Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка21/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   33
Окончив курс, на лекции студентам

Учёный Бабст с энергией внушал

Любовь к труду, презрение к процентам,

Громя тариф, налоги, капитал.

Сочувственно ему внимали классы…

А ныне он… директор ссудной кассы.
Бабст друкувався в журналах «Русский вестник», «Атеней» та «Москва» Івана Аксакова. Зокрема, 1858 року в «Атенеї» опублікував статтю «про українські ярмарки».

В «Біографії» Шевченка (1984 рік) про Кетчера й Бабста говорилося: «Це були діячі, які співчували піднесенню демократичного руху, щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Вони й до Шевченка ставилися з сердечною доброзичливістю».

Шевченко пам’ятав про своїх нових і старих друзів. Цікаво, що, тільки-но приїхавши в Петербург із Москви, Шевченко 30 березня шукав Івана Бабста, який тоді перебував у місті: «Искал квартиру Бабста и не нашел. Жаль». Про теплу пам’ять свідчать поетові прохання в листах до Щепкіна з Петербургу наприкінці 1858 року: «...Привітай М.О. Максимовича, Сергея Тимофеевича тож. Стару свою, дітей і внучат тож. Бабста і Кетчера тож, і всіх, кого побачиш мною знаємих, тож» (13 листопада); «Поцілуй... Кетчера і Міна, і Максимовича, і всіх, кого знакомого побачиш» (6 грудня).

Далі поет і артист поїхали до Євгена Якушкіна, з яким Шевченко нещодавно познайомився. В «Коментарях» до 5-го тому Повного зібрання творів Т.Шевченка зазначено, що «Є.І. Якушкін мешкав у 1-му кварталі Міщанської дільниці, в будинку Абакумова. Тепер це проспект Миру». Як відомо, проспект Миру проходить по колишній 1-й Міщанській вулиці. Проте Шевченко ще в 1856 році отримав адресу Якушкіна: «Евгению Ивановичу Якушкину в Москву — на 3-ей Мещанской, у Филиппа Митрополита, в доме Абакумовой». Отже, домовласницею була жінка, і мені вдалося знайти її: «Абакумова Екат. Иван. Чинов. 5 класса, на ул. 3-й Мещанской». Тобто, Євген Якушкін жив на тій же вулиці, що й Микола Кетчер, Іван Бабст, а з 1859 року — Щепкін.

Таким чином, на 3-й Міщанській жила ціла колонія інтелектуалів, у тому числі настроєних опозиційно до влади. Скажімо, Кетчер і Якушкін числилися в документі, складеному якраз у 1858 році за особистою вказівкою імператора — «Список підозрілих осіб у Москві». Таємна поліція доповідала, що в будинку на 3-й Міщанській у Кетчера «проходять зборища з недобрими замислами». Як у Воротниковському провулку, так і на 3-й Міщанській вулиці, поліція стежила й за сім’єю Щепкіна, який разом зі своїм сином Миколою Михайловичем також входив до «почесного» списку підозрілих москвичів із 30 осіб. Про Михайла Щепкіна в ньому говорилося: «Желает переворотов и на всё готовый». Про «временного купца, книгопродавца» Миколу Щепкіна зазначалося, що він «действует одинаково с отцом». Ніяких переворотів батько й син не готували, але поліційні оцінки самі по собі є цікавими й показовими.

У Якушкіна двох друзів зустріла його молода дружина Олена Густавівна (дівоче прізвище — Кноррінг), яка одружилася з Якушкіним десять років тому і відразу стала вірною помічницею, жила широкими гуманітарними інтересами чоловіка. Портрет князя Сергія Волконського був одним із літографованих портретів, які видав Євгеній Якушкін. Ці портрети не продавалися, вони поширювалися лише між людьми, що користувалися довір’ям господарів. Подарунок викликав у Шевченка жвавий інтерес і був ніби передвісником того, що через кілька днів поет зустрінеться і познайомиться з самим Волконським. Декабрист, член Союзу благоденства і Південного товариства Сергій Григорович Рєпнін-Волконський (1788—1865) був, як ми вже знаємо, молодшим братом князя Миколи Рєпніна (ще в 1801 році, у зв’язку з припиненням роду матері по царському указу взяв її прізвище). В Південному товаристві Волконський очолював Кам’янську управу. В 1825 році разом з Павлом Пестелем вів переговори з представниками польського Патріотичного товариства про спільні дії під час повстання. Після поразки декабристів Сергія Волконського засудили до смертної кари, заміненої згодом 10-річною каторгою, яку він відбував у Нерчинських копальнях, а потім з 1836 року був на поселенні в Іркутській губернії. В офіційному звинуваченні зазначалося: «Генерал-майор Волконский участвовал согласием в умысле на цареубийство и истребление императорской фамилии; участвовал в управлении Южным обществом и старался о соединении его с Северным; действовал в умысле на отторжении областей от империи». За амністією 1856 року Волконський отримав дозвіл повернутися в Москву і користувався глибокою повагою серед прогресивних москвичів.


«Поїхали до Забєліна»
Куди ж далі подалися Щепкін і Шевченко? Вони виїхали з 3-ї Міщанської на Садову й попрямували... Читаємо у Шевченка:

«... Мы раскланялись и поехали к Красным воротам, к Забелину. Это молодой ещё человек, самой симпатической кроткой физиономии, обитающий не в квартире, а в библиотеке. Он не совсем здоров, и я не решился просить его показать мне Оружейную палату, где он служит помощником Вельтмана1».

Насправді, Іван Єгорович Забєлін (1820—1908) працював в Оружейній палаті у 1837—1852 роках і, до речі, в 1848 році він опублікував збірник документів: «Малороссийская переписка, хранящаяся в Московской оружейной палате, открытая соревнователем Императорского общества истории и древностей российских при Московском университете Иваном Забелиным». У збірнику містилися понад 20 невідомих архівних документів 1653—1658 років, в тому числі кілька листів Богдана Хмельницького і всього Війська запорізького та писаря Війська запорізького Івана Виговського до патріарха Московського і Всія Русі Никона та ін.

Вважаючи себе вихідцем із «сфери інтересів мужицьких», Забєлін наприкінці 40-х років увійшов до кола московських інтелектуалів, яких називав «сферою передових людей суспільства»: Щепкіни, Іван Бабст, Євген Корш, Микола Кетчер, Іван Крузе, Олександр Станкевич, Борис Чичерін та ін. Це були люди, з якими в Москві познайомився Шевченко. В щоденнику Забєліна не раз читаємо: «Приехали от Щепкина, звали обедать»; «Обедал у Щепкина»; «Обед у Щепкина»... В листі Миколи Щепкіна до батьків із Риму в Москву на початку 1854 року зустрічаємо прохання: «Попеняйте Забелину, что по сию пору от него ни строки».

______________________________



1 Вельтман Олександр Хомич (1800—1870) — російський письменник, археолог. З 1852 року — директор Оружейної палати. Вельтман сприяв тому, що Оружейна палата стала своєрідним науковим центром, за нього почався опис предметів, які в ній зберігалися. Написав праці «Достопамятности Московского Кремля» (1843), «Оружейная палата» (1844), багато романів, повістей та ін.У 1858 році Вельтман видав дослідження «Аттила и Русь ІV и Vв.».
Разом з тим, Іван Забєлін не був настільки близький Михайлу Щепкіну, щоб артист зініціював поїздку до нього, як це було, скажімо, у випадку з Олександром і Оленою Станкевич чи Миколою Кетчером. Скоріше за все познайомитися з Іваном Забєліним поетові порадив Осип Бодянський, у якого Тарас Григорович був 18 березня. До речі, саме Бодянський підписав до друку згаданий збірник документів, і в розмові з Шевченком він міг рекомендувати Забєліна, як ученого з великим майбутнім. Тарас Григорович, мабуть, попросив Михайла Семеновича заїхати до Забєліна, відвідати Оружейну палату, що була збудована в 1849—1851 роках, коли Шевченко знаходився на засланні. «Путеводитель по Москве», виданий у 1856 році, пояснював: «Оружейная палата, построенная в 1806 году, обращена теперь в казармы, а вместо неё возведена новая близ Боровицких ворот. В ней хранятся сокровища Царского дома и разное оружие, начиная с древнейших времён»1.

Щепкін з радістю погодився супроводжувати друга, проте він не був у цій сфері професіоналом. Зауважу, що бажання відвідати Оружейну палату Шевченко висловив 21 березня, тобто вже після того, як побував у Кремлі з Щепкіним 19 березня і двічі самостійно — 20 березня. Тоді, як і тепер, Оружейну палату краще відвідувати в супроводі знавця скарбів-старожитностей, яким і був Олександр Вельтман, і Шевченко це добре розумів. Здається, це той випадок, коли найбільше йому допоміг би Бодянський, який обожнював Кремль буквально з першого погляду, тобто зі студентської лави. В щоденнику славіста знаходимо розповідь, як він організував показ кремлівських пам’яток сербо-хорватському письменнику, графу Орсату Медо Пучичу в червні 1852 року: «…Он осматривал со мной Оружейную палату и Царский дворец, которые показывал А.Ф. Вельтман…». Якраз те, про що мріяв і Шевченко!

______________________

1 Путеводитель по Москве и указатель её достопримечательностей. С. 60.
Історику й археологу, знавцеві Москви Івану Забєліну було тоді 38 років, і хоча Шевченко народився всього на шість років раніше, вигляд мав набагато старший. Тарасу Григоровичу залишилося жити всього три роки, а Забєліну — півстоліття.

Чесно кажучи, запис Шевченка про те, що вчений жив у бібліотеці, спочатку здався мені неточним, адже бібліофіл і книжник Іван Забєлін міг обжитися в бібліотеці, як удома, а Шевченко сприйняти це його постійним помешканням. У кількох адресних книгах Москви, в тому числі за 1857 рік, давалася конкретна адреса Забєліна: «Забелин Иван Егор., К. Рег., Преч. ч., у Покрова, в Денежн. пер. д. Дворцов. Конторы». Тобто, колезький реєстратор1 Іван Єгорович Забєлін жив на Арбаті, в Пречистенській дільниці, в Дєнєжному провулку, біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці в будинку Московської двірської контори, де пра-цював довгий час помічником архіваріуса і архіваріусом. Московська двірська контора існувала в 1831—1886 роках і завідувала всіма будівлями в Кремлі, імператорськими палацами в Москві і в Підмосков’ї та землями, садами, оранжереями, що до них відносилися. В її віданні знаходилася також Оружейна палата Кремля. До складу Московської дворцової контори входив архів, у якому працювали архіваріус з помічником; вони зберігали документи, в тому числі закони й статути, книги і т.ін., складали реєстри і систематичні описи. За дорученням контори вони також готували документальні довідки, робили виписки з справ і т.д.

Скрупульозність, з якою вів Шевченко щоденник у Москві, спонукала мене до повного вияснення цього питання. Виявилося, що Тарас Григорович був точний. Забєлін мав таки постійне помешкання за адресою, названою поетом, — біля Красних воріт. В «Книге адресов жите-

____________________



1 В Росії — цивільний чин 10-го класу. Особи, що його мали, займали нижчі керівні посади.
лей Москвы» К.Ністрема за 1858 рік адреса Забєліна називається двічі (як архіваріуса Московської дворцової контори і як редактора «Губернських відомостей»): «Забелин, Ив. Егор., Тит. Сов., в Запас. Дв. у Красных ворот»; «Забелин Иван Егор., у Красных вор., в Запасном Дворце». Що таке Запасний палац? Це великий будинок на розі Земляного валу і Нової Басманної вулиці біля Красних воріт, що входив до відання Московської двірської контори, в ньому й знаходився архів контори, в якому працював Забєлін, а також «квартири посадових осіб»1, в одній з них, наповненій книгами, і жив архіваріус (вул. Нова Басманна, 2, перебудований; тепер на розі Нової Басманної та Садової знаходиться Міністерство шляхів).

На час знайомства з Шевченком самоук Іван Забєлін уже мав репутацію серйозного дослідника і був автором понад 40 публікацій (усього науковий доробок вченого складає понад 200 книг і статей). За словами Бориса Чичеріна, «це був справжній московський самородок, цілісна, міцна і здорова російська натура». Незадовго до зустрічі з Шевченком, у 1857 році Забєлін дав згоду на роботу в Імператорській археологічній комісії, очолюваній графом Сергієм Строгановим, що контролювала всі археологічні розкопки в країні. В нещодавно вперше виданих щоденниках Забєлін про це записав так: «30 декабря... Граф Строганов пригласил меня в этот день... Где вы, Забелин, служите. Первый вопрос. — В Дворцовой конторе архивариусом — должность не рельефная, но покойная и даёт возможность заниматься. — Ведь вы еще преподаёте в межевом институте2? Государь мне поручил всю археологическую часть... Я хочу составить Комиссию. Вы не откажетесь? — Помилуйте, ваше сиятельство, вы меня осчастливите...»

В Археологічній комісії Забєліну було доручено розкопки курганів в

______________________



1 О запасном дворце в Москве//Русский архив. 1897, № 2. С. 328—329.

2 З 1853 року Забєлін читав історію і археологію межової справи в Константинівському межовому інституті.
Малоросії. В травні 1861 року вчений записав у щоденнику: «Итак, курган есть тайна-могила. Каждая могила есть тайна, она тем и интересует. И она даже внешне это выражает... Малоросс скоро почувствовал родственную связь своего сердца с могилою. Он воспел её в песнях... Он олицетворил её. ”Ой, у поли могила с ветром говорила”». Ніхто не оспівував козацькі могили краще за Шевченка... В щоденнику Забєліна зустрівся мені й такий «український сюжет». У січні 1860 року він обідав з Олександром Пипіним у Миколи Чернишевського (обох знав Шевченко): «Разговаривали о государственности и народности, о принципах соловьевой истории и костомаровских лекциях. Я сказал, что у Костомарова взгляд казацкий. Чернышевский отстаивал казачество как элемент, погибший от самодержавия». І ще зафіксоване спостереження Забєліна: «В Киевской губернии у крестьян рубашки — на груди м е р е ж е н». Український сегмент наукових інтересів Івана Забєліна було відзначено вшануванням його в 1871 році ступенем доктора історії Київського університету.

Забєлін — один із організаторів і фактичний керівник Історичного музею. Саме цьому музеєві було передано всі колекції Забєліна, стародруки та його рукописи, а понад десять тисяч книг із особистої бібліотеки знаходяться тепер у Російській державній історичній бібліотеці. Деякі з них, з екслібрисом «Библиотека Ивана Егоровича Забелина», використовувалися в роботі над цією книгою.

Дізнавшись про вихід у світ уже згаданих щоденника і записних книжок Забєліна, відразу кинувся переглядати їх. Проте, на жаль, ім’я Шевченка в цих документах не згадувалося. Що стосується 1858 року, то Забєлін зробив у щоденнику лише один запис якраз незадовго до зустрічі з Шевченком: «С 17 на 18 января, с пятницы на субботу заболел сильно и опасно воспалением лёгких и теперь 10 февраля еще не схожу с постели»1.

_______________________



1 И.Е. Забелин. Дневники. Записные книжки. С. 37, 42, 56, 269.
В хворобливому стані Забєлін був і під час зустрічі з Шевченком, що той помітив і відзначив у щоденнику. Звертає на себе увагу поетова тактовність: він не насмілився турбувати Забєліна, хоча, напевне, сподівався саме разом з ним подивитися Оружейну палату, що була збудована в 1849—1851 роках, коли Шевченко знаходився в засланні. Разом з тим, зустріч із істориком наштовхує на думку про те, що Бодянський чи Щепкін або хтось з їх оточення, могли розповісти Шевченкові про згадану вже публікацію Забєліним документів з епохи Богдана Хмельницького, чим поет постійно цікавився. Шевченко також мав, очевидно, інформацію про те, що молодий учений досліджував історію Москви.

Зокрема, друзі Забєліна знали, що в 1855 році його було нагороджено великою княгинею Оленою Павлівною діамантовим перснем зі смарагдами за створення проекту огляду історії московської старовини та історичного пояснення плану Москви. «Вы хорошо знаете Москву и её старину», — зауважила при першій зустрічі княгиня. — «Не смею о себе ничего говорить, а могу только сказать, что я давно уже занимаюсь русской стариною, а так как старина в Москве, то знаю и Москву», — з гідністю відповів учений. Нагадаю, до речі, що саме Забєліну належить капітальна праця «История города Москвы», написана за дорученням Московської міської думи у 80-90-х роках ХІХ століття.

Тепер — про Красні ворота, біля яких жив Іван Забєлін. У них, як і в Красної площі, одне походження — від слова «красний», тобто «красивий», «прекрасний». Дерев’яні ворота було побудовано як тріумфальну арку на початку ХVІІІ століття у зв’язку з перемогою Петра І в Полтавській битві, тобто пов’язані з багатостраждальною історією України. Після московських пожеж 1737 і 1748 років Красні ворота перебудовано. В 1753—1757 роках архітектор Дмитро Ухтомський зводить кам’яні Красні ворота в стилі російського барокко. Після пожежі 1812 року їх було відбудовано, а площу навколо розчищено від лавок і сараїв — вона стала однією з кращих у Москві.

Красні ворота чудово гармоніювали з церквою Трьох Святителів, що знаходилася поруч із Запасним палацом, біля якого жив Забєлін, і церквою Петра і Павла. Майже завжди на картинах художників, які малювали Красні ворота, на віддалі видно Сухарєву вежу. Як і Сухарєвка, Красні ворота були відомі всій Росії.

Біля Красних воріт у свій час жив Сергій Аксаков, а в його будинку Віссаріон Бєлінський познайомився з Миколою Гоголем. Неподалік у 1830—1840-х роках племінниця поета Василя Жуковського, інтелектуалка Євдокія Єлагіна збирала літературний салон: «у Красных ворот, в республике, привольной науке» (Микола Язиков). В цьому салоні бували Пушкін, Гоголь, Герцен, Огарьов, Чаадаєв та інші небайдужі Шевченкові люди. Треба також нагадати чи пояснити, що Василь Жуковський брав діяльну участь у звільненні Шевченка з кріпацтва. Саме портрет Жуковського намалював Карл Брюллов, і завдяки зусиллям Жуковського цей портрет було розіграно у царській родині, а на одержані гроші Шевченка в квітні 1838 року було викуплено з кріпацтва. Поет присвятив Жуковському поему «Катерина». З Євдокією Єлагіною, якій було вже майже 70 років, Шевченко зустрівся в Москві через чотири дні після візиту до Забєліна на званому обіді у Михайла Максимовича, про який ми докладно розповімо далі. Враження від цієї зустрічі з українським поетом Єлагіна виразила в кількох словах: «Шевченко простой, добродушный, умной мужик...»

Як бачимо, Красні ворота пов’язані з іменем Шевченка й залишається лише дивуватися з того, що москвознавці про це не згадують. Утім — це найперше наша турбота.

Два слова про долю Красних воріт. Їх кілька разів намагалися знести, зокрема, в 1854 році, тобто незадовго до приїзду в Москву Шевченка. Тоді пам’ятник історії врятували самі москвичі на чолі з істориком Михайлом Погодіним, з яким Шевченко познайомився в березні 1858 року. Знесено 1927 року.
«Поїхали ми в книжковий магазин»
...Від Забєліна Щепкін і Шевченко поїхали по М’ясницькій на Велику Луб’янку в книгарню Миколи Щепкіна, і тут поет розстався зі своїм чичероне. Скоріше за все, сталося це тому, що Тарас Григорович хотів увечорі зайти до Максимовичів, які жили неподалік, а у Щепкіна були інші плани. В книгарню Миколи Щепкіна Шевченко приїжджав і приходив уже втретє і встиг оглянути район Луб’янки. Крім того, він окидав її поглядом, коли добирався до Максимовичів чи йшов з Ільїнки на Покровку. Велика Луб’янка з’єднувала Луб’янську площу з відомим Шевченкові районом Сухарєвки та Міщанських вулиць. Китайський проїзд вів униз до жвавого центру, Театральної площі, Великого та Малого театрів, де Шевченко також бував. Луб’янська площа замикалася біля Китай-города стародавньою стіною, через Володимирські та Проломні ворота постійно рухалися люди й екіпажі. На розі М’ясницької вулиці стояла червонувата церква Божої Матері Гребнєвської, відома дерев’яною з ХV століття, а цегляну церкву зведено Іваном Грозним 1570 року. Посередині Луб’янської площі височів невеликий, витончений фонтан роботи відомого скульптора Віталі, поставлений у 1835 році.

З Великої Луб’янки недалеко до однієї з найелегантніших вулиць Москви — Кузнецького моста, що здавна знаходилася в полоні французьких крамниць і модних віянь із Франції. Війна з Наполеоном сильно підірвала французький вплив, але іноземна фізіономія Кузнецького мосту швидко відновилася, тим більше, що в 1812 році французькі лавки охороняла наполеонівська гвардія, і вони не згоріли. Тут, на Кузнецькому, збиралася елітна московська публіка, прогулювалися франти і модниці, бездумно й нерідко безтямно витрачалися гроші. Павло Вістенгоф ще в 40-х роках ХІХ століття писав про модницю, яка «летит на лихаче-извозчике на Кузнецкий мост, к мадам Шарпантье и берёт там самый дорогой и безвкусный костюм».

Про роль Кузнецького моста в світському житті Москви дізнаємося в Олександра Грибоєдова:

А всё Кузнецкий мост, и вечные французы,

Откуда моды к нам, и авторы, и музы:

Губители карманов и сердец!

Когда избавит нас Творец

От шляпок их! чепцов! и шпилек! и булавок!

И книжных и бисквитных лавок!
Шевченко напевне читав ці рядки, бо він захоплювався творчістю Грибоєдова і добре знав комедію «Горе от ума», неодноразово згадував її героїв у щоденнику й листі до Анастасії Толстої 9 січня 1857 року. Більше того, в передмові до нездійсненного видання «Кобзаря» (8 березня 1847 року) Шевченко використав якраз слова із «Горе от ума»:

«Воскреснем ли когда от чужевластья мод?

Чтоб умный, добрый наш народ

Хотя по языку нас не считал за немцев.

А.Грибоедов».
Московський путівник 30-х років так описував Кузнецький міст: «От самого начала сей улицы, направо и налево, сплошной ряд магазинов с различными товарами. Некогда была здесь слобода кузнецов. Они ковали железо и кровавым потом выковывали себе денную пищу; теперь иностранцы выковывают себе золото, мода и непостоянство вкуса суть руда обогащения их». Певно, такі слова імпонували б українському поетові, проте Кузнецький він пробігав у духовних клопотах і не залишив згадки про нього. «Кузнецкий мост давно без кузниц» — так писав російський поет Петро Вяземський якраз у 1858 році, а модні магазини Шевченка не зацікавили...

Та повернемося до того моменту, коли Шевченко і Щепкін приїхали від Забєліна в книжковий магазин на Велику Луб’янку, недалеко від Кузнецького, і розсталися. Розповівши про це в щоденнику, Шевченко відразу написав такі слова:



«Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться. Итак, нет худа без добра».

Ось тут якраз і хочеться сповістити, що в цей день, тобто 21 березня 1858 року, Тарас Шевченко міг зустрітися ще й з Львом Толстим! У щоденнику тридцятирічного російського генія за 21 березня серед інших лапідарних нотаток є чотири слова: «У Щепкина видел Кетчера». Тобто Толстой заходив до Щепкіна впродовж цього дня. Можливо тоді, коли Щепкін і Шевченко зранку в прольотці «пустилися Москву споглядати», відвідавши, як ми вже знаємо, насамперед Кетчера. Проте, скоріше за все, Толстой зайшов до Щепкіна надвечір1, коли Шевченко був у Максимо вичів. Нагадаю запис у його щоденнику 21 березня: «Вечер провёл у своей милой землячки М.В. Максимович».

_______________________

1 Принагідно зауважу, що Лев Толстой разом із іншими письменниками підписав привітання Щепкіну з нагоди 50-річчя його сценічної діяльності: «В эти полвека тысячи и тысячи зрителей постепенно сменялись, покидали театр с сердцем, умягчённым благодатью бескорыстных, прекрасных слёз, доброго, светлого смеха, и как сосчитать, сколько благодатных движений пробуждено артистом, сколько готовых навсегда погаснуть чувств вызвано из усыпления и оживотворено им! Это заслуга невидимая, неисследимая, но великая, — и общее сочувствие ей награда, лучшая награда, какой может желать человек».

Здається, найкращі слова, які можна сказати на подяку і в нагороду артистові.


Навесні 1856 року Микола Осипов радив Шевченкові прочитати в журналі «Современник» повісті Льва Толстого «Детство» і «Отрочество», а також оповідання. Поет відповів Осипову 20 травня 1856 року: «С повестями и рассказами Толстого я совершенно не знаком. Ежели будет возможность, познакомьте меня с ним во имя благородного искусства». Ці твори та «Севастопольские рассказы» Толстого поет прочитав уже після заслання, але в Шевченковому щоденнику 30 вересня 1857 року є запис про знайомство з оповіданням російського письменника (в першому номері «Современника» за 1855 рік): «Придя на квартиру, я на сон грядущий прочитал “Рассказ маркера” графа Толстого. Поддельная простота этого рассказа слишком очевидна». В «Біографії» Шевченка (1984 рік) з цього приводу зазначалося: «Невдоволення Шевченка, як видно з наведеного запису, викликане тим, що в цьому оповіданні невдало застосована манера оповіді; образ центрального героя не відповідав його стилістичній характеристиці. Штучність такої, в цілому невластивої Толстому, “простацької оповіді” тонко запримітив Шевченко, а це свідчить про його критичну спостережливість, увагу до проблем художньої правди. Та й сам Толстой визнавав, що “Записки маркера” опрацьовані ним не зовсім ретельно. Некрасов радив авторові не поспішати з їх публікацією»1.

8 квітня 1858 року Шевченко занотував у щоденнику, що зустрівся в Петербурзі з графом Толстим — автором «солдатской севастопольской песни» — на вечорі у свого знайомого Павла Круневича. Та насправді в той час Лев Толстой був у Москві, виїхавши із неї вранці наступного дня в

______________________

Нагадаю також, що саме в 1858 році Толстой відзначив у щоденнику внутрішню творчу стриманість Щепкіна, який ніколи не грав на догоду публіки: «Щепкин — строгий актёр».

1 Т.Г. Шевченко. Біографія. С. 357.

Ясну Поляну. В Петербурзі Шевченко бував у тих салонах, де й тридцятирічний російський письменник, скажімо, у Федора Толстого. Письменник і публіцист Сергій Єлпатьєвський свідчив: «В его доме… бывал молодой офицер, только что возвратившийся из под Севастополя, Лев Толстой. Интимным другом дома был Костомаров, интимным человеком в семье сделался поэт Шевченко». Проте шляхи їх реально перетнулися лише 10 березня 1859 року, коли Толстой і Шевченко разом з багатьма петербурзькими літераторами — М.Некрасовим, М.Салтиковим-Щедріним, О.Островським, М.Чернишевським — були присутні на урочистому обіді на честь російського актора О.Мартинова, який дала редакція журналу «Современник» у того ж Федора Толстого.

Повертаючись до 21 березня 1858 року, зазначимо, що найщасливіша зустріч — з Сергієм Тимофійовичем Аксаковим — і ще багато цікавих знайомств чекали на Шевченка в наступні дні, але вже сьогодні він був радий знайомству з яскравими, талановитими й душевно щедрими людьми...

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка