Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка16/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

«Згадають і того дивака…»
Мені хотілося б дуже коротко згадати про роботу Бодянського в ім’я України у Товаристві, передусім, в «Чтениях», після смерті Шевченка й Щепкіна, тим більше, що наприкінці 80-х років минулого століття вийшла чудова книга Ольги Тодійчук1, яка переконливо показала його провідну роль у публікації джерел з історії України ХVІ—ХVІІІ століть та значний внесок ученого в розробку проблем історії України цього періоду через видання Товариства. Авторка відзначала «наполегливість і діяльну участь членів Товариства, в першу чергу його секретаря О.М. Бодянського, в розшукуванні й підготовці до видання документів, які збагатили джерельну базу вітчизняної історичної науки». Крім того, в «Чтениях» розкидано 112 статей і заміток самого Бодянського здебільшого у вигляді передмов до цих публікацій2. Зазначимо мимохідь, що навіть листи Бодянського, опубліковані пізніше, часто-густо перетворювалися в історичні есе. Скажімо, його лист до графа Сергія Строганова про стародавні російські й слов’янські монети, датований 27 грудня 1850 року, займає півсотні друкованих сторінок і є фактично самостійним науковим дослідженням, у якому не тільки описуються монети, а й даються грунтовні історичні довідки про персонажів на них зображених.

______________________



1 О.В. Тодийчук. Украина ХVІ—ХVІІІ вв. в трудах Общества истории и древностей российских. — К.: Наукова думка, 1989.

2 С.А. Венгеров. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской образованности до наших дней). Том V. — С.-Петербург, 1897. С. 64.
Про повну заглибленість Бодянського в роботу «Чтений» свідчить навіть те, що в останні роки життя на його столі замість скатертини стелили коректурні аркуші журналу. Українська проблематика в 60—70-х роках знаходилася в полі зору Бодянського й постійно відображалася на сторінках «Чтений». Досить нагадати, що з третьої книги «Чтений» в 1863 році Бодянський почав друкувати «Сборник галицко-русских песен» Якова Головацького. Ще на початку 1861 року Головацький дякував Осипу Максимовичу за те, що той взяв його зібрання: «Слава Богу и Вам щиросердечна подяка, що уже раз зборник мой песен народных прогляне на белый свет». Але Бодянський зізнавався, що довго зустрічав перепони в обнародуванні збірника, а 4 липня 1865 року інформував Головацького про хід видання: «Сборник Ваш галицких песен выйдет, по расчету, вполне разве в будущем году. Теперь к тому, что получено было мною от Вас, допечатывается все, что вышло у вас по этой части из приобретенного мною в прошлогоднюю поездку за границу. Затем последуют: разночтения, объяснения, примечания и т.п. В каком виде песни издаются, Вы увидите из помещенного уже в посылаемых Вам теперь книгах «Чтений». Когда же кончится, полагаю, можно будет подумать и о приложении к ним разных изображений (одежды и т.п.)…»

Насправді, збірник Головацького був настільки великим (в окремому виданні він склав аж чотири товстих томи), що друкування затягнулося на довгі роки. Бодянський захищав публікацію пісень, зібраних Головацьким, від нападків: «Желание же перечить из любви к переченью может войти в голову лишь тому милому существу, о коем Малороссияне говорят, что “у него не все дома, нема десятой клепки”».

Пісні, зібрані Головацьким, друкувалися в «Чтениях» з невеликими перервами аж до 1877 року, коли Бодянський помер, виконавши свій обов’язок перед українською Галичиною. За словами Миколи Сумцова, «издание этих песен было со стороны Бодянского большой заслугой».

З 1863 по 1873 роки Бодянський опублікував у «Чтениях» кілька важливих документів про діяльність православних святих Кирила і Мефодія, які відіграли визначну роль у розвитку слов’янського письменства і культури. В 1870 році він видав за списком ХІІ століття «Житие св. Бориса и Глеба» — синів київського князя Володимира Святославовича.

В 1873 році Бодянський пережив ще один важкий момент у виданні «Чтений», про який читаємо в архівній біографії вченого, складеній в університеті після його смерті: «… За статью против взглядов Любимова по поводу университетской реформы “Трилогия на трилогию” министр (Дмитро Толстой. — В.М.) обязал секретаря о всех, назначенных им для печатания статьях, докладывать предварительно в срочных заседаниях Общества. Граф Строганов после этого сложил с себя звание председателя… Новому председателю (Михайлу Погодіну. — В.М.) было высочайше повелено “чтобы все издания оного печатались не иначе, как с его разрешения и под его личную ответственность”»1.

Незважаючи на все це, в 1874 році «Чтения» вмістили навіть підбірку «Малороссийских заклинаний», складену П.Єфименком, а найголовніше опублікували «Реестры всего войска Запорожского после Зборовского договора с королём польским Яном Казимиром» з передмовою Бодянського. Осип Максимович уперше побачив цей документ влітку 1842 року в Варшаві у сенатора Варшавських департаментів Андрія Стороженка та лише через півтора десятиліття «Реєстри» потрапили до його рук з допомогою Миколи Стороженка. Після цього пройшло ще сімнадцять років, але наполегливий Осип Максимович усе-таки надрукував цінний документ зі своєю передмовою, в якій, зокрема, зазначав: «Многие, смотря на эти “Реестра козацкие”, могут, пожалуй, заметить мне: не лучше ли

______________________

1 Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 2, спр. 430, арк. 18-19.
было бы сделать из них одно лишь извлечение того, что покажется достойным извлечения в том или другом отношении? Конечно, можно бы удовольствоваться и подобным извлечением; но я гляжу на “Реестра” несколько иначе. Они мне казались важными для Малороссийского народа, особливо его Козачества…»

До Слов’янського з’їзду в Москві (1867 рік) Бодянський приурочив офіційну записку про діяльність Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, в якій щодо журналу «Чтения» написав таке: «Не мне, конечно, члену и секретарю Общества, оценивать деятельность его на поле отечественного бытописания; скажу только, что оно всегда старалось, по мере средств, бывших в его расположении, и усердия членов, составлявших его в известную пору, исполнить возложенную на него Уставом его задачу. В какой мере удалось это ему — о том произнесет неумытный суд та самая История, которой оно служит». Проте в приватному листі Бодянський якось висловився з потаємною надією: «Статься может, помянут когда-нибудь и того чудака, что почти без всяких средств, сумел, однако же, всеми забытое “Общество”, спавшее более 40 лет, не только пробудить к жизни, но и поставить его в голове всех прочих ученых обществ, не задолжав никому ни гроша, и не получая за все свои труды и подвизания также ни гроша».

В контексті цієї книги мені хотілося згадати українського дивака, який впродовж усього московського життя не забував про свою Батьківщину і, як міг, працював у російській столиці «на славу нашої преславної України».

«Звістку цю привіз Шевченко»
Повернемося до розмови Бодянського з Шевченком 18 березня 1858 року. Очевидно, що тоді поет дізнався від нього про роботу братів Осипа і Федора Бодянських над збіркою українських народних пісень, бо розповідав про неї у Петербурзі. Олександр Лазаревський у згаданому листі писав: «Особенно порадовались, что наконец знаменитый Ваш сборник увидит свет; весточку эту привёз сюда пан Шевченко» (виділено мною. — В.М.).

Друзі та знайомі Бодянських уже давно знали про підготовку ними пісенного збірника, до публікації якого Осип Максимович все ніяк не міг приступити, хоч і мав під началом журнал — «Чтения». Передусім, про це вже давно було відомо саме Шевченкові, адже ще в липні 1844 року Бодянський написав йому, що збирається «печатати… свій запас наських пісень». Відсрочку вчений пояснював завантаженістю роботою, від якої голова ходуном: з одного боку, кафедра, де всякий крок треба самому прокладати, а з другого — Товариство зі своїм журналом, який усією своєю вагою лежить майже на ньому одному.

Втім, коли Пантелеймон Куліш запропонував Бодянському передати йому зібрані братами пісні, той відмовив, і Куліш писав Осипу Максимовичу в вересні 1846 року: «Отказ ваш в сообщении мне песен не только не огорчает меня, но восхищает. Печатайте! (Только, ради Бога, отмечайте, где какя песня записана и не составляйте из двух одной)». В тому ж таки 1846-му письменник і вчений Яків Головацький, якому Бодянський ще минулого року надіслав до Львова «Кобзар» і «Гайдамаки» Шевченка, вже вдруге повідомляв Осипа Бодянського, що він готовий передати до його великого збірника свої пісенні записи. Вирішивши нагромаджувати свій пісенний матеріал, Осип Максимович разом з тим не став затримувати готову збірку пісень, передану Головацьким, і почав друкувати її в «Чтениях» 1848 року, але тут уже завадила відома нам «флетчерівська історія». Між іншим, обережний і досвідчений Бодянський зробив мудро: «А чтобы помещение песен в издании Исторического общества и притом песен, хотя и русских, но не Руси Московской, не могло возбудить каких-либо толков и пересудов, то я предпослал, прежде всего, собрание песен великорусских, принадлежащее Петру Васильевичу Киреевскому…»1. Дуже цікавий і яскравий штрих до умов, за яких Осип Максимович друкував українські джерела. Зауважу, що з зібрання Кирєєвського він опублікував насамперед твори напівцерковного походження, так звані «духовні вірші», тобто найменш цінну частину, але найбільш вигідну з огляду на цензуру.

«Були й інші, ще важливіші причини, що спонукали О.Бодянського підійти з особливою відповідальністю й сумлінністю до задуманого ним видання українських народних пісень, у якому передбачалось врахувати найбільшу кількість варіантів (“різнослів’я” за термінологією О.Бодян-ського). Потреба саме в такій збірці зумовлювалася станом української фольклористики середини ХІХ ст., зокрема браком узагальнюючих видань, що охоплювали б першоджерельний пісенний матеріал усіх жанрів з усієї етнографічної території»2. Такий підхід робить честь Бодянському, котрий як ніхто відчував потребу в грунтовному, науково забезпеченому виданні українських народних пісень, вільному від випадкового й сумнівного матеріалу, від перекручень і неточностей.


____________________

1 Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849—1850 гг. // Русская старина, 1888. Т. 60. С. 402.

2 О.І. Дей. Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських. В кн. Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К.: Наукова думка, 1978. С. 28—29.

Далі Бодянський продовжував примножувати пісні й варіанти для задуманого зібрання і не втрачав надії випустити його в світ. У документах ученого нерідко зустрічаються підтвердження цьому. Скажімо, в щоденнику Бодянського за грудень 1849 року є запис про зустріч з Гоголем 21 грудня, під час якої «разговор перешёл к сборнику малороссийских песен, который я по весне показывал ему и который намеревался помещать в “Чтениях…”» 1 листопада 1852 року Бодянський занотував в щоденнику: «В проезд свой в Петербург из Малороссии П.А. Кулиш отдал мне все свои списки малороссийских песен на отдельных листиках из печатных сборников. Тут же и все те, которые находятся в сборнике Ходаковского, принадлежащем М.А. Максимовичу, и которые я сам лет 20 назад сделал для себя точно также и из одного с ним источника». В червні 1853 року Куліш знову заїхав до Бодянського: «хвалился очень удачной поездкой, где собрал довольно неизвестных доселе “Дум” у одного бандуриста-шута Черниговской губернии, Сосницкого уезда, и подарил их мне…»

З того часу багато води спливло до зустрічі з Шевченком, але збірник ще не вийшов. Утім, сам Бодянський вважав, що народні твори ніколи не втрачають своєї ваги: «Я не раскаиваюсь, что по сю пору не видал ещё ни песен, ни пословиц: когда подумаю, в каком виде явилось бы то и другое 10-ть лет тому назад, и в каком теперь — слава те Христе!» Він не каявся, що досі не видав ще ні пісень, ні прислів’їв: коли подумаю, в якому вигляді з’явилось би те й інше десять років тому, і в якому тепер — слава тобі Христе! Звичайно, життя людське яко квіт польний, але живий живе й гадає.

За спогадами сучасників, у зібранні братів Бодянських нараховувалося близько 8 тисяч пісень. За його життя збірка так і не побачила світ. А видана була в Києві аж 1978 року до 170-річчя з дня народження і 100-річчя з часу смерті Бодянського та в переддень VІІІ Міжнародного з’їзду славістів. Мені довелося взяти участь в організації та роботі цього з’їзду, і я пам’ятаю, з якою увагою поставилися зарубіжні українці до книги, що вийшла в світ якраз перед славістичним форумом чималим тиражем — 8 тис. примірників.

Збірці передувала вже цитована вище глибока й грунтовна передмова Олександра Дея «Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських», у якій зроблено висновок, що спадщина братів Бодянських «є багатим внеском в науку про народну творчість». Про самого Осипа Бодянського було зазначено: «...Можна без перебільшення сказати, що О.Бодянський був на свій час одним із найвидатніших знавців слов’янських пісень, висловив багато власних думок про них і оригінальних спостережень. Особливого значення заслуговує його цінний внесок у справу збирання, дослідження та видання української народної пісенності».

Де жив у 1858 році Осип Бодянський, до якого приходили і Щепкін, і Шевченко. Виявилося, що в Газетному провулку, на його початку в будинку Ігнатьєва (не зберігся). Цю адресу називав сам Бодянський в щоденнику 12 червня 1853 року: «…В доме Игнатьева, в Старом Газетном переулке близ Никитского монастыря1, № 6, в здании прямо против ворот и колодца2…» Проте, чи жив він там і пізніше? Скажімо, в «Книге адресов жителей Москвы» за 1855 рік читаємо: «Бодянский Иосиф Макс., Ст. Сов., (Испр. долж.)3, Твер. ч., в Газетн. пер., д. Игнатьева». Отже: Бодянський Йосип Максимович, статський радник, (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік, коли Шевченко відвідав Бодянського, ця адреса

_____________________

1 Нікітський монастир, який і дав назву Великій Нікітській вулиці, було знесено в 1933 році (знаходився на місці нинішнього № 7). В ньому бував Олександр Пушкін.

2 Колодязі, як і церкви та монастирі, в ті часи служили важливими поштовими знаками, поскільки їх у місті було небагато.

3 «Исправлять должность» — займати посаду.

підтверджується. На той час будинок належав статській радниці Софії Ігнатьєвій.

Назва провулка з’явилася в 1780-х роках і пов’язана з тим, що в ньому знаходилася друкарня Московського університету, в якій друкувалася в 1756—1811 роках газета «Московские ведомости»1. Вона продавалася тут же, в «газетній лавці», а поскільки доставки газети додому в той час не було, то передплатники забирали тут свій примірник.

У березні 1858 року Шевченко зустрічався з Бодянським один раз і наодинці. Проте значення цієї вечірньої зустрічі важко переоцінити. Шевченко напевне подякував професору, який не забув його у важкі роки заслання. Та найголовніше поет, як і в попередні зустрічі, отримав від історика в акумульованому вигляді величезний обсяг інформації, такий потрібний для нього, роками відірваного від України. Бодянський занурив Шевченка в новітні публікації з історичної тематики, розповів про свою дослідницьку працю в україністиці.

Ніхто інший, навіть Максимович і Щепкін, не був заряджений українським духом так, як Бодянський. Якщо у Олександра й Олени Станкевичів Шевченко міг «весело, попросту побалакати про Малоросію», а в родині Сергія Аксакова відчути «щиру сердечність у ставленні до Малоросії», то тільки в Бодянського поет міг «наговоритися досхочу про слов’ян і про земляків особливо», й отримати новітню наукову інформацію.

Не забудьмо, що серед земляків, які пішли з життя, вони обидва ставили на перше місце незабутнього Гоголя, у сприйнятті Шевченка Бодянський, як і Щепкін, був живою сполучною ланкою між ним і Гоголем. Тому можна не сумніватися, що ім’я Гоголя прозвучало в той вечір.

______________________

1 У 1858 році будинок Університетської друкарні з книжковою лавкою знаходився на Страсному бульварі.

Бодянський у Гоголя
Нагадаю, що саме Бодянського просив поет у листі з Новопетровського укріплення помолитися Богу на могилі Гоголя за його праведну душу. Шевченко знав, що для Гоголя Бодянський був одним із близьких людей, він занотував свої розмови з письменником, переписував його невидані статті та листи, так що пізніше їх було опубліковано завдяки вченому. Починаючи з осені 1852 року, Бодянський занотував у щоденнику розмови з приводу гоголівської спадщини з Сергієм Аксаковим, Євдокією Єлагіною, Михайлом Погодіним, Михайлом Щепкіним, Пантелеймоном Кулішем. Останній, зокрема, подарував Бодянському два листи Гоголя до свого друга Герасима Висоцького, написані в Ніжині 17 січня і 26 червня 1827 року. Надрукувавши їх у книзі «Опыт биографии Н.В. Гоголя» (1854 рік), Куліш повідомив, що оригінали знаходяться у Бодянського. До речі, вчений відзначив у щоденнику 29 січня 1854 року, що в розмові з Кулішем про цю книгу, «я ему рассказал, что поводом к сочинению “Ревизора” было истинное происшествие, случившееся, как было мною уже замечено, в Бессарабии с П.Свиньиным1 и рассказаное мне его близким родственником, что он тут же и записал для памяти…» Бодянський був причетний до підготовки Кулішем статті «Выправки некоторых биографических известий о Гоголе», надрукованій 1853 року в журналі «Отечественные записки» та книги «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя». Ще до підготовки біографічних книг про Гоголя Куліш запитував саме Бодянського в листі від 1 листопада 1849 року: «Что делает Гоголь?»

________________________________



1 Свін’їн Павло Петрович (1788—1839) — літератор, засновник журналу «Отечественные записки».

В щоденнику Бодянського є запис від 31 вересня 1851 року про вечір у Сергія Аксакова: «Перед началом Гоголь… между прочим, заметил, что первую идею к “Ревизору” его подал ему Пушкин, рассказав о Павле Петровиче Свиньине, как он, в Бессарабии, выдавал себя за какого-то петербургского важного начальника...»

Документи свідчать, що Гоголь по-доброму ставився до Бодянського, цінував спілкування з ним. Зі слів Бодянського, письменник після повернення з Єрусалима понад півроку брав у нього уроки сербської мови. Досі залишалися практично невідомими рядки, звернені до Бодянського, які Гоголь 21 березня 1839 року вписав у послання Михайла Погодіна з Риму до славіста, котрий подорожував тоді по слов’янській Європі: «И я при этом тоже пользуюсь этим очень приятным для меня случаем. Вы не дали мне своего адреса, и потому я к вам не писал; притом же вы писали, что будете скоро в Риме. Очень благодарю вас за ваше письмо. Надеюсь увидаться с вами в Праге, или лучше в Мариенбаде, и поговорить о многом интересном для нас обоих. Прощайте и будьте здоровы. Искренне вас любящий земляк Н.Гоголь».

Літератор Микола Берг писав у спогадах про Гоголя і Бодянського, що в гурті Гоголь тримався частіше збоку від усіх: «Он изменял обыкновенным своим порядкам, если в числе приглашённых вместе с ним оказывался один малороссиянин… Каким-то таинственным магнитом тянуло их тотчас друг к другу: они усаживались в угол и говорили нередко между собой целый вечер, горячо и одушевлённо, как Гоголь (при мне по крайней мере) ни разу не говорил с кем-нибудь из великоруссов».

Спогади Данилевського свідчать, що Бодянський, який і познайомив його з Гоголем, говорив з письменником на серйозні, навіть потаємні теми. Ось тільки один сюжет:

«— А что у вас за рукописи, — спросил Бодянский, указывая на рабочую, красного дерева, конторку, стоявшую налево от входных дверей, за которою Гоголь перед нашим приходом, очевидно, работал стоя.

— Так себе, мараю по временам! — небрежно ответил Гоголь.

На верхней части конторки были положены книги и тетради; на её покатой доске, обитой зеленым сукном, лежали раскрытые, мелко исписанные и перемаранные листы.

— Не второй ли том «Мертвых душ?» — спросил, подмигивая, Бодянский.

— Да… иногда берусь, — нехотя проговорил Гоголь: — но работа не подвигается; иное слово вытягиваешь клещами.

— Что ж мешает? У вас тут так удобно, тихо.

— Погода, убийственный климат! Невольно вспоминаешь Италию, Рим, где писалось лучше и так легко… А тут еще затеял новое полное издание своих сочинений.

— Скоро ли оно выйдет?

— В трех типографиях начал печатать, — ответил Гоголь: — будет четыре больших тома. Сюда войдут все повести, драматические вещи и обе части “Мертвых душ”. Пятый том я напечатаю позже, под заглавием “Юношеские опыты”. Сюда войдут некоторые журнальные статьи из “Арабесок” и прочее.

— А “Переписка”? — спросил Бодянский.

— Она войдет в шестой том; там будут помещены письма к близким и родным, изданные и неизданные... Но это уже, разумеется, явится... после моей смерти.

Слово “смерть” Гоголь произнес совершенно спокойно, и оно тогда не прозвучало ничем особенным, в виду полных его сил и здоровья».

Якось ми зайшли в будинок на Нікітському бульварі, 7, де жив і помер письменник, разом із академіком Миколою Жулинським. На той час у вченого виходила в світ у газеті «День» серія статей про Шевченка і Гоголя під назвою «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь». Микола Григорович писав: «Тарас Шевченко і Микола Гоголь — дві безсмертні постаті, що найяскравіше репрезентують українську духовність і є «послами» нашої культури в усіх усюдах. Але ж які різні ці генії! Один поставив свій унікальний дар на службу культурі загальноімперській, інший — звершив диво: відродив рідне українське

слово, піднісши нашу літературу на рівень світовий…».

Ці рядки нагадали мені Сергія Єфремова, який наприкінці 20-х років минулого століття писав: «Гоголь і Шевченко — обидва почали нову сторінку кожен в історії свого письменства, але на цьому схожість їх і кінчається. Далі шляхи розходяться, як непримиренних антагоністів у роботі, в способах її і в наслідках...Ці дві великі постаті найвизначніших українців ХІХ ст. на віки лишаться, як пам’ятник тієї трагічної боротьби, що через неї український народ ішов до кращої будуччини».

Втім, якщо хто справді прагне заглибитися в порівняльно-типологічний розгляд теми «Гоголь і Шевченко» на новітньому рівні, то раджу звернутися до грунтовної й унікальної монографії Юрія Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме…», за яку він отримав у 2004 році Національну премію України імені Тараса Шевченка: «Те, що в Шевченка народжує нестримний гнів, сарказм, грізні інвективи, рішучість будь-що йти проти течії, ламати осоружні історіографічні кліше, валити загальновизнані авторитети, — те в Гоголі викликає лишень розгубленість, непевність, душевну смуту, бажання ухилитися, промовчати, притаїтися… Там де Шевченко безоглядно відкритий і цілісний у своєму національному почутті, Гоголь замкнений, інтровертний, згубно роздвоєний… Два різних пагони одного етнічного дерева. Дві типологічно несхожі іпостасі національного характеру…»
Гоголь про Шевченка
Як Гоголь ставився до Шевченка? Григорій Данилевський залишив спогади про те, як восени 1851 року Бодянський познайомив його з Гоголем. Заговорили про поезію і поетів...

«— А Шевченко? — спросил Бодянский.

Гоголь на этот вопрос с секунду помолчал и нахохлился. На нас из-за конторки снова посмотрел осторожный аист…»

Ось це свідчення наштовхує на думку, що все сказане затим Гоголем враховувало присутність Данилевського, який працював тоді в Міністерстві народної освіти чиновником з особливих доручень у товариша міністра народної освіти Авраама Норова. Данилевський сам писав, що Бодянський, представляючи його Гоголю, сказав йому, що він «служить при Норові».

« — Как вы находите Шевченко? — повторил свой вопрос Бодянский.

— Хорошо, что и говорить, — ответил Гоголь. — Только не обидьтесь, друг мой, вы — его поклонник, а его личная судьба достойна всякого участия и сожаления.

— Но зачем вы примешиваете сюда личную судьбу? — с неудовольствием возразил Бодянский, — это посторонее… Скажите о таланте, о его поэзии…

— Дегтю много, — негромко, но прямо проговорил Гоголь, — и даже прибавлю, дегтю больше, чем самой поэзии. Нам-то с вами, как малороссам, это, пожалуй, и приятно, но не у всех носы, как наши. Да и язык…»

Бодянський не витримав, став заперечувати і розгарячився. Гоголь відповів йому:

« — Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина, какою является Евангелие для всех

христиан…1 А вы хотите провансальского поэта Жасмена2 поставить в уровень с Мольером и Шатобрианом!

— Да какой же это Жасмен? — возмутился Бодянский. — Разве их можно равнять? Что вы? Вы же сами — малоросс!

— Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, — продолжал Гоголь… Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника… Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту… Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни, он должен прежде всего поставить себя перед лицом Того, кто дал нам вечное человеческое слово…»3.

______________________



1 Микола Жулинський зауважує, що «відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно — він спровокував кризу та започаткував роздвоєння національної свідомості». На думку Юрія Барабаша, мовна двоїстість, ставши складником двоїстості національної свідомості, втрати ідентичності, водночас виступила і їх чинником, каталізатором гострої психологічної роздвоєності.

2 Жак Жасмен (1798—1864) — французький поет, один із засновників і головних діячів (поряд з Ж.Руманілем і Ф.Містралем) культурно-національного руху за відродження провансальської літератури, традиції поезії трубадурів.

3 Григорий Данилевский. Знакомство с Гоголем // Исторический вестник. Историко-литературный журнал. Том ХХVІ.С.-Петербург, 1886. С. 478—479.

В свій час Михайло Грушевський назвав Гоголя одним із найславніших синів України, одним із найгеніальніших людей, яких дала Україна. Вчений зазначав:

«Гоголь виріс на руїнах старої Гетьманщини, не підозрюючи, що зі смертю козацького устрою не перестала жити Україна. В тій сфері, де він виховувався під виключним пануваннєм «єдиної правдивої російської літератури й культури», ніхто не підозрівав сього… Гоголь, підогрітий мріями на непривітній чужині про свою Малоросію, і тим чисто етнографічним інтересом, який побачив до українства в петербурзьких інтелігентських кругах, став ентузіастичним співцем українського життя, що вимирало на його очах під новими впливами, новими формами, поетом давньої України, безповоротно похороненої. Він обсипав розкішними квітами творчості сю Україну, що представлялася йому дорогою, прекрасною покійницею; овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозрюючи її близького воскресіння, не підозрюючи вічного життя під шкарлупою півзотлілих форм…»

Грушевський висловив припущення, що коли б замість Петербурга, Рима, Москви Гоголь пожив би в Україні, ввійшов до харківського гуртка 1830-х років та київського 1840-х років, його літературна спадщина, мабуть, не була б великоруська. Вчений наголошував, що у Гоголя було глибоке українське почуття. Він сильно відчував різницю української і великоруської мови. В теорії він припускав зовсім свідомо можливість українського самопочуття, хоч сам у собі його не бачив різко вираженого.


Гоголь ще щось говорив у такому дусі, але Бодянський, очевидно, ображений, замовк і замкнувся, наче й не він ставив питання про Шевченка. Згодом Осип Максимович піднявся й сказав коротко: «Ну, мы вам мешаем, пора нам и по домам!»

Тільки коли Данилевський з Бодянським вийшли на Нікітський бульвар, Осипа Максимовича прорвало:

«Странный человек! На него — как найдет! Отрицать значение Шевченка! Вот уже, видно, не с той ноги сегодня встал».

Мені довелося зтикатися з твердженням, що Данилевський приписав Гоголеві слова, які той нібито насправді не говорив, адже цитовані спогади з’явилися на світ аж через три з половиною десятиліття. Втім, пам’ятатимемо, що Данилевський, так би мовити, застрахувався: «Вышеприведенный разговор Гоголя я тогда же сообщил на родину близкому мне лицу, в письме, по которому впоследствии и внёс его в мои начатые воспоминания. Мнение Гоголя о Шевченко я не раз, при случае, передавал нашим землякам. Они пожимали плечами и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще всё тогдашнее настроение Гоголя».

Нагадаю, що в передмові до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах Іван Дзюба і Микола Жулинський наголосили, що «немає підстав не вірити Г.Данилевському, який згадує

_________________________

Так само Грушевський підкреслював той величезний вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя: «Люди наших поколінь певне тямлять, скільки завдячили їм в розвою й усвідомленні своїх українських симпатій!» З цієї причини, а також з огляду на українське почуття Гоголя, «ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості. Не цілою своєю творчістю, не цілою своєю гігантською фігурою, але деякими сторонами своїми він належить сюди».

Грушевський рішуче виступав проти того, щоб протиставлювати Гоголя українському рухові, як щось принципово йому противне. На всякі такі спроби і заходи ворогів українства,зазначав учений, ми мусимо повторити його власну фразу з його листа: «Він наш, він не їхній!»…


розмову О.Бодянського з М.Гоголем восени 1851 року», тобто наведеним вище словам Гоголя.

Але в позиції та словах Гоголя був і глибший сенс, який у свій час тонко вловив Сергій Єфремов. Він звернув увагу на те, що Гоголь, який «сам для себе не міг визначити, “яка в нього душа”, в особі свого земляка з певно-визначеною й виразно-виявленою національною і політико-соціальною “душою” міг почувати, коли хочете, певний докір...» Найбільше це сублімувалося в питанні про мову: «...Гоголь не міг не почу-вати й того, що саме Шевченко з його репутацією безкомпромісно на даному пункті був для його живим докором. Принаймні, в епізоді, переказаному в споминах Данилевського, можна вловити й нотку самооборони, те апологетичне завзяття, яке, обороняючи себе од угадуваних закидів, силою розгону, реакції перегинає палицю в другий бік».

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка