Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка20/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33
Час дружеских бесед у чайного стола!

Хозяйке молодой и честь, и похвала!

По-православному, не на манер немецкий,

Не ходкий, как вода или напиток детский,

Но Русью веющий, но сочный, но густой,

Душистый льётся чай янтарною струей.

Прекрасно!..


Ще в перші свої приїзди в Москву Шевченко зустрівся з небувалою московською пристрастю до чаю. Скажімо, відомі офіційні дані про те, що в 1846 році в майже двохстах московських трактирах було випито близько 200 тисяч фунтів чаю на суму більш як півмільйона рублів сріблом, а цукру вжито майже 40 тисяч пудів на суму понад 30 тис. рублів сріблом. Ніхто не в змозі був порахувати, скільки чаю випивалося в сімейному колі.

Здається, в жодному іншому місті світу не було такого культу чаювання. Воно завжди було чимось на зразок ритуалу, священнодії, без чого не міг обійтися жоден москвич1. Навіть у богомольців існувала традиція — попити чаю в трактирі біля застави перед виходом із Москви. Це називалося «Москву повыполоскать» перед святою дорогою. Тим паче, вдома дорогого гостя частували саме чаєм.

Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала про Михайла Семеновича: «Спокойно расположившись в кресле, с сигарой в небольшой и полной руке, он тихо улыбался, прихлебывая из стакана чай (который всегда был его любимым напитком)…» (виділено мною. — В.М.). Тема чаю неодноразово виникала в листуванні Щепкіна. Скажімо, 29 листопада 1829 року він послав Михайлу Погодіну такий чотиривірш:

____________________________________________



1 Відомий лінгвіст Володимир Єлістратов відносить цей ритуал до системоутворюю-чих елементів російської державності: «…Если несколько полемически заострить мысль, я утверждаю примерно следующее: знание нескольких десятков колен соловьиного пения, запах свежего навоза под полозьями саней, ежедневное чаепитие в течение ста лет в 17.00, умение предсказывать погоду по звону деревянного чурбачка, искусство резать расстегай и т.д. и т.п. — вот суть составляющие, сделавшие Россию грандиозной, великой страной…» (виділено мною. — В.М.).
«С днём ангела вас поздравляю,

Наливки посылаю.

К обеду будете ль, не знаю,

А чай пить верно ожидаю».


Розповім також, як наступного дня після прем’єри «Ревізора» в Москві 26 травня 1836 року в листі до виконавця ролі городничого в Петербурзі, артиста Івана Сосницького Щепкін побіжно згадав про спектакль, зате багато писав про… чай, який вислав: «Чай, смею уверить, превосходный; я отправил чай без письма…» Здивований Сосницький свій лист-відповідь починав так: «Скажи пожалуйста, ленивый кабан, разве можно так писать к человеку, который интересуется знать об успехе пьесы? Я из твоего письма только и узнал, что “Ревизора” сыграли и чай выслан». Сосницький докоряв, що до нього звернувся Гоголь, а він нічого не міг повідомити йому про прем’єру: «Он справшивает меня: “Ну что?” А я ему отвечаю: “Чай выслан, но без письма”. Тот вытаращил глаза на меня, думал, не помешался ли я…»

В березні 1848 року в листі до синів у Берлін Щепкін вибачався, що традиційно не вислав їм чаю: «Я виноват, что чаю вам до сих пор не выслал. Право, так заработался, что было не до чаю… Но с будущей почтой непременно вышлю».

Отже, москвич Щепкін не уявляв себе без чаю, і Шевченко це відчув повною мірою. Коли через день друзі заїхали до Миколи Щепкіна, то... «выпили по стакану чаю и потягли далее»… Чай пили вранці, опівдні, обов’язково о четвертій годині та ввечері. Скоріше за все, Шевченко і Щепкін зайшли до Станкевичів близько півдня, коли у них уже кипів самовар. Не випадково письменник і журналіст середини ХІХ століття М.В. Поляков писав навіть, що «чай у москвичей заменяет часы; так что, если говорят вам: это случилось поутру после, или вечером прежде, до или после чая, то уж, конечно, вы понимаете, в какое время это случилось. Словом, часы в Москве — совершенно лишняя роскошь, чай — вещь необходимая...»

Чай заварювали дуже міцний, настоювали і пили гарячий, «щоб обпікав губи»1, за один раз випивали чимало. Справжні любителі чаю не допускали розведення його вершками чи будь-чим іншим, не дозволяли собі закурити сигару за чаюванням. Усе, що відвертало від чаю, гурмани засуджували, а цукор завжди вживали вприкуску, розуміючи, що він призначений для підсолоджування, а не для розсироплювання чаю. Від погано завареного чаю, «через який Москву видно», бувалі москвичі делікатно відмовлялися, так само, як і від напою, налитого в чайник, — вважалося, що справжній чай можна пити лише з самовара. (До речі, в ті часи чайник називався «посудиною», а його нинішнім іменем величали любителя чаю). «Хіба це чай? — говорили в Москві з усмішкою про напій з чайника. — Так, тяганина одна. Ні на бесіду не настроює, ні на сердечність. Інша річ, самовар! За ним розсядешся, перехрестишся, гудзичок розстебнеш... А за посудиною твоєю що ? За нею навіть соромно сидіти солідній людині. Ні сімейності в ній, нічого...» У того ж Вяземського:

Самовар родной, семейный наш очаг,

Семейный наш алтарь, ковчег домашних благ...


Саме так, по-сімейному, за самоваром і приймали Шевченка з Щепкіним у Олени Станкевич.

Шевченко сам вказав на те, що Станкевичі жили тоді на Великій Дмитрівці. Отже, 19 березня Шевченко й Щепкін прийшли пішки з

_______________________

1 Цей факт привертає увагу і сучасних дослідників. Володимир Єлістратов особливо наголошує: «Чай в Москве пили горячим, очень горячим (тёплый чай считался как бы “потерянным”, “упущенным” для настоящей “мистерии чаепития”)... Самовар — в известном смысле, символ Москвы и России — удивительный сплав всех первостихий, прежде всего, воды и огня...»
Воротниковського провулка до Кремля, затим — на Велику Дмитрівку, де попили чаю, після цього звідси через Кузнецький міст добралися на Велику Луб’янку, в книгарню, а потім знову повернулися до Станкевичів. Оскільки це було, мабуть, близько четвертої години, то за обідом вони напевне знову пили чай. Аякже: «Чай не пить, так на свете не жить» — говорили москвичі. Або: «Выпей чайку — забудешь тоску»; «За чаем не скучаем — по три чашки выпиваем».

Чи мав Шевченко з цього нові життєво-побутові враження? Певно, що так. Він часто пив чаї в трактирах і в гостях, а на засланні, як свідчить, скажімо, запис у щоденнику від 21 липня 1857 року бувало й так: «От трёх часов пополудни до трёх пополуночи под вербою с Фиялковским1 пили чай и лимоновку2…» Через тиждень Тарас Григорович занотував, що збирався пригостити товариша

«Чаєм шклянкою

І горілки чаркою».


Коли в тому ж липні 1857-го поет разом з Фіалковським зібралися провести недільний день подалі від казарм, у балці, то баранину, хліб і горілку мав доставити поляк, «а я — чайник, чаю, сахару, стакан и 5-ть огурцов». Тож Тарас Григорович знав толк у простецькому чаюванні, але смак саме московського, сімейного чаювання за самоваром по-справжному відчув у Щепкіна і Станкевичів. Заглянемо з цього приводу ще раз до поетового щоденника, де 2 липня 1857 року є несподівані й цікаві нотатки про чай:

«Две случайно сделанные мною вещи так удачно, как редко удаются произведения глубоко обдуманные. Первая вещь — это сей журнал, который в эти томительные дни ожиданий сделался для меня необходи-

_______________________

1 Фіалковський Фелікс (1823 — ?) — польський політичний засланець, рядовий, згодом унтер-офіцер, з яким Тарас Григорович подружився в Новопетровському укріпленні.

2 Горілка, настояна на лимоні.

мым, как страждущему врач. Вторая вещь — это медный чайник, который делается необходимым для моего журнала, как журнал для меня. Без чайника, или без чая, как-то лениво, бывало, принимался за сие рукоделие. Теперь же, едва успею налить в стакан чай, как перо само проситься в руку» (виділено мною. — В.М.).

Торкається Тарас Григорович й теми самовара: «Самовар — тот шипением своим возбуждает к деятельности, это понятно. Правда, я не имел случая испытать на себе это благодетельное влияние самовара. Но имел случай существенно убедиться в этом волшебном влиянии на других». І далі поет напівжартівливо розповідав, як у чернігівському трактирі його знайомий Олександр Афанасьєв-Чужбинський замовляв саме самовар, а не стакан чаю з буфету, як це робив він сам: «Но когда я рассмотрел приятеля поближе, то оказалось, что он, собственно, не самовар велел подавать, а велел подавать вдохновение, или пружину, приводящую в движение эту таинственную силу. Я прежде удивлялся, откуда, из какого источника вытекают у него такие громадные стихотворения, а оказалось, что ларчик просто отворялся» (виділено мною. — В.М.).

З Оленою Костянтинівною Станкевич (дівоче прізвище — Бодиско; 1824—1904) — дружиною російського письменника Олександра Станкевича, племінницею декабристів М. і Б. Бодисків та двоюрідною сестрою відомого історика-медієвіста, глави московських західників Тимофія Грановського поет познайомився ще в 1844 році в Україні, коли їй було двадцять років. 21 липня того року Олена Бодиско написала Шевченкові з Ніжина сумбурного листа, в якому захоплювалася поемою «Тризна». В ньому йшлося про «прекрасний талант малоросійської поезії» і «дивовижні творіння» Шевченка.

В листі містилося також побажання писати саме українською мовою: «…Вам много вдохновения только на национальном языке, а нам всем через это много часов истинного удовольствия пребудет, милостивый государь». Отже, вже тоді Бодиско сприймала Шевченка як національного поета, і певно, що патріотичний настрій, викликаний його поезією, був досить характерним для того кола людей, які оточували Тараса Григоровича в Україні.

Судячи з усього, самого Станкевича не було вдома, але Олена Костянтинівна виявила себе справді гостинною господинею, про це переконливо свідчить те, що в той же день Шевченко і Щепкін прийшли до неї вдруге і обідали у Станкевичів. Борис Чичерін — друг сім’ї Станкевичів — писав про неї: «Жена Станкевича, Елена Константиновна, совершенно к нему приходилась. Она вся жила в нём, разделяя, как умная и вполне образованная женщина, все его возвышенные интересы, а вместе избавляя его от всяких домашних хлопот, окружая его самою нежною заботливостью, стараясь устроить его жизнь возможно удобно, спокойно и приятно. Пылкая, страстная, энергическая, часто нетерпимая относительно тех, кто приходился ей не по душе, она расточала на близких ей людей все сокровища любвеобильного сердца».

Молодий Федір Корш, син Євгена Корша, називав Олену Станкевич «всеобщей тётушкой». Цікаво свідчить про неї у своєму щоденнику друг сім’ї Станкевичів історик Іван Забєлін, про якого ми ще будемо говорити. Олена Костянтинівна морально підтримувала вченого: «Ведь мы вас считаем, как родного. У неё выступили слезы на глазах. Это было сказано с искренним чувством...» Олена Станкевич брала уроки історії у Забєліна. За його словами, жінка обурювалася «высокомерием знати и всею гадостью, в которой выразилось истое русское крепостничество».

Олімпіада Міницька, яку зустрів у Станкевичів Шевченко, була близька їм і належала до родини, пов’язаної з літературно-громадськими колами Москви. Іван Міницький був членом гуртка Тимофія Грановського і багаторічним кореспондентом Тургенєва. Вірогідно, що Шевченко познайомився з Міницькою в 40-х роках ХІХ століття, можливо, навіть у родині Станкевичів, адже Щепкін вже тоді міг привести поета до них.

Про залишок дня 19 березня Шевченко написав коротко: «Пообедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, дивяся бывшему». Немає сумніву, що Тарас Григорович залишився задоволеним цим днем, у який він через 13 років знову побачив Кремль, а ще, напевне, радів теплому й гостинному прийому в домі Станкевичів. Інакше не написав би так: «возвратилися дивяся бывшему».
«Ми вирушили до Станкевичів»
Отже, Щепкін 19 березня протягом восьми годин показував Шевченкові Москву і москвичів, пройшов з ним по московській грязюці кілька кілометрів, що було неабияким фізичним навантаженням для сімдесятирічного артиста. Не випадково зранку наступного дня — 20 березня — він почував себе неважно, і Тарас Григорович відзначив у щоденнику: «Мой неразлучный спутник и чичероне1 Михайло Семёнович сегодня ставил себе банки, и я один от 10 до 4 часов месил московскую грязь»2. Та Щепкін не збирався довго залишати дорогого гостя наодинці: ввечері він знову взяв його під своє безпосереднє покровительство. Певно, жалкуючи, що за два вчорашні візити до Станкевичів йому не вдалося познайомити Шевченка з господарем, бо його не заставали дома, Щепкін увечері 20 березня знову повів його на Велику Дмитрівку: «Вечером Михайло Семёнович был готов на новые подвиги, и мы отправились к Станкевичам. Весело, нецеремонно по-

________________________



1 Провідник, екскурсовод (італ.). Це слово зустрічаємо в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», яку Шевченко закінчив за місяць до того.

2 Докладно див. про це: Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». С. 285—306.

болтали о Малороссии, о днях минувших, и на расставаньи В.А. (треба — А.В. — В.М.) Станкевич подарил мне экземпляр стихотворений Тютчева».

Олександр Володимирович Станкевич (1821—1912) — брат Миколи Станкевича, біограф і видавець літературної спадщини Тимофія Грановського1, друкувався в «Современнике», «Вестнике Европы», інших виданнях. В 50—60-х роках у Олександра Станкевича збиралися прогресивні московські інтелектуали М.Кетчер, Є.Корш, Б.Чичерін, І.Забєлін та ін., тобто ті люди, з якими Щепкін прагнув познайомити Шевченка. Олександр Станкевич писав: «Тесный кружок друзей собирался часто вместе... В этом кружке образованных и одушевлённых живыми интересами людей нередко появлялись значительнейшие и даровитейшие из наших литераторов и артистов. Частым гостем бывал в нём М.С. Щепкин».

Сестра Олександра Станкевича Олександра Володимирівна згадувала, як Микола Михайлович випадково потрапив у Воронезьку губернію, де й познайомився з усією сім’єю Станкевичів: «Михаил Семёнович дал сыну своему письмо к А.В. Станкевичу, с которым был знаком, случайно встретившись с ним в Одессе. Из рассказов А.В. Станкевича мы знали много подробностей о жизни Щепкина, с которым они часто и много беседовали вдвоём и купались в море».

Коли в другій половині 40-х років сім’я Станкевичів жила у Воронежі Щепкін передавав їм вітання через Миколу Михайловича: «Поклонись от меня Александру Владимировичу и всем Станкевичам, которых знаю и не знаю». В серпні 1848 року Михайло Семенович просив сина в листі в

________________________

1 Борис Чичерін писав: «Главным его (О.Станкевича. — В.М.) литературным произведением была биография Грановского, на которую он положил всю свою душу. Она может считаться образцовой по тонкости понимания, по верности изображения, по изяществу мыслей, чувств и формы».
Одесу: «Поклонись Александру и Иосифу Станкевичам», а наприкінці 1849 року Станкевичі приїхали в Москву, поріднившись із Щепкіними: Микола Михайлович Щепкін одружився з Олександрою Володимирівною Станкевич.

…В той березневий вечір у Станкевича говорили, як і скрізь, де з’являвся Шевченко, про Малоросію, а ще про «дні минулі». В цьому побіжному поетовому запису вчувається мені свідчення того, що Шевченко таки приходив у родину Станкевичів в 40-х роках. Якщо це так, то поет побував тоді у Великому Афанасьєвському провулку, де в будинку № 8 тоді жили Станкевичі. Це — у двох кроках від будинку, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.

Що ж до подарунку від Станкевичів, то за п’ять місяців до того Шевченко записав у свій щоденник: «...Я с наслаждением прочитал трёхкуплетное стихотворение Ф.Тютчева:

Эти бедные селенья,

Эта скудная природа —

Край родной долготерпенья

Край ты Русского народа!
Не поймёт и не заметит

Гордый взор иноплеменный,

Что скользит и тайно светит

В наготе твоей смиренной.


Удручённый ношей крестной,

Всю тебя земля родная,

В рабском виде Царь Небесный

Исходил, благословляя».


Шевченко сприйняв цей вірш в унісон із кращими російськими цінителями поезії. Скажімо, з приводу нього Іван Панаєв писав Івану Тургенєву в 1857 році: «Неправда ли, это вещь, глубоко захватывающая за сердце?.. Вот какие стихотворения печатать приятно».

Який збіг оцінок тютчевського вірша!

Федір Тютчев у 1821 році закінчив Московський університет, а затим після дипломатичної служби повернувся в місто в 1843 році. Поет захоплено відгукувався про Кремль, Малий театр, московські клуби, літературне життя міста: «Москва — архилитературный город, где очень серьёзно относятся ко всем тем произведениям, которые пишутся и читаются».

Нагадаю, що добрий знайомий Осипа Бодянського драматург Микола Сушков був одружений з сестрою Федора Тютчева, і той нерідко зупинявся у свого шурина, поки не переїхав у Москву. 26 січня 1853 року Бодянський занотував у щоденнику: «После обеда у Н.В. Сушкова, пригласившего меня лично накануне, по случаю приезда брата его жены Ф.И. Тютчева… речь зашла о покойном Гоголе». З того ж щоденника довідуємося, що в червні 1854 року вони зустрічалися кілька днів підряд і говорили в основному про злободенні події російсько-пруських відносин у ході війни. 5 червня Бодянський зазначав: «Гуляя с Тютчевым, снова разговорились мы о событиях военных, о которых трудно и не говорить, так как они действительно стоят впереди всего, что ни совершается вокруг нас…» 8 червня: «Гуляя снова с Тютчевым утром по Тверской и в Кремлёвском саду, услышал от него в первый раз о пебеде нашей в Малой Азии над турками…» (в листопаді 1853 року. — В.М.). 14 червня: «Перед отъездом Тютчева (в Петербург. — В.М.) обедал с ним у Сушкова».

Контакти Бодянського з Тютчевим підтримувалися й пізніше, відомо, що влітку 1857 року Тютчев отримав листа від Осипа Максимовича з проханням підтримати в університеті його учня Апполона Майкова через товариша міністра народної освіти князя Петра Вяземського. 30 червня 1857 року Тютчев повідомляв Миколі Сушкову: «Скажите Бодянскому, что я от души благодарю его за письмо, которого содержание, касающееся Майкова, я уже сообщил Вяземскому».
«В Малоросії зовсім інакше...»
Як розвивалися події наступного дня — 21 березня? Читаємо в Шевченковому щоденнику:

«В 10 часов утра1 не пешком, а в пролетке2 пустились мы с Михайлом Семеновичем Москву созерцать. По дороге заехали к сыну его Николаю. Выпили по стакану чаю и потягли далее. Заехали также по дороге к Кетчеру, встретили там Бабста. Кетчер подарил мне все издания своей компании, кроме своего перевода Шекспира, — он ещё в типографии. А Бабст подарил свою речь о умножении народного капитала, издание той же компании. Выпили у Кетчера по рюмке сливянки3 и поехали к Якушкину. Хозяина не застали дома, а милейшая хозяйка подарила нам по экземпляру портрета кн. Волконского, декабриста, и мы раскланялись...»

Отже, спочатку — до Миколи Щепкіна, який недалеко мав власний будинок (№ 5/2, не зберігся) у Міщанській дільниці на Троїцькій вулиці (назва від храму Живоначальної трійці, відомого з XVI століття). Микола Щепкін мешкав тут уже десять літ, з 1848 року. Дерев’яний будинок стояв на розі Троїцької вулиці, а за ним простягався старий занедбаний садок «с вековыми вязами, клёнами, липами, большой яблоней и старой дикой грушей, полный сирени, шиповников и других кустов, цветущих с весны... Троице-Сергиевское подворье4... примыкало к обширным пустырям,

___________________________________________________________

1 На той час у Москві було + 3,6° за шкалою Реомюра, стояла тиха погода, пополудні потеплішало до 8°, подув південно-західний вітер, а на вечір — знову тихо та ясно — + 3°.

2 Напередодні — 20 березня, — коли Шевченко сам прогулювався по Москві, він записав: «Поутру велел я кучеру вымазать себе сапоги добрым дёгтем». Враховуючи те, що Щепкін не мав свого виїзду (артистка Олександра Шуберт згадувала: «На репетицию едем, бывало, в казенной карете»), можна припустити, що він у той день найняв, можливо, навіть у зв’язку з присутністю Шевченка, кучера, який заразом виконував і дрібні доручення.

3 У Володимира Даля: «Сливянка, сливяная, наливка, вино, водка, настоянная на сливах».

4 Тепер подвір’я Троїце-Сергієвої лаври знаходиться поруч з Троїцькою вулицею, в 1-му Троїцькому провулку.

занятым огородами, выгонами, речкой... и непрерывными садами и пустырями, сливавшимися с полями перед Марьиной рощей, которая в те времена была действительно берёзовой рощей и местом для загородных прогулок... Одним словом, жили мы на краю какого-нибудь провинциального города, в садах и пустырях».

Ці спогади сина Миколи Щепкіна — Миколи Миколайовича Щепкіна1 — дають уяву про окраїнну Москву часів Шевченка, що значною мірою нагадувала напівселянські оази не так далеко від самого Кремля.

Мабуть, ця місцина припала до душі Шевченкові, який любив такі зелені куточки, тим паче в місті. Знаходячись у Новопетровському укріпленні, засланець зробив 14 липня 1857 року цікавий запис: «Вчера, как я сегодня узнал, несмотря на воскресенье и хорошую погоду, ни один из официю имеющих не появлялся на огороде. Странная, непонятная антипатия к благоухающей зелени. Они предпочитают пыль и несносную духоту в укреплении прохладной тени, цветам и свежей зелени на огороде. Непонятное затвердение органов». Якраз у цьому зв’язку поет виклав на папері свою порівняльну характеристику великоросійських і малоросійських сіл, за якою відчувається внутрішній аналіз ментальності та характеру росіян і українців: «... В великороссийском человеке есть врождённая антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери природы. Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи сырых брёвен с чёрными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зелёного не увидишь2, а по сторонам непроходимые леса зеленеют. А деревня, как будто нарошно вырубилась на большую дорогу из под тени этого непрохо-

_________________________________

1 Онук Михайла Щепкіна був помітним громадським діячем дорадянської Росії — гласним Московської міської думи, депутатом Державної думи ІІІ і ІV скликань, головою Московського комітету партії кадетів. Розстріляний більшовиками восени 1918 року.

2 Шевченко мав на увазі зображення сіл, зокрема Манілова й Плюшкіна, в «Мёртвых душах». До речі, це свідчить, як добре знав поет твір Гоголя.

димого сада... В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневых и вишнёвых садов1. Там бедный неулыбающийся мужик окутал себя великолепною вечно улыбающеюся природою и поёт унылую задушевную песню в надежде на лучшее существование» (виділено мною. — В.М.).

Тут доречно буде згадати Шевченкових друзів Осипа Бодянського й Михайла Щепкіна, які знали й любили українську народну пісню. За свідченням знайомого Щепкіна М.Соколова, «говоря о песнях Малороссии, М.С. заметил, что грусть их отличается от грусти русских песен какою-то мощною энергией и переходом к широкому раздолью, смеющемуся над тяжкой бедою». Бодянський, який у 1837 році захистив магістерську дисертацію про народну поезію слов’ян, наголошував, що «пісня — щоденник українця», його душа. З цього приводу він влучно використав у дисертації народне прислів’я: «Москаль — до читання, ляшок — до скакання, а наш брат козак — до співання».

Михайло Семенович добре знав українську вдачу й часто-густо в своїх анекдотах-розповідях акцентував якусь характерну рису. Скажімо, М.Соколов записав таке: «М.С. рассказал анекдот о хохле, который вез какого-то господина. Этот, желая ехать скорее, бил ямщика-хохла. Последний, несмотря на удары, не только не погонял лошадей, но даже не оглядывался назад. Лишь версты за полторы до станции он пустил коней во весь опор. Господин устыдился, что бесчеловечно поступал с таким бесчувственным человеком. На станции, когда ямщики спросили хохла, каков проезжий, он спустил с плеч рубашку и, показывая синяки от ударов,

______________________________________

1 В повісті «Капитанша» зустрічаємо подібне порівняння: «Не успеешь переехать границу Орловской губернии, как декорация переменилась… В первом селе Черниговской губернии уже беленькие хатки, соломой укрытые, а не серые бревенчатые избы. Костюм, язык, физиономии — совершенно всё другое. И вся эта перемена совершается на пространстве двадцати вёрст. В продолжение одного часа вы уже чувствуете себя как будто в другой атмосфере».

сказал: “Бачьте якій!” Проезжий спросил его, отчего ж он не ехал скорее. Ямщик добродушно отвечал: “Да ни хотилось”, — и получил целковый на водку».


«Заїхали також по дорозі...»
Від Миколи Щепкіна друзі поїхали на 3-ю Міщанську, де жив Микола Кетчер1 (сучасна адреса — вулиця Щепкіна, 44). Михайло Семенович розповів, як п’ять років тому друзі вирішили купити безсрібнику Кетчерові житло. Утворили спеціальний комітет, до якого ввійшли Тимофій Грановський, доктор медицини, професор Московського університету Павло Пікулін, його син Микола Щепкін. Зібрали гроші серед московських друзів, чималу суму — тисячу рублів — дав Кузьма Солдатьонков, свій вклад зробив Іван Тургенєв… Вибрали цей затишний будиночок з садом на тихій, зеленій Міщанській, і 1854 рік Кетчер із друзями вже зустрічав у ньому. Щепкін зізнався Шевченкові, що й сам хотів би жити тут, поруч із другом.

Справді, в 1859 році сім’я Щепкіна поселилася навпроти Кетчера (тепер — вулиця Щепкіна, 47, тут знаходиться Будинок-музей М.С. Щепкіна). Будинок Кетчера стояв недалеко від церкви Філіппа Митрополита — найвідомішої в Москві на честь цього святителя. Церква знаходилася на 2-й Міщанській вулиці. Її було споруджено в 1777—1788 роках архітектором Матвієм Казаковим у стилі раннього класицизму. На думку академіка Ігоря Грабаря, автором проекту цієї церкви був сам Василь Баженов. Закрито 1929 року, повернуто Російській православній церкві в 1991 році. Вона й тепер зберігає духовну ауру в цій місцевості, що немилосердно забудована сучасними спорудами-монстрами. Церква Філіппа Митрополита була найближчою і для Михайла Щепкіна. Саме в

_________________________

1 В московській адресній книзі за 1858 рік Кетчер числився за «Медичною конторою».

ній відспівували великого артиста в серпні 1863 року.

Іван Бабст також мешкав на 3-й Міщанській вулиці, поблизу церкви Філіппа Митрополита і будинком Миколи Кетчера, ось чому Шевченко застав у нього Бабста.

Повернемося до того дня, коли Шевченко познайомився з Кетчером і Бабстом. Це було 12 березня, тобто відразу після поселення у Щепкіна, коли хвороба ще не давала поетові змоги повною мірою спілкуватися з людьми. Шевченко тоді записав у щоденнику:



«Вечером, по настоянию моих гостеприимных хозяев, сошёл я вниз в гостиную с повязанной головой, где встретил несколько человек гостей, и между ними Кетчера, Бабста и Афанасьева, с которыми тут и познакомил меня хозяин. Время быстро прошло до ужина. Подали ужин, гости сели за стол, а я удалился в свою келию. Проклятая болезнь!»

Про Миколу Христофоровича Кетчера (1809—1886), лікаря за фахом, письменника і перекладача Шевченко знав ще до заслання. Річ у тому, що Кетчер захоплювався літературою, перекладав Шіллера і Шекспіра. П’єси останнього в перекладі Кетчера виходили друком у Москві окремими виданнями з 1841 по 1850 роки. Шевченко тоді зацікавився ними, використовував у своїй роботі над ілюстраціями до «Короля Ліра» в 1843 році. В засланні поет у своїх листах просив друзів надіслати йому твори Шекспіра в перекладі Кетчера. Скажімо, 11 грудня 1847 року писав Андрію Лизогубу1: «Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера... то пришліть...» (виділено мною. — В.М.). Лизогуб виконав прохання поета й сповістив його 7 лютого 1848 року, що надіслав із Одеси в Орську фортецю всі 13 випусків опублікованих на той час перекладів Кетчера, оп-

_____________________

1 Лизогуб Андрій Іванович (1804—1864) — поміщик з козацько-старшинського роду, маляр-аматор, знайомий Шевченка. У 1846 і 1847 роках поет побував у нього в Седневі на Чернігівщині. Коли Шевченко знаходився на засланні, Лизогуб листувався з ним, надсилав йому малярське приладдя, клопотався про полегшення його долі.

равлених для зручності в дві книги. На жаль, цей дорогоцінний для Шевченка подарунок було відібрано у нього під час арешту в 1850 році. Втім, у спогадах Микити Савичева, який зустрічався з Шевченком у травні 1854 року є такі рядки про його візит до поета: «…Я взяв з полиці одну з книг. Це були історичні драми Шекспіра в перекладі Кетчера». Вже знаходячись у Нижньому Новгороді, поет просив Михайла Лазаревського в листі від 20 січня 1858 року: «А ти, мій друже єдиний, купи мені Шекспіра, перевод Кетчера...» (виділено мною. — В.М.). Той відповів 10 лютого: «Шекспир в переводе Кетчера редок и стоит не меньше 25 р., а потому до твоего разрешения я не купил его».

Така зацікавленість Шевченка перекладами Кетчера дає змогу впевнено стверджувати, що зустріч поета з ним стала приємною несподіванкою, й емоційна скарга на «кляту хворобу» була цілком умотивованою.

Російський історик і публіцист Борис Чичерін, який добре знав Кетчера, згадував про нього: «Постоянно погружённый в свой перевод Шекспира, который был делом его жизни, неутомимо занимаясь также поправкой переводов и корректурой для своих друзей и в особенности для разных изданий, которые предпринимал приятель его Солдатенков, он не участвовал в собственно журнальной работе...1 У него был и тонкий эстетический вкус. Он был верный ценитель художественных произведений2. В особенности у него была страсть к театру, страсть, кото-

_________________________

1 Насправді, впродовж кількох років Кетчер редагував «Журнал министерства внутренних дел» і «Магазин землеведения». Він був постійним кореспондентом «Отечественных записок», «Современника», «Московского наблюдателя», «Журнала садоводства».

2 Кетчер був вимогливим критиком. Скажімо, в липні 1853 року Іван Тургенєв писав Петру Аннєнкову, що Кетчер «изъявляет совершенное своё неудовольствие» його романом «Два поколения». (До речі, Тургенєв доручав Кетчерові видання своїх творів). Аннєнков іронічно відреагував: «Я представляю себе Гете или Шекспира с Кетчером под боком — они не написали бы ни одной строчки… Всё, что глаза не выжигает, для него кисель. Он в литературе любит париться в два веника, так чтобы с первого же томика его замертво на улицу вытащили».

рую разделяли многие люди его поколения. Актёры, которых он очень любил, всегда могли найти у него полезный совет и верную оценку... Кетчер был другом Грановского, Белинского1, Боткина, Герцена, Кавелина, Соловьёва». Між іншим Олександр Герцен познайомився зі Щепкіним якраз у Кетчера. У грудні 1839 року він писав: «У Кетчера провёл время хорошо, там познакомился с известным актёром Щепкиным и хохотал, как безумный, от его дара рассказывать анекдоты».

Щепкін здавна дружив з Миколою Кетчером, і коли той у 1843—1844 роках жив у Петербурзі, листувався з ним. Зокрема, після від’їзду Кетчера з Москви Щепкін у листопаді 1843 року писав йому: «Итак, ваша милость уже питерской житель, дай Бог, чтобы тебе было тепло в Питере так же, как и здесь, хотя нам с отъезда твоего сделалось холоднее»2. З їхнього листування добре видно, яких спільних друзів обидва мали. Ось декілька фраз із листа Щепкіна до Кетчера 10 листопада 1844 року: «Герцены все здоровы... Грановского ещё не видал. Сейчас еду к нему... Моё семейство по-прежнему, и все тебе кланяются... Гг. Языковым моё почтение... Поклонись Белинскому с женой...» Кетчер був учасником гуртків Герцена, Огарьова, Бєлінського і Станкевича. Вихователька дітей Герцена і його близький друг Марія Рейхель згадувала про гурток Герцена: «...Какие люди! Александр Иванович Герцен, Грановский Тимофей Николаевич, Евгений Федорович Корш, Николай Христофорович Кетчер. Они сходились очень часто. Бывал еще Михайло Семёнович Щепкин...»

У 50—60 роках, коли Щепкін і Кетчер жили поруч на 3-й Міщанській вулиці, лікар-перекладач і артист зустрічалися часто. Кетчер, кажуть, пере-

_________________________________

1 Після смерті Бєлінського Кетчер (разом з Галаховим) взявся за видання дванадцятитомного Зібрання творів Бєлінського, що було не тільки літературним подвигом, а й потрібною матеріальною допомогою сім’ї покійного друга.

2 Микола Кетчер, який отримав у Петербурзі хорошу посаду, не витримав там і двох років — він був явно московським мешканцем. Олександр Герцен запитував: «Где, в каких краях, под каким градусом широты, долготы возможна угловатая, широховатая, взбалмошная, безалаберная, добрая, шумная, неукладистая фигура Кетчера, кроме Москвы?»

ходив вулицю до друга в черевиках і халаті. Олександр Герцен згадував у «Былом и думах»: «Кетчер был домашним человеком в доме Щепкина. Он, впрочем, имел свойство делаться домашним человеком всюду, куда ни появлялся». Між іншим, Герцен присвятив Кетчерові чимало сторінок у своїй праці. Напрочуд точний і теплий портрет друга намальований ним в окремому розділі, названому «М.Х. Кетчер». Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «Кетчер жил напротив, в маленьком домишке, подаренном ему в складчину друзьями, знавшими его страсть к садоводству. Слышались там сказки «деда-сказочника» Афанасьева1, знаменитого собирателя русского фольклора. Или чтение Д.Мина, переводчика Данте и в то же время домашнего доктора Щепкина... Или украинские стихи Шевченко и вслед за ними такие горячие речи, что обеспокоенный будочник2 заглядывал через забор...» (виділено мною. — В.М.). Микола Кетчер любив своїх друзів, за словами Бориса Чичеріна, він, «под резкими формами и суровой наружностью скрывал золотое сердце, неуклонное прямодушие и беспредельную преданность своим друзьям». Особливо міцна й щира дружба зв’язувала Кетчера з Михайлом Щепкіним і Тимофієм Грановським, він надовго пережив їх і заповів поховати себе

________________________

1 Олександр Афанасьєв жив на 2-й Міщанській вулиці.

2 «Будочник» — у ХVІІІ—ХІХ століттях — поліцейський, який стежив за порядком і чистотою на вулицях; постійно знаходився в спеціальному приміщенні — будці. В 1862 році замінений городовим. Якими були московські поліцейські будки в часи Шевченка? Ось, що розповідав очевидець: «Будки были двух родов — серые деревянные домики и каменные, столь же малого размера, круглые здания, вроде укороченных башен; первые тёмно-серого цвета, а вторые, помнится, белые с светло-жёлтым. Внутри будок имелось обычно одно помещение, иногда с перегородкой, большую часть которого занимала русская печь; иногда, если будка стояла, например, на бульваре, около неё ставилось нечто вроде заборчика, и получался крошечный дворик, в котором мирно хозяйствовала супруга хожалого (поліцейського — В.М.), висело на верёвках, просушиваясь, бельё, стояли принадлежности домашнего обихода и даже прогуливались куры с цыплятами. Кроме того, около присутственных мест и, помнится, кое-где на площадях стояли обыкновенные, военного образца, трехцветные будочки, в которых стража могла укрываться в непогоду».

Шевченко спілкувався з московським будочником 20 березня 1858 року, коли розпитував дорогу з Покровки на М’ясницьку вулицю. На 3-й Міщанській вулиці, де жили Щепкін і Кетчер, знаходилася Калмиковська поліцейська будка.

між могилами Щепкіна і Грановського на П’ятницькому кладовищі. Той же Чичерін свідчив: «…Друзьям своим он остался верен до гроба; они составляли единственное утешение его старости». На превеликий жаль, при цьому він не згадував Щепкіна, могила якого знаходиться поруч із Кетчеровою.

Микола Христофорович подарував Шевченкові книги вже згаданого видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін», в діяльності якого брав організаційно-редакторську участь. Після смерті Шевченка залишились подаровані йому тоді «Сочинения Т.Н. Грановского» (М., 1856); «Стихотворения Н.Огарёва» (М., 1856); «Стихотворения А.Полежаева» (М., 1858) та ін. На жаль, Шевченкові знову не повезло з Кетчеровими перекладами Шекспіра. Друге видання зібрань «Драматические сочинения В.Шекспира. Перевод с английского Н.Кетчера...» ще знаходилося в друкарні.

Тепер про економіста Івана Кіндратовича Бабста (1823—1881). В студентські роки він жив у сім’ї Щепкіна і викладав його синам стародавні мови. Олександра Щепкіна згадувала: «...Поселился в семье М.С. Щепкина Иван Кондратьевич Бабст, только что приехавший в Москву, чтобы вступить в университет; на Бабста указал Грановский как на хорошего преподавателя древних языков». Бабст был тогда юным студентом, и в нём все видели уже человека даровитого. Сам Бабст весело рассказывал о том, как он в первый раз появился в Москву, как часть дороги должен был совершать при обозе с лимонами и затем появиться в большом городе, где у него не было ни одной души знакомой. И по счастию, он нашёл как бы родной дом у Михаила Семёновича». З того часу Бабст підтримував дружні стосунки з родиною Щепкіних.

Від Бабста Шевченко отримав у подарунок його працю «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала. Речь, произнесённая 6 июня 1856 г. в торжественном собрании императорского Казанского университета» (М., 1857). Ця промова професора Казанського університету звернула на себе громадську увагу, в ній Бабст особливо яскраво виявив себе палким і переконаним поборником реформи. Він обстоював ліквідацію станових привілеїв і потребу всіляко дбати про освіту широких народних мас. Влада була незадоволена промовою вченого, проте широкий резонанс навколо неї сприяв тому, що Бабст був обраний на кафедру політичної економії в Московському університеті. Вже в Москві в листопаді 1857 року Бабст виголосив промову, в якій пристрасно й переконливо говорив про значення вільної праці в умовах вільного суспільства.

Ще про одну лекцію Бабста хочу нагадати. Вона була прочитана в січні 1860 року в Московській практичній академії і цікава тим, що в ній Бабст уперше виклав деякі ідеї Карла Маркса з його роботи «До критики політичної економії». Відома захоплена реакція на цей факт самого Маркса, який у листі до Фердинанда Лассаля 15 вересня 1860 року писав: «В России моя книга вызвала большой шум, и один профессор прочёл о ней в Москве лекцию». Проте марксистом Бабст не став. У Петра Аннєнкова є згадка про блискучий виступ Бабста на якомусь обіді літераторів, після чого всі учасники хором співали перед портретом імператора: «Боже, царя храни». У 1862 році його було викликано в Петербург викладати статистику наступнику царя Миколі Олександровичу. З ним здійснив подорож по Росії. В 1864—1868 роках — директор Лазаревського інституту східних мов у Москві.

З 1867 року дійсний статський радник Іван Бабст став біля витоків існування московського Купецького банку. Треба сказати, що це був перший банк у Москві, його заснував комерсант Василь Кокорєв1, якому

_____________________

1 Про Кокорєва ми ще згадаємо далі в зв’язку з віртуальним перетинанням із ним Шевченка.
вдалося залучити до свого почину групу бавовняних фабрикантів, у тому числі Тимофія Морозова. Ініціативний підприємець ставив за мету створити банк, який буде «сприяти промисловості та торгівлі», і на пост голови правління він запропонував Івана Бабста. Цікаво, що Кокорєв дотримувався слов’янофільських переконань, але професійність і науковий багаж західника Бабста переважили.

Справи банку професор і викладач університету Бабст налагодив досить швидко, і саме приклад Купецького банку надихнув інших послідовників нової структури в капіталізації Росії, невдовзі в Москві виникло кілька комерційних банків, а Бабст заслужив епіграму Миколи Некрасова:


1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка