Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка24/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   33
На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.
Перегорнувши останню сторінку герценівської статті Шевченко ковзнув очима по заключному рядкові: «Какая женщина! Какое сильное и богатое существование!»

Невідомо, чи переглядав поет у Щепкіна тодішню московську пресу, принаймні, навряд чи він міг дізнатися з неї про щось справді варте його уваги. Скажімо, друкувалися тоді докладні повідомлення про засідання комітету шовківництва та комітету акліматизації тварин і рослин тощо. Найпоширеніша газета «Московские ведомости» в березні 1858 року, як і завжди, була заповнена «Постановлениями и распоряжениями правительства» та «Высочайшими приказами», зокрема по воєнному відомству. Правда, чимало з них стосувалося Малоросії. 11 березня, наприклад, повідомлялося, що в зв’язку з минулою Кримською війною Комітетом міністрів «дарованы жителям Новороссийского края разные облегчения и льготы». Характерно, що 18 березня був опублікований рескрипт Олександра ІІ від 9 березня Київському, Подольському і Волинському генерал-губернаторам, який свідчив про підготовку до селянської реформи: «Принимая с удовольствием всякое доказательство стремления дворянства к улучшению положения своих крестьян, я разрешаю дворянскому сословию Киевской, Подольской и Волынской губерний приступить к составлению проектов положений, на основании коих намерения дворянства могут быть приведены в действительное исполнение, но не иначе, как постепенно, дабы не нарушить существующего ныне хозяйственного устройства помещичьих имений». Починаючи з березня, по Україні створювалися дворянські комітети для підготовки селянської реформи.

До речі, два колишні кріпаки не могли не зачепити в своїх розмовах і тему звільнення селян, з якої відразу знайшли спільну мову. Після спілкування з Шевченком артист ще з більшим нетерпінням чекав офіційного скасування кріпосної залежності селян.


«Світла мало, дзвону багато...»
Не було нічого незвичайного в тому, що Шевченко відвідав пасхальну службу в Кремлі, на неї прагнули потрапити тисячі москвичів і гостей міста. В тодішньому «Путеводителе по Москве» зазначалося: «Чуден, прекрасен святой наш Кремль, особенно в ночь на светлое Христово Воскресение, когда многие тысячи благочестивых стекаются в него… Итак, входя в Кремль, снимите вашу шляпу, кто бы вы ни были, поклонитесь ему и благоговейте перед святынею его».

Та Шевченко не благоговів. Прочитаємо у нього про враження від нічної великодньої служби в Кремлі:



«Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?

В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника».

Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство іншими очима: «…Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо. Христос Воскресе!»

Тож, якщо Москва щиро захоплювалася величною і незабутньою пасхальною службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило службу вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін, то Шевченко теж пішов, але… розчарувався!

Що дратувало поета? «Света мало, звона много»1 та й хресний хід рухається в натовпі, ніби «вяземский пряник». Яке знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета москвознавець Петро Вістенгоф згадував пряники з міста Вязьми, як типові купецькі ласощі. Вислів «вяземские пряники» увійшов до лінгвоенциклопедичного словника Володимира Єлістратова «Язык старой Москвы». Тільки знову, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Йшлося про пряник, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості...

Одним словом, «отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного». Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу в Кремлі не як релігійне торжество, а, скоріше, як ритуально-соціальний фарс («японську комедію»)2. До речі, запис у щоденнику по духу нагадує рядки з комедії «Сон»:

І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи...



. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За богами — панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані

Пикаті, пузаті!..
Має рацію Іван Дзюба, який наголошує, що православ’я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою

___________________



1 Тут згадую, що Михайло Щепкін якось сказав з іншого приводу: «Много шума, мыслей мало, чувства на капли!»

2 Докладніше див. Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». С. 350—360.
влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. «Самі слова “православ’я”, “православний” він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленнямпорядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології». Пам’ятатимемо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.

Недавній царський засланець не побачив і не відчув у пишній «візантійсько-старовірській» службі справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив.

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??


Поетове питання здається мені чимось подібним до того, яке зустрічаємо в Шевченковому щоденнику: «І до яких пір продовжиться ця японська комедія?» Іван Дзюба зазначає: «В моральних заповідях християнства відображене загальнолюдське моральне начало, і Шевченко з нього виходить. Але йому боліла невідповідність соціальної та житейської практики панства цим моральним началам; він говорить про те, що християнство стало панству всього лиш зручним прикриттям для експлуатації народу та знущань із нього...»

Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в душі — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі.

Марієтта Шагінян, яка тонко й глибоко відчувала душевний стан поета, писала: «Он высмеивал всё истончённое, бесплотное, смакующее религиозный сюжет, всё чисто формальное, декоративное, всей здоровой силой своего таланта, всем верным классовым инстинктом восставая против ненавистной ему экзотики, за реализм». Цікава й глибока думка, хоч і затиснута в прокрустове ложе твердження про те, що Тарас Шевченко був реалістом (в соціалістичному розумінні слова) і нестримно йшов до «матеріалістичного світогляду».

Насправді, віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язано все Шевченкове світосприйняття: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Найпідліше протиріччя!

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.


«Віруй! І віра врятує тебе», — це Шевченкові слова. І ще: «Милосердний Бог — моя нетлінная надія». Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. Якось записав у щоденнику в Новопетровському укріпленні з приводу того, що самовбивцю поховали без церковного обряду: «Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем?»

Іван Дзюба відзначає, що Шевченка особливо обурювала заборона або витіснення поетичних і гуманних народних звичаїв, хай і «язичницьких» своїм походженням, але цілком узгідливих з християнством своєю людяністю. Поет не любив московське попівство не лише за похмурий рабський дух «візантійщини», а й за обскурантизм і тримання народу в духовній темряві та неволі. Шевченко ніколи не плутав і не поєднував релігійну ідею і богословіє з церковнослужителями.

Щоб серцем відчути й зрозуміти Шевченкове неприйняття конкретних церковнослужителів, у тому числі високих, досить прочитати його вірш «Умре муж велій в власяниці» (1860 рік), який є сатиричним відгуком на смерть митрополита петербурзького і новгородського Григорія, відомого своїми випадами проти освіти, науки, преси і т.д. У вірші, що пародіює «надгробний плач», дісталося і видавцеві реакційно-монархічного журналу «Домашняя беседа» Віктору Аскоченському1, і відомому ідеологу слов’янофільства Олексію Хомякову, і журналу російських слов’янофілів «Русская беседа»...

_____________________



1 Колишній професор Київської духовної академії Віктор Аскоченський згадував, що тоді, коли він уперше розповів Шевченкові про журнал, поет «кожним рухом підкреслював, що він мене ледве терпить».
Умре муж велій в власяниці.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юпкоборцеві1 восплач.

І вся, о Р у с с к а я б е с е д а,

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи.

І плач! і плач!
Іван Дзюба і Микола Жулинський наголошують:

«У короткій сатирі-епіграмі Шевченко лаконічно і точно, з дивовижною проникливістю визначив деякі головні реакційні риси слов’янофільства взагалі і Хомякова зокрема: орієнтація на патріархальну, зрештою, міфічну Русь; протиставлення «православної» Москви як, мовляв, осередка «руської думки» зіпсутому Петербургові як джерелу революційних ідей; квасний, перебраний над усяку міру патріотизм; така ж надмірна ревність о православ’ї (саме тоді Хомяков вимагав «неизбежного исполнения обряда» в навчальних закладах); підміна суспільно-політичної критики абстрактним морально-релігійним каяттям...»

Насамкінець не зайвим буде нагадати, що Шевченко так само всім серцем не сприймав наругу над світлими релігійними святами на побутовому рівні. 29 червня 1857 року, в день церковного свята на честь християнських апостолів Петра і Павла, з гіркотою відзначив у щоденнику: «Сегодня празднуется память величайших двух правозвестников любви и мира. Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальное пьянство по случаю храмового праздника.
__________________________

1 «Юпкоборцем» назвав митрополита Герцен у фейлетоні, де було висміяно протест Григорія проти малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестиків.
О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашённую вами простую, прекрасную, светлую истину… Истина стара и, следовательно, должна быть понятна, вразумительна, а вашей истине, которой вы были крестными отцами, минает уже 1857 годочек. Удивительно, как тупо человечество».
«Урочного часу для розговин не встановлено»
...На Великдень Тарас Григорович прокинувся о дев’ятій ранку. «Христос воскрес!» — так починався запис у щоденнику. А далі йшли іронічні рядки:

«В семействе Михайла Семеновича торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Еще хуже, кощунство! Отвергнуть веками освященный обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни

Не варто розглядати цей запис, як атеїстичну налаштованість поета, про що писали деякі автори в радянські часи. Скоріше за все тут ідеться про добрий ранковий настрій і добрий гумор Тараса Григоровича. «...Йому дуже приємно, що у Щепкіних немає й сліду ханжества, лицемірства», — так написано про це в «Біографії» Шевченка 1984 року.

Справді, сім’я Щепкіних жила за звичним розпорядком дня. Михайло Семенович, як свідчив Олександр Афанасьєв, говорив: «По-моему, вся религия состоит в этих правилах: люби Бога, люби ближнего и никому не делай зла! А все прочие обряды, посты — установление случайное». В листі до синів у березні 1848 року Михайло Семенович щиро зізнавася: «…А пост вел беспорядочную жизнь, почти не жил дома». Молода актриса Малого театру Надія Медведєва згадувала про Щепкіна та його оточення: «Ведь они все в то время скоромное ели, постов не знали, а я иначе была воспитана, я постничала. Так для меня, бывало, он, как гостей своих соберёт, отдельно изготовить велит. А Кетчер увидит, что я постное ем, подойдёт: “Что ты, говорит, верхом на свекле, что ли, в царство-то небесное въехать хочешь?”»

Втім, очевидці свідчать, що, траплялося, Щепкін намагався виконувати деякі церковні обряди, скажімо, говів, тобто постився й відвідував церковні служби, готуючись до сповіді та причастя. Збереглися розповіді артиста про сповіді в церкві Філіппа Митрополита, зокрема про те, як священик Другов сказав йому: «Театр, в сущности, есть школа, поучающая указанием на людские недостатки и пороки, и что, следовательно, и звание актёра почтенно». Вже згаданий Афанасьєв зазначав, що Щепкін «не только сам постится в первую и седьмую неделю великого поста, но и насильно принуждает к этому своих детей и даже сердится за отступление от обычая».

В зв’язку з цим цікаво навести спогади Михайла Лентовського, який у 1863 році, будучи юнаком, жив у Щепкіна: «На страстной неделе М.С. велел мне говеть. Заметя, что я хочу этого избежать, он сам стал ходить в церковь, хотя довольно опаздывая, но увидев, что я в этом хочу ему подражать, он стал ходить в храм с первым ударом колокола и уходил из него последним, простаивая всю службу на ногах, не садясь на приносимое ему из дома кресло, чтобы тем избавить меня от соблазна…»

«В 10-м часу пришел к Михайлу Семеновичу с праздничным поклоном1 актер Самарин2 и сообщил ему очень миленькую эпиграмму Щербины, которую при сем и прилагаю.

Боже! В каком я теперь упоеньи

С «Вестником Русским» в руках

Что за прекрасные стихотворения.


Ах!

Тут Данилевский, Плещеев таинственный

Майков наш флюгер-поэт.

Лучше же всех несравненный, единственный

Фет!


Много нелепостей патетических,

Множество фраз посреди.

Много и рифм. Но красот поэтических —

Жди!»


____________________

1 В перший день Пасхи в Москві прийнято було робити візити. Як правило, візитери приносили квіти, вітальні листівки, крашанки, залишали візитки. Відвідувачів пригощали, накривали чайний стіл із закусками, на ньому завжди була паска.

2 Самарін Іван Васильович (1817—1885) — син кріпака, він, як і його вчитель Щепкін, вимушений був спочатку самостійно прокладати собі дорогу в мистецтві. Михайло Семенович звернув увагу на талановитого юнака ще в училищі, підтримував його, запрошував додому, підгодовував, давав додаткові уроки. За його рекомендацією Самарін отримав у Малому театрі першу роль і до кінця життя працював на його сцені. Самарін — автор кількох п’єс, режисер і педагог, учень і послідовник Михайла Щепкіна, відомий виконавець ролей класичного репертуару. Кажуть, що він добре грав городничого та Фамусова, копіюючи до певної міри Щепкіна, та найкращі його ролі були у французькій мелодрамі та комедії, скажімо в «Іспанському дворянині» з куплетами, танцями. Поет Борис Алмазов писав про Самаріна у вірші «Московский театр в 1863 году»:

Самарин так же мил

И так же грациозен:

Он прелесть, говорят,

В «Испанском дворянине».

Бєлінський називав Самаріна чудовим артистом московської трупи нарівні з Живокіні, Садовським, Орловим, Степановим. Публіка добре сприймала Самаріна впродовж усього сценічного життя. Завжди був у гарних стосунках із Щепкіним.

У спогадах онуки артиста Олександри Щепкіної-Черневської є такий сюжет про Самаріна: «Я вижу лицо деда: он добродушно посмеивается,.. глядя на тогдашнего jeune premier московского Малого театра, любимца москвичей и кумира московских дам обаятельного Ив. Вас. Самарина. А Самарин повязал свою красивую голову красным фуляром и собирается нам, детям, изображать “Петрушку”…»

Ім’я російського поета (українця за походженням) Миколи Федоровича Щербини (1821—1869) зустрічається в щепкінських «Записках актера». Михайло Семенович розповідав, як читав Олександру Черткову вірш Щербини «Поколению», написаний у 1848 році й уперше опублікований в 1857 році. На початку цього року в листі з Москви в Рим синові Миколі Михайловичу й невістці Олександрі Володимирівні Щепкін переписав вірш Щербини «Оправдание»: «Прилагаю при сем стихи Щербины. Я от них в восторге».


Наш век и наше поколенье

Безмолвно сносят клевету,

Незаслуженного презренья

И громких браней пустоту.
Шевченко знав твори Щербини ще до заслання, в засланні цікавився його творчістю. Зокрема, 15 листопада 1852 року в листі до Андріана Головачова із Новопетровського укріплення згадуючи їх зустріч у жовтні 1852 року, Шевченко писав: «Вы прочитали тогда небольшое стихотворение Щербины — “Купанье”. До сих пор не могу забыть того сладкого чудного впечатления, какое произвело на меня это прекрасное произведение. Прошу вас, будьте так добры, поклонитесь от меня Щербине как истинному поэту, в наше время явлению редкому». В травні 1854 року в листі до Бодянського Шевченко просив його: «Чи не побачишся коли-небудь з Головачовим, поцілуй його за мене і скажи йому, що я й досі жду-жду Щербину. Бо бачиш: як ми з ним бачилися позаторік у цім поганім укреплении, то він читав мені деякі вірші Щербини і обіцявся вислать мені із Москви один екземпляр, та й досі нема».

Микола Щербина разом із родиною Толстих сприяв визволенню Шевченка із заслання. Невдовзі після приїзду поета в Петербург, 5 квітня 1858 року Анастасія Толстая послала Миколі Щербині записку: «Не приедете ли к нам завтра обедать — только один Шевченко будет у нас. Что я говорю — не приедете ли — непременно приходите и познакомьтесь с Тарасом Григорьевичем. Он вам во многом понравится, и он желает видеть Вас» (виділено мною. — В.М.). Наступного дня поети зустрілися у Толстих і познайомилися. Шевченко записав у щоденнику: «…Лично познакомился с поэтом Щербиною». 12 квітня Щербина виступив на обіді на честь Шевченка у Анастасії Толстої з вітальною промовою.

«Гарненька епіграма» записана Шевченком у щоденник, насправді належала не Щербині, а була пародією російського поета Олександра Апухтіна (1840—1893) на вірш Афанасія Фета «Лесом мы шли по тропинке единственной...», надрукований у лютневій книзі «Русского вестника» за 1858 рік1.

Фет закінчив Московський університет у 1844 році, коли Шевченко вперше приїхав у Москву. Його професорами були Михайло Погодін і Степан Шевирьов. Свої перші вірші він передав на суд Погодіну, а той показав Гоголю. Фет одержав назад свої поезії зі словами Погодіна: «Гоголь сказав, що це безперечний талант». Після закінчення університету Фет поступив нижнім чином в один із кавалерійських полків у Херсонській губернії, служив у Єлисаветграді, куди їздив через Київ. Як свідчать записи в Шевченковому щоденнику (13 та 28 серпня, 5 вересня 1857 року), він читав «Русский вестник», у якому в різні роки друкувався Фет. Але ім’я поета не згадується у Шевченка. Фет не любив Шевченкову творчість і не схвалював прихильного ставлення до нього передової російської інтелігенції, зокрема Івана Тургенєва. За спогадами сучасників

_______________________

1 Ось дві строфи Фетового вірша:

Лесом мы шли по тропинке единственной

В поздний и сумрачный час,

Я посмотрел: запад с дрожью таинственной

Гас.

Что-то хотелось сказать на прощанье —



Сердца не понял никто;

Что же сказать про его обмирание?

Что?

Лев Толстой захищав поезію Шевченка від несправедливих нападок Фета.



Переписуючи в щоденник епіграму, в якій називався російський поет Олексій Миколайович Плещеєв (1825—1893), Тарас Григорович ніяк не міг його не згадати, бо ж був знайомий з Плещеєвим і навіть листувався з ним. За участь у русі петрашевців Плещеєва було відправлено солдатом в Окремий Оренбурзький корпус 1849 року. Наступного року він одночасно з Шевченком, якого везли на нове заслання, перебував в Уральську, де, можливо, поети й познайомилися. Втім, не виключено, що вони були знайомі лише заочно — завдяки листам польського історика і художника Броніслава Залеського, який також був у засланні й служив рядовим в Окремому Оренбурзькому корпусі. З Шевченком поляк познайомився й заприятелював восени 1849 року в Оренбурзі, в 1851 році вони разом брали участь у Каратауській експедиції, а з 1853 року листувалися. В цьому листуванні Плещеєв («Алексей») часто згадувався як близька обом людина.

5 лютого 1854 року Шевченко через Залеського прохав у Плещеєва вибачення за те, що не встиг написати йому з цією поштою, а 6 червня в листі до Залеського з Новопетровського укріплення повідомляв: «У Плещеева действительно не оказалось германских книг, не оказалось даже денег, чтобы купить их, это естественно, человек перед походом». Йшлося про те, що Плещеєв відправлявся тоді з полком на штурм Ак-Мечеті, де він відзначився. Ці відомості Шевченко дістав з листа Плещеєва до нього, написаного навесні 1854 року, на який Тарас Григорович не відповів.

Наприкінці 1854 року Плещеєв звернувся до Шевченка вдруге, запитуючи чи не написав він у попередньому листі чогось такого, що не припало Шевченкові до серця, бо відповіді не було. Поет відповів Плещеєву 6 квітня 1855 року: «Как вам пришло в голову такое предположение! Можете ли вы что-нибудь написать, что бы мне было не по сердцу? Спаси вас, Господи, от таких мыслей! Каждую строчку, каждое слово вашего письма я принимал как слово брата, как слово искреннего друга». Плещеєву Шевченко розповів про свої переживання з приводу відмови у підвищенні йому чину, що могло полегшити його долю: «Вот мои радости! Вот мои новости! Не пеняйте же мне, что я не отвечал вам на ваши письма. Я ждал, и мне хотелось хоть малой радостию порадовать вашу сострадательную душу; а рассказывать вам о своих страданиях — значит заставлять вас самих страдать. А у вас и своего горя не мало, а делить горе между страдальцем — значит увеличивать общую скорбь».

Невідомо, чи листування Шевченка й Плещеєва тривало далі, а зустрілися вони в Петербурзі в 1859 році. Після повернення із заслання Плещеєв жив у Москві, на Арбаті, перекладав твори Шевченка, зокрема, 5 березня 1859 року в газеті «Московский вестник» опубліковано зроблені ним переклади віршів Шевченка «Утоптала стежечку» під заголовком «Песня» («Протоптала я тропинку...») та «Сон» («На панщині пшеницю жала...») під заголовком «Жница» («Она на барском поле жала...»). Цей вірш було надруковано також в 1859 році в «Русской беседе» під заголовком «Сон»:


Она на барском поле жала

И тихо побрела к снопам —

Не отдохнуть, хоть и устала,

А покормить ребёнка там.
В тени лежал и плакал он,

Она его распеленала,

Кормила, няньчила, ласкала

И незаметно впала в сон.


Плещеєв також переклав Шевченкову поему «Наймичка». В 1860 році писав Федору Достоєвському: «В последнее время я перевёл поэму Шевченко “Наймичка”. Не знаю, каков вышел перевод, — но в оригинале это вещь удивительно поэтическая. Трудно переводить. Просто, безыскусственно — до невероятности». Всього Плещеєв переклав дев’ять творів Шевченка, всі вони ввійшли в його збірник «Стихотворения», виданий в рік Шевченкової смерті.

Збереглося свідчення самого Плещеєва, що він бував у Щепкіна. В листі Михайлу Достоєвському від 14 березня 1849 року він писав: «Был… у Щепкина… Щепкин особливо мне нравится. Что за молодой старик! Сколько юношеского жара, сколько энтузиазма и глубокой любви к искусству, которое он так хорошо понимает!»


«Світла неділя»
23 березня, на Пасху, в поетовому щоденнику більше записів не було і про вечір нічого не сказано. Це трапилося вперше з 17 березня, коли Тарас Григорович після хвороби вийшов із дому. Щодня він занотовував, де саме був увечері: у Рєпніної (17 березня); у Бодянського (18 березня); у Станкевичів і вдома у Щепкіна (19 березня); у Станкевичів (20 березня); у Максимовичів (21 березня); у Щепкіна та в Кремлі (22 березня). З цього випливає, що 23 березня Шевченко і Щепкін не виходили з дому і провели Великдень разом. Теодор Гріц у своєму літописі життя і творчості артиста зафіксував, що «Шевченко зустрічає Пасху у Щепкіна», а Петро Жур у «Трудах і днях Кобзаря» зазначив, що Тарас Григорович «у М.С. Щепкіна познайомився з артистом Малого театру І.В. Самаріним…» Але ж був ще цілий великодній день, впродовж якого друзі не розлучалися, і хотілося б уявити, як вони його провели.

Очевидно, що після ранкового приходу Івана Самаріна вся сім’я з гостями сіли за стіл — інакше просто не могло бути, розговіння неминуче. Всі скуштували паску, крашанки, чаювали, випили шампанського. Ставний і життєрадісний Самарін прочитав епіграму, і Тарас Григорович попросив переписати її, а Самарін, який вперше бачив Шевченка, зажадав натомість послухати його вірші. Щепкін, який знав, що Тарас Григорович переписував у нього своїх поезії, підтримав актора.


Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так. Не наша мати,

А довелося поважати.

То воля Гóспода . Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Потім читав схвильований Щепкін:

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу…

Одну сльозу з очей карих —

І… пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!
Раптом, зупинившись, Михайло Семенович тремтячим голосом нагадав, що всі троє вони — з кріпаків… Виходило сумно, дуже сумно, як для свята. Тим більше, що Щепкін готовий був розплакатися, і Шевченко, вибачившись, устав із-за столу. Він піднявся до себе, занотував у щоденнику про великодній ранок, прихід Самаріна. Переписуючи епіграму, відвернув увагу і замість «Много нелепостей патетических» машинально написав «Множество есть тут мест поэтических». Але схаменувся й старанно закреслив рядок, який ослаблював епіграму, а зверху написав потрібний.

Коли Тарас Григорович знову вийшов із своєї кімнати, Михайло Семенович, одягнений в темнокоричневий халат у смужечку, з під якого виглядав білий комірець, заклавши руки за спину, ходив туди й сюди по залі. Невеличкого росту, повний, кругленький, але повнота не заважала йому бути напрочуд легким і рухливим. Шевченко вже знав, що він кожного ранку та й на ніч робить усілякі гімнастичні вправи, щоб не втратити гнучкість. Досить було подивитися, як артист танцював в українських спектаклях — як справдешній танцюрист!

Голос у Щепкіна був не сильний, але поставлений так, що шепіт його зі сцени було чутно всім глядачам. Шевченко сам уже переконався, що навіть напівшепіт артиста потрясав більше будь-якого трагічного крику. Ось і зараз поета вразило те, що Щепкін тихо розмовляв нібито сам із собою! Та ні, він стояв перед портретом Гоголя і звертався… до старого друга. Побачивши Шевченка, Щепкін радісно розкрилив короткі руки й відразу заговорив про гоголівське «Светлое воскресенье»… Хто зна, чи так воно було, проте мій вимисел не є пустою вигадкою, бо ж обидва любили Гоголя й читали цей твір у «Выбранных местах из переписки с друзьями».

«В русском человеке есть особенное участие к празднику Светлого воскресенья… Не умрёт из нашей старины ни зерно того, что есть в ней истинно русского и что освящено самим Христом. Разнесется звонкими струнами поэтов, развозвестнтся благоухающими устами святителей, вспыхнет померкнувшее — и праздник Светлого воскресенья воспраздну-ется, как следует, прежде у нас, чем у других народов! На чем же основываясь, на каких данных, заключенных в сердцах наших, опираясь, можем сказать это? Лучше ли мы других народов? Ближе ли жизнью ко Христу, чем они? Никого мы не лучше, а жизнь еще неустроенней и беспорядочней всех их. «Хуже мы всех прочих» — вот что мы должны всегда говорить о себе. Но есть в нашей природе то, что нам пророчит это. Уже самое неустройство наше нам это пророчит. Мы еще растопленный металл, не отлившийся в свою национальную форму; еще нам возможно выбросить, оттолкнуть от себя нам неприличное и внести в себя все, что уже невозможно другим народам, получившим форму и закалившимся в ней… Знаю я твёрдо, что не один человек в России, хотя я его и не знаю, твёрдо верит тому и говорит: “У нас прежде, чем во всякой другой земле, воспразднуется Светлое Воскресенье Христово!”»


«Заїхали до актора Шумського»
24 березня після других відвідин Сергія Аксакова та його «симпатического семейства» Шевченко і Щепкін заїхали ненадовго до Варвари Рєпніної, а від неї — до актора Сергія Шумського, учня Михайла Щепкіна. Сергій Васильович Шумський (Чесноков) народився 1820 року, був помічений у провінції й привезений у Москву Щепкіним, у 1841 році закінчив Московське театральне училище, після нього був прийнятий до трупи Малого театру. Щепкін протегував Шумському, підтримував і в буденному житті. Втім, він щедро допомагав багатьом артистам. Вихованець Щепкіна Михайло Лентовський згадував, як Михайло Семенович зустрічав молодих і голодних артистів: «Чаю! Сливок! Хлеба больше, хлеба! Чаю, чаю! Зелёного чаю! Ты, брат, замёрз дорогой? Садись, ешь, пей. Не стесняйся, как дома, да ты и, действительно, дома. Мой дом — твой дом; но только учись, учись, учись!»

У спогадах Олександра Афанасьєва, який добре знав Михайла Семеновича, читаємо таке узагальнення: «М.С. Щепкин столько же известен был в Москве своим сценическим дарованием, сколько и редкою в наш век частною благотворительностью. Сколько юношей обязаны ему своим воспитанием, сколько стариков нашли под его кровлею последний спокойный приют! Великие слова Христовой заповеди о любви к ближнему он перевёл прямо в дело, в жизнь».

Цікаво розповідав про всебічну, в тому числі домашню підтримку Щепкіним молодих талантів, Нестор Кукольник:

«…Всякий раз являлся к нему с поклоном, всякий раз не удивлялся, но любовался его превосходным сердцем, потому что всякий раз в доме его видел новых молодых людей, которым помогал словом и делом знаменитый комик.

— Скажите, пожалуйста, — однажды спросил я его, — много ли из этого полка вами облагодетельствованных встретили вы благородных?...

Михаил Семёнович улыбнулся значительно.

— А кто их там знает! Я никогда не свожу счетов. Пока есть, пока могу — так сам, а не хватает сил — попрошу добрых людей — помогают, дай Бог им здоровья.

И точно, сколько я уже знаю таких, которым, по ходатайству Щепкина, серьёзно помогли и помогают добрые московские люди, а их, к чести Москвы, там не мало»1.

У сім’ї Михайла Семеновича жив якийсь час у 40-х роках і Сергій Шумський. Акторова невістка, Олександра Щепкіна згадувала: «... Пробыл несколько времени в семье его С.В. Шумский, перед тем вышедший из театральной школы и скоро потом сделавшийся любимым актёром московской публики». Про це свідчив і театрал Олександр Стахович: «С.В. Шумский, поступив из Одессы на московский Малый театр, долго пока совсем не стал на ноги, жил у Щепкина и много обязан ему первым развитием своего первоклассного таланта». Шумський до останніх днів життя в 1878 році служив у Малому театрі, крім 1847—1850 років, коли він працював в Одесі. В той період Щепкін писав акторові: «...Успехи твои, по всеобщим отзывам, которые заслужил от публики, меня очень радуют, и старое сердце моё веселится полной радостию. Знаю, что труда было много; но что же достаётся даром и что ж бы значило искусство, если бы оно доставалось без труда?»
____________________

1 Михаил Семенович Щепкин. В записках Н.В. Кукольника // Русская старина, 1888. Октябрь-ноябрь-декабрь. С. 420.
Яскравим свідченням теплого ставлення до Шумського після його повернення на сцену Малого театру є лист Щепкіна до нього від 13 квітня 1860 року з приводу бенефісу Сергія Васильовича під час гастролей у Петербурзі:

«Милостивый государь Сергей Васильевич.

С удовольствием представляю вам право на свой бенефис “Отрывок”1 из сочинений Н.В. Гоголя. Мне же это право передано и покойным автором и доверенным лицом от родных покойника, господином Кулишом, чего в удостоверении и письма их прилагаю, но которые прошу сохранить и возвратить мне по возвращении. От души желаю вам успеха. Это желание того, кто не умеет переставать любить. Весь твой Михайло Щепкин».

До Сергія Шумського були звернені настанови Щепкіна, що розкривають методологію його театральної науки (лист від 27 березня 1848 року):

«Старайся быть в обществе, сколько позволит время, изучай человека в массе, не оставляй ни одного анекдота без внимания2, и всегда найдешь предшествующую причину, почему случилось так, а не иначе: эта живая книга заменит тебе все теории, которых, к несчастию, в нашем искусстве до сих пор нет. Потому всматривайся во все слои общества без всякого предубеждения к тому или другому, и увидишь, что везде есть и хорошее и дурное, — и это даст возможность при игре каждому обществу отдать свое, то есть: крестьянином ты не будешь уметь сохранить светского приличия при полной радости, а барином во гневе не раскричишься и не размахаешься, как крестьянин. Не пренебрегай отделкой сценических положений и разных мелочей, подмеченных в жизни».

_________________________



1 Виданий уперше в 1842 році «Отрывок» Миколи Гоголя був представлений 25 квітня 1860 року в бенефісі Сергія Шумського.

2 Слово «анекдот» в той час розумілося, як явище чи випадок з відтінком повчальності.

Щепкін наставляв Шумського буквально до своєї смерті, хоча тому вже перевалило за сорок років. Принаймні, Лентовський розповідав про рознос, який вчинив артист своєму підопічному в 1863 році:

«Однажды я застал Шумского, стоящего у печки, а М.С. ходил взволнованно по гостиной и ругал его: “Мерзкая самолюбивая физиономия! Смазливая бабья рожа для тебя дороде, интереснее всего твоего дела, дороже истины! Ты как должен быть загримирован? Как? В уродливом теле душевная красота. А ты что изображал? Скажите, какой купидон!” — “Ради бога не сердитесь, Михаил Семенович!” — “Я давно Михаил Семенович! А ты Купидон Купидонович”. — “Ну, извините”. — “Извините… извините! Поди, извиняйся перед автором, перед театром, а передо мной нечего! — говорил старик, шагая из одного угла в другой. — Нет, душа моя, Сергей Васильевич! Так, брат, далеко не уйдешь, а от тебя-то мне в особенности обидно видеть такую неряшливость”, — закончил Михаил Семенович, подавая на ходу руку Шумскому. Шумский уважал Михаила Семеновича и зачастую на деле довазывал свое уважение к его дому, к его семье».

Саме Шумський виступав на 50-річному ювілеї артистичної діяльності Щепкіна «від імені артистів московської сцени»:

«Многие, — в том числе я сам, — имели счастие ещё в Школе пользоваться вашими уроками и наставлениями... Вступив на сцену, мы постоянно имели в вас живой пример, указание на то, как должны мы исполнять наши обязанности... Смело ручаемся, что влияние ваше не исчезнет, что оно в лице нашем останется живою памятною книгой того, что вы сделали для драматического искусства».

Збереглася розповідь очевидця про бенефіс Шумського в Малому театрі, коли прихильники артиста неодноразово влаштовували йому овацію і впродовж усього спектаклю передавали подарунки, в тому числі дорогі. Нікого тоді не шокувало, що бенефіціянт в образі Івана Грозного, перервавши сценічну дію, починав розкланюватися та приймати з рук капельмейстера переданий із залу срібний кубок чи золотий портсигар.

До Шумського прихильно ставився сам Олександр ІІ. Якось в антракті спектаклю «Горе з розуму» цар у напівтемряві розмовляв з Шумським, а Михайло Семенович, заклавши руки за спину, розпружено підійшов до них і почув запитання царя: «Чому тепер не пишуть таких п’єс, як “Ревізор” і “Горе з розуму”? Щепкін, який не впізнав Олександра ІІ, втрутився: “Тому, що тепер інші інтереси в Росії, не до театру тепер”. Цар мовчки відійшов, а Щепкін наступного разу сам підійшов до нього: «Вибачте старику, государ, я не впізнав вас». — «Нічого, нічого, старик. Це тому, що ми з тобою рідко бачимося».

Протягом артистичного життя Шумський грав різні ролі, починаючи з водевілів і закінчуючи персонажами з п’єс Олександра Островського та ролями Чацького і Хлестакова. В останній ролі сподобався Гоголю, бо Шумський найповніше скористався настановами автора «Ревізора», який у листопаді 1851 року читав свій твір акторам.

Сергій Шумський, який мешкав на Великій Дмитрівці в будинку генерал-майорші Ольги Бартоломеус (№ 26)1, прийняв гостей радо, запросив до столу: «Вкусили священной пасхи с вестфальськой колбасой и поехали к Станкевичам. Не застали дома».

Нагадаю, що Вестфалія — історична область між річками Рейн і Везер у Німеччині, де вироблялися відомі ковбаси. Як свідчить словник Володимира Даля, в Росії німців називали «ковбасниками». До речі, сам Шевченко якось записав у щоденнику, що «без колбасы немец и дня не проживёт». Втім, Тарас Григорович і сам любив ковбасу. В серпні 1857 року, прибувши в Астрахань, у Піст упродовж дня шукав ковбасну лавку й залишився дуже незадоволений: «Прочитал всех цветов большие и малые

______________________

1 Будинок не зберігся, тепер на цьому місці — Рада Федерації Федеральних зборів Росії.

вывески… но ни одна из них не сказала о продаже копчёных колбас». Поет віддавав перевагу рідним українським ковбасам, у яких знав толк. Наприкінці 1859 року, писав брату Варфоломію Шевченку: «У тебе, здається, годується кабан в сажі1… і ти, певно, заколеш його к святкам, то пришли мені по почті 20 фунтів2 ковбас. Бо я лучче тричі в німця пострижусь і всю Пилиповку3 буду м’ясо їсти, як матиму німецькими ковбасами розговлятися. Та щоб ковбаси були такі самі, як ми з тобою їли на меду у Гната Бондаренка, під яблунею сидячи (то було восени 1845 року під час відвідин рідної Кирилівки, але Шевченко пам’ятав! — В.М.). Нагадай лиш добре. Та якби до ковбас та ще й сала додать, то воно б дуже добре було!» (виділено мною. — В.М.).

Замовлення справжнього українця! Шевченко й розпоряджався домашнім харчем, як щирий і щедрий українець. У спогадах Олександра Благовєщенського натрапляємо на такі слова: «Якось він одержав з рідних місць малоросійське сало і з цього приводу влаштував дружню вечірку».

Шкода, що Тарас Григорович не мав змоги вгостити салом і ковбасою свого доброго друга Щепкіна.

_______________________

1 Саж — рублений хлів, у якому відгодовують свиней.

2 1 фунт дорівнював приблизно 0,4 кг, тобто Шевченко просив щонайменше 8 кг ковбаси.

3 Пилипівка — різдвяний піст.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка