Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка27/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

«Не вволив я вашої волі»

Ввечері 25 березня поет відвідав разом з синами Аксакова Олександра Кошелєва, який мешкав у власному будинку на вулиці Поварській. В «Алфавитном указателе к плану Арбатской части» знаходимо інформацію про домовласника «Кошелева Александр. Ив. Коллеж. Ассесора3, на По-

____________________________________________

1 В кінці 1858 року Максимович висловив практично таку саму думку в листі до Шевченка: «Ой як рада б була уся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу» (віршів — В.М.).

У паперах покійного Шевченка було знайдено вірш, яким повернення поета із заслання вітав якийсь українець, нащадок запорізького козака:

Сідай, друже, на покуті,

Кинь об землю лихом:

Нехай воно пропадає,

Або лежить тихо;

Нехай тебе, наш Кобзарю,

Хранить Божа Мати,

Подасть тобі довго жити

І довго співати.



2 Через кілька днів Максимович читав цей вірш у сім’ї Аксакових. 31 березня Віра Аксакова писала М.Г. Карташевській: «Вчера у нас… Максимович читал свои малороссийские стихи о Шевченке очень, очень недурно».

3 Колезький асесор — в Росії цивільний чин 8-го класу. До 1845 року давав спадкове дворянство, затим лише особисте.

варской ул.». В «Книге адресов жителей Москвы» К.Ністрема Кошелєв числився як начальник відділення Імператорського московського товариства сільського господарства, до речі, разом з ректором університету Альфонським. Адреса Кошелєва тут називалася так: «Арбатская часть, на Поварской, собственный дом». На цьому місці тепер знаходиться будинок № 31, зведений у ХІХ столітті. Він розташований на розі Трубниковського провулка, який з’єднував Поварську з арбатським провулоччям, і від нього зовсім недалеко до Кудрінської площі. Таким чином остання адреса, яку відвідав Тарас Шевченко перед від’їздом з Москви, знаходилася на Старому Арбаті.

Кошелєв брав активну участь у підготовці та проведенні реформи 1861 року, наполягав на тому, щоб при звільненні селян з кріпацтва їм дали землю. Він був редактором і видавцем слов’янофільського журналу «Русская беседа», що виходив у Москві в 1856—1860 роках. У роботі журналу брали активну участь Михайло Максимович, Іван Аксаков, в ньому співробітничали українські письменники Данило Мордовець, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та ін. В «Русской беседе» (1857, № 8) було надруковано рецензію на «Записки о Южной Руси» Куліша1, в якій високо оцінювалася поема Шевченка «Наймичка». На прохання Максимовича поет передав «Русской беседе» для публікації вірші «Садок вишневий коло хати...» і «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), що були опубліковані в третьому номері журналу за 1859 рік.

Коли в листопаді 1858 року Максимович попросив Шевченка передати ці вірші та «Заворожи мені волхве...» і «Муза» для публікації в газеті «Парус», яку збирався видавати Іван Аксаков, поет у листі від 22 листопада відмовив:

______________________

1 В 1857 році в «Русской беседе» був опублікований також історичний роман Куліша «Черная рада». Окреме видання «Чорної ради» українською мовою вийшло того ж року в Санкт-Петербурзі. Шевченко писав Кулішеві в грудні 1857 року: «Я її прочитав і в «Руській бесіді», і там вона добра, але по-нашому лучше».

«Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобливий лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум».

Ця досить різка відповідь була підготовлена Кулішем, і Шевченко використав її близько до тексту. На те були підстави. Шевченко був обурений тим, що в програмному оголошенні («універсалі») «Об издании в 1859 году газеты “Парус”, виданому у вигляді окремого додатку до газети «Московские ведомости» (№ 122 від 11 жовтня 1858 року), хоча й говорилося про самобутність усіх слов’янських народів, двічі було згадано лише «русинів» (тобто українців за межами Російської імперії): «Все мы, чехи, русские, поляки, сербы, хорваты, болгаре, словенцы, словаки, русины, лужичане, все мы, выражая собою разные стороны многостороннего духа славянского, взаимно пополняем друг друга, и только дружною совокупностью трудов можем достигнуть полноты славянского развития и отстоять свою умственную и нравственную самобытность. Не внешнее политическое, но внутреннее духовное единство нам дорого».

Великий українець не простив видавцеві газети Івану Аксакову, якого ще в квітні того ж року «цілував тричі» в листі до Сергія Аксакова, принципового «забуття» того, що існує самостійний український народ, який слов’янофіли намагалися розчинити в «общерусскости», що, між іншим, повністю збігалося з офіційною політикою «обрусения», хоч і подавалося в дещо іншій словесній одежі.

Так само висловився Куліш у листі до Івана Аксакова від 20 листопада 1858 року: «Так как у Вас в объявлении «Паруса» исчислены все славянские народности, кроме малороссийской, то в этом я увидел новое доказательство, что нам больше прежнего надобно о ней позаботиться...»1

Якщо подивитися на цей епізод у контексті життєвої парадигми Івана Аксакова, то виходить, що Шевченко і Куліш помітили й засудили мало не в зародку націоналістичну тенденцію, виразно виявлену повністю в поглядах Аксакова лише на початку 60-х років.

________________________



1 Восени 1858 року Куліш вів жваву полеміку з Аксаковим з приводу видання в Росії українського журналу. Зокрема, в жовтні він писав Аксакову: «Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждей… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность. Мы это видим и чувствуем беспрестанно и, не имея возможности писать за себя так, как пишут дома, изредка только нарушаем свое молчание… Мы не домогаемся от Правительства и вашего общества невозможного покамест, но мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития…»

Важливо відзначити, що Куліш висловлювався цілком відверто, довіряючи своєму адресатові в тому розумінні, що лист не стане надбанням недоброзичливців.

Стосовно універсалу Куліш писав Івану Аксакову: «…Претворивши нас в москалей (что невозможно), вы изгладили бы народность самобытную и богатую, которая, развиваясь на свободе, много бы помогла и вашей народности; слиться же с вашей она может только вследствие совершенного упадка».

Принагідно зауважу, що в 1860—1862 роках друкарня Куліша видала в серії «Сельская библиотека» 39 різних брошур українською мовою, що дорівнювало кількості українських книг, виданих у попередні сорок років.


Крім того, в’їдливо згадавши заступника вельможного князя, любителя березової каші, Шевченко прямо вказував на категоричне небажання друкуватися в органі Івана Аксакова ще й тому, що він у той час виступив на захист статті громадського діяча князя В.О. Черкаського з пропозиціями зберегти за сільськими старостами право тілесного покарання селян. Ця стаття та захист її Аксаковим викликали обурення передової російської громадськості; журнал «Современник» (1858, № 11) в огляді «Заметки Нового поэта» писав з цього приводу: «Если человек даже очень талантливый и умный, но проникнутый... сословными предрассудками, начнет уверять нас, что для исправления нравственности крестьян необходимо предоставить помещикам право наказывать их 18-ю ударами плети... или что-нибудь вроде этого, то такие господа подвергают себя одинаковому общественному суду — сожалению и смеху».

Отже, Шевченко рішуче відмежувався від суспільного ретроградства, яке в атмосфері пожвавлення громадського життя і назрівання революційних настроїв у Росії почало виявлятися у багатьох слов’янофілів рельєфніше й відкритіше, ніж раніше.

Відповідаючи Шевченкові, Михайло Максимович висловив свою і Щепкіна незгоду з виступами Володимира Черкаського та Івана Аксакова й щиро намагався прояснити ситуацію та по-дружньому заспокоїти поета:

«А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх віршах задля його «Паруса»: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладна дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу — і то правда! Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш — і господи як!...»1 (виділено мною. — В.М.).

Так що слов’янофіл Іван Аксаков отримав від поета по заслугах, і це повністю відповідало повороту життєвої кривої молодшого Аксакова від критика слов’янофілів, яким він був у 40-х роках, до їх адепта. Але це зовсім не означає, що Шевченко завчасно носив у собі негативне ставлення до нього, знаходячись у Москві в березні 1858 року. Пам’ятаймо, що й 25 квітня того року Шевченко в листі до Сергія Аксакова дякував Івана Аксакова за його вірш: «...Ивана Сергеевича целую трижды за его алмазное стихотворение “На Новый год”». Не варто замовчувати і деякі пояснення, які Шевченко отримав від Максимовича:

«Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші, і, мабуть, не бачило зроду, як і годують нею2, хоч і наварило такого кулішу, що, як кажуть у нас, — крупина за крупиною ганяється з дубиною... Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ3, і цурається від тої несмачної страви, да ще й

______________________

1 Можливо, це сталося під час іменин Щепкіна, на відзначенні яких Максимович був 8 листопада 1858 року, про що повідомляв Шевченка 15 листопада: «На Михайлів день був я у старого Щепкіна…»

2 Борис Чичерін залишив немало хороших оцінок особи Володимира Черкаського, зокрема таку: «Истинная его деятельность началась с освобождения крестьян. Призванный в Редакционную комиссию,., он стал главным работником комиссии. Основной план Положения 19 февраля принадлежал собственно ему. Он же был и главным редактором. Первоначальный проект Положения, как мне говорили участвовавшие в нём лица, весь написан его рукой. Этого одного было бы достаточно, чтоб вписать его имя в историю».

3 Максимович спрощував ситуацію й позицію Івана Аксакова. В «Автобиографии», написаній на початку 60-х років, той не виявив ознак подібного каяття: «Аксаков Иван принадлежит к той школе, которой организована была «Русская беседа». Издавая «Парус», он имел в виду создать центральный орган славянской мысли, что вполне ясно выражено в его объявлении об издании газеты «Парус», объявлении, переведенном и напечатанном по-польски, болгарски, сербски и чешски». Неприязну, хоч і помірковану, позицію щодо українського руху займав і слов’янофільський «День» Аксакова. З 1864 року Аксаков виступав за пом’якшення Валуєвського циркуляру про заборону друкувати українською мовою шкільну та релігійну літературу, бо вважав його занадто жорстким.
дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку... Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину, і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стóїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. І з ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі...»

Заради справедливості відзначимо, що в двох числах «Паруса», які встигли вийти в світ, українська проблематика все ж знайшла своє відображення. У статті «Письма из Польши» зазначено, що «многочисленный люд южнорусский стоит того, чтобы не презирать его собственного языка, чтобы просветители его говорили с ним его собственной речью». В рецензії Куліша на «Хохлацькі співки» Крутоярченка відзначено цілковиту несумісність подібних недолугих вправ з усім розвитком української літератури від Котляревського до Шевченка й Марка Вовчка. Після виходу другого числа газету «Парус» було заборонено за скептичні відгуки про деякі урядові розпорядження та різку критику (з правих позицій) зовнішньої політики Росії в статті Михайла Погодіна «Прошедший год в русской истории»1.

Як би там не було, Іван Аксаков аж ніяк не був людиною, яку Шевченко в березні 1858 року міг «не помітити» чи зігнорувати. Більше того, маємо пересвідчитися, що у Тараса Григоровича було тонке відчуття талановитих, масштабних людей, а без Івана Сергійовича картина російського духовного життя в другій половині ХІХ століття була б неповною. Нагадаю лише, що на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві він, разом із Тургенєвим і Достоєвським, виступав з промовою, а на похорони самого Аксакова зібралося понад 100 тис. осіб. Взагалі, ставлення Шевченка до тих чи інших представників слов’янофільства і до

_____________________



1 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. К.: Наукова думка. С. 463.

всієї слов’янофільської течії, потребує конкретно-історичного, неупередженого підходу. Принаймні, Шевченкову критику слов’янофільства не слід огульно переносити на кожного із слов’янофілів, з якими він контактував. Та ще пам’ятаймо, що близьких до слов’янофільства поглядів дотримувалися в окремих питаннях поетові друзі Бодянський, Максимович, Костомаров.


« Познайомився з декабристом Волконським»
Повернемося до вечора 25 березня, коли у Кошелєва Шевченко «встретился и познакомился с Хомяковым1 и со стариком декабристом князем Волконским. Коротко, без малейшей желчи рассказал он мне некоторые эпизоды из своей 30-тилетней ссылки и в заключении прибавил, что те из его товарищей, которые были заточены поодиночке, все перемерли, а те, которые томились по нескольку вместе, пережили свое испытание, в том числе и он».

Певно, що саме Щепкін підказав Шевченкові познайомитися з князем, який у свій час, у 1818-му, взяв участь у викупі Михайла Семеновича з кріпацтва. Зі списку тих людей, які пожертвували гроші видно, що Сергій Волконський вніс тоді другу за величиною суму — 500 рублів. Євген Якушкін, який зустрічався з Волконським ще на засланні, розповідав: «Я вспомнил, что ему кланается Щепкин, и он по этому случаю рассказал своё знакомство с ним в Ромнах... Чтобы отпустить его на волю... Волконский принял в нём участие и начал собирать по подписке деньги на его выкуп. Чтобы сбор шёл успешнее, он надел парадный мундир, звезду и ленту и отправился по всем лавкам (это было во время ярмарки) собирать с купцов деньги… Этого я никогда не слыхал от Щепкина, но Волконский не такой

_____________________

1 Про знайомство Шевченка з одним із лідерів російського слов’янофільства Хом’яковим Олексієм Степановичем (1804—1860) див.: Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». С. 396—404.

человек, чтобы в его рассказе можно было хоть сколько-нибудь усомниться». Брат Щепкіна Авраам Семенович також писав, що викуп артиста відбувся «при посредстве и содействии двоюродного брата князя Репнина, князя Волконского».

Сімдесятирічний Сергій Волконський вразив поета молодою силою духу, неозлобленою й немстивою натурою, незнищеним благородством. Щось у його характері нагадувало Миколу Рєпніна, який, хоч і не схвалював свого молодшого брата-декабриста, але не відрікся від нього, та ще й на знак протесту не прибув на коронацію Миколи І. Шевченкові, який пройшов через тяжкі випробування заслання, була близькою й зрозумілою розповідь незломленої людини, яка пережила не менше горя й поневірянь, ніж він сам. До Москви Волконський зміг повернутися лише після смерті Миколи І, який був і Шевченковим катом. Щепкін відразу поїхав до нього. Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала сину Миколі Михайловичу 3 грудня 1856 року: «…Мужа дома нет. Поехал на вечер к князю Волконскому, что из Сибири вернулся и семейство всё с ним. И будет муж читать ему “Разъезд” и что-нибудь ещё. Муж с ним не один раз уже виделся».

Шевченкові припало до серця те, що Волконський повідав про багаторічне заслання «без найменшої жовчі»1. Згадуються тут рядки з Шевченкової містерії «Великий льох», у якій уперше зустрічаємо слово «декабрист»:

Я оце літала

Аж у Сибір: та в одного

Декабриста вкрала

Трохи жовчі...
_____________________

1 Познайомившись у жовтні 1857 року з декабристом Іваном Анненковим, Шевченко також відзначив у щоденнику: «Седой, величественный, кроткий изгнанник в речах своих не обнаруживает и тени ожесточения против своих жестоких судей...»
Підтверджувалися захоплені розповіді про Сергія Волконського його племінниці Варвари Рєпніної, які він чув восени 1843 — на початку 1844 років, коли жив у сім’ї Рєпніних в Яготині. Рєпніна в юності боготворила дядька. Після одержання звістки про арешт Сергія Волконського записала до щоденника: «Накануне моего рождения 1826 года 19 июля, когда совершилось мне 18 лет, получили мы печальное известие, касающееся дядюшки Сергея Григорьевича Волконского. Увы, как страдает сердце моё. Как пожелала бы соединиться с ним в печальном пристанище его... Если бы я была дочь князя С.Г. Волконского, то меня б давно здесь не было!» Варвара Рєпніна відкрито листувалася з дружиною князя Марією Волконською, донькою генерала М.Раєвського, яка пішла за чоловіком у Сибір, і відверто захоплювалася мужністю Сергія Волконського.

Розповідь декабриста впала на благодатну поетову душу. Побачивши вперше «Полярную звезду» з портретами страчених декабристів на обкладинці, Шевченко записав 3 листопада 1857 року в щоденнику: «Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомученников с надписью “Первые русские благовестители свободы”, а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью “Не первый русский коронованный палач”».

Відомо, що Кобзар виявляв значний інтерес до декабристів1 і все, що їх торкалося, дуже цікавило й зворушувало Шевченка2. Павло Филипович,

________________________________



1 Див. Г.Я. Сергієнко. Декабристи і Шевченко. К.: Наукова думка, 1980.

2 В травні 1858 року в Петербурзі Шевченко зустрів ще одного декабриста: «...Познакомился с декабристом бароном Штенгелем, с тобольским другом М.Лазаревского» (Михайло Лазаревський в 1841—1845 роках служив у Тобольську), де перебував тоді Володимир Іванович Штейнгель (1783—1862), який був засуджений до 20 років каторжних робіт. Член Північного товариства декабристів барон Штейнгель був звинувачений у тому, що він «знал об умысле на цареубийство и лишение свободы, с согласием на последнее». Свого часу Штейнгель побудував особняк на Старому Арбаті (ріг Гагарінського й Хрущовського провулків), відомий і сьогодні як будинок Штейнгеля. В ньому побували Лев Толстой, Олександр Писемський, Федір Достоєвський, Сергій Соловйов, Афанасій Фет, Іван Бунін...

який досліджував тему «Шевченко і декабристи», звертав увагу на те, що поет незадовго до приїзду в Москву, в Нижньому Новгороді «написав поезію “Юродивий”, яка свідчить, що поет мав на думці написати цілу поему про декабристів».

Лірична інвектива «Юродивий» залишилася своєрідним вступом до ненаписаної поеми про «споборників святої волі».

А ти, Всевидящеє око!

Чи Ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали?..
Зустріч з декабристом Волконським була останньою перед від’їздом у Петербург. Шевченко зворушено дивився на старого генерала, який гідно вийшов із страшенних колотнеч, що випали на його долю, й не втратив смак до життя. Поет черпав у нього сили для своєї завтрашньої дороги, для нових подолань своїх власних життєвих знегод. Мабуть, саме завдяки Волконському візит до Кошелєва поетові запам’ятався, не випадково 5 квітня 1858 року в листі до Максимовича він писав: «Низенький поклон Кошелєвим...»
«Запакований у вагоні, покинув я гостинну Москву»
Про свій від’їзд із Москви Шевченко записав коротко:

«В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль1, а, я забравши свою мизерию, поехал к железной дороге и в 2-ва часа, закупоренный

____________________



1 26 березня Щепкін виїхав з театром на гастролі до Ярославля. Його дружина Олена Щепкіна в той день писала синові в Самару: «Сейчас мы отца проводили и Шевченко. Отца выпроводили в Ярославль, а Шевченко в Петербург».

в вагоне, оставил я гостеприимную Москву».

Судячи з усього, від’їзд Шевченка з Москви прискорило ще й те, що Щепкін їхав на гастролі до Ярославля. Навіть вранці 26 березня Тарас Григорович, мабуть, підлаштувався під його відбуття з дому, бо ж виїхав за п’ять годин до потягу. Втім, згідно з правилами, на вокзал потрібно було приїхати не пізніше, як за годину до відправлення. До того ж, пасажир мав обов’язково пред’явити свій паспорт поліцейському чиновникові, який знаходився на вокзалі. Для вчорашнього засланця Шевченка це була нешвидка і неприємна процедура. Тільки після відмітки поліціянта він міг взяти квитка, який, між іншим, був тоді величезного розміру з позначенням усіх попутних станцій, а всього їх було 34. Речі треба було здати в багаж за півгодини до відходу поїзда. Серед речей («мізерії»), судячи з усього, були і книги, які Шевченко вислав із Нижнього Новгорода Щепкіну, тобто й праця Бодянського «О времени происхождения славянских письмен». Нагадаю, що 23 лютого Тарас Григорович писав артистові: «Посилаю тобі квитанцію із Контори транспортів, через котору я посилаю ящик з моїми книгами. Прийми його та нехай у тебе полежить де-небудь до якогось часу». Принаймні, відомо, що деякі книжки, одержані Шевченком на засланні, в Нижньому Новгороді та подаровані йому в Москві, були в нього і в Петербурзі й зберігалися до самої поетової смерті. Як би там не було, Максимович, з яким Шевченко домовився зустрітися у Щепкіних о 9 годині ранку, прибув приблизно в цей час, але поета вже не застав. Та Михайло Чалий помилявся, коли писав, що Максимович приїхав «щойно рушив поїзд». Насправді в той час Шевченко ще знаходився на вокзалі в Москві.

До речі, він гайнував час один. Щепкін ніяк не міг провести поета, Максимович — запізнився на зустріч. Із московських друзів єдиний Бодянський міг поїхати з ним на вокзал, але його не було з Шевченком. Не знав про час від’їзду? Маловірогідно. Може, все-таки, хворів? Рівно два тижні тому — 12 березня — Максимович писав Шевченкові, що Бодянський «за нездоровьем не может ещё нигде быть дня два-три…» Проте хвороба могла прив’язати Бодянського й на довший час, улітку 1853 року він почувався так зле, що не виходив із дому майже місяць. В травні 1867 року по хворобі Бодянський не зміг узяти участь у Першому всеслов’янському з’їзді, що пройшов у Москві (!). Він приготував «Речь к славянам в Москве», яку потім опублікував у «Чтениях»1, а в примітці було зауважено: «По болезни сочинителя не была сказана».

Траплялися й інші тривалі відсиджування вдома, скажімо, в 1874—1875 роках, як стало відомо з листа Бодянського до Погодіна (21 квітня 1875 року), він хворів майже півроку: «Я тоже с конца ноября только один раз выходил на свет Божий, да сегодня во второй». До того ж, Бодянський завжди боявся простудитися («днём при всём желании и осторожности невозможно избежать простуды»). В щоденниковому запису від 21 травня 1853 року він сам собі пояснював, чому напередодні не пішов, як завжди, ввечорі до Шипова: «Потому что вчера был почти весь день дождь, а вечером довольно свежо». Що ж говорити про сльотавий березень 1858 року, коли можна було ще й промочити ноги в брудній каші з талого снігу...

Бодянський бував на Петербурзькому, а з 1856 року — Миколаївському двірці, користувався залізницею. Принаймні, з щоденника видно, що вже через рік після відкриття залізничного сполучення між

_____________________



1 О.Бодянский. Речь к славянам в Москве // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1867. Апрель—июнь. Книга вторая, 1867. С. 161—165.
Петербургом і Москвою, влітку 1852 року, він відвідав північну столицю: «исходил почти весь Петербург пешком, чтобы лучше познакомиться с его местностью, для чего собственно и прибыл в него». Тодішня назва залізниці — «чугунка» — зустрічається в щоденнику не один раз, є й вирази «сідай на чугунку» та «препроводить на чугунку». Проте Шевченка в той день від’їзду ніхто не проводжав...

Тарас Григорович вперше користувався залізницею, будівництво якої розпочалося у 1843 році, тобто ще до першого приїзду поета в Москву, і завершилося в 1851 році. Першим серйозним підтвердженням закінчення будівництва стало перевезення 14 — 16 серпня з Петербурга в Москву на «чугунці» кількох батальйонів військовослужбовців. Вони їхали у вантажних вагонах і на відкритих платформах. Солдати сиділи на лавах рядами, спинами до паровоза, з гвинтівками, що стояли біля колін багнетами вгору. Їх обдувало вітром і порохом, трясло, палило іскрами, що хмарою сипалися з труби локомотива, який обпалювався дровами. Але ж набагато легше було терпіти це протягом доби, ніж простувати в Москву пішки декілька тижнів.

Тільки після вдалого випробовування поїздів з солдатами по новій дорозі проїхався Микола Ι. Як повідомлялось, «императорский поезд отправился из С.-Петербурга 19-го августа в 4 часа утра и прибыл в Москву того же числа в 11 часов вечера».

Цар на власні очі переконався, що вздовж усієї залізниці довжиною понад 650 кілометрів на однаковій відстані один від одного, було побудовано сім кам'яних лінійних вокзалів: Любань, Мала Вішера, Окуловка, Бологоє, Твер, Спірово і Клин. Кажуть, що подібних їм за досконалістю та красою не було тоді в усьому світі. Крім того, на всіх великих станціях було споруджено кам'яні локомотивні депо з великим скляним куполом зверху, подібні до сучасних будівель цирку. Ввійшовши в таке депо на станції Спірово, цар захоплено вигукнув: «Это пантеон, это храм!»1 В Петербурзі та Москві за проектом нелюбимого поетом Костянтина Тона було зведено два однакових вокзали.

Газети захлиналися описами зустрічі царя на московському вокзалі. Наприклад, «Северная пчела» повідомляла: «В Москве народ спешил на встречу государя и его семейства, но общее движение направлялось не в ту сторону, куда обыкновенно выходила Москва навстречу своему монарху… Государю угодно было обновить устроенную по его повелению, доселе небывалую внутри русской земли дорогу».

Залізниця з «громоносним локомотивом» (Шевченко) була тоді справді небувалим явищем, і перші поїзди зустрічали й проводжали натовпи людей. По Росії розійшовся вірш:

Там чугунная дорога,

Небывалая краса,

Это просто чудеса

В два пути чугунны шины,

По путям летят машины,

Не на тройках, на парах,

Посмотреть, так прямо страх.

Ну, признаться, господа,

Славны Питер и Москва.

До чего народ доходит —

Самовар в упряжке ходит!
Але невдовзі мандрівка залізницею стала звичною. Загальне число службовців та нижчих чинів, які її обслуговували, досягало 4,5 тис. чоловік, у тому числі півтори сотні інженерів. Як свідчить «Памятная книжка Главного общества российских железных дорог на 1859 год», на той час, коли Шевченко вперше користувався залізницею, там працювало більше як 50 паротягів для перевезення пасажирів і багажу та більше 30 вантажних. Залізниця перевозила тоді понад 1 млн. пасажирів за рік і
_____________________

1 Вестник Европы. Журнал истории, политики, литературы, 1899. Т. 3. С. 120.
користувалася великою популярністю. Поїздка в Москву або в Петербург залізницею, навіть з урахуванням певних незручностей, була незрівнянно комфортнішою та приємнішою, ніж подорож у кареті, диліжансі чи в пірнаючому з ями в яму візку, прикритому рогожею.

Шевченко давно вирішив для себе, що дорогу з Москви в Петербург подолає залізницею. Наступного дня після початку щоденника — 13 червня 1857 року — поет писав: «…Из Москвы, помолившись Богу за Фультонову душу1, через 22 часа и в Питер». Очевидно, Шевченко володів інформацією про потяг у Петербург. Якщо в серпні 1851 року імператорський поїзд подолав відстань між двома столицями за 19 годин, то після відкриття регулярного руху на залізниці 1 листопада 1851 року поїзд прибув з Петербурга в Москву через 21 годину 45 хвилин. Московські газети повідомили тоді, що «на первое время будет отходить в день по одному поезду. Пассажиры приезжают за час, а багаж за два часа. Доезжают за 22 часа». Так що Шевченко вже давно мав точну інформацію, але насправді він провів у поїзді 30 годин, і це повністю відповідало тодішньому графіку руху. Як свідчила газета «Санктпетербургские новости», потяг від’їздив з Москви о 14 год., а в Петербург прибував наступного дня о 20 год. Тобто, саме так, як зафіксував у щоденнику Шевченко. Слід додати, що між обома російськими столицями кожен день

_____________________

1 Згадка про американця Роберта Фултона — винахідника пароплава — була помилковою. Певно, Шевченко мав на увазі винахідника паровоза Джорджа Стефенсона. Втім, очевидно, Фултон, котрий згадується в щоденнику двічі, розглядався Шевченком як живе уособлення практичного застосування сили пари не тільки на воді, але і на рейках. По дорозі з Астрахані в Нижній Новгород на пароплаві Шевченко висловив 27 серпня своє бачення технічного прогресу: «...Пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой пастью, готовою проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фултон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрёт кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками скоро закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Моё пророчество несомненно».
курсував ще й окремий поштовий потяг, котрий виїздив з Москви о 12 годині дня і прибував до Петербурга о 8 годині ранку, тобто знаходився в дорозі 20 годин, оскільки не робив зупинок як пасажирський потяг.
«З Москви, помолившися Богу, в Пітер»
Навіть після проходження всіх залізничних формальностей часу залишалося досить, і Тарас Григорович неспішно прогулювався вздовж: потягу, з цікавістю розглядаючи його. Спереду пишався великий паровоз труба в нього була довгою і тонкою з невеликим потовщенням унизу, як хомут, а колеса — величезні — в ріст високої людини, вони досягали середини локомотивного котла. Колеса такого розміру розвивали велику швидкість: що більше коло, то більшу відстань проходить паровоз при одному оберті колеса. В глухому куті стояв товарний паровоз, у нього зовсім інші — маленькі колеса, які можуть тягнути важкий потяг, більше 20-ти вагонів, але швидкість його більш ніж вдвічі нижча1.

Машиністи, які стояли біля локомотива, були вдягнуті в особливу напіввійськову форму: мундир з блискучими мідними ґудзиками, круглим мідним нагрудним знаком з написом «машиніст» і чорною лакованою каскою з гербом і мідним ободком на дашку. На касці красувався султан з пір'я півня, яке в дорозі розвіювалось на різні боки.

Всі пасажирські вагони були однакового сірого кольору2 і вразили Тараса Григоровича своєю довжиною. Він навіть відміряв її кроками — виходило близько 24 аршинів. І справді, як кажуть, «дом на колесах». У вагоні I класу поміщалось 28 пасажирів, які могли лежати на м'яких

______________________________

1 Пасажирський потяг рухався з середньою швидкістю понад 37 верст за годину, а вантажний — 15 верст.

2 Фарбування вагонів у різні кольори запровадили лише в 1879 році. Вагони І класу були синіми; ІІ класу — помаранчеві; ІІІ класу і вантажні — зелені, поштові — коричневі. Своєю строкатістю поїзд нагадував яскраву афішу.
диванах, а в вагоні ΙΙ класу — 52 м'яких глибоких крісла. У вагонах III класу пасажири послуговувалися дерев'яними лавками на 90 чоловік. Усі вагони були виготовлені повністю із дерева, кажуть, що на весь вагон витрачали не більше трьох-п'яти кілограмів цвяхів і гвинтів.

Невідомо, в якому вагоні їхав із Москви Шевченко, та можна передбачити, що це був вагон ΙΙ класу. Навряд чи він захотів би їхати з дуже багатими людьми, котрі платили за поїздку близько 20 рублів, а ось у вагоні II класу — з середніми чиновниками, офіцерами, купцями — за 13 рублів — цілком можливо. Хоча, зрештою, Тарас Григорович міг узяти квитка і за 7 рублів у вагоні ΙΙΙ класу, призначеного для «простого люду».

Цікаво, щó саме Шевченко мав на увазі, коли записав у щоденнику: «закупоренный в вагоне, оставил я Москву». Те, що в III класі було все-таки тіснувато чи будь-який вагон йому нагадував гарбуза з насінням чи банку з огірками? Можливо, поет вважав, як Борис Чичерін, котрий писав: «И природа, и воздух — все теряет свою прелесть, когда сидишь в запертом вагоне…» (виділено мною. — В. М.).

Шевченко не залишив ні найменшого штриха до своєї першої подорожі в потязі, та можна здогадатися, що з особливими проблемами він не зіткнувся. Погода була нехолодною, бо в іншому разі переїзд в неопалюваному вагоні запам'ятався би напевно. Спочатку у вагонах Ι та ΙΙ класів пробували ставити кахельні печі, як у будинках, але вони від трясіння руйнувалися, диміли і навіть розламувалися. Тому їх замінили грілками: під ноги пасажирам ставили широкі плескаті залізні ящики, в середині яких знаходилися гарячі цеглини. Їх розпікали на станціях, а потім, знову ж на станціях, цеглини, які охолоняли, забирали з ящиками і приносили нові. Що стосується пасажирів III класу, то їм ніякі грілки не передбачалися, і люди зігрівались, щільно притулившись один до одного, чи тупцюючи ногами, або, якщо вистачало місця, розмахуючи руками.

Убиралень та умивальників на той час у вагонах ще не влаштовували, щоб не забруднювати шлях, вони з'явилися тільки в 1870-х роках. Освітлювалися вагони всіх класів сальними свічками. В Ι та ΙI класах їх ставили декілька штук у зручних і красивих ліхтарях, а в ΙΙΙ класі посеред вагону стирчав один недогарок, бувало без будь-якого ліхтаря. Спроби заміни свічкового освітлення гнітом, який опускали в олію або скипидар, не увінчалися успіхом, оскільки суттєво не давали більше світла, та часто-густо призводили до пожеж. (Освітлення газом у вагонах з'явилося тільки в 1877 році, а електричне — в 1911 році).
«Суворий поліцейський нагляд установлено»
Виконувач обов’язків московського обер-поліцмейстера полковник Кропоткін уже збирався на обід, коли повідомили, що в касі Миколаївського вокзалу взяв білет на потяг до Петербурга піднаглядний Тарас Шевченко. Смакуючи наперед сите застілля, не обтяжене недавнім Постом, князь не відразу зрозумів усі тонкощі ситуації, що склалася. «Хай від'їжджає, й без нього справ вистачає» — лінькувато подумав Кропоткін. І тут його пройняло: «Наказували стежити за цим відомим малоросом! Очей не спускати! І все це височайшим повелінням! Але ж його підлеглі жодного разу не доповідали, що робив Шевченко в Москві...Нероби і лобуряки!»

Обер-поліцмейстер Кропоткін чудово знав про приписи та накази, які супроводжували поета і художника Шевченка з десятилітнього заслання, про таємну справу, заведену на нього у вересні 1857 року в канцелярії московського генерал-губернатора Арсенія Закревського...

Цю справу — «Рядового Оренбургского батальона Шевченко» — було знайдено мною через півтораста років у Центральному історичному архіві Москви, яка воскресила московську сторінку біографії Тараса Григоровича. Зокрема, там зберігається повідомлення з управління санкт-петербурзького військового генерал-губернатора, відправлене 28 вересня 1857 року московському військовому генерал-губернатору Закревському:

«Милостивый государь

Граф Арсений Андреевич!
По высочайшему повелению, объявленному Военным министром Оренбургскому и Самарскому Генерал-Губернатору от 1го мая сего года, рядовой Оренбургского линейного № 1 батальона Шевченко (бывший художник Императорской Академии художеств, отданный в службу за политическое преступление), во внимание к ходатайству Президента Академии художеств Её Императорского Высочества Великой княгини Марии Николаевны уволен от службы с учреждением за ним надзора там, где он будет жить, и с воспрещением въезда в обе столицы.

По неосновательному распоряжению коменданта Ново-Петровского укрепления, где состоял на службе Шевченко до увольнения в отставку, выдан сему рядовому билет, в котором не обозначено воспрещения жительства в столицах, вследствие чего Шевченко и отправился в С.-Петербург1

Сделав распоряжение по вверенному мне управлению к удовлетворению изъяснённого требования, я долгом считаю сообщить об

оном Вашему Сиятельству на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию»2.

____________________

1 У вересні 1857 року комендант Новопетровського укріплення Іраклій Усков отримав суворе зауваження від виконуючого обов'язки начальника штабу Окремого Оренбурзького корпусу генерал-майора Івана Бутурліна: «…Ваше высокоблагородие, выдав рядовому Шевченке билет на свободный проезд в С.-Петербург без достаточных к тому оснований… поступили весьма опрометчиво, и только в уважение долговременной, усердной и полезной службы вашей я ограничиваюсь на сей раз объявлением вам за это строгого замечания…»

2 Центральний історичний архів Москви, ф. 16,оп. 47,спр. 130, арк. 4 — 5 зв.

Таким чином, з осені 1857 року в Москві добре знали, як зустрічати всеросійського піднаглядного Шевченка. Правда, до весни 1858 року ситуація суттєво змінилася, і поет на законних підставах прибув у березні в Москву, а потім виїхав у Петербург. Та нагляд за ним у жодному разі не скасовувався, навпаки, присутність Шевченка в Москві вимагала підвищеної уваги з боку поліції. Не випадково повернення Шевченка в Петербург супроводжувалося суворими настановами. Начальник III відділу В. А. Долгоруков 13 лютого 1858 року інформував міністра внутрішніх справ С. С. Ланського:

«Ныне по всеподданейшему докладу моему ходатайства её императорского высочества президента Академии художеств государь-император изволили всемилостивейше разрешить отставному рядовому Шевченко проживать в С.-Петербурге… однако, чтобы он подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору…»

У лютому, як відомо, Шевченко знаходився в Нижньому Новгороді, та начальник Нижньогородської губернії генерал Муравйов чудово розумів, що після від'їзду опального поета слід повідомити в Москву. У знайденій мною справі зберігається його лист московському військовому

генерал-губернатору:

«Художник Тарас Шевченко отдан был в 1848 году, по Высочайшему

повелению, в военную службу с назначением рядовым в Отдельный

Оренбургский корпус.

В мае прошедшего года Всемилостивейше разрешено уволить его от службы, с учреждением за ним в месте его жительства надзора и с возвращением ему права въезда в столицы, а в сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и остался здесь под надзором полиции до марта месяца…

В марте месяце (9 числа) Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С. Петербург, но, по частным сообщениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной по случаю постигшей его болезни» (виділено мною. — В.М.)1.

Насправді, Кропоткіну доповідали, що бачили бородатого Шевченка з червоним оком та запаленим висипкою чолом, який ходив разом з артистом Щепкіним Москвою. Більше того, кілька днів тому їх обох бачили поряд з домом обер-поліцмейстера — завертали до Сергія Аксакова. Та це не прописано на папері, а хто ж оцінюватиме роботу поліції на слух. Виходить, що піднаглядний Шевченко виїздить із Москви, а полковник Кропоткін навіть не доповів про його... приїзд у письмовому вигляді! Зовсім недавно вступив у виконання обов'язків і фактично проігнорував вказівку згори! Подібне добром не закінчується, так і генеральське звання може віддалитися... Князь дратівливо вилаявся і велів викликати управляючого канцелярією. Невідомо, що Кропоткін говорив йому, та трапився мені в архіві папір, який він тоді підписав:


«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка