Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка14/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33
Холодним вітром од надії

Уже повіяло.
Зникла колишня щирість і безпосередність, відчувалася взаємна відчуженість. На це звернув увагу ще Олександр Кониський: «Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою!» Богдан Лепкий свого часу потрактував цю зустріч, як «сумовиту». Він писав, що княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Шевченка. Правда, з неволі посилав поет їй свій словесний портрет, як солдата лисого й опущеного, але Варвара Рєпніна, судячи з усього, в душі зберегла Шевченка таким, яким востаннє бачила, — молодим, повним енергії, темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, красивим. «Тепер явився їй передчасний старець, з довгими, сивими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею лишався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання».

Російський журналіст Микола Ашешов1, який у розпалі громадянської війни видав у Петербурзі цікаву брошуру про Тараса Шевченка, писав: «…Побачення було холодним: десять років заслання, а, можливо, й нові суспільні настрої розділили ці дві душі, колись рідні…»

Наприкінці 20-х років минулого століття Сергій Єфремов написав: «Перший візит у Москві був — їй, може з хвилюванням, згадками про минуле незабутнє. Але час і ріжні інтереси вже простяглися між ними минулим і цією давно сподіваною хвилиною й одбилися — розчаруванням». Ще один лапідарний коментар до цієї зустрічі з академічних «Примечаний» до видання «Дневника» Шевченка в 1931 році: «Встреча Шевченка с Репниной во время его проезда через Москву в 1858 году не оживила их отношений, загубленных длинным рядом лет каторжной жизни Шевченка»2. За словами Павла Зайцева, «зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів».

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

_________________

1 Ашешов Микола Петрович, народився в 1866 році, син селянина. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Літературну діяльність почав у газеті «Русская жизнь» в 1892 році. Будучи висланий із столиць, в 1893—1894 роках редагував «Самарську газету», а в 1895—1897 роках — «Нижегородский листок». У 1898 році переїхав у Москву, де працював у «Курьере», а з 1900 року жив у Петербурзі, співробітничав у виданнях «Новости», «Неделя», «С.-Петербургские ведомости», «Образование», зокрема з питань літературної критики.

Микола Ашешов не згадується в «Шевченківському словнику».



2 Т.Г. Шевченко. Дневник. — М.-Л.: Academia, 1931. С. 360.

Маємо також можливість прочитати художню трактовку зустрічі Шевченка з Рєпніною в романі про Шевченка відомого польського перекладача і літературознавця Єжи Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія»:

«У Шевченка було велике бажання зустрітися з княжною Варварою. Її терпляче і саможертовне почуття викликало вдячність і найвищу повагу. Скільки ж то літ вони не бачилися?

Схвильовано переступив він поріг невеликого палацику, розташованого в центрі Москви. Княжна, попереджена про його візит, чекала в салоні. Серце її стукотіло, як молоток.

Привітавшись і придивившись одне до одного, обоє відчули дивне розчарування.

Чоловік, який стояв перед княжною в шанобливій позі, дуже мало мав спільного з тим поетом, чий образ вона берегла в пам’яті. Це був старий чоловік з великою посивілою бородою, з чорною пов’язкою на лобі, з прищами на лиці, з глибоко запалими очима, виснажений, блідий і несло від нього якимось поганим тютюном.

Княжна розгубилася. Відчула себе так, ніби хтось заподіяв кривду або невдало пожартував. Вона забула, що Шевченко повертається з довгої страшної неволі. Почала йому читати мораль і повчати, як остання ханжа.

Шевченко дивився на неї з болем і здивуванням. Розмова тривала недовго. Прозвучала як фальшивий акорд. Аж коли Шевченко вийшов, княжна опам’яталась і кинулась до дверей. Хотіла наздогнати його, перепросити, цілувати йому руки...»

Навряд чи в Рєпніної з’явилося таке бажання. Хіба-що на мить. Бо ж у неї був ще цілий тиждень, щоб огорнути теплом поета, проте вона не зробила цього й при другій зустрічі 24 березня, коли Шевченко з Щепкіним заїхали до неї додому наступного після Пасхи дня. Більше того, вже ніколи їх особисті стосунки й листування не поновилися. Це свідчить про ту прірву, що розверзлася між ними. Хоча Шевченко не хотів цього, просив Щепкіна у листі від 13 листопада 1858 року: «Поклонись В.Н. Репниной…» Лише через чверть століття в листі до Федора Лазаревського Рєпніна зізналася: «По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге». В 1887 році знову підтвердила в журналі «Русский архив»: «Я видела Шевченка два раза в проезде его через Москву в Петербург и, к сожалению моему, переписка наша не возобновилась». Напевне, змучений засланням і хворобою бородатий поет видався їй тільки «совершенной изнанкой бывшего Шевченка», як сам він висловився в 1849 році в листі до княжни...

Але ж справді глибокі, душевні, співчутливі стосунки не залежать від зовнішнього вигляду та стану здоров’я приятеля чи друга. Ніхто, крім Рєпніної, не відштовхнув у Москві Шевченка. Та ще нагадаю, що лише через місяць після зустрічі з Рєпніною, в квітні 1858 року змученим поетом щиро захоплювалася юна Катерина Юнге: «Кроме симпатии, которую возбуждали его горькая доля, его поэтическая натура, нельзя было не полюбить этого человека за незлобивое серце, за почти беспомощную доверчивость... Какой Шевченко милый, как я люблю его!.. Я Шевченку с каждым днём больше люблю...» Таки було за що любити беззахисного українського генія.

Після зустрічі з Рєпніною в щоденнику Шевченка з’явився іронічно-гіркий запис: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?»1.

__________________________________________



1 Шевченко був недалекий від істини. Родич Рєпніної граф С.Шереметєв писав стосовно тих років: «...Сошлась она с приходским священником отцом Николаем... Он был её духовником и оказывал ей нравственную поддержку среди забот и житейских треволнений».
...Сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!
Втім арбатка М.Шагінян показала, що ще в Яготині Варвара Рєпніна читала Шевченкові моральні прописи, а Іван Дзюба влучно написав, що почуття княжни «в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства». Власне сама Рєпніна зізнавалася: «Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені». Вона ще в 1844 році зізнавалася Шевченкові, що тоді відчувала: «…Я Вам надоела, как горькая редька и что роль совести Вашей, которую я себе присвоила, Вам казалась непозволенным завоеванием или просто присваиванием». В цьому вся драма їх стосунків. Навіть після того, як Шевченко в 1844-му від’їхав у Петербург, Рєпніна намагалася в листах направити його на праведний шлях: «Вы бы с молитвою в сердце и с сильною волею принялись за перевоспитание своё…»; «оставьте злых людей», «слишком часто я вас видела таким каким не желала бы видеть никогда», «ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми»; «не увлекайтесь дурными Вашими знакомыми»; «оставьте злых, глупых, гадких»...

Починаючи з Михайла Чалого, довго вважалося, що Рєпніна «своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси». Насправді ці напучування викликали у Шевченка внутрішній протест, тим більше після тяжких років заслання. У Маріети Шагінян читаємо: «Когда, после ссылки, он снова встретился с княжной в Москве и над ним, еще, в сущности, не старым, тяжкий опыт десяти лет прошел, как буря над лесом, превратив его в больного, облысевшего старика, а ее, уже старуху1, “счастливо переменил”, округлил и омолодил, Шевченко коротко записал в своем дневнике 17 марта 1858 года:

“Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?”

Молитвы и подавленные страсти; мировоззрение, выросшее на отказе, нетерпимое к себе и другим, но овеянное дымкой большой поэзии действительно прекрасной и доброй души, — таков был новый друг Шевченко, встреченный им в Яготине и тотчас же страстно его полюбивший. Между этим другом и воздухом беспечной Мосевки была целая пропасть. Яготин и Мосевка2 исключали друг друга, тут была антипатия глубже человеческой, — антагонизм двух эпох, двух разных ми-ровоззрений».

Якщо не розглядатимемо ці два світогляди виключно в класовому розумінні, то можна сказати, що Шагінян досить точно вказала на давні витоки холодної московської зустрічі Шевченка й Рєпніної.

18 березня Тарас Григорович уже «легально» виїхав у місто зі Щепкіним. Проте наступного дня писав Михайлу Лазаревському: «Сьогодні був у мене доктор і ранше Великодньої неділі не пускає мене в дорогу. А його, розумного, треба послухать...»3. Таким чином, поет оцінив успішне лікування, здійснюване Дмитром Міном. В одному з листів до Щепкіна з Петербурга наприкінці 1858 року він просив поцілувати і Міна,

___________________

1 Варварі Рєпніній йшов п’ятдесятий рік, і це був уже не той вік, в якому легко розпалити знову вогнище старих почуттів, які охоплювали її в Яготині.

2 Мойсівка (Мосівка) — село Пирятинського повіту Полтавської губернії, його власниця Т.Волховська двічі на рік влаштовувала бали. Шевченко разом з Євгеном Гребінкою приїхав на бал в Мойсівку 29 червня 1843 року. Тут він познайомився з Олексієм Капністом, Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, родиною поміщиків Закревських. Афанасьєв-Чужбинський згадував, що «серед гучних тостів і вітань Тарас підсів до мене й сказав, що він не сподівався такої гостинності від поміщиків і що йому дуже до вподоби деякі “молодиці й дівчата”».

3 Це була толерантна відповідь на фразу з листа Лазаревського від 16 березня, в якій ішлося про те, що графиня Анастасія Толстая «чрезвычайно жалеет о твоей болезни и боится, чтобы Михайло Семёнович не удержал тебя в Москве и на Пасху; она даже сомневается и в твоей болезни и думает, что ты остался там для Михаила Семёновича».
й Кетчера... Лазаревський відповідав 23 березня: «Христос воскресе! Мій друже Тарасе! Жаль, что твое око наробило так погано; а ми ждали тебя сегодня (на Пасху. — В.М.) непременно. Пожалуйста, не мешкай, когда выздоровеешь».

Страшнуватий опис поета залишив Микита Савичев1, з яким Шевченко зустрічався в березні 1858 року: «Тараса Григоровича не можна було пізнати, і я, лише придивившись, упізнав його. Жовтозелений, у зморшках, худий, похнюплений, убитий фізично й морально...» Наче дивився очима Рєпніної, яка також побачила Шевченка «зовсім потухшим», розбитим фізично й душевно. Безперечно, поет, який одужував, перебував не в кращій фізичній формі, але морально вбитий він, очевидно, на той час уже не був; досить прочитати його щоденник і листи, щоб переконатися в цьому.

Що ж до зовнішнього вигляду Шевченка після заслання, то зберігся автопортрет з бородою, виконаний Шевченком на початку 1858 року в Нижньому Новгороді, який вміщено в книзі. Привертають увагу високе мудре чоло і глибокі страдницькі очі. Григорій Галаган, який зустрівся з Шевченком 25 березня, писав: «Наш поэт сильно переменился, постарел; над его широким лбом распространилась лысина, густая борода с проседью при его глубоком взгляде даёт ему вид одного из мудрых наших дидов-полковников, к которым часто приходят за советом». 30 березня 1858 року, тобто відразу після повернення до Петербурга, Шевченко зробив першу фотографію з натури — «в шапці і кожусі». Додамо — з

________________________



1 Савичев Микита Федорович (1820—1885) — офіцер Уральського козачого війська, з яким Шевченко познайомився в Новопетровському укріпленні. Стаття Савичева «Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко» (Казачий вестник, 1884, 24, 27 травня) є цінним мемуарним джерелом для вивчення життя поета в засланні. В цих спогадах є, зокрема, такі слова: «Ніколи Шевченко не промовив жодного слова нарікання на своє становище, ніколи я не бачив його сумним, зажуреним. Він був фізично міцний, рум’яний, погляд у нього був завжди ясний і одвертий».
бородою — «відростив бороду, справжнісіньке помело...» Михайло Щепкін ще в січні 1858 року в листі до Шевченка з Москви в Нижній Новгород писав: «Цілую тебе в бороду». Катерина Юнге (Толстая), яка п’ятнадцятирічною бачила Шевченка відразу після приїзду в Петербург, згадувала: «Увійшов він, з довгою бородою, з добродушною усмішкою...»

Хоча Шевченко й не був у захваті від згаданої фотографії, але через два роки створив на її основі автопортрет. З фотографії дивиться на нас згорьований, але мудрий і добродушний Кобзар з глибоким поглядом над широким чолом і лукавинкою в очах... Володимир Яцюк, який досліджував цей сюжет, зауважив: «На офортному зображенні дано іншу психологічну характеристику образу портретованого... бачимо майже повну протилежність: цілковита суворість, щемна туга, що межує з гнівом, таїна вольового спалаху очей».

Гарно написав Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Тарас Григорович постарів, змінилося обличчя, але в його очах те саме тихе світло думки і почуття, якого я не міг забути після довгої розлуки».

А як виглядала Варвара Рєпніна? Є портрет художниці Глафіри Іванівни Псьол (1823—1886), з якою був знайомий Тарас Шевченко1, виконаний у 1839 році, коли Варварі Миколаївні виповнилося тридцять літ, тобто за чотири роки до її знайомства з поетом. Але хотілося побачити Рєпніну такою, якою її зустрів Шевченко в Москві в березні 1858-го. Виявилося, що така можливість є, і ми вміщуємо в книзі акварельний портрет Варвари Рєпніної, створений якраз у 1858 році. Він зберігається у Державному музеї О.С. Пушкіна в Москві. Щоправда, досі під портретом, про всяк випадок, ставили знак питання: чи ж таки це справді Рєпніна?

___________________

1 У листі до Андрія Лизогуба з Орської фортеці від 1 лютого 1848 року Шевченко писав: «Нікому в світі я тепер так не завидую, як малярам і Глафірі Іванівні, а, може, вже вона покинула, крий Боже, малювать!»

Автором портрету був художник і літограф європейського масштабу Леопольд Фішер, який тонко відчував техніку акварельного малярства. Перед нами — блискучий зразок реалістичного салонного портрету, в якому художник не прагнув до скільки-небудь глибокого психологічного розкриття особистості, а вміло й добросовісно передав у насиченій кольоровій гаммі з використанням яскравих тонів іконографічну схожість. Якраз це й дало змогу науковому консультанту Державного музею ім. О.С. Пушкіна Н.Нечаєвій припустити, що на акварелі зображено саме Варвару Рєпніну. Справді, модель Фішера разюче схожа зі згаданим портретом Глафіри Псьол. Так само фотографія Рєпніної кінця ХІХ століття підтверджує цю схожість. На користь версії Нечаєвої свідчить і те, що портрет походить з родини Рєпніних.


«Михайло Семенович надто захоплюється»
Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?


Ці рядки згадалися, коли читав запис у щоденнику 18 березня:

«Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семёнович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».

Тарас Григорович добре знав, що Бодянський, Максимович і Щепкін захоплено і беззастережно сприймають його поезію. Щодо Щепкіна, то нове підтвердження його захоплення Шевченковою поезією, Тарас Григорович отримав уже в оселі артиста. Хотілося почути критичне слово Пантелеймона Куліша, з яким познайомився ще в 1843 році та разом брав участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Куліш уже з появи «Кобзаря» і «Гайдамаків» почав висловлювати Шевченкові поради щодо виправлення в тексті творів «Катерина», «Іван Підкова», «До Основ’яненка». В листі до поета від 25 липня 1846 року він писав з приводу «Кобзаря» і «Гайдамаків»:

«... Я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть; но в то же время заметил осязательнее, нежели прежде, и их недостатки. Одни из этих недостатков происходят от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь-подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врождённые Ваши силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким Бог одарил Вас, могло бы творить чудеса еще поразительнее тех, какие оно творило в соединении с талантом Пушкина. Ваши создания принадлежат не одним Вам и не одному Вашему времени; они принадлежат всей Украине и будут говорить за неё вечно».

В цій амальгамі повчальної дидактичності і глибокого розуміння геніальності та історичної місії Шевченка — весь Пантелеймон Куліш. Поет добре знав його непростий характер, але цінував гострий і прискіпливий розум. Шевченко частенько відхиляв віршознавчі поради Куліша та й про його перо, траплялося, висловлювався не кращим чином. Скажімо, на початку 1858 року, коли Куліш послав Шевченкові твори Марко Вовчок1. За свідченням Феофана Лебединцева2, Шевченко не відразу відгукнувся про цю книжку, бо йому не сподобалася Кулішева

______________________

1 Вілінська Марія Олександрівна, по чоловікові — Маркович (1833—1907) — українська письменниця.

2 Лебединцев Феофан Гаврилович (1828—1888) — український історик, перший видавець і редактор журналу «Киевская старина». Шевченко познайомився з Лебединцевим у 1859 році в Києві.

передмова: «Тарас Григорьевич рассказывал мне, в какое недоумение привели его присланные ему П.А. Кулишом в Нижний Новгород известные «Оповідання Марка Вовчка», снабженные его предисловием. «Сиджу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (ехать в Москву), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелимон оті оповідання і так уже їх захвалює та просить щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я, звичайно, починаю спершу з передмови. І двох страничок не перечитав, згорнув та й кинув за лаву. «Птьфу, кажу, хіба не видно Кулішевої роботи». Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше перечитав або хоть так звернув. Тоді я розкрив посередині і читаю: «Е, кажу собі, це вже не Кулішева мова», і, перечитавши до остатку, благословив обома руками».

В контексті цієї книги наведені факти ніякою мірою не стосуються звичного для радянського літературознавства протиставлення Куліша Шевченкові як «родоначальника українського буржуазного націоналізму» з одного боку і «революційного демократа» — з іншого. Насправді Куліш чудово розумів і цінував геній Шевченка, намагався сприяти йому в публікаціях, а його поради поет нерідко визнавав слушними.

Інша річ, пам’ятатимемо слова Сергія Єфремова про те, що Куліш дивився на Шевченка згори, з висоти свого рафінованого аристократизму1: «Куліш завжди пробував його “опікати”, неприємний менторський тон часто вчувається в тих напучуваннях, з якими він звертається до свого без міри талановитішого товариша»2. В наш час Іван Дзюба так само жорстко пише про те, що Куліш у пошуках адекватної відповіді на складну історичну реальність не відзначався послідовністю, його погляди драматично змінювалися (хоч було в нього й стале: насамперед, «хутір-

_________________________

1 Сам Куліш в автобіографії «Жизнь Кулиша» зізнавався, що Шевченкові «не здалась до смаку… аристократичність Куліша…»

2 Повне зібрання творів Шевченка. Том четвертий. С. 281.
ний» аристократизм), а на схилі свого віку він припускався несправедливих суджень про колишнього побратима, наскільки слово «побратим» може пасувати до цього «гоноровитого інтелектуала»1. Як слушно відзначив Юрій Барабаш, у Куліша «схиляння перед Шевченковим генієм, щире бажання допомогти, прислужитися розумною порадою химерно перепліталися з переконаністю у своїй культурній зверхності, з лідерськими амбіціями та зі складним психічним комплексом... утримаюсь від слова «заздрість», скажу про творчу змагальність, — усе це може і повинно бути предметом уважного дослідження»2.

Втім, у наше завдання це не входить, маємо лише наголосити, що в Москві поет, як видно з щоденника, хотів почути саме Кулішеву оцінку переписаних ним з «Малої книжки» в «Більшу книжку» поезій3 за 1847 рік.


«Свою Україну любіть»
Редагування й переробку віршів, написаних у роки заслання і зібраних у «Малій книжці», Шевченко почав ще до приїзду в Москву. 21 лютого записав у щоденнику: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год. Не знаю, много ли выберется из этой половы доброго зерна».

21 лютого Шевченко переписав з незначними виправленнями з «Малої книжки» на першу сторінку «Більшої книжки» вірш «Думи мої, думи мої...»

_______________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 187.

2 Юрій Барабаш. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо-й націософська парадигма. К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. С. 173.

3 Про ці два автографи Шевченкових поезій, що маємо в так званих «Малій» та «Більшій» книжечках, як їх охрестив Василь Доманицький, Сергій Єфремов зазначав: «Мала — писана в неволі, на засланні — на мініатюрному форматі ліпить рядок на рядок і літеру на літеру: дрібніше написано — менше паперу; менше паперу — легше сховати... Велика — писана вже на повороті і в Петербурзі — не знає цих утискливих умов поневільного існування і на обсяг не зважає».
Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.


4 березня поет зафіксував початок переписування поеми «Відьма», а 6 березня відзначив: «Переписал и слегка поправил «Лилею» и «Русалку».

Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?»

14 березня, вже в Москві, незважаючи на недугу, Шевченко переписав у «Більшу книжку» вірш «Іржавець» з багатьма виправленнями, деякими переробками. Більше того, він докорінно змінив текст (рядки 60-64), який у «Малій книжці» містив пропуски, позначені крапками. Йшлося про лютії кари, які завдавала Україні петровська Росія «по шведчині»:

...Отак її воєводи

Петрові собаки

Рвали, гризли... І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будовати.
До «Більшої книжки» Шевченко переписав також вірш «Полякам» («Ще як були ми козаками»). Поставив дату: «14 марта».

Отак-то, ляше, друже-брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.
Після цього Шевченко створив нову редакцію поеми «Чернець», знявши присвяту «П.Кулішу». 15 березня поет переписав вірші «Ой стрічечка до стрічечки...», «Один у другого питаєм...» та «Самому чудно. А де ж дітись?..», а 16 березня — вірш «А.О. Козачковському»:

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті...

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.
Неважко уявити, якими болісними були ці рядки для поета в Москві, з якої він мав поїхати не в сонячну Україну, а в холодний Петербург...

Болючими були й пронизливі рядки вірша «Понад полем іде...» з циклу «В казематі», названого пізніше «Косар» (датований 19-30 травня 1847 року), який Шевченко переписав із виправленнями 18 березня:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!
Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.
Не благай, не проси,

Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.
Цікаво, що, переписуючи вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: передостаннім записано вірш «Понад полем іде...» («Косар»), а останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..» Тепер перед «Косарем» стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі...», що закінчувався так:

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка