Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка6/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти,

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.
Напевне, вже тоді многомудрий Щепкін з острахом подумав про майбутнє поета і, можливо, застеріг його. Свого часу Михайло Мочульський стверджував, що Щепкін «вживав усяких зусиль, щоб охолодити запал молодого поета, притупити вістрє його войовничого меча та погодити полум’яний патріотизм з суворою дійсністю». Проте, Михайло Семенович усвідомлював марність таких умовлянь і застережень. Той же Мочульський визнавав, що «сердечні слова Щепкіна були краплею води на вибух вулкана».

Напевно, що посвята «Чигрине, Чигрине…» саме Щепкіну була найвищим виявом Шевченкової поваги й любові до геніального артиста; Бодянський, який був найбільше причетний до появи вірша на світ, не відповідав масштабам авторського катарсису й височенного злету національної медитації. Можливо, згодом Шевченкові стало зовсім ясно,

що взагалі посвята цієї поеми будь-кому звужує широчінь поетичного розкрилу. «Чигрине, Чигрине…» — це Шевченкова самопосвята — самопожертва Україні, що була під силу лише йому одному.

Не треба забувати й про те, що посвята такого вірша конкретній людині містила в собі певну загрозу для неї. Спочатку «Чигрине, Чигрине…» поширювався в списках серед довірених людей (найранішим, очевидно, був список Осипа Бодянського).



«Бий лихом об землю»
Інша річ, вірш «Заворожи мені, волхве…» написаний у тому ж 1844-му, як відгук на зустрічі поета з артистом у Петербурзі, де Щепкін гастролював у вересні-грудні того року. Він справді буквально звернутий до Щепкіна:

Заворожи мені, волхве,

Друже сивоусий!
Тоді Щепкін вражаюче представив шістнадцять ролей у тридцять одній виставі, але з особливим блиском він грав Чупруна в комедії Івана Котляревського «Москаль-чарівник», де досягнув, за словами Бєлінського, «цілковитої досконалості». До речі, Бєлінський, якому не відмовиш у глибокому розумінні театрального мистецтва, писав про гастролі Щепкіна в Александринському театрі:

«Торжество его искусства состоит не в том только, что он в одно и то же время умеет возбуждать и смех, и слезы, но и в том, что он умеет заинтересовать зрителей судьбою простого человека и заставить их рыдать и трепетать от страданий какого-нибудь матроса… Щепкин принимается равно хорошо всякою публикою, и в этом отношении на петербургской сцене он так же у себя дома, как и на московской… Но он мог бы пользоваться еще большим успехом, если б его художническая добросовестность не делала его решительно неспособным подниматься на эффекты и льстить вкусу толпы. Поэтому он по преимуществу актер избранной публики, способный оценять тонкости и оттенки истинно художественной игры…»1. Цю важливу рису творчості Щепкіна відзначали й інші відомі прихильники його таланту. Скажімо, Олексій

________________________

1 Михаил Семёнович Щепкин. Жизнь и творчество. В 2-х томах. — М.: Искусство, 1984. Т. 2. С. 35.

В другому томі зібрано все, що відомо про Михайла Щепкіна, а саме: критика; з щоденників і переписки; спогади.

Далі цитати з цього тому наводяться без посилань.

Толстой писав уже після смерті артиста: «Вспомним покойного Щепкина, который никогда не спускаясь до уровня толпы, тем самым заставлял толпу подыматься до его высоты».

Наступного разу Шевченко й Щепкін зустрілися в Москві навесні 1845 року. В листі до Якова Кухаренка, написаному в квітні 1854 року з Новопетровського укріплення, Тарас Григорович залишив чимало цікавого і до кінця нерозшифрованого про його перебування в Москві:

«Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікчеменних марних літ? Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи. Остатній лист твій получив я року Божого 1846-го в Миргороді. І того ж Божого року, написавши тобі лист1 і гарненько власними руками у тім же богоспасаємім граді Миргороді оддавши на почту, поїхав собі гарненько в престольний град Москву...» (виділено мною. — В.М.).

Шевченко в Москві у 1846 році? Ні, не було його тоді в місті. Щоправда, деякі шевченкознавці, наприклад, вже згаданий Леонід Хінкулов або автори книги «Шевченко в Москве» висловили припущення, що мова могла йти про весну 1847 року, але воно не підкріплювалося серйозними аргументами і не було підтримане більшістю вчених, зокрема, Петром Журом у «Трудах і днях Кобзаря». До того ж, сам Шевченко у щоденнику двічі чітко вказує рік, у який він востаннє перед засланням був у місті. 4 липня 1857 року поет записав, що бачив Щепкіна «в последний раз в 1845 году». Ще більшої уваги заслуговує чітка констатація, зроблена Шевченком у Москві в березні 1858 року, коли він вів щоденник особливо скрупульозно: «Я не видал Кремля с 1845 года» (виділено мною. — В.М.). Тож прислухаємося нарешті до самого Шевченка. Директор Інсти-

_______________________



1 Обидва ці листи невідомі.
туту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академік Микола Жулинський відносить події, описані Шевченком у процитованому листі, до весни 1845 року:

«Шевченко наприкінці березня — на початку квітня 1845 року, прямуючи в Україну, “з тиждень чи й більш блукав” по тій Москві, розглядав “як чоловік іностранний” “то церкви, то собори” і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати:

“А що-то там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, Кухаренко? — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зелених святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь стару-престару церков, одправив по твоїй душі панахиду...” Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення в квітні 1854 року до наказного отамана Чорноморського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю “стару-престару церков”, в якій Шевченко замовив панахиду по своєму вірному другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі і який, на щастя, виявився

живим...»1.

Церкву, про яку писав Шевченко, точно вказати справді немає можливості. Проте можна назвати «старі-престарі» церкви, що збереглися до наших часів, які поет безперечно бачив. Принаймні, буваючи у Бодянського, Шевченко ніяк не міг обминути церкву Старого Вознесіння та недалеку від неї церкву Феодора Студита біля Нікітських воріт. У ній, очевидно, не випадково, 26 лютого 1911 року відбулася панахида, приурочена до 50-річчя з дня смерті Шевченка.

___________________________



1 Микола Жулинський. Україна у Москві на Арбаті // Київ, 2005. № 3. С. 8.

У згаданому листі до Кухаренка Тарас Григорович взагалі писав про минулі події крупними мазками, не дотримуючись точного датування. Скажімо, виходить, що часом свого арешту він називав не 1847 рік, як це було насправді, а 1846 рік. Втім, нагадаю, що в «Автобіографії», написаній в 1860 році, Шевченко неточно назвав і рік свого звільнення: «В 1858 году 22 августа… освободили его из Новопетровского укрепления». Тоді як засланець залишив Новопетровське укріплення 2 серпня 1857 року, тобто на рік раніше. Або Шевченко заявляє в листі до Кухаренка: «Засадили мене в Петропавловську хурдигу...» Насправді поет був ув’язнений в казематі ІІІ відділу, а не у Петропавлівській фортеці, між іншим, ця вигадка (першоквітнева?)1 стала джерелом численних помилок у біографічних працях про Шевченка.Або Тарас Григорович писав: «Через півроку вивели мене на світ Божий...» Насправді — через неповних два місяці...

Ще однією загадкою чи дивницею Шевченкового листа є переказ поетом слів Кухаренка: «...Чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву». Річ у тому, що це дослівний (!) повтор жартівливої поради Кухаренка в листі до Шевченка, написаного 25 травня 1845 року: «Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву». Лише на основі цього факту можна було б стверджува ти, що Шевченко був у Москві 1846 року, бо ж у 1845-му він від’їхав із міста вже на самому початку квітня. Коли б не безліч отаких неточностей у

_______________________________________



1 Ще Сергій Єфремов, який був редактором академічного Повного зібрання творів Тараса Шевченка, стверджував, що «оповідання про походеньки в Москві, записане під датою 1 квітня, цілковита фантазія». За ним і деякі інші дослідники вважали значну частину листа Шевченка до Кухаренка, написаного 1, 10 та 16 квітня, першоквітневим жартом. Це не так. Скажімо, не можна погодитися з Петром Журом, що Тарас Григорович описав зустріч з «чорноморцем», який повідомив його про смерть Кухаренка, «в тоні першоквітневого жарту». З такими речами, як смерть приятеля і панахида по його душі, поет не став би жартувати. До речі, 1 квітня 1858 року Тарас Григорович записав у щоденнику: «Обманывают и обманываются. Хорошо, если бы это случилось только первого апреля. Откуда взял своё начало этот нелепый обычай?»
Шевченковому листі. Щодо буквального повтору фрази Кухаренка, то той міг кілька разів говорити поетові наведені слова, а Шевченко, маючи добру пам’ять на народні приказки, запам’ятав їх надовго. Підтвердженням є й те, що у повісті «Варнак», написаній у Новопетровському укріпленні (орієнтовно в 1853 році) зустрічаємо буквально те саме: «Э, э! Земляче! Бый лыхом об землю, як швець мокрою халявою об лаву».

Цікаво, що Шевченко цілком у дусі довгого й місцями химерного листа пояснив невірну інформацію про смерть Кухаренка сатанинськими витівками: «Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, яка-таки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив? Адже чорноморці з коша прямують на столицю через Курське, через Орел та на Смоленськ, а не на Москву. Аж тепер тілько догадався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, ледачий син, бодай йому і в пеклі добра не було!»

Очевидно, стосовно Москви таки йдеться про 1845 рік, коли Шевченко побував у Миргороді, а ще до того їхав з Петербурга в Україну через Москву. Про цей приїзд Шевченка скупо пише Петро Жур: «28 березня. Прибув до Москви. Тут зустрівся з М.С. Щепкіним та О.М. Бодянським... 2 квітня. Виїхав з Москви на Україну разом зі своїм попутником О.А. Лук’яновичем1...» Про шлях в Україну, в Миргородський повіт2, розпочатий по щойно відкритій дорозі від Москви до Орла (здавна

_______________________



1 Лук’янович Олександр Андрійович, поміщик Миргородського повіту Полтавської губернії, майор у відставці. Саме Жур встановив за газетою «Московские ведомости» вибуття з Москви Лук’яновича (Петро Жур. Дума про огонь. С. 29).

2 Маршрут мав такий вигляд: Москва-Подольськ-Тула-Орел-Кроми-Дмитровськ-Есмань-Глухів-Кролевець-Батурин-Ромни-Лохвиця-Миргород. Всього — 827 верст.

через Серпуховську заставу вів тракт в українські міста — через Тулу, Орел у Харків і Полтаву), Шевченко розповідав у російській повісті «Капитанша»: «В 1845-м... в конце марта месяца,.. выезжая из Москвы, нагрузил порядочную корзину всяким солёным и копчёным добром...»1 Тарас Григорович зробив того разу по-господарськи й раціонально, не рахуючись з Постом2. Він не понадіявся на сумнівне харчування й дорожнечу на поштових станціях, а закупив чимало добротних продуктів, які, до речі, тоді коштували недорого. За кілька рублів можна було на базарі, в магазині чи закусочній придбати прекрасну шинку, копчену осетрину і ковбасу, смажену птицю. Та ще у поета були немалі гроші з собою: «Из Москвы я взял с собою ровно сто рублей серебром; с такою сумою как не доехать из Москвы до Киева?» Проте вже в Подольску мандрівник викинув закуплені продукти, бо кілька разів вони випадали в брудну снігову кашу, і жалкував з приводу того, що Тула «колбасной лавкой не может похвалиться».


________________________

1 Шевченко любив копченості й добре знав, що саме треба брати з собою в далеку дорогу. На початку 1857 року, знаходячись у засланні, він мав можливість власноручно закоптити шинку — «заготовил для трудного пути сей необходимый копченый продукт». Шевченко куштував «собственное произведение» довгий час, принаймні, 12 липня був абсолютно задоволений: «Ветчина оказалась превосходною, свежею, несмотря на то, что приготовлена еще в генваре месяце... Попробовавши дорожного продукта и найдя оный более нежели удовлетворительным, я самодовольно успокоился...» Більше того, 14 вересня в щоденнику зустрічаємо запис, зроблений на пароплаві після Казані: «Возвращаясь на пароход, купил я у смазливой перекупки соленого отварного ляща. И придя на пароход, задал себе настоящий плебейский пир. Кроме ляща и новопетровской ветчины, заключил я свой пир головкой чесноку с чёрным хлебом…» (виділено мною. — В.М.).

2 Михайло Чалий, уперше зустрівшись з Шевченком у Києві на Приорці у Івана Сошенка, запам’ятав: «Друзі саме снідали, зважаючи на піст, досить убого: на столі стояла довгошия пляшка з горілкою, а в руках у обох приятелів було по половині солоного платаного судака, яким вони ласували без допомоги ножа, одриваючи шматки риби то руками, то зубами». Проте ввечері того ж дня Чалий побачив поета через вікно у ресторані готелю, де він у загальній їдальні уминав ростбіф: «Видимо, платаний судак викликав у нього чудовий апетит».

«Побачив я Щепкіна свіжим і бадьорим»
Шевченко свідчив у щоденнику, що в 1845 році бачив артиста в Москві «свіжим і бадьорим». Немає підстав сумніватися, що саме таким і представ артист перед поетом навесні 1845 року. Але як складалося тоді творче життя Щепкіна? Чверть століття тому цим зацікавився Петро Жур, який зазначив таке: «Великий актор на цей час обновив свій репертуар з допомогою близьких йому друзів Герцена, Грановського і Корша, які переклали для нього пречудову п’єсу молодшого сучасника Шекспіра — Ф.Мессінджера — “Новий спосіб платити старі борги”. Герцен взяв діяльну участь у постановці цієї п’єси… 7 лютого п’єсу було зіграно в бенефіс Щепкіна, який виконав у ній роль лихваря Оверріча»1.

Справді, Олександр Герцен писав Миколі Кетчеру: «Бенефис Щепкина шёл хорошо, театр был битком набит…» Втім, це мало стосувалося прем’єри Ф.Мессінджера, бо ж, як свідчив Герцен, «пьесу публика на первый случай не раскусила». Зате глядачі були в однозначному захваті від Щепкіна в ролі Чупруна в спектаклі «Москаль-чарівник» Котляревського, який Щепкін включив у свій бенефіс. Артист добре знав, як шанують москвичі цю виставу, в якій він грав Чупруна вже понад чверть століття, починаючи з Полтавського театру, а в Малому театрі — з 1829 року. В жовтні 1844 року Щепкін із незмінним успіхом співав малоросійські куплети Чупруна 12 разів (!).

Цікаво, що 23 січня 1845 року в «Московских ведомостях» було надруковано статтю «Надежды на бенефис М.С. Щепкина», в якій автор, знаючи про те, що Михайло Семенович буде вперше виступати в п’єсі Ф.Мессінджера «Новий спосіб платити старі борги», порадив артистові

_____________________



1 Петро Жур. Дума про огонь. — К.: Дніпро, 1985. С. 27 — 28.
поставити в бенефіс і п’єсу «Москаль-чарівник»: «Благодаря редкому таланту М.С. Щепкина, эта небольшая малороссийская опера еще недавно расшевелила Петербург… и побудила к изданию там портрета Щепкина в роли бесценного Москаля».

15 лютого 1845 року спектакль Ф.Мессінджера «Новий спосіб платити старі борги» відбувся вдруге й, за словами Герцена, наприкінці його Щепкін грав, як «великий артист». Турботи друзів Щепкіна про цю п’єсу справді були спрямовані на те, щоб допомогти артисту, проте після другої вистави Михайло Семенович більше ніколи не грав у спектаклі Ф.Мессінджера! Тому годі й говорити про зв’язане з ним «обновлення репертуару».

Насправді Щепкін грав у той час в основному свій старий репертуар. На початку 1845 року (до приїзду Шевченка в Москву) він виступив у Малому театрі в ролях: Ланфранко в драмі К.Д. Яфимовича «Еспанйолетто, або Батько і художник»; Пузирькова в комедії Ж.-Ф.-А.Байара і О.Ж. Вальї «Війна з тещею»; Прикупка в комедії П.І. Григор’єва «Герої преферанса»; Розмазні в водевілі Д.Т. Лєнського «В людях ангел — не дружина!»; Готьє в комедії-водевілі Е.-В. Араго і П.Вермона «Записки демона»; Кривосудова в комедії В.В. Капніста «Ябеда». Крім того, на сцені Великого театру Щепкін грав: Досажаєва в комедії Р.-Б. Шерідана «Школа лихослів’я»; Свистунова у водевілі «Полька в С.-Петербурзі»; Іволгіна в комедії П.І. Григор’єва «Жених, чемодан і наречена», Турусіна в комедії М.М. Загоскіна «Урок холостим»... Більшість з цих ролей не давали Щепкінові справжньої творчої насолоди, і артист страждав з цього.

Взагалі творча невдоволеність і нереалізованість, зумовлені відсутністю гідного репертуару і свавілля театральних чиновників, супроводжували Щепкіна все життя. Зокрема, в жовтні 1842 року він писав Гоголю: «…Репертуар нисколько не изменился, а всё то же мерзость и мерзость, и вот чем на старости я должен упитывать мою драматическую жажду… Из артистов сделались мы поденщиками. Нет, хуже: поденщик свободен выбрать себе работу; а артист — играй, играй всё, что повелит мудрое начальство». Пройшло шість років, на які випадають й приїзди Шевченка в Москву, і Михайло Семенович писав сину: «Занятие мое по службе сделалось мне несносно, даже отвратительно, потому что из артиста делают поденщика; репертуар преотвратительный — не над чем отдохнуть душою… Все это вместе разрушает меня, уничтожает меня, — и не видишь ни в чём отрады, не видишь ни одной роли, над чем бы можно было отдохнуть душе… Мне совестно самого себя, совестно выходить перед публику…» Відомий артист і драматург Олександр Южин-Сумбатов якось зауважив, що серед величезної кількості — «не менше семи, восьми сот ролей», — зіграних Щепкіним, «ми знайдемо ледве десять, які були варті його»1.

Повертаючись до початку 1845 року, зазначимо, що тоді Щепкін все таки зіграв з успіхом і піднесенням Фамусова в «Горі з розуму» О.С. Грибоєдова, Чупруна в «Москалі-чарівнику» І.П. Котляревського, Кочкарьова в «Одруженні» М.В. Гоголя й, головне, — Городничого в «Ревізорі» М.В. Гоголя. Цей спектакль відбувся 25 лютого, а з наступного дня аж до 22 квітня театри були закриті на час Поста й Пасхи, тому Шевченко тоді не міг побачити Щепкіна на сцені.

Незадовго до приїзду друга, Щепкін у 1845 році продовжив свій контракт з Конторою імператорських Московських театрів, але, між іншим, відмовився від пропонованого трирічного контракту: «Так как я

______________________

1 А.И. Южин-Сумбатов. Воспоминания. Записи. Статьи. Письма. — М.-Л.: Искусство, 1941. С. 419.

ныне уже имею преклонные лета, то и желал бы для точнейшего исполнения контракта, чтобы оный был со мною на один год, и по истечении которого продолжить срок отдельно и на другие годы, если здоровье позволит».

Так що не все було так просто у Михайла Семеновича, хоч він щиро зрадів зустрічі з Тарасом Григоровичем, і той на багато років запам’ятав його саме «свіжим і бадьорим».

Тепер — про припущення Петра Жура, що в 1845 році Шевченко міг «зустрітися з Герценом через посередництво Щепкіна». Справді, Щепкін входив тоді в найближче оточення Герцена. Якраз тієї весни 1845-го Герцен і Щепкін разом зібралися знайти дачу в Підмосков’ї, й саме тоді, коли Шевченко прибув у Москву, Герцен скаржився 30 березня Миколі Кетчеру, що не було коли з’їздити з Михайлом Семеновичем подивитися нову дачу.

Втім, дачі вони все-таки найняли, і Герцен в «Былое и думы» розповідав: «Часто приходил и он пешком, в шляпе с широкими полями и в белом сюртуке, как Наполеон в Лонгвуде, с кузовком набранных грибов, шутил, пел малороссийские песни и морил со смеху своими рассказами...» (виділено мною. — В.М.). В усіх спогадах про Щепкіна привертає увагу цей «малоросійський мотив», який артист приносив у будь-яке московське товариство1. Втім, із цим мотивом артист був чужим серед своїх. Як визначив ще в 20-х роках минулого століття шевченкознавець П.Рулін, «хоч і зберігав Щепкін чисту українську мову, хоч і удавав він
__________________________

1 Олександр Афанасьєв згадував: «...В московском обществе Щепкин пользовался вполне заслуженным уважением... В спорах он был всегда остроумен и находчив; остроты его бывали метки и носили не себе печать малороссийского юмора» (виділено мною. — В.М.).

соковиті українські постаті на кону, але навряд чи помилимося ми, стверджуючи, що українцем почував себе Щепкін тільки з Шевченком, у якого національний темперамент виявлявся найяскравіше» (виділено мною. — В.М.). В той же час після знайомства з Шевченком Щепкін став духовним послом українського генія в Москві в усіх товариствах, які раді були його бачити и чути. Сталося б таке важливе знайомство, Шевченко неодмінно згадав би про нього згодом, проте, часто звертаючись до імені й авторитету Герцена, поет ніде й ніколи не торкався цієї теми. Так само й Герцен, який мав чимало приводів згадати про знайомство з Шевченком, жодного разу не зробив цього.



Втім, вдумливий Петро Жур мав рацію, що, сталася б зустріч Шевченка з Герценом, то тільки з допомогою Щепкіна. Річ у тому, що другий поетів приятель — Бодянський — цього зробити не міг, адже його стосунки з Герценом, зіпсовані ще в студентські роки, нітрохи не покращилися. Ледве встиг Осип Максимович повернутися у вересні 1842 року з пятирічного закордонного відрядження і, звичайно, ще не встиг нічим насолити Олександру Івановичу, як той уже писав критику й перекладачеві Василю Боткіну: «Только к Бодянскому я не пойду…»

Відомо, що Бодянський ставав непримиренним, непоступливим, упертим і колючим, а, траплялося, й несправедливим, якщо вважав, що наукове дослідження не відповідає його вимогам чи суперечить його поглядам. Як не прикро, але найперше і найсильніше затаврував ці риси тоді ще молодого професора саме Герцен, який зі студентської лави не злюбив Осипа Бодянського. Неприязнь вихлюпнулася наприкінці 1844 року, коли Бодянський укупі з Шевирьовим нібито вперто не допускав до захисту дисертацію Тимофія Грановського. Це підтверджував і сам Грановський: «Диссертацию я не защищал до сих пор, потому что друзья

мои, Давыдов1 и Шевырев, при пособии Бодянского хотели возвратить ее мне назад с позором. Я просто не взял и потребовал от них письменного изложения причины. Разумеется, они уступили». Таким чином, опір був, очевидно, несильним, і вже на початку 1845 року, тобто незадовго до приїзду в Москву Шевченка, Грановський дисертацію захистив. Але, говорячи словами Герцена, «на диспуте явился Бодянский — дерзко, неделикатно, с оскорблениями и колкостями…»

Пам’ятаймо, що все це проходило в атмосфері розмежування між західниками і слов’янофілами, коли Герцен висловив своє «мнение о славянах, об этой пустоте болтовни, узком взгляде, стоячести и пр.». Як зізнавався сам Олександр Іванович, «славянофилы ненавидят меня и гонят со свету, Аксаков прервал все сношения, с другими я прервал…»2. Бодянський був тоді в близьких стосунках з слов’янофілом Степаном Шевирьовим, який, на вагому думку Герцена, «ніс нісенітницю»; Бодянський абсолютно не сприймав західників і був близький до слов’янофілів, які, за висловом Олександра Івановича, «дійшли до комічного безумства».

Якщо коли-небудь Герцен сказав щось подібне в присутності Бодянського, і це зачепило його хоча б крилом, то Герцен міг отримати рішучу й блискавичну, неделікатну й болючу відсіч гоноровистого варвинця. Можливо, так і сталося, бо в листопаді 1844 року Герцен, виправдовуючись перед Грановським за нібито грубу розмову з Шевирьовим, написав таку вбивчу фразу: «Я не Бодянский и таким языком не говорю, ответ мой был колок, потому, что его обращение ко

___________________

1 Давидов Іван Іванович (1794 — 1863) — професор математики, філософії, історії і літератури Московського університету.

2 А.И.Герцен. Собрание сочинений в тридцати томах. Том двадцать второй. Письма 1839 — 1847 годов. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1961. С. 137, 206, 228, 230.
мне было дерзко, — но форма не свиная, не бодянская»1 (виділено мною — В.М.). Характер московського українця таки не був ангельським, але ще менше заслуговує він обвинувачення в свинстві.

Як би там не було, Шевченко з допомогою Щепкіна цілком міг зустрітися з Герценом, але, скоріше за все, цього не сталося.

Немає сумніву, що в ті дні вони говорили про театр і поезію, а Шевченко читав артистові свої твори. Скажімо, в спогадах Андрія Козачковського мимохідь сказано таке: «На моє запитання в 45 році про “Слепую” Шевченко відповів, що він, здається, віддав її Щепкіну…»
«Зайшов у театр»
У згадан ому Шевченковому листі до Кухаренка коротко йшлося про те, що він «зайшов у театр...» Як відомо, Шевченко з молодих років був завзятим театралом. У повісті «Художник» він згадував своє кріпацьке минуле: «Бывало, промыслишь как-нибудь эту бедную полтину и несешь её в райок2, не выбирая спектакля. И за полтину, бывало, так чистосердечно нахохочуся и горько наплачуся, что иному и во всю жизнь свою не придётся так плакать и смеяться». У тій же повісті «Художник» є рядки про важливу переміну в ставленні до театру, що сталася, коли Шевченко став вільним і дивився театральні вистави в товаристві людей, які сприяли його духовному зростанню й виробленню критичного погляду

____________________



1 Там само. С.207.

2 Верхній ярус театрального залу, в Москві ще називався «райською ложею», гальоркою.

на театр (Карл Брюллов, Іван Сошенко, Василь Штернберг, Олександр Елькан): «Теперь, например, я уже иначе не иду в театр, как в кресла и редко когда в места за креслами, и иду смотреть не что попало, а норовлю попасть или на бенефис, или на повторение бенефиса, или хоть и старое что-нибудь, то всегда с выбором. Правда, что я утратил уже тот непритворный смех и искренние слезы, по мне их почти не жаль».

В Петербурзі Шевченко відвідував Великий театр, зокрема на початку 1843 року висловлював своє захоплення виставою «Руслан і Людмила» й виконанням Семеном Гулаком-Артемовським ролі Руслана: «Та що то за опера, так ну! А надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, далебі правда! добрий співака, нічого сказать». До речі, дружба з Гулаком-Артемовським, з яким Шевченко познайомився восени 1838 року, а зблизився в 1842-му, сприяла ближчому поетовому знайомству з театром. Глибока й тепла пам’ять про петербурзькі спектаклі виявилася в ностальгічному щоденниковому запису від 13 жовтня 1857 року, коли Шевченко по дорозі з заслання знаходився в Нижньому Новгороді: «Каковы-то теперь спектакли в Питере, на Большом театре? Хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать». На сцені Александринського театру в сезоні 1841—1842 років Шевченко дивився п’єсу Григорія Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик», а восени 1844 року — вистави за участю Михайла Щепкіна. Бував Шевченко і в Михайловському театрі.

В роки заслання не могло бути й мови про відвідання театру, що, за словами Шевченка, «благородит человека». В листопаді 1852 року поет писав Андріану Головачову, який зустрічався з ним у Новопетровському укріпленні: «Проведенный вечер с вами мне снился несколько ночей сряду… Слушая вас в тот достопамятный вечер, я перемещался в Москву и Питер, видел и театр… Благодарю вас!» В тому ж листі просив: «А если увидите Островского, то и ему нижайший поклон за его “Свои люди”…» Відомими є спогади штабс капітана, командира роти Єгора Косарєва, у якого Шевченко служив у Новопетровському укріпленні, записані Миколою Новицьким, про те, як наприкінці 1851 року в засланні Тарас Григорович взяв участь в аматорській постановці комедії Олександра Островського «Свої люди — поквитаємось», зігравши роль стряпчого Рисположенського: «Поскільки, треба вам сказати, — генеральної репетиції у нас не було, а на репетиціях Шевченко ніколи по-справжньому не грав, то ми, зрозуміло, й не знали, який вийде з нього Рисположенський. Але коли на першій виставі він з’явився на сцені у відповідному костюмі й загримований та почав грати, так не тільки глядачів, а навіть нас, акторів, вразив своєю грою! Ну, вірите, немов він одмінився! Ну нічого в ньому не лишилося Тарасівського: чистий тобі п’яничка крючкотвор тих часів — і виглядом, і голосом, і замашками!» Ще цікаво нагадати сюжет із тих же спогадів, як у антракті однієї з вистав «на сцені з’являється Тарас, одягнений малоросом, і молодий прапорщик Б., одягнений малоросіянкою, та як ушкварять українського тропака, так просто віддай все і мало! Від криків “біс” та аплодисментів мало казарма не розвалилася, їй-богу! Надивував нас тоді Тарас усіх своїм мистецтвом танку!»

Щоденник, який Шевченко почав вести в червні 1857 року, залишив яскраві свідчення його духовних роздумів, зокрема, про театр: «Мне кажется, что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная. Такая, например, как “Жених” Федотова или “Свои люди — сочтёмся” Островского и “Ревизор” Гоголя». Цікаво, що з приводу чуток про заборону на прохання московського купецтва п’єси Островського, поет резюмував: «Если это правда, то сатира, как нельзя более, достигла своей цели. Но я не могу понять, что за расчёт правительства покровительствовать невежество и мошеничество».

Мало хто згадує тепер, що влітку 1857 року, мріючи про волю, Тарас Григорович писав найперше: «Увижу милые моему сердцу лица, увижу мою прекрасную Академию, Эрмитаж, ещё мною не виденный1, услышу волшебницу оперу» (виділено мною. — В.М.).

Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко часто відвідував місцевий театр і, судячи з щоденника, виявив себе тонким і глибоким знавцем театрального мистецтва. Нижньогородський театр не міг уповні задовольнити високі естетичні запити поета. Проте, коли театр на час Посту було закрито, він зізнався в щоденнику 4 лютого 1858 року: «Другой день нет спектаклей, бедных нижегородских спектаклей. И будто чего-то необходимого недостаёт».

Вражаючі спогади про те, як сприймав Шевченко геніальну гру на театрі після заслання в Петербурзі, залишив російський скульптор Михайло Мікешин, який разом з поетом дивився в Маріїнському театрі американського актора Олдріджа в ролі короля Ліра:

«Театр мовчав, приголомшений враженням. Не пам’ятаючи себе від жалю, що стиснув серце й горло, не знаю, як опинився я на сцені, за лаштунками і відчинив двері до кімнати трагіка.

Картина, яку я побачив, вразила мене: в широкому кріслі, розкинувшись від утоми, напівлежав «король Лір», а на ньому, буквально на ньому, знаходився Тарас Григорович; сльози градом котилися з його очей, уривчасті, палкі слова лайки і ласки здавленим голосним шепотінням вимовляв він, вкриваючи поцілунками розмальоване олійною фарбою

__________________

1 Ермітаж відкрито для публіки у 1852 році, коли Шевченко був у засланні.

обличчя, руки й плечі великого актора...»1.

Так у який же театр у Москві «зайшов» Тарас Григорович? На той час у місті було лише два професійні, імператорські театри — Великий і Малий, які знаходилися на Петровській (нині Театральній площі). Сучасник писав: «На Большом дают оперы, балеты и трагедии; на Малом — комедии, водевили и небольшие оперы, на нём также играют французские актеры». На час приїзду Шевченка в Москву Щепкін уже понад 20 років працював у Малому театрі, і можна припустити, що Тарас Григорович відвідав саме його. Тим більше, що просто так «зайти» в театр без протекції було дуже нелегко, принаймні, недешево. Власне, квитки перед спектаклем можна було купити лише у театральних баришників, але задорого. Пам’ятаймо, що державну монополію на театральну справу було відмінено майже через 40 років — у 1882-му — і тільки після цього в Москві почали офіційно виникати приватні театри в спеціальних театральних приміщеннях і ставитися клубні спектаклі. А в часи Шевченка, крім імператорських театрів, існували домашні театри, переважно з кріпосних, в приватних особняках багатих дворян. Із 103 врахованих у Росії міських театрів із кріпосними групами, понад 50 знаходилися саме в Москві. Крім того, деінде вже ставилися аматорські спектаклі в приватних будинках, у тому числі купецьких, що, до речі, заохочував тодішній московський губернатор Закревський. Але все це більше характерно для другої половини ХІХ століття. Відомо, що саме в

________________________



1 В одного з сучасних авторів читаємо: «…Сцена, яку влаштував за лаштунками Маріїнського театру — ридаючи на Олдріджеві — Шевченко, викликала, не могла не викликати, відчуття незручності і в свідка цієї сцени, не кажучи вже про самого Олдріджа, і, звичайно ж, у нас із вами, читачів цих спогадів». Печальна сміховина Шевченкового злісного шанувальника. Він один знає, як мав себе правильно поводити Тарас Григорович у конкретній ситуації, яке саме конкретне почуття викликала його поведінка у великого негритянського артиста і, звичайно, він один знає, що саме мусимо відчувати всі ми — читачі спогадів... Згадується поетове: «І немає злому на всій землі безконечній веселого дому».
домашньому аматорському спектаклі вперше вийшов на сцену Костянтин Станіславський.

Вірогідність потрапити в камерну атмосферу домашньої театральної вистави, на мій погляд, у Шевченка була значно нижчою, ніж із допомогою Щепкіна відвідати Малий театр. Правда, обидва припущення повністю зіщулюються від згадки про те, що на Великий піст, а Шевченко перебував у Москві якраз у цей час, спектаклі не йшли. У 1844 році театри в Москві були закриті з 7 лютого по 2 квітня, а в 1845 році останній спектакль у Великому театрі пройшов 27 лютого. Як свідчив журнал «Театральная летопись», на ньому було 1335 глядачів, біля театру стояли 110 карет і 45 інших екіпажів. З цього дня театри не працювали до 22 квітня. За свідченням сучасника, «с первой недели поста артисты… наслаждаются сладостным бездействием».

Це справді так, але правда і в тому, що на той час у театрах проходили концерти, передусім, вокальні й інструментальні, за участю інших виконавців, у тому числі гастролерів, про що неодноразово повідомляла газета «Московские ведомости». Наприклад, 10 лютого газета рекламувала виступ «г-на Омана (Наиmаn)», називаючи його «одним из первых скрипачей Европы»: «Концерт его назначен в понедельник 14 февраля, в Большом театре». 29 березня газета повідомляла, що дирекція Імператорських театрів організовує «великий вокальний та інструментальний концерт і живі картини, поставлені декоратором Г.Сєрковим».

Не забудемо й про так звані народні театри, що стали популярними в середині ХІХ століття. Вони давали вистави в трактирах, які скоріше нагадували балаганні видовища і були затребувані простонародними глядачами. Господар трактиру вгощав акторів, людей набивалося повний зал, і трактирщик торгував на славу.

У будь-якому разі Щепкін очевидно показав Шевченкові театр, у якому працював. Тим більше, що будинок Малого театру, зведений у 1821 році (архітектори О.Бове і А.Елькінський), нещодавно, в 1838—1840-х роках перебудував Костянтин Тон: були закладені арки цокольного поверху, фасад отримав другий ризоліт з портиком і став симетричним. А до того ж на початку 1840-х років площа біля Великого й Малого театрів була впорядкована, набула правильних прямокутних обрисів. Центром її став плац-парад для огляду військ.
«Почваниться перед московками під Новинським…»
В листі до Кухаренка в квітні 1854 року Тарас Григорович виявив неабияку обізнаність з Москвою, згадавши жартома про те, що в місті можна «почваниться перед московками1 під Новинським або на Трубе, або на Козихе. Та, правда, в Москві всюди єсть де пощеголять...» (виділено мною. — В.М.). Дуже цікава й насичена фраза, що раніше не піддавалася, так би мовити, москвознавчому аналізу. Більше того, в повному вигляді вона практично не цитувалася, частіше автори переказували Шевченкові рядки, позначаючи ті місця, де побував поет. Але за цими топонімічними знаками криється цікава інформація, відома Шевченкові. З’ясуймо!

Передусім, відзначимо, що згадані відомості про Москву Шевченко зміг отримати впродовж якихось двох тижнів перебування в Москві в лютому 1844 року та наприкінці березня—початку квітня 1845 року. Деякі дослідники навіть писали, що це неможливо зробити за такий короткий час. Але в березні 1858 року хворий і змучений в засланні поет за ті ж самі два тижні встиг побачити в Москві ще більше. Так що молодий і здоровий

_________________

1 З цієї поетової фрази слово «московка» в розумінні «жителька Москви» ввійшло до «Словника мови Шевченка».

тридцятирічний Шевченко, жадібний до всього нового, ввібрав у себе дуже багато з тодішнього московського життя. Тим паче, що його супутниками були Бодянський і Щепкін, які добре знали місто. Від церкви Великого Вознесіння, біля якої мешкав Бодянський, рукою подати до Козихи і Новинського бульвару. Що ж до Труби (Трубної площі), то вона зовсім недалеко від Великого Спаського провулку, де знаходився будинок Щепкіна.

Втім, про все по порядку. Підновинськими гуляннями в Москві здавна називали великодні святкування, що проходили в районі нинішнього Новинського бульвару між Кудрінською площею і Проточним провулком, а то й досягали Смоленської площі.

Наскільки важливими були для міста Підновинські гуляння в часи перших приїздів Шевченка до Москви, свідчить «Изъяснение плана Москвы», видане на початку 40-х років ХІХ століття. В ньому читаємо: «Бульвары. Новинское гулянье. Никитский. Тверской...» (виділено мною. — В.М.). Тобто, задовго до виникнення сучасної назви Новинського бульвару в свідомості москвичів він офіційно жив, як місце святкового гуляння. Ця пам’ять збереглася надовго. В путівнику «По Москве», виданому в 1917 році говорилося: «До сих пор еще живо в народной речи выражение “под Новинское...” На месте бывшего гулянья насадили бульвар, сохранивший название Новинский».

Насправді, майбутній бульвар називався тоді вулицею Новинський вал і разом з Кудрінською і Смоленською площами входив до Арбатської дільниці міста. Смоленська площа і Проточний провулок і тепер входять до району Арбат. Таким чином, територія Підновинських гулянь, як і Козихи, знаходилася на Арбаті: «Арбат оканчивается Новинским валом, и там на протяжении версты до Кудрина, в течение целой недели Масленицы

и Святой Недели бывает любимое народное гулянье»1.

Підновинські гуляння були започатковані ще за Катерини ІІ. У книзі відомого москвознавця ХІХ століття Михайла Пиляєва «Старая Москва» було вміщено репродукцію гравюри француза Делабарта «Народное гулянье под Новинском», що датована 1797 роком, тобто наступним роком після смерті російської імператриці. На просторій площі зображено святково вдягнених людей різних соціальних прошарків, у тому числі в розкішних екіпажах. Йде жвава торгівля, зокрема, ласощами, пряниками, м’ятною жамкою, пастилою, що, кажуть, була сорока сортів. Торгівля горілкою традиційно позначена шатрами з ялинкою нагорі, відвідувачі Підновинських гулянь смакують також збитнем (гарячий напій із підпаленого меду з прянощами); граються діти, бігають собаки, працюють балагани, молодь зібралася біля каруселей і гойдалок, жінки демонструють наряди... Гуляння відбувалися на Святу неділю, а з 30-х років і на масницю (масляну, масляницю)2 аж до 1862 року, коли їх, у зв’язку з улаштуванням Новинського бульвару, було частково переведені на Красну площу3, частково на Дівоче поле4.

Коли ж була Пасха в 1844 і 1845 роках, в які Шевченко відвідував Москву? Відповідь на це питання дасть змогу дізнатися, чи міг поет бувати на Підновинських гуляннях. Виявляється, що у 1844 році Пасха випала на

_______________________

1 Путеводитель по Москве и указатель её достопримечательностей. Составлен редактором Ведомостей Московской городской полиции М.Захаровым. — Москва. В Типографии Ведом. Москов. городс. полиции, 1856. С. 116.

2 Москвознавець С.М. Любецький писав: «Масленичное гулянье на Москве-реке продолжалось до тридцатых годов... наконец, перевели это гулянье под Новинское». Масниця впродовж багатьох сторіч зберігала характер народного гуляння, що супроводжувалося іграми, катаннями, їздою на конях. У зв’язку з цим у повісті «Музыкант» Шевченко називав її «бешеной масляницей».

3 Слово «красный» в російській мові здавна означає «красивий», «прекрасний», тому не потребує перекладу в зв’язку з червоним кольором.

4 Літератор, перекладач і видавець творів Шевченка Іван Бєлоусов зазначав: «Перед тем, как народные гулянья стали устраиваться на Девичьем поле, они происходили в Подновинском — в то время там еще не было Новинского бульвара, а была площадь».
26 березня, а 1845 року — на 15 квітня, коли Шевченко був в Україні1. В першому випадку, як нам уже відомо, Шевченко був у Москві з 10 або 12 до 20 лютого, а в другому — з кінця березня до 2 квітня. В обидва приїзди Шевченко, таким чином, не потрапив на пасхальні Підновинські гуляння2, але перебував у Москві якраз у той час, коли їх уже чекали й про них велися розмови. Більше того, в лютому 1844 року Шевченко приїхав у Москву буквально через кілька днів після закінчення масничних гулянь і ще міг застати нерозібраним святкове містечко на Новинському валу, почути розповіді про Підновинські гуляння. Уявімо собі, яку інформацію про них міг отримати Шевченко.

В книзі С.М. Любецького «Старина Москвы и русского народа в историческом отношении с бытовою жизнью русских» (1872 рік) читаємо: «...Самое главное, шумное и людное гулянье с давних времён было под

_____________________

1 На щастя, збереглася зворушлива розповідь Шевченка в запису Григорія Честахівського про те, як його частували прості селяни в післяпасхальний день на Батьківщині:

«Це було якраз на великодніх святках у Яготині в 1844 році. Сиджу я, рисую. Думав, що так якась скотина вештається, або свиня, або бузівок. Аж чую, щось позаду мене шамотить, та все ближче підходить. Я розслухав, що це людська похідь. І промовило: “Простіть мене, будьте ласка, прошу вас від щирого серця, випийте чарочку”. Я оглянувся і бачу: стоїть з пляшечкою, й налито чарочку горілки, й частує мене. Та, видно, таке щире та добряче. Й само вже, видно, під чарочкою. Я випив, подякував. А воно дістає з кишені паски: “Ось, будьте ласка, заїжте святим хлібом”. Та налило й другу. А тут вийшла з хати й жіночка в намітці й тож благає на обід. Я пішов, а людці побачили та й посходились у хату чоловік з десяток. Я сів на покуті з чесним людом та й обідав. А потім мені поназносили і крашанок, і пасок, і всякої всячини. І кожне благає: “Будьте ласка, візьміть від мене”. А те собі, а те собі, і так, як у Божім раї. Пообідав я весело між тим чистим та щирим серцем простим нашим людом на третій день празника».

В «Додатках» ло «Літопису життя і творчості Т.Г. Шевченка» В.Анісова і Є.Середи (1976 рік), звідки взято цей текст, не звернуто увагу на те, що поет обмовився, бо на Великдень у 1844 році він був у Петербурзі. Насправді йшлося про весну 1845 року, коли Шевченко намалював 17 квітня в Яготині селянське подвір’я.

2 В березні 1858 року Шевченко провів Пасху (23 березня) в Москві, проте в той день, судячи з усього, він не побував на Підновинських гуляннях.

Новинским; прежде это гулянье было там не так вычурно обставлено, как в наше время: лишь с 1820 г. средину улицы обнесли перилами и начали строить там фигурные балаганы с цветными флагами и пёстрыми стенами... Урочище Новинское названо так потому, что близ него, в переулке, недалеко от Смоленского рынка, около Москва-реки, в старину находился монастырь, называемый Н а в и н с к и м, по имени храма во имя Иисуса Навина...»1 Втім, Любецький наводив і іншу версію: «Нынешнее Новинское, будто бы было подгородною деревнею и называлось Н о в и н а м и; все приселки, близкие к городу, жалуемые за усердную службу царями, назывались Новью, Новинками и Новинами». До цього більш прозаїчного пояснення приєднуються сучасні москвознавці.

Михайло Щепкін із сім’єю не раз бував на Підновинських гуляннях і, може, саме він розповідав про них Шевченкові. Кажуть, що Олександр Грибоєдов спостерігав за Підновинськими гуляннями з вікна свого будинку, що знаходився на розі Новинського валу і Дев’ятинського провулка (теперНовинський бульвар, 17). Підновинські гуляння відвідував Олександр Пушкін і Карл Брюллов, Микола Гоголь, Сергій Аксаков із сім’єю. Федора Достоєвського, який народився в Москві, приводив на них його двоюрідний дід, професор Московського університету В.Котельницький.

Тут можна було водночас побачити молодих і старих, багатих і бідних, блазнів і жебраків, п’яних і дуже п’яних, можна було споглядати пишність нарядів і туман несмаку, словом, усю Москву в усій красі. Сучасники писали, що ніде в світі не було такого незвичайного, розмаїтого й оригінального видовища.

___________________



1 Монастир знаходився на місці між сучасним Великим Дев’ятинським провулком і Новим Арбатом.
Євген Баратинський у поемі «Цыганка» залишив яскравий опис народних свят:
Неделя Светлая была

И под Новинское звала

Граждан московских.

Все бежало,

Все торопились: стар и млад,

Жильцы лачуг, жильцы палат,

Живою, смешанной толпою,

Туда, где, словно сам собою,

На краткий срок, в единый миг,

Блистая пёстрыми дворцами,

Шумя цветными флюгерами,

Средь града новый град возник:

Столица легкая безделья

И бесчиновного веселья,

Досуга русского кумир!

Там целый день разгульный пир!
Познайомимося і з прозовими спогадами очевидця, який розповідав про підновинські гуляння 40-х років ХІХ століття, коли в Москві бував Шевченко:

«Это гулянье живо выражает собою высокое торжество Великой недели, в продолжение которой все возрасты, все сословия, без различия чинов, все разряды кроткого, добродушного народа веселятся вместе с богатыми и вельможами, не мешая один другому. Утром, кругом гулянья, возят в каретах маленьких детей; между каретами пролетают стрелой молодые московские щеголи в дрожках, так сказать, показываясь в это время перед публикою, а около двух часов утра съезжается лучшее общество и ходит пешком по прекрасной широкой тропинке, огороженной перилами, отделяющими ее с одной стороны от экипажей, а с другой от балаганов, на которых шумят, смешат народ замысловатые паяцы и фокусники; около них толпятся тысячи людей, смеются над их шутками, удивляются их хитрости, зевают, глазеют и скалят зубы по-праздничному.

Тут вы видите и непромокаемых и несгораемых; там один принимает яды, а в другого стреляют из 10 ружей, и он невредим; в одном балагане штукарь1 показывает дьявольское наваждение на веревке, а в другом дают театральное представление собаки и зайцы...

Между тем наступает 4 часа; лучшее общество уезжает обедать, а в самое это время начинается вечернее гулянье. Цепи экипажей несутся под Новинское2; сперва купцы, немного позже дворянство, и уже экипажное гулянье продолжается до заката солнца. Молодые люди, как птички на жердочках, сидят на перилах, бурлят, критикуют, лорнируют хорошеньких москвитянок...»3 (виділено мною. — В.М.).

Та це ж те, про що писав Шевченко — «почваниться перед московками»!

До речі, коротке спостереження молодого Шевченка було дуже точним ще й тому, що в Москві навіть під час Посту, коли поет і був у місті, по неділях проходили своєрідні «паради наречених», коли два-три десятки екіпажів і карет із купецькими доньками «на виданні» каталися на бульварах і набережних, а на тротуарах «чванились» юнаки, вибираючи собі наречену. Очевидець писав: «Этот выбор невест показался мне очень похожим на выбор молодых канареек в Охотном ряду; выбирай из сотни любую покрупнее или помельче, пожелтее или позеленее; а которая из них петь будет — Бог один весть».


______________________________

1 Від слова «штука» — витівка, хитра видумка; штукарь — майстер на всякі штуки.

2 В розпал гулянь подвійні ряди екіпажів розтягувалися на кілька верст не тільки вздовж Новинського, але й займали найближчі вулиці — Пречистенку, Арбатську, Нікітський бульвар.

3 Москва в очерках 40-х годов ХІХ века. — П.Вистенгоф. Очерки московской жизни. — М., 2004. С. 44 —45.
«На Трубі, або на Козисі»
Сучасні москвознавці пишуть, що назва Труба пов’язана з трубою — водогін у кам’яній стіні Білого міста, довжиною близько 5 метрів, через який протікала річка Неглинна. Проте нещодавно вийшли в світ неопубліковані раніше праці москвознавця Забєліна, в яких я знайшов таке твердження: «Трубою издавна назывался устроенный ещё в земляном валу деревянный проход для потока реки Неглинной». Тобто, назва ця набагато старіша. В 1817 році річку помістили в підземний колектор, який також називали трубою, після чого утворилася площа, що отримала назву Трубної (тепер — між Цвєтним і Рождєствєнським бульварами та Неглинною вулицею). Тодішня неофіційна назва цієї площі в народі — Труба, про що, виявляється, знав Шевченко. Відомо йому було й про те, що на Трубній площі проходили народні гуляння, зокрема, там особливо широко традиційно відзначали 1 серпня «Перший Спас», присвячений Спасителю Ісусу Христу. Газета «Московские ведомости» розповідала про це так: «Вы увидите балаганы, качели, коньки и душу всякого простонародного гулянья — белый шатер “под елкой”. Вокруг него и вблизи продают разное постное съестное1, а преимущественно новые соты, которыми в этот день народ лакомится со свежими земляными огурцами. Публика, принимающая деятельное участие в весельях этого гулянья, состоит из низшего разряда москвичей и временных пришельцев в Москву, как-то плотников и тому подобного народа. Фабричных вы мало встретите на этом гулянье, происходящим в центре города: они преимущественно участвуют в гуляньях, бывающих на краю Москвы, близ фабрик.

_____________________



1 З 1 серпня починався Успенський піст.

По случаю крестного хода из Успенского собора на Москву-реку в этот день не работают. Ни утром, ни около вечерен не увидите вы вблизи этого гулянья даже среднего разряда москвичей. Отчего же это? Оттого, что в этот день нет храмового праздника в ближайших к Трубной площади монастырях и церквах».

На початку 1840-х років, якраз тоді, коли Шевченко вперше приїжджав у Москву, на Трубній вулиці діяв своєрідний клуб інтелектуалів — в основному, професорів Московського університету. Вони згуртувалися навколо молодого професора Тимофія Грановського, який читав лекції з історії середніх віків, в основі своїй спрямовані проти кріпосного права в Росії. Микола Чернишевський писав: «Все, что было в Москве благороднейшего между людьми молодого поколения, соединилось вокруг него». У Грановського, який жив на Трубній вулиці (будинок № 32, а потім — № 37), збиралися Олександр Герцен, Микола Огарьов, Сергій Соловйов, Федір Буслаєв, Василь Боткін... Шанованим гостем завжди був і Михайло Щепкін, який жив по-сусідству, на протилежному боці Цвєтного бульвару. Будь у нього нього більше часу, Михайло Семенович неодмінно привів би сюди Тараса Григоровича.

Між Цвєтним бульваром і Трубною вулицею (до ХХ століття «Драчихою») в старому кам’яному триповерховому будинку знаходився трактир «Крим», що виходив на Трубну площу. Володимир Гіляровський писав у нарисі «На Трубе»: «...Перед ним всегда стояли тройки, лихачи и парные “голубчики”1 по зимам, а в дождливое время часть Трубной площади представляла собой непроездное болото, вода заливала Неглинный проезд...» В «Криму» збиралися грабіжники, злодії та шулери, відбувалися дикі оргії, цілодобово йшли картярські змагання2. Разом з тим,

_____________________________

1 Різновидність візників. «Лихачі» возили, як правило, вигідних клієнтів. «Голубчики», вірогідно, пішло від типового окрику на коней: «голубчики!»

2 Пізніше на цьому місці знаходився трактир «Ад», у якому розроблявся план першого замаху на царя Олександра ІІ (квітень 1866 року).

якраз за часів Шевченка на Трубну площу перевели з Охотного ряду торговців птахами та дрібними тваринами, а з Театральної площі — квітами та саджанцями. Сім’я студента Чехова жила на Трубній вулиці, через чотири десятиліття після Шевченка. Цей район став місцем дії кількох оповідань молодого А.Чехова, зокрема, «В Москве на Трубной площади»1:

«Небольшая площадь близ Рождественского монастыря, которую называют Трубной, или просто Трубой, по воскресеньям на ней бывает торг. Копошатся, как раки в решете, сотни тулупов, бекеш, меховых картузов, цилиндров. Слышно разноголосое пение птиц, напоминающее весну... На возах не сено, не капуста, не бобы, а щеглы, чижи, красавки, жаворонки, чёрные и серые дрозды, синицы, снегири... Труба, этот небольшой кусочек Москвы, где животных любят так нежно и где их так мучат, живёт своей маленькой жизнью...»

Цікаво, що перший памятник Шевченкові в Москві (не зберігся) було встановлено восени 1918 року на Трубній площі на початку Рождєственського бульвару. Може, бралося до уваги, що поет найдовше жив у Москві в березні 1858 року недалеко звідси — у Воротниковському провулку, який, як і Трубна площа, входив до Сретенської дільниці міста? Поет сидів у простому селянському одязі, в чоботях, спершись на коліна руками і схиливши голову в глибокій задумі.

Ще один момент хотілося б особливо наголосити. Поняття «Труба» ввійшло в сучасний лінгвоенциклопедичний словник Володимира Єлістратова: «Труба. Трубная площадь и Трубный рынок в Москве (А.Чехов, В.Гиляровский, И.Шмелёв и др.)»2. Як бачимо, перше підтверд-

_____________________



1 Вперше оповідання було опубліковано в 1883 році під назвою «В Москве на Трубе», що повністю збігається з назвою, значно раніше вжитою Шевченком.

2 В.С. Елистратов. Язык старой Москвы. Лингвоэнциклопедический словарь. — М., 2004. С. 615.
ження у відомих авторів Єлістратов бере, починаючи з Чехова. Та ми вже знаємо, що Шевченко спеціально вжив термін «Труба» за кілька десятиліть до нього, тоді, коли, скажімо, Івана Шмельова ще й на світі не було. Виходить, що сучасним російським ученим слід уважніше ставитися до москвознавчих термінів українського поета. В тому числі й до вживання Шевченком поняття «Козиха», яке, до речі, взагалі непояснимо відсутнє у Єлістратова. Слово «Козиха» ввійшло до «Словника мови Шевченка», як «назва місцевості», але, на жаль, цього не удостоїлося слово «Труба», яке Шевченко також вжив у розумінні назви місцевості Москви. В словнику вказано, що «Козиха» вживається у Шевченка один раз, а насправді — двічі.

На самому кінці XVIII століття Козихою стала називатися місцевість у районі сучасних Великої Бронної вулиці та Єрмолаєвського провулка, де в XIV столітті знаходилося урочище Козине болото1, а в XVI—XVII столітті — Патріарша слобода з тією ж назвою. З Козиного болота витікав струмок Чорторий. До нашого часу зберігся єдиний свідок колись численних тут озер і ставків — Патріарший став. Своє походження він веде від ставків, улаштованих в 1683—1684 роках патріархом Іоакимом на Козиному болоті, в Патріаршій слободі. Історик Москви ХІХ століття С.М. Любецький писав: «...На месте нынешней Козихи, близ патриаршего пруда, был К о з и й д в о р. С этих коз собирали шерсть к царскому двору; этим местом владели и патриархи; к Козьему двору были приписаны большие слободы». Вже в ті часи Козине болото межувало з ареалом Арбату. Всередині ХІХ століття Великий і Малий Козихинські провулки, які існують і тепер, разом з усією Козихою входили до Арбатської дільниці міста. Саме тоді болото окультурили, про що москов-

__________________________

1 Цікаво, що в 1846 році Шевченко поселився в Києві на так званому Козиному болоті біля Хрещатика. Ця назва була йому на той час уже знайома по московській Козисі.
ський поліцмейстер доповідав: «Вместо болота, существовавшего на месте, называемом Патриаршие пруды, теперь виден чистый пруд, обсаженный деревьями и обведенный дорожками». Якраз у рік приїзду Шевченка в Москву, в 1858-му поет Петро Вяземський писав у вірші «Очерки Москвы»:

В тебе и новый мир и древний,

В тебе пасут свои стада

Патриархальные деревни

У Патриаршего пруда.
Справді, за Шевченкових часів домашні тварини в тутешніх провулках розгулювали вільно.

На той час, коли Шевченко бував у Москві, Козиха стала місцем проживання студентства, в основному бідного, бо в її провулках здавалися дешеві кімнати. Кажуть, що на Козисі не було жодної квартири, в якій не проживали б студенти. Для них цей район був по-своєму престижним, як писав один журналіст, молоді люди вважали, що «селитися поза студентським табором порядному студенту соромно». Можна сказати, що Козиха виражала саму ідею веселого й незалежного студентства, про неї навіть було складено пісню, що стала своєрідним студентським гімном:

Есть в столице Москве

Один шумный квартал —


Он Козихою там прозывается!

От зари до зари,

Лишь зажгут фонари,

Вереницей студенты шатаются.

_______________________



1 Наприкінці 1848 року Бодянський писав Кулішу: «Та воно ж і не дорожче губернії жити у нас. Можна за 400 рублів на бумажки мати 2-3 кімнати хороши і просторни, і недалеко од середини города». Йшлося, очевидно, про річну суму за квартиру. За деякими даними, дешеві, але доволі просторі студентські кімнати коштували 7—12 карбованців на місяць, за 25 карбованців можна було зняти квартиру з 3-4 кімнат з кухнею в центрі міста.

Московський старожил М.Богословський згадував: «Масса студенчества, в особенности приезжего в столицу из провинции, ютилась по комнатам, нанимаемым у промышлявших сдачею таких комнат квартирных хозяек1 в местности Патриаршего пруда, Большой и Малой Бронной, Большого и Малого Козихинских переулков между Спиридоновкой и Тверской. Местность эта носила тогда название Латинского квартала в подражание парижскому кварталу, где сосредоточены высшие учебные заведения... По вечерам и до поздней ночи эти улицы оглашались весёлыми студенческими песнями загулявшего юношества, возвращавшегося из пивных и приспособленных к студенческим потребностям небольших ресторанчиков...» Між іншим, Шевченко ще раз згадує Козиху в щоденниковому запису від 12 липня 1857 року в зв’язку з тим, що служиві люди привозили в Новопетровське укріплення «модные нежные романсы, захваченные ими в салонах на К о з и- х е...»


«Шевченко для мене не чужий»
Ми не знаємо, де мешкав Шевченко під час його приїздів до Москви в 1844 і 1845 роках. Можливо, його відразу забрав до себе Щепкін, або він зупинився у Бодянського, проте не виключено, що поет міг поселитися в особняку Рєпніних1 (не зберігся) в районі Козихи на Спиридоновській вулиці (тепер — вулиця Спиридонівка, між Малою Нікітською і Садово-Кудрінською вулицями). Назву отримала від церкви Спиридона, єпископа Тримифунтського, на Козиному болоті, відомої з 1627 року (розібрана в 1930 році). Тоді Спиридоновська вулиця входила до Арбатської дільниці Москви й була «панською» вулицею. До речі, вона знаходиться поруч із

______________________



1 В цей час сім’я Рєпніних, з якою Шевченко недавно познайомився, жила в Яготині, але в особняку залишалася прислуга.

провулком, де жив Бодянський.

Чи ж могли Рєпніни зробити такий жест? Як відомо, в Яготині, де в 1843 році Шевченко познайомився з ними, поет був оточений щирою і дружньою увагою. Варвара Рєпніна писала тоді своєму духовникові Шарлю Ейнару, що в сім’ї всі його любили1. Новий, 1844 рік, Тарас Григорович зустрічав у цій гостинній родині, і на початку 1848 року в листі в Орську фортецю нагадувала: «…Я никогда не забуду, как папенька накануне нового года… открыл Вам объятия свои и как Вы сыновно припали на грудь его!»

Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—1845), був сином князя Григорія Волконського, мати ж його — донька фельдмаршала князя Миколи Васильовича Рєпніна. Пік його блискучої військової кар’єри припав на війни з Наполеоном; він став прототипом Льву Толстому для образу Андрія Болконського. У 1813—1814 роках управляв Саксонією з титулом віце-короля, з 1816 по 1834 року був воєнним генерал-губернатором Малоросії. Відомий як людина ліберальних поглядів і покровитель театру. Він залишився задоволений Шевченковими копіями з його портрета роботи швейцарського художника Й.Горнунга, і запросив Тараса Григоровича погостювати.

Перебуваючи в Яготині, Шевченко написав поему «Тризна», присвятивши її дочці Рєпніна:

«На память 9-го ноября 1843 года

княжне Варваре Николаевне Репниной

Посвящение

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар Господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

________________________



1 Навіть через чотири десятиліття Варвара Рєпніна підтверджувала: «Шевченко был у нас всеми любим».
Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил».
Саме про цю поетичну присвяту Рєпніна писала: «...Я прочитала; чиста і солодка радість сповнила моє серце. І якби мені спало на думку виявити свої почуття, я кинулась би йому на шию. Та я сказала собі: треба подумати, щоб виграти час, я вдруге перечитала вірші, потім підхопилась з місця; він (Шевченко. — В.М.) в цей час ходив по кімнаті, — я сказала йому: “Дайте мені свій лоб”, — і поцілувала його чистим поцілунком... Наступного дня я розповіла мамі все, крім поцілунка»1. (До речі, мати Рєпніної допомагала доньці в клопотах про призначення Шевченка вчителем малювання в Київському університеті). На клопотання Рєпніних міністр народної освіти Сергій Уваров 21 лютого 1847 року призначив Шевченка вчителем малювання. Цей документ одержано в Києві 2 березня, але оскільки поета тоді в місті не було, він довідався про нову посаду тільки в день свого арешту — 5 квітня 1847 року. В листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року Шевченко писав: «По ходатайству вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определён в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург… и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!» Так і повернулася круто й невідворотно поетова доля...

Про свої враження від читання Шевченком поеми «Слепая» в жовтні 1843 року в маєтку Рєпніних Варвара Миколаївна розповідала в таких виразах: «О, якби я могла передати вам все, що пережила я під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність і який біль! Моє

____________________

1 Спогади про Шевченка. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1958. С. 128.

На жаль, у 1982 році при виданні «Спогадів про Тараса Шевченка», спогади Варвари Рєпніної були вилучені.

обличчя все було мокре від сліз, і це було щастям, бо я змушена була б кричати, якби моє хвилювання не знайшло собі цього виходу; я почувала нестерпний біль в грудях».

Варвара Рєпніна щиро захоплювалася поетом, у розмові з матір’ю заявила, «що Шевченко для мене не чужий, що я люблю його і цілком вірю йому». Вона писала Ейнару, що ім’я Шевченка «належить до мого зоряного неба», називала його «геніальним поетом» і в листі зробила першу спробу коротко намалювати його біографію1. Всі ці одкровення зроблені наприкінці січня 1844 року, тобто невдовзі після від’їзду Шевченка з Яготина 10 січня2 і незадовго до його прибуття в Москву. 2 лютого 1844 року Рєпніна захоплено й патетично зверталася в листі до самого Шевченка: «Сестра моя, умирая, произнесла трижды слова: “Выше, выше, выше!” О, возьмите себе девизом эти таинственные слова; я вам их приношу в дар как избранному брату души моей. Выше душою, выше гением, выше сердцем. Вот цели, которые вы должны достичь... Пойте, пойте, выше, выше, выше!» Майже водночас з приїздом Шевченка в Москву Варвара Рєпніна почала писати роман про нього. В цьому творі є характеристика поета, виведеного під іменем Березовського: «Он был из малого числа избранных, которые, будучи багато одарёны провидением, не имеют нужды принадлежать ни к какому сословию общества и бывают приняты всеми с особенным вниманием... Он стихами своими побеждал всех... Он одарён был больше чем талантом, ему дан был гений».

Закохана в поета і його вірші, Варвара Рєпніна могла спонукати батьків, щоб вони запропонували Шевченкові зупинитися в особняку Рєпніних, але стверджувати це напевне не станемо.

_______________________



1 Через кілька десятиліть Варвара Рєпніна також зізнавалася: «Присутствие поэта в нашем доме одушевляло меня и, не имея дара выражаться стихами, я выливала свои мысли прозой…»

2 Варвара Рєпніна писала: «Нарешті, настав день і час його від’їзду. Я з слізьми кинулась йому на шию, перехрестила йому лоб, і він вибіг з кімнати».

«По закарлючистих улицях московських»
Той, хто бував у районі Підновинських гулянь, просто не міг оминути Арбат і ближні провулки. Через Арбат йшла дорога на гуляння. Або згадаймо, як бунінський герой із оповідання «Казимир Станиславович», приїхавши з Києва, довго блукав по арбатських провулках і неминуче виходив на Новинський бульвар. Від нього до Арбату так само близько, як і в листі Шевченка від згадки про гуляння до слів про те, що він «пішов собі знову блукать по закарлючистих1 улицях московських аж до самого вечора» (виділено мною. — В.М.). Шевченко, безперечно, бував у тих провулках, які прилягали до церкви Великого Вознесіння — Столовому, Скатертному, Хлібному, Медвежому, Малому Ржевському та ін., тобто в районі, де жив Осип Бодянський. Проте «закарлючистими» він міг назвати, скоріше за все, арбатські провулки від Арбатської вулиці в бік Пречистенки — Малий і Великий Афанасьєвські, Сивцев Вражек, Староконюшенний та інші провулки. У творах Шевченка, його листах і щоденнику жодного разу не згадується Арбат, але поет залишив нам свідчення про те, як він блукав староарбатськими провулками.

У центрі Москви, а Шевченко гуляв саме тут, немає нічого «закарлючистішого», і тут абсолютно не діє сентенція з Євангелія від Луки про те, що кривизна випрямиться. Даремно новачок намагатиметься пройти «прямо». Якраз «прямо» ніяк не вийде. Скажімо, Тарас Григорович міг направлятися на Пречистенку, а потрапити на Гоголівський бульвар. Або повернути в Кривий (тепер —Кривоарбатський) провулок і вийти через кілька хвилин на той самий Арбат, у двох сотнях кроків від відправної точки. Таки Кривий!

____________________

1 У «Словнику мови Шевченка» це слово зареєстровано в цитованому нами контексті.
До речі, відомий москвознавець Володимир Гіляровський писав в одній з своїх публікацій:

«И возит извозчик седока, и оба ругают московские переулки.

Седок проезжий, и извозчик, старик, тоже недавно в Москве.

— Да тебе сказано в Кривой переулок!

— Да они все тут кривые! — оправдывается извозчик...

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка