Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка18/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   33

Ходіння по меморіальну дошку

З цього приводу в серпні 2007 року ми звернулися з академіком Миколою Жулинським до Президента України Віктора Ющенка:



«Культурний центр України в Москві випустив у світ книгу «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» та карту перебування поета в місті. Це дає змогу науково обгрунтувати потребу відкриття першої в російській столиці меморіальної дошки, присвяченої Т.Г. Шевченкові, на будинку, в якому він побував, а саме: вул. М’ясницька, 21.

За цією адресою Т.Г. Шевченко 18 і 20 березня 1858 року відвідав свого знайомого, художника А.М. Мокрицького, який жив і працював у будинку Училища малярства і скульптури Московського художнього товариства. Тепер тут знаходиться Російська академія малярства, скульптури і архітектури. Враховуючи те, що в Москві немає жодної меморіальної дошки, присвяченої Т.Г. Шевченкові, вважали б за доцільне порушити на міждержавному рівні питання про її встановлення на будинку по вул. Мясницькій, 21, тим паче, що Тарас Григорович був академіком Петербурзької академії мистецтв.

Меморіальну дошку можна було б відкрити за Вашою участю в березні наступного року до 150-річчя перебування Т.Г. Шевченка в Москві та відвідання ним будинку на Мясницькій, 21. Це стало б важливою подією в культурному житті України та Росії, визначною віхою у підготовці до 200-річного ювілею Кобзаря, достойним продовженням традиції відзначення Шевченкових ювілеїв у Москві».

Виділені мною в тексті листа слова свідчать про сподівання на те, що дане питання буде вирішено на найвищому рівні, найкраще, під час зустрічі президентів України та Росії Віктора Ющенка і Володимира Путіна. Неважко було здогадатися, що в будь-якому іншому разі нам буде відмовлено. Проте, на жаль, сталося так, що лист було спрямовано в звичне прокрустове ложе бюрократичних погоджень, і він, як і слід було чекати, знову повернувся в Москву через… чотири місяці. Мені випало писати клопотання в Департамент культури м.Москви, і воно дослівно (з невеликим скороченням) мало такий вигляд:



Ходатайство


| 1



об установлении памятной доски Т.Г. Шевченко

на здании по ул. Мясницкой, 21

Т.Г. Шевченко посещал Москву в 1844, 1845, 1858 и 1859 годах. Самым длительным было пребывание в марте 1858 года, когда поэт с 11 по 26 марта жил у М.С. Щепкина в Воротниковском переулке в доме Щепотьевой. К сожалению, дом этот не сохранился, как не сохранились и другие здания, в которых Шевченко останавливался или бывал.

Счастливым исключением является дом Юшкова на Мясницкой, 21, в котором находилось Училище живописи, ваяния и зодчества Московского художественного общества. 18 и 20 марта 1858 года Т.Г. Шевченко посетил здесь своего знакомого, художника А.Н. Мокрицкого, который работал и жил в училище.

Конечно, ходатайство об установлении памятной доски Т.Г. Шевченко на здании по ул. Мясницкой, 21 нетрудно отклонить, ссылаясь на непродолжительность его пребывания там или по другой похожей причине. Однако надеемся, что перевесит уважение к памяти о выдающемся украинском поэте, в жизни которого Москва «святая белокаменная» заняла важное место

Памятная доска Т.Г. Шевченко, установленная в Москве в преддверии 200-летия со времени его рождения, подтвердит исконную традицию теплого радушия и непритворного сочувствия просвещенной Москвы к украинскому гению, станет в исторически новом времени проявлением уважения российского государства к государству украинскому, блестящим и обоснованным жестом доброй воли и мудрого великодушия, который навсегда останется в памяти украинского народа

Стоимость изготовления памятной доски с текстом и барельефом Т.Г. Шевченко украинская сторона берет на себя».

До цього клопотання додавалася ще й «Історико-біографічна довідка про перебування Т.Г. Шевченка в Москві», в якій, зокрема, говорилося:



«Дом Щепотьевой находился в Воротниковском переулке, долгое время считалось, что это знаменитый «Дом Нащекина» (ныне № 12), в котором бывал и А.С. Пушкин. В этом случае легко было бы определить место установки мемориальной доски. Однако, как известно, сохранившийся доселе дом принадлежал губернской секретарше Аграфене Ивановой, о чем есть запись в «Алфавитном указателе к плану Сретенской части»: «Ивановой Аграфены Ив., секретарши, в Воротническом пер.» А дом Щепотьевой, … к сожалению, не сохранился…

Учитывая доказанность посещения Т.Г. Шевченком Училища живописи и ваяния Московского художественного общества, целесообразно было бы установить памятную доску на здании по ул. Мясницкой, 21, где ныне находится Российская академия живописи, ваяния и зодчества, тем более, что Т.Г. Шевченко был академиком Российской академии художеств».

Через пару тижнів у Посольстві України в Російській Федерації отримали цілком прогнозовану відповідь з Департаменту культури м. Москви, в якій зазначалося, що в місті пам’ять про Шевченка «уже увековечена в достойных и высших формах»: перейменуванням у 1961 році вулиці Дорогомиловської на правому березі Москви-ріки в набережну Тараса Шевченка та встановленням пам’ятника Тарасу Шевченкові в 1964 році.

Втім, якраз це ніяк не пояснювало відмову, бо ж у нові часи незайвими були б і нові знаки поваги до Шевченка в сучасній Москві. Основний аргумент було сформульовано так: «В связи с тем, что Т.Г.Шевченко только бывал в Училище живописи, ваяния и зодчества Московского художественного общества у своего знакомого художника А.М. Мокрицкого (18 и 20 марта 1858 года), полагаем предложение об установке мемориальной доски недостаточно обоснованным, так как оно противоречит порядку установки государственных памятных знаков, принятому в городе Москве…1.

Одновременно сообщаем, что Тарас Григорьевич Шевченко являлся академиком Российской академии художеств, которая располагалась в г. Санкт-Петербурге.

Поскольку исторически достоверно, что Т.Г. Шевченко учился и жил в г. Санкт-Петербурге, полагали бы целесообразным рекомендовать Посольству Украины в Российской Федерации рассмотреть возможность увековечения памяти писателя в этом городе» (виділено мною. — В.М.).

Ну що тут скажеш! Наче не в нашому документі наголошувалося, що поет був академіком Російської академії мистецтв. Так ні, нам, виявляється, нарешті про це «повідомляють…». Що ж до нинішньої відмови встановити меморіальну дошку Тарасу Шевченкові в Москві, то, на мій погляд, вона має політизований характер, і треба вирішити це питання.

__________________________

1 Про лукавий характер аргументу для відмови свідчить хоча б те, що вже після нашого звернення на будинку № 44 по вулиці Сивцев Вражек на Арбаті (в ньому, до речі, бував Михайло Грушевський) було встановлено меморіальну дошку на честь того, що в цьому будинку «бывал поэт Сергей Александрович Есенин» (виділено мною. — В.М.).

18 березня: «Заїхали в книгарню М.Щепкіна»
Повертаємося до Шевченкового щоденника і читаємо в ньому запис від 18 березня: «Потом заехали в книжный магазин Н.Щепкина, где мне Якушкин подарил портрет знаменитого Николая Новикова». Микола Михайлович Щепкін (1820—1886) відомий російський видавець і громадський діяч, другий син артиста. Користувався пошаною серед московської інтелігенції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення нелегальних закордонних видань Герцена і Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: «Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыновей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещённых сочинений...» Незадовго до знайомства з Шевченком — влітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, ішлося між ними й про відкриття книгарні в Москві. Книгарню Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова було відкрито у вересні 1857 року і розташовувалася вона в М’ясницькій дільниці на Великій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці знаходиться будинок № 11 з меморіальною дошкою, яка розповідає, що тут з квітня 1918 року по грудень 1920 року працював голова Всеросійської надзвичайної комісії Фелікс Дзержинський. Тут його неодноразово відвідував Володимир Ленін.

У книгарні Миколи Щепкіна продавалися, передусім, книги видавництва, заснованого ним у Москві в 1856 році разом з купцем-меценатом, колекціонером Кузьмою Текентійовичем Солдатьонковим (1818—1901), який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури як брати Сабашникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови. Микола Щепкін згадував: «Солдатенков родился и вырос в очень грубой и невежественной среде Рогожской окраины Москвы, не получил никакого образования, еле обучен был русской грамоте и всю юность свою провёл «в мальчиках» за прилавком своего богатого отца, получая от него медные гроши на дневное прокормление в холодных торговых рядах». Але Солдатьонков зайнявся самоосвітою, він захоплювався творами Гоголя, примкнув до гуртка Тимофія Грановського. В його бібліотеці, переданій за заповітом Рум’янцевському музею, нараховувалося близько 20 тисяч книг. У садибі Солдатьонкова в Кунцево гостювали Іван Крамськой, Ілля Рєпін, Василь Полєнов… Він здавав дачу Михайлу Щепкіну, дружив з багатьма відомим в Росії людьми. На кошти Солдатьонкова було побудовано лікарню його імені для бідних «без различия званий, сословий и религий» (тепер — Міська клінічна лікарня ім. С.П. Боткіна).

В щоденнику Бодянського видавець Солдатьонков згадується в зв’язку з підпискою після смерті Тимофія Грановського на гроші, за рахунок яких в університеті міг би два роки вчитися в його честь кандидат на звання магістра загальної історії: «…Купец Солдатенков всех перещеголял, 5 тысяч серебром подписал. И этот был его знакомцем и, кажется, больше, чем знакомцем». В цьому дусі записав у щоденнику 21 травня 1861 року про відомого багатія й Іван Забєлін: «Попался Солдатенков, ехавший на паре отличных вороных. Встреча миллиона с копейкой».

У Щепкіна та його оточення були добрі стосунки з Солдатьонковим. Ось характерна фраза із листа Михайла Семеновича від 16 грудня 1856 року до сина Миколи Михайловича й невістки Олександри Володимирівни: «Сегодня обедаем у Кетчера, и кормит нас Солдатёнков, и, разумеется, будет и хорошо и с выпивкой».

Шевченко познайомився з Солдатьонковим якраз у книгарні Миколи Щепкіна. Тоді в колекції купця-мецената, який почав збирати галерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 року), була картина Карла Брюллова «Вірсавія», з якої у 1860 році Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографією з картини, подарованою Солдатьонковим. Поет у свою чергу подарував колекціонеру «Кобзар» і через художника Василя Раєва передав йому офорт «Притча про виноградаря» з дарчим написом: «Кузьме Терентьевичу Солдатёнкову. Т.Шевченко. 1858. Ноябрь 10». В колекції Солдатьонкова наряду з творами П.О. Федотова, В.Г. Перова, І.І. Левітана, Ф.О. Васильєва були акварелі Шевченка «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», «Марія» й «Циганка-ворожка». В 1860 році Шевченко через Михайла Лазаревського вів із Солдатьонковим переговори про видання «Кобзаря».

У видавництві «К.Солдатьонков і М.Щепкін» вибір книг для друкування здійснювався зі згоди всіх членів компанії, і всі вони несли юридичну та моральну відповідальність за кожне видання: Солдатьонков і Щепкін, як видавці, Кетчер — редактор. На час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг.

Спочатку було видано вірші Олександра Кольцова (1809—1842), якого шанував Шевченко. У листі до свого знайомого Андрія Лизогуба від 1 лютого 1848 року з Орської фортеці читаємо: «...Чи не найдете в Одесі сочинений Лермонтова1 и Кольцова, пришліть поезії святої ради». В січні 1850 року Шевченко прохав уже Олексія Бутакова прислати йому твори

__________________________________



1 Про Михайла Лермонтова поет писав:

Жива


Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читає оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

В липні 1857 року Шевченко неодноразово згадував російського поета в своєму щоденнику: «Наш великий Лермонтов». Або ще: «Ночь, лунная, тихая волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз как лучшую молитву Создателю этой невыразимой гармонии…»

Очевидець згадував, що в день смерті Шевченка томик Лермонтова лежав у нього на столі, хоча в опису книг, які залишилися, його немає. До речі, Максим Рильський якось написав: «Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко».

Кольцова. Як відомо, Кольцов бував в Україні, збирав тут пісні та прислів’я, написав кілька віршів українською мовою. В бібліотеці Шевченка були твори Кольцова, видані в 1846 і 1857 роках.

Цікаво, що вже на другий день від початку свого щоденника, 13 червня 1857 року, поет занотовує: «...Я, как сказал поэт наш,

Пишу не для мгновенной славы,

Для развлеченья, для забавы,

Для милых искренних друзей,

Для памяти минувших дней».


Цей чотирирядковий вірш Кольцова, вперше опублікований 1846 року, Шевченко цитує з пам’яті (!), з відміною тільки в пунктуації першого рядка (кома замість двох крапок). З мотивом кольцовської поезії певною мірою перегукується вірш Шевченка «Не для людей, тієї слави...» (1848):

Не для людей, тієї слави

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!
Та не забудьмо пояснення Івана Дзюби про те, що Шевченкові рядки не слід абсолютизувати: «тут є певний виклик і “людям”, і долі, — але,

звичайно ж, він і далі, навіть пишучи “для себе”, матиме на увазі й ту громаду, яку назвав “братія моя”; зрештою, в глибині душі він знає, що говорить не тільки із самим собою, а з вічністю».

Свого часу Сергій Єфремов зазначав, що «Шевченка російська критика знезнавки часто любила порівнювати з Кольцовим». Микола Костомаров зазначав: «Це сталося тому, що вони не розуміли, що таке народний поет і не могли піднестись до усвідомлення його величі і значення. На їхню думку, народний поет — це той, хто може вдало зображувати народ і заговорити в його тоні. Таким і був Кольцов; у деяких своїх творах він чудово впорався з цим завданням, і його ім’я гідно сяє серед славетних імен російської літератури. Не такий був Шевченко, і не таким було його завдання. Шевченко не наслідував народних пісень… Шевченко як поет — це був сам народ…»1. У свою чергу Микола Добролюбов, оцінюючи Шевченка, писав: «Он — поэт совершенно народный, такой, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов не идёт с ним в сравнение…»

Наступними книгами видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін» були «Сочинения Т.Н. Грановского» та перший збірник віршів Миколи Огарьова, який у 1856 році поїхав до свого друга Герцена в Лондон. У передмові до лондонського видання книги «Русская потаённая литература ХІХ столетия» Огарьов писав: «Україна прокинулася у Шевченкові, і... Шевченко народний у Малоросії, з захопленням прийнятий як свій у російській літературі і став для нас рідним». У видавництві також вийшов у світ збірник громадянської лірики Миколи Некрасова, що відкривався віршем «Поэт и гражданин». 1858 року надруковано «Стихотворения А.Полежаева», опального поета, відданого Миколою І в солдати за сатиричну поему «Сашка» (1825), що містила випади проти самодержавних університетських порядків. Твори Полежаєва, Кольцова, Грановського знаходилися серед книжок, які належали Шевченкові й описані після його смерті Данилом Каменецьким. Нарешті, видавництво «К.Солдатьонков і М.Щепкін» випустило в світ друге видання брошури Івана Бабста «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала».

В книгарні Шевченко зустрівся з Євгеном Івановичем Якушкіним (1826—1905) — російським етнографом, правником, молодшим сином декабриста Івана Якушкіна. Разом з Миколою Щепкіним Якушкін видавав твори відомих російських письменників. Публікував також етнографічні матеріали по Ярославській губернії, де мав маєток; пізніше брав участь у

______________________



1 Спогади про Тараса Шевченка. С. 134.
здійсненні селянської реформи в губернії. Якушкін двічі (у 1853 і 1856 роках) їздив до Сибіру, де зустрічався з батьком і його товаришами, допомагав декабристам, радив їм писати мемуари. На прохання Якушкіна написали спогади його батько, а також Є.Оболенський, В.Штейнгель, М.Басаргін. Про все це добре знали в сім’ї Щепкіних. У серпні 1855 року по дорозі в Сибір Якушкін заїхав у Нижній Новгород, у якому тоді гастролював Щепкін: «Михаил Семёнович своим многочисленным знакомым, которых он не знал даже иногда, как зовут, рассказывал, что я еду в Сибирь и что он меня провожает». 16 квітня 1857 року дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала в Рим сину Миколі та його дружині: «...Якушкину старику в Москве не велено жить, даже в Московской губернии... сын Евгений Иванович вот ездит к нему часто». Пізніше Якушкін видав мемуари свого батька.

Шевченко знав про Якушкіна ще з 1856 року, коли отримав його адресу в Москві для надсилання літературних творів у журнал «Русский вестник». Євген Якушкін подарував Шевченкові портрет російського просвітителя ХVІІІ — початку ХІХ століття в’язня Шліссельбурзької фортеці Миколи Івановича Новикова (1744—1818), який у свій час видавав сатиричні журнали «Трутень», «Живописец» та ін.


«Приїхали додому і сіли обідати…»
З книгарні Шевченко і Щепкін повернулися додому: «Потом приехали домой и сели обедать». Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало людей, точилися цікаві розмови на теми мистецтва, спалахували дискусії, лунав сміх... Гулянок Щепкін не любив, п’янства не терпів.

Сам він розповідав друзям, що в молодості міг випити дуже багато: міцним був! Якось нібито випив 12 пляшок вина і дві пляшки рому. Щодо горілки, то перестав її вживати після того, як одного разу нібито випив одним духом вісім склянок1… Цікаво, що в 1855 році, на 50-річному ювілеї сценічної діяльності Щепкіна слов’янофіли подарували йому срібний ківш із написом: «Пиво не диво, и мед не хвала, а всему голова, что любовь дорога. Пиво добро; по три деньги ведро, пьют — лишь похваливают». Західники в свою чергу, піднесли артисту келих. Олександр Афанасьєв згадував: «Подарки поднесены, явилось и вино, налили в подаренный бокал, и Михаил Семёнович должен был обновить его. Когда начал он пить, вижу, рвётся сквозь толпу Шевырёв и кричит: “Пей из ковша!.. Наша добрая душа, пей из русского ковша!” — и Михаил Семёнович должен был пить и из русского ковша, который потом пошёл вкруговую».

Розповідаючи про те, як артист чекав царського маніфесту про звільнення селян, Олександра Шуберт зазначала: «М.С. Щепкин не раз говорил, что если он доживёт до этого дня, то непременно пьян напьётся. После 19-го февраля (1861. — В.М.) на радостях задал обед. Народу было пропасть, лилось шампанское рекой. Дождался Михаил Семёнович этой радости, но напиться ему не дали: дети боялись за его здоровье…» Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала, що в цей час тесть купив собі мініатюрний кришталевий келих, аби символічно підтримувати застілля.

Відомо, як гостро відреагував артист, коли на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Тарас Григорович у Нижньому Новгороді нібито гульнув із друзями2. В згаданому вже листі Щепкіна до поета від 6 лютого читаємо: «Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи?

______________________

1 Подібну байку розповідав Шевченко в повісті «Художник» стосовно видатного математика родом із України Михайла Остроградського (1801—1861): «Я и спросил его однажды: “Неужели вы вина никогда не пъёте?” — “В Харькове ещё когда-то я выпил два погребка, да и забастовал”, — ответил он мне простодушно».

2 Скажімо, 5 жовтня 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «…У меня и сегодня ещё колеблется десница от позавчерашнего глумления пьянственного…» 9 лютого 1858 року зізнався в «беспутно проведенной ночи». Більше того, Михайло Чалий зазначав у праці «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (1882 рік) стосовно нижньогородського періоду: «Упивавшийся до сих пор Тарас Григорьевич только по временам, после отказа невесты (Катерини Піунової — В.М.) запил надолго».
Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допускаю: человек этим и отличается от животных, у него есть воля...»

Справді, так жорстко й водночас із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг, чи батько1. І Тарас Григорович виправдовувався: «Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не ролю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня!.. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний».

З цією подякою Шевченко відправив Щепкіну в листі від 9—10 лютого вже згаданий нами триптих «Доля», «Муза» і «Слава», певно прагнучи довести артистові свою творчу активність. Вірш «Слава» закінчувався рядками: «І любо з похмілля заснути». Та в щоденнику 9 лютого цей же вірш уже записаний з іншою кінцівкою: «І любо з дороги заснути». Певно, Шевченко вибрав цей варіант не без впливу листа, отриманого від Щепкіна.

У родині Щепкіних за скромним, але хлібосольним столом у пошані були чай і кава. Небога Щепкіна, актриса Малого театру з 1877 по 1903 роки Олександра Щепкіна-Черневська згадувала: «Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, старинные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей...»

Важко назвати тодішніх письменників, артистів, критиків, учених, які

____________________________________



1 Лист Щепкіна до сина Олександра Михайловича від 10 грудня 1851 року дає уяву про те, як жорстко наставляв Михайло Семенович своїх дітей: «У людей, не рожденных с обеспеченным состоянием, вековой как бы закон — сперва труд, а потом удовольствия… А ты уже торопишься скорее об исполнении своих удовольствий. Они тебе прежде всего пришли в голову. Стыдно! Безнравственно мыслить об одних удовольствиях».

не чаювали у Щепкіна. В гостях у нього побував увесь цвіт Московського університету, а служителі Мельпомени тут завжди були своїми. За гостинним столом у Щепкіна, як згадував один із відвідувачів, «находило приют искусство, а простые и добрые обычаи семьи отрадно влияли на посещавшую молодёжь».

Характерно, що в Москві за частих дружніх зустрічей та знайомств у Шевченка жодного разу не траплялося надмірної випивки, не було через це ні однієї безсонної ночі, нездорового застілля, як це неодноразово траплялося в Нижньому Новгороді, а потім і в Петербурзі. Приміром, після «званого обіду» в книгарні Миколи Щепкіна 24 березня, Шевченко і Щепкін спокійно поїхали на музичний вечір до купця Варенцова. Так само наступного дня після великого святкового обіду на честь Шевченка, що його дав Максимович, поет ще відвідав Аксакових і Кошелєва, де познайомився з Волконським. В аурі Щепкіна та й загалом у товаристві нових поетових друзів культура застілля не стільки дотримувалася найсуворішим чином, скільки була закладена в їхній духовній ментальності.

Торкнемося хоча б мимохідь теми, яка зринула в ході нашої розповіді. З часу Михайла Чалого відомо, що Тарас Григорович не цурався випивки, принаймні, на початку навчання в Академії мистецтв поет поринув, за словами Чалого, в «світські насолоди й аристократичні гульбища». Одначе плітки про бешкетування п’яного Шевченка залишаються тільки плітками. Близький поетів друг Федір Лазаревський свідчив: «Мене обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий із ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його п’яним до неподобства. Випивав він, щоправда, іноді чимало, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру. Чотиривірш, який він написав десь вуглем на стіні шинку, повністю характеризує такий стан:

Вип’єш першу — стрепенешся,

Вип’єш другу — схаменешся,

Вип’єш третю — в очах сяє,

Думка думку поганяє»1.


Пантелеймон Куліш також наводив ці рядки, які, за його словами, «Шевченко углем на стіні в шинку написав». Куліш свідчив про Шевченка: «Повернувшись на Україну в 1847 році, я знайшов його майже непитущим».

Звичайний варіант розвитку подій після випивки Шевченко сам описав у повісті «Капитанша» (1855): «Долго мы сидели за столом молча, изредка поглядывая друг на друга и на бутылочку со сливянкой, и, когда увидели, что на сухом дне бутылочки ничего достойного внимания не оказалось, встали из-за стола и, выразительно пожавши друг другу руки, пошли спать». Так само закінчується випивка в абсолютно інших умовах Новопетровського укріплення, зафіксована в Шевченковому щоденнику 28 липня 1857 року. Йшлося про те, що напередодні ввечорі засланець повертався з гостей, виспівуючи українських пісень, і зустрів свого знайомого Андрія Обеременка: «Андрий, убедившись, что я совершенно пьяный, взял меня осторожно под руку, привел к вербе, разостлал свою шинель, нарвал и положил под голову бурьяну, положил меня, перекрестил и ушел...Я от души молча поблагодарил его и, недолго поворочавшись, уснул».

Олександр Лазаревський згадував, після повернення з Москви, весною 1858 року, коли Шевченко деякий час жив у Михайла Лазаревського, частенько вечеряли з чаркою:

«Повертався зі служби брат, і одразу ж виймалася з буфета горілка;

______________________

1 Спогади про Тараса Шевченка. С. 181. У 1-му томі Повного зібрання творів Шевченка останній рядок надруковано так: «Дума думу поганяє».

наливалися дві чарки, одна для господаря, а друга для Тараса Григоровича. Ми з братом “столувалися” без горілки, що давало привід Тарасові Григоровичу, випиваючи чарку, зауважувати: “Хто п’є, той кривиться, а кому не дають, той дивиться” — і при цьому кидати лукавий погляд на тих, хто дивився...»

Загалом Шевченко з гумором сприймав легку чарочку до обіду. Кажуть, що, взявши її в руки, він зазвичай говорив:

— Як то ті п’яниці п’ють оцю погань, нехай уже ми люде привичні...

Ще декілька штрихів до цієї теми зі спогадів про Шевченка. Михайло Чалий посилався на українську письменницю Стефанію Крапивіну (Лободу), яка написала спогади про перебування Шевченка на квартирі її сестри влітку 1859 року в Києві.

З її розповіді під час свого квартирування Шевченко постійно вставав не пізніше четвертої години, щоб послухати, як пташки прощебечуть своє перше привітання літньому ранку. Вмивався він і молився1 в дворі, витягнувши власноруч з глибокої криниці відро «погожої» води. До чаю випивав чарочку і закушував пшоном — «бо воно і смачне, і зуби гострить, і в животі вискрібає всяку нечисть». Улюбленою його стравою був борщ, затовчений салом і заправлений пшоном, гречані вареники і галушки. Після обіду він ішов у сад, лягав під яблунею і голосно скликав дітей на розмову.

«Кого люблять діти, казав він, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік». Коли ж Тараса Григоровича починав змагати сон, діти, за умовою, повинні були тихенько розійтися. «Тікаймо, бо дядько вже хропе, наче коняка!» — казали вони, розбігаючись. Проспавши богатирським сном дві години, Тарас знову випивав чарочку і закушував пшоном. «...При

всьому тому, пані Крапивіна свідчить, що сестра її жодного разу не бачила

______________________

1 В «Спогадах про Тараса Шевченка», виданих у 1982 році, це слово вилучено без всяких пояснень і навіть без точкування.

свого квартиранта п’яним, трохи випивши, він ставав тільки веселішим і говіркішим».

Борис Суханов-Подколзін, який хлопчиком у 1858—1860 роках брав у Шевченка уроки малювання, розповідав: «У домі моєї матері, де він часто обідав і де вина подавалися на стіл у достатку, ніколи він не був напідпитку… Ніколи Шевченко при цьому не напивався...»

Микола Костомаров також свідчив, що п’яним Шевченка ніколи не бачив. Катерина Юнге згадувала: «Протягом двох років, коли я бачилася з Шевченком, за поодинокими випадками, щодня — я жодного разу не бачила його в нетверезому стані, не чула від нього жодного непристойного слова... Ми знали, звичайно, про його слабкість до міцних напоїв і намагалися стримувати його від цього, але виключно з остраху за його здоров’я...»1.

Тарас Григорович, як пише наш сучасник Іван Дзюба, не був принциповим ворогом чарки, та він і не був її бранцем, як це пробували і пробують подати пасквілянти. Поет усім їм відповів сам: «Я свою п'ю, а не кров людську».

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка