Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка28/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Московского Обер Полицмейстера


Рапорт

Означенный в предписаниях Вашего Сиятельства к бывшему Г-ну Обер-Полицмейстеру и ко мне, от 26 сентября прошлого года и 5 сего марта за №№ 1066 и 2192, отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижнегородской губернии проездом в СПетербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева.

О чем имею честь донести Вашему сиятельству, присовокупляя, что за Шевченко до выезда его отселе в СПетербург, строгий полицейский надзор учрежден.

___________________



1 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 15.

2 Ці два документи поки що не знайдені. Хоча зміст їх напевно суттєво не відрізняється від вищенаведеного доносу Нижньогородського начальника.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 332.

“26” марта 1858 года»1.



Кропоткін уважно прочитав папір, залишився задоволеним його службовою улесливістю та діловою лаконічністю, схвально відзначив, що звернення до військового генерал-губернатора написане цілковито з великих початкових літер, які виписані особливо красиво та вишукано, як втім, і назва його — Кропоткіна — посади. Особисто вписуючи свої регалії та старанно виводячи підпис, він знову відчув якесь внутрішнє занепокоєння і знову уважно прочитав рапорт. Потім різко і рішуче підкреслив у кінці четвертого рядка: «отставной рядо-»; перенос цього слова, три літери — «вой» він уже не чіпав, оскільки перо мимохіть потяглося до справжнього джерела роздратування полковника — прізвища піднаглядного. Коли Кропоткін гнівливо підкреслив два слова — «Тарас Шевченко» — його рука здригнулася, і документ це назавжди закарбував...

Відверто брехливий рапорт про Шевченка підписав виконувач обов'язків московського обер-поліцмейстера. Та Кропоткіна можна зрозуміти: не хотів полковник втрачати цю вигідну посаду. Ніяк не хотів! Тому й згрішив мимоволі. До того ж був упевнений, що військовий генерал-губурнатор Арсеній Закревський не вникатиме в цю справу, тим більше не стане перевіряти. Інакше полковник не посмів би доповідати про прибуття в Москву піднаглядного Шевченка в день його ... від'їзду.

Взагалі в цей час поліцейський нагляд був поставлений поганенько. Постійні агенти вешталися ринками і трактирами, дуже рідко проникали в будинки «пристойного товариства», в якому обертався всі дні свого перебування в Москві Шевченко. Шпигуни-добровольці приносили, як правило, фальшиві донесення, які часто були результатом зведення дріб-

______________________



1 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 11.

них рахунків. Оточення Шевченка в Москві таких осіб не вміщувало. Що стосується постійного нагляду, то він, за словами дослідника Петра Кошеля, «певно, здійснювався відносно рідко і найчастіше працював вхолосту».

Утім, обер-поліцмейстера стурбувало зовсім інше: йому ще треба було доповісти про «відбуття» піднаглядного Шевченка з Москви. Кропоткін із цим справився блискуче. Вичекавши декілька днів, він звернувся до Закревського знову:

«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность

Московского Обер Полицмейстера



Рапорт

В дополнение к рапорту моему от 26 минувшего марта за № 332 имею честь донести, что отставной рядовой Шевченко 4 сего апреля выехал из Москвы в СПетербург.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 368.


“9” апреля 1858 года»1.

Як бачимо, на цей раз московський обер-поліцмейстер не спішив доповідати відверту неправду, все одно Шевченко давно відбув із Москви. Зрештою, в канцелярії московського військового генерал-губернатора про це не знали і, отримавши рапорт Кропоткіна, 12 квітня наклали на ньому резолюцію: «Уведомить С.Петербургского Военного генерал-губернатора». Той, очевидно, здивувався надто пізньому повідомленню про опального поета, який уже понад півмісяця жив у Петербурзі.


_________________________

1 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 12.


«Зустрівся з моїм незабутнім другом М.С. Щепкіним»
Розставшись 26 березня 1858 року в Москві, друзі невдовзі знову зустрілися в Петербурзі — 14 травня. Цього дня Шевченко записав у щоденнику: «…Сегодня прихожу к графине Настасье Ивановне (Толстої. — В.М.) обедать и встречаюсь с моим единым, моим незабвенным другом М.С. Щепкиным. Он приехал сюда по случаю юбилея Гедеонова1 и, не зная моего адреса2, искал меня в Академии и зашёл к графине, зная, что я там бываю. Догадливый мой великий друг».

З цього видно, що в Петербурзі Щепкін найперше шукав Шевченка. Того дня вони разом з сімейством Толстих відправилися до адмірала Аркадія Голенищева, який свого часу навчався разом із Федором Толстим у морському кадетському корпусі й підтримував з ним дружні взаємини: «Старик был в восторге от неожиданного гостя» (Щепкіна. — В.М.). Друзі домовилися зустрітися наступного дня: «Обещался быть у Михайла Семеновича в 7-мь часов утра и проспал до 10-ти. Хорош приятель». Справді, непростимий промах! Втім, 16 травня: «Не умывшись, поехал к Михайлу Семёновичу, но он уже исчез». Знову невдача! Та й закінчив той день Тарас Григорович так, що, знай Михайло Семенович, отримав би від нього прочухана: «Вечером восхищался пени-

_____________________

1 Напередодні, 13 травня, Щепкін від імені московських артистів був присутній на двадцятип’ятиріччі перебування Олександра Гедеонова директором імператорських театрів. Давній приятель Щепкіна петербурзький актор Іван Сосницький, вітаючи Гедеонова, вигукнув: «Русские артисты обязаны вам своим гражданством». Пізніше Михайло Семенович відреагував: «Это неправда, в гражданстве русских артистов Гедеонов не виноват ни душой, ни телом, а если кому они обязаны, так мне или случаю».

2 Повернувшись із заслання Тарас Шевченко майже три місяці жив у Михайла Лазаревського, який працював управителем маєтків і справ графа Олексія Уварова і мав помешкання в його будинку. Адресу він позначав так: «В С.-Петербург, в Большой Морской, дом графа Уварова. Его высокоблагородию Михаилу Матвеевичу Лазаревскому».

ем милочки Гринберг1; с Сошальским2 и Семёном3 в восторге заехали ужинать к Борелю4 и погасили свои восторги у Адольфины. Цинизм!» І вже безпосередньо звідси наступного ранку — знову до Щепкіна: «Из приюта Адольфины в 7 часов утра отправился к Михайлу Семёновичу, застал ещё в халате. Наговорились и уговорилися обедать у К.Д. Кавелина, что и исполнили в 4 часа». Отже, зі Щепкіним — у справді серйозну компанію. Кавелін Костянтин Дмитрович (1818—1865) — російський історик, юрист, соціолог і публіцист, професор цивільного права Петербурзького університету. В 1844—1848 роках був професором Московського університету, тоді з ним і познайомився Щепкін. У 1847 році Кавелін навіть підписався свідком при продажу будинку Щепкіним. У листі до сина Олександра Михайловича в серпні 1856 року Щепкін, зокрема, написав про нього таку фразу: «Кавелин всё тот же тёплый благородный человек, да сохранит его Господь на многие веки».

В 1855 році Кавелін написав записку про звільнення селян із кріпацтва за викуп, що ходила тоді в списках. Шевченка познайомив з Кавеліним Василь Білозерський 17 квітня 1858 року. Поет записав у щоденнику: «Привлекательно симпатическая натура». В той же час поет припав до душі професору, і 20 квітня Шевченко обідав у Кавеліна. У нього він познайомився з професором Олексієм Дмитровичем Галаховим (1807—1892) — істориком літератури, письменником, укладачем хрестоматій і автором підручників з російської літератури, шанувальником

____________________

1 Грінберг Ізабелла Львівна (1833—1877) — петербурзька співачка, учениця М.І. Глінки.

2 Певних відомостей про цю особу немає, проте в «Коментарях» до п’ятого тому Зібрання творів Т.Г. Шевченка висловлюється припущення, що це один із земляків поета, людина багата, можливо, К.Г. або Є.Г. Розаліон-Сошальський з Куп’янська Харківської губернії.

3 С.С. Гулак-Артемовський.

4 Петербурзький ресторан, відомий за ім’ям власника.
артистичного таланту Щепкіна. Вітаючи його з п’ятдесятирічним ювілеєм сценічної діяльності, Галахов писав: «Игра ваша не была лестью упадшему вкусу публики… Вы измеряли свою известность не громом рукоплесканий и не количеством сбора, а судом людей просвещённых и собственным судом своим». Як бачимо, Шевченкові везло на знайомства зі знайомцями Щепкіна.

21 квітня, зайшовши до Василя Білозерського, Шевченко застав у нього Кавеліна: «С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трёх часов утра. Школьничество. Но очаровательное школьничество!»

Характерний запис, що нагадує щоденникові нотатки московського періоду. Привертають увагу два моменти. По-перше, в розмовах із ученими чи письменниками Шевченко знову й знову повертався до болючої теми про минуле, сучасне й майбутнє «слов’ян взагалі і про земляків особливо». По-друге, в Петербурзі, як і в Москві, він обмінюється думками з різних питань, зокрема «психології й філософії», нарівні з відомим російськими вченими.

18 травня Шевченко знову зустрівся з Щепкіним у Анастасії Толстої: «Великий друг мой по просьбе графини прочитал монолог Скупого рыцаря Пушкина, Фейерверк и рассказ охотника из комедии Ильина1. И прочитал так, что слушатели видели перед собою юношу пламенного, а не 70-летнего старика Щепкина. Гениальный актер и удивительный старик2. По обещанию и я с горем пополам прочитал

______________________

1 Щепкін прочитав розповідь мисливця Горлопанова з комедії «Женихи, або Вік живи, вік учись», автором якої був не М.І. Ільїн, а Ф.Ф. Іванов, та монолог відкупщика Вєдьоркіна з комедії Ф.Ф. Кокошкіна «Виховання, або Ось придане».

2 Катерина Юнге записала 19 травня в щоденнику: «Михаил Семёнович читал нам “Скупого рыцаря” Пушкина и прочёл так хорошо, что совсем забываешь, что он такой коротенький, толстенький и совсем не похож на рыцаря; рассказывал рассказ какого-то откупщика, который принимал у себя графа и делал разные приготовления, и представлял охотника, это было верх совершенства».
им свои Неофиты. Не знаю насколько они меня поняли. По крайней мере, внимательно слушали».

Вибір поеми «Неофітів» — це дружній жест «возлюбленику муз і грацій», великому другу Щепкіну, і той оцінив його, відповівши читанням Шевченкової «Пустки». Катерина Юнге зафіксувала: «Щепкин тоже читал одно прелестное стихотворение Шевченко “Пустка” и прочёл его чудесно». Дякуючи цій юній шанувальниці поетової поезії, ми знаємо, що насправді Шевченко вражаюче прочитав «Неофітів»: «Потом Шевченко читал свою поэму… Боже мой, как это хорошо, даже и рассказать нельзя, как хорошо…» (виділено мною. — В.М.).

То був незабутній для обох друзів вечір, а наступного дня Михайло Семенович поїхав у Москву. Шевченко записав у щоденнику: «В 12 часов проводил моего великого друга М.С. Щепкина на Московскую железную дорогу… На Михайловском театре смотрел Садовского в роли Расплюева (Свадьба Кречинского). После Щепкина я не знаю лучшего комика».

Повернувшись додому, Михайло Семенович написав 23 травня листа Шевченкові, з якого видно, що в Петербурзі він отримав інформацію про недосить напружене творче життя поета, який чимало часу дозвільно проводив з друзями1: «Теперь два слова старика: за дело и за дело! Не давай овладевать собою бездействию».

Справді, за свідченням Олександра Лазаревського, «в ці перші місяці свого перебування в Петербурзі Тарас Григорович провадив життя досить безладне», Олександр Благовєщенський писав про «часте сидіння за хмільним столом», сам Шевченко нарікав на безперервні знайомства з новими приятелями, «які поспішали відзначати це дорогими обідами у всіляких Дононів». Але ж і в Москві було безліч нових знайомих, які з

_______________________



1 На початку 1859 року Шевченко зізнався в листі до Якова Кухаренка: «Я ще й досі не відпочив після тії проклятої неволі».

радістю приймали та частували звільненого поета! Так то воно так, однак у Москві, поруч із Щепкіним, усе було по-іншому: веселе застілля — в міру, з обов’язковим поверненням у сім’ю, що стала поетові рідною; прогулянки й візити мали впорядкований, сказати б, сімейний характер і т.д. і т.п. Одним словом, у Москві Тарас Григорович святкував своє щасливе повернення до вільного життя не лише з друзями та приятелями, але й разом із… батьком, яким і був для нього сімдесятирічний Щепкін. У Петербурзі поета, говорячи словами Катерини Юнге, «усі любили», він був «оточений теплою дружбою», «наш дім він вважав своїм». Сам Шевченко писав 4 липня 1858 року Іраклію Ускову: «А Питере мне хорошо пока… товарищи художники меня полюбили, а бесчисленные земляки меня просто на руках носят. Одним словом, я совершенно счастлив». Але справді сімейного тепла, сполученого з органічним батьківським наглядом, Шевченко у Петербурзі не здобув. І ми ще раз переконуємося в тому, якими справді щасливо-животворними були для Тараса Григоровича березневі дні в Москві, проведені з Михайлом Семеновичем.


«Твій старий друг Михайло Щепкін»
Прочитаймо повністю згаданого листа Щепкіна від 23 травня 1858 року:

«Друже Тарасе!


В бытность мою в Питере какой-то офицер из Нижнего привез ко мне в дом посылку на твое имя, которую при сем и препровождаю. Фамилию этого офицера все домашние забыли. Теперь два слова старика: за дело и за дело! Не давай овладевать собою бездействию. Графу и графине передай мой душевный поклон1 и уверь их, что внимание, ими мне старику оказанное, останется вечно в душе моей, и память о нем будет мною

______________________



1 Йшлося про подружжя Толстих — Федора Петровича і Анастасію Іванівну.

хранима, как святыня, до последних дней моих. Да нет, я не в силах высказать всего того, что чувствует мое сердце. Прощай! Сын мой Александр из Самары приехал1. Поклонись от меня всем моим знакомым, которых ты знаешь. Да еще раз: за дело и за дело!

Твой старый друг Михайло Щепкин» (виділено мною. — В.М.).

Посилка була лише приводом для написання листа, говорячи сучасною мовою, Щепкінів месідж містився в початкових словах, які вище акцентовані, і в їх повторі на самому кінці: «Да ещё раз: за дело и за дело!» Шевченко добре запам’ятав цей наказ, і лист до Щепкіна, написаний через півроку, не випадково починав словами: «Як той щирий віл, запрягся я в роботу…»

Ось і настав час уважно вчитатися в цей Шевченковий лист від 13 листопада 1858 року:

«Друже мій єдиний!

Як той щирий віл, запрягся я в роботу, — сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи! що якби не оте безгрішшя прокляте, то ніколи б було написать і тобі, мій друже єдиний, оцієї невеличкої цидули. Будь ласкав, вирви ти у того Кокорєва як-небудь оті 100 карбованців та пришли мені. «Гугеноти» ні на що послухать, — таке лихо! Запродав я був свої сочинения книгопродавцу Кожанчикову за 2000 карбованців (та вже така моя вдача), що я замість грошей тілько облизався2. Такий-то облизень і заставив мене потурбувать тебе оцією

_____________________



1 Олександр Михайлович Щепкін служив тоді в Самарі в канцелярії цивільного губернатора К.К. Грота.

2 Починаючи з квітня 1858 року, Тарас Шевченко за допомогою фольклориста й громадського діяча Данила Каменецького, клопотався «в цензурном комитете о дозволении напечатать “Кобзаря” і “Гайдамаки” под фирмою “Поэзия Тараса Шевченка”». Видавцем, очевидно, погодився бути прогресивний петербурзький книгар Кожанчиков Дмитро Юхимович (1819—18177). Щепкін ще 8 листопада розповідав Михайлу Максимовичу, що якийсь видавець збирається друкувати вірші Шевченка.
цидулою.

Посилаю тобі через художника Раєва один екземпляр моєї послідньої гравюри1: не здивуй — яка вдалась. Чи не будеш ти часом у графа Алексея Сергеевича Уварова, або умисне побувай у його та подякуй йому за мене: гравюра ся напечатана на його гроші, спасибі йому!2 Поклонись В.Н. Репниной і привітай М.О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож. Стару свою, дітей і внучат тож. Бабста і Кетчера тож, і всіх, кого побачиш мною знаємих, тож3.

Оставайся здоров, мій друже єдиний! Згадуй інколи тугого мовчана і іскреннього твого

Т. Шевченка.

Адресуй: В. С.-Петербург, в Большой Морской, дом графа Уварова. Его высокоблагородию Михаилу Матвеевичу Лазаревскому.

Кланяются тебе граф и графиня Толстые».

Отож, «безгрішня прокляте» настільки придавило поета, що він змушений був турбувати Щепкіна з приводу сотні карбованців, які заборгував йому підприємець і публіцист Василь Кокорєв4, придбавши ще в січні 1858 року Шевченкові малюнки під час лотереї, організованої

_______________________

1 Йшлося про офорт «Притча про виноградаря» за картиною Рембрандта, переданий Щепкіну через Раєва Василя Єгоровича (1808—1871). Колишній кріпак, Раєв разом із Шевченком навчався в Академії мистецтв, яку закінчив 1840 року, а в 1851 році здобув звання академіка. Примірник офорта «Притча про виноградаря» з дарчим написом Шевченко надіслав і Раєву.

2 Олексій Уваров дав кошти на друкування гравюри Шевченка «Притча про виноградаря». Певно, до цього був причетний близький до Уварова Михайло Лазаревський.

3 Ці поклони й привітання свідчать, як Шевченко беріг теплу пам’ять про московських друзів і знайомих.

4 Кокорєв Василь Олександрович (1817—1889) колекціонував твори російських художників, створив власну картинну галерею. Дотримувався ліберальних поглядів, фінансував етнографічні експедиції, допомагав нужденним лібералам, дав кошти на видання прогресивного сатиричного журналу «Искра». В листопаді 1858 року підписав, як і Шевченко, колективний протест діячів російської культури проти антисемістської статті в журналі «Иллюстрация».

Щепкіним1.

Завжди готовий допомогти, тим більше Шевченкові, Михайло Семенович інформував його про зроблене наприкінці листопада докладним листом:

«Милостивый государь Тарас Григорьевич!

По письму твоему был несколько раз у В.А. Кокорева, но не заставал дома, наконец застал, но у него было так много всякого люду, что мне неловко было говорить ему, а я передал все его правителю дел его и просил, чтобы он напомнил ему. А прощаясь с Кокоревым, я сказал, что у меня была к нему просьба и что я все это передал его управляющему. Прошло несколько дней, я все ожидал какого-нибудь известия и, наконец, узнаю, что он уехал в Питер и чтơ он сделал по моей просьбе — не знаю, потому что и управляющего здесь нет. Очень жаль, что не мог выполнить успешно твоего поручения. Я бы своих тебе послал, но я теперь сам без денег и потому изворотись как-нибудь: в первых числах февраля мой бенефис, и я могу тогда свои деньги отдать, а с него я получу после. В настоящее время мои домашние дела нехороши. Жена моя все нездорова, сам я болен морально, потому что подал в отставку: все это меня, старика, волнует. Хотя я и получил от директора письмо, исполненное деликатных фраз и надежды остаться при театре, но это все разрешиться при его приезде2. А до того я все в страдательном положении. Прощай, обнимаю

________________________



1 В листі до Шевченка від 15 січня 1858 року Щепкін писав: «…Рисунки твои на днях будут разыграны в лотерею». На це Тарас Григорович відповів другу вже 18 січня: «Спасибі тобі, моє серце, за клопоти по лотереї, як збереш гроші, то пришли на ім’я Брилкіна, у мене тепер в кишені пусто, аж гуде». 1 лютого 1858 року Шевченко занотував у щоденнику, що одержав від Щепкіна двісті рублів (отримані від згаданої лотереї).

2 Як відомо, Щепкін залишився працювати в Малому театрі.
тебя от души, твой старый друг

Михайло Щепкин.


Передай мой душевный поклон их сиятельствам1. Моя семья все тебе кланяются».

Шевченко не забарився з відповіддю на цей лист, і 6 грудня 1858 року писав Щепкіну:



«Благородний мій єдиний друже!

Де доткнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого се воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду2. Повинно буть так. Кокарєв, як я бачу, забув про мої гроші, а нагадать йому нікому, проч тебе, а ти соромишся. Я думаю ось що зробить. Напиши ти Кокарєву письмо та й адресуй його на моє ім'я з передачею. Результат повинен буть такий: я получу свої гроші й лично познакомлюся з цим замечательним чоловіком. Добре було б, якби ти так зробив, або видумай лучче.

Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі! Пропащий чоловік, та й більш нічого.

Не пишеш ти мені, чи був у тебе художник Раєв з моєю новою гравюрою. І чи бачився ти з графом Алексеєм Сергеевичем? Як не бачився, то побачся і подякуй йому од мене.
____________________

1 Йшлося про графа Федора Толстого та його дружину Анастасію Толстую.

2 Цікавий і точний Шевченковий штрих до спорідненості душ двох друзів.

У нас тепер африканський актер, чудеса виробляє на сцені1. Живого Шекспіра показує. Не знаю, чи поїде він до вас2. А білше нового нема нічого.

Цілую твою жінку, дітей і внучаток, нехай здорові ростуть та щасливі будуть. Поцілуй Сергея Тимофеича за мене, і Кетчера, і Міна, і Максимовича, і всіх, кого знакомого побачиш.

Оставайся здоров, мій друже єдиний, не забувай про мене, твого рідного брата

Т. Шевченка3».

Надійний друг Михайло Семенович буквально через кілька днів прислав, як і просив Тарас Григорович, свого листа Кокорєву разом із листом до Шевченка від 12 грудня 1858 року такого змісту:


«Друже!

Прилагаю письмо к Василью Александровичу Кокореву, прочти его и ежели найдешь его приличным в настоящем случае, то запечатай и поступи, как знаешь. Извини, что не тотчас отвечал: во-первых, переписка для меня — работа не по летам, а во-вторых, и дома не совсем хорошо: жінка дуже було занедужала тепер, слава Богу, трохи поправилась, а то було теє... і до попа уже доходило діло. Все это на меня старого, имеет большое влияние. А тут еще не дождусь приезда г. Сабурова4, и потому не

__________________________

1 Йшлося про негритянського трагіка Айру-Фредеріка Олдріджа (1807—1867). Тарас Шевченко подружився з ним під час гастролей актора в Петербурзі, захоплено відгукнувся про його гру в п’єсах В.Шекспіра, намалював портрет Олдріджа.

2 У Москві Айра Олдрідж гастролював у вересні-жовтні 1862 року й у квітні-травні 1863 року. Михайлу Щепкіну, як і Тарасу Шевченку, він особливо подобався в ролі Отелло. Негритянський артист високо цінував Щепкіна й подарував йому свій фотопортрет з написом англійською мовою: «Батькові російської сцени, панові Щепкіну, з найглибшою повагою».

3 Це були останні слова Тараса Григоровича, письмово звернуті до Михайла Семеновича.

4 Сабуров Андрій Іванович (1797—1866) — директор імператорських театрів у 1858—1862 роках.

знаю ничего о своей будущности. Прощай! Расписывать нічого: трудись раб, а будущее в руці Господа. А по пословице: на Бога надейся, а сам не плошай. Обнимаю тебя много раз.

Твой М.Щепкин» (виділено мною. — В.М.).
Ось таким наказом Шевченкові й запам’ятався великий артист у своєму останньому відомому листі до великого поета — працювати і хоча майбутнє в руках Господа й самому не плохувати.

Дякуючи Щепкіну, історія з боргом Кокорєва благополучно закінчилася в тому ж місяці. 26 грудня 1858 року Кокорєв повернув Шевченкові гроші, написавши вибачливого листа: «Милостивый государь! Прилагаю сто рублей и извиняюсь в медленности, которая произошла от болезни моей. Когда Вы оправитесь1, доставьте, пожалуйста, удовольствие познакомиться с Вами2. Примите уверение в душевном уважении. В.Кокорев».


«Коли Шевченко читав “Сон”, Щепкін ридав»
Наступного, 1859 року, Михайло Щепкін кілька разів бував у Петербурзі — в березні, квітні та травні. Залишилося свідчення Федора Лазаревського, як у цей період в один з вечорів Шевченко й Щепкін відвідали петербурзького чиновника Миколу Тютчева — давнього знайомого Михайла Семеновича. Ще восени 1849 року, знаходячись у Петербурзі, Щепкін писав додому: «Я не знаю, как благодарить Тютчева и его семейство за их внимание. Когда мне в комнате сделается тошно, я

______________________



1 Очевидно, в листі до Кокорєва, написаному Щепкіним, йшлося про те, що Шевченко через хворобу не може сам прийти по належні йому гроші за малюнки.

2 Невідомо, чи зустрічався Шевченко з Кокорєвим. Як свідчать записи в щоденнику, Тарас Григорович ще 1 та 8 квітня 1858 року заходив до підприємця додому на Басейній вулиці, однак не застав його.

бегу к ним и там только отдыхаю». У Лазаревського дізнаємося, що Шевченко «прочитав кілька своїх віршів, і коли почав читати “Сон”:

“На панщині пшеницю жала…” і т.д.

усі заплакали, а Михайло Семенович просто ридав».

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий.

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася — нема нічого…
Як відомо, в травні 1859 року Шевченко виїхав із Петербурга «укупі з Хрущовим» (Олександр Кониський). Український поміщик Дмитро Олександрович Хрущов (1825—?) був членом Харківського губернського комітету по підготовці селянської реформи і прибув до Петербурга в квітні 1859 року, щоб представити проект харківського дворянства до Головного комітету. Кониський гадав, що «з ним Шевченко спізнався у другого харківського дідича, молодого генерала Крилова». Сучасні дослідники вважають, що Шевченка й Хрущова міг познайомити давній поетів приятель Іван Дзюбин. Йому Шевченко подарував свій «Кобзар» ще в 40-х роках, відомо, що Василь Лазаревський в 1845 році познайомився з творчістю Шевченка за Дзюбиним примірником. Дзюбин згадується в листі Шевченка з Орської фортеці до Михайла Лазаревського 20 грудня 1847 року: «Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловік». Дзюбин знайшов Шевченка в Петербурзі вже 31 березня: «Вспомнили старину и отправились в отель «Париж» обедать». Такі обіди з Дзюбиним мали місце ще й 3 і 4 квітня: «В 3 часа пообедал с Дзюбиным, тоже не совсем умеренно…» Наступного дня поет уже радів з того, що проспав обід із «добрягою-чоловіком»: «И я под предлогом болезни не поехал на лукулловский обед. Бог с ними. С непривычки можно сурьёзно захворать».

Так от, збираючись в Україну, поет домовився про поїздку з Петербурга через Москву з Хрущовим, але той виїхав раніше, може тому, що власті довго зволікали з офіційним дозволом для Шевченка. Поет, який хотів мати знайомого попутника в далекій дорозі, 24 травня писав Хрущову: «Во имя Божие подождите меня в Москве до 28 мая. Если не можете, то с получением сего уведомьте. Искренний ваш Т.Шевченко». Дозвіл отримано 25 травня, і Шевченко наступного дня виїхав поїздом із Петербурга до Москви. В цей приїзд поет, очевидно, не бачився з артистом: часу було обмаль та й цілком можливо, що Щепкін тоді ще не повернувся в Москву. Якщо й повернувся, то займався переїздом у нову оселю на 3-й Міщанській вулиці.

29 травня Шевченко разом із Дмитром Хрущовим і Д.Криловим (який їхав з ними тільки до Тули) вирушив в Україну, прибувши 6 червня до маєтку Хрущова в с.Лихвині (тепер Лебединського району Сумської області).

Повертаючись з України, Шевченко проїхав через Москву в Петербург у вересні 1859 року. Тоді гроші на дорогу поетові позичив у Качанівці Василь Тарновський. Шевченко писав йому 22 вересня 1859 року: «Якби не трапилися ви або я до вас не заїхав, то довелося б мені в Москві захряснуть на безгрішші. А тепер, спасибі вам і моїй неледачій долі, тепер я в Петербурге...» 2 вересня Шевченко виїхав із Орла до Москви з Іваном Лазаревським, вони прибули в місто не пізніше 4 вересня. В той час Щепкін знаходився в Москві, зігравши впродовж місяця на сцені Малого театру в одинадцяти спектаклях. Жодної інформації про їх можливу зустріч не збереглося. Втім, неважко здогадатися, що Тарас Григорович обов’язково розповів своєму другові, як у рідній Кирилівці зустрівся зі старшим братом Микитою та сестрою Яриною — кріпаками. У його родичів і в інших земляків усе залишилося по-давньому: кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Обняв Тарас Григорович старого друга, поцілував, плечі його здригалися, сльози так і капали та вже нічого не говорив, мовчав, а Михайло Семенович недовго тримався, припав до Шевченкових плечей і заридав уголос…

Відомо, що в Москві поет зайшов до керуючого московської контори фірми «Брати Яхненки і Симиренко» Сави Пурлевського. Річ у тому, що в червні 1859 року Шевченко відвідав у Городищі цукровий завод відомих підприємців і власників фірми, колишніх кріпаків Кіндрата Яхненка і Платона Симиренка. Поет був вражений розмахом і технічним рівнем виробництва одного з найбільших в Україні і Росії підприємств, що об’єднувало цукроварню, машинобудівний завод і заводське селище. Яхненко і Симиренко відмовилися від використання кріпацької праці й застосували оплату за вільним наймом. Для робітників і службовців було побудовано житло, лікарню на 100 ліжок, школу, аптеку, церкву, училище на 150 учнів. Михайло Чалий писав: «Шевченка багато що дивувало, багато що викликало в нього захоплення, а, оглянувши училище, він поривчасто обняв К.М. Яхненка, поцілував його і з почуттям промовив:

— Батьку! Що ти тут наробив! — І на очах його з’явилися сльози»1.


______________________

1 Спогади про Тараса Шевченка. С. 306.

За свідченням того ж Чалого, під час перебування поета в Городищі Платон Симиренко висловив жаль з приводу того, що в продажу немає творів Шевченка і запропонував позичити йому кошти на видання «Кобзаря». 26 листопада 1859 року поет писав підприємцеві: «Ваше благородное предложение приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче». 3 січня 1860 року Шевченко вітав Симиренка: «С Новым годом поздравляю вас и весь завод ваш с механическими мастерскими, с паровым млином, с садом и со всем добром, сущим коло вас». На той час гроші вже було отримано, і поет подякував підприємцеві та пообіцяв через Пурлевського вислати примірники книги на покриття позиченої суми. Так і було зроблено, фірмі надіслано 735 примірників «Кобзаря».

Певно, що в Москві, в конторі у Пурлевського ця тема якось була зачеплена, але ми маємо лише свідчення чиновника П.Попова, який тоді бачив Шевченка: «Мы обедали. В разговоре я, между прочим, сказал Шевченку, что едва ли правдоподобен факт в его повести “Катерина”, — что будто отец и мать прогнали Катерину. Но Шевченко утверждал: это — так, это — такой был случай».

Важко сказати, чому чиновник зачепився за цей факт, але насправді у «Катерині» йдеться не про побутовий випадок чи навіть сімейну драму; кохання з москалями («москалі — чужі люде») у поемі розглядається фактично як тяжкий гріх, що суворо карається люблячими батьками (!). Вдумаймося в нещадні материнські слова:

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...


Ці рядки з «Катерини», написаної в 1838—1839 роках, передбачають «Розриту могилу», «Чигрине, Чигрине», «Великий льох» та інші «антимосковські» поезії Шевченка. Не випадково в останні роки в шевченкознавстві набуло поширення алегоричне прочитання Шевченкової поеми. Відповідно до нього образ Катерини, як і образи інших зганьблених жінок у наступних творах поета, символізують гірку долю України, поневоленої Московщиною.

В цьому контексті мені хотілося б нагадати читачеві таємничі рядки з «Катерини», написані задовго до першого приїзду поета в місто:

Побачимо, почуємо...

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!


6 вересня 1859 року Шевченко виїхав із Москви залізницею до Петербурга…

В березні 1860 року Щепкін приїжджав у Петербург на кілька днів, і друзі знову зустрілися 15 березня на обіді у Федора Толстого. Катерина Юнге залишила наступного дня дорогоцінне свідчення в своєму щоденнику: «Вчера у нас обедали Щепкин, Шевченко, Костомаров, Александр Павлович Брюллов… После обеда мы уселись в гостиную, и Щепкин читал нам. Он был в ударе и читал превосходно. Он читал… и несколько стихотворений Шевченки, которые он так хорошо читает» (виділено мною. — В.М.).

Це була остання зустріч двох великих друзів і запам’ятаймо її такою: Михайло Щепкін читає вірші Тараса Шевченка. Через рік — навесні 1861-го в Москву було доставлено прах поета…

1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка