Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка5/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
И эту башню — великану

Столицы — древнему Ивану

Молва невестой нарекла…


У нижній частині Сухарєвської вежі були ворота і вартівні, над ними — палати, оточені відкритою галереєю. Наприкінці ХVІІ — початку ХVІІІ століть над палатами було надбудовано ще один поверх і 4-х ярусна вежа, в 3-му ярусі якої знаходився великий годинник. Михайло Лермонтов писав: «...На крутой горе, усыпанной низкими домиками, среди коих изредка лишь проглядывает широкая белая стена какого-нибудь боярского дома, возвышается четвероугольная, сизая, фантастическая громада — Сухарева башня. Она гордо взирает на окрестности...»

З початку ХІХ століття біля Сухарєвки виникла всім відома однойменна барахолка, в часи Шевченка Сухарєва вежа стала ключовою ланкою водопостачання цілого району міста. В «Алфавитном указателе к Плану Мещанской части» зазначалося: «Сухаревская башня и в ней главный резервуар Мытищинский водоприимный1, на Мал. Сухаревской площади».

Сухарєвська вежа зображувалася багатьма художниками, зокрема, такою, як її бачив Шевченко, вона збереглася на літографії Ф.Бенуа кінця 1840-х років. Серед інших картин нагадаємо відоме полотно Олексія Саврасова «Сухарева вежа» (1872 рік). До речі, Саврасов працював у Московському училищі малярства і скульптури, коли в березні 1858 року там побував Тарас Шевченко, відвідавши свого знайомого — викладача училища Аполлона Мокрицького.

Шевченко запам’ятав яскраву архітектурну споруду і багатий кам’яний декор у стилі московського барокко з готичною вежею, що радувала око червоним кольором із білокам’яними деталями. Сухарєвською вежею неодноразово милувався Михайло Щепкін, який бував і на знаменитому Сухарєвському ринку, що існував ще з кінця ХVІІІ століття. Саме тут П’єр Безухов із романа Льва Толстого «Война и мир» в 1812 році купив собі пістолет. Володимир Гіляровський писав: «Вор-одиночка тащил сюда под полой «стыренные» вещи, скупщики возили их возами... Лозунг Сухаревки “На грош пятаков!” Так було і за Шевченка. Менше відомо, що Сухарєвка славилася своїми букіністами і серед них особливою повагою користувалися професори Іван Забєлін і Микола Тихонравов, які причетні до московських сторінок біографії Шевченка.

__________________

1 Джерельна вода з Митищ текла по чавунних трубах через 1-у Міщанську вулицю на Сухарєвку. Резервуар у 2-му ярусі вежі був розрахований на 7 тис. відер.
«Кланяйся Бодянському від мене»
В лютому 1844 року в Москві відбулося ще одне вкрай важливе для Шевченка знайомство — з Осипом Бодянським. У Шевченковій «Біографії» з цього приводу зазначається: «Тут (у Москві. — В.М.) він близько познайомився з професором Московського університету О.Бодянським — істориком, славістом, фольклористом, українським письменником (псевдоніми: Запорожець, Ісько Материнка, О.Бода-Варвинець, І.Мастак). Цілком можливо, що поет обрав для повернення до Петербурга значно довший за білоруський московський тракт саме для того, щоб познайомитися із Бодянським. Він багато чув про нього і в Петербурзі, і в Україні, зокрема від П.Лукашевича1. Можливо знав уже, що в російському перекладі праці чеського і словацького славіста П.-Й. Шафарика “Слов’янський народопис” (1843) Бодянський назвав ім’я автора “Кобзаря”, якого не було в чеському оригіналі. Зустріч була дружньою й щирою.

Бодянський тоді повернувся з багаторічного відрядження в слов’янські країни, під час якого заприятелював із Шафариком. Свого часу він переклав перший том його капітальної праці “Слов’янські старожитності” (Славянские древности. М., 1837). Учений був інформатором чеського філолога в питаннях української мови та літератури, коли той працював над наступною монографією — “Слов’янський народопис”, тому й дозволив собі вставити в текст російського перекладу ім’я Шевченка»2.

______________________

1 Лукашевич Платон Якимович (бл. 1806—1887), поміщик, упорядник збірки «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПб., 1836). Шевченко познайомився з ним під час першої подорожі по Україні влітку 1843 року. Іван Дзюба відносить Лукашевича до «українських немовби слов’янофілів», яких Шевченко пізніше таврував за облудність їхнього «народолюбства».

2 Т.Г. Шевченко. Біографія. — К.: Наукова думка, 1984. С.109—110.
Немає жодного сумніву, що в першому знайомстві Шевченка з Москвою і москвичами, які були цікаві поетові, зокрема з Михайлом Щепкіним і професорами Московського університету та слов’янофілами, значну роль відіграв якраз Осип Бодянський1.

Осип Максимович Бодянський народився в 1808 році в містечку Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії в сім’ї священика, закінчив Полтавську духовну семінарію, після чого подав прохання про звільнення від духовного звання і вступив на слов’янське відділення Московського університету. Молодому землякові дав притулок у своєму домі Михайло Максимович, який з того часу з увагою стежив за творчістю свого земляка. В домі Максимовича відбулася перша зустріч Бодянського з Миколою Гоголем; очевидно під час неї йшлося про збирання фольклору. В грудні 1832 року в листі до Максимовича Гоголь посилав уклін землякові, який жив із ним і бажав Бодянському успіхів «у трудах, таких цікавих для нас». Відомий російський письменник Іван Гончаров згадував про дружню групу сучасних йому студентів університету: «К. Аксаков, Станкевич, Бодянский… Они, составляя одну группу и занимая один угол в обширной аудитории, собирались друг у друга, читали, менялись мыслями…» Костянтин Аксаков свідчив: «Бодянский был одним из самых дельных студентов, серьезно занимался историей и теперь занимает в области науки всем известное почётное место»2.

В студентські роки Бодянський приєднувався до гуртка Миколи Станкевича. В експозиції Будинку-музею О.І.Герцена, що в Сивцевому Вражку, 27, є малюнок невідомого художника кінця 30-х років, на якому зображено його членів. Крім обрисів самого лідера й молодого Бодянського, бачимо Костянтина Аксакова, Михайла Бакуніна, Віссаріона

_______________________



1 Див.докладно: Володимир Мельниченко. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). С. 144—230.

2 Московский университет в воспоминаниях современников. — М.: Современник, 1989. С. 171, 196.

Бєлінського, Василя Боткіна, Олександра Кольцова, Михайла Каткова, та ін. При цьому Бодянський з’явився в гуртку Станкевича з самого початку його створення наприкінці 1831 — початку 1832 років разом із Я.Невєровим, І.Клюшниковим, С.Строєвим, В.Красовим, а В.Бєлінський, В.Боткін, М.Бакунін, М.Катков приєдналися пізніше. Так само пізніше зблизився з гуртком Станкевича Т.Грановський.

Під згаданим малюнком у музеї читаємо слова Герцена: «Мы могли холодно уважать круг Станкевича, но сблизиться не могли, они чертили философские системы, занимались анализом себя…Мы мечтали о том, как начать в России новый союз по образцу декабристов, а и самую науку считали средством». Йшлося про те, що гурток Миколи Станкевича мало цікавився політичними та соціальними питаннями, а вибрав об’єктом вивчення філософію, літературу, естетику, тоді як гурток Олександра Герцена найбільше уваги приділяв якраз питанням соціального устрою Росії і вивчення філософії підпорядковував політиці.

Радянська дослідниця Л.Насонкіна зазначала: «Всі студенти — учасники гуртка Станкевича — вчилися на словесному відділенні (більшість з них закінчила університет кандидатами)1. Станкевич, Строєв, Красов вже друкували свої статті в журналах. Пробували свої сили на літературному поприщі Невєров і Клюшников»2. Очевидно, від неуваги до постаті Бодянського, він не згадується, тоді як Осип Максимович уже в 1834 році помітно виступив у пресі з рецензією на «Малоросийские повести» Григорія Основ'яненка, в якій висловив упевненість у великому майбутньому української мови і літератури. В 1835 році вийшла збірка

________________

1 Йшлося про те, що кращі студенти, закінчуючи університет, захищали кандидатські дисертації і здобували вчену ступінь кандидата (не плутати з нинішнім статусом цих праць і звань). Всі інші отримували звання дійсного студента.

2 Л.И. Насонкина. Московский университет после восстания декабристов. — М.: Издательство Московского университета, 1972. С. 313.
віршів «Наські українські казки», яку Бодянський присвятив «...матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні». Цей твір за своїм значенням перевершує будь-яку публікацію згаданих Насонкіною російських авторів, які вийшли з гуртка Станкевича. Зокрема, Віссаріон Бєлінський писав, що збірка відзначається «найчистішою малоросійською мовою» і назвав її виявом любові до своєї батьківщини.

Та значно важливішим є свідчення Пантелеймона Куліша, який на схилі літ у «Дописках» до поеми «Куліш у пеклі» вдячно згадував: «До нас, гімназіальної дітвори в Новгородку Сіверському, не дійшов тоді ще ні Гулак-Артемовський, ні Квітка-Основ’яненко. Втішались ми тільки перелицьованою “Енеїдою” Котляревського. Тим казки Іська Материнки були про нас первим ступнем народного самопознання нашого і самоцвіту староруського. Я й досі знаю напам’ять не то самі казки прилуцького земляка Іська (Іосипа), та й переднє слово до казок…»1.

Суголосно з Кулішем писав Іван Франко, який, до того ж , висловив глибоку думку про причину відходу Бодянського від філософського гуртка Станкевича: «Студентом він належав до кружка Станкевича... Правда, коли радикальніші гегеліанці виділилися окремо (Грановський, Герцен та ін.), Бодянський не пристав до них,.. відтягнений від гегеліанських абстракцій більше реальним змістом своїх учених праць, а може й своїм гарячим українським патріотизмом, що проявляється у нього в ту пору»2 (виділено мною. — В.М.).

Справді, Бодянський, навіть у молодості не збирався, подібно до Герцена, наслідувати декабристів і розглядати науку як засіб революційного перетворення суспільства, проте він усім серцем прагнув


_________________________

1 Пантелеймон Куліш. Твори в двох томах. Том 2. — К.: Наукова думка, 1994. С. 683.

2 Іван Франко. Осип Бодянський. Твори в двадцяти томах. Т. XVII. С. 413.

використати наукову працю на користь рідного краю та його відродження. Для Бодянського наука була найжаданішою сферою людської діяльності з метою накопичення й систематизації нових знань, а повне занурення в книги він вважав найсолодшим життям (Пантелеймон Куліш їдко писав про «смачні йому та хіба тільки мишам книги»).

В 1834 році Бодянський закінчив університет, а в 1837-му захистив магістерську дисертацію про народну поезію слов’ян1. 1838 року він став першим у Росії магістром слов’янської філології. В своїй дисертації молодий вчений писав, що основний зміст народної поезії українців визначили драматизм, «вогняне життя, несподівано перерване на всьому ходу до землі обітованої». На думку вченого, пісенність народу створює «найправдивіший образ його життя, його долі в дану епоху буття його». Бодянський наголошував, що «пісня — щоденник українця», його душа. З цього приводу він влучно використав у дисертації народне прислів’я: «Москаль — до читання, ляшок — до скакання, а наш брат козак — до співання». Важливо відзначити, що в своїх працях Бодянський, на відміну від інших учених того часу, вважав українську мову не наріччям, а повноправною мовою. Він вживав термін «малоросійська мова», а поряд з цим, хоч і менше, — «українська мова».

В магістерській дисертації Бодянський вказав на несумісність ідеї народності зі схилянням перед іноземщиною. Він писав, що минула вже пора звабних ідей космополітизму, пора мавпування і наполягав, що всякий народ хоче залишитися тим, ким він є, ким він може стати, хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, діяти сам собою безпосередньо й, таким чином, жити всіма силами свого буття.

________________________

1 О народной поэзии славянских племён. Рассуждения на степень магистра философского факультета первого отделения, кандидата Московского университета Иосифа Бодянского. М., 1837.
Бодянський обгрунтував також думку про залежність змісту й характеру народної поезії від участі її творців у громадському житті та історичних подіях. Зокрема, він пояснював відсутність у народній поезії творів про князівські усобиці тим, що вони були байдужими для народу. Особливу роль народної поезії Бодянський вбачав у розвитку національної літератури та створенні літературної мови.

Що стосується поезії російського народу, то Бодянський характеризував його, як такий, що в громадянській діяльності нікому не поступиться, але відзначав консерватизм росіян, вірнопідданство, відданість «вінчаним главам», царям. Він вказував на перевагу сімейних пісень у російському фольклорі та наголошував на ідеалістично-меланхолійній вдачі російського народу. В радянські часи Бодянський взагалі піддавався жорсткій критиці за «поляризацію російських та українських народів, їх пісень».

З 1837 по 1842 роки Бодянський був у згаданому науковому відрядженні, вивчав історію, літературу, фольклор слов’янських народів — чехів, сербів, словаків, хорватів, поляків. У лютому 1838 року Бодянський хвалився в листі до Михайла Погодіна: «Я теперь до того успел в чещине, что отбросив всякое чванство и хвастовство, говорю по чешски, как будто бы здесь народился: это я и сам чувствую и отзывы других уверяют меня в том. Также хочу поступить и с другими славянскими языками: без того моя кафедра не будет кафедрою живого и плодоносного знания» (виділено мною. — В.М.). Такий мудрий і далекоглядний підхід до майбутньої роботи на кафедрі значною мірою сприяв вивченню Бодянським цілого ряду слов’янських мов. У листі до Погодіна в травні 1840 року наголошував: «...Я теперь владею семью славянскими языками, на которых объясняюсь как на своем родном. Потому, что я всегда был того мнения, что для живого и плодоносного преподавания моего предмета непременно надо было усвоить себе совершенно или, по крайней мере, до точки возможности, все те живые славянские языки, о коих пришлось бы толковать со своими слушателями» (виділено мною. — В.М.).

Цікаво, що, повернувшись у Москву, Бодянський 28 жовтня 1842 року склав список книг, які збирався надіслати своєму другові Шафарикові, і поряд з творами Пушкіна, Жуковського, Лермонтова, Квітки-Основ'яненка, Костомарова та інших включив і «Кобзар» та «Гайдамаки» Шевченка. Це перша згадка про поета в записах Осипа Максимовича Бодянського. Наступного дня — 29 жовтня 1842 року молодого вченого Осипа Бодянського було затверджено екстраординарним професором Імператорського Московського університету по кафедрі історії і літератури слов’янських наріч, тобто фактично він очолив кафедру. Саме Бодянський уперше налагодив викладання в університеті славістичних дисциплін, став засновником наукової славістики в Росії. Як свідчить історія Московського університету, видана в 1855 році, Бодянський викладав «історію і літературу слов’янських наріч». Читав багато лекцій за працями Павела-Йосефа Шафарика, якого вважав своїм учителем. «Він для мене — ціла академія, — писав Бодянський. — Йому я більше всіх зобов’язаний... Це ціла бібліотека, жива енциклопедія всіх відомостей про слов’ян». У той же час Бодянський сам забезпечував Шафарика розмаїтими матеріалами, зокрема пов’язаними з українською мовою, що лягли в основу деяких наукових праць чеського вченого. Відомості, що стосувалися української мови, надіслані Бодянським Шафарикові, той якось назвав «прекрасними».

З наукового відрядження за кордон Бодянський переслав і привіз чимало книг, він накопичував їх упродовж усього життя, зібравши серйозну слов’янознавчу бібліотеку. В 2000 році видано каталог «Славянская учебная библиотека О.М. Бодянского».

Вчений був знайомий з Віссаріоном Бєлінським, Михайлом Лермонтовим, Сергієм Соловйовим, Іваном Гончаровим, дружив з Пантелеймоном Кулішем, Михайлом Максимовичем, Миколою Гоголем, Сергієм Аксаковим.

Керування кафедрою, за словами сучасника, «пошло бойко и успешно, и опытный славист уже в первые годы преподавательской деятельности имел удовольствие, перепадающее на долю немногих — видеть около себя формирующуюся фалангу учеников». Серед учнів Осипа Бодянського були вихідці з України, скажімо, славіст, філолог і етнограф Олександр Котляревський (1837—1881); Олександр Кочубинський (1845—1907), який довгий час пропрацював у Новоросійському університеті в Одесі, де став наступником відомого славіста В.І. Григоровича на кафедрі слов’янської філології; Марин Дринов (1838—1906), який з 1873 року працював на кафедрі слов’янської філології історико-філологічного факультету Харківського університету.

Олександр Кочубинський наголошував, що Бодянський не брав участі у виданнях слов’янофілів і заперечував глибинну належність Бодянського до них, зауважуючи, що він був ворогом метафізичного туману і не зараховував себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав свободу своєї думки, самостійного судження. Кочубинський назвав Бодянського (і Тютчева) «славянофильствующими неславянофилами». Кочубинський пояснював це так: «Переводя труды Шафарика, делясь от своего богатого знания с учениками в их работах.., Бодянский бесспорно оказывал добрую службу на первом месте московским друзьям славян — славянофилам: большинство их, при философском образовании, имели посредственное знание действительного славянства. Вместе с тем, Бодянский стал добровольным комиссионером славянских книг в Москве». Серед чільних представників ближчого кола Бодянського Кочубинський називав Гоголя, Шевченка і Куліша.

З 1845 року Бодянський був секретарем Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, а невдовзі і редактором щорічних «Чтений в императорском Обществе истории и древностей российских», які видавало товариство. На посаді секретаря Бодянський знаходився (з десятирічною перервою з 1848 по 1857 роки) до своєї смерті. Вже протягом перших двох з половиною років роботи Бодянський видав 23 книги «Чтений». В них було опубліковано його власні дослідження і підготовлені ним до видання пам’ятки слов’янської, передусім української, писемності з його ж передмовами і примітками, переклади творів слов’янських учених і т.д. Історик Микола Василенко відзначав у журналі «Киевская старина» (1903, № 12): «И.М. Бодянскому принадлежит несомненная громадная заслуга перед малороссийской исторической наукой в том, что он так широко открыл страницы “Чтений” систематическому изданию малорусских материалов и дал возможность исследователям пользоваться важнейшими историческими источниками, которые до тех пор лежали под спудом».

Шевченко мав інформацію про це наукове видання і в листі до Варвари Рєпніної 24 жовтня 1847 року просив її вислати, «последнее сочинение Гоголя “Письма к друзьям” и, если можно, “Чтение Московского археологического общества”, издаваемое Бодянским». Тарас Григорович неточно вказав назву видання, але він напевне знав, що його очолює Бодянський.

13 січня 1848 року Рєпніна в листі до Шевченка пообіцяла: «…В очень непродолжительном времени я пришлю Вам книги…» Справді, 19 березня вона повідомила поета: «Извините меня, мой добрый Тарас Григорьевич, что я так долго медлила с присылкою книги “Избранные места”; наконец, я их отправляю, другую же книгу не посылаю не от забывчивости, а от того, что лучше так» (виділено мною. — В.М.).

Неважко здогадатися, що «Чтения», очолювані Бодянським, були не рекомендовані кимось впливовим для відправлення політичному засланцю Шевченкові. Якраз у березні 1848 року Рєпніна перестала навіть писати листи поетові, що пов’язано, напевне, з її звертанням у січні 1848 року до шефа жандармів Олексія Орлова з проханням дозволити Шевченкові малювати.


Про «флетчерівську історію»
У 1848 році Бодянський був змушений залишити Товариство історії і старожитностей російських. Це сталося після публікації в першій книзі «Чтений» за 1848 рік записок англійського письменника і дипломата, посла в Росії у 1588—1589 роках Джілда Флетчера «О государстве Русском», в яких містилася критика порядків у Росії ХVІ століття (часів Івана ІV Грозного і його сина Федора Івановича) та відомості про народні заворушення в країні. Вихід твору в світ1 збігся з перебуванням у Москві міністра народної освіти Сергія Уварова. Між ним і головою Товариства, попечителем Московського університету графом Сергієм Строгановим існувала давня ворожнеча, і цим зуміли скористатися недоброзичливці Строганова та Бодянського2. Чутки звинувачували в інтризі Михайла Пого-

___________________



1 Якщо бути точним, то весь наклад «Чтений» з цим твором було конфісковано, до читача потрапили лише окремі примірники.

2 Цікаво, що суперечності між Уваровим і Строгановим зумовлювалися, зокрема, різними підходами до процесу над Кирило-Мефодіївським братством. У зв’язку з ним Уваров надіслав усім університетам циркуляр із вимогою встановити контроль за студентами та викладачами, щоб не допустити поширення слов’янофільських ідей. Строганов не виконав наказ у тій формі, яку вимагав Уваров, характеризуючи її як «странный и необычный у нас способ касаться двусмысленными и неопределёнными выражениями до столь важного и щекотливого вопроса». В цей двобій втрутився шеф жандармів князь Олексій Орлов, який надіслав Строганову листа з вимогою підкоритися Уварову. До листа було додано копію доповіді Орлова царю Миколі І про діяльність Кирило-Мефодіївського братства з пропозиціями щодо покарання винних. У результаті Строганов у листопаді 1847 року подав у відставку з посади попечителя Московського університету. Вже після цього в зв’язку з «флетчерівською історією» Уваров завдав Строганову ще одного удару, як голові Товариства історії та старожитностей російських. «Эта история была делом мести» — так оцінив дії Уварова російський архівіст і видавець Петро Бартенєв.

діна та Степана Шевирьова, за підказкою яких Уваров доповів про неблагополучну публікацію Миколі І. Що стосується самого Бодянського, то він і не сумнівався в цьому.

В результаті «флетчерівської історії» цар розпорядився, щоб у майбутньому всі видання Товариства підлягали загальній цензурі. Це було сильним ударом, адже саме безцензурність «Чтений» давала змогу Бодянському власноруч вибирати й, користуючись добрими стосунками з Строгановим, публікувати документи, почуватися досить вільним у суспільстві жорсткого контролю за книговиданням. Куліш, дізнавшись про це, вражено писав 16 вересня 1846 року: «Я не знал, что Общество ваше пользуется благодетельным правом собственной цензуры». Втративши це право й отримавши відчутного ляпаса від самого царя, Строганов відмовився від звання голови Товариства історії і старожитностей російських, а Бодянський — від секретаря Товариства.

Жваву реакцію Бодянського на цю подію віддзеркалено в Кулішевому листі до нього від 24 листопада 1848 року: «Истинно, так всё есть на свете, как Вы говорите! Плетью обуха не перешибешь, а с покорностью судьбе и терпеливостью достигнешь благ, дарованных и здесь добрым душам. Полежим на прилавке, как Вы прекрасно выразились, и посмотрим на чужие пляски»1. Таким чином, Бодянський умів тримати удар і зберігати при цьому властиві йому гідність і гумор.

В «Биографическом словаре профессоров и преподавателей Императорского Московского университета» (1855 рік) зафіксовано: «С Высочайшего Государя Императора соизволения уволен от службы при Казанском университете… 1849 г., января 2-го; в отставке был, без награждения чином, с 1849 г., января 2-го дня по 22 декабря того же года».

______________________



1 Пантелеймон Куліш. Повне зібрання творів. Листи. Том 1. 1841—1850. — К.: Критика, 2005. С. 243.
Отже, в кінці 1849 року Бодянський повернувся до університету. Як це трапилось? У щоденнику Бодянського знаходимо відповідь. Виявляється, в жовтні 1848 року, тобто відразу після звільнення Бодянського в зв’язку з «флетчерівською історією», відбулася бесіда графа Строганова з імператором. Вона настільки цікава, що гідна повного відтворення в запису Бодянського зі слів Строганова: «Бывши у государя, — говорит граф С.Г. Строганов, — после обеда я отошел с ним к камину, где, закурив сигарки, он спросил меня: “Что там ты печатаешь такое?” — “Государь, — отвечал я, — я печатал такое, что всегда готов напечатать. Флетчерово сочинение относится к царствованию Ивана Грозного и сына его Федора Ивановича; все худое, замеченное иностранцем о Руси того времени, не относится к нынешней, ничем на неё непохожей. Уваров, по личной ко мне вражде решил наделать из этого шуму и представить Вашему Величеству как нечто зловредное. А я, между тем, напечатал его в журнале ученого Общества, бывшего под моим председательством, и имеющего весьма тесный круг читателей, преимущественно ученых… одних архиереев изъявило желание получить его 33… — “Но и архиереям не всё можно дозволять читать”. — “Так, государь, но если ученым мы будем не дозволять знать худую сторону нашу, тогда и в доброй мир усомниться”1. — “Хорошо, хорошо, — подхватил тогда государь, — мы всё это уладим скоро, и пострадавший от Уварова возвратится непременно на своё место, когда тот не будет более министром, а это, говорю тебе, скоро наступит”. И точно, ровно через год (20 октября 1849 г.) Уваров не был уже более министром» (виділено мною. — В.М.).
__________________________________

1 Ось, що писав у 1867 році про цю історію сам Осип Бодянський:

«Мы все ещё боимся, и по истечении целых столетий, преклонить ухо своё к невыгодным отзывам о нас иностранцев, — все ещё думаем, что они, говоря о России за 300 лет, говорят о теперешней России, о нас и наших порядках… Или так уже и суждено нам никогда не взглянуть прямо в глаза никакой правде о нас, высказанной нашими врагами без обиняков и покровов?..»

А ще через два місяці Микола І дотримав свого слова щодо університетського місця Бодянського: «Высочайшим приказом по гражданскому ведомству определён по прежнему исправляющим должность ординарного профессора Московского университета, 1849 г., декабря 22-го».

З поверненням в університет Осипа Бодянського вітали друзі, зокрема Микола Гоголь. В щоденнику вченого є дуже цікавий запис про його візит до Гоголя 12 травня 1850 року, який має для нас значний інтерес. Передамо важливу його частину дослівно:

«…Речь коснулась литературы русской, а тут и того обстоятельства, которое препятствует в Москве иметь свой журнал…

Хорошо бы вам взяться за журнал; вы и опытны в этом деле, да и имеете богатый запас от “Чтений” — книжек на 11—12 вперед... Для большого успеха отечественного нужно, чтобы в журнале было как можно больше своего, особенно материалов для истории, древностей и т.п., как это в ваших “Чтениях”. Еще больше. Это были бы те же “Чтения” только с прибавкой одного отдела именно “Изящная словесность”, который можно было бы поставить спереди или сзади… (виділено мною. — В.М.).

Дуже добре видно, як високо ставив Гоголь «Чтения», редаговані Бодянським і видавничий досвід історика.

Втім, щасливе завершення історії з Московським університетом не вплинуло на повернення Бодянського в «Чтения» чи відновлення його членства в Імператорському товаристві історії і старожитностей російських, куди він повернувся лише в 1857 році, про що ми ще скажемо пізніше.




«Він дуже хотів познайомитися з тобою»
Шевченко давно хотів познайомитися з Бодянським, про що свідчить лист Андрія Козачковського1 до Бодянського в квітні 1843 року: «Может, ты читал “Кобзаря” и “Гайдамаков” Шевченко. Хорош хлопец, искренняя душа. Он очень хотел познакомиться с тобою, когда ты приезжал в Петербург, но, наверное, не удалось...» (виділено мною. — В.М.). Зустріч з Осипом Бодянським, який добре знав твори Шевченка і навіть популяризував їх серед інших слов’янських народів, була важливою для поета. Взагалі знайомство і дружба з Бодянським, Кулішем, Максимовичем, Щепкіним та ін. дали змогу Шевченкові співвідносити свою творчість з талановитими особистостями, в чому він постійно мав потребу. Якось записав у щоденнику про те, що варто «толково прочитати» з кимось свої поезії за цілий рік. У той же час з інтелектуалами найвищого рівня Шевченко проходив університети, буквально всотував нові знання, опробував свої проекти, ідеї і т. ін.

В цьому контексті знайомство з професором Московського університету, вченим-істориком, який напружено працював у царині слов’янознавства, мало для Шевченка неабияке значення.

Не випадково, з Бодянським Шевченко листовно радився в зв’язку із важливим для нього задумом видати альбом офортів «Живописная Украина», де значне місце посідала історична тема. Якові Кухаренкові2

______________________



1 Козачковський Андрій Осипович (1812—1883) — лікар. Шевченко познайомився з ним восени 1841 року.

2 Кухаренко Яків Герасимович (1799—1862) — український письменник і етнограф. Шевченко познайомився з ним у 1840 році в Петербурзі. На знак щирої дружби поет присвятив Кухаренкові поему «Москалева криниця». У щоденнику поет занотував 1 липня 1857 року: «Я дорожу его мнением чувствующего, благородного человека и как мнением неподдельного, самобытного земляка моего».

Принагідно скажу, що син Якова Кухаренка після його смерті в 1862 році жив у Щепкіна, і в цьому бачиться мені щирий порух артистової душі, для якої постать Кухаренка була пов’язана з Шевченком.


писав з цього приводу: «Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями...1 Заходився оце, вернувшися в Пітер, гравировать и издавать в картинах остатки нашої України...» (виділено мною. — В.М.). Цю важливу роботу Шевченко збирався проводити на науковій основі, зокрема, залучивши історика Бодянського. Відомий шевченкознавець Степан Смаль-Стоцький писав: «В лютім 1844 р. був, отже, Шевченко в Москві, очевидячки на те, щоб із своїм історичним порадником Бодянським, який до історичних малюнків мав писати історичні розвідки, все докладно обговорити»2.

Насправді, хронологічно це було не так. Адже на початку травня 1844 року Шевченко в листі до Бодянського лише запитував, чи в Москві «я вам розказував, що я хочу рисовать нашу Украйну», а Бодянський в липні чітко відповідав: «Ні, Ви мені нічого об їх не розказували ніколи». Так що про «Живописную Украину» в Москві між ними не йшлося.

Інша річ, що Шевченко, напевне зрозумівши в Москві чималі творчі можливості історика Бодянського, в листі від 6—8 травня 1844 року повідомляв його про задум «Живописной Украины» і запрошував до участі у коментуванні видання:

«Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію. Три естампи уже готові — “Печерська Київська криниця”, “Судня в селі рада” і “Дари Богданові і українському народові”. У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год буде виходити 10-ть картин. На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша

__________________________

1 Шевченка вразило те, що на колишніх землях Запорозького Коша господарювали німецькі та єврейські колоністи, яким царська влада надала значні пільги всупереч інтересам місцевого населення.

2 Степан Смаль-Стоцький. Т.Шевченко. Інтерпретації. — Черкаси: Брама, 2003. С. 68.

проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тільки по-нашому — щоби тямили безглузді кацапи». Наприкінці червня того ж року Тарас Григорович знову звертався до Бодянського: «... Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги.., текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по нашому або так, як єсть в літописях. А ви, як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені і розкажіть, а я й нарисую».

Бодянський активно підтримував Шевченка: «...Кращого не можна й придумати, як оце теє, що Ви робите. Помагай Вам, Боже, на щастя і на славу нашому козацтву! Та й хто ж найздольніший зробить сеє нам, як не Ви, що й пером і палітрою однаково вертите? Щасти ж Вам, Господи, на все добреє!»1.

Врешті-решт, як відомо, задум Шевченка не був реалізований повністю. Впродовж 1844 року художник зміг підготувати лише 6 естампів із задуманої ним серії: «У Києві», «Видубецький монастир», «Судня рада», «Старости», «Дари в Чигирині 1649 року», «Казна». Бодянський в липні дякував Шевченку за висланий йому офорт «Судня рада» і обіцяв: «Тоді, коли що вичитаю гарного, прикметного з батьківщини, зараз напишу і після того перешлю Вам». Ці рядки є підтвердженням того, що професійний історик Осип Бодянський відгукнувся на прохання Шевченка співпрацювати з ним.

Особливий інтерес викликає припущення шевченкознавця Ярослава Дзири, висловлене понад сорок років тому, про те, що «у другій половині лютого, повертаючись з України до Петербурга, Шевченко спеціально заїхав до Москви.., щоб тут, у Бодянського, познайомитися з рукопи-
________________________

1 Листи до Тараса Шевченка. — К.: Наукова думка, 1993. С. 24.

Далі цитати з цього видання наводяться без посилань.


сом літопису Величка1 та іншими матеріалами з історії України, які були в його архіві»2 (виділено мною. — В.М.). Звичайно, що Шевченко не встиг тоді вивчити великий рукопис, але певне прочитав Величкову передмову до літопису, в якій той розповідав про спустошену Правобережну Україну, яку бачив під час подорожі по ній на початку 1700-х років: «...Видіх многіє гради, і замки безлюдніє, і пустіє вали, нігдись трудами людськими, аки гори и холми висипаніє, и тілко звірем дивиим прибіжищем і водворенієм сущии... на шляху нам в поході войсковом лучилося видіх єдни малолюдніє, другіє весма пустіє, розваленнє к землі прилпнувшіє, зплісняліє, непотребним билієм заросліє і тілко гніздящихся в себі змієв і розних гадов і червей содержащіє... ріки, стави і єзера запустіліє мхом, тростієм і непотребною лядиною заросліє..., видіх же к тому на розних там місцах, много костей человіческих, сухих і нагих тілко небо покров себі імущих, і рекох во умі: кто сут сія? Тих всіх єже рех; пустих і мертвих насмотрівшися поболіх сердцем і душею, яко красная і всякими благами прежде ізобиловавшая земля і отчизна Украиномалороссійская, во област пустині богом оставлена і населниці єя, славніи продки наши безвістни явишася» (виділено мною. — В.М.).

Доводячи, що Шевченко в Москві читав ці Величкові рядки, Дзира звернув увагу на те, що поет створює схожу картину в поезії «Чигрине, Чигрине…», на текстуальну близькість художніх образів, на той же

___________________

1 Величко Самійло Васильович (бл. 1670—після 1728) — український історіограф і письменник. Йдеться про його «Летопись событий в Юго-Западной России в ХVІІ в., составил Самуил Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720». Літопис охоплює події в Україні з 1648 по 1700 роки. За життя Шевченка три томи «Літопису» Самійла Величка були видані в Києві в 1848, 1851 і 1855 роках. Всі вони залишилися у власній бібліотеці поета. В архіві Т.Г. Шевченка зберігається ІІ том «Літопису» Величка (1851 рік) з автографом поета на титульній сторінці.

2 Ярослав Дзира. Творчість Шевченка і літопис Величка//Вітчизна. 1962, 5. С. 191—192.

настрій, що й у наведених вище місцях передмови Величка:

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.


«19 февраля 1844. Москва»
Професор Осип Бодянський був живою енциклопедією знань з історії України, і саме він, очевидно, своїми розповідями причетний до написання Шевченком у Москві медитавно-філософської поезії «Чигрине, Чигрине…», яку поет датував так: «19 февраля 1844. Москва». Вірш «Чигрине, Чигрине…» друкувався раніше з посвятою Щепкінові — певно, на підставі одного з утрачених рукописних записів. Скажімо, посвята Щепкінові була збережена навіть у призабутій нині «Повній збірці творів» Кобзаря, впорядкованій редакцією історично-літературного видавництва при Українській Академії наук і виданій у київському видавництві «Сяйво» в 1927 році. Щоправда, тоді майже весь наклад (50 тис. примірників) було знищено, оскільки художника цього видання Петра Носка (1885—1976) було звинувачено сталінською владою у шпигунстві (реабілітовано у 1999 році).

Вважається, що «вірш написано під враженнями од відвідин Шевченком Чигирина (гетьманської столиці 1648—1676 рр.)...»1. Більше того, Степан Смаль-Стоцький у свій час категорично заявив, що «нічогісінько в поемі (мається на увазі вірш “Чигрине, Чигрине…” — В.М.) не вказує на те, щоб концепція поеми мала який-небудь зв’язок із розмовами Шевченка з Бодянським... Він знав і без розмови з Бодянським,

___________________

1 Тарас Шевченко. Кобзар. — К.: Всеукраїнське товариство «Просвіта», 1993. С. 493.
що Чигирин був столицею гетьманів України від Хмельницького аж до Дорошенка, що його гетьмани будували, що там вони панували, і що якби вони встали і подивилися тепер на нього, то заплакали б тяжко, бо не пізнали б козацької слави убогих руїн (“Свято в Чигирині”)»1.

Не виникає ніяких сумнівів, що Шевченко все це знав таки без розмов з Бодянським, і концептуально поезія «Чигрине, Чигрине», не була навіяна Бодянським, а визріла в поетові у першу чергу, в Україні, передусім, від вражень у самому Чигирині в липні—серпні 1843 року, тобто задовго до появи вірша. Іван Дзюба називає цей вірш «своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування — не перебування, життя — в Україні…» Проте ніяк не можна нехтувати тим, що «Чигрине, Чигрине…» був написаний саме в Москві! Як же ми забули, що ще Олександр Кониський спостеріг: «Перебуваючи в Москві, Шевченко, певна річ, здіймав довгі бесіди з Бодянським і про свої твори, і про історію й сучасний побут України... І от під впливом якоїсь бесіди історичної він написав там один із ліпших віршів “Чигирин”»2 (виділено мною. — В.М.). Чи пізніше хто-небудь писав настільки впевнено? Так! Ярослав Дзира на початку 60-х років минулого століття вмотивовано заявив: «У Москві поет прожив біля двох тижнів і під впливом рукопису Величка та свіжих вражень з подорожі по Україні 19 лютого написав поезію “Чигрине”». Та й пізніше відомі шевченкознавці так чи інакше тримали факт московської появи поезії в полі зору. Скажімо, Євген Кирилюк зауважував, що «в Москві Шевченко, очевидно, розповідав М.Щепкіну й О.Бодянському про свої враження» (від перебування в Україні, зокрема, в Чигирині). Іван Дзюба в наш час так висловився щодо появи поезії «Чигрине, Чигрине…»: «Можливо розмови із Щепкіним були

_____________________

1 Степан Смаль-Стоцький. Т.Шевченко. Інтерпретації. С. 69.

2 Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К.: Дніпро, 1991. С. 145—146.
одним із стимулів до її написання»1.

Безперечно, що так і було. Та ще вкрай важливим стимулом стали розмови саме з істориком Осипом Бодянським, який цікаво й захоплююче говорив про незабутні сторінки козацької слави... Він, саме він, познайомив Шевченка з якимись історичними подробицями, з документальними матеріалами, передусім «Літописом» Величка, що схвилювало поета. Саме Бодянський сприяв тому, що в свідомості Шевченка переплавилися перші враження від Москви — багатої та процвітаючої — з біллю за бідне, занедбане повітове містечко Чигрин, який був гідний іншої, високої долі... Бо Чигирин пам’ятав, як був за Богдана Хмельницького спочатку сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України.... З Бодянським згадали і Миколу Маркевича2, який якраз у Москві видав у 1831 році поетичну збірку «Украинские мелодии». В ній містився вірш «Чигирин», з яким Шевченковий «Чигрине, Чигрине…» перегукується мотивами туги за славною минувшиною і патріотичними настроями. В 1840 році Шевченко написав вірш «Н.Маркевичу», називав його «бандуристом, орлом сизим» і сумував за Україною:

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють,

Розмовляють сумуючи,

Отака їх мова:

«Було колись — минулося

Не вернеться знову».

______________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005. С. 253.

2 Маркевич Микола Андрійович (1804—1860) — український історик, письменник і етнограф. Батько Андрія Маркевича. Шевченко познайомився з ним у Петербурзі в 1840 році.

Жива, реальна Москва, великий артист-чудотворець Михайло Щепкін і професор Московського університету Бодянський дали Шевченкові творчий імпульс, підштовхнули асоціативне, поетичне мислення, сколихнули спогади поета про відвідини місць потоптаної гетьманської слави. Найголовнішим доказом зв’язку, в тому числі концептуального, поезії «Чигрине, Чигрине…» з Бодянським і Москвою, є такі рядки:


За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??..


Які історичні події сплавлені в цих поетичних рядках? У широкому контексті йдеться про триваючу протягом століть боротьбу українського народу з агресивними сусідами — поляками, кримськими татарами, московськими військами — за свободу та відродження державності. Зокрема, експансіоністська політика Московщини, спрямована на поглинання України після Переяславської угоди, насторожувала вже Богдана Хмельницького. Його дратувало те, що Москва уклала з поляками перемир’я. Грушевський писав: «Се зараз поправило польські діла і дуже було неприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну полякам, не додержує своїх обов’язків перед українцями. Особливо його гнітило, що переговори Москви з поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі — може, на шкоду України». Укладений 1656 року союз зі Швецією і Семигородом та розпочата на початку 1657 року війна з Польщею, що було проти волі Москви, свідчило про нові орієнтації Хмельницького у зовнішній політиці. Загострення українсько-російських суперечностей у другій половині 50-х років, підсумоване укладанням гетьманом Іваном Виговським Гадяцького трактату з Річчю Посполитою, переросло восени 1658 року в перший повномасштабний воєнний конфлікт, коли козацтву довелося протистояти московщині. Одна з наймасштабніших битв між українським військом гетьмана Івана Виговського і московським військом під командуванням князя О.Трубецького відбулася в червні 1659 р. під Конотопом, де Виговський з допомогою кримського хана завдав серйозної поразки стотисячній окупаційній армії князя Трубецького: «…Відрізані від основних сил частини московського корпусу майже поголовно було винищено, а їхніх командирів взято в полон»1. А ще під час народного повстання на Лівобережжі 1668 року за участю Івана Сірка проти утисків московських воєвод, останніх було вигнано майже з усіх українських міст. Проти московського поневолення боролися гетьмани Іван Мазепа та Пилип Орлик.

Крім того, козацькі війська брали участь у польсько-московських війнах в складі польських військ у 1579—1581 роках, а також у період «московської смути» на початку ХVІІ століття, нарешті, 1618 року під час війни польського королевича Владислава проти російського царя Михайла Романова. Не забудьмо, що московським військам діставалося й тоді, коли козакам не вдавалося виграти битву, більше того, терпіти поразку. Скажімо, в повісті «Наймичка» Шевченко згадував, як за гетьмана Лівобережної України «дурного Самойловича» російський боярин Григорій Ромодановський «водил московскую рать под Брусяную гору, чигиринскую резиденцию неукротимого гетьмана Петра Дорошенка». Тоді Дорошенко залишився без війська, невдоволеного його союзом із туреччиною, і змушений був здати свою резиденцію Чигирин і зректися гетьманства. Цей історичний епізод Шевченко відтворив у поемі «Заступила чорна хмара…»:

________________________

1 Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Том перший. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. С. 501.
І заплакав Дорошенко,

Як тая дитина! —

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві,

Нехай Москва знає,

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.


Проте, враховуючи час і місце написання вірша «Чигрине, Чигрине…», можна припустити, що безпосереднім поштовхом до написання Шевченком згаданих рядків стала розмова з Бодянським про похід Петра Сагайдачного на Москву в 1618 році, точніше, про те, як 20-тисячне козацьке військо зібралося біля Арбатських воріт для штурму Москви1.

Поет знав про козацький похід на Москву задовго до першого приїзду в місто та знайомства з Осипом Бодянським. Принаймні, в історичній драмі «Никита Гайдай» йшлося про те, «как Сагайдачный с козаками Москву и Польшу воевал». Тому цілком імовірно, що, приїхавши в Москву, Шевченко попросив Бодянського показати йому конкретне місце козацького штурму московських мурів. Та й сам історик Бодянський не міг не привести Шевченка туди, де гарцювали козаки Сагайдачного, не міг не розповісти своєму другові Шевченку про неймовірний похід українського гетьмана на Москву. Пам’ятаймо, що Бодянський обіцяв поетові повідомляти про все, гідне уваги, «з історії України».

Від будинку, де жив Бодянський у Столовому провулку, всього півкілометра до Арбатських воріт, і неможливо повірити, щоб історик Бодянський не показав Шевченкові, де колись стояли Арбатські ворота, не

_________________



1 Докладніше див. Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2007. С. 90—99.
розповів про їх штурм козаками Сагайдачного... Мені, московському й арбатському довгожителю, легко зрозуміти, чому Бодянський привів Шевченка на Арбат, де стояли козаки Сагайдачного. Всім гостям Культурного центру України в Москві я показую площу Арбатські Ворота1, і творчих людей, як, скажімо, Миколу Жулинського, Романа Лубківського, Павла Мовчана, Бориса Олійника, Олексія Панька, Володимира Рибку, Леся Танюка, Богдана Ступку, Івана Чижа, Василя Шкляра, Володимира Яворівського це завжди цікавить і вражає. Гадаю, Тарас Григорович теж був вражений, схвильований...

Як би там не було, саме в Москві Шевченко поєднав у тугий поетичний вузол українську боротьбу проти поляків, кримських татар і московських військ:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??.. Засівали,

І рудóю поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута.
Як точно зазначив Іван Дзюба, «до такої категоричної, безкомпромісно-правдивої оцінки наслідків того історичного вибору, який учинено чигиринською елітою й оприлюднено в Переяславі, до Шевченка ніхто не приходив (або, принаймні, ніхто такої оцінки на весь голос не висловив). Шевченко сказав землякам страшну правду, якої вони воліли не бачити…»2.
_________________________

1 До 1993 року — частина Арбатської площі. Названа наприкінці ХVІІІ століття після розібрання Арбатських воріт Білого міста, коли вона й утворилася.

2 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 228.
Не дивно, що саме ці процитовані рядки були відкреслені чиновниками ІІІ відділу з позначкою «нотабене». Вони дивовижно перегукуються з поезією «Розрита могила» (1843 рік), яка започаткувала антицаристську, антиколонізаторську політичну лірику Шевченка. Торкаючись у ній дуже болючої теми втрати під російським царем вольностей і здобутків, завойованих українським народом у боротьбі з польською шляхтою, Шевченко сублімував своє обурення в яскравому спалаху поетичних рядків про висихаючий Дніпро та російського розкопувача святих для українців могил:

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...
В «Чигрині, Чигрині…» теж виникає образ Дніпра, що висихає від історичних втрат України, теж згадуються могили, як одинокі свідки колишньої козацької слави: «Розсипаються могили, Високі могили — Твоя слава...»1. Ця тема Шевченкові боліла, пізніше у «Великому льосі» Шевченко напише, що «москалі в Україні»

_______________________



1 Скажімо, в літописі Самійла Величка розповідалося про поховання козаками Івана Сірка: «Поховавши його… з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам’яного зреста із належним написом його імені й справ».

Іван Дзюба слушно зауважує, що у Шевченка, як часто і в народній поезії, «могила» — це високий курган, насипаний над похованням воїна чи героя, а зрештою, — й просто курган. Не знаючи цього, російський перекладач не розуміє, чому поет заповідав поховати його на могилі, а не в могилі й спотворює Шевченковий текст: «Посреди степи широкой Выройте могилу».

«Могила в Шевченковій поезії (як і в народній словесності), — пише Дзюба, — це символ зобов’язливої історичної, родової пам’яті (переважно трагічної, але й героїчної), це втечище душі, яка хоче говорити з вічністю, з Богом».

Так само Дзюба зазначив, що розкопування могил у Шевченка — це метафора викорчовування історичної пам’яті та національного самоусвідомлення українського народу з усіма тяжкими наслідками, серед яких і поява «перевертнів-недолюдків», які «поможуть москалеві господарювати, та з матері полатану сорочку знімати».

Тепер уже заходились

Д р е в н о с т и шукати

У могилах... бо нічого

Уже в хаті взяти;

Все забрали любісінько.
Отже, сама присутність поета в Москві, яка тримала Україну під п’ятою, надала «Чигрину, Чигрину…» рідкісної пронизливості й особливої скорботи за національною справою:

Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.
Знаменно, що саме вірш «Чигрине, Чигрине…» Шевченко переписав до альбому «Три літа» першим, як смисловий заспів до всього циклу. Іван Дзюба пише: «Всього вісімдесять шість рядків у цій поезії. А вона — як багатоактна драма чи, швидше, трагедія — зі зміною дії, наростанням напруження, кульмінацією, з ефектом катарсису. У світовій поезії політична лірика представлена багатьма блискучими зразками. У жанрі цьому вибрано свій канон: інтелектуально й емоційно наснажена поетична декларація, глибокий розвиток дорогої авторові ідеї, нерідко з пророчим пафосом. Усе це є і в Шевченка. Проте є в нього й інше, в чому й полягає неповторність його політичної лірики. А саме: “діалектичний” характер рефлексії, яка не тримається наперед намисленних меж, увесь час долає саму себе, поривається вусібіч і через свою внутрішню лірику приходить до максимальної об’ємності і відкритості (тобто принципової незакінченності — як запит до майбутнього)»1.
_________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 227.
У Дзюби читаємо про те, що в «Чигрині, Чигрині…» Шевченко вперше з такою могутньою силою і пророчою звагою ставить на кін історії своє Слово правди.

Може викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло. —

І в тяжкі упруги…

Може зорю переліг той,

А на перелозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!
Дзюба наполягає, що Шевченкові плачі та сльози — це не сентиментальний ритуал і не знаки безсилля чи благання співчуття, — це міра вистражданості, це спонука до акту боротьби, акту національного воскресіння.

Після такої вищої градації пристрасті — суто шевченківський катарсис: звертання до вічної людяності та до дівочого серця в його щирості — як до найістиннішої віддяки:

Може… може… а меж тими

Меж ножами рута

І барвінок розів’ється —

І слово забуте.

Моє слово тихо-сумне,

Богобоязливе,

Згадається — і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька,

І мене згадає...

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!

Раювання в щирості й правді і було власне Шевченковим вибором, а гнів, пристрасть боротьби, «ножі» — це те, до чого невблаганно штовхало життя, чого вимагала Доля: не тільки своя, а й народу України, і що, отже, ставало і його, Шевченковим, єством. Ось на цьому широкому й трагедійно осяяному душевному просторі між двома полюсами — лагідної ніжності й скорботного гніву — і творилася Шевченкова поезія, а звідси й усе нестримне вирування її самовладних голосів1.

Очевидно, своїми болючими враженнями й роздумами поет поділився з Михайлом Щепкіним, а той обов’язково прочитав «Чигрине, Чигрине…» з посвятою йому.

Від вірша палахнуло такою пекельною любов’ю до України, що Михайло Семенович задихнувся від поетичного жару нечуваних раніше слів:

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити

Серце розірвати.
Який надлюдський біль за Україну! Яка свята любов до неї!

Щепкін одразу зрозумів, який великий крок уперед зробив поет після «Кобзаря» — він став справді народним кобзарем і носієм народної правди, народного слова. Ніхто й ніколи не писав нічого подібного, і чутливий Щепкін відчув усю самотність Шевченка. Як біблійного пророка?


_______________________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 229.
Михайло Семенович не пропустив і затамовану погрозу та притлумлену надію останніх рядків вірша:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка