Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка19/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33

«Обходили пішки принаймні чверть Москви»
Наступного дня — 19 березня — о десятій годині ранку 19 березня Шевченко і Щепкін знову вийшли з дому разом. Було тепло, тихо й хмарно2. Михайло Семенович рукою показав напрям їх екскурсії... Очевид-

_________________________________________



1 Цитую за виданням «Спогадів про Шевченка» 1958 року, бо у виданні «Спогадів про Тараса Шевченка» 1982 року зі спогадів Юнге без пояснень вилучено деякі слова й фрази. В цьому виданні не враховано повною мірою цінні матеріали, опубліковані в журналі «Советская Украина» в березні 1960 року.

З урахуванням всього цього постає завдання нового, післярадянського повного видання спогадів про Тараса Григоровича Шевченка з сучасними науковими примітками та коментарем.



2 Ця інформація та наступні дані про тодішню погоду в Москві зафіксовані в документі «Температура и погода в городе» і є точними. До речі, починаючи з 19 березня й до від’їзду Шевченка, температура в місті лише один раз — ввечорі на Благовіщення опустилася нижче 0°, майже всі дні було тихо й хмарно.

ці свідчили, що Щепкін супроводжував Тараса Григоровича в прогулянках по місту. Як згадував Олександр Афанасьєв, Михайло Семе-нович «невідступно супроводжував його по Москві». Тетяна Щепкіна-Куперник, яка збирала відомості про те, як артист опікував поета, писала: «Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время «великим постом» спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах». Незважаючи на болото й грязюку під ногами, в той день вони, за словами Шевченка, «обходили пешком1 по крайней мере четверть Москвы».

Почали з того, що Михайло Семенович вирішив по дорозі в Кремль заодно показати Шевченкові Тверську вулицю. Вони пройшли повз старого Пимена і по Пименовському провулку вийшли на Тверську2. Найперше зупинилися біля величних Тріумфальних воріт, зведених у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном; будівництво було закінчено в 1834 році. Місце для них біля Тверської застави вибрано не випадково — Тверська вулиця й далі Петербурзьке шосе (тепер — Ленінградський проспект) були початком шляху з колишньої столиці Москви до столиці нової — Санкт-Петербурга. Навряд чи Шевченко за-

________________________



1 У старомосковській мові був близький за смислом вираз: «окружить Москву», тобто багато ходити по місту, побувать у багатьох місцях.

2 Справді Шевченко йшов цією дорогою. Він сам записав у щоденнику: «…По Тверской отправился в Кремль». На жаль, впродовж десятиліть на топонімічні й географічні знаки, залишені Шевченком, як правило, не звертали уваги. Більшість авторів опускали їх при переказі тексту Шевченкового щоденника. Так само в «Літопису життя і творчості Т.Г. Шевченка» (1961 рік) повністю зникла дорогоцінна поетова інформація на кшталт: «Вышел я на Ильинку и потом на Покровку»; «Страстным бульваром вышел на Дмитровку»; «Прошли мы на Большую Дмитровку»; «Поехали к Красным воротам…». На разі саме ця інформація дозволяє відтворити московські маршрути Кобзаря, уявити його в обстановці реальної московської вулиці.

хопився урочистою піднесеністю величного ряду скульптурного декору, зокрема 48 гербами російських губерній, які відбивали нашестя Наполеона, та героїчністю образу Тріумфальної арки з колісницею Слави на самому верху — шестіркою коней з крилатою богинею і лавровим вінком. Але, тонкий знавець архітектури, мабуть, оцінив, що вона разом з площею, забудованою з обох боків спорудами однакової форми фасадів (за проектом головного архітектора по відбудові Москви після пожежі 1812 року Осипа Бове) утворила красивий міський ансамбль.

Знову зупинилися на Страстній (нині Пушкінській площі), щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849—1855 роки) Страстний монастир і його нову дзвіницю1. Цю зупинку друзів можна уявити собі в режимі реального історичного часу: в книзі вміщено репродукцію з літографії, зробленої в середині ХІХ століття за малюнком І.Шарлеманя. На просторій площі бачимо підводу з тюками сіна й багату карету, водовоза, прольотку і звичайну селянську підводу з якимись мішками та зовсім пусту. Привертають увагу нові стовпи для ліхтарів, у цей час вони були гасовими і підтверджують датування міської сценки другою половиною 50-х років ХІХ століття. Понад два десятки москвичів, деякі з них у дозвільному стані, один навіть грається з собакою...

Страстний монастир входив тоді до Сретенської дільниці міста. В адміністративному документі тих часів читаємо: «Страстный, девичий, у Тверских ворот. В нём церкви: Алексея, Человека Божия; Архистратига Михаила; Страстной Божией Матери». Раніше в монастирі була церква Антонія і Феодосія Печерських. Антоній Печерський, монах, пострижений на Афоні в 983 році, поселився в печері Києво-Печерської лаври, викопаній Іларіоном, майбутнім митрополитом. Феодосій Печерський при-


_________________

1 Тут і далі звертаю увагу на монастирі, собори, церкви, які зустрічалися на Шевченкових стежках у Москві, бо він сам якось писав, що, гуляючи по місту, розглядав «то церкви, то собори».

йшов у Київ в 23 роки, вчився в Курську, став ігуменом, писав молитви, повчання, послання. Обидва причислені до лику святих. Навпроти Страстного монастиря на розі Тверської вулиці на місці колишнього Києво-Печерського подвір’я (ХІV—ХV століття) стояла церква Дмитрія Солунського, до якої в пушкінські часи полюбляли приїжджати на службу найбагатші і найзнатніші москвичі. З’їзд знатних богомольців іноді бував таким великим, що карети стояли вздовж Тверської та Тверського бульвару. Дана церква славилася своїм хором, а в архітектурному плані цікава тим, що її шпилі поставлено на шатрах і дзвіниця мала незвичну чотиригранну форму шатра середини ХVІІ століття. Знесено в 1933 році, на її місці тепер стоїть житловий будинок № 17 з відомим магазином «Армения» і Квартирою-музеєм скульптора Коньонкова.

Шевченко та Щепкін йшли по Тверській — одній з найстаровинніших у Москві, назва вулиці походила від назви дороги на Твер. «Тверь в Москву дверь», — стверджувало народне прислів’я. Споконвіку Тверська була парадною, ця почесна роль остаточно затвердилася за вулицею в ХVІІ столітті, коли всі іноземні посольства проїжджали на Красну площу, в Кремль лише по ній. З петровських часів по Тверській відбувалися урочисті в’їзди в Москву імператорів та імператриць. Наприкінці XVІІІ — початку ХІХ століть Тверська від Охотного ряду до Садового кільця сформувалася як аристократично-громадська вулиця з дорогою і пишною забудовою, багатьма церквами і магазинами... В цей час її по праву можна було називати вулицею архітектора Матвія Казакова; за його проектами на ній було зведено громадські будинки, садибні комплекси, розкішні особняки-палаци.

Незмінно привертав увагу гостей міста будинок Хераскова недалеко від Тріумфальних воріт, відомий як Англійський клуб1. Чи зупинився тут Михайло Семенович, чи розповів Шевченкові, що він чи не єдиний «неблагородного походження» був допущений у члени цього елітарного дворянського клубу? Те сталося за рік до приїзду Тараса Григоровича й було неабиякою подією, бо число членів клубу було обмежено півтисячею аристократичних прізвищ.

Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала сину Миколі Михайловичу 21 березня 1857 року: «…Поздравьте отца, его выбрали в аглицкой клуб членом. Пошли наши в гору… Итак, мой старый хрыч член аглицкого клуба. Теперь его не тронь голыми руками. Теперь наши-то артисты вот тоже позавидуют ему, пусть их. А старик всё-таки любим публикой, теперь от скуки есть куда пойти». Через кілька днів Олена Дмитрівна повідомляла молодшого сина Олександра Михайловича: «…Скажу тебе новость. Отца выбрали членом в аглицкий клуб… Поздравления со всех сторон отцу… Теперь об этом по всей Москве толки».

Дружина Миколи Михайловича Олександра Володимирівна згадувала: «Свободные вечера М.С. любил проводить за картами дома или в английском клубе, которого он был членом в последние годы жизни. Выигрывать случалось ему реже, нежели проигрывать, но никогда не проигрывал он больших сумм2. В клуб он ехал охотно и потому, что любил побеседовать с лицами, которых там встречал». До того ж у клубі здавна

____________________

1 Спочатку клуб знаходився на Страстному бульварі, після пожежі 1812 року — на Страстній площі, а з 1831 року — на Тверській вулиці в будинку Хераскова з відомими на всю Москву левами біля входу.

2 Щепкін ставився до гри в карти серйозно: вимагав, щоб її учасники не розмовляли, не сміялися, словом, аби «забули все земне». Кажуть, що, захопившись картами, він якось не звернув увагу на Івана Тургенєва, який навмисне приїхав до Щепкіна й навіть привітався. Тільки після здачі, він оговтався й довго вибачався перед письменником.

збиралися московські інтелектуали, з якими можна було обговорити не лише театральні, а й суспільно-політичні новини. Ще в 20-х роках ХІХ століття історик Олексій Малиновський писав: «Кроме российских журналов и газет, Английский клуб выписывает много и иностранных на французском, немецком и английском языках, чем удовлетворяет любопытству членов, литераторов и политиков».

В Англійському клубі була кімната, що називалася «говорильнею», з 1856 року стала кімнатою — кав’ярнею. Тут велися різні «розумні» розмови, в тому числі про політику. Її часто відвідував Петро Чаадаєв. Петро Бартенєв згадував: «Чаадаев в клубе не играл в карты, а постоянно был центром кружка людей, обсуждавших тогдашние дела. То было время, когда и государь Николай Павлович иной раз справлялся, что говорят о той и другой правительственной мере в московском Английском клубе». Колишній московський губернатор, автор ряду праць з історії Москви Володимир Голіцин писав: «Клуб этот не был, подобно другим, местом, где можно было только поиграть в карты и приятно пообедать или поужинать, а это был своего рода социальный орган, игравший роль пульса, которого биение указывало то или иное общественное настроение».

Саме тут в Англійському клубі, Михайло Семенович обстоював потребу відміни кріпосного права, а потім, не соромлячись сліз, вголос бурхливо радів з приводу тієї відміни, і хтось із обурених аристократів їдко сказав йому з досадою: «Ну, чого ви так радієте, ви ж уже давно вільновідпущений».

Нерідко в Англійському клубі бували дружні обіди, і Щепкін не про-

пускав їх, аби бути в товаристві1. Але на початку 60-х років лікарі посадили його на сувору дієту, під час багатого застілля він змушений був обмежуватися овочами й фруктами. Коли Щепкіна запитали, чи не важко це для нього, він відповів:

— Я жити хочу, все бачити й все знати і не жалкую жертвувати шлунком заради голови та серця.

…Поруч із особняками, подібними до будинку Хераскова, довго залишалися на Тверській і старі дерев’яні будиночки. Та й ширина вулиці в межах Садового кільця не перевищувала 20 метрів, тобто вона була вужчою за сучасний Арбат. Згадаймо пушкінські рядки з «Евгения Онегина»:

... Уже столпы заставы

Белеют; вот уж по Тверской

Возок несётся чрез ухабы,

Мелькают мимо будки, бабы,

Мальчишки, лавки, фонари,

Дворцы, сады, монастыри,

Бухарцы, сани, огороды,

Купцы, лачужки, мужики,

Бульвары, башни, казаки,

Аптеки, магазины моды,

Балконы, львы на воротах

И стаи галок на крестах2.


__________________________________

1 Щепкін любив дружню компанію і не тільки збирав у себе вдома, але й відвідував улюблені місця московських артистів, лібералів і вчених. Скажімо, в 30-х роках Михайло Семенович мало не щодня заходив до кав’ярні Івана Баженова, тестя знаменитого трагіка Павла Мочалова, що знаходилася недалеко від Малого театру, де можна було зустріти артистів Василя Живокіні, Івана Самаріна, Прова Садовського, автора водевілів Дмитра Ленського, професора Карла Рульє, Михайла Бакуніна, Вісаріона Бєлінського, Олександра Герцена та ін. Крім більярду та кави тут можна було розважитися свіжим номером петербурзької «Северной пчелы» та «Московского наблюдателя», а, головне, — поговорити з друзями і приятелями. Крім того, в кав’ярні можна було замовити сніданок і обід, які доставляли з «Московского трактира» Пєчкіна, з’єднаного з кав’ярнею спеціальним коридором.

2 Гортаючи довідник «По Москве» 1917 року, я звернув увагу на те, що, цитуючи Пушкіна, автори «викинули» рядки з п’ятого по десятий.

Відомий поет, князь Петро Вяземський у свою чергу залишив саркастичну строфу про післяпожежну Тверську:

...Здесь чудо-барские палаты

С гербом, где венчан знатный род.

Вблизи на курьих ножках хаты

И с огурцами огород.


Контрасти вулиці впали у вічі Віссаріону Бєлінському, який писав у статті «Петербург и Москва»: «Въезжая в первый раз в Москву, наш петербуржец въедет в новый для него мир... Ему покажут Тверскую улицу, и он с изумлением увидит себя посреди кривой и узкой, по горе тянущейся улице, с небольшой площадкой с одной стороны улицы, на которой самый огромный и самый красивый дом считался бы в Петербурге весьма скромным со стороны огромности и изящества домом, со странным чувством увидел бы он..., что между двумя довольно большими каменными домами скромно и уютно поместился ветхий деревянный домишко...»

Таким «петербуржцем» у Москві був у середині 40-х років і сам Шевченко. Втім, Тверська дедалі більше набувала вигляду європейської вулиці, ставала центром світського й культурного життя. В розділі «Путешествие Онегина» Пушкін, описуючи приїзд свого героя в Москву, найперше відправляє його на Тверську вулицю: «В Москве очнулся на Тверской».

Шевченко й Щепкін йшли багатолюдною і гомінкою вулицею з кінця її, тобто вниз від Садового кільця, в очах рябіло від численних вивісок магазинів одягу, взуття, ювелірних виробів, а також — табачних лавок і розмаїтих ремісників, включаючи «мозольного майстра». Можливо, поет відзначив для себе, що рекламні вивіски на Тверській ошатніші й грамотніші, ніж на інших московських вулицях. Принаймні, у москвознавця М.Давидова зустрічаємо стосовно того часу, коли поет і артист прогулювалися по Тверській: «Тверская, в особенности же Кузнецкий мост достигли значительного прогресса в отношении внешности расположенных на них магазинов, но большинство торговых заведений и лавок на других улицах сохранило прежние допотопные вывески с неграмотными, нередко смешными надписями и картинками, наивно изображавшими сущность торгового предприятия…»

Коли в 40-х роках Шевченко бував у Москві, він мав справу в основному з лавками, хоча й тоді з’являлися перші магазини на Тверській і Кузнецькому мосту. В свідомості москвича магазин протиставлявся лавці як великий «європейський» заклад — дрібному, простонародному. Вже згаданий М.Давидов писав: «…Магазины, в особенности на Тверской и Кузнецком мосту, приняли более элегантный вид, витрины их стали пышнее и заманчивее, архаичные вывески, если не исчезли, то поуменьшились на больших улицах».

Перед друзями яскраво рясніли дорогі вітрини розкішних крамниць. Вікна кондитерських магазинів були заповнені красивими, вишуканими картонками, художньо оформленими бонбоньєрками, а у вітринах «колоніальних товарів» приваблювали композиції з бляшаних банок чаю, какао і скляних банок кави з металевими кришками та прянощів. У центрі підіймалися конічні цукрові «голови» різного розміру, загорнуті в синій папір так, що стирчав лише білосніжний кінчик. Навкруги лежали пачки пиляного цукру-рафінаду в такому ж синьому папері. Вражали яскравим оформленням цукерки «від Ейнема», що користувалися тоді величезною популярністю. У винних магазинах впадали у вічі різні за розміром, кольором і формою пляшки всіляких настоянок, наливок, горілок, коньяків, лікерів, вин, шампанського. Пляшки розміщувалися за особливими правилами: ті, що з міцними напоями, виставлялися стоячими, а винні — лежали. В центрі вітрини можна було побачити величезний бутель з етикеткою нового сорту горілки або наливки, а навколо неї — пляшки звичайних розмірів з тією ж етикеткою. Ставили також винні бочечки, повернуті до вулиці денцем, на якому був напис із рекламою фірми...

Шевченко на все це не звертав особливої уваги, бо, кажучи його словами, як «чоловік іностранний», розглядав собі то церкви, то собори. На Тверській стояли два монастирі: Моїсеєвський і Воскресенський та чотири церкви — вже згадана церква Дмитра Солунського, Іллі Пророка, Спаса Преображенія, Василя Кесарійського. Цей грандіозний храм будувався з 1816 по 1830 рік, а трапезну й дзвіницю було прибудовано в 1845 році. Шевченко, мабуть, подивувався готелям з іноземними назвами — «Дрезден», «Париж» і «Рим» на Тверській, «Германия» в Козмодем’янському провулку, що примикає до Тверської, а ще рекламуються готелі на Петровці — «Лейпциг» і «Франция», «Лондон» в Охотному ряду. Он-де біля «Дрездена» шкетний швейцар стоїть прямо на вулиці, біля входу. Чи ж там чаю можна допроситися в номер?..

Зліва по ходу приваблював триповерховий будинок Козицької (тепер — гастроном «Єлісеєвський»), а також будинок Мусіна-Пушкіна та споруда Московського університетського пансіону, наріжна частина якого у вигляді ротонди фіксувала вигин вулиці. Шевченко вже проходив повз нього, коли відвідував Осипа Бодянського в Газетному провулку. Навпроти пансіону за огорожею парадного двору підіймався будинок Голіцина, збудований в 1760-ті роки. Вражав красою триповерховий будинок, який збудував у петровські часи князь М.П. Гагарін (між проїздом Художнього театру і Тверською площею) в італійському стилі, з балконами і колонами.

Щепкін притишив ходу біля величного будинку московського генерал-губернатора. Він стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями, повернутий фасадом до величної площі, спроектованої тим же Казаковим. Кажуть, що площу задумувано як плац для щоденного розводу варти. Проте невдовзі її було забудовано багатими спорудами з лавками й готелями, і вона перетворилася в міську площу з відповідною назвою — Тверська. Тепер у рідотній каші з розталого брудного снігу й сміття тут стояли пять-шість візників, а від тих, які хвацько проносилися по вулиці зусібіч розліталася грязюка. На Тверській площі привертав увагу будинок купця Варгіна з аптекою і банком.

Вже внизу на розі Тверської та Охотного ряду Шевченкову увагу привернули кондитерська Педотті (пряники від Педотті були в московській моді якраз у 50-х роках) і булочна Весселя. Кажуть, що вони були кращими в Москві. Проте зупинятися не стали, а перед їхніми очима вже відкрилася панорама на Кремль і Манеж.

Праворуч — масштабна, з величною колонадою будівля Московського університету, де працював Бодянський, а раніше — Михайло Максимович. Між Моховою і Александрівським садом красиво височіла церква Великомученика Георгія, що здавна була університетською. Александрівський сад створювався з 1819 по 1823 рік під керівництвом Осипа Бове, і Михайло Щепкін ще застав завершальні роботи, коли приїхав у Москву. Він розповів Шевченкові, що раніше тут протікала річка Неглинка, вмурована в підземну трубу. Сад виник не від хорошого життя, з часом річка обміліла, зацвіла й стала заболочуватися, в неї почали викидати сміття, вода позеленіла й смерділа1. З цим не стали миритися, і Бове розбив сад, який відразу полюбили москвичі.

Ліворуч перед друзями відкрилася інша вражаюча картина — понад столітній Охотний ряд з безліччю лавок, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашником. Шевченків сучасник москвознавець Петро Вістенгоф писав:

______________________



1 В офіційному тогочасному виданні читаємо: «На месте грязного оврага, куда сваливались все нечистоты, где протекала болотистая речка Неглинная, раскинут… прекрасно спланированный сад с чистыми дорожками, с липовыми аллеями, кустарниками и цветами, обращённый одною стороной к Кремлю, другою — к улице Неглинной и простирающийся до берега Москвы-реки».

«Туда стекаются хозяйки, дворецкие, повара и кухарки. Кто бежит и несёт ногу копченой ветчины, кто тащится, едва передвигаясь под тяжестью нагруженных кульков, из которых торчит и нос испуганного петуха, и печальное рыло поросёнка…» А над усім цим вивищувалася церква Параскеви П’ятниці — покровительки торгівлі і торговців, та м’ясники набожно хрестилися на неї. В московському народі говорили: «Охотный ряд, кишки говорят, язык песни поёт, брюхо радуется» або: «Без ряда Охотного не съешь куска плотного».

Щепкін мало не повернув на бік Охотного ряду. Недарма про нього розповідали анекдот, який записав Олександр Афанасьєв: «После долгого рассуждения вздумал он на именины своей невестке подарить букет свежих цветов и отправился покупать их, но идти случилось ему мимо Охотного ряда: как утерпеть, как не соблазниться и не зайти. Зашёл — и воротился к имениннице с четвертью отличной телятины взамен букета».

Та цього разу Михайло Семенович схаменувся й повів свого друга до Кремля…


«Кремль оригінально прекрасний»
Шевченко того ж дня — 19 березня — записав у щоденнику: «Я не видал Кремля с 1845 года. Казармовидный дворец его много обезобразил1, но он всё-таки оригинально прекрасен. Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике

____________________



1 Після 1845 року, коли Шевченко востаннє був у Москві, в Кремлі за проектом архітектора Костянтина Тона було збудовано Кремлівський палац, а ще — Оружейну палату (1844—1851).

Тон Костянтин Андрійович (1794—1881) — архітектор, чех за походженням, працював у Росії. Наслідував зовнішні риси давньоруського і візантійського зодчества. Цей псевдоросійський стиль був визначений Миколою І офіційним. У поемі «Сон» Шевченко гротесково писав про царя, що «все храми мурує». Тон розробив типові проекти церков на 1000, 500 та 200 чоловік, і архітектори по всій імперії мали обов’язково дотримувати форм і стилю, вказаних Тоном.



остановилася напоказ среди белокаменной».

Отже, друзі побували в Кремлі, оглянули, щоправда здалеку, будівництво храма Христа Спасителя. В 1956 році художник Михайло Хмелько створив цікаву картину, що офіційно називалася «Т.Г. Шевченко і М.С. Щепкін оглядають Кремль у Москві», написану в дусі того часу. Неозброєним оком видно, що поет і художник аж ніби демонстративно повернулися спинами до Кремля з його величними, прекрасними соборами і стурбовано та замислено споглядають простір над вантажником, який піднімає по сходах чималий лантух. Іван Волошин писав у книзі «Т.Шевченко і М.Щепкін»: «Шевченко й Щепкін на набережній Москви- ріки дивляться на тяжку, виснажливу роботу вантажників. Скільки співчуття до них читаємо ми у погляді поета й глибоких роздумів у злегка примружених очах старого актора! І сірий, тьмяний колорит картини ніби підкреслює сумний настрій обох спостерігачів». Якраз оцей соціально-класовий акцент особливо підкреслювався; кажучи словами Шевченка, «все б то це нічого», проте картину варто було б назвати інакше. Дрібні парадокси соціалістичного реалізму...

Якщо всерйоз, то Шевченкове знайомство з Кремлем і Храмом Спасителя потребують від нас якнайпильнішої уваги.

Почнемо з Кремля, в якому Шевченко ще двічі побував наступного дня — 20 березня, коли й записав у щоденнику, що він знову «любувався старим красенем Кремлем». У цьому немає нічого незвичайного, так робили чимало гостей Москви. В ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина російської держави. Московський путівник шевченківської доби навчав: «Кремль не только сердце и душа нашей Москвы белокаменной, он то зерно, из которого развилось Русское царство». Відомий церковний діяч, святитель Іларіон (Троїцький) писав: «Називають Москву серцем Росії. Але де в Москві б’ється російське серце? На біржі? В торгових рядах? На Кузнецькому мосту? Воно б’ється звичайно в Кремлі. Але де в Кремлі? В Оружейному суді? Чи в солдатських казармах? Ні, в Успенському соборі».

Проте впевнено можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському соборі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він був естетом, художником, його радували вишукані й доцільні архітектурні форми. В цей приїзд він докладно познайомився з Кремлем. Зайшов через Спаські ворота й відразу опинився перед будинком Вознесенського жіночого монастиря, його фасад у готичному стилі повернуто до просторої площі, що служила парадним місцем для розводу караулу. Поруч із Вознесенським монастирем — Архієрейський дім, де до зведення нового Кремлівського палацу жила імператорська сім’я. Вкотре зайшов у Великий Успенський собор, охопив чіпким поглядом суворий і величний інтер’єр, поважну стародавність, лики святих в іконостасі, перехрестився перед намоленими іконами Володимирської Божої Матері, Всемилостивого Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці, упіймав обличчям слабе світло, що проникало згори через загратовані вікна… Гробниці, розташовані попід південною й північною стінами обійшов швидко. Гірко й іронічно всміхнувся до себе, згадавши, як у цьому соборі Борис Годунов, при вінчанні на царство, поклявся: «Бог мне свидетель, что в моём царстве не будет ни сирого, ни бедного». Та ще й рвонув на собі дорогу сорочку: «Отдам и сию последнюю народу».

Бодай кати їх постинали

Отих царів, катів людських.
Не міг поет не згадати тут, у Кремлі, про «коронованих катів», яких зневажав і ненавидів усім серцем, а ще картав зверхньою досадою: «Аж ось лихий царя несе».

Вийшов на Царську площу, що тримала навколо себе святі собори, зрадів яскравому сонечку, постояв, насолоджуючись теплом, а потім пірнув у напівтемряву Архангельського собору. В ньому на початку ХVІІ століття було поховано Бориса Годунова, а невдовзі витягнено з собору на дерев’яній колоді через спеціально зроблений пролом у стіні й перепоховано у Варсоноф’євському монастирі. Та собор залишався царською усипальницею, і вінценосні нащадки поминали тут своїх предків. Кажуть, що Архангельський собор мав у своєму володінні вісімнадцять тисяч кріпосних селян…

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі…
Задерши голову, Тарас Григорович стояв перед дзвіницею Івана Великого, яку добре пам’ятав ще з 40-х років. Якби поет мав найновіший на той час «Путеводитель по Москве», то прочитав би про знамениту дзвіницю: «Она построена в 1600 г. царём Борисом Федоровичем (Годуновим. — В.М.) для занятия праздного народа, стекшегося в Москву во время свирепствовавшего тогда голода»1.

У церковні свята саме за сигналом Івана Великого починали дзвонити в усіх московських церквах2. Цей дзвін, на відміну від інших, давав могутній, але глухуватий гул. Один із поетів ХІХ століття писав про нього:

_______________________

1 Насправді в 1600 році за Годунова дзвіниця була лише надбудована й досягла небаченої висоти — 81 метр (тоді найвища будова в Москві). В народі дзвіницю називали «Годунов стовп». Голод у Москві лютував пізніше — в 1601—1603 роках.

2 З дзвоном Івана Великого в 1855 році, якраз під час присяги новому царю Олександру ІІ, сталася прикра історія, яку зафіксував у своєму щоденнику скрупульозний Осип Бодянський: «…В Кремле, на Ивановской колокольне, во время звону по случаю присяги и потом к вечерне, вылетел Царь-колокол в окно со всего размаху и убил множество народа. Что за несчастье в такую пору!» Шевченкова знайома Віра Аксакова записала: «Падение колокола в Москве произвело сильное смущение в народе... В самое время присяги новому государю упал колокол в 2000 пуд (насправді вага дзвону — 1200 пудів. — В.М.) с Ивана Великого, продавил три этажа и остановился на земле... Как должно смутить это известие нового государя и всех в Петербурге!» Справді, ця подія сколошкала тоді всю Москву, і не виключено, що хто-небудь, скажімо, Щепкін розповів Шевченкові про неї.

«Гудит, гудит Иван Великий, как бы из глубины веков идущий звон!» Князь С.Голіцин згадував: «Первым, как двести лет подряд, ударил колокол на Иване Великом. Густой, низкий и могучий звук его разнесся по Москве, по окрестностям. И тотчас же все сорок сороков зазвонили радостно и благозвучно. Праздничный звон сливался в едином порыве. Гудело везде — и ближе, и дальше. Казалось, само небо поет и славит Бога...» У Михайла Лермонтова читаємо: «О какое блаженство внимать этой неземной музыке, взобравшись на самый верхний ярус Ивана Великого…» Та Шевченко не тріпотів перед дзвоном Івана Великого, і ми вже говорили, що він лише мимохідь згадував знамениту дзвіницю в абсолют но іншому, заземленому контексті.

Взагалі Тарас Григорович не захоплювався по-релігійному кремлівською територією, як це часто робили його московські сучасники, скажімо, той же Лермонтов, який писав про Кремль: «Он алтарь России…» Відомий москвознавець і письменник Михайло Загоскін: «Поглядите вокруг себя, как стройно и величаво подымаются перед вами эти древние соборы, в которых почивают нетленные тела святых угодников московских. О как эта торжественная тишина, это безмолвие, это чувство близкой святыни, эти изукрашенные терема царей русских и в двух шагах их скромные гробницы, — как это отрывает вас от земли, тушит ваши страсти, умиляет сердце..!»

Усе це не підносило поета над землею й не розчулювало його серце. У нього були свої погляди на московських царів і їхні святині. В березні 1858-го в щоденнику Шевченко виокремив негативною оцінкою лише збудований за його відсутності Великий Кремлівський палац. Поет ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І. Цікаво, що Шевченкові характеристики головних московських творінь Костянтина Тона збігаються з оцінками відомого російського мистецтвознавця та критика

Володимира Стасова1, який писав: «Новый дворец в Кремле, тоже многомиллионная затрата, принадлежит совершенно одному пошибу с храмом Спаса: множество богатств, внешнемеханическое повторение некоторых народных сторон — а никакого истинного чувства русской национальной архитектуры, никакого истинного таланта». В путівнику «По Москве», що вийшов у видавництві Сабашникових у 1917 році за редакцією професора Миколи Гейніке, Кремлівський палац, подібно до Шевченка, названий казармою, здатною вразити лише малокультурного обивателя, а про храм Христа Спасителя говорилося: «Здание не поражает ни величественностью, ни стройностью линий... Холодом веет от высоких, преднамеренно гладких стен. Бедность замысла не скрашивается барельефами, опоясывающими здание». В радянські часи москвознавець Олег Волков категорично й переконливо зазначав: «…В Кремле были осуществлены казарменно-помпезные затеи Николая І, руками безвкусного архитектора К.А. Тона исказившего тот поистине сказочный облик кремлёвских ансамблей, о которых даёт представление скупой иконографический материал. Уже свидетели постройки Большого Кремлёвского дворца с негодованием писали о варварском разрушении палат и хором московских царей, стоявших на его месте»2 (виділено мною. — В.М.).

Так що саме Шевченко, високо цінуючи стародавній Кремль, визначив наперед і передбачив нищівні характеристики споруди Тона на його території.

___________________

1 Стасов, за його словами, був знайомий з Шевченком, про що сам писав Олександру Пипіну 10 березня 1888 року: «Я его лично знал довольно много, и в разное время беседовал с ним, глубоко его уважал и ценил...»

2 Олег Волков. Москва дворянских гнёзд. С. 168.
«Дуже невдалий величезний витвір»
Тепер — про храм Христа Спасителя, будівництво якого Шевченко відвідав і 20 березня, вже без Щепкіна: «Полюбовавшися старым красавцем Кремлём, прошёл я к юному некрасавцу Спасу1 с целию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. «Не приказано», — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль».

Отже, Шевченко не сприйняв архітектуру і естетику храму Христа Спасителя, що тоді вже майже двадцять років будувався за проектом архітектора Костянтина Тона в так званому російсько-візантійському стилі. Пам’ятаймо, що храм Христа Спасителя будувався як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 року. Він вражав своєю висотою (понад 100 метрів)2, грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього убрання й начиння, якого Шевченко не бачив, але й зовнішньою пишнотою. Раніше не ставили запитання, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. На мій погляд, скоріше так, ніж ні. Відомо, що в 1839—1853 роках велася кладка цегляних стін, бань, здійснювалося зовнішнє облицювання. На час екскурсії поета до храму в 1858 році вже було встановлено металічні частини даху й бань та побудовано риштування всередині — йшли штукатурні й лицювальні роботи внутрішніх стін і підлоги.


_________________________

1 Скоріше за все Шевченко йшов до храма Христа Спасителя по Кремлівській набережній (назва з’явилася у ХVІІІ столітті), а, можливо, й по Волхонці (назва закріпилася також у ХVІІІ столітті). Фотографії, вміщені в книзі, дають можливість скласти загальне враження про цю поетову прогулянку .

2 Дзвіниця Івана Великого з хрестом може вміститися «під яблуком» великого храму Христа Спасителя.

Скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму велися з 1846 по 1863 роки, і на момент московського перебування Шевченка були в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов. Професор Олександр Логановський уславився скульптурою «Парень, играющий в свайку» (1836 рік), якій Пушкін присвятив вірш «Юноша, полный красы...» До речі, Микола Осипов, повідомляючи навесні 1856 року Шевченка про замовлення Логановському оздоблення храму Христа Спасителя, назвав скульптора Логановського «бездарним» і навіть писав, що той, «на щастя помер, не закінчивши роботи». Проте, відповідаючи Осипову, Шевченко не підтримав це огудження, а Рамазанова назвав «достойнейшим художником»: «О, как бы мне хотелось взглянуть на эти колоссальные работы!» Таким чином, саме інтерес до творчої роботи російських скульпторів привів поета на будівництво храму. Микола Рамазанов був знайомим Шевченка з часу навчання в Академії мистецтв, Рамазанов закінчив її в 1839 році. У спогадах російського поета і перекладача Олександра Струговщикова знаходимо список осіб, які були присутні в нього на дружньому вечорі 27 квітня 1840 року, серед них — Шевченко і Рамазанов. Миколу Рамазанова було послано державним коштом до Італії, звідки повернувся в Москву 1846 року, з цього часу він працював в Училищі малярства і скульптури. Шевченко знав про це, принаймні, в листі до Андріана Головачова від 15 листопада 1852 року поет писав: «...У меня есть в Москве товарищ академик Н.Рамазанов, скульптор, прекрасный художник и благородный человек, — при случае познакомьтеся с ним. Он вам, верно, понравится, занимает он место профессора скульптуры при Московском художественном училище».


Шевченко згадав про Рамазанова в повісті «Художник». Скульптор знімав посмертну маску Миколи Гоголя, за якою створив портрет письменника, був автором погруддя Михайла Щепкіна (1853 рік)1, яке прикрашало 50-річний ювілей сценічної діяльності артиста у 1855 році. На цьому ювілеї Рамазанов, як писав «Москвитянин», «изваял свою прекрасную речь, будто резцом». В короткому привітанні Рамазанов сказав золоті слова, звернуті до молодих митців, які й досі не втратили свого значення: «Да возбудится этим отрадным примером все молодое поколение художников… да возьмут они на образец чистые и благородные понятия нашего почётного гостя о значении художника, и да будут между ними такие же счастливцы, одинаково любимые искусством и людьми, какого мы чевствуем сегодня в лице М.С. Щепкина… Хочется от лица всей нашей художественной братии воскликнуть: да здравствует М.С. Щепкин, высокий представитель искусства!»

В «Книге адресов жителей Москвы» К.Ністрема за 1858 рік знаходимо прізвище Миколи Рамазанова поруч із прізвищами Апполона Мокрицького та Олексія Саврасова серед небагатьох викладачів Московського училища малярства і скульптури. Рамазанов, як і Мокрицький, жив у самому училищі, й Шевченко міг зустріти його, коли двічі приходив до Мокрицького. Проте, мабуть, цього не сталося, бо поет не згадує про Рамазанова в своєму щоденнику.

____________________________



1 Шевченко бачив цю роботу Рамазанова в березні 1858 року, оскільки бюст стояв у квартирі Щепкіна. Самодіяльний актор і театрал Олександр Стахович згадував: «Помню его московскую квартиру в приходе старого Пимена... В гостиной гипсовый его бюст работы Рамазанова, под который Михаил Семёнович клал лакомства для своей внучки, всегда отправлявшейся после обеда отыскивать их у белого дедушки».

Є документ, який свідчить, що Рамазанов цікавився долею Шевченка. 17 квітня 1857 року завідуючий музеєм Академії мистецтв К.А. Ухтомський писав Рамазанову: «Был в Академии спектакль в пользу Шевченки, его устроила гр. А.И. Толстая, и очень удачно: сбор был довольно значительный…» Невдовзі після приїзду з Москви 10 квітня 1858 року Шевченко зустрівся з Рамазановим у Петербурзі.

Пізніше Микола Рамазанов виліпив погруддя Шевченка, з якого були зроблені алебастрові копії, а мармуровий примірник виставлявся в 1911 році на Шевченківській ювілейній виставці в Москві (не зберігся).

Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала старовинну білокам’яну навколишню Москву. Здалося, що гладка купчиха, в дорогому й пишному вбранні, вся в яскравих прикрасах недоречно стала на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його набожними мешканцями1. Особливо дратувала головна баня, що нагадувала йому золотий повойник2 на голові купчихи — пов’язку, яку здавна зодягали жінки під платок. Відштовхувала Шевченка відверта показушність, сказати б, імперська претензійність споруди, що не поєднувалася в його сприйнятті з Божим храмом.

Не слід забувати, що в той час храм стояв у риштуваннях, які було знято частково в тому ж таки 1858 році, коли «храм було закінчено начорно», а остаточно — в наступному році. За сучасними оцінками, в час екскурсії Шевченка «храм Христа Спасителя став невід’ємною частиною
______________________

1 У Забєліна читаємо: «Когда в 1836 г. определено было на месте монастыря построить храм Христа Спасителя, то в 1838 г. при разборке монастырских храмов и при земляных работах для устройства фундамента новому храму были открыты разновременные монастырские кладбища...»

2 На жаль, це слово відсутнє в «Словнику мови Шевченка».

історичного центру, що значно розширився». Втім, його будуватимуть і прикрашатимуть ще майже чверть століття після відвідин Шевченком. Принаймні, в тому вигляді, в якому його застав поет, храм значно програвав перед майбутньою завершеною спорудою.

Сучасна московська оцінка історичного призначення храму Христа Спасителя лише підтверджує далекоглядність і прозорливість Шевченка. Ось вона: «В формах, размерах, композиции прослеживается стремление превратить храм Христа Спасителя в главный храм Москвы и даже России. Ряд особенностей храма Христа Спасителя, уподобляющих его церкви святой Софии в Константинополе, свидетельствует о том, что он принимает на себя и роль главного храма православного мира, символизируя тем самым историческое предназначение России, афористически зафиксированное в формуле «Москва — Третий Рим»... Столь же последовательно представлена в храме Христа Спасителя система признаков, заставляющая видеть в нём ещё один великий христианский символ — Новый Иерусалим»1.

Великий українець інтуїтивно відчув і рішуче засудив уособлену в храмі світову державно-імперську ідею. Тим паче, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. До того ж у Шевченковій оцінці тодішнього будівництва храму сплелися воєдино невдоволення роботами Тона та відраза поета до російських царів — Миколи І, за якого почалося зведення храму і Олександра ІІ, в його царювання вже третій рік активно велося будівництво.

_________________________________

1 Москва 850 лет. Том 1. — М., 1996. С. 304.

Між іншим, у червні 2005 року під покровом храму Христа Спасителя було відкрито пам’ятник Олександру ІІ, за царювання якого було прийнято сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), спрямовані проти української мови й культури. В офіційній думці, що сформувалася вже після смерті Шевченка, Олександр ІІ називався «добрим царем», «царем-реформатором», «царем-визволителем». А Шевченко мав про нього зовсім іншу думку. В 1858 році у вірші «Я не нездужаю нівроку...» поет уперше висловив своє ставлення до майбутнього «визволення селян» і «селянської реформи», до Олександра ІІ, а заодно й до «муровання» храмів. Не виключено, що йому згадався недавно бачений храм Христа Спасителя в Москві...


Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух спалить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’янóго,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.
Що й казати, Тарас Григорович був тонким цінителем і не любив творіння офіційного зодчого російських храмів Костянтина Тона. Втім, Шевченкова нещадна й влучна характеристика храму Христа Спасителя повністю суголосна з авторитетними оцінками відомих російських знавців. Скажімо, автор книги «Старая Москва» В.Нікольський вважав: «Ярким образцом тоновского стиля служит московский храм Спасителя (1839—1881). Это русифицированный Исаакиевский собор, гораздо более холодный и мёртвый, чем его петербургский образец. Ни Византии, ни древней Руси здесь нет и следов». Згаданий путівник Гейніке визначав смак архітектора Тона образливим епітетом «малорозвинутий». Москвознавець Ю.Шамурін вважав, що «храм Христа навсегда останется памятником времени, ставившего себе грандиозные задачи, но отмеченного печатью безвкусия»1. Взагалі російська ліберальна громадськість сприймала творіння лейб-архітектора Тона в багнети. Зате сучасна російська офіційна література підносить Костянтина Тона: «Имя Тона превратилось в нарицательное. В сознании современников Тон стал синонимом зодчего, в мастерской которого «разыгрывается процесс всемирной истории», суть которого отождествляется с возрождением народности... Новый поворот в искусстве, связанный с именем Тона, был поворотом к народности и национальности»2.

В унісон з офіціозом завзято захищає нині Тона і його творіння Лев Колодний, якому довелося піднятися на вершину храму Христа Спасителя разом із Юрієм Лужковим. Втім, абсолютно даремно стверджує він сьогодні, що “Костянтин Тон користувався в середовищі професіоналів незаперечним авторитетом”. Це було зовсім не так. У запалі оспівувавання Тона москвознавець Колодний не забув і про невдячного вихованця Петербурзької Академії мистецтв Шевченка, який посмів «метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора». Колодний напучує: «Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золочённых шлемах, или с крепостью из пяти башен».

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки...

__________________



1 Ю.И. Шамурин. Архитектура Москвы второй половины ХІХ в. — В кн. Москва и её окрестности. Архитектура, история. — М.: Астрель, 2007. С. 352.

2 Москва 850 лет. Том 1. С. 300.
До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!


Великий поет і художник був абсолютно вільний у своїх уподобаннях і оцінках, як у Москві, так і в Києві. Скажімо, за словами Михайла Чалого, «єдина на той час скульптурна прикраса нашого Києва — пам’ятник св. Володимира, твір барона Клодта, нашому вимогливому художнику дуже не подобалась». Так само суворо ставився Шевченко до будівлі Інституту шляхетних дівчат архітектора Вікентія Беретті на Інститутській вулиці в Києві: «Казармы, да ещё казармы самые неуклюжие, а местность — самая восхитительная, и так бесчеловечно обезображена…»

Насамкінець, нагадаю, що Костянтин Тон був ректором Петербурзької Академії мистецтв, коли 31 жовтня 1860 року Шевченкові дали звання академіка. В цей день Тарас Григорович зробив дарчий напис на «Кобзаре» в перекладі російських поетів його дружині: «Елене Ивановне Тон. Искренний Тарас Шевченко. 31 октября 1860.».


«Зайшли до Олени Костянтинівни Станкевич»
Та вже час поцікавитися, куди ж відправилися Щепкін і Шевченко 19 березня після відвідання Кремля. В поетовому щоденнику читаємо:

«Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой; напилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н.М. Щепкина. Из магазина возвратилися опять к Станкевич, где я встретил еще одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую».

Те, що гості у Станкевичів лише «напилися чаю», зовсім не говорить, що господиня була недосить гостинною. Навпаки! Олена Костянтинівна виявила традиційне московське шанування гостей чаєм. Про це можна сказати словами поета Петра Вяземського:


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка