Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка26/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33

Впервые чрез тебя до бедного народа


Дошли великие слова:

Наука, истина, отечество, свобода,

Гражданские права.
Між іншим, у поліційній довідці про Миколу Добролюбова містилося таке звинувачення на його адресу: «Когда цензор Крузе лишился места за снисходительность к «Современнику» и заподозрен был в преднамеренном желании распространять вредные идеи среди молодёжи, Добролюбов вместе с Чернышевским устроили обед в честь этого цензора; на обеде были почти все петербургские литераторы и говорено много речей». Забєлін залишив у своєму щоденнику від 5 травня 1859 року запис: «...Делал обед Крузе — прощальный. Были Кетчер, Корш, Солдатенков, Щепкины Н. и П., Мин, Крузе с братом, Вас. Боткин2... В.П. Боткин сказал

___________________



1 В «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік серед працівників цензурного комітету міститься інформація, що надвірний радник Микола Крузе жив на Нікітській вулиці в будинку статського радника Олександра Ріхтера.

2 Боткін Василь Петрович (1811/12—1869) — критик, перекладач, письменник, з середини 30-х років входив до гуртка Миколи Станкевича.

два-три хороших слова, самых тёплых и выражавших вполне значение деятельности Крузе. Кто, господа, знает историю Германии или Австрии или другого государства, где бы человек и притом чиновник правительства смел честно выступать против абсолютизма, вот честный протест против того же правительства» . В 1865 році Крузе було обрано головою земської управи в Ямбурзькому повіті Петербурзької губернії, але звільнено за особистою вказівкою царя.

З дев’яти московських відомих осіб, названих Шевченком, шестеро були молодшими за нього від 4 до 14 років і троє народилися на 4-5 років раніше за поета; навіть найстаршому — Миколі Кетчеру — не виповнилося ще п’ятдесяти. Всі вони були повні сил, енергії, завзяття; мислили й говорили, тим паче в своєму середовищі, розкуто, глибоко, критично й цікаво; буяли творчими ідеями та планами на майбутнє; ставилися до Шевченка з сердечною доброзичливістю. Вражає сам перелік професій і захоплень, творчих сфер і занять, у яких ці люди були справжніми фахівцями й досягли значних висот: поезія і проза, журналістика і публіцистика, перекладацька справа і правознавство, медицина, економіка, історія, філософія, фольклористика, зоологія. Блискучий ряд енергійних діячів, які співчували піднесенню демократичного руху в Росії і щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Такий енергетичний згусток інтелектуальних сил і можливостей Шевченко сприйняв із радістю і захватом, він убирав у себе вимріяну в засланні творчу атмосферу, насолоджувався спілкуванням з людьми, якими був зачарований. Шевченко щиро назвав їх молодими, жвавими, вільними, пристрасними. Поет відчував себе, як риба у воді, в цьому вишуканому колі людей, які здалися йому близькими духом, і навіть знайомими, більше того, рідними.

Шевченко сам свідчив, що, крім названих у щоденнику учасників «званого обіду», в книгарні Миколи Щепкіна, він зустрів ще «багатьох інших» інтелектуалів. Одне прізвище з них можна назвати, спираючись на Шевченків запис у щоденнику 10 квітня 1858 року: «Посетил московского знакомого, некоего Безобразова». Скоріше за все, поет познайомився з Безобразовим Володимиром Павловичем (1828—1889) саме 24 березня в книгарні. Безобразов був економістом, з 1867 року — академіком Петербурзької Академії наук. Був ліцейським товаришем і близьким другом Михайла Салтикова-Щедріна, в Петербурзі жив з ним в одному будинку. Леонід Большаков, який перший зібрав відомості про Безобразова, навіть припускав, що саме це могло й привабити Шевченка. Втім, Безобразов активно виступав проти кріпацтва й за реформи в суспільстві. Певно саме це зацікавило поета й привело до Безобразова в Петербурзі.

Леонід Большаков свого часу висловив припущення, що на «званому обіді» міг бути також учасник московських гуртків, доктор медицини і професор Московського університету, кореспондент і знайомий Герцена Павло Лукич Пікулін (1822—1855). Як ми вже знаємо, він був другом Миколи Кетчера й Миколи Щепкіна, тому його присутність в книгарні була цілком вмотивованою.

Серед учасників «званого обіду» могли також бути активні автори журналу «Библиографические записки», контора і редакція якого знаходилися в тому ж будинку — професор Московського університету Сергій Соловйов, історик літератури Михайло Лонгінов, двадцятишестирічний професор Московського університету, історик літератури Микола Тихонравов, який через три роки — в квітні 1861 року — взяв участь у панахиді над прахом Шевченка в Москві. На користь цієї версії свідчить і те, що Микола Щепкін був одним із видавців «Библиографических записок», а другий видавець — Олександр Афанасьєв, якого Шевченко вже знав, названий ним у щоденнику.


Певно, що в званому обіді також взяли участь московські видавці та власники московських книгарень. У газеті «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» мені вдалося знайти інформацію, що в березні в Москві, крім книгарні Щепкіна, працювало ще шість великих книгарень: Університетська (при Університетській друкарні, начальником якої був Олександр Назимов), а також — Базунова, Польового, Улітіної, Салаєва і Готьє. Хто з них бачився з Шевченком, напевно сказати не можна.

Наскільки мені вдалося встановити, в паперах артиста Щепкіна зустрічається лише прізвище Володимира Готьє, якого побіжно назвав якось в одному з листів до Щепкіна Олександр Герцен. Це вже було коло знайомих, у тому числі близьких, іншого поетового друга — Осипа Бодянського. Найбільше він спілкувався з Іваном Васильовичем Базуновим (1786—1866), якого свого часу витіснили з університетської книжкової крамниці і той, за порадою Бодянського, відкрив свою книгарню на Страстному бульварі в будинку Загряжського навпроти університетської друкарні.

Нарешті, скажу про те, що в цей день вдячний Тарас Григорович подарував Миколі Щепкіну свій автопортрет (1858 рік) з дарчим написом: «Николаю Михайловичу Щепкину на память 24 марта 1858 года. Тарас Шевченко».
«Відправилися до купця Варенцова»
Про вечір того дня — 24 березня — Шевченко записав у щоденнику:

«В 8 часов вечера отправились к купцу Варенцову, музыканту и любителю искусств. Тут встретился я с некоторыми московскими художниками и музыкантами и, послушавши Моцарта, Бетговена и других великих представителей слышимой гармонии, в 11 часов удалился восвояси, дивяся бывшему».

Ці два слова — «дивуючись побаченому», — які Шевченко вжив удруге після прийому у Станкевичів 19 березня, свідчать про те, що вечір у Варенцова поетові сподобався. Проте запис у щоденнику ніяк не можна трактувати як свідчення того, що Шевченко проводив час у Москві, «відвідуючи концерти популярних московських музикантів і акторів» (П.Федченко). Справді, день 24 березня був насичений, особливо запам’яталася зустріч з Аксаковим і званий обід на новосіллі книгарні. Та й виконання творів Бетховена й Моцарта, було для поета несподіваним і радісним, але не щоденним, а лише одиничним випадком. Шевченко знав і любив творчість Людвіга ван Бетховена та Вольфганга-Амадея Моцарта. Бетховена він згадував у повістях «Музыкант», «Капитанша», в щоденнику та листах називав композитора «величайшим музыкантом», а його твори «чудными созданиями». В «Музыканте» читаємо: «...Как будто с неба раздалася одна из божественных сонат божественного Бетговена». Моцарт також згадується в «Музыканте», до речі, поруч із Бетховеном. У повісті «Варнак» так само: «...Мы с нею играли в две руки некоторые сонаты Моцарта и Бетговена». Оперу Моцарта «Дон Жуан» Шевченко називав чарівним творінням...

Щепкін також любив музику Бетховена і Моцарта. Невістка артиста Олександра Володимирівна свідчила: «…Он понимал и любил также вечные произведения великих музыкантов и хорошо различал серьёзный и глубокий характер музыки Бетховена и Моцарта… В Москве М.С. Щепкин был окружен артистами-музыкантами». Так що Щепкін усвідомлено повів Шевченка на музичний вечір до Варенцова.

У «Коментарях» до 5-го тому творів Шевченка вказано, що Микола Михайлович Варенцов — московський купець і меценат мешкав у будинку Четверикова в Басманній дільниці міста. Звичайно, хотілося уточнити цю адресу, тим більше, що автори коментарів посилалися на документ аж 1873 року. Пошуки домовласника Четверикова не прояснили ситуацію, тому що в Басманній дільниці було два Четверикових — Дмитро та Іван, які мали будинки в Вознесенському, Денисовському, Сусальниковому і Сиром’ятниковському провулках. Але, нарешті, вдалося знайти саме потрібну й точну адресу саме на той час, коли у купця був Шевченко: «Варенцовы Николай и Сергей Мих., Поч. Гражд., на Новой Басманной, соб. д.». Отже, почесні громадяни, брати Варенцови мали власний будинок на Новій Басманній вулиці.

«Справочная книга о лицах, получивших на 1872 год купеческие свидетельства по 1 и 2 гильдиям в Москве» містить відомості про те, що на час знайомства з Шевченком Миколі Варенцову було близько сорока років, він походив із старовинного купецького роду, з 1869 року був купцем 1-ї гільдії і виборним від московського купецтва, займався торгівлею вовняною пряжею, контора знаходилася в Козмодем’янському провулку на Покровці. Брати на початку 70-х років жили там само на Новій Басманній вулиці, але тепер уже в різних будинках. Очевидно, в 1858 році Микола Варенцов ще не відпускав від себе Сергія Варенцова, який був на шістнадцять років молодший.

Прізвищ московських художників і музикантів, яких зустрів Шевченко у Варенцова, не встановлено.

Гортаючи московські березневі газети, знайшов у «Литературном отделе Московских новостей», зокрема в рубриці «Музыкальные известия», інформацію про концерт 13 березня «талановитого піаніста» Шпаковського за участю «молодого та обдарованого віолончеліста» Давидгофа і співака-баритона Сироткіна. Шпаковський виконував твори Шопена, Мендельсона. В той час у Москві виступав також молодий віолончеліст Олександр Шміт, у концерті якого брав участь двадцятидев’ятирічний піаніст і композитор А.Рубінштейн — судячи з усього, — майбутній засновник Імператорського музичного товариства (1859 рік) і першої в Росії консерваторії (1862 рік) — із виконанням своїх творів. Газета писала, що «Рубінштейн має великий талант». Під його музику співала «прекрасна співачка Оноре». Цей концерт пройшов «при голосному висловленні співчуття з боку слухачів». Може хтось із названих митців і був запрошений багатим купцем Варенцовим на вечір, у якому взяв участь Шевченко, проте ніякої впевненості в цьому немає.
«Максимович запросив товаришів своїх Погодіна і Шевирьова»
Запис у щоденнику 25 березня:

«Многоуважаемый М.А. Максимович задал мне обед1, на который пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион2 прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка3 пропела несколько малороссийских песен, и восхищённые гости разошлись хто куда...»

Між іншим, Михайлу Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову тільки-но перевалило за п’ятдесят. Отже, Тарас Григорович в ті дні відчував себе молодим, власне, він таким і був. Очевидно, що Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Письменник, історик літератури і критик, професор Московського університету, декан історико-філологічного факультету в 1846—1854 ро-

_________________________________

1 Обід відбувся 25 березня на свято Благовіщення: «Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка» (Григорій Галаган). Проте деякі дослідники, нічтоже сумяшеся, пишуть, що Максимович влаштував обід «у своїй квартирі “на Благовещенке”». Це — помилка.

2 Міфологічний герой, що славився своєю гостинністю.

3 Учасниця урочистого обіду Євдокія Єлагіна звернула увагу на те, що Марія Максимович «очень к нему милостива».

ках, автор офіційної історії університету (1855 рік), академік Петербурзької Академії наук, діяч правого крила слов’янофільства Степан Шевирьов був великодержавником і монархістом, але, водночас, дружив з Миколою Гоголем. У нього письменник жив у 1848 році (будинок № 4 у Дєгтярному провулку не зберігся). Починаючи з 1843 року, Шевирьов вів справи Гоголя з видання творів, виплаті боргів, виділенню грошової допомоги для бідних студентів. Гарну характеристику Шевирьова зробив Микола Чернишевський в «Очерках Гоголевского периода русской литературы».

Один раз побачивши Шевирьова, Шевченко зворушливо тонко відчув те, що відзначали люди, які давно знали його. Скажімо, вже згаданий Олексій Плещеєв ще в 1849 році писав: «...Ничего не может быть пакостнее хари Шевырёва, какой-то паточной, приторной...» Як це схоже на Шевченкове «сладкий до тошноты старичок»! Оцінка Шевирьова Борисом Чичеріним стосується практично того часу, коли його зустрів Шевченко: «...Чем старее делался профессор, тем он становился раболепнее... Он стал по всякому случаю писать патриотические стихи, и притом в такой пошлой и неуклюжей форме, которая обличала полный упадок не только таланта, но и вкуса...» Звісно, що все це, за Шевченком, «почтения не внушает...»

Другий знаковий представник і теоретик «офіційної народності», відомий історик і журналіст, академік Петербурзької Академії наук Михайло Погодін не викликав явних негативних емоцій у поета, лише здався молодшим, ніж Шевченко чекав. Чи знав поет, що він був сином кріпака? В 24 роки Погодін вже читав у Московському університеті лекції з «політичної історії», в 1825—1844 роках — професор університету, його учнями були Сергій Соловйов і Осип Бодянський. Погодін і Шевирьов, які в 1831—1856 роках разом видавали друкований орган слов’янофілів філософсько-літературний журнал «Москвитянин», неодноразово віртуально перетиналися з Шевченком. Зокрема, вони сприяли публікації в «Москвитянине» (1843, № 11) схвальної рецензії Федора Кітченка на Шевченкових «Гайдамаків»1, а в 1855 році Погодін сам позитивно писав про цей твір у «Москвитянине». Через Бодянського Погодін передавав «мешканцеві Мангишлаку літопис Величка», сподіваючись, що поет буде надсилати матеріали до «Москвитянина». В 1850 році в журналі було опубліковано комедію Олександра Островського «Свої люди — поквитаємось», яку в Новопетровському укріпленні прочитав Шевченко. Нарешті, в історичному відділі «Москвитянина» співробітничав Бодянський. Вихований на Карамзині, Погодін усе життя був його послідовником. В 1856 році полемізував з Максимовичем, висунувши теорію великорусизма дотатарської України.

Ось як трактував цю зустріч Павло Зайцев: «...Максимович, мабуть, щоб зробити більшу честь поетові, запросив до себе й двох видатних московських учених — Шевирьова й Погодіна. Зробив це щиро, але для Шевченка не було ніякої приємності в товаристві цих стовпів «самодержавія, православія і народности», але ж ні гніватися, ні ображатися не міг: знав, що старого опортуніста не переробить, а Максимович у ролі гостинного амфітріона зробив усе, щоб і своїм московським гостям, і Шевченкові довести, як він його цінить і шанує...»

Тепер про те ж саме прочитаємо у романі Єжи Єнджеєвича:

«Слава Шевченка продовжувала зростати. В цьому він міг переконатися на обіді, даному на його честь Михайлом Максимовичем. Зібралося дуже багато людей. Був навіть Григорій Галаган, який щойно приїхав з України. Цей прийом порівнювали з банкетом, що його років

__________________



1 Автор рецензії писав: «...Поема п.Шевченка «Гайдамаки» є дорогоцінним подарунком не лише для літератури російської, але й для історії Росії! Якщо словесність є представницею народного духу, моралі, звичаїв і діянь, то в цьому розумінні такий твір, як “Гайдамаки”, є справді народний».
тридцять тому було влаштовано в Москві на честь Міцкевича.

Шевченко помітив серед гостей двох московських учених, які пам’ятали ті часи: професорів Погодіна і Шевирьова. Йому хотілось розпитати їх про Міцкевича, який помер так несподівано. І раптом усвідомив, що обидва вчені є опорою царизму. Отже, махнув рукою на розмову з ними».

Справді, Михайло Погодін і Степан Шевирьов були найжорсткішими виразниками ідеї «офіційної народності», глашатаями уваровської формули «православ’я, самодержавства і народності», вони благоговіли перед історичною владою Росії. Не випадково навіть Хомяков та його друзі в багатьох питаннях відмежовувалися і від Шевирьова, і від Погодіна. Що й говорити про Шевченка, ставлення якого до царизму та його панславістської політики не варто переказувати. Проте, мабуть, конкретна побутова поетова поведінка не була щохвилинним виявом антицаристської позиції, а її поточна мотивація не зумовлювалася виключно соціально-політичними факторами. Мені більше до душі зважене трактування ситуації в «Біографії» Шевченка, підготовленій майже півстоліття тому в Одеському державному університеті ім. М.І. Мечникова: «Але як би застережливо, чи навіть негативно не поставився Шевченко до деяких нових своїх знайомств, зустрітися вперше з цими людьми було безперечно цікаво — особливо ж після десяти років відірваності від громадського й літературного життя».

Ми вже говорили про те, що просте людське спілкування здавалося вчорашньому засланцеві дорогоцінним подарунком і великим щастям, і він дорожив ним, іноді навіть перебільшуючи достоїнства людей, з якими зустрічався. Лев Жемчужников підмітив: «Для Шевченка настали світлі хвилини, коли після 10 років розлуки він побачився з друзями, з батьківщиною, з рідними. Ніжна, щира душа його була вдячна кожному, хто любив його. Вдячність за співчуття була в нього завжди». По-юнацьки спостережлива Катерина Юнге згадувала, що Шевченко в усіх знаходив що-небудь хороше і захоплювався людьми, які часто не були того варті. Ця риса була значно загострена в період московського перебування поета й, напевне, в перший час життя в Петербурзі. Юнге відзначала: «... Все люди были для него прекрасными; всякий мог, сколько хотел, обманывать его, и несмотря на все коварства, на все несправедливости, которые он уже испытал в своей многострадальной жизни, вера его в людей и добро не поколебалась в нём, а чувство благодарности, даже за самую малость, горячо горело в его груди. Он так сильно чувствовал все хорошее, что много раз говорил нам: “Я так теперь счастлив, что всем и всё простил; за

все свои страдания я вполне вознаграждён”»1.

Власне йдеться лише про невиправданість екстраполяції певних рішень і вчинків поета в останні роки його життя після заслання, на московський березень 1858 року. Принаймні, його власний щоденник не дає для цього підстав. У Москві Шевченкові доводилося спілкуватися не лише з однодумцями, і він не уникав цього. Суспільно-політичні погляди нових московських знайомих, навіть тих, яких він називав «очаровательной знаменитостью», далеко не завжди збігалися з Шевченковими, проте великий поет не спрощував людських стосунків, не зводив їх у побуті до класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Російський поет Яків Полонський (познайомився з Шевченком у 1858 році), згадуючи про палку й жорстку суперечку з Шевченком з приводу пушкінської «Полтави», писав: «Удивляюсь, как после такого спора Шевченко и до конца дней своих сохранил ко мне искреннюю приязнь и всегда при встрече на улице готов был в обе щеки целовать меня; удивляюсь потому, что Шевченко не был из числа людей, способных

____________________

1 Советская Украина // Март 1960. С. 172. Ці слова не ввійшли до спогадів Юнге, опублікованих в книгах «Спогади про Шевченка» (1958 рік) і «Воспоминания о Тарасе Шевченко» (1988 рік).
легко мириться с теми, кто думал иначе, чем он — особенно, если предметом этих дум или спора была его родина». Насправді, дивуватися не було чого, бо Шевченко добре розумів, що реальне життя завжди складніше й барвистіше від ідеологічних і, навіть, наукових імперативів і приписів. Поет умів поважати іншу, навіть протилежну, точку зору, він приятелював з людьми, які були її носіями, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.

Очевидно, треба чітко розмежовувати і чесно зважувати «pro» і «contra», добрі Шевченкові стосунки з конкретними людьми й у конкретний час і неминуче розставання з ними, коли йшлося про життєві святині, принципи і цінності. Розмежовувати і зважувати, але не розбазарювати, не жертвувати першим заради рафінованого чи більшовицького розуміння другого. До того ж, оцінка поведінки і вчинків поета в конкретному історичному та побутовому контексті середини ХІХ століття має здійснюватися в рамках побуту і моралі саме цього конкретного історичного часу. Інакше ми скотимося в ідеологічне смакування, свідому упередженість, міфотворчість.

Хто був на обіді? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, а також: відомий публіцист і громадський діяч, слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою Шевченко; поетів знайомий ще з 40-х років український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Галаган; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна, про яку йшлося више. Таким чином, якщо у книгарні Миколи Щепкіна Шевченко спілкувався в основному з блискучими «західниками» ліберального напрямку, то у Максимовича потрапив у гущу відомих слов’янофілів.

Цікаво познайомитися з оцінкою цієї зустрічі в книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве»: «Судя по составу приглашенных, надо полагать, что обед был устроен с целью свести поэта со славянофилами, обеспокоенными тем, что Шевченко попал в окружение враждебного им лагеря1, — известно, что М.Щепкин, у которого Шевченко остановился, больше тяготел к либеральному западничеству, чем к славянофильству. И, конечно же, это была попытка “Русской беседы” склонить Шевченко на свою сторону, привлечь его к участию в журнале».

Немає сумнівів, що «Русская беседа» прагнула схилити до себе Шевченка. Так само безперечно, що Щепкін був за духом, кажучи мовою того часу, справжнім західником2, але разом з тим він сам говорив, що своєму розвиткові зобов’язаний «дому Аксакових». Насправді Щепкін входив не в якусь конкретну суспільну течію, а в середовище передових людей тодішнього московського суспільства, яке сприймало його не лише як видатного артиста, але й як рівноправну інтелектуальну силу. Він був своєю людиною і в західницьких, і в слов’янофільських колах. Про це добре сказала Олександра Щепкіна: «Знакомства М.С. Щепкина были самые разнообразные. Его одинаково радушно принимали во всех слоях московского общества». В свою чергу, в сім’ї Щепкіна можна було чути і голосний сміх Кетчера, і витончені розповіді Тургенєва, і гострі жарти Гоголя, і розумну бесіду Аксакова, і напористу мову Бєлінського, і вогняні спалахи Герцена...

____________________



1 Тверждення на той час не нове. Ще в 1944 році Микола Ткаченко писав: «...Зустріч на обіді була не просто зустріч, а мала певну мету. Чи не входило в плани Максимовича примирити Т.Шевченка з самодержавством і потім притягти ближче до роботи в слов’янофільському таборі? В 1850-х рр. слов’янофілам потрібна була постать Шевченка...»

2 Артист Малого театру Пров Садовський (1818—1872) якось сказав про Михайла Щепкіна: «…Він західник: його Грановський наспринцьовує…» Це давно визнано й у літературі. Скажімо, Кізеветтер у 1916 році писав: «Близько сходясь с Аксаковым, Погодиным, Гоголем на почве художественных интересов, Щепкин в то же время всей душей примыкал к западническому кружку Грановского, Герцена, Белинского».

«Примирливий вплив високої особистості»
Феномен позапартійної й позагурткової постаті Михайла Щепкіна,

якого «всі до єдиного руського чоловіка знають» (Шевченко) почав складатися з часу приїзду артиста в Москву. Тоді він занурився в артистичну атмосферу Малого театру, який нарівні з Московським університетом сприяв тому, що з другої чверті ХІХ століття центр культурного життя Росії дедалі переміщувався з Петербурга в Москву. Не випадково Малий театр називали другим університетом. Крім того, Щепкін доволі швидко ввійшов у коло відомих московських інтелектуалів, які сповідували різні погляди. На перших порах цьому сприяла обставина, про яку розповіла Олександра Щепкіна (Станкевич): «Здесь надо сказать о том счастливом условии, которое так хорошо поставило его в Москве: это было родственное и хорошее отношение к П.С. Щепкину, профессору математики при Московском университете. Профессор П.С. Щепкин происходил от другой линии Щепкиных, родоначальник которых был священиком в Калуге. М.С. Щепкин нашёл радушный приём у своего родственника и у него познакомился со многими профессорами университета1. Это счастливое обстоятельство сразу поставило его в близкое отношение к образованным кружкам Москвы».

Справді, Московський університет, який відкрився в 1755 році, був осередком освіти й культури в Москві та й усій Росії. Щоправда, кінець 20-х і початок 30-х років — не кращий час для нього. Історик Микола Василенко зазначав: «Московский университет того времени был в переходном состоянии. Старые предания, когда университет был похож более на гимназию, мало-помалу отходили в вечность, уходили и старин-

____________________



1 Принагідно зауважу, що душевно щедрий Михайло Семенович відповідав своєму троюрідному братові Павлу Степановичу Щепкіну (1793—1836) теплим ставленням, а після смерті родича підтримував його сина Митрофана Павловича, дружив із ним.
ные профессора, слабо интересовавшиеся наукой, читавшие по тетрадкам, почти никогда их не обновляя: новая славная эпоха в истории Московского университета еще не наступила». Костянтин Аксаков навіть писав: «Очень тускло и холодно освещало наши умы солнце истины». Проте той, хто справді прагнув, як Осип Бодянський, до істини, міг навчитися хоча б тому, як її шукати.

Цікаво, що Герцен в «Былое и думы» поставив перед собою питання щодо тогочасного університетського навчання: «Учились ли мы при всем этом чему-нибудь? Могли ли научиться? Полагаю, что „да”. Преподавание было скуднее, объем его меньше, чем в сороковых годах. Университет, впрочем не должен оканчивать научное воспитание; его дело — поставить человека а měme продолжать на своих ногах; его дело — возбудить вопросы, научить спрашивать. Именно это-то и делали такие профессора, как М.Г. Павлов, а с другой стороны, и такие, как Каченовский. Но больше лекций и профессоров развивала студентов аудитория юным столкновением, обменом мыслей, чтений… Московский университет свое дело делал; профессора, способствовавшие своими лекциями развитию Лермонтова, Белинского И.Тургенева, Кавелина, Пирогова, могут спокойно играть в бостон и еще спокойнее лежать под землей».

Від себе додам, що заслуговують на нашу пам’ять і ті професори, які навчили мислити й працювати друга Тараса Шевченка й доброго знайомого Михайла Щепкіна українця Осипа Бодянського, який вчився в університеті в 1829—1834 роках. В 1844 році, коли Шевченко вперше приїхав у Москву, в університеті було чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. В ньому навчалося понад 800 студентів. Незадовго до повернення Шевченка із заслання Московський університет відзначив своє сторіччя і пишався своїми здобутками. За час царювання Миколи І, тобто приблизно за три десятиліття він випустив 1670 студентів, підготував 114 докторів наук і 881 кандидатів наук, 58 магістрів, 1442 лікарів. Серед вчених, які захистили в університеті докторські дисертації, були Степан Шевирьов (1838 рік), Сергій Соловйов (1848 рік), Тимофій Грановський (1850 рік), Іван Бабст (1853 рік), Осип Бодянський (1855 рік), а ступінь магістра здобули Дмитро Щепкін (1843 рік), Михайло Катков (1846 рік), Костянтин Аксаков (1847 рік), Костянтин Леонтьєв (1850 рік) та ін1.

На той час в університеті навчалося вдвічі більше студентів, ніж у перший приїзд Шевченка в Москву, тобто понад 1600 чоловік, і третину з них складали вихідці з різночинних і демократичних прошарків суспільства. За настроями серед студентів уважно стежили, в університеті існувало «морально-політичне відділення», де, зокрема, читалося богослов’я. Втім, саме студенти були біля витоків популярності багатьох талантів, зокрема, Миколи Гоголя. Сергій Аксаков писав: «Московские студенты все пришли от него в восхищение и первые распространили в Москве громкую молву о новом великом таланте». Серед цих студентів були Герцен, Гончаров, Белінський, Бодянський, Лермонтов, Огарьов, Станкевич, Тургенєв.

З квітня 1856 року попечителем університету був Євграф Петрович Ковалевський2 (1792—1867), а невдовзі після від’їзду Шевченка з Москви, в квітні 1858 року попечительство перейшло до О.Бахметьєва. В часи Шевченкових відвідин міста ректором університету був Аркадій Олексійович Альфонський (1796 — 1869). Якщо врахувати, що протягом другої половини XIX століття в університеті змінилося понад десять ректорів, то Альфонський працював найдовше — в 1842 — 1848 і в

______________________



1 С.П. Шевырёв. История Императорского Московского университета, написанная к столетию его юбилея. 1755—1855. М.: Изд. Московского университета, 1998. С. 574—575.

2 В 1858—1861 роках Ковалевський був міністром народної освіти.

1850 — 1863 роках, тобто майже два десятиліття.

В 1858 році, коли Шевченко жив у Москві, в імператорському університеті працювали його й Щепкінові знайомі Осип Бодянський та Іван Бабст, а також декан історико-філологічного факультету, відомий історик Сергій Соловйов1 і молодий ад’юнкт – Микола Тихонравов, який разом із Бодянським у 1861 році був на панахиді над прахом Шевченка в арбатському храмі Тихона Амафунтського.

Відомо, що Михайло Щепкін дружив із професорами Московського університету Тимофієм Грановським і Костянтином Кавеліним про що, зокрема, розповів драматург Микола Чаєв: «…Т.Н. Грановский, Кавелин были дружны со Щепкиным». Не випадково Михайло Семенович заповів поховати його поруч із Грановським. Щепкін був у дружніх стосунках з професором університету Миколою Надєждіним. Сам артист зізнавався: «…Я не сидел на скамьях студентов, но с гордостью скажу, что я много обязан Московскому университету в лице его преподавателей, одни научили меня мыслить, другие — глубоко понимать искусство».

Про неабиякий авторитет Щепкіна в Московському університеті свідчило те, що на урочистостях з нагоди 50-річного ювілею сценічної діяльності Щепкіна з привітаннями виступили університетські професори Михайло Погодін, Степан Шевирьов і Сергій Соловйов. Останній порівнював артиста з Гоголем і, між іншим, сказав, звертаючись до Щепкіна: «Вы серьезно взглянули на своё искусство, вы поняли и других заставили понять, что цель этого искусства — не потеха праздной толпы, что цель его — смехом содействовать очищению нравов… Если бы вы, честный жрец этого искусства, имели целью потеху праздной толпы, то не окружало бы теперь вас такое чистое, такое горячее сочувствие».

___________________



1 Соловйов Сергій Михайлович (1820—1879) — російський історик, автор двадцятидев’ятитомної «Истории России с древнейших времён» (1851—1879). Шевченко згадував Соловйова в листі до Михайла Лазаревського в грудні 1856 року та в щоденнику в серпні 1857 року, як автора, професора, знаного в літературі.

Ще — про історика літератури професора Московського університету Миколу Тихонравова, якому було трохи більше 30 років, коли Щепкін пішов із життя. Саме він був першим дослідником дивовижних усних розповідей артиста, які записували багато сучасників. Саме Тихонравов звернув увагу на те, що Щепкін, «может быть, сам того не замечая, обнажал своими рассказами корни, из которых выросли неудовлетворенье и тоска гоголевского поколения».

Михайло Щепкін не поривав зв’язків із інтелектуальною елітою Московського університету до кінця життя. Скажімо, відомо, що він виступав перед студентами й викладачами на літературному вечорі 30 вересня 1861 року.

Та повернімося до спогадів Олександри Щепкіної (Станкевич), яка розповідала, що через університетських знайомих артист познайомився з учасниками «освічених гуртків Москви»:

«Таким образом начались знакомства М.С. Щепкина с кружками литературными и людьми развитыми, среди которых он нашел умственное и душевное удовлетворение. То было вообще время более благоприятное для искусства и для артистов, и М.С. Щепкин при первом появлении в Москве быстро находит доступ ко всему, что было наиболее развитого в кружках Москвы, и среди них он ищет и находит ответ на все неясные ему еше вопросы об искусстве. Ему сразу отворяются дома образованных людей, а публика сосредоточивает на нем свое внимание на московской сцене. Это внимание скоро переходит в горячее сочувствие к таланту и к высокому нравственному строю живого ума, который всегда проглядывал в игре М.С. Щепкина» (виділено мною. — В.М.).

Щодо сценічної слави, що відчинила Щепкіну всі двері домівок московської духовної еліти, пояснення не потрібні. Акцентую лише, що в російській культурі початку ХІХ століття багато значили літературні гуртки та салони, які діяли в Москві ще й у 30—40 роках. Відомий дослідник їхньої діяльності М.Аронсон ще в 20-х роках минулого століття писав, що «не можна заперечувати їх крупного еволюційного значення в певні літературні періоди, як не можна заперечувати і їх великої участі в творчості деяких російських письменників. Найважливіше в них, мабуть, — це їх центральне місце в історико-літературному процесі певних літературних епох». Гуртки та салони відіграли важливу громадську роль в часи вияснення стосунків між слов’янофілами і західниками. Практично всі московські знайомі Шевченка в свій час так чи інакше брали участь у діяльності тих чи інших гуртків і салонів.

Яскравим свідченням того, в яке відбірне коло людей потрапив артист у Москві, свідчить один лише запис у щоденнику Михайла Погодіна: «1829. Март 27. …Завтрак у меня. Представители русской образованности и просвещения: Пушкин, Мицкевич, Хомяков, Щепкин, Венелин, Аксаков, Верстовский, Веневитинов». Письменник Іван Панаєв свідчив: «Щепкина ценили и любили все литераторы, и все были близки с ним».

Розповідаючи в «Былом и думах» про післяпушкінські московські гуртки інтелектуалів, Герцен згадував успіх артиста серед них. Після смерті Щепкіна він відзначив особливу привабливість феномену Майстра: «Его все любили без ума: дамы и студенты, пожилые люди и девочки. Его появление вносило покой, его добродушный упрёк останавливал злые споры, его кроткая улыбка любящего старика заставляла улыбаться, его безграничная способность извинять другого, находить облегчающие причины — была школой гуманности»1.

______________________

1 Звичайно, при цьому слід мати на увазі факти, що не є в полі зору нашого дослідження, найперше — повне неприйняття видатної особистості й навіть геніальної творчості Щепкіна видатним драматургом Олександром Островським, непрості стосунки Майстра з артистами Провом Садовським, Павлом Мочаловим.

Мудрий Михайло Семенович усвідомлював усю складність незгод з молодшими талантами, але ніколи не бажав їм зла: «…Всё так же молодость смотрит на меня, как на отжившего, а я на них, как на недоростков, которые довольны шумихой, за неимением от природы золотых рудников, — с тою только разницею, что я душою же-


Отже, здавна стало своєрідною традицією, що Щепкіна знали й любили в обох ідеологічних таборах, — слов’янофілів і західників, — артиста високо цінували Віссаріон Бєлінський1 і Олександр Герцен, передусім, за те, що він першим «став нетеатральним на театрі». За точним спостереженням театрального критика Олександра Урусова, у Щепкіна «сходились люди самых противоположных направлений и подчинялись примирительному влиянию высокой личности». Щепкінознавець Олександр Кізеветтер наголошував: «Щепкин был в одинаковой мере своим человеком и в славянофильском и в западническом кругах…» Не випадково відзначення 50-річного ювілею сценічної діяльності Щепкіна в Москві в листопаді 1855 року набуло широкого громадського резонансу, йому аплодували і західники, і слов’янофіли. Сергій Аксаков наголошував: «Щепкин нашел в московском обществе дружеский литературный круг, в который приняли его с радостью и где вполне оценили его талант, природный ум, любовь к искусству и жажду образования». Це літературне коло було широким і включало в себе представників різних ідеологічних течій того часу. Такий висновок було зроблено ще за часів Щепкіна, й нам його варто пам’ятати. Вячеслав Якушкін розповідаючи про ювілейні урочистості в 1855 році прямо зазначав: «На этом празднике соединились представители противоположных лагерей. Михаил Семёнович, связанный тесной дружбой с главными сторонниками западнического направления, был также близок и со многими славянофилами: на его юбилее замолкла вражда, тут искренне соединились и западники, и славянофилы» (виділено мною. — В.М.).

__________________________________

лаю им дорыться этих рудников, а они рады б были, если бы я с воей стариной убрался к черту. Кто из нас прав или виноват? — рассудит время».

Час розсудив: Малий театр нині називають «Домом Щепкіна», його ім’я носить Театральне училище при Малому театрі, пам’ятник артистові стоїть біля цього училища. З іншого боку, пам’ятник Олександру Островському біля Малого театру став уособленням цього храму духовності.



1 Іван Панаєв зазначав: «Кружок Белинского был в очень коротких и близких сношениях с М.С. Щепкиным и его семейством».

В книзі Юрія Соболєва «М.С. Щепкин», яка вийшла на початку 30-х років минулого століття однією з перших в серії «Жизнь замечательных людей», зазначалося: «Він зберіг любов усіх і сам свою любов поділяв на рівні частини між усіма». Навіть у радянські часи в оцінці громадянської позиції Щепкіна була відсутня категоричність, відчувалася двоїстість. Скажімо: «Щепкин... был покладист и непривередлив в сфере политико-гражданских отношений. Вот почему, живя в Москве и находясь в тесной дружбе с Белинским, Герценом, Грановским1, он сохранял в то же время вполне приятельские отношения с Погодиным, Шевырёвым2, и это принималось как нечто естественное»3. Як бачимо, жорстка класова максима завершувалася визнанням того, що в обстановці реального часу реальні добрі стосунки Щепкіна з крупними представниками різних ідеологічних сил були та сприймалися природними.

Принаймні, Щепкін без ідеологічних намірів знайомив Шевченка з численними своїми друзями, серед яких були люди різних поглядів. Шевченко прекрасно знав про це, і в його поведінці в Москві не було нічого такого, що могло б зашкодити другові, на відміну від майбутніх дослідників поет не будував умоглядних ідеологічних конструкцій.

Мені довелося виступити на «Щепкінських читаннях» у Будинку-музеї М.С. Щепкіна в Москві з доповіддю «Шевченко і Щепкін». В ній наголошувалося, що в історії мистецтва знайдеться небагато прикладів такої яскравої, безкорисливої, щирої дружби як у Шевченка та Щепкіна. Саме дружба, а не політична меркантильність, визначала порухи душ обох українських геніїв.

_________________________________

1 Сам Щепкін говорив: «Беседы с Грановским поднимали меня нравственно, укрепляли во мне постоянно упорную и неутомимую любовь к труду и искусству».

2 На обіді на честь Щепкіна в травні 1853 року, який був улаштований в саду Михайла Погодіна, історик говорив: «Приветствую вас от имени ваших многочисленных почитателей, здесь собравшихся: вы можете вообразить себе, как мне приятно быть их представителем, в увенчание двадцатипятилетней с вами приязни» (виділено мною. — В.М.). Виступав тоді й давній приятель Щепкіна Степан Шевирьов.

3 Записки актёра Щепкина. М.: Искусство, 1938. С. 191.

Як ми вже зазначали, знайомства Щепкіна мали фактично системний характер і ввібрали в себе кращих представників інтелектуальної еліти російського суспільства1. Це дало Шевченкові унікальну змогу в дуже стислі строки, кажучи його словами, зустрітися з ними, наче з давно знайомими людьми.

Тарас Григорович добре розумів, що за цю радість нових дружніх спілкувань він завдячує своєму славетному другові.
«М.О. Максимович пошанував мене обідом»
Повернімося до сприйняття обіду у Максимовича авторами книги «Шевченко в Москве»: «Любопытно, что Шевченко на обеде просто не заметил некоторых столпов славянофильства и посмеивался над тем же Максимовичем. Из всех присутствовавших он отметил только «ветхих деньми...» Погодина и Шевырева, назвав именно их товарищами Максимовича... И все! Больше ни на кого из присутствовавших на обеде не обратил внимания. А ведь, за исключением Хомякова, там был весь цвет славянофильства — и оба сына Аксаковы, и Кошелев, и Елагина, и Бартенев...»

Така трактовка ставлення Шевченка до цих людей в той вечір здається не досить точною і коректною. Передусім, якраз «стовпів» слов’янофільства — приятелів Щепкіна Погодіна і Шевирьова — поет помітив у першу чергу, а те, що він назвав їх товаришами Максимовича, в даному випадку, скоріше плюс, ніж мінус, до їх іміджу. Навряд чи можна всерйоз сприймати твердження про те, що Шевченко на цьому обіді

________________________

1 У Кізеветтера читаємо вмотивований висновок: «Щепкин входит в круг передовых вождей тогдашнего общества и как равноправная с ними умственная сила. Он не только был принят в их компании в качестве выдающегося таланта и симпатичного человека. Он органически принадлежал к их составу в силу общности убеждений и стремлений».

кепкував з Максимовича, чи взагалі «з самого початку знайомства з ним ставився до нього іронічно і навіть неприязно». Насправді, Шевченко щиро поважав Максимовича, у чому ми вже переконалися, і звично назвав на початку самої розповіді про урочистий обід «многоуважаемым М.А. Максимовичем». До речі, через кілька днів поет писав Максимовичу з Петербурга в Москву: «Друже і голубе мій сизий!.. Спасибі тобі... Прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка твого Т.Шевченка». Шевченко послав Максимовичу переписаний ним текст вірша «Полякам» («Ще як були ми козаками...»), а на звороті написав: «Высокоблагородному Михайлу Александровичу Максимовичу». Тож не залишатимемо в полоні політичних міфологем і не забуватимемо про справжнє поетове ставлення до першого ректора Київського університету. Між іншим, у тому ж 1989 році, коли вийшла цитована нами книга «Шевченко в Москве», Павло Федченко писав, що дружба Шевченка з родиною Максимовичів була «однією з найсвітліших сторінок останніх років його життя». Втім, пам’ятатимемо, що після Шевченкового перебування на Михайловій горі влітку 1859 року, Максимович став холодніше ставитися до поета, а на початку 70-х років навіть не радив Василю Маслову писати біографію Кобзаря.

Тепер про те, що Шевченко ніби-то «не звернув увагу» на «весь квіт слов’янофільства», зокрема, на братів Аксакових. Але ж відразу після обіду він поїхав у їхню сім’ю! І пробув там до дев’яти годин вечора («все семейство Аксаковых сочувствует Малороссии...»). В квітні 1858 року в листі до Сергія Аксакова Шевченко писав: «От всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство, и всё близкое вашему сердцу...» Не забуваймо про це!

О дев’ятій годині «с Иваном и Константином Аксаковыми поехал я к Кошелеву...» Так що, і на Кошелєва Шевченко «звернув увагу». Щодо Петра Бартенєва, то, можливо, під час обіду у Максимовича саме від нього поетові пощастило довідатися про список частини поеми «Єретик», що зберігалася в когось. Цю частину Шевченко одержав від Максимовича через Галагана 28 березня вже в Петербурзі. В щоденнику поет занотував, що Галаган передав «моего в Москве обретшегося “Еретика”, т.е. “Яна Гуса”, которого я считал невозвратно погибшим». У листі до Максимовича від 5 квітня 1858 року він писав: «Подякуй за мене Бартенєву і попроси його, чи не дістане він де-небудь другу половину...»

Відомий на всю Росію архівіст і бібліограф Бартенєв, який жив на Арбаті, був видавцем журналу «Русский архив», за його життя вийшло близько 600 номерів. У цьому журналі було опубліковано багато цінних біографічних матеріалів про Шевченка. Бартенєв заклав наріжні камені пушкінознавства, зафіксував спогади і друзів поета, написав дослідження «Род и детство Пушкина», «Пушкин в Южной России». Михайло Чалий відзначав, що «П.Бартенєв, вважаючи Шевченка за геніального поета, погано відзивався про нього, як про людину...» На доказ наводилася розповідь, як у Києві Шевченко ніби-то замість того, щоб встигнути вчасно на обід до якогось генерала, на пару годин затримався в того на кухні серед панських візників. Але якраз у ставленні до простих людей Шевченко й Бартенєв і розходилися.

Читаємо в листі учасниці обіду Євдокії Єлагіної: «У Максимовича обедали Кошелев и Кошелева, оба Аксаковы, Щепкин, Галаган, Погодин, Шевырев...» Тепер знову заглянемо в книгу «Шевченко в Москве» згаданих авторів: «Многих из названных... Елагиной Шевченко не заметил во время обеда...» Це не так. Інша річ, що стосунки з перерахованими людьми були різними, непростими, неоднаковими в різні періоди часу. Якщо вже справді говорити про те, що Шевченко когось із учасників обіду «не помітив», а, точніше, не відзначив у щоденнику, то це саму Євдокію Єлагіну та Григорія Галагана, але той для нього був не новою людиною.

Михайло Зозуля в свій час писав, що «зустрічі Шевченка із слов’янофілами у березні 1858 року в Москві, зокрема у Максимовича на званому обіді на честь Шевченка, і деякий інтерес до них з боку поета пояснювались властивою Шевченкові зацікавленістю суспільними проблемами, спробою розібратися в суті цього напряму та його програмі». Насправді, покликаний на обід Тарас Григорович не вибирав гостей і не мав якоїсь спеціальної мети вникнути тоді в програму слов’янофілів. Інша річ, що друзі Шевченка намагалися не запрошувати в компанії різних за поглядом людей, між якими могли б виникнути суперечки, в тому числі на грунті міжособистої неприязні. Той же Зозуля звернув увагу, що в Москві Шевченко «жодного разу не зустрічався одночасно з Бодянським, Погодіним і Шевирьовим». Якщо бути точним, то Шевченко взагалі лише один раз, і наодинці, зустрівся з Бодянським. Але справді, певно, з огляду на особливу позицію Бодянського його не запросили не тільки на зустріч із «західниками» 24 березня, а й на обід до Максимовича1.

Євдокія Єлагіна згадувала: «После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге...» Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, але й він сам. Це підтверджував і Галаган, який писав: «После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали

_________________

1 В той час Осип Бодянський без особливого бажання спілкувався з Погодіним і Шевирьовим, які у відомій нам «флетчерівській історії» зіграли роль, м’яко кажучи, недоброзичливців Осипа Максимовича. Бодянський, як правило, не приходив також у компанії західників, яких називав «фраками» (а слов’янофілів — «сіряками»). Його не запрошували туди, де мав бути хоча б один із тих, кого він недолюблював, або той, хто недоброзичливо ставився до Бодянського, як, скажімо, близький до Щепкіна Олександр Афанасьєв.

Докладніше про це див.: Володимир Мельниченко. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). С. 409—455.

хорошо...»1. Навряд чи поет співав би в оточенні людей, яких він «не помітив під час обіду». Безперечно, Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, але й інші гості. Це було розлито в атмосфері зустрічі. Втім, Шевченко добре розумів, що не всім його творчість до кінця зрозуміла й душевно близька, він не мав ілюзій стосовно того ж Шевирьова.

Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголошення Максимовичем свого вірша2, про що він сам свідчив: «На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858».

На святе Благовіщеннє

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся

З далекого краю!

Ой, як друже за тобою

Тужила Вкраїна;

Усе тебе споминала,

А як мати сина.


Шевченко слухав, глибоко зворушений. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав3. Сам Максимович ледве стримував сльози.

_______________________



1 Шевченкознавець Дмитро Ревуцький наприкінці 20-х років минулого століття справедливо зауважив: «Шевченкова натура була така, що він просто не міг жити, щоб не співати...» Про це залишено чимало спогадів. Скажімо, Лев Жемчужников згадував: «Шевченко любил напевать малороссийские песни, пел с большим чувством, все более и более углубляясь в смысл». Пантелеймон Куліш відзначив, що поет звертався «до народних пісень... щоразу, скоро його серце заб’ється гаряче з радощів, з великого гніву... або великої туги». Михайло Максимович писав: «...Заслушивались мы поющего Шевченка — этой художественной натуры, так богато выражавшейся в живописи, стихотворстве, а всего сильнее и краше — в пении украинских народных песен».

2 Текст цього вірша Максимович передав через Григорія Галагана в Петербург; і Шевченко отримав його вже наступного дня після прибуття в місто — 28 березня. Цей текст надруковано в журналі «Основа» (1861, № 6).

3 Григорій Галаган писав: «Старик Щепкин навзрыд плакал — он щирый малороссиянин» (виділено мною. — В.М.).

Хвалить Бога!.. Вже й ти з нами

Наш любий Кобзарю!

Бувай здоров-нам—на радість,

А собі — на славу.

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю;

Заспівай же нових пісень

Про людськую волю;

Заспівай нам таких пісень,

Щоб мати Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!1
Як і передбачав добрий і щирий Максимович, обід перетворився на справжнє пошанування великого українця2.

Коли вони вийшли на вулицю, було тихо й прохолодно, йшов сніг, і Тарас Григорович почувався щасливим…



1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка