Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка17/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   33

«Пробратися в Малоросію свою…»
Саме в щоденнику Бодянського зафіксовано ключові слова Гоголя, сказані в травні 1850 року: «Мне хотелось бы пробраться в Малороссию свою, потом на осень воротиться к вам, зиму провести где-либо потеплее, а на весну снова к вам» (виділено мною. — В.М.). З цього добре видно, яку землю Гоголь вважав своєю, рідною. Гоголь жив в Одесі з осені 1850 року до весни 1851 року, тут завершив другий том «Мертвых душ». Потім він прибув у своє родове гніздо село Василівку (Яновщину), провів там в останній раз найквітучіший період весни. Він малював план майбутнього будинку для всієї сім’ї, відвів у ньому для себе три кімнати. Закупив ліс для будівництва, перед самим від’їздом придбав собі міцну дубову шафу для книг і пообіцяв, що наступної весни, коли нарешті вийде його книга, приїде у Василівку сам і приступить до зведення будинку.

Потім Гоголь поїхав у Москву, де чекала на нього смерть.

Поселився у графа Олександра Толстого в будинку Тализіна на Нікітському бульварі, що недалеко від будинку № 9 на Арбаті, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві. Літо 1851 року пройшло в щасливих надіях, а гіркий перелом настав на початку осені. 2 вересня 1851 року Гоголь пише матері у Василівку: «Рад бы лететь к вам, со страхом думаю о зиме… Здоровье мое сызнова не так хорошо, и, кажется, я сам причиною. Желая хоть что-нибудь приготовить к печати, я усилил труды и чрез это не только не ускорил дела, но и отдалил еще года, может быть, на два. Бедная моя голова! Молитесь обо мне, добрейшая моя, родная душе моей матушка…»

Зима, якої боявся Гоголь, справді принесла спалення ним другого тому «Мертвых душ» і смерть генія. Не торкатимуся більше ні втрати твору, ні втрати життя — про це є величезна спеціальна література. Хочу лише наголосити, що на Арбаті Гоголь волав до матері, до Василівки, до України…

В цьому контексті нагадаю, що ще на початку 30-х років Микола Васильович загорівся ідеєю посісти кафедру в Київському університеті святого Володимира, яку подав йому Михайло Максимович. У Гоголя визрів масштабний науковий проект — написати «Історію Малоросії» в шести малих, або чотирьох великих томах, а також виник задум створити загальну історію людства. Між іншим, якраз таке завдання виконав згодом Грушевський! А Гоголеві не судилося. В Києві йому не дали навіть місця ординарного професора загальної історії. Це не могло не вплинути на дальшу долю сина українського народу. Грушевський влучно зазначив: «Нещастям було, що Гоголь не мав навколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими»…

Невдовзі після згаданого листа до матері Гоголь, дізнавшись про весілля однієї з своїх сестер, виїхав із Арбату, з Москви через Калугу в Малоросію. Зупинився в обителі Оптина пустинь. З готелю в Козельську писав листи знайомому старцю Макарію й просив у нього поради: чи їхати додому, чи в Крим, чи повернутися в Москву? Старець заспокійливо відповідав: вирішуйте самі, чиніть так, як самі хочете, і не надавайте своїй нерішучості надмірного значення, це минеться. Мудра відповідь. Та часто думається мені, що Микола Васильович, напевне, ще залишився б живим, якби тоді справді приїхав у рідне село. Бо ж тільки вдома, в Україні, він міг позбутися того страшного стану, коли, за його ж словами, находили на нього хвилини життєвого оніміння, серце і пульс переставали битися.

Але Гоголь, «уперше в своєму житті повернувши з дороги» (Ігор Золотуський), приїхав у Москву. З неї наприкінці 1851 року писав додому сестрі Ользі: «Весной, если поможет Бог управиться со всеми здешними делами, надеюсь заглянуть к вам и, может быть, часть лета проведем вместе» (виділено мною. — В.М.). Це був душевний і духовний потяг до рідної землі, до материнського дому в Україні. Смертного лютого 1852 року хворий Гоголь довірився матері: «Мне все кажется, что здоровье мое только тогда может совершенно как следует во мне восстановиться с надлежащей свежестью, когда вы все помолитесь обо мне как следует…» Останній лист Гоголя був відправлений в Україну матері. «Благодарю вас, бесценная моя матушка, что вы обо мне молитесь. Мне так бывает сладко в те минуты, когда вы обо мне молитесь! О, как много делает молитва матери!.. О, как нужны нам молитвы ваши! как они нужны нам для устроения внутреннего!.. Ваш весь, вас любящий сын Николай».

На відміну від Гоголя Шевченко не міг звернутися з проханням про материнську молитву за нього, а в предсмертний день він говорив, що хотів би побувати на Вкраїні: «Ото, якби додому, там би я, може, одужав»…

В день похорон Гоголя Бодянський писав: «Сегодня схоронили мы Гоголя, — последнюю и чуть ли не самую дорогую красу нашего Русского мира... Больше ничего не в силах сказать... теперь: перо отказывается служить; но не могу не прибавить еще: такова-то судьба наших русских гениев! Ни один не дожил до старости...»

Коли Данилевський попросив Осипа Максимовича написати про останні дні життя Гоголя, той відповів 28 лютого 1852 року:

«Не скажу, добродию, не скажу! И теперь я хожу, как угорелый, и на лекции по сю пору не соберусь никоим путём. Всё он, один он — в уме и в глазах!.. Нема нашого Рудого Панька больше, дай не буде, поки свит стоять буде».

І Микола Гоголь, і Тарас Шевченко, як і Осип Бодянський, померли на чужині, проте тільки Шевченко заповів поховати себе «на Вкраїні милій». Коли навесні 1861 року прах Кобзаря перевозили в Україну, то в Москві домовину з його тілом було тимчасово встановлено в арбатському храмі Тихона Амафунтського, де відбулася панахида по Шевченкові. Від нього — сотня кроків до будинку на Нікітському бульварі, в якому за дев’ять років до того лежав мертвий Гоголь. За життя їм не судилося познайомитися, і навіть географічно вони так близько ніколи не перетиналися.

В 1909 році, до сторічного ювілею геніального письменника, на Арбатській площі було відкрито пам’ятник Гоголю, і, занурений у тяжкі роздуми Микола Васильович, опинився навпроти храму Тихона Амафунтського. Нахиливши зболену тяжкими думами голову й відвернувши її трохи праворуч, він мовби не наважувався звести очі на те місце, де колись знаходився прах Кобзаря. Містика…


«Дякую Вам від душі за “Ревізора”»
Якби Шевченко листувався в період заслання з Щепкіним, то міг би його також попросити помолитися «на могилі Гоголя за його праведную душу». Щепкін не раз бував тут. У книзі вміщено репродукцію картини художника Голованова «М.С. Щепкін біля могили Гоголя в Даниловському монастирі».

Михайло Щепкін познайомився з Гоголем, ще коли Бодянський був студентом університету, а Шевченко жив на горищі петербурзького будинку, в якому квартирував його вчитель, майстер кімнатного малярства («вечно живописного цеха») Василь Ширяєв. Сталося це влітку 1832 року в перший приїзд Гоголя до Москви, коли слава Щепкіна гриміла на московських підмостках уже майже десять років.

Історію знайомства Щепкіна з Гоголем описали сини артиста Петро і Олексій. За словами Петра Михайловича молодий письменник з’явився в домі Щепкіна у Великому Спаському провулку в розпал застілля:

«…Как-то на обед к отцу собралось человек двадцать пять — у нас всегда много собиралось; стол, по обыкновению, накрыт был в зале; дверь в переднюю, для удобства прислуги, отворена настежь. В середине обеда вошел в переднюю новый гость, соверешенно нам незнакомый. Пока он медленно раздевался, все мы, в том числе и отец, оставались в недоумении. Гость остановился на пороге в залу и, окинув всех быстрым взглядом, проговорил слова всем известной малороссийской песни:

Ходить гарбуз по городу,

Пытается свого роду:

Ой, чи живы, чи здоровы,

Вси родичи гарбузовы?


Недоумение скоро разъяснилось — нашим гостем был Н.В. Гоголь, узнавший, что мой отец тоже, как и он, из малороссов…

Для Щепкина, с детства слышавшего певучую украинскую речь, подолгу жившего в Харькове и Полтаве, шутливый куплет незнакомца прозвучал словно пароль. “Да это ж Гоголь… Николай Васильевич!” — воскликнул хозяин дома, заключив гостя в объятия…»

Олексій Михайлович у свою чергу розповідав:

«Гоголь познакомился с Щепкиным в 1832 году. В то время Гоголь еще бывал шутливо весел, любил вкусно и плотно покушать, и нередко беседы его с Щепкиным склонялись на исчисление и разбор различных малороссийских кушаний. Винам он давал, по словам Щепкина, названия “квартального” или “городничего”, как добрых распорядителей, устрояющих и приводящих в набитом желудке все в должный порядок, а жженке, потому что зажженная горит голубым пламенем, давал имя Бенкендорфа1. “А что, — говорил он Щепкину после сытного обеда, — не отправить ли теперь Бенкендорфа?” — и они вместе приготовляли жженку».

Невістка Щепкіна Олександра Володимирівна згадувала: «Прислушиваясь к из разговору, вы могли слышать под конец: вареники, голубцы, паляницы, — и лица их сияли улыбкою». Олександр Афанасьєв також свідчив, що часом друзі проводили час у розповідях «о разного рода малороссийских кушаньях, причём у обоих глаза бывали масляные и на губах слюнки».

Кажуть, що в день знайомства Щепкін і Гоголь надовго всамітнилися в дальному кутку саду й не могли наговоритися. З тих пір Микола Васильович став постійним гостем у домі Щепкіних, часто залишався ночувати, й не було кінця задушевним бесідам. Їх взаєморозуміння встановилося відразу й тривало роками. Наприкінці 1848 року Олександр Афанасьєв занотував: «Видел недавно у М.С. Щепкина Гоголя… Весь

_____________________

1 Олександр Христофорович Бенкендорф (1783—1844). З 1826 року — шеф Корпусу жандармів, які носили голубі мундири.

вечер говорил он тихо, вполголоса и преимущественно с стариком Щепкиным, других, кажется, не хотел удостаивать своим разговором». В радянські часи Абрам Дерман писав про це швидке зближення так: «Обидва українці, які на все життя зберегли глибоку симпатію та прив’язаність до своєї батьківщини, обидва наділені від природи колосальними запасами гумору, обидва гаряче любили театр… вони ніби самою долею були призначені стати друзями».

Вкрай важливим став збіг їхніх поглядів у духовній сфері, в галузі літератури й мистецтва. Щепкін вважав: «Забава забавою, но развивалось бы искусство, которое так полезно для народа. Во все века искусство было впереди массы, а потому добросовестно занявшись оным, нечувствительно и масса подвинется вперёд». З свого боку Гоголь ніби вторив артистові: «Театр ничуть не безделица и вовсе не пустая вещь, если принять в соображение то, что в нём может поместиться вдруг толпа… и вся эта толпа, ни в чём не сходная между собою… может вдруг потрястись одним потрясением, зарыдать одними слезами и засмеяться одним всеобщим смехом».

Спільність поглядів на роль вітчизняної культури, зокрема, драматургії в розвитку театральної справи в Росії сприяли тому, що знайомство з Щепкіним підштовхнуло Гоголя до написання геніальних п’єс, а п’єси ці буквально вдихнули в артиста животворний струмінь, дали змогу йому піднести своє мистецтво на нову височину. Нагадаю, що Щепкін задихався від пустих і безликих п’єс, Івану Сосницькому скаржився: «Я приходил уже в какое-то не спящее, но дремлющее состояние».

Гоголівська драматургія оживила й надовго зберегла сценічний геній Щепкіна. Майстер грав Городничого в «Ревізорі» Гоголя понад чверть століття, в гоголівському «Одруженні» Михайло Семенович грав Подколєсіна і Кочкарьова впродовж 15 років (з лютого 1843 року до червня 1858 року), а в «Гравцях» — Утішного 20 років (з лютого 1843 року до січня 1863 року).

Можна з упевненістю сказати, що гоголівські комедії «Ревізор» і «Одруження» з геніальною участю Михайла Щепкіна, знаменували появу серйозного, самобутнього російського театру, що був визнаний в європейському масштабі. Таким чином, вклад України в створення такого театру в Росії важко переоцінити.

Про те, з яким хвилюванням зустрічався Щепкін з Гоголем, свідчить його лист до Сергія Аксакова від 28 вересня 1839 року: «Почтеннейший Сергей Тимофеевич. Спешу уведомить вас, что М.П. Погодин приехал, и не один; ожидания наши исполнились, с ним приехал Н.В. Гоголь… Я до того обрадовался его приезду, что… совершенно обезумел даже до того, что вчера просидел целый вечер у них и, кажется, пустого слова не сказал, такое волнение его приезд во мне произвёл, что я нынешнюю ночь почти не спал». Коли в травні 1842 року Гоголь надовго залишив Москву, то Щепкін із Аксаковим проводжали його до першої станції Петербурзького тракту — Хімок.

Артист охоче читав прозові твори Гоголя в колі друзів, у клубах, у гастрольних поїздках у провінції. Найулюбленішими були «Старосвітські поміщики», «Шинель», «Тарас Бульба». Величезним успіхом користувалося читання Щепкіним «Тараса Бульби». Наприклад, журнал «Москвитянин» (№ 8 за 1841 рік) писав: «…Надобно слышать его, когда он примется за Тараса Бульбу; надобно вглядеться в выражение его лица; надобно ловить звуки его голоса. Как он забавен в первой главе повести, и между тем как непреклонный характер его уже предвещает грядущие бедствия! Описание степей Запорожья так живо, как будто слышишь шелест травы и видишь приседающих лыцарей. Но как ужасен он в сцене сыноубийства, как тяжело слышать из уст его это громовое: “Что, сынку?!” Как больно смотреть на этого старца, плачущего по своем милом Остапе! Когда он рассказывал нам словами Гоголя все ужасы казни Остапа в присутствии миллиона народа и на вопль сына: “Слышишь ли, батько?” — ответил за Бульбу: “Слышу, сынку”, я вздрогнул вместе с миллионом народа…Благодарю, благодарю тебя великий артист! Ты выяснил мне многие тайны твоего высокого искусства, и я жалею об одном, что не могу достойно описать тебя…»

Ось ще одне захоплене свідчення про читання Щепкіним іншого гоголівського твору, знайдене в «Московских ведомостях» (23 вересня 1852 року): «Недавно также мы имели случай присутствовать при чтении М.С. Щепкиным у одного из здешних литераторов неизданной пьесы Гоголя «Развязка “Ревизора”». В двух местах при чтении слёзы нашего гениального комика… прерывали чтение. В других местах всеобщий смех покрывал слова его не раз».

Михайло Щепкін обожнював свого друга, і Микола Гоголь відповідав йому сердечною взаємністю. Він скучав за Щепкіним, якщо вони довго не бачилися, по-дитячому ображався, коли довго не одержував звістки від артиста, не міг утриматися від докірливих приписок у листах до спільних знайомих, як це було в посланні до Сергія Аксакова: «Скажите, почему ни слова не кажет, хоть в вашем письме, Михаил Семенович? Я не требую, чтобы он писал ко мне, но пусть в то время, как вы будете писать, прибавит от себя хоть, по крайней мере, следующее: что, вот, я, Михаил Семенович Щепкин, нахожусь в комнате Сергея Тимофеевича. В чем свидетельствую за приложением моей собственной руки. Больше я ничего от него не требую. Он должен понять это, или он меня не любит».

Відомо, що влітку 1851 року на дачі Щепкіна Гоголь писав другий том «Мертвих душ». Ось як про це розповідав зі слів батька Олексій Михайлович:

«Однажды приехал Гоголь к М.С. Щепкину на дачу. Щепкин жил с семьей в то время на даче под Москвой, в Волынском. Гоголь… говорил, что думает пожить у него, отдохнуть и немного поработать, обещался кое-что прочесть из “Мертвых душ”. Щепкин был вне себя от восторга, всем об этом передавал на ухо как секрет. Но не успел Гоголь прожить трех дней, как приехал в гости к Щепкину начинающий молодой литератор, которого отец мой характеризовал как человека зоркого, пронырливого и вообще несимпатичного. Когда сошлись все к вечернему чаю, Гоголь вошел с Щепкиным в столовую под руку, о чем-то тихо разговаривая, но по всему видно было, что разговор этот для Щепкина был крайне интересен. Лицо его сияло радостью. Гоголь быстро окинул всех взлядом и, заметя новое лицо, нервно взял чашку с чаем и сел в дальний угол столовой и весь как будто съежился. Лицо его приняло угрюмое и злое выражение, и во все время чаепития просидел он молча, а за ужином объявил, что рано утром на другой день ему надо ехать в Москву по делам. Так и не состоялось чтение его новых произведений. После этого Гоголь заезжал к Щепкину еще несколько раз, но таким веселым, каким он видел его на даче, Щепкин уже ни разу не видел Гоголя».

Той же Олексій Михайлович залишив розповідь батька про його останню зустріч з Гоголем. Артист розповів тоді письменнику, як зайшов у церкву у Воронежі:

«Было чудесное утро. Прихожу в церковь. Народу множество, и такая преданность, такая вера, что я и сам умилился до слез, и сам стал молиться: “Господи Боже мой! Весь этот народ пришел тебя молить о своих нуждах, бедах и болезнях. Только я один ничего у тебя не прошу — молюсь слезно! Неужели тебе нужны, Господи, наши лишения? Ты дал нам, Господи, прекрасную природу, и я наслаждаюсь ею и благодарю Тебя, Господи, от всей души”. Тогда Гоголь вскочил и обнял меня, вскрикнув: “Оставайтесь всегда при этом!”».



«О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!»
Поетове спілкування з близькими друзями Гоголя — Бодянським і Щепкіним — мало для нього важливе значення, бо саме через них він доторкнувся до пам’яті про іншого українського генія — Гоголя.

Не ставлячи за мету всебічно розкрити тему «Шевченко і Гоголь», нагадаю лише, що в щоденнику та листах Тараса Григоровича ім’я Гоголя зустрічається часто, і нині здаються смішними слова Івана Тургенєва про те, що нібито «Гоголь був йому відомим лише поверхово». Нагадаю, що на початку заслання, в жовтні 1847 року Шевченко просив Варвару Рєпніну, щоб дістала йому гоголівські «Письма к друзьям»1, а в січні 1850 року запитував у неї адресу Гоголя: «…Я напишу ему по праву малороссийского виршеплёта, я лично его не знаю. Я теперь, как падающий в бездну, готов за всё ухватиться — ужасная безнадёжность!..»2. У жовтні 1854 року поет писав Броніславу Залеському: «…Прочитал биографию Гоголя, которую ты мне рекомендуешь; она заинтересовала меня, как и тебя, письмами как документами, но как биография она не полна». Йшлося, ймовірно, про видання «Опыт биографии Н.В. Гоголя, со включением до сорока его писем» (СПб., 1854) під псевдонімом «Николай М.», за яким ховався Пантелеймон Куліш (Шевченко цього не знав). З Шевченкового листа до Андрія Маркевича від 22 квітня 1857 року видно, що той висилав йому Кулішеві «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя» (1856 рік), і тоді Тарас Григорович хвалився в листі до Михайла

_____________________

1 Гоголівські «Выбранные места из переписки с друзьями» (СПб., 1847) Рєпніна вислала Шевченкові в березні 1848 року.

2 На жаль, це побажання Рєпніна не виконала, оскільки їй було заборонено підтримувати зв’язки з Шевченком. Втім, як зазначав Єфремов, «пишучи про свій скрут і до Жуковського, і до В. Григоровича, і до гр. Ф.Толстого, Шевченко так таки й не зібрався і не наважився звернутися до свого улюбленого письменника і земляка в особистій справі... Він все ж ніби почуває в йому щось наче чуже собі, не суголосне... й у найзвичайнісенькому життєвому розумінні».
Лазаревського: «Читаю по одному листочку в день біографію Гоголя…»

Юрій Барабаш особливо переконливо показав, що Гоголеве ім’я посідає осібне місце не лише в Шевченкових листах, а й відкриває лектуру поета на засланні та завершує його десятилітнє покарання, пронизує цей період життя:

«…Щоденник (“Журнал”), що його Шевченко читає напередодні звільнення і веде понад рік, аж до повернення до Петербурга, наскрізь перейнято гоголівськими мотивами у найрізноманітніших варіантах. То у пам'яті спливає опис плюшкінського села, й це наштовхує автора щоденника на соціо- та етико-філософські роздуми про ставлення людини до природи, до життєвого довкружжя, ставлення, яке виявляє відмінності поміж українським та російським національними характерами. Другого разу він пригадує давню зустріч з одним із “землячків”, поміщиком-віршомазом Аркадієм Родзянком, який “наповал” лаяв “грязного циника Гоголя” і при цьому пригощав гостя “своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова”1. З'являється запис про доконечну потребу “умной, благородной” сатири на зразок “Ревізора”, згадуючи “Губернські нариси” Салтикова-Щедрина, автор щоденника думкою знову й знову повертається до Гоголя, гоголівської традиції…»2.

Юрій Барабаш наголошує той факт, що повісті К. Дармограя було написано саме в роки заслання, у “гоголівський період” Шевченкової


________________________

1 Ці слова записані Шевченком у щоденнику 9 липня 1857 року. Проте в рік знайомства з Аркадієм і Надією Родзянками (1845) Шевченко написав їм однозначно доброзичливий лист, який цікавий якраз сюжетом про Гоголя: «…В отношении Миргорода Гоголь немножко прав, странно только, что такой наблюдательный глаз не заметил одной весьма интересной строфы. Чиновники, оконча дневное служение в судах земском и уездном, отправляются компанией за десять вёрст на вольную (то-есть вольную продажу водки) и, выпив по осьмушке, возвращаются по домам обедать. Не правда ли, это оригинально?»

2 Юрій Барабаш. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 585—586.
духовної біографії, а це, на його думку, набуває символічного значення1. Повісті зростали на гоголівському грунті, під знаком Гоголя, під найсильнішим опроміненням його особистості та обдаровання. Скажімо, в «Близнецах», незрима гоголівська присутність відчутна вже на самому початку повісті, а в середині її зустрічаємо вислів афористичного характеру: «“Мёртвые души” разлетелися быстрее птиц небесных по широкому царству русскому».

Взагалі до творчості Гоголя Шевченко ставився з високим пієтетом, і не відділяв його від українського етнокультурного ареалу2. Ще в 1844 році Шевченко написав вірш-послання «Гоголю»:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце , друга роздирає,

А третя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.


Юрій Барабаш називає цей вірш поетовою сповіддю, перейнятою гіркотою з приводу духовного занепаду українського суспільства, пасивності, національної байдужості земляків, їхньої покірності чужій владі, чужій волі. Проте «на той час автор “Тараса Бульби” вже не був тим, кого шукав і хотів у нього зустріти Шевченко, тим

_________________________



1 Там само. С. 587.

2 Наведу маловідомий факт. З нагоди святкування сторіччя з дня народження Гоголя в 1909 році з усіх кінців Росії і світу були надіслані привітання «Товариству аматорів російської словесності», яке їх організувало. Всі вони розглядали Гоголя виключно як російського письменника. І лише один лист лапідарно й блискуче виражав належність Миколи Гоголя до України та української культури. Він надійшов від Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, очолюваного Михайлом Грушевським:

«Наукове товариство імені Шевченка у Львові шле свій привіт на святкування пам’яті Великого Сина України, якого творчість стояла в тіснім зв’язку з історичними традиціями української суспільності і глибоко вплинула на розвій української національної свідомості.

Українська суспільність має в живій пам’яті міцні і нерозривні зв’язки, які лучили геніального письменника з його рідним народом і які він живо відчував, його глибоку любов до поетичної спадщини старої України і сотворені ним блискучі образи українського життя тогочасного минулого.

Слава Великому Письменнику!»


…Хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово
“Міф України” побляк у свідомості письменника, поступившись перед “міфом Росії”»1.

Про Шевченкове щире й захоплене ставлення до Гоголя багато розповідає лист до Варвари Рєпніної від 7 березня 1852 року. В ньому він знайшов дивовижні слова: «Вся эта речь к тому, чтобы вы мне (найвсепокорнейше прошу) прислали “Мёртвые души”. Меня погонят 1-го мая в степь, на восточный берег К а с п и й с к о г о м о р я в Новопетровское укрепление, следовательно, опять прервут всякое сообщение с людьми. И такая книга, как “Мёртвые души”, будет для меня другом в моём одиночестве!

Пришлите, Варвара Николаевна, ради Бога — и ради всего высокого, заключённого в сердце человеческом; конечно, не надокучая вам, можно бы выписать из М о с к в ы, но увы! Я не могу себе теперь позволить подобной роскоши. У меня давно было намерение просить у вас эту книгу, но... я не осмеливался. Пришлите ради всего святого!»2.

Нарешті, вражають поетові слова про Гоголя, які маємо пам’ятати:

«... Я всегда читал Гоголя с наслаждением... Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самой нежною любовью к людям! ... Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный

________________________



1 Юрій Барабаш. Вибрані студії. С. 387.

2 Як же можна було не вислати будь-яким чином цю гоголівську книгу після такого прохання-благання?!

Втім, як відомо, для Рєпніної вже два роки діяла негласна заборона шефа жандармів Олексія Орлова на листування з Шевченком. У червні 1850 року вона отримала й офіційну заборону листуватися з поетом. Рєпніна писала про це через 40 років так: «Я даже не могла утешать его (Шевченка. — В.М.) письмами во всё время его десятилетнего изгнания, потому что получила грозное предостережение от графа А.Ф. Орлова».


поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем».

Як відомо, історія не терпить умовного способу, але скажу, що таке знайомство дало б ученим багатющий матеріал для глибшого розуміння двох іпостасей української ментальності, двох способів творчого життя національних геніїв, відзначених самим Шевченком:


Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже1.

І нехай, як писав Єфремов, навіть той плач не пробиває байдужі серця, нехай лише бур’ян з його вродить і «за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни» не встануть оспалії люде, все ж закінчує Шевченко:
Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.


За два дні до того, як Шевченко написав ці рядки, 28 грудня 1844 року, Гоголь зізнався в листі з Франкфурта до Олександри Смірнової: «С тех пор, как я оставил Россию, произошла во мне великая перемена. Душа заняла меня всего, и я увидел слишком ясно, что без устремления моей души к её лучшему совершенству не в силах я был двигнуться ни одной моей способностью, ни одной стороной моего ума во благо и в пользу моим собратьям…» Пам’ятаєте, що Шевченко просив Бодянського помолитися «за його праведную душу»?..

Сергій Єфремов, який до 100-річчя з дня народження Гоголя, видав про нього в Києві працю «Між двома душами», писав з приводу процитованих Шевченкових рядків: «З цього бачимо, що власне цінив Шевченко в Гоголеві: його “сміх”, його сатиричний показ дійсності, його

__________________________

1 На надгробку, встановленому на могилі Гоголя в Даниловому монастирі, було викарбовано слова пророка Ієремії: «Горьким моим словом посмеюся».

Юрій Барабаш зазначив, що цитовані Шевченкові поетичні рядки «є не що інше, як поетична формула осягнення двоєдності генетичної, семантично-типологічної близькості й водночас несхожості, самобутності кожної з індивідуальностей».

глибоке прозирання в життя і висміювання його вад... Тут обидва вони сходилися. Більше — український поет цитованим допіру віршем подає ніби руку на спільну роботу своєму землякові в російському письменстві. Відповіді з того боку не було». Єфремов висловив думку про те, що особа Гоголя не викликала в Шевченкові того безмежного ентузіазму, як його сатиричні твори, а навпаки — давала поживу для стриманості й навіть критики. Згадаймо, як у 1847 році Шевченко написав: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає»1. Андрій Козачковський, до речі, розповідав, як під час приїзду Шевченка влітку 1859 року до Переяслава у них зайшла мова про Гоголя: «Він не співчував йому: за його словами, нездійсненні честолюбні мрії стали причиною його розумового розладу»2.

Проте пам’ятаймо, що 5 вересня 1857 року Шевченко записав у своєму щоденнику: «О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!»

______________________

1 Як слушно зауважує Юрій Барабаш, насправді Гоголь українську мову знав з дитинства. Втім, він формувався в обстановці характерної для «малоросійських» дворянських родин двомовності, коли повсякденною хатньою мовою була українська чи сильно українізований «суржик», а для зовнішнього, осібно офіційного спілкування вважалося за необхідне та єдино пристойне вживати російську.

Нагадаю, до речі, свідчення Михайла Максимовича про те, що рідну мову Гоголь «знав грунтовно і володів нею досконально. Часом, коли бувало заговорить він по-українськи… то — заслухаєшся його…» Зовсім інша річ, що, починаючи свій письменницький шлях, він одразу й назавжди обрав російську мову. В наше завдання не входить розгляд причин цього вибору; вони грунтовно розкриті Барабашем у згаданій монографії.



2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 79.

Розділ 4. «Пустилися ми з Михайлом Семеновичем Москву споглядати»
«Чим саме Москва крáсна»
Вперше Михайло Щепкін «вивів» Тараса Шевченка «споглядати Москву» 18 березня 1858 року. Ми розповімо про всі їхні прогулянки та поїздки по місту, про все, що Михайло Семенович показав у Москві Тарасу Григоровичу, чи поет побачив сам. Але відразу хочу зауважити, що Щепкін не здогадався або не встиг показати Шевченкові місто з, як тоді говорили, «підвищених пунктів», яких у Білокам’яній було чотири: Поклонна гора за Дорогомилівською заставою; Воробйові гори; місцевість Симонова монастиря й, нарешті, рукотворна дзвіниця Івана Великого, про краєвиди з якої ми вже дещо говорили. Здогадно Шевченко побував на дзвіниці Івана Великого, втім, у всякому разі нам буде небезінтересно поглянути на тогочасну Москву з, так би мовити, висоти пташиного польоту. Візьмемо на допомогу «Путеводитель по Москве» (1856 рік), яким тоді користувалися, і піднімемось з ним на одну з названих точок:

«Тогда представится древняя столица во всем её протяжении, и взор зрителя, теряясь в отдаленности, не находит ей конца: виден Кремль с золотыми главами, видны все бесчисленные и разнохарактерные, и разноцветные храмы с их блистающими куполами и с разнообразными колокольнями, видны здания, делающие честь художникам, видна Москва река с её изгибами, видны, наконец, деревянные домики, поля, рощи, сады, огороды. Смесь всех этих предметов образует картину единственную, возбуждающую в сердце зрителя изумление и какое-то неизобразимое благоговение, так что и взор и самые мысли тупеют, так сказать, при этой необъятной картине».


На цьому можна було б і зупинитися, проте, виявляється, згори краще видно й характерні особливості різних адміністративних дільниць і географічних частин Москви, тож дозволю собі продовжити цитування:

«Вся северная часть Москвы, за исключением крайней восточной и таковой же западной полосы до течения Москвы реки составляет главное место жизни и деятельности городской. Здесь соборы, монастыри, дворцы, здания вельмож, лавки и магазины, учебные заведения и увеселительные места, прекрасные улицы, привольные бульвары и сады; здесь святой Кремль, торговый Китай город, вечно кипящая жизнью Тверская улица, боярская Пречистенка и нарядный Кузнецкий мост с его заманчивыми французско-русскими вывесками. Замоскворечье резко отделяется от той части Москвы. Оно уже теряет характер столицы, в нем мало жизни, движения; тут много деревянных зданий, мало общественных учреждений. Это другой город, похожий более на губернский или хороший уездный городок. Между тем и эта огромная часть Москвы не без красы: здесь обращают на себя внимание различные благоугодные заведения, красивые купеческие дома с садами и всеми удобствами хозяйственной жизни. Вот чем именно Москва хороша, что с какой стороны на нее ни смотри, со всякой она представляет много предметов занимательных и важных! Северо-восточная и западная полосы Москвы наполнены почти исключительно фабриками. Юго- же восточная часть Москвы, полуостров между течением реки Москвы и Яузы, называемый Рогожскою частью, представляет собой совершенно новый характер, нисколько не похожий на другие части города. Здесь живут исключительно торговые люди; в каменных их домах дубовые ворота на запор, у окон нижних этажей железные решетки, жизнь их вся за оградой, и в нее проникнуть иностранцу или иногородцу довольно трудно…»



«Заїхали до Максимовича»
У Шевченковому щоденнику читаємо 18 березня:

«В первом часу поехали мы с Михайлом Семёновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской беседы»1. Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель учёного просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки2. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер»3, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

Ключові слова у цьому запису: «И грустно, и завидно». В сім’ї 54-річного Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною.

Згадаймо, що незадовго до того, наприкінці 1857 — початку 1858 років у Нижньому Новгороді Шевченко неодноразово проводив час у «хра-

_____________________



1 З осені 1857 року до весни 1858 року Михайло Максимович брав участь у редагуванні журналу «Русская беседа».

2 Поетова захопленість Марією Максимович стала відомою в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала вже 26 березня: «Говорят, Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от неё в восхищении».

3 Так назвав Шевченко вірш «Садок вишневий коло хати...» (1847 рік). Переїхавши з чоловіком у 1859 році з Москви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович завезла туди й автограф поета, дальша доля якого невідома.

мі Пріапа» мадам Гільде1 і якось записав у щоденнику, що й тут його знайшла нудьга. В той же час поет випадково побачив двадцятирічну Лідію Голіцину — «чернобровое милое задумчивое создание». 18 листопада 1857 року після невдалого, на його погляд, сеансу з написанням портрету Софії Варенцової Шевченко знову зустрів юну Голіцину: «Впечатление неудачного сеанса как ветром свеяло. Полюбовавшись на это кроткое создание, я во весь день был счастлив. Какое животворно чудное влияние красоты на душу человека».

Шевченко все життя прагнув до щастя з коханою жінкою і все життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо Шевченкові поетичні рядки: «Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..» Недавній епізод із Піуновою свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з «привабливою для Шевченка парою» (Іван Драч). Мабуть, не випадково він переписав на пам’ять дружині Максимовича саме вірш «Садок вишневий коло хати...», який є поетичним гімном сім’ї та коханню:

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.


Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

______________________



1 Скажімо, 1 листопада 1857 року занотував у щоденнику: «…Пошёл к маdame Гильде, где и положил якорь на ночь»; 26 листопада зафіксував: «…Отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде и там переночевал».

Марія Максимович була живим, але й недосяжним уособленням Шевченкових мрій про дружину. Родом з української землі, з рідної Київської губернії — красуня, мила, добра, розумна, серцем відчувала українську пісню, чарівна співачка. Мала добру освіту, грала на фортепіано, бо ж вийшла з панської, поміщицької сім’ї. Але ж із небагатої — безприданниця… Згадаймо, як наприкінці 1859 року Тарас Григорович відповідав своєму братові В.Г. Шевченкові1 на його пораду шукати собі дружини, ближчої за духовним й інтелектуальним рівнем, ніж проста сільська дівчина: «Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку. Так-то, брате мій!..»

Тепле та захоплене ставлення до «щирої землячки» відчувається й у щоденниковому записі від 21 березня:

«Вечер провёл у своей милой землячки М.В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!»

Знову ж таки, скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше — за рідною Батьківщиною, за

___________________

1 Шевченко Варфоломій Григорович (1821—1892) — троюрідний брат Шевченка та його свояк. Поет познайомився з ним у 1844 році. Першу частину цікавої документальної драми-колажу «Гора» Іван Драч назвав: «Варфоломій Шевченко — поміркована голова». Драч зазначає, що Варфоломій «вчив Тараса, як жити, ще до арешту. Поет не послухав... Коли поет наприкінці свого життя намагався влаштувати Варфоломія на кращу роботу, то саме так він характеризував свого названого брата: чоловік не дуже дурний і не дуже розумний, а дуже-дуже щирий...» Троюрідний брат Шевченка став для нього по суті рідним., користувався великим довір’ям поета, і Варфоломій усім серцем бажав «довести йому по смерті його, що був гідним того». За словами Пантелеймона Куліша, Варфоломій Шевченко така людина, що нею можна похвалитись перед усіма земляками.

Україною, за Дніпром...

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!


У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він в Петербурзі привів до Шевченка кріпосну дівчину з України, яка позувала художнику для картини «Дві дівчини». Тарас Григорович радів з того, що вона нагадала йому про Україну: «Як пташка з божого раю, нащебетала мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло».

Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 рік дає відповідь, що в Дев’ятинському провулку1 М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці. Перевіряємо інформацію за «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана знаходився в Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю2. Прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали по Маросєйці — вулиці,

________________________________

1 Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.

2 В травні 1858 року Максимович із дружиною виїхали з Москви в Україну. Коли в жовтні 1858 року Максимович повернувся в Москву без дружини, то поселився в іншому місці, про що повідомив Шевченка в листопаді 1858 року: «Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса». Поет тут у Максимовича не міг бути, як писали деякі дослідники. Проте Тарас Григорович неодноразово заходив до цього будинку в березні 1858 року, бо саме в ньому тоді жив Сергій Аксаков.

назва якої пов’язана з Україною1, про що скажемо далі.

Мабуть, що церква, яку згадує Шевченко в щоденнику і яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століття. Василь Баженов ставив її в один ряд з храмом Василя Блаженного. За переказом Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-Дам!»; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру цієї церкви. Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, побачена ним у молодості, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням старовинної російської історії. Втім, храм Успіння на Покровці був, скоріше за все, витвором... українського Майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колодний: «Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас не заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец»2

______________________



1 На цій вулиці у XVІІ — XVІІІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір, де зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Скорочена назва постоялого двору — Маросєйка — дала ім’я вулиці (у 1954—1990 роках — вулиця Богдана Хмельницького). Недалеко від постоялого двору в кінці ХVІІІ століття було зведено церкву Трійці, що в Хохловці. Взагалі в цьому районі склалася в середині ХVІІ століття слобода вихідців із України — Хохловка, пам’ять про яку збереглася в сучасних назвах Хохловської площі та Хохловського провулка. Тут же в Колпачному провулку, що між Покровкою і Хохловським провулком зупинявся гетьман Іван Мазепа.

2 Лев Колодный. Москва в улицах и лицах. Центр. — М.: «Голос-Пресс», 2004. С. 478.

Є дані, що на одній з капітелей церкви був напис: «Лета 7204 года (1695 — В.М.) октября 25 дня. Дело рук человеческих. Делал именем Петрушка Потапов». У його честь названо один із прилеглих провулків — Потаповський.

У Центральному державному архіві кінофотодокументів Росії зберігся документальний фільм, у якому зафіксовано варварське знесення церкви в 1936 році. На її місці тоді було влаштовано пивну.

(виділено мною. — В.М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати в Москву не «на заробітки», а разом із однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському постоялому дворі на Покровці.

Під час березневих зустрічей з Максимовичем Шевченко залишив йому ще один автограф вірша «Весенний вечер» («Садок вишневий коло хати...») та поезій «Пустка» («Заворожи мені, волхве...») і «Муза». Скоріше за все, Максимович сам попросив про це, оскільки він виявляв намір надрукувати кілька поезій Шевченка в журналі «Русская беседа» (до цього журналу було подано тоді повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Максимович побував у домі Щепкіна 26 березня, але не застав уже Шевченка, той вранці рушив на вокзал. Тоді він відправив у Петербург (через Григорія Галагана) листа: «Приїздив до тебе, по слову твому в дев’ять і привозив тобі «Гуся»1, і твого, і нашого, да тебе, лебедика, вже не застав. Бувай же здоровенький, на все добре — і пощасти тобі Боже!.. Посилаю тобі з паном Галаганом твого «Гуся» і мою тобі застольну віршу2 і отношеніє в контору «Русской Беседы» ... чтобы тоби доставили «Беседу» нашу за два прежние годы и за сей 1858 год. Не забувай же земляка свого щирого М.Максимовича».

Шевченко не забував, листувався з Максимовичем і продовжував захоплюватися його дружиною: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 22 листопада 1858 року нагадував їй у листі: «Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!.. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб

________________________



1 Мається на увазі так званий бартенєвський (неповний) список Шевченкового «Єретика».

2 Про вірш під заголовком «25 марта 1858», написаний Максимовичем на честь Шевченка і прочитаний цього числа на обіді у Максимовичів, розповімо далі.

ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині». В цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приреченої пророчості, бо ж так і сталося...

Марія Василівна відповіла Шевченкові наприкінці 1858 року: «Ви думали, що я і забула, чого Ви мене просили, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені Бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця...» 25 березня наступного року, тобто рівно через рік після знайомства в Москві, Шевченко писав Марії Максимович: «Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби. Як Бог поможе мені до мая місяця кончить мої діла з цензурою, то насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву прямо на Михайлову гору... Як Бог та ви поможете,то, може, й одружуся. Якби-то так сталося, дуже добре було б. Аж страх обісіло вже мені бурлакувати...» А 10 травня знову звертався до Марії Максимович з тією ж сумною жартівливістю: «...Посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала».

Що й говорити, Шевченко справді мріяв «убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті» (Іван Дзюба).

25 травня 1859 року поет виїхав з Петербурга і через Москву приїхав в Україну. В село Прохорівка він прибув 13 червня й прожив там понад тиждень, намалювавши портрети Марії та Михайла Максимовичів.
«Старий приятель не впізнав мене»
Повернемося до 18 березня 1858 року і заглянемо до Шевченкового щоденника:

«Расставшись с милою, очаровательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А.Н. Мокрицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались1».

«Школа живопису» — так Шевченко назвав Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, що з 1844 року було розташоване на М’ясницькій, у будинку Юшкова (тепер — № 21)2. Вдалося встановити, що Мокрицький жив у будинку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства, скульптури й архітектури. В училищі вчилися або викладали Олексій Саврасов, Василь Перов, Іполит Прянишніков, Василь Пукірєв, Ісак Левітан, Абрам Архипов, Сергій Коровін, Володимир Маковський, Аполлон Мокрицький… З училищем пов’язані імена Івана Шишкіна, Василя Полєнова, Валентина Сєрова, Аполлінарія Васнєцова, Сергія Іванова…

Педагог училища Аполлон Миколайович Мокрицький (1810—1870) — український і російський маляр, педагог, у 1818—1822 роках навчався в полтавському будинку виховання бідних дворян, попечителем якого був Іван Котляревський, а Михайло Щепкін якраз тоді служив у полтавському театрі. Навчався Мокрицький в Академії мистецтв, був учнем Карла Брюллова. З Шевченком познайомився ще до його викупу з кріпацтва, разом з Іваном Сошенком

____________________________



1 Щось подібне сталося через кілька місяців у Петербурзі, коли вже Шевченко не впізнав Костомарова, якого давно не бачив. Микола Іванович згадував: «У 1858 році ми побачилися знову у стінах Академії мистецтв. Тарас не впізнав мене. Цілу годину я не казав йому свого імені, і він усе ж не назвав його, поки не почув від мене самого. Тоді він заплакав і цим показав, що не тому не впізнав, що забув про мене».

2 Чотириповерховий будинок-палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова побудував за часів Катерини ІІ генерал-поручик Іван Юшков. У будинку багато світла, безліч кімнат, вестибюлей, сходів і колонад. Його напівротонду добре видно від М’ясницьких воріт. Академік Ігор Грабар приписав «будинок Юшкова» архітектору Василю Баженову, правда, за непрямими доказами.
клопотався про звільнення Шевченка від кріпосної залежності і влаштування на навчання в Академію мистецтв. У своєму щоденнику докладно розповів про це. 25 квітня 1838 року Мокрицький був присутній при тому, як Василь Жуковський у петербурзькій майстерні Брюллова вручив Шевченкові відпускну.

У щоденнику Мокрицького знаходимо кілька цікавих штрихів про ставлення до молодого Шевченка Брюллова та Жуковського. А ще Мокрицький згадує, як у квітні 1838 року разом із Шевченком відвідав Ермітаж: «Дуже корисною була наша розмова в цьому святилищі, і на цей раз більш ніж коли побачив я достоїнства творінь першокласних майстрів».

У 1842 році Мокрицький на власний кошт виїхав до Італії для вдосконалення художньої майстерності. Шевченко, до речі, ще раніше, на початку 1841 року сподівався, що за успіхи в малярстві його пошлють до Італії. Напівжартома писав 19 лютого до Григорія Квітки-Основ’яненка: «Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! А за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію, в самий Рим». Але в Італію офіційного відрядження в Академії не давали, й Тарас Григорович, очевидно, прагнучи побачити світ, у жовтні 1842 року виїхав із петербурга на пароплаві, що прямував до Стокгольма. 18 листопада писав популяризатору «Кобзаря» Пилипу Корольову: «Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я… так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель…» Втім, жодних слідів одержання Шевченком закордонного паспорта не виявлено, тож, очевидно, далі Ревеля (Талліна) він потрапити й не міг.

У грудні 1847 року, Шевченко написав листа до конференц-секретаря Академії мистецтв Василя Григоровича, з якого видно, що він майже переконався в марності сподівань на відрядження з Академії, але ще плекав надію на закордонну поїздку: «Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться бути. Я тепер заробляю гроші.., а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич». Пантелеймон Куліш також мав думку Шевченка «за границю спровадити», щоб він там «ширше по світу поглянув». Все це не збулося. Шевченко, як і Пушкін, не виїжджав за межі Російської імперії, не бував у європейських столицях. Як пов’язано це з тим, що саме «невиїздні» поети найбільш уособили споконвічну духовну сутність своїх народів, стали духовними символами нації? Питання, що чекає на грунтовну відповідь.

За час, коли друзі не бачилися, Мокрицький до 1848 року, вже за підтримки Петербурзької Академії мистецтв, знаходився за кордоном, а після повернення став академіком, працював професором Училища малярства й скульптури. Шістнадцять років він не бачив Шевченка і не впізнав змученого засланням та хворобою поета, проте зустріч, судячи з усього, була теплою, бо через день Тарас Григорович ще раз зайшов до давнього знайомого на М’ясницькій. Що робив Шевченко у Мокрицького на цей раз? «Отдохнул у него, полюбовался эскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга…»1. В очах Мокрицького, який уже

_______________________



1 З художником Василем Івановичем Штернбергом (1818—1845) Шевченко дружив під час навчання в Академії мистецтв, вони жили разом на одній квартирі в Петербурзі на 11-й лінії Васильєвського острова. На цей час молодий Штернберг уже побував у 1836—1838 роках в Україні, написав тут багато пейзажів та жанрових картин. Тривалий час жив і працював у Качанівці, в маєтку Г.С. Тарновського. Один із перших у Росії звернувся до тематики українського народного побуту. Його картини подобалися Карлу Брюлову. За картину «Свячення пасок у Малоросії» (1838 рік) Штернберга було нагороджено золотою медаллю Академії мистецтв. У Шевченковій повісті «Музыкант» читаємо: «…Я вспомнил картину незабвенного моего Штернберга “Освящение пасок”, и мне стало грустно...». Картина Штернберга на малоросійський сюжет і сьогодні виставлена в Третьяківській галереї. Золота медаль дала художникові право на відрядження до Італії для продовження освіти; влітку 1840 року виїхав до Італії, де помер від сухот у 27 років. Перед від’їздом Шевченко подарував йому примірник «Кобзаря», на якому написав вірш «На незáбудь Штернбергові»:

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся, —

Згадай мене, брате!

майже десять років був академіком Академії мистецтв, вчорашній засланець міг прочитати німе питання про те, чому Шевченкова доля склалася так нещасливо... «Людина з таким талантом!» Що він відповів би? Та відомо що! Він уже відповів усім і на всі віки: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу...»

Уявімо собі на М’ясницькій Тараса Григоровича, який прямував до будинку, що зберігся донині. У нас є можливість уважно розглянути шматок московського міського простору на репродукції гравюри середини ХІХ століття по акварелі І.Шарлеманя (зображено ту частину М’ясницької вулиці, де знаходився будинок Юшкова, тобто Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства). В «Алфавитном указателе к плану Мясницкой части» він числиться під № 199, а навпроти ми бачимо будинок Імператорського Московського поштамту (№ 200), двір якого був ще не забудований. Бодянський писав: «Смотрел выставку в художественном классе, что против почтамта...» Поштамт уже кілька десятиліть розміщався неподалік — у колишніх палатах сподвижника Петра І Олександра Меншикова, садиба якого розкинулася на початку ХVІІІ століття біля М’ясницьких воріт навпроти церкви святих Флора і Лавра. Цю грандіозну церкву видно на акварелі. Вона відома з 1547 року, коли ще була дерев’яною. В 1657 році поряд з нею було побудовано цегляну церкву, поновлену в 1851 році, й у такому вигляді її бачив Шевченко. Знесено 1935 року.

Ліворуч на картині височить славетна Меншикова вежа, що в Архангельському провулку, з церквою Гавриїла Архангела. Тарас Григорович обов’язково бачив її, хоч, мабуть, не знав, що вежу було зведено на початку ХVІІІ століття під керівництвом випускника Києво-Братської колегії, українського архітектора, художника і скульптора Івана Зарудного. Він прибув у Москву наприкінці 1690 року, затим за протекцією Івана Мазепи і при підтримці ректора Слов’яно-Греко-латинської академії, київського вченого Стефана Яворського навчався за кордоном. Повернувшись до Москви в 1701 році, Зарудний за вказівкою Петра І наглядав за всіма художниками та іконописцями Росії.

Письменник, інтелектуал, москвознавець Олег Волков, який називав Івана Зарудного «талановитим сином України», захоплювався Меншиковою вежею — «одним із найпоетичніших і найдосконаліших пам’ятників російської архітектури»1. Меншикова вежа вважалася «сестрою» Івана Великого, її висота спочатку навіть перевищувала на один метр відому дзвіницю, але згодом у главу вежі влучила блискавка, і після відновлення вона стала нижче. В народі говорили, що так Бог покарав будівельників вежі за порушення благочестивої московської традиції. До речі, вежа була одним із перших у Москві храмів, у якому з’явилася сюжетна скульптура: рельєфні зображення над входами — «Вхід у Єрусалим», архангели Гаврило й Михайло; забраження херувимів у капітелях колон і пілястр; рельєфні композиції на євангельські сюжети і т.ін. На вході до церкви тепер висить дошка, яка сповіщає, що вона збудована Зарудним. На жаль, Меншикову вежу вже давно не можна побачити у всій повноті, бо вона перекрита з боку Архангельського провулка церквою Федора Стратілата, зведеною ще на початку ХІХ століття. Зарудний побудував у Москві Спаський собор Заікопоспаського монастиря, де тоді містилася Слов’яно-Греко-Латинська академія, церкву Іоанна Воїна на Якиманці, яка, за оцінкою вже згаданого Волкова, «по праву вважається одним із кращих пам’ятників петровського часу»2, чимало інших культових і цивільних споруд.
______________________________

1 В дореволюційному виданні читаємо ніби спеціально про Меншикову вежу: «Украинское стремление форм храма вверх, отвечающее руководящей мысли стремления религиозно настроенного духа к небесам, и украинскую «ярусность», т.е. наслоение уменьшающихся четвериков и восьмериков в форме столба или башни».

2 Олег Волков. Москва дворянских гнёзд. — М.: Алгоритм. С. 172, 178, 181.
Зауважимо, що з другої половини ХVІІ століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив. У дореволюційному путівнику «По Москве» це визнавалося: «Весь новый строй храмовых форм был продиктован украинским духовенством, еще со второй трети ХVІІ века укрепившимся в Москве и внесшим в неё зачатки европейского просвещения и науки» (виділено мною. — В.М.).

Акварель Шарлеманя дає живе уявлення про московське вуличне життя. На передньому плані бачимо кінного водовоза, трохи далі — прольотку з візником біля неї та багату карету з трійкою коней, а ще — крита лінійка, запряжена парою коней і вершник на білому коні. Втім, усе це скоріше прогулянкові екіпажі, траспортне значення вулиці тоді ще було невеликим.

В полі нашого зору — понад півсотні москвичів та гостей міста. Найближче — рознощики якогось дрібного товару — один тримає його на голові, що було тоді характерно, інший — перед собою, та чоловік із візком на двох колесах. Біля входу до великого складу, мабуть купецького, що перед церквою, сидить сторож на стільчику; ліворуч, біля входу до двору поштамту, стоїть, очевидно, черговий. Неподалік — жінка з дитиною, скоріше за все, купує для неї солодощі, ще одна жінка з дитиною прогулюються по М’ясницькій. Кілька груп людей, які неквапно розмовляють, інші поспішають у своїх справах.

Над усім цим панує будинок Івана Юшкова, в якому тоді розміщувалося училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, а тепер спадкоємно — Російська академія малярства, скульптури і архітектури. Фасад будинку досі зберігає первісний вигляд, і саме на ньому хотілося встановити меморіальну дошку, присвячену Тарасу Шевченку.



1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка