Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка33/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

На батька бісового я трачу


І дні, і пера, і папір!
Допомогли досвідчені архівісти, і врешті-решт у справі «Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год» таки знайшлася «Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Тихона Амафунтского, чтовозле Арбатских ворот». В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. То була перемога! Подумалося, що так само як не горять рукописи, не зникають безслідно й архівні документи. Тепер ми можемо назвати цих людей.

Священик Левітський Микола Сергійович, 32 роки, народився в Московській єпархії, син священика, навчався у Віфанській семінарії, яку закінчив у вересні 1850 року з атестатом 1-го розряду. В листопаді того ж року призначений дияконом Георгіївської церкви в Єндові. З 2 лютого

______________________

Словосполучення «сорок сороков» міцно ввійшло як у церковний ужиток, так і в світське життя. Скажімо, в поезії Марини Цвєтаєвої читаємо про кількість московських храмів: «Всех счетом: сорок сороков...» Історія всіх московських храмів, видана в Москві на початку ХХІ століття, називається «Сорок сороков».



1 Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201—205.

1860 року — священник церкви Тихона біля Арбатських воріт1.

У Миколи Левітського була дружина і троє синів.

Диякон2 Фівейський Павло Васильович, 37 років, народився в Московській єпархії, син паламара, навчався в Московській семінарії, яку закінчив у 1844 році з атестатом 2-го розряду. З серпня 1848 року до травня 1863 року — диякон церкви Тихонівської біля Арбатських воріт.

Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика. Жив у Афанасьєвському провулку, неподалік від території, де тепер знаходиться Культурний центр України.

Паламар3 Бєляєв Петро Васильович, 29 років, народився в Московській єпархії4, син священика, навчався в Московській семінарії. З жовтня 1853 року до листопада 1864 року — паламар церкви Тихонівської біля Арбатських воріт.

Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика.

Проскурниця5 Соловйова Євдокія Микитівна, 63 роки, в церкві святого Тихона з жовтня 1840 року, тобто задовго до того, як у Москву
________________________

1 Є дані про те, що Левітський був священиком у церкві Тихона і через десять років. У той час його старший син Сергій уже навчався в духовному училищі. 18 жовтня 1870 року Левітського було нагороджено набедреником (парчевий прямокутник із зображенням хреста, що його священики одержують як першу нагороду і носять з правого боку нижче пояса).

2 Помічник священика у відправі церковної служби, нижчий духовний чин.

3 Служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння; дячок, псаломщик, причетник.

4 Як бачимо, всі три служителі церкви Тихона на Арбаті народилися в Московській єпархії, тому відпадає припущення деяких авторів, що священик цього храму був вихідцем із України.

5 Жінка, що випікає проскуру — білий прісний хлібець особливої форми, що використовується в православному богослужінні. Проскурницями часто були вдови священиків. Цікаво, що Пушкін згадував про проскурниць у зв’язку з його роздумами про мову: «Не худо нам иногда прислушиваться к московским просвирням, они говорят удивительно чистым и правильным языком».

вперше приїхав Шевченко. «Читати і писати вміє». Жила з донькою. Працювала в храмі до старості1.

Ці люди так чи інакше причетні до вшанування пам’яті про Тараса Шевченка в храмі святого Тихона на Старому Арбаті, до панахиди над ним. Вони заслуговують на нашу добру пам’ять і на те, щоб їх імена й прізвища віднині згадувалися у відповідних працях про Кобзаря.
З Арбату — в Україну
Григорій Честахівський залишив нам малюнок олівцем «Домовина Т.Г. Шевченка в дорозі». На ньому — дроги, намальовані абрисом, і детальніше прописані візник та четвірка коней. Ці дроги стояли вранці 28 квітня на Арбатській площі біля храму Тихона Амафунтського. Звідси, з центру Москви і до самого Києва Шевченків прах везли кіньми поштовим трактом, що проходив через Серпухов-Тулу-Орел-Кроми-Волобуєво-Кошельовку-Дмитровськ-Севськ-Есмань-Глухів-Кролевець-Батурин-Борзну-Ніжин-Носівку-Козелець-Залісся-Бровари. То була далека й печальна дорога, й Україна пам’ятає про неї. Заакцентую читачеву увагу на тому, що починалася вона зі Старого Арбату.

Отож, уявімо собі 28 квітня 1861 року. Над Арбатською площею підіймається по-весняному тепле сонце, золотить маківки храмів святих Бориса і Гліба та Тихона. Біля Тихонівського храму зібралося чимало людей, особливо багато молоді. Чується мелодійна українська мова. Осип Бодянський, Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський тихо перемовляються з арбатським священиком років тридцяти, потім всі четверо заходять у церкву. Від розкішної садиби Голіциних, де стоять

______________________

1 Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181—190; ф. 2125, оп. 1, спр. 1595, арк. 1—4.

екіпажі, хтось направляється до людського натовпу. Група молодих людей наближається від Олександрівського кадетського корпусу. Біля восьмигранного водорозбірника з червоної цегли, що поряд із церквою, перемовляються візники, які приїхали з діжками по воду, і торговки — на площі ярмарок. Ось вони вкупі підходять до церкви, хрестяться й стоять мовчки. Проходив катеринщик із шарманкою-шафочкою та танцюючими ляльками в ній, зупинився. Благовидна жінка свариться на хлопчаків, які галасують біля струмка Чорторий. Від Арбатської і Знам’янської поліцейських будок підійшли будочники. Ніби розчинилися в натовпі жандарми й навіть юродиві. Щось було таке в атмосфері, що зупинило й зібрало людей біля Тихонівського храму. Над Арбатською площею повисає тиша...

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій...


Хтось із студентів схвильовано читає ці Шевченкові рядки. Бо саме заради втілення поетового заповіту зібралися друзі й знайомі Кобзаря до церкви святого Тихона...

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.
Раптом загули дзвони, студенти виносять із церкви домовину з тілом Шевченка і влаштовують її на дрогах. Візник піднімається на своє місце й легенько смикає за віжки. Дроги рушають. За ними їде критий екіпаж для Честахівського і Лазаревського, тепер вони йдуть пішки, разом з усією траурною процесією, яка виходить на старовинну Знаменську вулицю. На розі Знаменки та Арбатської площі траурний кортеж минає могутню колонаду Олександрівського кадетського корпусу, що фасадом виходить на вулицю. Біля церкви Знамення Пресвятої Богородиці заклякли богомолки і ревно хрестяться. Звідси за труною пішли кілька чоловіків інтелігентної зовнішності в дорогих пальтах, мабуть, професори Московського університету, які живуть поруч. З церкви вийшли люди, спостерігають за процесією, дехто приєднується до неї. З вікон особняків виглядають господарі й прислуга.

На розі Знаменки й Волхонки процесія призупинилася біля храму Миколи Чудотворця з дзвіницею. Тут зібралося чимало москвичів...

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!
Скорботна процесія перетинає вулицю Волхонку і повертає до недавно побудованого Великого Кам’яного мосту, позаду — красень Кремль, який любив Кобзар, а попереду — храм Христа Спасителя. Частина людей розходиться, молодь іде далі, дехто збирається під’їхати на візниках за місто, де передбачається зупинка дрог з домовиною. Згадаємо про цю зупинку за містом ще раз: «Стечение публики было значительное».

Весь цей шлях Осип Бодянський пройшов поряд з дрогами, заглиблений у себе й, як ніколи, сильно кульгаючи. Час від часу він торкався Шевченкової домовини, ніби вона давала йому нові сили. Після прощання з прахом поета в арбатському храмі святого Тихона на душі у Бодянського запанувала скорботна просвітленість, він відчув у собі врочисту впевненість у тому, що його друга чекає вічність...

...Та нескверними устами

Помолимось Богу,


Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу


Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.


Осип Максимович, як ніхто інший, розумів, що Тарас Шевченко назавжди залишив Старий Арбат, щоб залишитися тут назавжди...
«Не втирайте ж мої сльози...»
Смерть Тараса Шевченка ввійшла невигубною біллю в серця його найближчих друзів, про яких йшлося в цій книзі. Мене вразив особливо шевченківський сюжет в листі Максимовича до Бодянського від 14 травня 1862 року, в якому він розповідав про відвідини Шевченкової могили на річницю поховання поета: «...Побував у Каневе, и на Тарасовой могиле, де одбули мизерную и пьяную годовщину, натягнувшись и сами по Тарасовски, з досады. От вам и песенька, на сей случай мною написанная и еще никому не читанная:

Прощай, Тарасе, брате милий!

Отсе — в тебе мы побули,

И годовщину крий могили

Як подобае одбули:

Мы помолились и впились,

Як упивався ты колись...

***


Хвала, Кобзаре наш единый,

Хвала з обох сторон Днепра,

Прощай, любимче Украины,

Прощай, Чернечая гора!

Гей, Днипре, батьку, приспешай —

Неси наш човен, колихай!»


Особливу увагу привертають несподівані слова, які ніби загубилися у великому листі: «Мою песенку прощу вас сообщить старику М.С.Щепкину…» І стає зовсім зрозумілим, наскільки ці троє — Бодянський, Максимович і Щепкін — назавжди були духовно поєднані між собою великою любов’ю до Шевченка та його геніальної поезії. Як тут знову не згадати вже цитований поетів запис у щоденнику: «Михайло Семенович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже».

Чи згадував Михайло Семенович свого друга Тараса Григоровича після його смерті? Певно, що так. Незаперечним свідченням є, зокрема, те, що невдовзі після смерті Шевченка Щепкін передав у журнал «Основа» чотири поетові листи до нього: від 12 листопада і 4-5 грудня 1857 року та від 3 лютого і 13 листопада 1858 року. Вони були опубліковані в № 10 журналу за 1861 рік.

Михайло Семенович з душевною біллю прочитав у номері п’ятому пронизливо пророчий Шевченків вірш «Минули літа молодії» (18 жовтня 1860 року), надрукований під рубрикою «Предсмертні думи»:

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А дуже гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни — святої долі!

Вона не зійде вже ніколи…
Поет знав, що не дочекається весни й кращої долі! У Щепкіна хололо серце від усвідомлення Шевченкового одиноцтва. Його самого, старого і хворого, зігрівала й рятувала велика сім’я…

Кожна згадка про Шевченка в добрій Щепкіновій душі солодко й боляче асоціювалася з Україною та навпаки, і ці спомини відвідували Михайла Семеновича все частіше. Відомий юрист і громадський діяч Анатолій Коні, який якраз у 1861 році переїхав у Москву з Петербурга, згадував: «…Он был неистощим в воспоминаниях и рассказах о своём прошлом, в особенности о далёком прошлом, мысль о котором переносила его в родную Украину» (виділено мною. — В.М.). Після цього Щепкін, обливаючись сльозами, читав Шевченкові поезії…

Михайло Лентовський, який провів перші місяці 1863 року з Щепкіним, свідчив, що Михайло Семенович знав увесь «Кобзар» Шевченка напам’ять. Чим далі від смерті друга, тим частіше рядки з «Кобзаря» тривожили й хвилювали старого Майстра.

Очевидці свідчили, що в останні роки життя Михайло Семенович частенько зупинявся перед портретами Гоголя1 та Шевченка і довго стояв мовчки, глибоко задумавшись, а іноді ворушачи губами, ніби читав вірші...

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас —

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Щепкін проніс цей Шевченків вірш у душі через усе життя. Як і багато інших. У спогадах Анатолія Коні привертає увагу фраза: «Я несколько раз был у него — старого приятеля моего отца — на 3-й Мещанской улице и слушал его исполненные интереса и глубоких артистических замечаний рассказы, воспоминания и чтение стихотворений Шевченко» (виділено мною. — В.М.). Спогади рідних і друзів артиста свідчать, що після поетової смерті Михайло Семенович

_________________



1 Авраам Щепкін згадував про свого брата: «...Когда Н.В. Гоголь скончался, он совсем опустился и оставил уже все свои надежды на будущность». Це — значне перебільшення, зокрема, Михайло Семенович знайшов сили включитися в турботи про видання літературної спадщини Гоголя, проте безперечно, що Щепкін тяжко пережив смерть свого друга Миколи Гоголя і ніс хрест утрати до кінця життя.
особливо часто й натхненно читав присвячений йому вірш «Заворожи мені, волхве...», який називав «Пусткою». Газети повідомляли, як артист 30 вересня 1861 року виступав на літературному вечорі в Московському університеті: «Стихотворение Шевченко „Пустка”... было прочитано им не только с воодушевлением, но даже с жаром, особенно последние стихи, в которых поэт надеется, что солнце правды, может быть, хоть сквозь сон посветит». Згаданий Анатолій Коні, який зустрічав Щепкіна наприкінці 1861 року, згадував: «...Заливаясь слезами, говорил он по-малороссийски при мне не раз любимое стихотворение „Пустка”... и продиктовал его мне».

Олександр Афанасьєв залишив дорогоцінне свідчення: Это прекрасное стихотворение… он любил повторять в своих беседах до самого последнего времени» (виділено мною — В.М.). Тобто Щепкін жив із Шевченковим віршем у серці, поет уже не залишав артиста, і той невтішно плакав щоразу, коли вголос читав його вірші.

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки, поки... не засиплють

Чужим піском очі...

Гадаю, що Шевченкова смерть вкоротила вік Щепкінові. Втім, як би там не було, він пережив свого друга лише на два роки: «В последнее время он беспрерывно хандрил, тосковал, одним словом, выказывал все свое душевное изнеможение, к которому мало-помалу стало присоединяться и физическое расстройство организма» (Авраам Щепкін).

В липні 1863 року вже хворий Щепкін приїхав у Ялту, зупинився в готелі, де 26 липня до нього приходив лікар Степан Руданський (1834—1873) і «виписав рецепт на ліки». Він виявився останнім із українців, які зустрічалися з артистом на його життєвому шляху. Символічно, що відомий український поет Степан Руданський відчув на собі значний вплив Шевченкових поезій. У 1869 році він організував у Ялті збирання грошей на пам’ятник поетові на його могилі.

У розповіді слуги Щепкіна Олександра Алмазова про останні дні Михайла Семеновича, який вже багато чого забував і час від часу впадав у напівзабуття, привертає увагу пронизливий момент: «И шептали непрестанно много». Що шепотів умираючий Щепкін? Може то були поезії Шевченка, які він так любив, або тексти гоголівських персонажів? Цілком ймовірно. Принаймні, відомо, що незадовго до смерті Михайло Семенович раптом підкликав свого слугу Олександра і запитав: «А куди Гоголь пішов?» — «Який Гоголь?» — «Та Микола Васильович». — «Він уже помер». — «Як помер! Давно?» — «Давно». — «Нічого, нічого не пам’ятаю». Це були останні слова Щепкіна. З ними він відійшов у Вічність, де тільки й міг зустрітися з Гоголем і Шевченком...


«Не забувай мене, твого рідного брата Т.Шевченка»

(замість післямови)


Якщо полічити всі дні, в які Тарас Шевченко й Михайло Щепкін бачилися й спілкувалися, то набереться приблизно місяць. Небагато для 17 років унікальної, незрівнянної дружби. Але ж 10 літ Тарас Григорович провів у засланні, коли Михайло Семенович міг приходити до нього лише в снах. А головне, що йдеться про двох Геніїв, яким Бог визначив іншу — надлюдську — шкалу наповненості та вартості життя. Не випадково кожна Шевченкова миттєвість стала нині національним надбанням, і пізнання його дружби з Щепкіним є важливою запорукою осмислення невичерпного й нескінченного феномену Шевченка, як живої духовної субстанції українського народу.

У Шевченковому ставленні до такого разюче несхожого на нього й такого духовно близького йому Щепкіна, ми відкриваємо для себе нового, невідомого Кобзаря, який ототожнюється з Україною не лише геніальним поетичним співом, загостреним почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді й свободі, а й ментальними людяністю, добротою, вірністю, «козацьким» темпераментом, енергетикою почуттів, емоційністю дружби.

Сучасний портрет Шевченка, який ми сукупно створюємо, дякуючи вивченню поетової дружби з артистом, доповнюється новими штрихами, збагачується свіжими кольорами й психологічними характеристиками. Не менше важливо переконатися, що Михайло Щепкін був могутнім пропагандистом Шевченкової творчості. В цьому контексті було б добре зібрати в одному виданні всі документальні й мемуарні матеріали, що стосуються теми «Шевченко і Щепкін». Ще чекає своїх авторів, акторів, режисерів і малярів художнє відтворення незвичайних і незабутніх стосунків геніальних друзів у літературі, театрі, кіно й живописі.

Насамкінець пропоную вирішити на міждержавному рівні питання про встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну в Москві, бо ж саме тут їх дружба започаткувалася й переросла в братні стосунки.

Де саме поставити такий пам’ятник у місті? Відповідаю. На розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6, який стоїть на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. У дворі за будинком також більше, ніж достатньо, місця для пам’ятника.

Нагадаю, що впродовж багатьох десятиліть помешканням Щепкіна вважався так званий будинок Павла Нащокіна у Воротниковському провулку, що зберігся і, таким чином, ототожнювався з матеріальною пам’яткою про дружбу геніїв — артиста і поета. Проте насправді, як нами доведено, Щепкін жив у іншому будинку, що не зберігся, і виправлення прикрої помилки лише на папері недостатньо, доцільно довести його до логічного завершення — спорудження пам’ятника великим друзям, які, на мій погляд, обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам.

Найперше доцільно провести відповідний конкурс між українськими і російськими митцями на проект пам’ятника. Можливо, вони зобразили б той момент, який увічнив 19 березня 1858 року в своєму щоденнику Тарас Григорович: «Вышли мы с Михайлом Семёновичем из дому…» Або відлили в бронзі зафіксовану Шевченком іншу мить з його останнього дня в Москві (26 березня 1858 року): «В 9-ть часов утра расстался я с Михаилом Семёновичем Щепкиным…»

Втім, це вже справа скульпторів і архітекторів.

Важливу й благородну роботу необхідно завершити до 150-річчя з дня смерті Михайла Щепкіна (2013 рік) і до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка (2014 рік). У свій час їх спільний знайомий і друг Осип Бодянський мудро зауважив: «В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются. Тут, иногда, приходится раздуматься даже неповоротливой, самой рассеяной голове».

Хай би ці слова послужили гідному відзначенню згаданих ювілеїв, особливо широкій всенародній підготовці до Шевченкових роковин.

Ясно, що реалізація пропозиції про пам’ятник стане достойним ушануванням історичної чудо-дружби Тараса Шевченка й Михайла Щепкіна.

Певний, що безсмертна Шевченкова душа була б нам за це вдячною. Нагадаю, що найостанніші слова останнього поетового листа до Щепкіна, написаного наприкінці 1858 року, були такими: «…Не забувай мене, твого рідного брата Т.Шевченка». Тобто Тарасу Григоровичу було важливо, щоб його пам’ятав цей безмежно дорогий йому старий чоловік, якого він називав то батьком, то братом. У даному випадку важливо, що Щепкін був Шевченкові справді рідним.



В пам’ять про це написана моя книга.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка