Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка13/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   33

«Дивлюся у вікно на старого Пимена»
Тепер — про «Старого Пимена» (ще його називали «великим Пименом у Старих Воротниках»). Церкву було названо на честь преподобного Пимена, відомою є з 1493 року, тобто з часу, коли вперше з’явилася письмова згадка про Арбат. У середині XVII століття слободу Воротники було перенесено в Сущове, де воротники також побудували в 1672 році церкву Преподобного Пимена, що стала називатися храмом Пимена Нового1. Більш ранню церкву в народі назвали «старим Пименом». Історичні джерела свідчать, що в другій половині XVII століття вона була дерев’яною. Цегляну церкву споруджено в 1681—1682 роках. Тоді ж було зведено шатрову дзвіницю, що стояла окремо і вирізнялася рідкісною витонченістю. В 1689 році після пожежі храм поновлено. В ХІХ столітті за два заходи на місці старої церкви збудовано нову. В 1825 році звели трапезну з боковим вівтарем преподобного Пимена. Головну церкву перебудовано впродовж понад десятиліття, починаючи з 1848 року, й освячено 20 вересня 1859 року. Таким чином, у той час, коли Шевченко

______________________



1 В офіційних документах того часу читаємо: «Пимена Чудотворца, что в Новых Воротниках, в переулке Воротниковском». Тобто, в ті часи існували два провулки з однаковою назвою. Нас цікавить Воротниковський (Воротницький) провулок біля Старого Пимена в Сретенській дільниці Москви.
бачив «старого Пимена», головну церкву якраз добудовували1. Втім, у вівтарях йшли служби, тут у січні 1854 року відспівували стареньку матір Щепкіна — Марію Тимофіївну: «У меня домашнее горе. Мать скончалась 20-го сего месяца, — отпевать будут в субботу у Старого Пимена».

«Пимен Чудотворець, що в Старих Воротниках» за часів Шевченка був однією з тринадцяти приходських церков Сретенської дільниці Москви. Проте наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть він уже входив до Арбатської дільниці, про що є свідчення в переліку церков у «Путеводителе и справочнике по Москве. Москва белокаменная»: «Св. Пимена Преподобного... Что в Старых Воротниках — Арбатская часть, 2 участок, угол Воротниковского и Пименовского переулков»2 (тепер — № 5). На «Плане Арбатской части», складеному в 1901 році видно, що територія між малою Дмитрівкою і Тверською вулицями, в тому числі з Воротниковським провулком, повністю відійшла до Арбатської дільниці. Це говорить, до речі, про те, як недалеко від Арбату жив Щепкін, а, отже, і Шевченко.

________________________________

1 Після цього храм обновляли в 1893—1899 роках. У радянські часи старого Пимена чекала тяжка доля. Церкву було закрито вже в 1923 році, ніби-то в зв’язку з тим, що на дзвіниці знайшли… самогонний апарат. Храм передали комсомольцям, і 3 травня 1923 року в ньому проходила конференція Краснопрєснєнського райкому комсомолу, про що газета «Правда» розповідала так:

«...Портрет Либкнехта раздвинул образа в алтаре. Спрятался за знаменами Пантелеймон-Целитель. Со стен кричат заголовками стенные газеты:

— Готовим смену!

— На обе лопатки святых! Молчат угодники...

Шла бабушка мимо древняя... Смотрит — народ в церковь валом валит — верно, архиерей служит. Зашла. Парень из мандатной комиссии поглядел:

— Заходи, бабушка...

Комсомолец у входа убрал винтовку:

— Милости просим...

На пороге, перекрестясь, слушает...»

Храм старого Пимена було знесено в 1932 році. Пам’ять збережено нині в назві Старопименовського провулка, що простягається між Тверською вулицею і вулицею Мала Дмитрівка.



2 На рубежі ХІХ і ХХ століть біля церкви старого Пимена жив відомий російський історик Дмитро Іловайський (1832—1920). З цього приводу на початку 30-х років минулого століття написала спогади «У Старого Пимена» дружина Івана Буніна Віра Муромцева і родичка Іловайського Марина Цвєтаєва («Дом у Старого Пимена»).

Прочитаємо про храм у дореволюційному путівнику по Москві:

«Свернём в тихий, осенённый большими деревьями Пименовский переулок. Сквозь их ветви виднеется в глубине старинная шатровая колокольня церкви св. Пимена с двойной висячей аркой. Её шатер уцелел от ХVІІ в. и в очертаниях хранит некоторую расплывчатость. Сам храм с его куполом и колоннами, перестроенный в 1825 году, переносит нас совсем в иную эпоху — эпоху классицизма. Очертания храма немного тяжелы. Весь он как будто придавлен к земле. Несоответствие стилей колокольни и храма резко бросается в глаза. Церковь называется св. Пимена, что в Воротниках».

У перший день перебування в Москві, поет, який сподівався відразу подивитися місто й зустрітися з друзями, але, захворівши, вимушений був сидіти вдома та ще й дотримуватися суворої дієти1, роздратовано записав у щоденнику: «Сиди да смотри в окно на старого безобразного Пимена». Мабуть, пильний погляд художника відразу відзначив важкуватість обрисів храму та все ж його судження несправедливе — старий Пимен привертав увагу і мав симпатичний вигляд, у чому можна переконатися, подивившись на фотографії в книзі. Храм опоетизував художник Іван Павлов на гравюрі «Старопименовський провулок», де його зображено в контексті ближніх будинків.

Утім, ясно, що не про храм ішлося, а просто Тарасу Григоровичу набридло сидіти вдома, в чому він сам зізнався через три дні: «Надоело смотреть в окно на старого Пимена». Схожий запис у Шевченковому щоденнику зустрічаємо 22 вересня 1857 року, коли поет через непогоду вимушений був сидіти в квартирі в Нижньому Новгороді: «На улицу выйти нет возможности. Из-за стены Кремля показывает собор свои безо-

_________________________________________



1 Коли 12 березня ввечері прийшли гості, Шевченко на прохання Щепкіна спустився вниз з перев’язаною головою, але довго бути з ними не міг: «Подали ужин, гости сели за стол, а я удалился в свою келию».
бразные толкачи с реповидными верхушками, и ничего больше не видно из моей квартиры. Скучно».

Пам’ятаймо, що Тарас Григорович не збирався залишатися в Москві надовго, він поспішав до Петербурга1. Своєму другові Михайлу Лазаревському2 обіцяв 25 лютого, тобто в той день, коли від нього отримав звістку про дозвіл проживати в Петербурзі: «...Через тиждень або два я сам... поцілую, і тебе, і Семена (С.С. Гулака-Артемовського. — В.М.), і всіх добрих людей, сущих в Петербурге».Та для нас найцікавіше пояснення затримки в Москві, пов’язане саме з Михайлом Щепкіним, яке Тарас Шевченко виклав у листі до Анастасії Толстої від 5 березня 1858 року перед від’їздом із Нижнього Новгорода в Москву, поет писав: «В Москве остануся несколько часов, для того только, чтобы поцеловать моего искреннего друга, знаменитого старца М.С. Щепкина. Говорил ли вам Лазаревский, что этот бессмертный старец сделал мне четырёхсотверстный визит о Рождественных святках. Каков старик? Самый юный самый сердечный старик! И мне было бы непростительно грешно не посвятить ему несколько часов в Москве».

З цих слів добре видно, до кого найперше їхав у Москву Шевченко — до Щепкіна! Так само бачимо, що й через майже два місяці після приїзду Михайла Семеновича в Нижній Новгород Тараса Григоровича переповнювали захоплення вчинком артиста та вдячність йому.

__________________________



1 Вимушений тоді чекати, Шевченко дратувався, бо не любив цього, тим більше, що йшлося про повернення із заслання. В щоденнику записував: «Ожидание, как всякое ожидание несносно». Або: «Лучше решительный удар обуха, нежели тупая деревянная пила ожидания».

2 Лазаревський Михайло Матвійович (1818—1867), підстарший з шести братів Лазаревських, близький друг Шевченка. Закінчив Ніжинський ліцей князя Безбородька. Служив у Чернігівській цивільній палаті, в 1841 році переїхав до Тобольська, а звідти в 1846 році — до Оренбурга. З 1850 року — радник Петербурзького губернського управління. Шевченко познайомився з Лазаревським у липні-серпні 1847 року в Орській фортеці, зустрічався з ним в Оренбурзі в 1849 році, де Шевченко намалював портрет братів Лазаревських — Михайла і Федора.
«Я в Москві, нездужаю»
Приїзд Тараса Шевченка до Москви був затьмарений хворобою, початок якої Шевченко зафіксував у щоденнику 10 березня: «В три часа пополудни 8 марта оставил Нижний на санях, а во Владимир приехал 9-го ночью на телеге. Кроме этого весьма обыкновенного явления в настоящее время года, ничего особенного не случилось, кроме лёгкого воспаления в левом глазе и зуда на лбу. Во Владимире я взял розовой воды и думал всё покончить этим ароматическим медикаментом. А вышло не так, как я думал».

Вже 11 березня, коли Шевченко переселився до Щепкіна, стан його здоров’я значно погіршився: «... Глаз мой распух и покраснел, а на лбу образовалося несколько групп прыщей». Отже, в дорозі Тарас Григорович, очевидно, застудився, до того ж загострилася цинга, якою він тяжко хворів, та інші болячки, здобуті на засланні1, можливо, далися взнаки нижньогородські проблеми з харчуванням.

До лікаря Шевченко звернувся відразу, як тільки поселився у Щепкіна: «Облобызав моего великого друга, отправился я к доктору Ван-Путерену, моему нижегородскому знакомому». Як свідчить «Российский медицинский список на 1858 год», Дмитро Іванович Ван-Путерен був у Нижньому Новгороді молодшим лікарем приказа громадської опіки і лікарем міського дворянського інституту. Шевченко нещодавно — 20 січня — проводжав його з Нижнього Новгорода в Москву і Петербург. Лікар уважно оглянув поета: «Он прописал мне английскую

______________________



1 Вже наприкінці 1847 року Тарас Шевченко скаржився Андрію Лизогубу: «…Восени мучив мене ревматизм — а тепер цинга, у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно». Тоді ж писав Михайлу Лазаревському: «…Занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг… а тут спіткала мене ц и н г а лютая…» В лютому 1848-го в листі до Лизогуба сповіщав: «…Тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітись». Через два роки скаржився Василю Жуковському: «…Казарменная жизнь и скорбут (цинга. — В.М.) разрушили мое здоровье… И скорбут и казарменная жизнь совершенно разрушили моё здоровье».

соль1, зелёный пластырь2, диету и по крайней мере неделю не выхо-дить на улицу. Вот тебе и столица!» Наступного дня, 12 березня, Дмитро Ван-Путерен відвідав Шевченка вдома. Це був освічений і досвідчений лікар, автор ряду наукових праць, зокрема про інфекційні захворювання. Шевченко відразу записав у щоденнику: «Посетил меня доктор Ван-Путерен3, прибавил еще два лекарства для внутреннего и наружного употребления. И посулил мне по крайней мере неделю заточения и поста. Веселенькая перспектива!» Того ж дня пише Михайлу Лазаревському в Петербург: «Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту4 і не велів виходить на улицю. От тобі і столиця!.. Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві».

В цьому ж листі Шевченко просив Лазаревського найти «гульвісу Овсянникова5» й сказати йому, щоб він обов’язково побачився з ним у Москві. Михайло Лазаревський відповів одразу: «Овсянникова опять не видел несколько веков и не знаю, здесь ли он; но вчера послал ему по городской почте письмо, чтобы он непременно заехал к тебе в Москве». Продовження цієї теми знаходимо в листі поета від 19 березня до того ж Лазаревського: «Де той там у чорта Овсянников пропадає? Я не знаю, чи купив він мені чемодан, чи ні. Якщо купив, то нехай хоч соломою напха та

__________________________________________

1 Англійська або гірка сіль — безбарвні кристали сірчанокислої магнезії солоно-гіркого смаку, що легко розчиняються у воді. Мають проносну дію. Очевидно, сіль було призначено Ван-Путереном для очищення організму.

2 Зелений пластир (наривний) до цього часу призначається для лікування карбункулів і фурункулів. Вихідною сировиною для його виробництва є рослини: донник лікарняний і донник білий.

3 Візит доктора в Москві коштував недешево — від 3 до 10 рублів.

4 В «Словнику мови Шевченка» це слово зареєстровано в даному контексті. Там сказано, що поет вживав його один раз. Насправді, в щоденнику Шевченко пише про призначення йому лікарями дієти ще тричі — 14, 16 і 17 березня.

5 Ще в Нижньому Новгороді Шевченко попросив Овсянникова придбати йому чемодан у Петербурзі. 22 лютого поет писав Михайлу Лазаревському: «Дожидаю Овсянникова с чемоданом, а то б я вже давно виїхав». 4 березня він занотовує в щоденнику, що знаходиться «в ожидании Овсянникова и полицейского пропуска в Питер». Але Шевченко так і не дочекався його в Нижньому Новгороді.

пришле мені, а то доведеться в Москві куповать». Так і невідомо, чи зустрівся Шевченко з Овсянниковим у Москві. Судячи з усього — не зустрівся.

13 березня Ван-Путерен повернувся до Нижнього Новгорода, натомість рекомендував Шевченку свого приятеля, лікаря-німця, який у той день до хворого не прийшов. І Тарас Григорович звернувся за допомогою до Щепкіна: «пригласить медика, какого он лучше знает, потому что болезнь моя не шутя меня беспокоит. Михайло Семенович пригласил доктора Мина. Завтра я его дожидаю».

Наступного дня, чекаючи лікарів, Шевченко записав у щоденнику: «Отправил Лазаревскому два рисунка, назначенные для преподнесения Марии Николаевне». Про ці малюнки Шевченко повідомляв Михайла Лазаревського двічі — 12 і 19 березня. Зокрема, 12 березня писав: «З завтрашньою почтою посилаю тобі два рисунка. Закажи снять фотографу дві копії в половину менше, одну для себе, а другу для мене. А потім передай рисунки графу Федору Петровичу і попроси його, щоб він при случаї передав їх Мар’ї Ніколаєвні для альбома. Коли вони будуть варті того. Я сам думав передать їх лично, та бач, що зо мною зробилось». Малюнки були призначені для подарунка президентові Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні Романовій (1819—1876), через яку віце-президенту Академії мистецтв Федору Толстому та його дружині Анастасії Толстій вдалося домогтися дозволу Шевченкові повернутися до Петербурга. На жаль, досі не встановлено, що за малюнки були надіслані.

14 березня Шевченко зафіксував у щоденнику: «После обеда явились ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин — пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.

Дмитрий Егорович Мин — ученый, переводчик Данта и еще более ученый и опытный медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония.

У старого друга моего Михайла Семеновича везде и во всем поэзия, у него и домашний медик поэт».

Шевченко був точний — Мін справді став сімейним лікарем Щепкіних. У листі дружини артиста Олени Дмитрівни до сина Олександра Михайловича від 8 травня 1857 року читаємо: «...Мне гораздо лучше, лечит меня Мин, он теперь нас лечит». У той же день вона повідомляла сина Миколу Михайловича, який знаходився в Парижі: «Спасибо Мину... и его лечению... Мину я благодарна очень за то, что через день у меня был».

Дмитро Мін (1818 — 1885) заслуговує на нашу увагу. Він справді був не тільки поетом і перекладачем, але й блискучим медиком. Вихідець із сім’ї інженера, Мін здобув вищу освіту спочатку в Московській практичній академії комерційних наук, а згодом у Московському відді-

ленні Петербурзької медико-хірургічної академії, яку закінчив у 1839 році з золотою медаллю. Затим 16 років працював ординатором в Єкатерининській лікарні, виявив глибокий інтерес до патологоанатомії, яка тоді тільки оформлювалась в самостійну медичну дисципліну. У 1848 році захистив дисертацію з питань патологічної анатомії. Через 10 років Міна обрали ад’юнкт-професором кафедри державного лікарознавства і доручили вести курс гігієни та епізоотології. Він вважався кращим гігієністом у місті. Власті нерідко зверталися до Міна за допомогою в проведенні гігієнічних заходів, зокрема санітарного обстеження підприємств і шкіл, а в термінових випадках, як, наприклад, при спалахах холери в Москві, доручали йому керувати здійсненням надзвичайних протиепідемічних заходів. З часом Міна призначили завідуючим першої в Москві кафедри судової медицини й обрали університетським суддею. Довгий час Мін працював в університеті, зокрема виконував обов’язки секретаря медичного факультету, згодом — проректором університету.

Ці відомості містилися у цікавій, але забутій тепер невеликій книжечці «В боротьбі за життя генія», що вийшла 20-тисячним тиражем у Києві в 1964 році й потім перевидавалася. Її автори — заслужений діяч науки, професор М.С. Коломійченко та лікар В.З. Горленко викладали історію захворювань Шевченка впродовж усього життя, в тому числі в Москві, розповідали про лікарів, які піклувалися про здоров’я Тараса Григоровича. Вони стверджували, що Мін навіть був ректором Московського університету, проте це не відповідає дійсності. Якраз у 1858 році Дмитро Мін став дійсним членом Товариства аматорів російської словесності й двічі виступав на публічних зборах з читанням своїх перекладів Данте й Шіллера. Він перекладав також Шекспіра, Байрона, Петрарку. Про громадську вагомість постаті Міна в тодішньому літературному світі свідчить те, що його прізвище стояло серед прізвищ відомих російських літераторів і діячів культури, які восени 1858 року протестували проти антисемітської статті в журналі «Иллюстрация». Цього протеста підписав і Шевченко.

Так що спілкування з Міном було приємним для Шевченка. До того ж лікар, очевидно, правильно поставив діагноз, і лікування, призначене ним, швидко давало позитивні результати. 15 березня Шевченко записав у щоденнику: «Мне, слава Богу, лучше, скоро, может быть, они (лікарі — В.М.) для меня будут совсем не нужны. Как бы это хорошо было».

Шевченко не забував про свого лікаря. 6 грудня 1858 року, тобто через дев’ять місяців після знайомства з Міном, він передавав йому вітання через Щепкіна.

15 березня поет відзначив особливу турботу про нього свого друга Михайла Щепкіна: «Михайло Семёнович ухаживает за мною, как за ка-


призным больным ребенком1. Добрейшее создание! Сегодня вечером пригласил он для меня какую-то г. Грекову2, мою полуземлячку, с тетрадью малороссийских песень. Прекрасный, свежий, сильный голос, но наши песни ей не дались, особенно женские. Отрывисто, резко, национальной экспрессии она не уловила. Скоро ли я услышу тебя, моя родная задушевная песня?3.

Петр Михайлович, старший сын моего великого друга, подарил мне два экземпляра — фотографические портреты апостола Александра Ивановича Герцена».

Насправді, Щепкін Петро Михайлович (1821—1877) був не старшим, а третім за віком сином Щепкіних; після смерті старшого — сорокарічного — сина Дмитра Михайловича наприкінці 1857 року, старшим залишився Микола Щепкін. Але тут особливо важливо відзначити, що Петро Щепкін

______________________

1 Цікаво, що Віссаріон Бєлінський, який у травні-вересні 1846 року лікувався на півдні в товаристві Щепкіна, писав дружині: «М.С. смотрит за мной, словно дядька за недорослем».

2 Грекова Ірина Опанасівна (1823—1870) — дружина московського юриста П.М. Грекова, родичка Станкевичів, близький друг Огарьових і Щепкіних. Н.Огарьова писала: «У неё был замечательный музыкальный талант: редко чистый, мелодичный, сильный голос, контральто, что для меня и всех понимающих музыку — выше лучшего исполнения на любом инструменте. Я любила слушать её, особенно, когда она пела страстные и грустные малороссийские песни...»

3 В цих словах вихлюпнулася поетова туга за українською піснею, що назбиралася впродовж заслання. У спогадах доньки коменданта Новопетровського укріплення Є.Літвінової є такі слова про Шевченка: «Він з якоюсь пристрастю любив свою Україну й не міг спокійно слухати її пісень, її мови. Усе обличчя йому змінялося, серце билося, як пташка в клітці, він готовий був зараз же, як брата, обняти й притиснути українця до своїх грудей». Друг поета Андрій Козачковський розповідав, що в Шевченкові бачили живе уособлення народної пісні. Якось на дружньому вечорі 19 серпня 1845 року молоде товариство з участю поета гучно бенкетувало, співало пісні: «Шевченко був у справжньому натхненні, напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не спускаючи очей з поета, з келихом у руці пан поважного віку, з походження — німець, віросповіданням — протестант. “Оце — батько! Їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку! ”— високо піднімаючи келих, проголосив німець, потім ми всі називали його “батьком”».

(жив у Міщанській дільниці), який закінчив правничий факультет Московського університету і працював обер-секретарем у московському Сенаті1, виявив увагу до хворого поета, тим більше, нагадавши йому про «апостола» Герцена.

Ще в листопаді 1857 року Шевченко познайомився з брошурою Герцена «Крещёная собственность» і записав у щоденнику: «Сердечное, задушевное, человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного Бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник». В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко виводить образ поміщика, про якого сказано: «Его можно было бы назвать ничем, если бы он не был помещиком нескольких сот душ крещеной собственности». 10 грудня 1857 року поет перемалював у свій щоденник портрет Герцена: «…Я всё-таки скопирую для имени этого святого человека». 6 лютого 1858 року Шевченко взяв у руки герценівський «Колокол»: «Я в первый раз сегодня увидел газету и с благоговением облобызал».

Того року Герцен, в черговий раз назвавши Миколу І «страшным тормозом», порівнював його з іудейським царем Саулом, а через два роки Шевченко написав поему «Саул», у якій під іменем Саула показав царя. В щоденнику поет неодноразово називав його «Тормозом». В квітні 1860 року Шевченко передав Герцену щойно виданого «Кобзаря», як він писав, «с моим благоговейным поклоном». Цей примірник зберігся в бібліотеці Герцена.

Донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого Катерина Юнге згадувала, що в 1861 році Герцен у бесіді з її батьком

________________________



1 В Росії Сенатом називалася урядова установа, члени якої мали право судити й наглядати за виконанням урядових указів. Будинок Сенату було побудовано в Кремлі знаменитим архітектором Матвієм Казаковим у 1776 році. В ХІХ столітті Сенат у Москві перетворився на суто судовий заклад, який складався з 12 напівсамостійних департаментів. До кожного з них входили кілька сенаторів, призначених царем, на чолі з обер-прокурором.
сказав про Шевченка: «Он тем велик, что он совершенно народный писатель, как наш Кольцов; но он имеет гораздо большее значение, чем Кольцов, так как Шевченко также политический деятель и явился борцом за свободу». В статті «1831—1833», говорячи про розвиток революційно-демократичних сил в Росії, Герцен в журналістиці назвав ім’я Бєлінського, а в поезії — Шевченка. У спогадах відомого художника Миколи Ге згадується, з яким захопленням Герцен читав твори Шевченка в перекладах М.Гербеля: «Боже, что за прелесть, так и повеяло чистой нетронутой степью, это ширь, это свобода».

Життєві шляхи Шевченка й Герцена не перетнулися, проте їхня зустріч була цілком можливою в Москві в 1844 чи 1845 роках. Якби Шевченко залишався тоді в місті довше, Щепкін врешті-решт привів би його до Герцена.

16 березня Дмитро Мін знову побував у Шевченка, проте, крім дієти і пільнавської води, нічого не додав до лікування: «Дня через три обещает выпустить на улицу. Ах, как бы было хорошо!»
«Намалював портрет Михайла Семеновича»
Проте, записавши це, Шевченко вже працює — малює портрет свого друга Михайла Щепкіна1. Роботою захопився настільки, що був незадоволений несподіваним приходом гостей — Михайла Максимовича, потім Андрія Маркевича: «Пренаивные посетители. Им и в голову не пришла поговорка, что не вовремя гость — хуже татарина2. А, кажет-

________________________



1 За два місяці до цього в листі до Щепкіна Шевченко писав про майбутній портрет артиста: «А я для себя сам колись нарисую». І нарисував. Але не для себе — для друга. Нині портрет зберігається в Національному музеї Тарас Шевченка.

2 Це прислів’я Шевченко застосував якось і до самого себе. 14 липня 1857 року записав у щоденнику з приводу того, що, здається, невчасно зайшов у гості: «Я вспомнил пословицу: “Не вовремя гость — хуже татарина” и взялся за фуражку».

ся, люди умные, а простой вещи не понимают». Близько двадцяти років тому в шевченкознавчій літературі було висловлено думку про те, що цей запис зумовлений негативним ставленням поета до Максимовича, проте вона безпідставна. Маємо справу з роздратуванням художника, увагу якого відвернули від творчого процесу1. Не випадково Шевченко переклав на непроханих гостей і своє невдоволення портретом Щепкіна: «Нарисовал портрет не совсем удачно Михайла Семёновича. Причиной неудачи были сначала Максимович, а потом Маркович».

Втім, цій самокритиці далеко до тієї, яку Шевченко залишив у своєму щоденнику 26 червня 1857 року: «О живописи мне теперь и думать нечего. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего».

У світовому малярстві, мабуть, не знайдеться більше такого самокатування й самозречення. Проте й після десяти страшних років царської заборони писати й малювати Бог залишив Шевченкові геній поета й художника. Портрет Щепкіна, виконаний на тонованому папері італійським і білим олівцями, — неперевершений! Директор Будинку-музею М.С. Щепкіна в Москві Антоніна Кучина говорила мені, що це кращий портрет артиста. Так само вважав найвідоміший дослідник прижиттєвої іконографії Щепкіна Микола Пахомов: «Найвдалішим, найпроникливішим слід визнати портрет, зроблений Тарасом Шевченком…» Щепкінознавець Борис Земенков писав, що портрет «належить до кращих зображень великого актора». Сучасний біограф Щепкіна Віталій Івашнєв захоплюється: «...Один із кращих портретів Ми-

_________________________



1 15 червня 1857 року Шевченко занотував у щоденнику, що почав малювати портрет підпоручика Миколи Бажанова в киргизькій кибитці: «Прекрасное освещение. И я с охотой принялся за работу. Черт принес приятельницу (особа не встановлена. — В.М.). Я закрыл портфель и вышел из кибитки».

хайла Семеновича — на ньому зображено людину похилих років, але вона зберегла проникливий розум, живість погляду, шляхетність і поетичність натури… По одному цьому портрету неважко уявити, яке розмаїття відтінків почуттів, настроїв, поривів душі могли спостерігати сучасники Щепкіна в спілкуванні з ним в ролях, зіграних на сцені».

Перед нами вишукано елегантний, статечний й натхненний Щепкін, який, зацікавлено припіднявши брови, що, здається, ще й збільшує його високочолість, дивиться на нас ясними, відкритими і вдумливими очима. Ліве око прикрито повіком трохи більше, і цей штрих, який, очевидно, взятий із життя, зворушує своєю живою точністю. Повні губи, що видають людину добру й чуйну, помітно зачеплені гіркотою прожитих літ. Обличчя великого артиста випромінює вистраждану мудрість, і можна лише дивуватися й захоплюватися психологічно тонкою, виразною й точною характеристикою портретиста Шевченка.

В той же час, акумульовані в портреті життєві простота і доброта Щепкіна, роблять його образ, сказати б, артистично піднесеним і величним у розумінні, сформульованому Львом Толстим: «Нет величия там, где нет простоты, добра и правды».

Добре видно, що художник вклав у портрет всю глибоку повагу й щиру любов до Щепкіна.

Щоб переконатися в цьому варто порівняти Шевченкову роботу з портретом Щепкіна пензля талановитого художника Василя Пукірєва, виконаного рівно за рік до Шевченка — в березні 1857 року. 20 березня Олена Дмитрівна писала сину Олександру Михайловичу про чоловіка: «Он сидит теперь дома1, и с него какой-то молодой человек2 снимает портрет.

_________________________

1 У зв’язку з Великим постом театри були закриті, і Щепкін більше знаходився вдома.

2 Василю Пукірєву було тоді 25 років.

Теперь очень похож, что-то будет в отделке?» Михайло Семенович «дуже схожий» і на літографії, зробленій того ж року за малюнком Пукірєва. Проте майстерна фотографічна точність не йде в порівняння з одухотвореністю, залюбленістю Шевченкового сприйняття старшого друга.

До портрета, створеного Шевченком, можна застосувати слова Бєлінського в листі до Герцена, написані ще в 1846 році про інше зображення артиста: «…Как хорош портрет Щепкина! Слеза, братец мой, чуть не прошибла меня, когда я увидел эти старые, но прекрасные в их старости черты; мне показалось, будто он, друзьяка, сам вошёл ко мне. Кто хочет убедиться, что старость имеет свою красоту, пусть посмотрит на этот портрет…»

В цьому контексті нагадаю опис зовнішньості Щепкіна, залишений його невісткою Олександрою Володимирівною:

«Голова у него была большая… Большой лоб казался ещё открытее от потери волос. Вокруг всей головы сохранившиеся ещё светло-русые волосы спускались на шею, слегка завиваясь на концах. Его приятные черты лица и серые с поволокою глаза были проникнуты живостью и умом. Он много говорил; голос его звучал громко и мягко, полные губы быстро шевелились; глаза раскрывались при этом шире, и умный взгляд сопровождался энергичным движением руки, обыкновенно сжимавшейся в кулак, когда сильные слова вылетали из уст его энергично и несколько протяжно. Таков был он, когда с негодованием рассказывал о старине и о бесправности тогдашнего общества. Таким же энергичным в движениях и речах знала его и на сцене московская публика. Таким бывал он при горячих спорах с знакомыми или с молодыми своими сыновьями. В спорах он иногда вскрикивал и напирал на спорившего с ним, все заставляя от-

ступать противника: он буквально прижимал его к стене, не переставая сыпать доказательства в защиту своей мысли».

Шевченко мав нагоду бачити Щепкіна й іншим, у тихі хвилини домашнього затишку. Та ж Олександра Щепкіна розповідала:

«Когда он оставался дома, по вечерам или после обеда, он надевал свой тёмный коричневый халат. Около полной шеи его виднелся мягкий воротник белья; короткие, полные руки складывал он обыкновенно за спиною и лениво и медленно расхаживал по комнатам молча. Только изредка обращался он в такие минуты к домашним с шуткою, пословицею или отрывком малороссийской песни, вставляя их иногда в шедший тут разговор. “Ну да, — произносил он спокойно, — аж на тын взлезла да усих перелаяла!” Или: “Прости меня, моя милая, що ты мене била”… и снова шел дальше молча. Это расхаживание вдоль всех комнат было его отдыхом, если он не ложился заснуть часок в своем кабинете. Часа через два вы видели его уже снявшим халат и одетым. И освеженный отдыхом, снова живой, вечером он отправлялся в театр и выходил на сцену».

Поетові друзі в Петербурзі хвилювалися, нетерпляче чекали на нього. 16 березня Михайло Лазаревський відправив у Москву листа, в якому сповістив, що графиня Анастасія Толстая просила його поквапити Шевченка приїхати до столиці. Це було відгуком на згаданого вже листа Шевченка до Лазаревського, написаного 12 березня, де йшлося й про Толстую: «Прошу тебе, зайди до графині Настасії Іванівни і розкажи їм про моє лихо». Тарас Григорович високо цінив підтримку Толстих. Ще 22 липня 1857 року, перебуваючи в Новопетровському укріпленні, мріяв про ту хвилину, коли зустрінеться з ними: «Минуту, в которую я сердечною слезою благодарности омочу руку моей благороднейшей заступницы графини Настасии Ивановны и её великодушного супруга графа Федора

Петровича1. О мои незабвенные благодетели! Без вашего человеколюбивого заступничества, без вашего теплого, родственного участия в моей печальной судьбе меня бы задушил всемогущий сатрап в этом безотрадном заточении». Ці почуття вдячності до Толстої не гасли в душі поета. 2 березня він записав у щоденнику: «Доброе, благородное создание! Чем я воздам тебе за добро, которое ты для [меня] сделала? Молитвою, бесконечною молитвою!» Сергій Єфремов, який досліджував характер Шевченкового письма в щоденнику, звернув увагу на разючу деталь: скрізь, де поет вживає слово «графиня» стосовно до Толстої, то воно «написано аж надто виразно, конче виписано немов одпечатано літеру за літерою, конче каліграфічно і конче з великої літери. Вже в самій формі написання... виливалася величезна... пошана того, хто писав». В короткій, скупій і не закінченій автобіографії (1860 рік) Шевченко не забув про графиню: «…По ходатайству графини Анастасии Ивановны Толстой освободили его из Новопетровского укрепления. И по её же ходатайству всемилостивейше повелено быть ему под надзором полиции в столице и заниматься своим художеством». Лазаревський повідомляв хворого поета:

_____________________________

1 Толстая Анастасія (Настасія) Іванівна (1817—1889) — дружина Толстого Федора Петровича (1783—1873), який у 1828—1859 роках був віце-президентом Академії мистецтв. Починаючи з 1855 року подружжя клопоталося про звільнення Шевченка з заслання.

В жовтні 1854 року відзначалося 50-річчя мистецької діяльності Федора Толстого, і Тарас Шевченко, дізнавшись про це, написав йому в квітні 1855 року:

«Ваше сиятельство!

Только прошедшего марта дошло в нашу пустыню сведение о торжественном прекрасном празднике вашего ю б и л е я. Позвольте же и мне, почитающему вас как великого художника и покровителя прекрасных искусств, от полноты сердца поздравить вас с вашим великим и вполне заслуженным праздником».

В списку «Фотографій з натури», зробленому Григорієм Честахівським піся поетової смерті, знаходимо такий запис: «Портрет графа Федора Толстого, віце-президента С.-Петербурзької Академії художеств і найвідданішого друга Кобзаря Шевченка».

Про Федора Толстого та про те, як він добивався звільнення Тараса Шевченка докладніше див.: Э.В. Кузнецова. Фёдор Петрович Толстой. 1783—1873. — М., 1977; Записки графа Фёдора Петровича Толстого. — М., 2001. В оформленні цієї книги використано Шевченків портрет Ф.П. Толстого (1860 рік), який найкраще передав благородну вдачу відомого російського медальєра, скульптора, маляра.

«Сегодня я был опять у неё с твоим письмом из Москвы: она чрезвычайно жалеет о твоей болезни и боится, чтобы Михайло Семёнович не удержал тебя в Москве и на пасху; она даже сомневается в твоей болезни и думает, что ты остался там для Михаила Семеновича». Втім, ще в лютому Лазаревський повідомив Шевченкові найвагомішу причину побоювань петербурзьких друзів стосовно неприбуття поета в Петербург: «В случае бы тебе не объявили ещё об этом официально (про дозвіл приїхати в Петербург. — В.М.), то ты держи это в секрете и никому не розказуй; так просила и графиня; она боится, чтоб не выдумали чего».
«Відвідав мене Михайло Максимович»
Вже наступного після поселення у Щепкіна дня — 12 березня — до Шевченка, крім лікаря Ван-Путерена, завітав Михайло Максимович: «Вслед за доктором посетил меня почтеннейший Михайло Александрович Максимович. Молодеет старичина, женился, отпустил усы да и в ус себе не дует».

15 березня Михайло Максимович, який не міг відвідати Шевченка, написав йому листа такого змісту: «Шевченкові од Максимовича привіт і поклон! Як ся маєш, добрий земляче, і як здравствує твоє розумне чоло і видюще око?.. Сьогодні навряд чи побачимось; коли і виїду к вечору, то все-таки не трапиться тебе одвідати. Тим часом посилаю тобі «Жабомишодраковку», тії гекзаметри Думитрашкові1, що я казав тобі; да ще й мої псалми2... будь ласкав, подивись на сі псалми пильненько і що в їх

____________________

1 Йдеться про бурлескну переробку гекзаметром на українську мову «Батрахоміомахії» маловідомим українським поетом Костянтином Думитрашком (Копитьком) — епігоном Івана Котляревського (вийшла 1859 року під назвою «Жабомишодраківки»). У творах Шевченка ім’я Думитрашку не згадується.

2 Максимович переслав Шевченкові рукопис свого перекладу псалмів, що вийшли наступного року окремою книжкою під заголовком «Псалмы, переложенные на украинское наречие Михаилом Максимовичем». Невідомо, чи давав Шевченко якісь поради перекладачеві.

не доладу, одміть мені все до посліднього словця: з твоєї поради може і зможеться мені їх справити так, щоб і в люди з ними не сором було показаться коли-небудь.

Бувай же здоров і світлоясен! Твой М.Максимович».

Максимович заходив до Шевченка й 16 березня…

Прочитавши чимало публікацій про Михайла Олександровича, в тому числі про його українське походження, дитинство та юність в Україні, звернув особливу увагу на «Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского университета», укладений за участю самого Максимовича.

Так ось, з «Биографического словаря» дізнаємося, що Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 року «в українському степу на схід від Золотоноші, в Згарському хуторі Тимківщині, в домі бабки своєї Анни Савівни Тимківської». Там мешкав Іван Назарович Тимківський, який виховав і „передав Москві” п'ятьох своїх небожів, котрі всі були письменниками, а два з них — професорами. Їхня молодша сестра, Гликерія Федорівна, 1788 року народження, була матір'ю Максимовича. Сім'я проживала біля Переяслава, на хуторі Старосілля, де Максимович і перебував до трьохрічного віку. Пізніше вони перебралися в село Прохорове Золотоніського повіту. Потім, з п'ятирічного віку, Михайло знову ріс у Тимківщині. Звідси його віддали до Благовіщенського жіночого монастиря в Золотоноші. Там у черниці Варсонофії хлопчик пройшов граматику і псалтир. Тим часом батько його переїхав у Чернігівську губернію, а старший дядько, Ілля Федорович Тимківський, професор Харківського університету оселився в Туранівці, неподалік Глухова. Він і взяв до себе Максимовича в 1811 році, навчав його основ наук і латини. Наприкінці 1812 року Максимовича віддали в Новгород-Сіверську гімназію, яку відкрив сам Тимківський на початку століття. Сім років у гімназії промайнули для Максимовича як сім місяців. Мальовниче розташування Новгорода-Сіверського понад Десною, з його старовинним Спаським монастирем на кам'янистій горі, надавали душі поетичного настрою. Тут він захопився ботанікою і полюбляв блукати Троїцьким монастирським садом або околицею.

У вересні 1819 року Максимович приїхав у Москву, де вступив на славістичне відділення Московського університету. Тут він провчився два роки, а в серпні 1821 року перейшов на фізико-математичне відділення. Ще через два роки — 30 червня 1823 року — Максимович був удостоєний ступеня кандидата «за відмінні успіхи і зразкову поведінку». З того часу розпочалася служба Максимовича в університеті. Спочатку він був призначений у бібліотеку, а через рік йому доручено займатися впорядкуванням університетських гербаріїв у професора Гофмана. Окрім цього, літніми місяцями 1824 року він вивчав флору Московської губернії. Коли восени Максимович повернувся в Москву, князь Одоєвський розшукав його і запросив до кола літераторів, які збиралися в нього. Так почалося зближення Максимовича з літературним світом, а головне — з Гоголем.

У листопаді 1825 року Максимович став викладачем господарської ботаніки і садівництва в Землеробській школі, а в лютому наступного року почав викладати природничу історію в Університетському благородному пансіоні. 1827 року Максимович захистив магістерську дисертацію «Про системи рослинного царства», в якій, за словами сучасника, виявив «філософський підхід до осмислення природи». Молодий учений стрімко ріс по викладацькій службі, через десять років він — ординарний професор кафедри ботаніки Московського університету.

Разом з тим, у Максимовича з'являються і поглиблюються нові наукові інтереси, в 1827 році він вперше опублікував уже згадану фольклористичну працю «Малороссиийские песни», заявивши себе провідним українським етнографом. Саме ця робота зблизила Максимовича з Гоголем, сприяла знайомству з Жуковським і Пушкіним, який написав: «Да мы Максимовича давно считаем нашим литератором; он покорил нас малороссийскими песнями». Композитор Олександр Аляб'єв поклав на музику 25 пісень із цієї збірки.

У 1828 році Максимович став магістром славістичного відділення Московського університету. Коли в 1830 році він випустив у світ альманах «Денница», в ньому друкувалися Олександр Пушкін, Антон Дельвіг, Олександр Хомяков, Євген Баратинський, Михайло Погодін, Микола Язиков, Дмитро Веневітінов, Іван Кіреєвський та ін., тобто відомі особи російської культури. Не випадково саме молодого ад'юнкта Московського університету Максимовича в січні 1830 року удостоїли честі сказати «тепле слово про участь Московського університету в просвіті Росії» на урочистостях з нагоди 75-річчя університету.

Максимович був у дружніх стосунках з Сергієм Аксаковим, Олександром Герценом, Миколою Огарьовим, Миколою Станкевичем, а з іншого боку — з президентом Петербурзької Академії наук, а потім міністром народної освіти, графом Сергієм Уваровим... У 1834 році побачили світ фольклорна збірка «Украинские народные песни» (вона знаходилася в особистій бібліотеці Шевченка з автографом автора) і студія «Голоса украинских песен».

Цей рік став переломним для Максимовича: проживши п'ятнадцять літ у Москві і досягнувши тут значних висот, він повернувся в Україну, став першим ректором тільки-но заснованого Київського університету святого Володимира. В згаданому «Биографическом словаре» читаємо:

«Тоска по любимой матери, которой Максимович незадолго лишился, обратилась в томительную тоску по родине. Учреждение Университета… повлекло его туда неодолимою силою. Туда же с ним согласился было ехать и незабвенный земляк его, Гоголь, но ему не удалось этого.

Поспешая в Киев, мимоездом побывал у отца и на могиле матери, и 13-го июля увидел Киев, невиданный с младенчества. Того же дня попечитель Киевского округа Фон-Брадке возложил на него исправление должности ректора. Июля 15-го он был участником и свидетелем торжественного открытия Университета Св. Владимира. В сентябре начал он преподавание русской словесности; а октября 16-го, того же 1834 года, по положению Комитета Гг. Министров, высочайше утверждён ректором Университета Св. Владимира».

Втім, невдовзі хвороба примусила Максимовича просити про звільнення його від посади ректора, і 11 грудня 1835 року надійшло на це височайше повеління. У прощальному слові ректор сказав: «Яким би не був мій службовий шлях, але я звичайно ніколи вже не міг би сказати собі нічого кращого як те, що я був першим ректором Університету Св. Володимира»1.

З переїздом у Київ Максимович відійшов від звичної тематики і зайнявся гуманітарними дослідженнями — мовознавчими, етнографічними, історичними, археологічними. Наприкінці 1840 року 36-літній професор Максимович змушений був за станом здоров'я піти на пенсію й переселитися з Києва в своє помістя Михайлову гору, що біля села Прохорівка Золотоніського повіту Полтавської губернії. Михайлова

гора фактично стала його науковою резиденцією до кінця життя. В 1843 — 1845 роках вчений повертався в Київ, де читав лекції в університеті як позаштатний викладач. Якраз у цей період, в 1843 році відбулося знайомство Шевченка з Максимовичем.

_________________



1 У вересні 2004 року, до 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича на старій будівлі Московського університету, що на Моховій проти Кремля, було відкрито меморіальну дошку: «Максимович Михаил Александрович (1804—1873). Выдающийся ученый, профессор Московского университета — первый ректор Киевского университета Святого Владимира».
Український дослідник Віктор Короткий зробив цікаве порівняння життєвих доль цих двох великих українців: «Максимович пожертвував блискучою кар'єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві заради омріяної “київської старовини”. Те ж саме зробив Тарас Шевченко, обравши непевну долю поета, маючи до вибору і богемне життя модного столичного маляра. В обох випадках це був болючий вибір, але вибір усвідомлений. Характерно, що Максимович у своїй “другій” долі став фундатором українського наукового дискурсу, а Шевченко здійснив місію пророка української національної свідомості. Не дивно, що вони затоваришували».

У 1856—1857 роках Михайло Максимович провів полеміку зі своїм давнім московським приятелем Михайлом Погодіним на сторінках слов’янофільського журналу «Русская беседа» з приводу того, хто має більше прав на спадщину Київської Русі — великороси чи малороси. Погодін, відмовившись від своїх поглядів про стародавність українського населення Київської Русі, висунув версію його приходу на Наддніпрянщину після того, як великороси, що нібито спершу населяли її, після татаро-монгольського нашестя переселилися на північ, де й стали спадкоємцями Київської Русі та її мови й культури. Погодін пояснював це тим, що в пам’ятках писемності Київської Русі нібито немає слідів української народної мови, але Максимович аргументовано й безповоротно показав, як багато цих слідів збереглося попри те, що пізніше великоруські переписувачі мимоволі навмисне їх усували.

Максимович підкреслював малоросійський характер культури Київської Русі, водночас виклавши своє бачення «великої» руської спільності: «Великороссийское наречие состоит в ближайшем сродстве с белорусским, и составляют они одну речь, или язык севернорусский, который вместе с южнорусским языком или речью (состоящею в двух главных наречиях — малороссийском и червонорусском), образует одну великую речь восточнославянскую, или русскую».

Шевченко пам’ятав про свого друга, цікавився його творчістю, в травні 1854 року просив Бодянського, щоб той передав йому «Слово о полку Игоревім» Максимовича, тобто віршований переклад цього твору, виданий у 1837 році. На жаль, прохання не було виконане, і Шевченко вже після заслання, наприкінці 1857 року писав Щепкіну: «Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє «Слово о полку Игореве»?» Щепкін привіз Шевченкові в Нижній Новгород деякі видання Максимовича, зокрема й цю працю1. До такого подарунку Максимович доклав листа: «Прийми отсі книжиці моєї праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця»2. Поет щиро і тепло дякував вченого 4 січня 1858 року: «... Цілую тебе, моє серце, за твої подарунки, поздоровляю з Новим годом і молю Господа милосердого послать тобі долголетие и здоров’я, на славу нашої преславної України. Поцілуй за мене свою хорошую, добрую пані, а мою щирую землячку».

Йшлося про Марію Василівну Максимович (Товбич), з якою Михайло Олександрович одружився в 1853 році в Україні. Вона була донькою небагатого поміщика Золотоніського повіту. Разом з Михайлом Максимовичем, якого запросили в Москву редагувати журнал «Русская беседа», приїхала в місто в 1857 році й, почувши про Шевченка, передала

____________________



1 Книга «Слово о полку Игореве», видана Максимовичем у 1837 році, знаходилася у власній бібліотеці Шевченка.

2 Максимович не тільки переклав «Слово», а й довгий час вивчав його, написав про цей твір кілька праць, показавши як пам’ятку власне української мови. Він довів із фактами в руках, що українська мова виникла ще за доби Київської Русі, раніше за російську. Всупереч Погодіну, який вважав українську мову зіпсованим російським «наріччям», Максимович на прикладах із «Слова» та з українського фольклору яскраво показав цілковиту самостійність української мови. В 1863 році Максимович надрукував в журналі «День» «Нові листи до Погодіна про старобутність малоросійського наріччя», що завдали остаточної поразки погодінській теорії про старшість «великоруської» мови над «малоруською».

йому привіт через чоловіка, який написав поетові листа. Максимович писав: «Кланяється тобі і моя жінка Маруся». Шевченко проникся теплом до Марії Василівни ще заочно.


«Нишком провідав Рєпніну»
17 березня Тарас Григорович записав у щоденнику: «Сегодня опять посетили меня оба медика и, слава Богу, кроме диеты и сидения в комнате, ничего не прописали». Та Шевченко на цей раз порушив заборону виходити з дому й увечері нищечком відвідав давнього друга княжну Варвару Рєпніну, бо нестримне бажання побачити її, переповнювало все поетове єство. Тим більше, що Щепкін ще восени минулого року, а потім і на початку 1858-го повідомляв Шевченка в листах: «Варвара Николаевна Репнина, которой я читал твоё письмо1, просила меня передать тебе её душевный поклон»; «Репнина тебя целует». Зі свого боку, Шевченко просив Щепкіна: «Поцілуй... княжну Рєпніну»; «А як побачиш мого давнього друга Варвару Николаевну Репнину, то приві тай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес».

Це прохання, сформульоване в листі від 4-5 грудня 1857 року, свідчить, як сильно хотілося Шевченкові прискорити зустріч із Рєпніною. Щепкін відреагував відразу. Вже 11 грудня він писав: «Адрес К2[няжны]: на Спиридоньевской улице в приходе Спиридония в доме Аксакова». Це було відносно недалеко від Щепкіна. Можна було пройти по Старопименовському провулку, перетнути Тверську і по Єрмолаєвському

______________________

1 Йшлося про Шевченковий лист до Щепкіна від 12 листопада 1857 року, в якому Рєпніна не згадувалася, певно, тому, що Шевченко був повністю захоплений ідеєю зустрітися з Щепкіним.

2 Велика літера «К» означала титул — княжна, який, як і всі титули й шанобливі звертання, завжди писалися з великої літери.
провулку потрапити на Спиридоновську. Або вийти на Садову-Тріумфальну й по Садовому кільцю добратися туди ж. Втім, це була дорога з однієї дільниці міста — Сретенської, в іншу — Арбатську. Шевченко, хвилюючись, майже пробіг цю дорогу.

З Рєпніною він не бачився дуже давно. Востаннє Варвара Миколаївна писала йому рівно десять років тому, 19 березня 1848 року напередодні Пасхи: «Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит он душу Вашу, да просияет в Вас благодать святая! Я Вам желаю так много хорошего, лучшего. — Прошу Бога, чтобы Он привёл меня увидеть Вас ещё в сей жизни...» (виділено мною. — В.М.).

Бог їм дав можливість зустрітися. Та зустріч вийшла холодною.

Минули літа молодії,


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка