Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка23/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

«Ваше пряме слово освітило мені дорогу»
Після від’їзду Шевченка з Москви між ним і Аксаковим тривало тепле листування1. На доказ найперше наведу повністю лист Аксакова до Шевченка, написаний незадовго після від’їзду поета з Москви 14 квітня 1858 року:

«Крепко обнимаю и сердечно благодарю Вас, любезнейший Тарас Григорьевич, за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. Кроме сходства, которое, разумеется, для меня всего дороже, портрет Ваш так хорош, что все знатоки приходят от него в восхищенье. Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью, как уверяет меня один знаток этого дела2.

Как Вы поживаете? Что поделываете? Я же очень медленно поправляюсь и боюсь, что не попаду в деревню так рано, как бы желал.

Пришлите, пожалуйста, мне Ваш адрес. Я так Вас полюбил, что, вероятно, буду чувствовать иногда потребность поговорить с Вами хоть на бумаге.


_____________________

1 У «Щоденниках» видатного українського літературознавця Сергія Єфремова я зустрів цікавий запис від 6 липня 1927 року: «Одержав... Шевченкові листи до С. Аксакова, про які тільки чув, що вони не пропали. Саме здадуться до ІІІ тому» (йдеться про видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка, розпочатого Українською Академією наук під загальною редакцією Єфресова в 1927 році. — В.М.). Відомими є 4 Шевченкові листи до Аксакова і 2 листи Аксакова до Шевченка.

2 Йшлося про фотознімок із автопортрета з бородою, виконаного Шевченком на початку 1858 року в Нижньому Новгороді. Вже 4 січня автопортрет був переданий через Павла Овсянникова до Петербурга, де Михайло Лазаревський зняв з нього 50 фотокопій. Одну з них Шевченко передав Аксакову через Щепкіна (Докладно див.: Володимир Яцюк. Загадки «нерукотворного образу» // Україна, 1985. № 9. С. 6—7).
Первая часть Вашей повести давно отдана мною Максимовичу, который должен уведомить Вас, будет ли она помещена в “Русской Беседе” или нет. Вторую часть я читаю понемногу. Большею частию сам; когда дочитаю,— скажу Вам откровенно свое мнение. Я считаю, что такому таланту, как Вы, надобно говорить чистую правду.

Крепко Вас обнимаю. Искренне любящий и преданный Вам С.Аксаков».

Цей лист вражає теплотою і глибиною почуттів шістдесятсемирічного, хворого Сергія Тимофійовича, який щиро зізнавався, що полюбив Тараса Григоровича і не приховував, що дуже високо ставив його талант.

У свою чергу Шевченко з відкритим серцем відповідав Аксакову щирою дружелюбністю та вдячністю. Познайомимося з його листом від 25 квітня 1858 року:



«Чтимый и глубокоуважаемый Сергей Тимофеевич!

Еще на прошедшей неделе получил я ваше искреннее, драгоценное письмо1 и только сегодня отвечаю вам, мой искренний, сердечный друже. Простите мне эту грубую, непростительную и невольную невежливость. Грех сей случился потому, что я до сих пор еще не могу вырваться из восторженных объятий земляков моих. Спасибо им, они приняли меня как родного, давно не виданного брата и носятся со мною, как с писанкою. Да еще, как на грех, выставка случилась в Академии художеств2, которой я

________________________



1 18 квітня 1858 року Шевченко записав у щоденнику: «Получил милейшее письмо от милейшего Сергея Тимофеевича Аксакова…» Йшлося про наведений вище лист від 14 квітня.

2 Поет відвідав цю виставку 6 квітня, тобто напередодні офіційного вілкриття, а затим — 24 і 25 квітня.

так давно не видел и которая для меня теперь самое светлое, самое высокое наслаждение. Какие пейзажи, просто чудо! Калам1 огромное имеет влияние на наших пейзажистов2. Айвазовский3, увы, спасовал. Он из божественного искусства сотворил себе золотой кумир и ему молится. Грешно так оскорблять бескорыстное, неаорочное искусство. Бог ему судия. Выставка немногочисленна4, но прекрасна, а в особенности пейзажи, очаровательные пейзажи!

Вы, как великий художник, как самый пламенный любовник безмятежной очаровательной природы, вы поймете причину моей невежливости и, как искреннему, нелицемерному поклоннику всего прекрасного и благородного на земле, великодушно простите мне мой невольный грех.

Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным5.

Вы обещаете мне написать ваше мнение о моей повести. Если она стоит этого, напишите, ради святого, божественного искусства. Мнение чувствующего и благородно мыслящего художника мне необходимо. И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок. Не откажите же мне в этой великой радости!

_______________________



1 Олександр Калам (1810—1864) — швейцарський маляр і графік романтичного напряму, автор численних гірських пейзажів. Шевченко цікавився творчістю Калама, згадував його в щоденнику та листах. Після смерті Шевченка в його майстерні виявлено «две большие гравюры, изображающие пейзажи Калама».

2 В щоденнику 6 квітня 1858 року Шевченко висловив аналогічну думку: «Пейзажи преимущественно перед другими родами живописи бросились мне в глаза. Калам имеет сильное влияние на пейзажистов».

3 Айвазовський Іван Костянтинович (1817—1900) — російський маляр-мариніст, академік Академії мистецтв з 1845 року. Шевченко познайомився з ним під час навчання в Академії. Більше того, в 1840 році Айвазовський протягом місяця жив на одній квартирі з Шевченком і Штернбергом. На жаль, не залишив спогадів про Шевченка.

4 На виставці експонувалося 245 робіт.

5 Див. примітку до листа Сергія Аксакова від 14 квітня 1858 року.

Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось. Меня обязали не оставлять Питера в продолжение года. Трагедия перешла в комедию.

Не взыщите, мой искреннейший друже, что я вам на сей раз пишу мало. Когда прийду в нормальное состояние, буду писать вам много и о многом.

От Всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство и все близкое вашему сердцу, а Ивана Сергеевича целую трижды за его алмазное стихотворение На Новый год1.

________________________



1 Вірш Івана Аксакова «На 1858 год» датовано 31 грудня 1857 року і надруковано у першому номері журналу «Русская беседа» за 1858 рік. Раніше нікому не прийшло в голову поцікавитися цим віршем Аксакова, тоді як він був особливо суголосним із тодішнім душевним настроєм Шевченка.

Так торжественно прекрасно

Блещет утро на земле;

На душе светло и ясно,

И не помнится о зле,

Об истекших днях страданья,

О потрате многих сил

В скорбных муках ожиданья,

В безвременности могил!
Почивают мирно гробы

Тщетно ждавших столько лет!

Память им!

Но в сердце злобы, ни вражды, ни мести нет.

Все простит он без расчета,

Устоявши в дни тревог,

Он, чей дух годину гнета

Пережил и перемог.


Слышишь: новому он лету

Песню радости поет:

Благо всем, ведущим к свету,

братьям, с братьев снявших гнет,

Людям мир, благословенье,

Долгих мук ищезнет свет,

Дню вчерашнему забвенье,

Дню грядущему — привет!

Поет сподівався на день прийдешній, він хотів забути про дні страждання в засланні, хотів забути про зло, яке йому завдали: «Я такий щасливий тепер, що цілком винагороджений за всі мої страждання, і всім простив».
До свидания. Не забывайте искреннего вашего Т. Шевченка.

Поцелуйте моего великого друга, когда он возвратится из Костромы1».

Наступні листи (один Аксакова і один Шевченка) стосувалися, передусім, вже згаданої російськомовної повісті Тараса Григоровича «Прогулка с удовольствием и не без морали». Перша її частина була підтримана Сергієм Аксаковим, що надихнуло Тараса Шевченка на дальшу роботу. В щоденнику поет передав своє хвилювання щодо свого твору, названого ним «рукодельем»: «Как примет его С.Т. Аксаков? Мне ужасно хочется ему нравиться, и только ему. Странное чувство!»

Враження від другої частини повісті Сергій Аксаков висловив у листі до Тараса Шевченка в червні 1858 року, й воно не було приємним для поета: «Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина2… Я без всякого опасения говорю Вам голую

________________________



1 Йшлося про Щепкіна, який 26 березня 1858 року, тобто в день від’їзду Шевченка з Москви до Петербурга, виїхав на гастролі до Ярославля, а 12 квітня — до Костроми. На той час артист уже був у Москві.

2 Пам’ятаймо, що Пантелеймон Куліш значно раніше, ще на початку 1858 року, зайняв у цьому питанні різко негативну позицію: «Про московські повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого». Більше того, це було висловлено в образливому, жорстокому тоні: «Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив... Ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати». Публікатори «Листів до Т.Г. Шевченка» (1962 рік) навіть зазначили, що «після такої “поради” Шевченко перестав листуватися з Кулішем». Але ж ми знаємо, що в березні 1858 року Шевченко хотів «зачекати Куліша», щоб оцінив його твори, бо саме Куліш «хоч і жорстоко судить, та інколи скаже правду...»

Михайло Лазаревський, який у березні 1862 року оголосив в «Основе» розпродаж 11 рукописів Тараса Шевченка (в тому числі «Прогулки с удовольствием и не без морали», «Капитанши», «Художника», «Варнака»), заявив, що в них «заключаются литературные (довольно слабые) сочинения поэта, писанные на великорусском языке, прозою». Найдорожче була оцінена «Прогулка...» (100 руб.), а 10 інших рукописів, із яких 9 були повністю переписані рукою самого Шевченка, продавалися в загальному підсумку за ... 275 руб. Олександр Кониський наприкінці ХІХ століття писав: «Шевченко поет український і Шевченко повістяр російський не одно те саме! Різниця тут страшенна, спостережена ще Сергієм Аксаковим...»

правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать её, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно надеть сапог с дырой. Имея пред собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете искусно пройти по какой-нибудь лесной тропинке».

Як бачимо, Сергій Аксаков максимально зм’якшив гірку для Шевченка пілюлю, щиро й щедро посипавши її солодкими речами, проте від цього негативний відзив не став менш болючим, гострим і дошкульним.

За радянських часів довго побутувала думка, що така оцінка пояснювалася класовою позицією Аксакова. Проте в 1961 році в Москві в музеї «Абрамцево» пройшла серйозна виставка, присвячена Шевченку і Аксакову. Її організатори відкинули це звичне твердження й заявили, що Аксаков висловився проти публікації повісті, «вважаючи, мабуть, що після довгої перерви Шевченко не повинен представати перед читачами з творами, що поступаються його поетичній творчості». На жаль, в «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка», укладеному і виданому в тому ж 1961 році, про відвідання поетом Аксакова сказано дуже скупо, а про візит 25 березня взагалі не згадано. Замовчано також Шевченкове захоплення письменником, висловлене в щоденнику.

В одній із біографій Кобзаря читаємо: «Потрібен був майже місяць, щоб Шевченко примирився з крахом його творчих планів і прийняв рішення залишити дальші спроби в цьому напрямі». Передусім, акцентую читачеву увагу на тому, що неприхильна оцінка російського письменника виявилася для Шевченка несподіваною, бо була прямо протилежною «панегірику» щодо першої частини, про який ми щойно говорили. Втім, у Шевченка справді виникала ціла низка творчих сумнівів щодо його російської прози. «Трудно мне одолеть великороссийский язык...» — писав він Аксакову в лютому 1858 року. Оговтавшись, 15 липня Тарас Григорович написав Аксакову щирі й мужні рядки: «Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью».

Отже, Тарас Григорович дотримався обіцянки, даної Сергію Тимофійовичу: «И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок». Благородство поетової відповіді виразно відтінив Юрій Барабаш: «Якою була Шевченкова реакція на цей дружній, але суворий вердикт? Може, він послався на свої “революційні» заслуги та інтернаціональні права і натякнув, що, мовляв, не Аксакову, “реакційному» слов'янофілові, годилось би його повчати? Чи обурився з приводу замаху на його внутрішню свободу вибору, зокрема щодо двомовності? Чи почав присягатися у своїй любові до “великої, могутньої” російської мови?» З поетової відповіді випливає, на думку Барабаша, що «російськомовні повісті не потребують захисту (від цього, ми бачимо, далекий був і сам автор), як, утім, не заслуговують вони й недооцінки»1.

Додам, що відразу після цитованих рядків Шевченко писав: «Теперь думаю отложить всякое писание в сторону2 и заняться исключительно гравюрою3, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю».

____________________

1 Юрій Барабаш. Вибрані студії. С. 687.

2 Звичайно, Шевченко був далекий від наміру взагалі відмовитися від поетичної творчості, але він припинив спроби опублікувати свої російськомовні повісті і перестав працювати над прозою. Відомо, що жодна з повістей Шевченка за його життя так і не побачила світ. «Прогулку с удовольствием и не без морали» було надруковано лише через двадцять років після смерті Шевченка з присвятою «Сергею Тимофеевичу Аксакову в знак глубокого уважения».

3 Шевченко впевнено писав про своє заняття гравіруванням, бо, як відомо з його щоденника, він познайомився 3 травня 1858 року з відомим російським гравером, академіком Федором Йорданом (1800—1883), а вже наступного дня записав: «Был у Ф.И. Иордана… Он мне [показывал] в продолжение часа все новейшие приёмы гравюры акватинты, изъявил готовность помогать мне всем, что от него будет зависеть. Я расстался с ним вполовину будущим гравёром».
Йшлося про один із перших офортів Шевченка, можливо з ескіза іспанського художника Б.-Е. Мурільо «Свята родина». Нагадаю, що ще на засланні, 26 червня 1857 року, Шевченко записав у щоденнику: «…Я думаю посвятить себя безраздельно гравюре акватинта… Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра».

Згаданий поетів лист і його гравюра були передані Аксакову через Щепкіна, що випливає з листа Віри Аксакової до Марії Карташевської від 22 липня 1858 року: «На днях Щепкин принес письмо от Шевченко и первый его опыт гравировки крепкой водкой, которой он теперь занимается1. Это особенный вид гравирования, для первого опыта многое очень недурно. Щепкин сообщил прелестное новое стихотворение, которое мне так нравится, что спишу его тебе2. Какая грация, какая законченность, точно картину видишь. С каким талантом этот человек!»

Йшлося про вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), який Шевченко вписав до щоденника 13 липня 1858 року, відразу передав Щепкіну, і той вже через кілька днів прочитав його в сім’ї Аксакових (!). Ми знову щасливо зустрічаємося з потрясаючим фактом, який свідчить, що Михайло Семенович виступав поширювачем і пропагандистом

_________________________



1 Діловод Академії мистецтв Олександр Опанасович Благовєщенський (1846—1894), який у своїх спогадах використав архіви Академії, згадував про Шевченка: «З усіх видів гравірування йому найбільше припало до душі гравірування на міді міцною горілкою (а l’eau forte). Майже всі його гравюри 1858— 1861 років виконані цим способом… Клопочучись про дозвіл Шевченкові виїхати на п’ять місяців у Малоросію для малювання етюдів з натури, граф Толстой, між іншим, 5 травня 1859 року писав міністрові двору, що відставний рядовий художник Шевченко, з дня приїзду до Петербурга, займався з особливим успіхом почасти живописом, а особливо гравіруванням на міді».

У спогадах Івана Тургенєва про Шевченка зустрічаємо такі слова: «Пригадується мені також, що він, живучи в академії, займався гравіруванням на міді за допомогою царської горілки — офорт — і уявляв, що відкрив щось нове, якийсь поліпшений спосіб у цьому мистецтві». Шевченко справді розвивав прийоми офорта і збагатив техніку гравірувального мистецтва, справивши своєю творчістю позитивний вплив на дальший розвиток гравірування в Росії і в Україні.



2 Віра Аксакова зробила 14 липня список вірша для себе, а 26 липня відправила його в листі до Карташевської.
Шевченкової поезії, а також знаходимо нове підтвердження найвищої оцінки Шевченкового таланту «серед освічених москвичів».

Іван Дзюба зазначає, що негативний відзив Аксакова був великим ударом для Шевченка. Річ не тільки в тому, що в повісті було вкладено силу-силенну праці і що Шевченко, без будь-якого майна і житейських перспектив бувши, сподівався заробити якийсь гонорар. Річ ще й тому, що довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження дорогих йому ідей1.

Безперечно, що Шевченкова повість значно поступалася його геніальним віршам, але Сергій Аксаков, якому було притаманне загострене почуття правди, до кінця не збагнув твір, зігрітий жертвенною любов’ю до рідного краю і тонкою іронією великого художника. Російський письменник не взяв до серця і не збагнув роздуми та уболівання українського поета, розкидані золотими розсипами по тексту, передусім, проникливий біль за свій нещасний народ:

«О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но увы! Земля ваша как рай, как сад, насаждённый рукою Бога-человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братий» (виділено мною. — В.М.).

Здається, немає правдивіших і точніших слів про трагічну долю українського народу, тим паче, що вони напрочуд актуальні і в наш час.


________________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 517.

Олександр Кониський якось звернув увагу, що «велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!» Микола Костомаров у свій час відзначив: «В своих повестях и рассказах, писанных по-русски, Шевченко впадает в мелодраматичность, а нередко и в растянутость… Среди всех недостатков и недоделок в них, однако, повсюду светятся признаки громадного дарования автора: верность характеров, глубина и благородство мыслей и чувств, живость описания и богатая образность…» Півстоліття тому Євген Кирилюк цікаво висловився про російськомовні твори Тараса Григоровича: «Ми не можемо сказати, що повісті Шевченка дорівнювали прозі Л.Толстого чи І.Тургенєва, або Салтикова-Щедріна. Разом з тим не можна не відзначити, що ці повісті значно сильніші десятків і сотень літературно-художніх творів, що друкувались на сторінках російських журналів різних напрямків»1. І надалі радянські дослідники підкреслювали, що сучасники недооцінили російськомовні повісті Шевченка, зокрема відображення в них яскравої особистості автора та його ставлення до зображуваних подій, а також наявності в цих творах багатого автобіографічного матеріалу. Вони звернули також увагу на спорідненість Шевченкових повістей з Гоголевою прозою, на те, що в них «іноді можна впіймати гоголівські інтонації»2.

Сучасна дослідниця Валерія Смілянська переконливо показала, що в російськомовних повістях Шевченка відчутно вловлюються ті риси національного гумору й комізму, де помітно так багато спільного з видимим світові сміхом та невидимими йому сльозами великого українця Миколи Гоголя і чого, на жаль, не спромігся зрозуміти найдоброзичливіший великорос Сергій Аксаков.

________________________________



1 Є.П. Кирилюк. Т.Г. Шевченко. Життя і творчість. — К., 1959. С. 445.

2 Тарас Шевченко. Повести. К.: Дніпро, 1983. С. 12—13, 18, 23.

Цікаві роздуми щодо Шевченкових російськомовних повістей знаходимо в книзі «Тарас Шевченко» Івана Дзюби:

«І все таки: чи справедливою була оцінка сучасників? Мабуть, не зовсім. Щодо українських друзів Шевченка — тут усе зрозуміло: для них він був Кобзарем, пророком, апостолом, і все, що виходило за межі цього образу, їх тільки огірчувало. А редактори російських журналів? Їм здавалося, шо Шевченко пише в дусі російської “сказової” прози чи “фізіологічних нарисів”, які вже виходили з моди і на зміну яким прихо дила соціально-психологічна проза. Так міг думати і Аксаков, тим більше, що він читав тільки одну повість, у другій частині справді не дуже досконалу. Не сприймалася і своєрідність російської мови українського поета — це тільки Гоголю вдалося вщепити російській літературі свою мовну “неправильність”.

Та ось лине час, втрачають гостроту актуальні критерії. 1888 року з'являється стаття видатного російського літературознавня О.М. Пипіна “Русские произведения Шевченко”, в якій він, підходячи до них не з позицій журнального критика, а з позицій історика літератури, дає їм зважену позитивну оцінку. Пізніше до них не раз зверталися літературознавці; багато сторінок присвятила їм Маріетта Шагінян у своїй чудовій книзі “Тарас Шевченко”; слід назвати і блискучу статтю академіка О. Білецького “Російська проза Т.Г. Шевченка”.

До цього можна додати хіба таке. В мистецтві нерідко “відставання” від прогресу (чи моди) обертається виграшем. І закиди в несучасності, буває, швидко втрачають резон. Вважалося, що оскільки Шевченко в засланні не читав нових публікацій, то він років на десять відстав від розвитку російської літератури. Це так. Однак сьогодні не це має значення. Відставши від нового канону, Шевченко зберіг самобутність, яка нині не виглядає архаїчною. Вільна композиція, активна присутність автора, багата інформативність, красива апеляція до світу мистецьких явищ, зрештою, те, що тепер дістало назву інтертекстуальності, — це не є архаїкою для сучасної читацької свідомості»1.

Попри все, пам’ятаймо, що саме російський письменник Сергій Аксаков особливо наголосив «величезний поетичний талант» українського поета Тараса Шевченка і перший оцінив кращі художні моменти повісті «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «...Где только Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, — там всё у Вас прекрасно...» Справді, в жодній Шевченковій поемі, в жодному ліричному віршеві ми не знайдемо такого багатства й розмаїття колірних епітетів, асоціацій зображуваного з улюбленими чи знайомими картинами, естампами, статуями, як у російськомовних повістях.

Не забудьмо й про те, як саме закінчив Аксаков листа до Шевченка з оцінкою «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «Итак, крепко обнимаю Вас заочно. Каждая Ваша строчка доставит мне сердечное удовольствие... Прощайте, будьте здоровы, и не забывайте искренно полюбившего Вас, душою преданного Вам С.Аксакова» (виділено мною. — В.М.).

Шевченко в своєму листі так само не замкнувся в темі повісті, яку зрецензував Аксаков, а розповів про свої творчі плани: «Теперь пойду смелее и быстрее и к будущей выставке надеюсь что-нибудь посерьёзнее и оконченнее». Зокрема Шевченко сповіщав про початок роботи над офортом за картиною Рембрандта «Притча про виноградаря». (Цей твір, а також офорти «Старець на кладовищі» — за власним малюнком — і «Приятелі» за картиною російського художника, академіка Івана Соколова Шевченко показав на виставці в Академії мистецтв у травні 1859 року. 2 вересня 1860 року за ці та інші роботи Шевченко був удостоєний звання академіка за гравірування). Ще Шевченко сповістив у листі Сергія Акса-

________________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 518.
кова: «Посылаю моему великому другу (М.С. Щепкіну — В.М.) невеликое новорождённое стихотворение и прошу его, чтобы он прочитал его вам на досуге». Той автограф вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), який був надісланий Щепкіну, як ми вже знаємо, став одразу відомий у сім’ї Аксакова. Більше того, збереглися списки Шевченкових віршів, зроблені Вірою Аксаковою (з датою 14 липня 1858 року та в її листі до М.Г. Карташевської від 26 липня 1858 року).

Тарас Григорович і надалі продовжував почувати до Сергія Тимофійовича добро й сердечність. Михайлу Щепкіну писав: «...Привітай М.О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож»; «Поцілуй Сергея Тимофеича за мене...» Особливо зворушливим є його звернення до письменника, в котрому Шевченко об’єднав імена свого найближчого друга Щепкіна і Аксакова, який став йому дорогим: «Як побачите С.Т. Аксакова і М.С. Щепкіна, — писав він Максимовичу 22 листопада 1858 року, — то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі». У тому ж місяці Тарас Шевченко приєднав свій підпис до С.Аксакова, І.Тургенєва, М.Чернишевського та інших російських літераторів, які протестували проти антисемітської статті в журналі «Иллюстрация». Серед цих «інших» діячів були й нові поетові московські знайомі: І.Аксаков, М.Кетчер, Є.Корш, О.Афанасьєв, І.Бабст, М.Погодін, С.Шевирьов, О.Кошелєв, а також М.Щепкін, М.Некрасов, Марко Вовчок, П.Куліш та ін. Цього протеста було опубліковано у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» і журналі «Русский вестник». За влучним висловом Івана Дзюби, Шевченко «зовсім не хотів, щоб ненависть його гайдамаків до єврея-лихваря, єврея-корчмаря або і його власні інвективи сприймалися як його ставлення до єврейства взагалі».




Шевченко в Троїцькому трактирі
Після відвідин Сергія Аксакова 22 березня Шевченко обідав один — обід був «пісним» з нагоди останнього дня Великого посту1 — в Троїцькому трактирі2. Про його розташування в коментарах до 5-го тому творів Шевченка говориться дещо мудрувато: «Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і засе-лявся в основному ремісниками». Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 40-х роках ХІХ століття, передусім, серед купецтва, знаходився на вулиці Ільїнці, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку Аксакова; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі, або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, Щепкін їхав у своїх справах і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся по Москві, розставшись біля будинку Аксакова зі Щепкіним,

________________________________



1 В спогадах Олександра Афанасьєва-Чужбинського є цікавий епізод, у якому розповідається, що Шевченкові сподобалися пісні обіди в Києві у його знайомих: борщ з сухими карасями, пшоняна каша, зварена на раковій юшці з кропом: «Після того кілька разів, за бажанням Шевченка, ми ходили обідати в пісні дні до старих...»

В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» є такі рядки: «Постный обед, а в особенности постный борщ, который едва ли едал и сам великий знаток и сочинитель борщей, гетман Скоропадский, так на меня подействовал, что я, проснувшись после этого постного обеда, часа два по крайней мере лежал, что называется, пластом».



2 Слово «трактир» (від латинського tracto — «вгощаю») з’явилося в московському побуті наприкінці ХVІІІ століття, самі трактири почали поширюватися з другої половини ХІХ століття (до цього, з 1533 року існували кабаки). Під час російсько-японської війни на початку ХХ століття більшість трактирів стали називатися ресторанами. Оскільки зачепив цю тему, скажу, що серед старовинних московських кабаків був один під назвою «Хіва». Москвознавець Іван Кондратьєв вважав, що ця назва пішла від українського слова «хіба»: «Тут преимущественно пили хохлы. Нынешняя улица Хива получила название от кабака». (У 1918 році вулиця Хіва була перейменована на Добровольчеську. Знаходиться в Таганському районі Москви).

але Шевченко нічого не писав про це в щоденнику.

Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру, щоб пообідати, здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Тарас Шевченко міг пообідати значно ближче й швидше. На той час у Москві було понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова та «Саратов» — знаходилися в самому центрі. Скажімо, трактир Єгорова в Охотному ряду славився на всю Москву млинцями, розтягаями й рибними стравами. Трактир Тестова — національною кухнею: холодним борщем з осетриною, солянкою, поросям із кашою, кулеб’якою. В народі жила приказка: «Хочешь проку да сговора, начни у Тестова, кончи у Егорова». Але Шевченко прямує в Троїцький трактир, виходить, він хотів відвідати саме його. Може, він побував у Троїцькому ще в 40-х роках, коли слава трактиру була в зеніті? Тим більше, що трактир був відомим якраз пісними стравами, а в 1844 і 1845 роках Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може він звернув увагу на Троїцький трактир під час прогулянки по Ільїнці 20 березня? Може, в цей приїзд у Москву Щепкін чи хто інший порадив поетові скуштувати ці пісні страви в Троїцькому? Це схоже на правду. Так я писав у книзі «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007 рік). Вже після її виходу в світ, перечитував спогади Олександра Герцена про Щепкіна й раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 року: «Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шёл из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову» (виділено мною. — В.М.). Герцен, як відомо, емігрував, у 1847 році, а в «Записках актера Щепкина» зустрічаємо фразу, що вже на початку 1830-х років Троїцький трактир був звичним для Щепкіна: «Мы отправились в Троицкий трактир, где заняли наверху свободную комнату и велели давать обедать». Сумнівів не залишилося! Напевне, що саме Щепкін, як тільки вони вийшли від Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому трактирі.

Ось що писав про нього московський побутописець Петро Вістенгоф: «Трактиры и рестораны рассыпаны во всех концах города, но лучшие из них сосредоточены около присутственных мест, Кремлёвского сада и на Ильинке, где находится знаменитый Троицкий трактир, посещаемый всеми сословиями города и имеющий всегда огромное число посетителей. Во время великого поста люди высшего общества не стыдятся приезжать сюда обедать, потому что здесь вы найдёте лучшую рыбу, свежую икру и всё, что только можете вздумать роскошного для постного русского стола» (виділено мною. — В.М.).

Для пісного столу можна було також замовити й простіші, але не менш смачні блюда — манну кашу з грибами, пиріжки з капустяних листків, зварені в маковому соку, горох, протертий через решето, всілякі каші та щі, борщ із грибами, картоплю варену, смажену, печену й у вигляді котлет під соусом, різноманітні вінегрети й киселі...

В рідкісному виданні «Юмористический очерк Москвы и Петербурга» було вміщено таку характеристику Троїцького трактиру: «Лежит в Китай-городе, на Ильинке, против Гостинного двора. Заключает в себе сорок два покоя и славится своими расстегаями, чаем и портретами полового, когда-то прослужившего пятьдесят лет в этом заведении. Главное место торговых сделок. Пироги из налимьих печёнок и стерлядь по-русски. Требовать прейскурант во избежание забывчивости половых. Музыка считается здесь одним из семи смертных грехов... и поэтому органа нет».

Звернули увагу на те, що Троїцький трактир славився чаєм? У книзі «Чай в Москве», що вийшла в Москві 1880 року, читаємо: «Войдёмте в знаменитый Троицкий… Ловкая прислуга, все чистые ярославцы, мигом снимет с нас шубы, учтиво укажет, где удобнее сесть, если мы среди множества гостей затруднимся с выбором места, расстелет салфетку на красной ярославской скатерти, покрывающей стол, и произнесёт обычное: «что прикажете?» Разумеется, чаю. Полюбуемся ловкостью, с какою половой несёт в одной руке поднос, уставленный посудой, а в другой два чайника…»

Мабуть, Шевченко застав у Троїцькому трактирі знаменитого полового. Впродовж багатьох років “полових” тут справді набирали лише з ярославців, і вони носили дорогі білі сорочки з голландського полотна. В московському жаргоні тих часів існувало навіть слово «белотелец», яке стосувалося саме ярославських полових1. Напевне й Шевченко випив у Троїцькому чаю. Стосовно того, що в цьому трактирі не було музики, то це також виділяло його серед інших подібних закладів, які, частіше за все, мали гучний музичний супровід. Скажімо, в згаданому «Юмористическом очерке...» про Новомосковський трактир біля Красної площі зазначалося: «Для глухих этот трактир может принести некоторую пользу, так как оркестрион своим рёвом подействует на какую угодно глухоту».

Троїцький трактир потрапив до новітнього лінгвоенциклопедичного словника «Язык старой Москвы» Володимира Єлістратова, в якому читаємо: «Один из самых знаменитых трактиров, наряду с Гурина и др. в Москве (на Ильинке). Упоминается многими авторами, например, А.Сухово-Кобылиным в “Свадьбе Кречинского”: “Я тоже, Михайло Васильевич, исполнив приказания, завернул в Троицкий…”» Нагадаю, що «Свадьба Кречинского» буда поставлена в 1855 році, й Шевченко, на якого доречно було б послатися в подібному словникові, згадує Троїцький трактир практично в цей час. З пошаною згадується Троїцький і в сучасній

______________________________



1 Російський письменник Петро Боборикін писав про свого героя Палтусова з «Китай-города»: «Он любил этих ярославцев, признавал за ними большой ум и такт, считал самою тонкою, приятною и оригинальною прислугой; а он живал и в Париже и в Лондоне».

«Истории Москвы»: «В облюбованный купцами и часто фигурировавший во многих русских романах Новотроицкий трактир на Ильинке, где совершались миллионные торговые сделки, считалось необходимым сводить всякого “видного” иностранца, прибывшего в Москву».

Справді, приводили сюди відомих і шанованих осіб. В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі на Ільїнці в 1818 році снідав пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а у 80-х роках того ж століття — великий князь Микола Олександрович, майбутній російський імператор. Але хто вони в порівнянні з Шевченком...
«Історію не посунеш...»
Повернемося до поетового щоденника, в якому Тарас Григорович занотував:

«После постного обеда в Троицком трактире отправился я домой с намерением приготовиться к ночному кремлёвскому торжеству. Намерение мне не удалось. Прочитав статью в 3 № «Полярной звезды»1 о записях Дашковой2, в 11 часов я отправился в Кремль»3.

____________________



1 «Полярная звезда» — альманах Олександра Герцена і Миколи Огарьова (№ 1—7, Лондон, 1855—1862 роки; № 8, Женева, 1868 рік). Названий в пам’ять декабристського альманаха, що виходив під тією ж назвою у 1823—1825 роках. Програмою герценівської «Полярной звезды» було звільнення селян із землею, відміна цензури. Альманах друкував загальнополітичні статті, кореспонденції з Росії, історичні матеріали. Відіграв важливу роль у вихованні революційної молоді, користувався популярністю серед прогресивної інтелігенції в Росії.

2 Дашкова Катерина Романівна (1744—1810) — княгиня, учасниця державного перевороту 1762 року, внаслідок якого на царський престол прийшла Катерина ІІ. Відома діячка періоду царювання Катерини ІІ, перший президент Російської Академії наук. «Записки» Дашкової були опубліковані в 1840 році англійською мовою.

3 Ще одне свідчення дивовижної точності Шевченка в московському щоденнику: саме об 11 годині вечора всі москвичі відправлялися до церкви. Та пасхальна ніч у Москві була нехолодною — близько + 1° за шкалою Реомюра, було тихо й зоряно.

Йшлося про статтю Герцена «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» в третій книжці «Полярной звезды» за 1857 рік, в якій той викладав «превосходные записки Дашковой»: «Цель наша будет вполне достигнута, если беглый отчёт наш об их содержании заставит читателей взять в руки самую книгу». Нічого дивного немає в тому, що в сім’ї Щепкіна Шевченко знайшов «Полярную звезду». Ще в 1853 році Михайло Семенович із Лондона після зустрічі з Герценом привіз нелегальну літературу, в тому числі книгу лондонського революціонера «О развитии революционных идей в России» (1850 рік), з якою ознайомився, хоча був далекий від того, щоб однозначно підтримати політичну позицію Герцена, та й взагалі він був далекий від політики, особливо в 40-х роках. У 1848 році писав сину в Берлін щодо революційних подій у Франції: «Да, смутное время на западе, но мы с тобой не политики, а потому всё это в сторону». Тоді в Лондоні Михайло Семенович відмовляв Олександра Івановича закрити друкарню, створену 1853 року з Огарьовим, та припинити видання нелегальної літератури, спрямованої проти царизму. Сам Герцен розповідав це так:

«— А.И., — сказал Щепкин, вставая и прохаживаясь с волнением по комнате, — вы знаете, как я вас люблю и как все наши вас любят… Я вот на старости лет, не говоря ни слова по-английски, приехал посмотреть на вас в Лондон; я стал бы на свои старые колена пред тобой, стал бы просить тебя остановиться, пока есть время.

— Что же вы, Михаил Семенович, и ваши друзья1 хотите от меня?

— Я говорю за одного себя и прямо скажу: по-моему, поезжай в Америку, ничего не пиши, дай себя забыть, и тогда года через два-три мы начнем работать, чтоб тебе разрешили въезд в Россию.

Мне было бесконечно грустно, я старался скрыть боль, которую производили на меня эти слова, жалея старика, у которого были слезы на глазах. Он продолжал развивать заманчивую картину счастья — снова жить под умилостивленным скипетром Николая, но, видя, что я не отвечаю, спросил:


_______________________

1 Герцену було ясно, що за приїздом Щепкіна в Лондон стоять їх спільні друзі, чимало з яких, скажімо, Микола Кетчер, Олександр Афанасьєв та ін., які засуджували його від’їзд із Росії за кордон. Особливо добре відчувається ця атмосфера з розповіді Олександри Щепкіної (Станкевич) про спільний обід Щепкінових друзів у його сина Миколи Михайловича наприкінці 1849 року:

«Кем-то был предложен тост за Герцена, тогда только что выбывшего из кружка и уехавшего с семьей за границу. Друзья его знали, что он не намерен был вернуться в Россию, и в кружке друзей возникали несогласия во взгляде на эмиграцию Герцена. Одни признавали такой отъезд необходимым, другие находили в этом отъезде малодушие. Особенно жалели об отъезде его юные посетители М. С. Щепкина, жалели о потере такого голоса в русской литературе. Они находили, что Герцен должен был работать на родине, несмотря на все препятствия и опасности, которые могли ожидать его в будущем. “Да, оставаться и работать, хотя под ножом!” — воскликнул один из них, очень горячий и еще мало испытавший тогда юноша, позднее известный собиратель русских сказок Ал. Н. Афанасьев. Кетчер, безгранично привязавшийся к семье Герцена, не мог примириться с его «бегством от друзей», как он говорил…

За упомянутым обедом снова коснулись этого вопроса, и Кетчер громко порицал отъезд Герцена из России. Мало-помалу все перестали ему возражать, потому что убедить или переспорить Кетчера еще никому не удавалось. Обед кончился, все встали из-за стола; Грановский отошел от Кетчера на другой конец залы с печальным выражением лица… и, заметив меня, обратился ко мне со словами:

— Кетчер не может простить Герцену его отъезд; он обвиняет его... Да что же было ему делать?..

— А что будет с Россией, если все хорошие люди начнут оставлять ее? — ответила я на его слова.

Помню, что Грановский взглянул на меня мельком, все с тем же задумчивым лицом, и отошел в сторону. Вероятно, ему часто приходилось слышать этот довод против отъезда Герцена; часто повторяли его и в кругу молодых людей, посещавших Михаила Семеновича, от которых усвоила его и я. С мнением этим Грановский не соглашался и мог бы возразить многое…»

— Не так ли, А.И.?

— Не так, Михаил Семенович. Я знаю, что вы меня любите и желаете мне добра. Мне больно вас огорчить, но обманывать я вас не могу: пусть говорят наши друзья что хотят, я типографию не закрою… Я буду печатать, беспрестанно печатать…»

Зустріч із Щепкіним ще довго відлунювала в душі Герцена. 26 серпня 1853 року він писав своєму другу Марії Рейхель: «…Михаила Семёновича проводил, — и как пошёл один… так стало сиротливо страшно… Мне кажется, я в лице его простился с Русью». Наступного дня знову повернувся до зустрічі з Щепкіним: «Я многое принял из того, что он говорил, но это болезненное сложа руки я не могу ни похвалить, ни принять».

Цікаво, що саме в тихій і доброзичливій полеміці з Герценом виявилися принципова громадянська й філософська позиція Щепкіна і його погляди на розвиток людства. В листі до Герцена у вересні 1853 року читаємо:

«Истории не подвинешь, она идёт по своим неведомым человеку законам… Что же касается до равенства, то на это может тебе служить ответом вся природа: в ней нет ни в чём равенства, а между тем всё в полной гармонии. Оставьте мир расти по своим естественным законам и помогайте его росту развитием в человеке нравственного чувства, сейте мысль, но не поливайте кровью»1 (виділено мною. — В.М.).

Прочитавши цей лист Олександр Герцен написав Марії Рейхель про

_____________________

1 Подібної точки зору дотримувався Іван Аксаков: «Я убеждён, что насилие порождает насилие, нарушает нравственную чистоту людей и никогда не приводит к добру…»

Щепкіна: «…Это благородная, тёплая, но надломленная рабством натура». Біограф артиста Юрій Соболєв в умовах жорсткої і жорстокої «класової боротьби» початку 30-х років минулого століття назвав Щепкінові слова «наївним лепетанням». І нині знайдеться немало тих, які не погодяться з мудрим артистом, але ж якби до нього та таких, як він, історія дозволила прислухатися.

Щепкін по-своєму переконував Герцена:

«Представьте, что вопросы ваши есть следствие заблуждения, и поверьте, что у многих (я тебя исключаю) человечество только предлог, а всё дело в своих убеждениях, для которых вы готовы это любимое человечество облить кровью и предать огню и мечу…» (виділено мною. — В.М.).

Щодо російського суспільства, то Щепкін багато що сприймав у ньому критично, але був патріотом Росії, сподіваючися, що вона переросте всіх завдяки науці та моралі: «И как я ни люблю матушку Россию и русского человека, но всё мне кажется, он не дорос ещё до того, чтобы так воспользоваться всем, что дала природа, как немцы: честь и слава им. Но погоди, немчура. Мы дорастём и перерастём тебя, лишь бы развивалась на нашей матушке России ученье. Ученье и ученье. По словам Гоголя, вперёд! вперёд!»

Якби уявити Шевченка на місці Щепкіна, то він обов’язково підтримав би Герцена, передусім його антицаристські публікації. Втім, якраз незадовго до зустрічі з Шевченком, і Щепкін особливо відчув духовну опору в Герцені. Наприкінці 1857 року він особисто зітнувся зі всесильним директором петербурзьких і московських театрів Олександром Гедеоновим на грунті захисту матеріальних інтересів московських акторів1. Вичерпавши всі аргументи, Щепкін заявив бездушному начальникові: «Мне остаётся одно средство: я передам всё дело в “Колокол”»2. І Гедеонов здався! Іван Тургенєв писав Герценові 26 грудня 1857 року: «Гедеонов вспыхнул — и кончил тем, что деньги возвратил актёрам. Вот, брат, какие штуки выкидывает твой “Колокол”». Цікаво, що пильний московський генерал-губернатор Арсеній Закревський інформував Третє відділення: «Актёр Щепкин на одном из своих вечеров подал мысль, чтобы авторы писали пьесы, заимствуя сюжеты из сочинений Герцена».

Не випадково російська поетеса Євдокія Ростопчина (Шевченко іронічно згадував її в передмові до нездійсненного видання «Кобзаря»: «Щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною…») якраз навесні 1858 року причислила Михайла Щепкіна до прихильників Олександра Герцена, зобразивши його з простертими руками «за моря» і волаючим: «Герцен наш! Искандер-бог!»:

Шут, не шут, а в этом роде, —

Громче всех кричит старик…

(О хохлацкой в нем породе

Нам донес его язык!)

Сыплет фразы заказные,

Приправляет их слезой,

Часто промахи смешные

Отпускает с чепухой3.
В цих рядках особливо цікаво зустріти спостереження про «хохлацьку породу» великого артиста, що, здається, стало неминучим в інтелекту-

__________________________



1 Щепкін відчув на собі всі труднощі й незгоди, в яких існував російський театр. Він знав залежність кріпосного актора від примхи пана, підлеглого актора — від чиновників усіх рангів, особливо високих. Як людина глибоко порядна й совісна, він не міг беззаперечно підкорятися несправедливим розпорядженням чиновників, які управляли театром, але не смів і розірвати з ними. Олександра Шуберт згадувала: «Хотя был известный артист, хорошо понимал, что находится в крепости у чиновников, в их руках были и благосостояние и талант его». Досить сказати, що, незважаючи на згадану зутичку з Олександром Гедеоновим, Щепкін через кілька місяців — у травні 1858 року — покірно прибув у Петербург аби привітати поважного чиновника з 25-річним ювілеєм його перебування на посаді директора імператорських театрів.

2 Перша російська позацензурна газета, що з 1857 року видавалася в Лондоні Герценом і Огарьовим.

3 В примітці до цієї строфи Ростопчина в’їдливо зазначила: «М.С. Щепкин — артист, пошедший в преобразователи».

альних колах Москви. Втім, український патріотизм Щепкіна, як і Бодянського, спокійно поєднувався з імперсько-російською ідентичністю, і Шевченко знав про це. Та в нашій пам’яті хай залишиться те, що професор Бодянський, який присягнув царю і служив йому, затамувавши подих, власноручно переписував і поширював антицаристські, антимосковські поетичні рядки великого українця Тараса Шевченка, а великий артист імперського Малого театру Щепкін захоплено читав поезію Кобзаря серед «освічених москвичів». Це був тихий і високий духовний подвиг двох підданих Російської імперії, українських патріотів, які заслуговують на нашу шану й пам’ять.

Щодо щепкінської революційності «перетворювача», то маємо справу з явним перебільшенням. Можна говорити про внутрішню духовну порядність, прогресивність і чесність артиста та про його тяжіння до людської справедливості1. Втім, ще маємо пояснення наявності у Михайла Семеновича «Полярной звезды», якою зацікавився Шевченко.
«Прочитав статтю про записки Дашкової…»
Що привернуло Шевченкову увагу у великій, майже 70-сторінковій статті про Дашкову? Напевне, його погляд зупинився на оцінці Герценом історичної постаті Дашкової та її записок, зробленій уже на другій сторінці статті:

«Дашковою русская женская личность, разбуженная петровским разгромом, выходит из своего затворничества, заявляет свою способность и требует участия в деле государственном, в науке, в преобразовании России — и смело становится рядом с Екатериной. В Дашковой чувствует-

_______________________

1 Цікаво й влучно писав про це Микола Ефрос: «Смехотворно это причисление мирного, старого актера к опасным для государственного благополучия революционерам. Но оно и характерно, как свидетельство, хоть и до крайности преувеличенной, но несомненной оппозиционной и прогрессивной настроенности Щепкина. Ни на какого другого актера той поры доносническая фантазия не посягала».

ся та самая сила, не совсем устроенная, которая рвалась к просторной жизни из под плесени московского застоя, что то сильное, многостороннее, деятельное — петровское, ломоносовское, но смягченное аристокра-тическим воспитанием и женственностью. Екатерина ІІ, делая ее президентом Академии, признала политическое равенство обоих полов...

В русской истории бедной личностями, записки женщины, участвовавшей на первом плане в перевороте 1762 года и видевшей возле все события от смерти Елизаветы до Тильзитского мира, чрезвычайно важны...»

Затим через пару сторінок Шевченко звернув увагу на герценівські думки про Миколу І. Його нищівна характеристика царя була відомою Шевченкові. В «Полярной звезде на 1856 год» в уривку з «Былого и дум» зазначалося: «Всё это принадлежит к ряду безумных мер, которые исчезнут с последним дыханием этого тормоза, попавшего на русское колесо...» 2 вересня 1857 року Шевченко записує в щоденнику в герценівському контексті: «Неужели со смертию этого огромного нашего Тормоза, как выразился Искандер, поэты воскресли, обновились?»1.

В статті «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» Герцен так само викривав царювання Миколи І, і Шевченко не міг пропустити: «...Сурово-мрачный, подавляющий вид грубой силы, приняло императорство особенно в тридцатилетие николаевского царствования; стращать было у него в принципе... Если б он прожил ещё десять лет, его трон развалился бы сам собою; все перестало идти, всё повяло, стало сохнуть, от всего отлетал дух, беспорядки администрации достигли чудовищных размеров. Его царствование было нелепость». Поет у повній мірі відчув на собі

____________________



1 Після смерті Миколи І сподівання на кращі часи були розлиті в атмосфері Росії. Борис Чичерін згадував з цього приводу: «Вдруг пришла из Петербурга громовая весть: император Николай скончался!.. Впечатление было потрясающее. Казалось, что рухнул колосс, который всё давил и никому не давал вздохнуть... Почувствовалось внезапное облегчение, как будто гора свалилась с плеч, и дышать стало свободнее».

суворо-похмуру грубу силу і духовну безглуздість миколаївського царювання, майже третину якого він провів у засланні.

Напевне, Шевченко зачепився поглядом за побіжну оцінку Герцена: «Малороссия громко роптала, все оскорблённое или придавленное императорством заявляло свой протест — старо-русская партия в России — никогда. У ней не было ни языка, ни преданных людей, ни Полуботки, ни Мазепы!»

Може в контексті розповіді про Дашкову й імператрицю Катерину ІІ Шевченко виокремив сюжет про Петра І, якого він називав «скаженим Петром»? Герцен писав: «В Вене у нее горячий спор с Кауницом. Кауниц, у которого она обедала, назвал Петра І политическим творцом России. Дашкова заметила ему, что это западный предрассудок. Кауниц не сдался, Дашкова еще меньше. Она соглашалась, что Петр сделал чрезвычайно много для России, но находила, что материал был готов и что рядом с гениальным употреблением его, он его бесчеловечно гнул и ломал. — ”Если б он в самом деле был великим государственным человеком, он сношениями с другими народами, торговлей, не торопясь, достигнул бы того, до чего дошел насилием и жестокостью”».

Це той п е р в и й, що розпинав

Нашу Україну,

А в т о р а я доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка