Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка22/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33

Розділ 5. «Поїхали з Щепкіним поклонитися Аксакову»
«Жити — це значить грати на театрі»
Важливою заслугою Михайла Щепкіна було те, що саме він познайомив Тараса Шевченка з Сергієм Аксаковим, якому завдячував своєму духовному зростанню. Олександра Щепкіна (Станкевич) писала в своїх спогадах про знайомство артиста з письменником: «…Близкое отношение было у М.С. Щепкина к С.Т. Аксакову, автору “Семейной хроники”; знакомство это, несомненно, имело хорошее влияние на дальнейшее развитие таланта М.С. Щепкина; в обществе С.Т. Аксакова, в семье его М.С. находил полное удовлетворение своим умственным интересам… Оба семейства были также знакомы между собою: сыновья Щепкина с детства знали сыновей С.Т. Аксакова…»

Про те, наскільки тісними були стосунки Щепкіна і Аксакова уже в другій половині 20-х років, особливо добре свідчать записи Михайла Погодіна в щоденнику: «1828. Январь 21. Обедал у Аксакова… Слушал с удовольствием актера Щепкина… 1828. Март 3. …Обедал у Аксакова и с большим удовольствием говорил с Щепкиным о театре… 1828. Март 14. …Приезжают ко мне Щепкин и Аксаков…»

Щепкін і Аксаков познайомилися у вересні 1826 року, тобто невдовзі після переселення письменника в Москву, і з того часу вони дружили. Саме до Сергія Аксакова прийшов артист, коли Микола Гоголь доручив йому постановку «Ревізора» на московській сцені. Письменник згадував: «Вдруг приходит ко мне Щепкин и говорит, что ему очень неловко ставить “Ревизора”, что товарищи этим как-то обижаются, не обращают никакого внимания на его замечания и что пьеса от этого будет поставлена плохо; что гораздо было бы лучше, если бы пьеса ставилась без всякого надзора, так, сама по себе, по общему произволу актеров; что если он пожалуется репертуарному члену или директору, то дело пойдет еще хуже: ибо директор и репертуарный член ничего не смыслят и никогда такими делами не занимаются; а господа артисты назло ему, Щепкину, совсем уронят пьесу. Щепкин плакал от своего затруднительного положения и от мысли, что он так худо исполнит поручение Гоголя. Он прибавил, что единственное спасение состоит в том, чтоб я взял на себя постановку пьесы, потому что актеры меня уважают и любят и вся дирекция состоит из моих коротких приятелей1; что он напишет об этом Гоголю, который с радостью передаст это поручение мне. Я согласился и ту же минуту написал сам в Петербург к Гоголю горячее письмо, объяснив, почему Щепкину неудобно ставить пьесу и почему мне это будет удобно, прибавя, что, в сущности, всем будет распоряжаться Щепкин, только через меня. Это было первое мое письмо к Гоголю…»

Таким чином, Щепкін фактично познайомив Аксакова з Гоголем, але головне з цього епізоду ми бачимо, наскільки близькими були Щепкін і Аксаков уже в середині 30-х років.

Письменник ще за життя артиста написав унікальні книги, що й досі служать надійним джерелом вивчення біографії Щепкіна — «Литературные и театральные воспоминания» та «История моего знакомства с Гоголем»2. Перша з них малює Щепкіна серед діячів московського театру, а друга — в процесі підготовки гоголівських спектаклей. На сторінках обох книг немає розгорнутої характеристики Щепкіна, проте містяться глибокі оцінки його гри в різних ролях, яскраво зафіксовано живі зв’язки артиста з інтелектуальнми колами московського суспільства, показано, як впливав Аксаков на творчість Щепкіна.

_______________________



1 Йшлося, передусім, про Михайла Загоскіна, Федора Кокошкіна, Степана Гедеонова та ін.

2 Гоголь часто бував у родині Аксакових, зокрема в Абрамцево. Між іншим, у серпні 1849 року тут він читав другий том «Мертвих душ».
Скажімо, в «Истории моего знакомства с Гоголем» зустрічаємо розповідь про постановку в лютому 1843 року гоголівського «Одруження». Аксаков писав Гоголю, що Щепкін погано зіграв роль Подкольосіна: «Я не понимаю, милый друг, вашего назначения ролей. Если б Кочкарёва играл Щепкин, а Подколесина Живокини, пьеса пошла бы лучше. По свойству своего таланта Щепкин не может играть вялого и нерешительного творенья, а Живокини, играя живой характер, не может удерживаться от привычных своих фарсов и движений, которые беспрестанно выводят его и характера играемого им лица». В результаті, Щепкін, який у лютому 1843 року вже п’ять разів зіграв Подкольосіна, з травня виходив уже на сцену в ролі Кочкарьова і грав її впродовж п’ятнадцяти років.

Сергій Тимофійович усе життя пильно стежив за творчістю Михайла Семеновича, й саме він здійснив її цікавий аналіз до 50-річчя сценічної діяльності Майстра. «Несколько слов о М.С. Щепкине С.Т. Аксакова» були зачитані його сином Костянтином на ювілейному вечорі в листопаді 1855 року1. Послухаємо дещо з тієї промови, що вже давно стала класичною:

________________________

1 Урочистий обід, присвячений 50-й річниці театральної діяльності Щепкіна було організовано його шанувальниками 26 листопада. Промова, написана Сергієм Аксаковим, стала ключовою в ювілейному торжестві. Журнал «Москвитянин» розповідав: «Когда всё было готово в залах и собрались все учавствовавшие… отправились… просить честимого гостя у обеду. Лишь только он показался дверях, грянула музыка. Он встречен был учредителями празднества и отведен в среднюю залу, где посажен на приготовленное ему в середине за столом место.

Началось чтение. К. С. Аксаков прочел обозрение сценической деятельности Щепкина, сочиненное отцом его С. Т. Аксаковым. Прекрасная статья была прослушана с глубочайшим вниманием. Щепкин плакал, следя за годами своей жизни, перелетавшими один за другим в его воображении, начиная с первого дня, когда он, бедный мальчик, из суфлерской конурки явился на сцену. У слушателей не раз вырывались клики похвалы. Окончание было покрыто рукоплесканиями. Эта речь дала смысл всему празднику: всякий увидел ясно, понял, оценил достоинства и заслуги художника».


«Во все пятьдесят лет театральной службы Щепкин не только не пропустил ни одной репетиции, но даже ни разу не опоздал. Никогда никакой роли, хотя бы то было в сотый раз, он не играл, не прочитав ее накануне вечером, ложась спать, как бы поздно ни воротился домой, и не репетируя ее настоящим образом на утренней пробе в день представления. Это не мелочная точность, не педантство, а весьма важное условие в деле искусства, в котором всегда есть своя, так сказать, механическая или материальная сторона: ибо никогда не может быть полного успеха без приобретения власти над своими физическими средствами. Но этого мало: вся жизнь Щепкина и вне театра была для него постоянною школою искусства; везде находил он что-нибудь заметить, чему-нибудь научиться, естественность, верность выражения (чего бы то ни было), бесконечное разнообразие и особенности этого выражения, исключительно принадлежащие каждому отдельному лицу, действие на других таких особенностей — все замечалось, все переносилось в искусство, все обогащало духовные средства артиста» (виділено мною. — В.М.).

Сергій Аксаков зазначав, що понад 20 років стежив за грою Щепкіна на сцені, спостерігав за ним у громадській атмосфері. Він писав, що нерідко бачив, як у компанії, серед гучних промов і дискусій Щепкін про щось задумувався. Письменник іноді примушував артиста зізнатися, що в той час він думав про якесь важке місце в ролі, котре внаслідок нової думки, почутої з уст присутнього, раптом засяяло новим світлом і відкривало сильний і простий сценічний хід. «Иногда одно замечание, кинутое мимоходом и пойманное на лету, открывало Щепкину целую новую сторону в характере действующего лица, с которым он до тех пор не мог сладить. Из всего сказанного мною очевидно, что роли Щепкина никогда не лежали без движения, не сдавались в архив, а совершенствовались постепенно и постоянно. Никогда Щепкин не жертвовал истиною игры для эффекта, для лишних рукоплесканий; никогда не выставлял своей роли напоказ, ко вреду играющих с ним актеров, ко вреду цельности и ладу всей пьесы; напротив, он сдерживал свой жар и силу его выражения, если другие лица не могли отвечать ему с такою же силою; чтобы не задавить других лиц в пьесе, он давил себя и охотно жертвовал самолюбием, если характер играемого лица не искажался от таких пожертвований. Все это видели и понимали многие, и надобно признаться, что редко встречается в актерах такое самоотвержение (виділено мною. — В.М.).

Письменник особливо точно й лапідарно висловився не лише про таланти Майстра, а й вади, які йому довелося долати: «Талант Щепкина преимущественно состоит в чувствительности и огне. Оба эти качества составляют основные, необходимые стихии таланта драматического, и я думаю, что в этом отношении драма была по преимуществу призванием Щепкина; но его живость, умная веселость, юмор, его фигура, голос слишком недостаточный, слабый для ролей драматических (ибо крик не голос) навели его на роли комических стариков, и — слава Богу!» (виділено мною. — В.М.).

Чутливий і зіркий Аксаков наголосив унікальну вимогливість артиста до самого себе, що й дало змогу йому впродовж десятиліть зачаровувати глядачів:

«В эпоху блистательного торжества, когда Петровский театр, наполненный восхищенными зрителями, дрожал от восторженных рукоплесканий, был в театре один человек, постоянно недовольный Щепкиным: этот человек был сам Щепкин. Никогда не был собою доволен взыскательный художник, ничем не подкупный судья!

В продолжение тридцатидвухлетнего своего служения на московской сцене скольким людям доставил Щепкин сердечное наслаждение, и слез, и смеха! Кто не плакал от игры его в “Матросе”, кто не смеялся в “Ревизоре”?.. Но смех над собой — те же слезы, и равно благодетельны они душе человека» (виділено мною. — В.М.).

Актуально звучать і тепер заключні аксаковські слова:

«Неблагосклонно мирному искусству настоящее грозное время; мрачен наш небосклон; строго испытание… Но всегда время отдавать справедливость заслуге, благодарным быть всегда время. Если мы признаем за истину, что воспитание, усовершенствование в себе природного дара есть общественная заслуга, то не должны ли мы признать, что Щепкин оказал такую заслугу русскому обществу, преимущественно московскому?»

Незаперечні заслуги Щепкіна й перед Україною, бо саме він, говорячи словами того ж Аксакова, переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, а, головне, показав художню й літературну самостійність і повноцінність тогочасного українського театру.

«Итак, благодарность ему за доставление нам в продолжение стольких лет высоких наслаждений, сердечных и умственных! Благодарность за благотворные слезы и благодетельный смех!»

Додамо до цього нашу окрему й особливу вдячність Щепкіну за щасливі московські дні Тараса Шевченка, організовані й забезпечені великим артистом і добрим чудотворцем у березні 1858 року.


«Панегірик від Сергія Тимофійовича»
Сергій Аксаков та його сім’я знали про Шевченкову творчість і важку долю задовго до особистого знайомства з поетом від того ж Михайла Щепкіна, а також від Михайла Максимовича та Осипа Бодянського, які були одночасно й Шевченковими друзями. Проте прямі відгуки Аксакових на арешт і заслання поета невідомі: знаючи, що листи перлюструються, вони не наважувалися згадувати в них його ім’я. Навіть у 1856 році, вже після смерті Миколи І, донька Сергія Аксакова Віра, посилаючи список вірша «Не додому вночі йдучи...»1, не називала поетового імені, але писала в захопленому тоні: «Он бедный изгнанник. Он истинный поэт, мы недавно читали большое стихотворение, вроде поэмы, исполненное поэтических красот. Он и рисует прекрасно».

…Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні; завтра рано

До церкви молитись

Підуть люде… Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині, і повіє

Ураган холодний.

І занесе піском, снігом

Курінь — мою хату.

Отак мені доведеться

Свято зострічати!

………….


Та й там живуть, хоч погано,

Що ж діяти маю?

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає.


Шевченко ще в засланні високо оцінив творчість Сергія Аксакова, що видно із його запису в щоденнику від 13 серпня 1857 року: «Первая книжка «Русского вестника» за 1856 год попалась мне в руки. Оглавление мне понравилось. Там были выставлены имена Гоголя, Соловьева, Аксакова — имена хорошо известные в нашей литературе».

Безпосередні стосунки, спочатку заочні, між письменниками зав’язалися в грудні 1857 року, коли Сергій Аксаков послав Шевченкові через Щепкіна свою книгу «Семейная хроника и воспоминания» (М., 1856,


______________________

1 Нагадаю, що цей вірш, присвячений Федору Лазаревському, написано в Косаралі 24 грудня 1848 року (на Різдво) і вперше надруковано аж у 1860-му. Таким чином, Аксакови отримували поетичні твори Шевченка в списках і поширювали їх серед близьких знайомих.

ч. 1-2) з дарчим автографом. Цей твір, як і книга «Детские годы Багрова-внука» (М., 1858) з автографом Аксакова, а також «Разные сочинения Аксакова» (М., 1858) залишилися у бібліотеці Шевченка після його смерті. Судячи з усього, Щепкін розповів Шевченкові багато хорошого про близького йому Аксакова та його сім’ю, яких дуже поважав. У спогадах Олександри Шуберт про Щепкіна зафіксовано важливе зізнання артиста: «Своим развитием, по его словам, он обязан дому Аксаковых». Очевидно, Щепкін говорив і про письменницьке чуття відомого письменника та його чуйне серце, бо Шевченко ще до особистого знайомства просив Аксакова дати критичну оцінку своєї нової російськомовної повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» і влаштувати її публікацію.

З приводу цього поет писав Аксакову 4 січня 1858 року:

«Чтимый и многоуважаемый Сергей Тимофеевич!

Не нахожу слов сказать вам мою благодарность за ваш милый подарок, за ваше искреннее сердечное ко мне внимание. Я давно уже и несколько раз прочитал ваше изящнейшее произведение, но теперь я читаю его снова и читаю с таким высоким наслаждением, как самый нежный любовник читает письмо своей боготворимой милой. Благодарю вас, много и премного раз благодарю вас за это высокое сердечное наслаждение...

Послал я вам... свою «Прогулку с удовольствием и не без морали». Вооружитесь терпением, прочтите ее, и если найдете сию «Прогулку» годною предать тиснению, то предайте, где найдете приличным. Вторая часть «Прогулки» будет прислана вам, как только покажется в печати первая».

На жаль, перший лист Аксакова до Шевченка в Нижній Новгород не зберігся, проте уяву про нього можна мати з поетових слів. Скажімо, в щоденнику 13 січня він записав, що отримав від Аксакова «самое любезное, самое сердечное письмо». Щепкіна повідомив у середині січня: «... Я получив не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од його панегірика, а то, слава Богу видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене». А нижче в тому ж листі знову: «Поцілуй ще раз Сергея Тимофеевича…» Про заочну довіру Тараса Шевченка до Сергія Аксакова повнокровно свідчить його лист від 16 лютого 1858 року:



«Чтимый и многоуважаемый

Сергей Тимофеевич!
Ради всех святых простите мне мое грешное, но не умышленное молчание. Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки». И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостиво. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове1. Но это не извинение. Дебютант доджен быть проникнут своей ролью, а иначе он шарлатан. Я не шарлатан, я ученик, жаждущий дружеского, искреннего суда и совета. Первая часть «Прогулки» мне показалась растянутою, вялою. Не знаю, какою покажется вторая. Я еще не читал ее, как прочитаю, так и пошлю вам. Нужно работать, работать много, внимательно и, даст Бог, все пойдет хорошо. Трудно мне одолеть великорусский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы. Мне необходим теперь труд, необходима упорная, тяжелая работа, чтобы хоть что-нибудь успеть сделать. Я десять лет потерял напрасно, нужно возвратить потерянное, а иначе будет перед Богом грешно и перед добрыми людьми стыдно2. Я сознаю и серцем чув-

_____________________

1 Йшлося про те, що Шевченко прагнув розпочати публікацію своїх російськомовних прозових творів, над якими працював на засланні.

2 Ці слова свідчать про високу планку Шевченкової відповідальності перед своїми читачами, в тому числі російськими.

ствую потребность работы, но в этом узком Нижнем я не могу на один день спрятаться от невинных моих друзей. Собираюся выехать в Никольское к моему великому другу Михаилу Семеновичу. Дожидаю только товарища из Петербурга. Не знаю, получил ли Михайло Семенович мои «Неофиты» от Кулиша. Мне бы сильно хотелось, чтобы он прочитал вам это новорожденное хохлацкое дитя. На днях послал я ему три или, лучше сказать, одно в трех лицах, тоже новорожденное чадо1. Попросите его, пускай прочтет2.

Кончили ли вы печатать вашу книгу? Если кончили, то ради самого Аполлона и его прекрасных бессмертных сестер пришлите мне экземпляр3. Я теперь читаю так, что попало, здесь даже порядочно читать невозможно. Старыми, разбитыми журналами пробавляюсь, и за то спасибо добрым людям4.

Еще раз прошу вас, мой чтимый, мой искренний друже! Простите мне мое невольное прегрешение. Не поставьте в вину мне мое долго молчание. Я хотя и представил вам причину моего тупого безмолвия, но никакая причина не извиняет невежливости. Еще раз простите и любите сердечно, глубоко полюбившего вас

Т.Шевченка».

_________________________



1 Йшлося про триптих «Доля», «Муза», «Слава», який ми вже згадували у другому розділі.

2 На жаль, невідомо чи знайомив Щепкін Аксакова з поемою «Неофіти» та триптихом.

3 Повість Аксакова «Детские годы Багрова-внука» на той час уже була надіслана Шевченкові до Нижнього Новгорода. 3 березня 1858 року він записав у щоденнику: «Давно ожидаемую книгу «Детство Багрова-внука» сегодня получил с самою лестною надписью сочинителя. Книга была послана из Москвы 7 февраля и пролежала до сегодня у сухого Даля. Могла бы и навсегда остаться у него, если бы сегодня случайно не зашел к нему и не увидел ее. Он извиняется рассеяностью и делами».

4 Насправді в Нижньому Новгороді поет, як свідчить його щоденник і листування, знайомився з численними творами російської, у тому числі позацензурної, та західноєвропейської літератури.


«Ті хвилини зробили мене щасливими»
На цьому тлі, дякуючи Щепкіну, відбулася 22 березня 1858 року перша зустріч Шевченка з Аксаковим. Загляньмо до поетового щоденника, в якому передано його щиру радість від неї:

«Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он не здоров1 и никого ни принимает. Поехали мы с Михайлом Семеновичем сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний».

Знаючи про тяжку хворобу письменника, чутливий Шевченко щиро й високо оцінив його гостинність і те, що він подарував колишньому засланцеві хвилини приязні та дружби. Крім того, Шевченко прекрасно розумів значення Сергія Аксакова для російської літератури, якраз 1858

___________________________________

1 В 1845 році Сергій Аксаков почав сліпнути, він скаржився Михайлу Погодіну: «Глаза мои пришли также в весьма дурное положение, не только потому, что левым глазом я не вижу и солнца, а правым на всё гляжу сквозь сетку пятен… и клочьев, — но потому что глаза мои, особенно слепой, находятся в воспалительном состоянии».

Лікування, за словами письменника, «не оказало ни малейшей пользы, а сделало меня способным к простуде». Сергій Тимофійович часто страждав очними та головними болями. Про його стан опосередковано дізнаємося з листа Івана Аксакова до батька в травні 1846 року: «Грустно мне было читать письмо Ваше: Вы пишете, милый отесинька, что глаза Ваши приходили в худшее положение, нежели при мне: неужели хуже того дня, когда мы посылали за доктором».

У 1858 році письменник почував себе дуже погано, зокрема в червні він писав Шевченкові: «Я все ещё болен и, несмотря на некоторое улучшение, не ожидаю не только полного выздоровления, но даже и того сносно хворого состояния, в каком я находился до исхода генваря нынешнего года». За словами Івана Аксакова, батько знаходився «на одрі тяжкої хвороби». Пам’ятаймо, що Сергій Аксаков помер уже через рік після знайомства з Шевченком — у квітні 1859 року.

року в Москві вийшла в світ автобіографічна книга Сергія Аксакова «Детские годы Багрова-внука»1, в якій автор піднявся до художнього рівня, встановленого його великим сучасником Львом Толстим в автобіографічній трилогії «Детство», «Отрочество», «Юность» (1852—1857 роки). Прослухавши на початку 1857 року «Детские годы Багрова-внука» в прочитанні автора, Толстой занотував у щоденнику: «Чтение у С.Т. Аксакова. “Детство” прелестно!» В цьому році Аксаков писав: «С Толстым мы видаемся часто и очень дружески. Я полюбил его от души; кажется, и он нас любит». Коли в 1860 році Шевченко взявся за написання автобіографії, він однозначно висловився за такий виклад фактів у ній: «Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С.Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы…»

24 березня Щепкін знову повіз Шевченка до Аксакова, і поет захоплено записав у щоденнику: «Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето2, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует3».

____________________________



1 Рецензія Олександра Станкевича на цей твір Аксакова вже була написана, коли Шевченко знаходився у Москві, а в журналі «Атеней» з’явилася невдовзі після від’їзду поета в Петербург.

2 Йдеться про підмосковну садибу Абрамцеве, де, починаючи з 1844 року, Сергій Аксаков жив улітку.

3 Шевченко планував відвідати Москву й побувати у Аксакова, проте встановлення за ним у Петербурзі поліційного та жандармського нагляду не дозволило це зробити. 25 квітня 1858 року Шевченко писав Аксакову: «Предположение моё посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось».

Втім, і хворий письменник не зміг уже відпочити в Абрамцево, про що писав Шевченкові в червні: «Я не попал в свою подмосковную деревню».

Через півтора десятиліття після того, як Аксаков запросив Шевченка в гості, в липні 2008 року я відвідав Абрамцево, ходив по тих стежках, де й Гоголь і Куліш, побував у скромному робочому кабінеті письменника. Подумалося, що Шевченку було б тут просто й затишно.

Цього разу Сергій Тимофійович почував себе трохи краще, він сидів у кріслі, вдягнутий по-домашньому в подобу сіряка, й це надавало йому зворушливої доступності й простоти. Змучений хворобою, старий письменник дивився на поета доброзичливо й лагідно, і Тарас Григорович відчув, як його обволокло теплою хвилею вистражданого добра й особливої покірливості долі. На очі навернулися сльози, блискавкою майнула гірка й болісна думка, що бачить благородного старика востаннє…

Микола Жулинський слушно зауважує: «Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював Московський цензурний комітет1, активно долучився до видання в Москві творів Г.Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша».

Хороше враження на поета справив син Аксакова — Костянтин, поет, філолог, публіцист-слов’янофіл. Герцен писав, що все його життя було безумовним протестом проти петровської Русі, проти петербурзького періоду історії Росії: «...Он за свою веру пошёл бы на площадь, пошёл бы на плаху, а когда это чувствуется за словами, они становятся страшно убедительны. Он в начале сороковых годов проповедовал сельскую общину, мир и артель». Тоді Костянтин Аксаков був ще молодим і слов’янофільські ідеї пропагував навіть своїм одягом. Демонстративно відмовившись від європейських фасонів, він пошив собі довгополий сіряк, на голові носив магерку, відпустив бороду. З цього приводу Гоголь, який цінував талант Костянтина Аксакова, писав йому в 1845 році: «Ко мне дошли слухи, что вы слишком привязаны к некоторым внешностям, как-

______________________

1 Сергій Аксаков працював цензором, а затим головою Московського цензурного комітету в 1827—1832 роках.

то: носите бороду, русский кафтан и проч. ... А потому я вас прошу убедительно и сильно... исполнить мою просьбу: не быть отличну от других своим нарядом...» Кажуть, що Костянтин Аксаков прислухався до Гоголя: «Снял всё, что не надобно, надел всё, что надобно»1.

До речі, Щепкін не сприймав слов’янофільського вихвалювання всього російського за рахунок іноземного та пошук золотого віку в минулому. Коли в 1853 році в Москву приїхала знаменита французька актриса Еліза Рашель, і слов’янофіли в ім’я «національного престижу» стали доводити, що вона нічого не розуміє в сценічному мистецтві, Щепкін розповів своїм друзям-слов’янофілам таку притчу: «Я знаю деревню, где искони все носили лапти; случилось одному мужику отправиться на заработки, и вернулся он в сапогах. Весь мир закричал хором: как это можно! Не станем, братцы, носить сапогов, наши отцы и деды ходили в лаптях, а были не глупее нас; ведь сапоги — мотовство, разврат! Ну а кончилось тем, что через год вся деревня стала ходить в сапогах». Михайло Семенович вважав, що віра в рідний народ полягає не в ідеалізації личаків, а в твердому переконанні, що народ здатен дійти й до чобіт.

Цікавою постаттю був і молодший син Сергія Аксакова — Іван, відомий письменник і публіцист, який невдовзі викличе справедливе обурення Шевченка. В його житті трапився такий епізод. У березні 1849 року Іван Аксаков був арештований на кілька днів у зв’язку з необережними висловлюваннями в листах до батьків, виявлених поліцією. В ІІІ відділенні він письмово відповів тоді на чимало питань, а цар Мико-

_________________________

1 Іван Аксаков пізніше зазначав, що для його брата питання про російський одяг було принциповим «актом особистої свободи» й нагадував: «Народная одежда не должна быть костюмом или нарядом Она должна быть просто народной одеждой, и надевающие её должны быть проникнуты искренним сочувствием к самой народности, к внутреннему её духу, к её нравственным и бытовым началам, а не к наружной только её форме».
ла ІІ уважно прочитав цей документ. Було й таке питання: «Не питаете ли Вы и родственники Ваши славянофильских понятий и в чём они состоят?» Аксаков відповів: «Что касается до моих славянофильских идей, то ни я, ни родственники мои не славянофилы, в том смысле, в каком предложен этот вопрос». Молодший брат явно відводив небезпеку від старшого, але сам він слов’янофілом таки не був. Разом з тим уже тоді писав: «…Все отдельные элементы славянских народностей могли бы раствориться и слиться в целое только в другом, крепчайшем, цельном, могучем элементе, т.е. в русском»1. Лише після смерті старшого брата Костянтина в 1860 році Іван Аксаков бере на себе обов’язки пропаганди слов’янофільських ідей, фактично на кінці льоту їх популярності. Тоді харківська газета «Южный край», назвала Івана Аксакова одним із «кращих представників слов’янофільства».

Запитання чиновників ІІІ відділення стосувалися також стосунків Івана Аксакова та його сім’ї з одним із лідерів російського слов’янофільства Юрія Самаріна (1819—1876), який цікавий нам тим, що виступав за збереження самобутності українського народу. Прочитавши книгу Пантелеймона Куліша «Повесть об украинском народе» (1846 рік), Самарін записав у своєму щоденнику, що «Україна багато настраждалася від Москви». Разом з тим, сформулював позицію, характерну для слов’янофілів, які не визнавали національних прав неросійського населення царської імперії, в першу чергу українців: «Пусть же народ Украинский сохраняет свой язык, свои обычаи, свои песни, свои предания; пусть в братском общении и рука об руку с великорусским племенем развивает он на поприще науки и искусства, для которых так щедро наделила его природа, свою духовную самобытность во всей природ ной

____________________

1 И.С. Аксаков. Письма к родным. 1844—1849. — М.: Наука, 1988. С. 505, 506.

оригинальности ее стремлений; пусть учреждения, для него созданные, приспособляются более и более к местным его потребностям. Но в то же время пусть он помнит, что историческая роль его — в пределах России, а не вне ее, в общем составе государства Московского...»1.

Між іншим, у 1858 році Іван Аксаков опублікував «Исследование о торговле на украинских ярмарках», удостоєне Великої Костянтинівської медалі. Він щиро полюбив Україну, хоча не виходив за межі самарінського розуміння її місця в імперії. Аксаков захоплювався поезією «сел с белыми хатами, живописно расбросанными по холмам и долинам, с плетнями, сдерживающими густую зелень; и тянущимися по дороге возами с волами, рядом с которыми тяжелой, медленно ленивой поступью бредут чумаки; и южными ночами, в особенности безлунными, когда не спится и не знаешь, как бы полнее вместить в себя эту волнующую красоту, эту роскошь темного неба с ярко горящими звездами; и живыми, милыми лицами хохлушек; и очаровательными песнями, которые показывают высокое душевное образование в народе».

Та ще в цих краях «везде так и торчит Гоголь со своими “Вечерами на хуторе близ Диканьки”». Іван Сергійович побував у гоголівській Василівці, зустрічався з матір’ю письменника і потім у сім’ї розповідав про незабутні враження від української природи і щирих, усміхнених, добрих українців.

Відомий російський історик, філософ, економіст Петро Струве писав про чоловічу частину сім’ї Аксакових: «Отец Сергей Тимофеевич, оказался в позднем возрасте первоклассным писателем, несравненным изобретателем быта, созерцавшим и бравшим его таким, каким он был в самом буквально смысле слова... Старший брат, Константин, был филолог, историк и поэт. Всего значительнее он был как историк... Рядом с отцом,

_______________________



1 Борис Нольде. Юрий Самарин и его время. — М.: Алгоритм, 2003. С. 420, 422.

художником быта, и братом, философом народности, натурами созерцательными по своей сути, стал Иван Аксаков. В нём художническая чуткость отца к быту и природе и философско-исторический интерес брата к народу сопряглись с величайшей действительностью... Иван Аксаков не побоялся войти в хозяйственную жизнь своей страны и своего родного города Москвы... был директором банка (одного из первых, основанных московским купечеством, обществ взаимного кредита)».

Тарас Григорович познайомився також з доньками Сергія Аксакова — Вірою та Надією. Про останню записав у щоденнику: «...С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной»1. В сім’ї Аксакових Шевченко почував себе розкуто, сам співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час подорожі Волгою, що дуже сподобалося присутнім. У Аксакових була саме та атмосфера, про яку розповідав у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «... Любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, там він був надзвичайно балакучий, любив розповідати смішні пригоди...» Сам Шевченко так пояснив у щоденнику 25 березня комфортність своєї душі в цьому домі: «Все семей-ство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и её песням и вообще её поэзии».

Це було точне поетове спостереження. В сім’ї Аксакових панувало сердечне ставлення до Малоросії. На доказ наведу запис у щоденнику Бодянського, який 12 травня 1850 року зазначав: «...Обед у С.Тим.Аксакова по воскресеньям, где непременным блюдом были всегда


____________________

1 Микола Гоголь, який бував у Аксакових, любив слухати Надію Сергіївну і співати з нею українських пісень. Григорій Данилевський згадував про те, як Надія Аксакова співала для Гоголя: «…Он после первого стакана чаю, сказал Над.С. Аксаковой: “Не будем терять дорогого времени” и просил её спеть... Гоголь остался очень доволен пением молодой хозяйки, просил повторять почти каждую песню...»

вареники1 для трёх хохлов: Гоголя2, М.А. Максимовича и меня, а после обеда, спустя час, другой, песни малороссийские под фортепьяно, распе- ваемые второю дочерью хозяина, Надеждой Сергеевной, голос которой очень мелодический».


___________________

1 Вареники полюбляв і Шевченко. В січні 1843 року писав Якову Кухаренку: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову». Після заслання, в Петербурзі 9 лютого 1859 року М.Я. Макаров запросив Шевченка до себе такою запискою: «Дядьку! Приходьте лишень у четвер вареників їсти»; 20 лютого Н.Б. Суханова просила Шевченка запискою «приехать завтра вечером, т.е. в субботу на вареники».

Який же українець не любить вареників! І Щепкін умів ласувати ними. Приїхавши в Спаське-Лутовиново до Івана Тургенєва, найперше запитав: «”Что, вареники будут?” — “Будут”. — “Чтобы 130 штук было, меньше не ем”».



2 Цього дня Бодянський відвідав Гоголя, і той прощаючись з ним, запитав «буду ли я на варениках». Під цим якраз і мався на увазі щонедільний обід у Аксакових з обов’язковими варениками. Мабуть, найбільше саме ці обіди мав на увазі Пантелеймон Куліш, який писав, що в Москві проживало кілька сімейств, у яких Гоголь почував себе комфортно:

«За столом в приятельских домах он находил любимые свои кушанья, и, между прочим, вареники, которые он очень любил и за которыми не раз рассказывал, что один из его знакомых, на родине, всякий раз, как подавались на стол вареники, непременно произносил к ним следующее воззвание: «Вареники — побидeныки! сыром бoки позапыханы, маслом очи позаплываны — вареники...»

Это обстоятельство, между прочим, показывает, до какой степени Гоголь чувствовал себя своим в домах московских друзей. Он мог ребячиться там так же, как и в родной Васильевке, мог распевать украинские песни своим, как он называл, «козлиным» голосом, мог молчать, сколько ему угодно, и находил всегда не только внимательных слушателей в те минуты, когда ему приходила охота читать свои произведения, но и строгих критиков» (Кулиш П.А. Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем. М.: ИМЛИ РАН, 2003. С. 588–589).

Відомою є записка Гоголя до Аксакова перед від’їздом його з Москви в червні 1850 року, в якій він повідомляв, що по дорозі заїде з Максимовичем до Аксакових чого-небудь перехопити: одного блюда, не більше, або котлет, або, мабуть, вареників і запити бульйончиком.

Олександр Афанасьєв згадував, як у рік смерті Гоголя, Щепкін розповідав: «Гоголь любил хорошенько покушать, пока не впал в монашеское настроение, и часто проводил время в рассказах с М.С. Щепкиным о разного рода малороссийских кушаньях, причём у обоих глаза бывали масляные и на губах слюнки. На масляной (незадолго перед смертью Гоголя) Щепкин пригласил его на блины, но Гоголь задумал приготовляться к говенью и не приехал…»
Віра Сергіївна Аксакова залишила в своєму щоденнику розповідь про те, як у грудні 1854 року Пантелеймон Куліш читав у них «Чорну раду»: «Три вечера сряду читал нам Кулиш свой исторический малороссийский роман “Черная рада”... Роман этот чрезвычайно интересен и замечателен. Исторические события передаются живо, в полноте всех обстановок; значение козачества, Запорожья, характеры запорожцев выставлены живо и верно, язык удивительно прост, жив и передает весь дух малороссийской речи». З таким самим захопленням слухали Аксакови записки Куліша про Гоголя: «Какие драгоценные отрывки нашёл Кулиш! Душа перешла через столько впечатлений при этом чтении»1. До речі, Сергій Аксаков, як міг, сприяв написанню Кулішем біографічної книги про Гоголя. Наприкінці 1853 року письменник ознайомився з рукописом «Опыта биографии Гоголя», списав цілий зошит своїх зауважень і «додаткових відомостей». Невдовзі Куліш спеціально приїхав у Москву для зустрічі з Аксаковим і зупинився зазвичай у Бодянського. Переглядаючи щоденник Осипа Максимовича, я знайшов цікавий запис від 1 лютого 1854 року: «Отправившись утром к С.Т. Аксакову в деревню Абрамцево, Кулиш нашёл там совершенную готовность старика помогать ему в доставлении материалов для биографии Гоголя».

26 березня 1858 року, тобто наступного дня після відвідин Шевченком сім’ї Аксакових, Віра Сергіївна писала в листі до своєї приятельки, племінниці Сергія Аксакова Марії Карташевської: «Шевченко на всех — и на отесеньку (Сергія Аксакова. — В.М.) и братьев, произвёл приятное впечатление; он умен и прост... Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить...С Шев-

_________________________

1 Дневник Веры Сергеевны Аксаковой. — М.: Московские учебники и Картолитография, 2004. С. 21, 23.

ченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было». Через чверть століття Іван Аксаков згадував про Шевченка: «Мы имели возможность узнать его довольно близко… Мы можем свидетельствовать, что ни малейшего озлобления на нас, “москалей”, Тарас Шевченко в то время не питал, восхищался, как и все мы, и притом как своими родными, мастерскими созданиями русского литературного языка...» Зауважу, що ці слова син Аксакова не досить толерантно використав у полеміці з українською газетою «Діло» (Львів), виступаючи проти українства, зокрема, проти перекладу творів Пушкіна, Гоголя та інших письменників українською мовою.

Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю. «... Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову».

Для нас дуже важливо, де саме жив у той час Аксаков, який частенько міняв адреси. Є кілька можливостей вияснити це. Використаємо спочатку найпростішу — візьмемо інформацію з листа Михайла Щепкіна до Тараса Шевченка від 6 лютого 1858 року: «Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера»1. Цього було досить, щоб за Шевченкових часів надійно надіслати будь-яку кореспонденцію Аксакову. Проте нам хотілося б уявити точніше, де знаходився будинок, у який (тричі!) приїжджав Шевченко. Тому беремо малодоступний «Алфавитный указатель к плану Тверской части» і з розділу «Казенные, общественные и владельческие дома» дізнаємося, що будинок княгині Юсупової знаходився «на проїзді Тверського бульвару». На плані Тверської дільниці він числився під № 191. А під № 190 знаходимо: «Обер-

_______________________

1 Сам Аксаков писав у грудні 1857 року Тургенєву: «Я живу на Тверском бульваре в доме княгини Юсуповой».

полицмейстера, казенный дом, на проезде Тверс. бульвара». Тобто Аксаков жив на Тверському бульварі (будинок № 24), ближче до Страсної площі, але це було недалеко і від Арбатської площі, тим більше — від арбатського ареалу. Від будинку № 24, який було зведено після пожежі Москви в 1812 році, нині залишився північний флігель, який охороняється державою як пам’ятник архітектури.

За Шевченкових часів перший московський бульвар — Тверський — мав трохи більше шести десятиліть. Уже тоді на ньому ріс дуб, який живе й досі. Він може розповісти, що з середини ХІХ століття Тверський стає місцем збору московських студентів, які жили неподалік — «на Козисі». Відомий російський історик Василь Ключевський, який студентом сам жив у Козихинському провулку, писав своєму другу в 1862 році: «Ты знаешь, что такое московский бульвар?.. Это, братец ты мой, длинная аллея, усаженная деревьями... вдоль широкой улицы, посредине, между двумя рядами домов... Такие бульвары огибают всю середину Москвы. Самый знаменитый из них... — Тверской». Втім, якраз тоді газети писали, що московський генерал-губернатор був неприємно вражений перевіркою стану бульварів, у першу чергу Тверського: «Открыл большие беспорядки: деревьев не досчитывалось тысячами, барьер был поломан, газон измят, дорожки неудобны для ходьбы, на бульварах гуляли домашние животные окрестных владельцев, а зимой некоторые из последних сваливали на бульвары сорный снег с мостовых». Наслідки цього огляду дійшли до царя, і він призначив спеціального чиновника, якому було доручено завідувати московськими бульварами. Тверський привели в порядок. Лев Толстой в «Анне Карениной» описував, як княжні Щербацькі «в известные часы... с мадемуазель Линон подъезжали в коляске к Тверскому бульвару» і як вони в супроводі лакея прогулювалися по ньому. Федір Тютчев писав: «Тверской бульвар неизменно производит на меня своё действие». Для самого Шевченка Тверський бульвар залишився дорогим місцем, де він познайомився й спілкувався з Аксаковим.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка