Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка32/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Цінне свідчення

27 квітня труна в супроводі Григорія Честахівського та Олександра Лазаревського прибула залізницею в Москву на Миколаївський двірець. Все, що відбувалося далі, з часів Михайла Чалого вміщувалося в кількох фразах. У того ж Чалого: «После торжественной встречи гроба Шевченка в Москве, поезд достиг Орла»1. Щоправда, з часом інформація стала трохи багатшою й дорівнювала приблизно лапідарній інформації з «Шевченківського словника», виданого у 1977 році: «Через Москву навесні 1861 домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну. 27.IV її привезли в Москву і встановили в церкві Тихона-чудотворця біля Арбатських воріт2. З поетом прощалося багато москвичів».

В наукових працях інформації містилося не набагато більше. Скажімо, в грунтовній біографії Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка», завершеній у Львові 1939 року, серед докладностей і подробиць останнього періоду життя й смерті та похорон Кобзаря, читаємо енциклопедично скупе повідомлення: «27 квітня тлінні останки поета прибули до Москви, де їх внесли до однієї з церков. Зустріч була урочистою. Відправлено панахиди». Євген Кирилюк у праці «Т.Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959 рік) взагалі не згадав про арбатський храм, зазначивши лише, що труну з тілом поета «поїздом відправлено до Москви». Відкриємо тепер офіційну радянську «Біографію» поета (1984 рік): «27 квітня останки Шевченка прибули до Москви; домовину перевезено з вокзалу на Арбат і встановлено в Тихонівській церкві. З прахом небіжчика приходили прощатися численні москвичі, серед них ви-
_________________________

1 З Москви труну з тілом Шевченка везли вже на кінних дрогах.

2 В ХVІІІ і ХІХ століттях церкву часто саме так і називали: «Тихона чудотворця біля Арбатських воріт». Арбатські ворота знаходилися в стіні Білого міста, яку розібрали наприкінці ХVІІІ століття.

датні вчені — О.Бодянський та М.Тихонравов. Відбулася панахида при значній кількості народу». В біографії Павла Федченка «Тарас Григорович Шевченко» (1989 рік) відзначено: «У Москві, в Тихонівській церкві на Арбаті, ще раз відбулася багатолюдна урочисто-траурна панахида, після якої труна знову була поставлена на кінні дроги і в супроводі Г.Честахівського та О.Лазаревського відбула на Україну». Навіть у книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве» сказано так само коротко: «В Москву труна прибула 27 квітня. З вокзалу її перевезли на Арбат у церкву Тихона. Попрощатися з покійним прийшли багато москвичів...» У скрупульозній праці Зінаїди Тарахан-Берези «Святиня» (1998 рік) є тепла фраза про те, що москвичі «в тихій задумі прощалися з ним назавжди в церкві Тихона-чудотворця на Арбаті». Нарешті, в енциклопедичному літопису життя й творчості поета «Труди й дні Кобзаря» Петра Жура, виданому в Києві в 2003 році, читаємо те саме: «27 квітня. Труна з тілом Шевченка прибула до Москви, її перевезли на Арбат і поставили в церкві Тихона. З тілом покійного прощалось багато москвичів, прийшли вклонитися вчені О.М. Бодянський, М.С. Тихонравов. Відбулася багатолюдна панахида».

Така дивовижна скупість інформації пояснювалася практично повним браком джерел про перебування праху Шевченка на Арбаті. Власне збереглося єдине (!), дуже коротке (!) свідчення, з якого й черпали всі шевченкознавці. Розповім про нього.1898 року Олександр Лазаревський опублікував у «Киевской старине» листи Григорія Честахівського про похорон Тараса Шевченка, написані в 1861 році. У невеличкій передмові до цієї публікації він окремо згадав про перебування домовини з тілом поета в Москві: «Прямо со станции железной дороги гроб был перевезен и поставлен до следующего дня в церкви Тихона на Арбате.

Это обстоятельство хорошо помнит и Н.В. Шугуров1, тогда студент Московского университета2. В церкви телу поэта кланялись

___________________



1 Шугуров Микола Васильович (1843—1901) — юрист і літератор, збирач української старовини. У Московському університеті входив до Української студентської громади, до 1866 року був її бібліотекарем. Після закінчення університету, де слухав і лекції Бодянського, працював у Московському окружному суді. Після цього — товариш прокурора у Симбірську, де прокурором був Валеріян Родзянко, колега Шугурова по Українській студентській громаді. Пізніше Шугуров переїхав в Україну, був призначений товаришем голови Одеського окружного суду, потім переведений у Стародуб на Чернігівщину, де працював товаришем голови суду.

Наприкінці 1874 року Шугурова було прийнято в дійсні члени південно-західного відділу Географічного товариства (в Києві), зорганізованого відомими українськими діячами з метою наукового дослідження історії України, був активним членом відділу до його закриття в 1876 році. 1887 року за підтримки Олександра Лазаревського Шугурова обрано до Київської судової палати, він працював ревізором судових установ, а в останні роки життя — головою окружного суду в Ніжині.

З 1888 року ввійшов до редакційного кола «Киевской старины», в якому залишився до смерті. Вмістив у журналі ряд статей, заміток і рецензій з української історії, етнографії, літературознавства. Миколі Шугурову належить низка відгуків на статті про життя і творчість Кобзаря, в яких він виявив окремі суттєві помилки, що їх припустилися автори надрукованих матеріалів. У 1899 році Шугуров опублікував спогади Федора Лазаревського про зустрічі з Шевченком. Того ж року він передрукував з «Русского архива» спогади Михайла Лазаревського про Шевченка,

вмістивши їх у своєму викладі в часописі «Киевская старина», а також у перекладі на українську мову — в «Літературно-науковому вістнику». У 1900 році Шугуров уперше опублікував в «Киевской старине» невеличкі спогади знайомої поета Варвари Карташевської про сватання Шевченка до Ликері Полусмакової. До цього часу не втратили наукового значення публікації Шугурова про деяких маловідомих сьогодні українських діячів ХІХ століття. Скажімо, статті Шугурова в «Киевской старине» про Іллю Тимківського — доктора права і філософії, професора Харківського університету, засновника престижної Новгород-Сіверської гімназії, старшого дядька Михайла Максимовича — цитуються нині в новітніх дослідженнях.

27 квітня 1861 року Микола Шугуров брав участь у перевезенні домовини з тілом Шевченка з вокзалу до церкви Тихона Амафунтського на Старому Арбаті. До речі, цей факт не знайшов відображення в «Шевченківському словнику», в якому йдеться про Шугурова, а в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура його ім’я навіть не згадується.

Микола Шугуров був знайомий з Осипом Бодянським, як бібліотекар Української громади він неодноразово перетинався з професором із Варви. В своїх спогадах Шугуров зокрема розповідав про студента Московського університету з Чернігівщини Василя Гука, який «постачив кільканадцять зібраних ним українських пісень до багатої збірки О.М. Бодянського».



2 Є дані, що Микола Шугуров вступив до Московського університету лише влітку—восени 1861 року. В цьому випадку, певно, він мав друзів із українців серед студентів. Дане питання, як і вся біографія Шугурова, вимагають докладного вивчення.

О.М. Бодянский и Н.С. Тихонравов (хорошо его помню по хромоте)1. Других посетителей из тогдашнего московского учёно-литературного мира что-то не помним, кажется, их и не было»2. З останньої фрази добре видно, що Лазаревський прямо залучає до своїх спогадів Шугурова, з яким, безперечно, радився з цього приводу. Проте це зовсім не означає, що сам Микола Шугуров залишив окремі спогади про московську панахиду, як твердили автори книги «Шевченко в Москве»3.

Взагалі вкрай коротке і дуже цінне свідчення Олександра Лазаревського в трактуванні деяких дослідників набувало несподіваних відтінків і сумнівних штрихів. Ще 1928 року в цікавій книзі «У могилы Т.Г. Шевченко» Всеволод Чаговець писав: «Непреложный свидетель, М.М. Лазаревский, пишет, что прямо с вокзала гроб был перевезен в церковь “Тихона” на Арбате, где он и находился до того времени, когда уже можно было двинуться в дальнейший путь. Сюда, в церковь, приходило много москвичей, среди которых у Шевченко было много друзей и поклонников его таланта. Об этом вспоминают и проф. Бодянский и проф. Тихонравов, которые оба приходили в церковь поклониться праху поэта. Они же и провожали печальную, но и торжественную процессию, при выезде из Москвы». Насамперед, «незаперечним свідком» був не Михайло, а Олександр Лазаревський. Що ж до Бодянського й Тихонравова, то вони, справді, були в церкві, але не залишили спогадів про це. Не можна стверджувати напевне, що Бодянський і Тихонравов супроводжували домовину на виїзді з Москви.

Були випадки й зовсім вільного поводження зі свідченням Лазарев-

_______________________



1 Насправді кульгавим був Осип Бодянський.

2 Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина, 1898. Т. LX. С. 168.

3 И.Ф. Карабутенко, А.Г. Марусич, М.И. Новохатский. Шевченко в Москве. С. 99, 215. Автори цієї книги переплутали прізвища Шугурова, назвавши його Шунгуровим, і Тихонравова, назвавши його Тихомировим.
ського. Щоб не бути голослівним, наведу цитату з однієї публікації: «Про останнє прощання з Кобзарем згадує Честахівський: “В церкви телу поэта кланялись О.М. Бодянский з С.Н. Тихонравовым (хорошо помню его по хромоте). Других посетителей из тогдашнего московского учено-литературного мира что-то не помнится; кажется, их и не было”. Честахівський переплутав ім’я та по-батькові російського літературознавця Тихонравова. Його звали Микола Савович (Николай Саввович)». Знову ж таки, згадував не Честахівський, який на той час уже помер, а Лазаревський. Легко переконатися й у тому, що цитата з «Киевской старины» наведена з грубими неточностями. Особливо вражає повчальний тон автора щодо «переплутаних» імені та прізвища Тихонравова, які в «Киевской старине» наведено абсолютно правильно. Судячи з усього, автор її в очі не бачив.

Невдовзі після смерті Тараса Шевченка його близький друг Михайло Лазаревський рішуче виступив у пресі проти помилок, неточностей і спотворень у публікаціях про Кобзаря, «поскільки отакі статті можуть колись стати джерелом при написанні біографії Шевченка». Згадані мною випадки не загрожують науковій поетовій біографії, проте вони можуть дезорієнтувати читача, чому я й зробив уточнення.

Практично повна відсутність інформації про перебування труни з прахом Шевченка в Москві не може не дивувати, більше того, цей історіографічний феномен вражає, бо маємо справу з унікальною документальною лакуною в біографії українського генія. В розпорядженні шевченкознавців знаходяться численні документи й спогади про похорон поета в Петербурзі. Так само — про перевезення його праху з Москви в Україну. Лише московський епізод у цій посмертній дорозі зафіксовано в одній-єдиній побіжній згадці Лазаревського. Все мало бути інакше! Журнал «Основа», друкуючи в червні 1861 року докладну статтю про проводи тіла Шевченка з Петербурга в Москву, обіцяв дальшу розповідь після «отримання докладного опису проводів Шевченка від Москви до нової його могили і промов, сказаних над ним у Москві...» (виділено мною. — В.М.). Втім, у московських газетах не з’явилася навіть інформація про панахиду, хоча це було загальноприйнято. Скажімо, незадовго перед цим, у січні 1861 року, газета «Московские ведомости» двічі повідомляла про привезення в Москву праху Шевченкового знайомого Костянтина Аксакова, називала церкву, в якій відбулася панахида.

Про виступи на панахиді в арбатському храмі не могло бути й мови, в Москві з промовами було сутужно навіть на похоронах. Скажімо, Бодянський занотував у щоденнику, як на похоронах колишнього міністра народної освіти Сергія Уварова у вересні 1855 року було заборонено виступити Грановському, Погодіну, Шевирьову та ін.: «…Владыка (митрополит. — В.М.) не согласился, считая это языческим обычаем. Даже за заставой не позволено было излить своего красноречия нашим витиям…» Коли в жовтні того ж року ховали Тимофія Грановського, то відбулася панахида в університетській церкві, а потім студенти несли труну аж на П’ятницьке кладовище: «На другой день попечитель (Назимов. — В.М.), призвавши в одну из аудиторий деканов, несколько профессоров и студентов, стал выговаривать им за венки (лавровые), которыми накануне забросали Грановского при опущении в могилу гроба его. “Это обычай решительно языческий, противный нашей церкви”». Відома реакція обуреного Бодянського: «Что прикажете делать с такими головами? А туда же ещё со ссылками на историю!»1. Не випадково під час студентських заворушень восени 1861 року демонстрація на могилі Тимо фія Грановського з забороненими промовами була однією з найбільш протиправних.

___________________

1 О.М. Бодянский. Дневник. 1852—1857. С. 175—176, 186.
Отже, не було ніяких промов. Але і в цьому випадку мала б обов’язково бути якась інформація — її немає, принаймні, її досі не знайдено. Відомо, що в Києві генерал-губернатор міста Іларіон Васильчиков та митрополит Арсеній дозволили поставити домовину в церкві Різдва Христового на Подолі лише за умови, щоб у ній не виголошувалися промови. Така сама ситуація могла бути і в Москві з церквою Тихона Амафунтського. Але чому тоді поліцейське регламентування Шевченкових проводів у місті не знайшло відбиття в пам’яті й спогадах очевидців? Ніде й ніколи жодного слова про це не залишили Осип Бодянський, Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський. Честахівський, який писав у своїх листах про перевезення праху поета, свою розповідь почав лише з 3 травня 1861 року, коли «Кобзар наш дужий став на рідну землю Українську, а я став навколішки і тричі вклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе і од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далекій»1. В спогадах, написаних через кілька десятиліть, Честахівський навіть не згадав про Москву: «…Я одержав від начальства дозвіл на двадцятивосьмиденну відпустку в Київську губернію і, прибувши у місто Київ, передав тіло поета в повне розпорядження його братам і сестрі, які поставили труну поета в церкві Різдва на Подолі…» Спогади Лазаревського — «Гроб Т.Г. Шевченко в Киеве, у Христорождественской церкви (7 мая 1861 г.)» вже самою назвою говорять про те, якому відрізкові шляху поетової домовини приділив увагу автор.

Може друзі й знайомі Шевченка, які вже прочитали в «Основі» масштабну й хвилюючу розповідь про похорон поета в Петербурзі, не знайшли потрібним описувати московський епізод у перевезенні його праху? Так я писав у книзі «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Моск-

_______________________

1 Письма Честаховского, писанные в 1861 году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина, 1898. № 2. С. 168—169.

ві”», що вийшла в світ у 2007 році. Яке щастя тепер зізнатися в неточності припущення, що нам залишилося тільки одиничне свідчення Олександра Лазаревського! Виявилося, що Григорій Честахівський також залишив дуже важливе пряме й конкретне свідчення! Його знайшов невтомний Сергій Гальченко серед шевченківських документів, що наприкінці 2006 року повернулися в Україну з Української Вільної Академії Наук у США1.

Чудо сталося так. У червні 2007 року в кабінеті Сергія Гальченка в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України в присутності відомих учених, професорів Михайла Наєнка та Володимира Панченка завів я розмову про московське перебування поетової домовини, і раптом, абсолютно несподівано, спокійно-врочистий Гальченко вручив мені запис Григорія Честахівського, який наводжу повністю з мінімальним стилістичним редагуванням:

«Учора у вечері в 6-ть часів підняли ми з станції нашого дужого батька Тараса і повезли: по Цвітному, Страстному, Нікітському і Тверскому бульварах і поставили його в маленькій церковці Св. Тихона на Арбатськой площаді.

Люди, які йшли, мандрували за Кобзарем, більш усього було студентів, небагацько охвицерів і чотири завзятих панночки. Вони шкварили пихтурою од самісінької станції аж до церковки Свят. Тихона. Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше» (виділено мною. — В.М.).

_____________________



1 Про непросту долю цих документів Сергій Гальченко докладно розповів у газеті «Слово Просвіти» (22—28 березня 2007 року).

Далі Честахівський писав, що неподалік, «саженів з 50-т», від Сухарєвої вежі (Шевченко згадував її в своєму щоденнику 13 вересня 1857 року) він побачив у лавочці портрет Пугачова і був такий вражений, що «побіг шукати проміж людом Лазаревського», щоб сказати тому: «Дивися, он Пугачов в кайданах кланяється Тарасові»1.



Значення цього живого свідчення Григорія Честахівського про перевезення домовини Тараса Шевченка з Миколаївського двірця до храму святого Тихона Чудотворця на Арбатській площі важко переоцінити2.

Передусім, уперше чітко вказано шлях, по якому везли домовину Шевченка з околиці північного сходу Москви до центру — по Цвєтному, Страсному, Тверському й Нікітському бульварах.

У запису Честахівського згадуються «офіцери», які супроводжували труну з прахом Шевченка. Цілком можливо, що це були кадети Олександрівського корпусу, розташованого поруч із храмом святого Тихона, яких привів учень Бодянського, педагог Олександр Котляревський.

Свідчення Честахівського повністю підтвердили моє припущення, висловлене в згаданій книзі, що серед учасників зустрічі домовини з прахом поета й панахиди в арбатській церкві святого Тихона, найбільше

__________________________________________

1 У поемі Шевченка «Москалева криниця» стосовно часів Катерини ІІ згадано про Омеляна Пугачова (бл. 1742—1775): «пýгав Пýгач над Уралом». В Оренбурзькому краї поет познайомився з місцями, де діяли повстанці під проводом Пугачова. Згадка про ці події є в повісті «Близнецы». В книжці М. Полєвого «История князя Италийского, графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск» (СПб, 1843), яку ілюстрував Шевченко, є два малюнки з зображенням Пугачова.

2 Дуже важливо було б включити цей дорогоцінний документ у нове видання спогадів про Тараса Шевченка.

було студентів Московського університету. До того ж, він додав надзвичайно важливий штрих: «Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше».

Не залишається ніякого сумніву, що зустріч Шевченкової домовини в Москві була багатолюдною й гідною.

Втім, не змінюється теза про те, що там, де до траурної процесії поставилися уважніше, інформація про неї було опубліковано, тобто стала доступною відразу, а не через півтора століття. Скажімо, російський етнограф і фольклорист, співробітник журналу «Современник» Павло Якушкін, який брав участь у зустрічі труни Шевченка в Орлі, 2 травня відправив кореспонденцію в петербурзьку «Северную пчелу», й вона була надрукована 29 травня. Якушкін, зокрема, писав: «Много было желающих поклониться праху знаменитого покойника… Тут были и чиновники, и купцы, и офицеры, и простые мужики…» Очевидець залишив чимало цікавих подробиць, про які ми ще скажемо.

Щодо Москви жодного свідчення про панахиду не виявлено. В результаті виходить, що серед учасників прощання з поетом названі лише Осип Бодянський і Микола Тихонравов. Зупинімося на цьому прізвищі. Заради правди слід сказати, що на час смерті Тараса Шевченка двадцятидев’ятирічний історик літератури і археограф Микола Савич Тихонравов (1832—1893) ще не став «видатним ученим», як Осип Бодянський, хоча з 1857 року був уже професором Московського університету. Між іншим, коли на історико-філологічному факультеті вибирали професора (на місце звільненого Шевирьова), то Бодянський запропонував кандидатуру свого учня, славіста Аполлона Майкова, але ніхто його не підтримав, а за Миколу Тихонравова проголосували професори Сергій Соловйов, Федір Буслаєв, Іван Бабст, Арсеній Меншиков.
Так от, професор Тихонравов особисто не знав (!) Шевченка1, і поява Тихонравова в церкві святого Тихона могла пояснюватися значною мірою безпосереднім впливом Бодянського. Нітрохи не хочу применшити повагу й увагу молодого російського вченого до великого українця, проте не вважаю переконливим бездумне багатократне повторення саме його прізвища на підтвердження високої шани мислячої Москви до нашого Кобзаря.
«Відправили з побожністю панахиду»
Настав час абсолютно впевнено робити наголос на тому, що всі чи майже всі московські друзі й знайомі Шевченка та московські шанувальники його поезії, які на той час були в місті, не могли не попрощатися з прахом Кобзаря! Не могли!

Йдеться, передусім, про друзів і нових знайомих поета по весні 1858 року. Найперший з них — Михайло Щепкін. Чи міг він пропустити панахиду? Знаючи про його дружбу з Шевченком, ми твердо відповімо: «Ні, ні і ні!» Як вдалося встановити, в лютому і березні Щепкін

____________________

1 В «Алфавітному покажчику імен і назв» до академічного видання творів Шевченка прізвище Тихонравова відсутнє. З Шевченком він перетнувся лише віртуально: в листопаді 1858 року разом з поетом та іншими відомими громадськими і культурними діячами Тихонравов підписав уже згаданий нами протест проти антисемітського виступу журналу «Иллюстрация».

Коли Шевченко вперше приїжджав у Москву, Микола Тихонравов мешкав на Знам’янці в будинку Макарова, який виходив безпосередньо на Арбатську площу, а під час приїзду поета в 1858 році — на Великій Дмитрівці. У 1877—1883 роках Микола Тихонравов був ректором Московського університету. Випускник університету 80-х років князь Борис Щетинін у своїх спогадах називав професора Тихонравова «зіркою першої величини». В 1890 році Тихонравов став академіком Петербурзької Академії наук. Відомий працями про М.І. Новикова, М.В. Ломоносова, О.П. Сумарокова, М.В. Гоголя. Публікував пам’ятки давньоруської літератури. Сигурд Шмідт розповідав мені, що вчений закінчив своє життя (1893 рік) на Арбаті, в будинку братів-видавців Сабашникових (не зберігся), що знаходився поруч із нинішнім театром ім. Євг. Вахтангова.

грав у спектаклях у Москві, а з 6 березня по 2 травня театри в місті було закрито на час Великого посту і Пасхи. В цей період Щепкін виїздив у Петербург, але зафіксовано лише його перебування в столиці Росії 22—26 березня. Теодор Гріц, який склав літопис життя і творчості Щепкіна, пропускає в ньому понад місяць — з 26 березня по 2 травня 1861 року, не подаючи жодного факту з цього періоду життя великого артиста1 (через три дні після від’їзду траурної процесії з Москви — 2 травня Щепкін уже грав у спектаклі).

Отже невідомо, де був і що робив Щепкін 27—28 квітня. Може, виїздив із міста? Може хворів у ці дні? Лише ці дві причини, на мій погляд, могли пояснити відсутність Щепкіна на панахиді. В іншому разі, артист попрощався зі своїм другом, а Олександр Лазаревський не помітив його. Взагалі втомлений і заклопотаний Лазаревський міг не зафіксувати в пам’яті багатьох учасників панахиди або ж просто не знати їх в обличчя. В цьому немає нічого дивного і незвичайного. До речі, ніхто раніше не звернув увагу на те, що Лазаревський приписав кульгавість Тихонравову, тоді як насправді хворі ноги були у Бодянського.

На користь моєї впевненості свідчить інформація, знайдена в газеті «Московские ведомости» (№ 79 від 8 квітня 1861 року). В коротенькій замітці повідомлялося таке:

«6-го апреля, в сороковый день смерти Тр. Шевченко, некоторые почитатели поэта собрались в церкви Успения (что в Газетном переулке), где и выслушали с благоговением панихиду по покойном поэте»2.

Ця панахида, організована, звичайно, Бодянським, який довго жив у

________________________________

1 Т.С. Гриц. М.С. Щепкин. Летопись жизни и творчества. С. 666—667.

2 Вперше опубліковано мною в газеті «Голос Просвіти» (№ 15, 12-18 квітня 2007 р.).

Газетному провулку й знав священиків церкви Успіння Божої Матері1 (у ній він навіть вінчався), з усією переконливістю показує справді благоговійне ставлення московських друзів і знайомих Шевченка до пам’яті про нього2. Вона пройшла за 20 днів до того, як домовину з прахом Шевченка привезли в Москву по дорозі з Петербурга в Україну і встановили в храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі.

Якщо москвичі зібралися на панахиду в церкві Успіння Божої Матері коли труна з тілом поета ще лежала в холодній петербурзькій землі, то вони ніяк не могли пропустити панахиду над прахом Шевченка в арбатській церкві святого Тихона3.

_________________________



1 Будинок Софії Ігнатьєвої, в якому жив Бодянський, в «Алфавитном указателе к плану Тверской части» числився під № 288, а церква Успіння — під № 282, тобто знаходилася поруч. Саме в цій церкві влітку 1857 року відбулося вінчання Бодянського з Марфою Артем’євою.

2 Так само можна сказати й про петербурзьких друзів і знайомих поета, в тому числі, тих, які в той час знаходилися за межами Росії. Скажімо, сім’я Толстих — Федора Петровича, Анастасії Іванівни та їх доньки Катерини (Юнге) — перебували за кордоном, і Катерина Федорівна згадувала: «Як громом вразила нас неждана звістка про смерть Шевченка. На чужині відслужили ми по ньому панахиду, але в думці були разом з друзями, біля його домовини…» (виділено мною. — В.М.).

3 Зазирнувши в історію церкви в Газетному провулку, побачимо, що в сиву давнину між вулицями Нікітською і Тверською пролягав глибокий і довгий яр, над яким здавна височів храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Це сусідство дало назву місцевості — Успенський вражек. Церква впродовж століть називалася Успіння Божої Матері на Успенському вражку. В XVII — на початку XVIII століть і провулок називався Успенським і Успенським вражком.

Дослідники вважають, що церква існувала вже в 1531 році, бо в Никоновському літописі під цим роком згадується Успенський вражек. Вона була дерев’яною, однопрестольною. Кам’яний храм з вівтарями Миколи Чудотворця та Іоанна Предтечі побудував у 1647 році Григорій Горихвостів. 1775 року замість першого вівтаря була побудована церква Миколи Чудотворця. Наприкінці ХVІІІ століття храм обновили.

В 1857—1860 роках, тобто в часи приїздів Шевченка в Москву, храм був увесь перебудований заново на кошти купця Сергія Живаго (на жаль, була зламана огорожа з написом про Горихвостова). У церкві три престоли — Успіння, преподобного Сергія та Усікновення голови Іоанна Предтечі.

Церква була закрита в 1924 році. Община зареєстрована в 1992 році, з 2000 року в основному храмі відбуваються богослужіння. Настоятель храму (з 1996 року) — священик Володимир Лапшин.

В квітні 2007 і 2008 років в московській церкві Успіння Божої Матері на Успенському вражку, що в Газетному провулку, 15 на сороковини після дня смерті Тараса Шевченка відбулися молебні, організовані Культурним центром України в Москві. Започатковано нову традицію, яку треба продовжувати.

Ще один дорогоцінний факт, який мені вдалося встановити, вперше тепер оприлюднюю. В тих же «Московских ведомостях» за 28 лютого 1862 року знайшов я таку замітку: «Панахида по Т.Г. Шевченке. 26-го февраля исполнился год со дня смерти народного поэта Украины. В этот день небольшое число (40 чел.) поклонников и почитателей таланта Малорусского поэта собрались в церкве Тихона Чудотворца, что на Арбате, и отслужили панахиду скромно и без всяких речей, как это обыкновенно полагается. В этой самой церкви стоял гроб покойного при перевозе тела Шевченка из Петербурга на Украину».

Таким чином, ставлення до поетових панахид у Шевченковій Москві було святим, а згадка про 40 учасників панахиди в лютому 1862 року, як про «невелике число», напевне, ще раз опосередковано свідчить, що в квітні 1861 року людей було значно більше.

До речі, в лютому 1862-го Щепкін був у Москві (з 17 лютого театри були закриті на час Поста й Пасхи), і його участь у згаданій панахиді цілком вірогідна.

Повертаючись до квітня 1861 року, зазначу, що є всі підстави розглядати інформацію про присутність тоді в храмі святого Тихона Бодянського, Тихонравова і Шугурова, як одинокий, але щасливий документальний знак того, що в тій панахиді над прахом поета взяли участь, по-перше, близькі друзі Шевченка, як Осип Бодянський, по-друге, прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як Микола Тихонравов, і, нарешті, молоді люди, як Микола Шугуров. Тобто, вони втрьох уособлюють значну частину москвичів, які прийшли попрощатися з великим українським поетом.

Після царського маніфесту про відміну кріпосного права студентство захвилювалося, і це серйозно стурбувало московські власті. Професор Осип Бодянський писав невдовзі після панахиди над прахом Шевченка в церкві святого Тихона: «В университете нашем дивная совершается. Кажется, последняя кончина ему приходит. Странные пророчества ходят насчёт его. Горе ему, если десятая часть сбудется».


«Ми плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть»
Хто ж міг усе бачити й знати про панахиду над прахом Шевченка? Студенти Московського університету(тоді в ньому навчалося понад 2 тис. чоловік), передусім, із українців, яких було чимало на панахиді.

Відомо, що в університеті діяли підпільні суспільно-політичні гуртки, до яких входили українські студенти. Члени цих гуртків, як правило, були знайомі з безцензурною поезією Шевченка. Скажімо, в гурток «Вертеп» (1856—1859 роки) входили О.Котляревський, М.Свириденко, П.Єфименко. На рубежі 50-60-х років в університеті існував гурток І.Аргіропуполо — П.Зайчневського, який видавав літографованим способом і поширював твори Шевченка. У висновках згаданої університетської комісії зазначалося, що «литография лекций послужила поводом к распространению недозволенных сочинений». Навіть заклик Зайчневського «до сокири», кинутий в суспільну думку, певно, взятий із поезії Шевченка. Один із активних учасників цього гуртка Л.Ященко листувався з «вертепником» Єфименком. При арешті Ященка й Аргіропуполо в них було знайдено твори Шевченка1.

Важливо пам’ятати, що наприкінці 1850-х років у Московському університеті склалася Українська студентська громада, в якій нараховувалося близько 30 чоловік2, що ставила за мету, за словами Марка Вовчка, «працювати для України». Серед головних членів громади назвемо Фелікса Волховського3, Івана Силича, Миколу Шугурова, Валеріяна

_____________________________



1 И.Карабутенко, А.Марусич, М.Новохатский. Шевченко в Москве. С. 98, 100—103.

2 В 1865 році кількість членів становила 63 чоловіка. Українська громада була ліквідована властями в 1866 році.

3 Волховський Фелікс Вадимович (1846—1914) — поет, письменник і перекладач. На деяких його творах позначився вплив Шевченка. Пропагував поетичну спадщину Кобзаря в еміграції в Лондоні.

Родзянка, Івана та Михайла Роговичів, Павла Капніста1, Миколу Калениченка, Василя Гука, Володимира Тхоржевського, Іллю Деркача. Членами Громади можливо також були Ананій Брежинський, Семен Гирчич, Микола Динник, Михайло Максимович, Олександр Милорадович, Павло Прокопенко, Іван Самойлович, Віктор Скипський2.

Бібліотекар Української громади Микола Шугуров свідчив: «Ми знали напамять численні вірші Шевченка і плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть» (виділено мною. — В.М.). Безперечно, що члени Громади взяли участь у зустрічі труни з поетовим прахом у Москві й у панахиді в храмі Тихона Амафунтського. Можна також із великою впевненістю стверджувати, що на панахиді було чимало студентів Московського університету з росіян, поляків та інших національностей.

Якраз тоді університет у зв’язку з відміною кріпосного права переживав переломний час і піднесення волелюбності, до нього потягнулася нова молодь з провінції. Студентство захвилювалося, і це серйозно стурбувало московські власті. Професор Осип Бодянський писав невдовзі після панахиди над прахом Шевченка в церкві святого Тихона: «В университете нашем дивная совершается. Кажется, последняя кончина ему приходит. Странные пророчества ходят насчёт его. Горе ему, если десятая часть сбудется». Молода актриса Олександра Шуберт у своїх спогадах згадувала, як Щепкін відволік її від участі в студентських сходках: «В Москве начались студенческие волнения… Кто-то из знакомых сказал М.С. Щепкину, что я хожу на сходку. В день катастрофы, когда били студентов, я по обыкновению отправилась на сходку. На Моховой встречается Михаил Семёнович на извозчике: “Иди назад, я еду к тебе чай

_____________________________

1 Капніст Павло Олексійович (1842—1904) — син декабриста Олексія Капніста, з яким Шевченко познайомився в 1843 році в селі Мойсівці. Олексій Капніст познайомив Шевченка в Яготині з Варварою Рєпніною.

2 Докладніше див.: Олександр Стовба. Українська студентська громада в Москві 1860-х років. — Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. — Нью-Йорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1977. С. 411—453.

пить”».


В університеті відмінили навіть традиційну форму одягу, що було серйозною ознакою демократизації студентського життя, адже впродовж багатьох років студенти мали суворо додержувати форми. Не випадково Лев Толстой писав: «вступая в Университет, я уже не думал о поприще науки,.. а о мундире с синим воротником...» У травні 1861 року вступні екзамени в університет проходили більш демократично, екзаменаторами виступали вчителі гімназій під головуванням когось із університетських професорів, вони доброзичливіше ставилися до вихідців із простого люду. Водночас, намагаючись вгамувати студентські пристрасті, університетське начальство ввело нові правила, що звужували права студентів і перешкоджали доступ в університет демократичним елементам.

Не сумніваюся в тому, що студенти Московського університету запримітили на панахиді значно більше відомих у Москві облич, ніж Олександр Лазаревський, і пропустити улюбленого артиста Михайла Щепкіна вони ніяк не могли. Але, скоріше за все, не здогадалися чи не мали змоги відразу розповісти про це в пресі. Тим паче, що називати публічно прізвища учасників панахиди не було безпечно. Та й у майбутньому, на жаль, ніхто не залишив про цей печальний день спогадів.

Як ми вже знаємо, Лазаревський особливо наголосив, що разом із ним про панахиду в храмі святого Тихона «добре пам’ятає і М.В. Шугуров». Немає сумніву: тоді, на самому кінці Шевченкового століття, вже літні люди говорили між собою про перебування домовини Шевченка на Старому Арбаті! Лазаревський розумів, що для більшої достовірності й вагомості треба назвати ще одного живого свідка цієї події1. Шугуров якраз і був таким очевидцем. Якби він у 1861 році відправив у часопис
_____________________

1 Микола Шугуров помер у 1901 році, а Олександр Лазаревський у 1902 році.
«Основа» розповідь про панахиду над тілом Шевченка на Арбаті, то її, безперечно, було б опубліковано. Проте студент з України, мабуть, і помислити не міг тоді про виступ у пресі. Але чому він не зробив цього пізніше, коли вже займався шевченкознавством і співробітничав у «Киевской старине»?! Принаймні, через десятки років привід однозначно був, адже Лазаревський звернувся до нього — очевидця! — за підтвердженням своїх спогадів. А Шугуров, можливо, вже не пам’ятав конкретних людей, які були в церкві Тихона. Чи він таки не мав чого додати? А може Шугуров вважав, що досить буде свідчення людини, яка разом з Честахівським супроводжувала труну?

Я довго шукав відповідь на ці питання і нарешті знайшов її у свідченні людей, які добре знали Миколу Васильовича, — у співробітників «Киевской старины». Вже після смерті Шугурова журнал писав про свого автора: «К сожалению, сравнительно редко Н.В. Шугуров брался за перо, да и то в большинстве случаев А.М. Лазаревский побуждал его поделиться с читателями богатыми сведениями, которыми, несомненно, обладал Н.В. Шугуров и которые он, к сожалению, совсем неиспользованными унёс с собой в могилу» (виділено мною. — В.М.).

У неопублікованому щоденнику Шугурова зустрів запис: «Теперь, перенесшись в прошлое, я как будто опять переживаю и то, что меня когда-то радовало, и то, что меня потом мучило». В іншому місці щоденника обпекли слова: «Трудно всё записать…»

Серед відомостей, які забрав з собою в могилу скромний і мовчазний від природи Шугуров, я поставив би на перше місце дорогоцінну в наш час інформацію про перебування домовини з прахом Тараса Шевченка в Москві. Дуже шкода, що Шугуров не залишив спогадів про 27—28 квітня 1861 року... Так, так, я добре знаю, що історія не терпить умовного способу, але ж як шкода!



Перший храм по дорозі в Україну

Щодо відомих москвичів, то може вони не знали про прибуття домовини з прахом Шевченка на Старий Арбат? Адже в московських газетах немає жодного попереднього повідомлення про цю подію чи наступну розповідь про неї. Разом з тим, важко уявити, що печальна вістка могла обійти друзів і знайомих поета. Тоді чому ми нічого не відаємо про прощання з поетом у храмі Тихона в квітні 1861 року того ж Михайла Щепкіна чи Варвари Рєпніної, багатьох інших московських друзів і знайомих Шевченка? На мій погляд, лише тому, що з причини дивовижного й нез’ясованого збігу обставин про це не залишилося жодного документального свідчення. Таке буває, і вчений має з цим рахуватися. Історик змушений змиритися перед браком звичайного факту, що, здається, вислизнув від обов’язкового тлумачення. Проте письменникові, який узявся б описати московську панахиду в художньому творі, треба було б лише довідатися, чи були московські знайомі Шевченка в той день у місті, і, не вагаючись, «привести» їх на церковну службу в храмі Тихона Амафунтського... Не випадково поетично-розкута З.Тарахан-Береза пише, що з поетом прийшли попрощатися не лише Бодянський і Тихонравов, але й «письменники, актори». Втім, Олександр Лазаревський і Микола Шугуров чесно заявили, що інших учасників панахиди вони просто «не пам’ятали» і що їх «здається, не було». В цих словах є відсутньою будь-яка категоричність.

До речі, в своїй книзі «Святиня» Тарахан-Береза доречно вміщує малюнок Григорія Честахівського «Домовина Т.Г. Шевченка в церкві», зроблений в дорозі з Москви в Україну, в контексті матеріалу про перебування праху поета в церкві Тихона на Арбаті. Хоча малюнок не датований, на мою думку, Честахівський зафіксував поетову домовину саме в цьому старовинному й знаменитому храмі — першому по дорозі в Україну. За це свідчить і значний обшир церкви, що відчувається в малюнку. Честахівський зобразив Шевченкову домовину, покриту китайкою, тоді, коли вона залишилася наодинці з Богом, і в атмосфері розлита тиха урочистість цієї миті. Поруч з домовиною лише одна постать, мабуть, священик, а на відстані — скоріше за все, хтось із друзів поета (можливо, Олександр Лазаревський?).

Отже, домовину з тілом Шевченка було встановлено в храмі, над входом у який був напис: «Церковь Тихона Чудотворца, что у Арбатских ворот». Назву було дано на честь православного святого, чудотворця Тихона, що народився на острові Кіпр у місті Амафунті, був там єпископом і обернув багатьох язичників у Христову віру (помер у 425 році). У письмовій спадщині поета немає жодної згадки про цього святого, тоді як Шевченко неодноразово торкався пам’яті святих Бориса і Гліба; церква їх імені знаходилася неподалік на Арбатській площі. Місце над річкою Альтою в Україні, де «бешеный честолюбец, окаянный Святополк, зарезал родного праведного брата своего Глеба» згадано в повістях Шевченка «Капитанша» й «Близнецы». В «Археологічних нотатках» він зазначав, що в Переяславі «на месте, где по преданию убит князь Борис, построена недавно церковь...»

За документами церква святого Тихона Амафунтського відома з 1620 року, проте існувала ще до царів Романових, бо одержувала ругу. Була дерев’яною і в 1629 році згоріла, після чого збудовано з цегли. В 1689 році на її місці звели нову церкву, освячену в день пам’яті святого Тихона 16 червня Патріархом у присутності цариці Софії1. В 1756 році граф Г.І. Головкін прибудував з півдня Воскресенський вівтар, рівновеликий самій церкві. Тому церква Тихона Амафунтського мала незвичайний для право-

______________________



1 Впродовж довгого часу це всіляко підкреслювалося. Скажімо, в «Путеводителе по Москве», виданому 1824 року читаємо: «Церковь Святого Тихона Амафунтского, у Арбатских ворот, освящена 1689 года в присутствии царевны Софьи Алексеевны».
славного храму «парний» вигляд, що складався із двох симетричних і майже однакових зовні половин, північної та південної. Після пожежі 1812 року храм хотіли знести, але парафіяни його відстояли. В 1813 році була зведена нова дзвіниця, що відразу зарахувала храм святого Тихона до того типу московських післяпожежних церков, увінчаних банею без барабана, в яких особливо виразним і красивим був явний контраст між громіздкістю і важкою лапідарністю об’єму храма та спрямованою угору стрункою дзвіницею. На превеликий жаль, у сучасній Москві не збереглася жодна з таких унікальних церков.

У Центральному історичному архіві Москви знайшлися документи про те, що в 1861 році церква була «зданием каменная, с таковою же колокольнею, крепка», престолів у храмі було три: «в настоящей, во имя святого и Чудотворца, Тихона Амафунтского, в приделах: во имя Божией матери, именуемой Утоли мои печали и во имя святителя Николая»1. З інших джерел відомо, що в церкві знаходилася ікона «Богоматір Галатська»2, що нині зберігається в Третьяковській галереї. Москвознавець Іван Кондратьєв наприкінці ХІХ століття повідомляв у книзі «Седая старина Москвы», що в церкві, крім згаданої ікони «Вгамуй мої печалі» знаходився ще якийсь «найдавніший список». Все це важливо пам’ятати, бо ж і Шевченко в «Археологічних нотатках» описував стародавні церковні книги і предмети, які мали значну історико-культурну цінність. Зовнішній вигляд храма святого Тихона можна побачити на фотографії другої половини ХІХ століття та на гравюрі художника Івана Павлова «Церковь святителя Тихона Амафунтского у Арбатских ворот.


_______________________

1 Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181—190; ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201—205.

2 Назва отримана від Галати — частини Костантинополя.

Мальовничий силует церкви святого Тихона понад два століття прикрашав Арбатську площу1, перегукуючись з сусідньою церквою Бориса і Гліба. Разом вони складали архітектурну домінанту площі.

Чому було обрано саме цей храм біля Арбатських воріт? Адже від вокзалу, який розташовувався на околиці північного сходу міста, до центру, тобто до Арбатської площі — немалий шлях і можна було зупинитися, скажімо, в якійсь ближній церкві або навпаки відразу перевезти домовину в один із храмів на виїзді з Москви по шляху, що вів в Україну. (В Києві студенти хотіли везти домовину поета до університетської церкви, але митрополит Арсеній визначив для неї парафі яльну церкву Різдва Христового, найближчу до Дніпра, по якому її було відправлено пароплавом у Канів).

______________________



1 Церкву Тихона Амафунтського знесено в 1933 році. Її адреса була — Арбатська площа, 14. На місці церкви збудовано павільйон станції «Арбатська» Фільовської лінії. Начальник будівництва станції Я.Гітман залишив потрясаючу розповідь:

«Приспосабливаясь к трассе, мы избрали отправной точкой для развития работ конец Никитского бульвара (шахта № 36) и бывшую церковь Тихона на Арбатской площади (шахта № 37). В отличие от многих других станций геология нашего участка оказалась чрезвычайно благоприятной для строительства. Мы, как говорится, только "замочили пятки" в воде, в то время как наши товарищи по строительству прочих станций захлебывались в плывунах и подземных водоносных грунтах. Так называемый культурный слой на нашем участке достигал толщины 3-5 метров. И только на уровне 10,5-13 метров появлялась вода…



Бетонный завод мы устроили в помещении бывшей церкви Тихона. Но мы не сказали, что самые стены церкви использовали как материал для производства бетона. Мы постепенно срезали верхушку церкви и направляли в стоявшую внизу камнедробилку. Таким образом, верхняя часть церкви была своеобразной каменоломней, а нижняя тепляком для бетонного заводаКаменоломни” нам хватило только до половины апреля. К этому времени церковь была разобрана окончательно» (виділено мною. — В.М.).

Таким чином, у квітні 1933 року, через сім десятиліть після того, як у церкві Святого Тихона знаходилася домовина з прахом Шевченка, Божий храм було використано для виготовлення бетону в основу московського метрополітену.

Оскільки звістку про смерть Шевченка в Москві першим отримав, очевидно, Бодянський, церкву, скоріше за все, вибирав він. При цьому Бодянський враховував кілька моментів і відомих йому обставин. Серйозним аргументом на користь арбатського храму могло стати те, що Михайло Лазаревський, підстарший з шести братів Лазаревських, який узяв на себе клопоти про перевезення поетового тіла в Україну, найперше в Москву, мав помешкання в Сивцевому Вражку в будинку Димкової1, тобто недалеко від храму святителя Тихона. Було зрозуміло, що Олександру Лазаревському, який безпосередньо супроводжував тіло Шевченка, зручніше було зупинитися на Старому Арбаті. (Між іншим, після закінчення університету Олександр Лазаревський з літа 1858 року два роки жив у Москві2 і також мав тут знайомства). До того ж, вибір арбатського храму для зупинки й панахиди давав перевагу, бо з нього легко було виїхати на шлях в Україну. Не виключено, що у Бодянського чи Лазаревських були знайомі або рекомендовані друзями церковнослужителі в церкві Тихона Амафунтського. Не можу не висловити також припущення, що друзі Шевченка, передусім історики Осип Бодянський і Олександр Лазаревський, враховували й те, що біля церкви святого Тихона стояли козаки Петра Сагайдачного перед штурмом Москви в 1618 році. Напевне, бралася до уваги й престижність Арбату, його близькість до Кремля. Церква Тихона Амафунтського, між іншим, входила до Білого міста, тоді як, скажімо, ближня від неї церква Миколи Явленого на Арбаті

_____________________



1 Останні роки життя професійний чиновник Михайло Лазаревський, який керував справами та маєтками російського археолога, графа Олексія Уварова, мав у Москві, мав неабиякі зв’язки в місті.

2 Олександр Лазаревський згадував: «... Щодня майже зустрічався я з Тарасом Григоровичем (у Петербурзі. — В.М.) до літа 1858 року, коли по закінченні університету переселився разом з музеєм і бібліотекою гр. Уварова до Москви».

вже знаходилася в Земляному місті1. Взагалі все, що було пов’язане з похороном Шевченка та перевезенням його праху, друзі намагалися робити найкращим чином і не шкодували грошей.

Про все це я розповів у червні 2005 року видатному арбатознавцеві Сигурду Шмідту, який на той час уже 83 роки жив на Арбаті і знав про нього, здається, все. Сигурд Оттович сказав, що церкви Бориса і Гліба та святого Тихона були дуже шанованими серед професури та викладачів Московського університету. Це лише підтверджує, що у виборі храму для панахиди значну роль відіграв Осип Бодянський. Зауважу, до речі, що Московський університет і його домова церква Тетяни Великомучениці, як і церква Тихона Амафунтського, знаходилися на території однієї і тієї ж дільниці міста — Тверської. В Тверській дільниці жив і Бодянський. Тому професорові легше було організувати студентів університету для супроводу домовини з вокзалу на Старий Арбат. У цьому супроводі брали також участь викладачі й випускники університету, передусім, вихідці з України, зокрема, славісти, пов’язані з Бодянським.

Відомо, що петербурзькі Шевченкові друзі зібрали на похорон поета та перевезення його праху в Україну більше тисячі карбованців, що складало на той час значну суму. Скажімо, проїзд у потягу з Петербурга до Москви коштував усього 6 крб. 50 коп., дорога від Тули до Орла на конях — близько 122 крб., а горілка для візників на цей шлях — 2 крб. 40 коп. Поетові друзі не допускали в дорозі нічого такого, що могло б зашкодити


___________________



1 Церква Тихона Амафунтського якийсь час входила до Міської дільниці разом із кремлівськими соборами і дзвіницею Івана Великого, а затим — до Тверської дільниці разом із храмом Христа Спасителя. Церква Миколи Явленого належала до Арбатської дільниці Москви.

достойному супроводу його праху1.

У цьому контексті розповім про цікавий історичний факт. У жовтні 1882 року Микола Білозерський опублікував у «Киевской старине» статтю «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831—1861 г.)», в якій, посилаючись на Михайла Лазаревського, стверджував: «В Москве гроб Шевченка стоял за городом, на дворе какого-то столяра, среди куч стружек; стечение публики было значительное». Якось так сталося, що півтора десятиліття ніхто публічно не заперечив інформацію про заміський двір столяра. В 1893 році пішов з життя Григорій Честахівський, але залишався Олександр Лазаревський, який нарешті сказав своє вагоме слово. «Гроб Шевченка... среди куч стружек...»? Той, хто супроводжував труну, відповів коротко й категорично: «Это неверно». Його вустами друзі Шевченка, які вклали душу в організацію останньої дороги Кобзаря в Україну, поправили кричущу неточність, що межувала з явною неповагою до їх турбот про перевезення поетового праху в Москву. Здається, першим серед шевченкознавців минулого століття звернув увагу на це Всеволод Чаговець, який писав: «В воспоминаниях В.М. Белозерского2 есть указание на то, будто гроб поэта пришлось поставить где-то на окраине Москвы, на задворках у какого-то столяра, в сарае, среди всякой рухляди. Это было бы очень обидно за Москву. Но, к счастью, это

_______________________



1 Лазаревський і Честахівський продумали все до деталей, зокрема передбачили гроші не лише на оплату візників і паромщиків на ріках, але й на горілку для візників і змащування дрог у дорозі. Коней на станціях Лазаревський і Честахівський міняли дуже швидко. Російський поет О.Фет у спогадах писав зі слів своєї дружини: «... От Тулы жену мою на каждой станции догонял и затруднял в получении лошадей гроб Шевченка, сопровождаемый ассистентами, перевозившими тело его на юг».

2 Насправді, йдеться про спогади Миколи (а не Василя) Білозерського.

неправда»1. Олександр Лазаревський, як уже відомо, дав абсолютно точну адресу перебування труни з прахом Шевченка — арбатський храм святого Тихона. Проте, й інформацію, яку розголосив Білозерський, не варто відкидати категорично; цілком можливо, що, виїхавши з Москви, жалобний супровід зупинився, щоб востаннє розпрощатися з прахом Шевченка. (Нагадаю, що в Орлі поетову труну аж до кінця міста супроводив священик і велика кількість людей, а за містом було відправлено ще одну панахиду)2.

Можливо, підмосковний двір столяра було вибрано для того, щоб ще раз перевірити в далеку дорогу дроги — віз, пристосований для перевезення гробів. Підтвердження цьому знаходимо в листі Олександра Лазаревського до Григорія Честахівського зі скрупульозним рахунком витрат на перевезення тіла Тараса Шевченка з Петербурга до Києва.

Познайомимося з початком цього документа, який стосується витрат, пов’язаних із Москвою:

«Счет денег, издержанных на перевезение тела Т.Гр. Шевченка из Петербурга до Киева.

Провоз тела из СПБ до Москвы — 55 р.

Провоз Ал. Лазаревского и Гр. Честахов-

ского до Москвы — 13

Прогоны от Москвы до Серпухова — 15

________________________



1 Втім, у дорозі траплялося, мабуть, всяке. Павло Якушкін писав про перебування труни в Орлі:

«— Где стоит гроб? — спросил я кого-то, проходя к почтовой станции.

— Ступайте в ворота, там на дворе под сараем!

Вхожу: на дворе под навесом, среди пустых ямских телег, на куче навоза, стоят дроги с гробом, покрытым

Червоною китайкою,

Заслугою казацкою!..»



2 Павло Якушкін писав про це: «Толпа народу более и более прибывала… священик отслужил панихиду, и поезд тронулся. По пути толпа народу увеличивалась, как снежный ком… И, несмотря на страшную жару, провожали поэта за шоссейную заставу. За заставой отслужили панихиду…» (виділено мною. — В.М.).

Извозчик в Москве — 1

На водку ямщикам от Москвы

до Серпухова — 1.25

Смазка — 121...»

Увага! Ось це перше змащування мастилом дрог (в дорозі їх було кілька) могло бути зроблене відразу на виїзді з Москви у місцевого столяра...



Імена для памяті
Хто ж відправив панахиду над Тарасом Шевченком у Москві? Хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27—28 квітня 1861 року? Мені дуже хотілося нарешті назвати (через майже півтора століття!) імена церковнослужителів храму святого Тихона, залишити їх у нашій пам’яті. Пошуки в Центральному історичному архіві Москви виявилися вкрай складними: архів Московської духовної консисторії після Жовтневої революції серйозно постраждав. Але все-таки збереглися справи деяких московських храмів — церковні книги, переписка шести сороков2, у тому

_________________



1 Копійок.

2 Сóрок — чотири десятка. У Володимира Даля читаємо, що в старовину рахували сорокáми: перший сорок, другий сорок і т.д. За переказами, в Москві нараховувалося 40 сороков церков (тобто 1 тис. 600), хоча насправді їх було значно менше. Вже згаданий нами німецький мандрівник Іоганн Георг Коль писав стосовно московських церков кінця 30-х — початку 40-х років: «Загальну кількість їх встановити дуже важко, і різні автори дають про це різні відомості. В той час, як одні говорять про півтори тисячі московських храмів, інші визначають їх загальну кількість в п’ятсот, а треті скорочують цю цифру до двохсотшістдесяти. Все залежить, звичайно, від того, як проводити підрахунок і що розуміти під церквою». Скажімо, якби коли-небудь порахували всі церковні вівтарі, то цифра перевалила б за сóрок.

Москвознавець ХІХ століття Іван Слонов писав, що в 70-х роках нараховувалося 329 православних храмів, а Петро Ситін зазначав, посилаючись на дослідника московських храмів М.І. Александрівського, що число їх ніколи не перевищувало 500 одиниць разом з домовими і монастирськими церквами. Сучасні дослідники вважають, що кількість храмів у Москві наближалася до тисячі. Як би там не було, до сóрока, як об’єднання храмів, частіше всього, входило менше чотирьох десятків церков. У документах, які мені довелося вивчати, сорока нараховували від 14 до 35 храмів. Вони були розділені на староства і благочинія (відділення).

числі Пречистенського, до якого і входив храм Тихона Амафунтського. В «Списке церквей Московской епархии» церква «Тихоновская у Арбатских ворот» стоїть під № 27 у 1-му відділенні Пречистенського сорока. В архівному путівнику довідався про наявність «Метрики церкви Тихона Чудотворца возле Арбатских ворот»1. Зажевріла надія, адже метричні книги традиційно складалися з трьох частин: про тих, які народилися, тих, які вступили в шлюб і тих, які померли. Можливо, в останній — третій — частині метрики храму залишилася хоча б якась інформація про панахиду над тілом Шевченка? Проте в отриманих в архіві матеріалах навіть згадки про храм Тихона Амафунтського не знайшов і, здавалося, що тепер уже втоплюся в архівному морі безнадійно. Час ішов, а результатів не було. В ті дні гортав якось Шевченкові поезії, й в очі впали рядки:

1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка