весь мой капитал состоит из 100 рублей серебра, на который я, кроме дорожных издержек, намерен еще сделать в Москве необходимое платье…» (виділено мною. — В.М.).

Наступного дня Шевченко відповів на згаданий вже лист Лазаревського: «Чорноморію оставив до другого разу, а вдарив просто через Астрахань Волгою до Нижнього, а потім через Москву і до тебе, мій друже милий, мій єдиний». 10 серпня 1857 року поет написав Залеському вже з Астрахані: «15 августа понесёт меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а отттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными» (виділено мною. — В.М.). Нарешті в листі до Кухаренка з Астрахані від 13—15 серпня читаємо: «І я тепер із Астрахані попростую на пароході аж до Нижнього Новгорода, а там через Москву в столицю» (виділено мною. — В.М.).

Неважко переконатися, що Москва, яка вже почала приходити поетові в снах, розглядалася ним як важливий, обов’язковий пункт по дорозі до Петербурга. Проте, річ тут не лише в її географічному розташуванні, Шевченко сприймає Москву, сказати б, як надійне місто, в якому йому допоможуть друзі. Зустріч з друзями, передусім із Михайлом Щепкіним, важила для засланця надзвичайно багато, зокрема в психологічному плані. Шевченкові життєво потрібно було відчути справжнє людське тепло. До того ж Москва притягувала поета як інтелектуальний і культурний центр, де він міг відразу відчути творчий пульс живого світу.

Дуже важливо пам’ятати про внутрішній, духовний стан Шевченка наприкінці заслання, який він сам схарактеризував у щоденнику 20 червня 1857 року: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моём внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований».

Шевченка мучило те, що впродовж десяти років його намагалися «перетворити в ніщо», в «бездушну машину», щоденно тяжко принижували людську гідність. Але він ставився до своїх мучителів по-християнськи: «Я в глубине души прощаю моих гонителей и только молю Всемогущего Бога избавить скорее от этих получеловеков». Водночас, Шевченко виокремлював людей, чистих душею, й тягнувся до них. В останньому записі у щоденнику, зробленому в Новопетровському укріпленні, 29 липня поет занотував хвилюючу оцінку свого земляка з-під Лисянки, солдата Андрія Обеременка: «…Я полюбил его за то, что он в продолжение двадцатилетней солдатской пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности» (виділено мною. — В.М.). Ці слова про національну й людську гідність представників прекрасної національності звучать нині як заповіт Кобзаря кожному з українців.

Сподіваючись на швидке звільнення, Шевченко запитував себе: «Дожду ли я тех блаженных дней, когда из памяти моей испарится это нравственное безобразие?» Поет розумів, наскільки глибоко врізалося в його пам’ять гірке й болюче неподобство заслання, але він інтуїтивно відчував, що на волі перші, справді блаженні, щасливі дні подарують йому друзі й знамомі, передусім у Москві. Шевченко не помилився.

Узагальнюючи поетові переживання й сподівання наприкінці заслання, Іван Дзюба пише:

«Шевченко записує сни, в яких йому з'являються образи України та дорогі серцеві друзі; радіє листам від них, з яких відчуває, шо його не просто ждуть — що його жде участь у новому відродженні української культурної діяльності за умов надій на лібералізацію режиму; будує плани роботи в мистецтві гравірування, розглядаючи його як найдемократичніше мистецтво, що робить унікальні шедеври живопису доступними всім, — в контексті своєї нової концепції праці на ниві виховання, облагородження «среднего сословия» та освіти народу (через це, обдумуючи маршрути свого повернення, визнає за краще їхати спершу до Петербурга, а не в Україну, — ще не знаючи, які перепони його чека­ють); ділиться враженнями від книжкових і журнальних новинок, сподіваючись надолужити втрачене за десять років ізоляції від столичного літературного життя. Особливо радують його одержані від Куліша і Костомарова їхні нові історичні праці: він утішений тим, що його друзі не занепали на дусі й не втратили творчої сили, а ще більше тим, що це дає надії на піднесення всього українського життя»1.
«Прочитайте тую славу…»
Про постійний, незгасаючий інтерес Тараса Шевченка до історії України коротко скажемо окремо. За точними словами Павла Мовчана, прочитання національної української метаісторії почалося саме з Шевченка, який, власне, закликав «прочитати тую славу», розлиту в українському просторі. Своєрідний заповіт великого поета про написання книги з історії України, брак якої Шевченко постійно відчував, виконав Михайло Грушевський, який з магістерської лави запам’ятав слова свого вчителя Володимира Антоновича про те, що «українська історія має ще занадто великі прогалини, аби могла бути представлена науково як цілість». Зрозуміло, що за часів Шевченка не могло бути й мови про таку наукову фундаментальну, синтетичну працю з історії українського народу, як «Історія України-Руси». Навіть наприкінці Шевченкового століття Михайло Грушевський писав у «Передмові до першого видання» своєї капітальної праці: «Досі ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного існування». Найперше повною мірою відчув це саме Шевченко. Скажімо, працюючи над «Гайдамаками», він зауважував, що «надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого». Однак поет знав «Історію
___________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 522.

Русів»1, «Энциклопедический лексикон» Плюшара, історичні праці Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша-Каменського, використав коментарі до роману Міхала Чайковського «Вернигора» (польською мовою), можливо статтю Михайла Максимовича «Сказание о Колиивщине» (в рукопису). У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 рік) Шевченко зазначав, що в слов’янських країнах друкують книги, а в Україні «ані телень, неначе всім заціпило». Поет дорікав українським авторам: «Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтеся, собака лає, а вітер несе». Михайло Грушевський зазначав, що в українській історіографії не бракувало талановитих, енергійних дослідників, прив’язаних до минувшини свого народу чи до певних моментів історії України2. Вони «інтенсивно працювали над її історією й дуже багато зробили для зрозуміння певних сторін чи періодів її історичного життя». В цьому контексті Грушевський, зокрема, називав прізвища Шевченкових знайомих, українських істориків Миколу Костомарова та Олександра Лазаревського. Проте в цих дослідженнях «зіставалися прогалини, через які й сміливіші дослідники не відважилися перекинути мостів, а через се й зрозуміння історичного розвою не могло бути».

________________________

1 Цю книгу створено наприкінці XVIII століття, в ній розповідається про історію України з давніх часів до 1769 року й особливо докладно про ХVІІ століття. Її було опубліковано Бодянським у «Чтениях» 1846 року. Мотивуючи потребу такої публікації, Бодянський писав, що цей твір «нетерпеливо ждут Малороссияне». Наталія Полонська-Василенко писала: «Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію України: її високу культуру з X століття, прагнення незалежності, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів…» Дмитро Дорошенко наголошував, що жодна книга не мала у свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як «Кобзар» Шевченка і «Історія Русів». В наш час перекладена Іваном Драчем. Він вважає, що «Історія Русів» — «це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав».

Про цей твір див.: Шевченко Ф.П. «История Русов или Малой России» (до 129-річчя з часу видання твору) // Український історичний журнал. 1966, № 7. С. 146—149.



2 В умовах розвинутого соціалізму Василь Стус писав: «Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського».

В свій час немалі труднощі зустрів і Шевченко, бо розрізнені публікації не відповідали уявленням поета про справді масштабну працю з історії України, зокрема, Коліївщини, і він заявляв, що веде свою поетичну розповідь «без книжної справи». Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, в тому числі й розповіді рідного діда Івана Швеця: «Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу: я її онукам тепер розказав…» Висока поетова повага до народної пам’яті про славне минуле добре видна з передмови до другого видання «Кобзаря» (1847 рік): «...Прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружному бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать...»

У Шевченкових «Гайдамаках» сказано, що до поетової хатини прийшли пишними рядами отамани, сотники з панами і гетьмани — всі в золоті: «Прийшли, сіли коло мене, і про Україну розмовляють, розказують…»

Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

………………………….

Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка