Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка12/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33

«Біля Старого Пимена, в будинку Щепотьєвої»

Так пізно Шевченко не став розшукувати й турбувати свого друга Михайла Щепкіна: «Взял № за рубль серебра в сутки в каком-то великолепном отеле. И едва мог добиться чаю, потому что уже было поздно. О Москва! О караван-сарай!1 Под громкою фирмою — отель. Да еще и со швейцаром».

Та й справді, це ж таки Москва, а не Астрахань, де на початку серпня минулого року він зупинявся. Не знайшов тоді жодного трактиру, в якому можна було б як-небудь пообідати. Зайшов у якийсь готель, попросив щось поїсти. Забруднений і вертлявий половий відповів, що все, що накажете, все є, крім чаю. А насправді виявилося, що нічого немає, крім чаю, навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, в місті, яке половину величезного російського царства годує осетриною! «Ай да Астрахань! Ай да портовый город!» А що вже згадувати, як у 40-х роках їхав із Києва під Лисянку та зупинився на ніч у білоцерківському жидівському трактирі, де чотири рази просив чаю і тричі йому відповідали: «Зáраз». А вчетверте сказали, що «у нас чаю немає», а є фарширована щука… Це ж треба, щоби неприємні провінційні історії майже в точності повторилися в фірмовому московському готелі.

У якому готелі зупинився поет? Відповісти на це питання з абсолютною точністю неможливо. Москвознавці пишуть, що «з семи московських готелей у пушкінські часи шість знаходилися на Тверській». На час Шевченкового приїзду ситуація змінилася, але не набагато. За моїми підрахунками, в Москві тоді було більш, як півтора десятка готелів,

_________________________

1 Караван-сарай — на шляхах і в місцях Близького Сходу, Середньої Азії, Закавказзя — заїзд для караванів в’ючних тварин, які перевозять вантажі та людей. Очевидно, Шевченко іронізував з приводу метушливої помпезності й поверхової показушності московського готелю та його реальної некомфортності.

принаймні, тих, яких було офіційно занесено до міського реєстру1. Кращими вважалися готелі Варгіна, Шевалдишева і «Дрезден» на Тверській вулиці, «Лондон» в Охотному ряду, «Франция» на Петровці, Шевальє — у власному будинку в Газетному провулку2. Серед інших, менше відомих — готель Філімона Горячева у власному будинку на вулиці Спиридоновській в Арбатській дільниці, в якому, до речі, не було номерів для приїжджих, «Ярославль» Марем’яни Федорової на вулиці Сретенці в будинку Петрової, «Москва» на Трубному бульварі, готель П’єра Бардена в М’ясницькій дільниці. Але більшість готелів, як і раніше, знаходилася в Тверській дільниці, передусім на Тверській вулиці, в Охотному ряду і на Кузнецькому мосту. Скоріше за все, Шевченко навмисне зупинився в цьому районі, ближче до будинків, у яких жили його друзі Бодянський і Щепкін. Тому наступного дня він швидко знайшов помешкання Щепкіна. Поет взяв недорогий номер, як правило, ціни складали від 1,5 до 5 рублів на добу3. Втім, у готелі Варгіна були розкішні номери вартістю 30 рублів

___________________

1 Історик і архівіст Олексій Малиновський у книзі «Историческое обозрение Москвы», завершеній у пушкінські часи, писав, що в Москві було 40 готелів. Але в це число він включав і постоялі двори, подвір’я. Скажімо, в Китай-городі, де взагалі не було готелів, він прирівняв до них 15 подвір’їв. Всього в середині 50-х років у Москві нараховувалося понад півсотні подвір’їв, які мали 1300 номерів і близько 500 постоялих дворів.

2 Цей готель, що знаходився в Газетному провулку недалеко від будинку, де жив Осип Бодянський, очевидно, бачив Шевченко. В ньому на той час збиралися московські балетомани. Сучасник свідчив: «В ресторане собирались вечером люди более или менее состоятельные и там передавались балетные новости, впечатления, надежды». Москвознавець Петро Вістенгоф писав, що цей готель відвідувався «исключительно людьми высшего тона, здесь обыкновенно обедают московские львы, столичные франты и русские парижане…» Бував тут і Михайло Щепкін. Олександр Афанасьєв, зокрема, записав 2 вересня 1856 року: «Сегодня кружок литературный сделал обед… Обед (пикник) происходил у Шевалье, был роскошен (по 10 рублей с персоны), вино лилось. Всего человек до 40 было (М.С. Щепкин, некоторые профессора Московского университета…)»

3 За 5 рублів сріблом можна було зробити річну підписку на редаговані Бодянським «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», а це складало чотири часописи загальним обсягом понад 100 друкованих аркушів. 4 рублі 50 копійок коштувала річна передплата на дуже цікаву «Московскую медицинскую газету».
на добу, в яких не було проблем не лише з чаєм, а виконувалися всі капризи пожильців. Петро Вістенгоф згадував і про номери за 50 рублів. А Тарас Шевченко зупинився в недорогому готелі, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна «с №№ для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.», що недалеко від Неглинної.

В готелі Шевченкові страшенно не сподобалося, і він залишив його зранку: «В 7 часов утра оставил я караван-сарай со швейцаром и пустился отыскивать своего друга М.С. Щепкина. Нашел его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился...» 12 березня Тарас Григорович ще раз упевнено зафіксував свою адресу в листі до Михайла Лазаревського: «Сижу я у Михайла Семеновича Щепкіна, близ Садовой улицы в приходе старого Пимена, в доме Щепотьевой».



«Біля старого Пимена, в будинку Щепотьєвої» — Шевченко не вказував навіть назви провулка, але не майте сумніву, що в цьому випадку адреса була точною і зрозумілою. Церква преподобного Пимена, що знаходилася неподалік, була відома всій Москві, а будинки тоді називалися за прізвищами їх домовласників. Познайомимося з цим історичним феноменом ближче. Найкраще послухати пояснення москвича-очевидця:

«Дома так и назывались по их домовладельцам... Обозначение домов по фамилии их владельцев создавало разного рода трудности при отыскании дома. Когда приходилось, например, отыскать дом Петрова на какой-либо длинной улице, на Пятницкой или на Якиманке, иногда надо было промаршировать ее всю по одной стороне, а потом проделать то же по другой, если не было указано, к какому концу улицы дом расположен ближе. Полезно было в таких случаях для справки заходить в какую-либо, особенно в полотняную лавочку: там можно было получить указания, касавшиеся, впрочем, не только адресов, но и всего образа жизни обывателей обслуживаемого лавочкой района...


Бывали затруднения и в тех случаях, когда по одной улице домами

владели однофамильцы, и при указании адреса надо было обозначать, что адресат живет не только в доме Иванова, но “в доме Иванова, бывшем Брабец”. Вообще, впрочем, надо сказать, что не было еще общепринятого порядка в обозначении адресов и их обозначали то по полицейским частям и кварталам, например Хамовнической части 2-го квартала на углу Неопалимовского и Малого Трубного переулка дом такого-то, то по церковным приходам, например «у Мартына Исповедника», «у Успенья на-Могильцах», «в приходе церкви Неопалимыя Купины». Иногда же прибегали к различным совершенно случайным обозначениям: против такой-то церкви, против вдовьего дома, против пожарного депо1 и т.д. Нумерация домов начала заводиться, помнится, с 90-х годов (ХІХ століття. — В.М.), но этот общеевропейский порядок, уже давно усвоенный в Петербурге, в Москве прививался очень туго».

Втім, у часи Шевченка домовласників успішно розшукували за їхніми прізвищами. Пам’ятаймо про це, бо номери будинків, які тепер екстраполюють на той час, коли їх насправді не вивішували, невиправдані в науковому дослідженні2. Інша річ, коли вони називаються стосовно ХХ століття чи сьогодення, щоб уявити місце тодішнього розташування московських будинків.

У Москві середини ХІХ століття ніяких проблем з пошуком будинку Щепотьєвої не було. Зате вони виникли через сто років, коли дослідники


______________________

1 Важко погодитися з тим, що уточнення в адресі назвою приходської церкви, пожежного депо чи поліцейської дільниці були «випадковими». Якраз такі «позначення» давали змогу знайти домовласника безпомилково.

2 Навіть у 90-х роках ХІХ століття не тільки в приватному листуванні, а й в офіційних адресах, скажімо, друкарні, що видала книгу, вказували не номер будинку, а називали такі координати: «Москва. Типография М.И. Волчанинова, Б.Чернышевский пер., д. Пустошкина против Английской церкви».

намірилися точно встановити, де конкретно знаходився будинок Щепотьєвої. Почалося з того, що вони полінувалися по-справжньому пошукати домовласницю з досить рідкісним для Москви прізвищем. Авторитетний московський біограф Щепкіна Борис Земенков наприкінці 50-х років ХХ століття заявив, що в жодному довіднику тих часів йому не вдалося виявити прізвища домовласниці Щепотьєвої. Через тридцять років автори книги «Шевченко в Москве» І.Карабутенко, О.Марусич і М.Новохатський повторили це твердження і висловили припущення, що Шевченко жив, очевидно, в будинку Щепотьєва, але, не відаючи про господаря, знав лише його дружину1. Між іншим, тоді ще ніхто не знав, що навіть московська поліція доповідала начальству саме про «будинок Щепотьєва». У знайденому мною в Центральному історичному архіві Москви «Рапорті» московського обер-поліцмейстера князя Кропоткіна воєнному генерал-губернаторові Закревському йшлося про те, що «отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижегородской губернии проездом в С.-Петербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева»2.

Втім, все це були легковажні заяви, зумовлені, з одного боку, поверховим підходом тодішньої московської поліції, яка не зафіксувала чи не врахувала, напевне, смерть Щепотьєва, з іншого — неглибоким вивченням питання радянськими істориками. Досить розгорнути «Книгу адресов жителей Москвы» за 1858 рік там, де містяться адреси артистів, і прочитати: «Щепкин Михайло Семёнович, Сретенская часть, на Ма-

__________________________



1 И.Карабутенко, А.Марусич, М.Новохатский. Шевченко в Москве. С. 156. Власне, київські автори і в цьому некритично продублювали своїх московських попередників. Театрознавець В.Маслих у статті «По щепкинским местам» в журналі «Театр» (№ 8) ще в 1963 році стверджував: «Щепкін поселився у Воротниковському провулку в будинку Щепотьєва... Тут прожив кілька днів Т.Г. Шевченко» (виділено мною. — В.М.).

2 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк.11.


лой Дмитровке, в Воротницком переулке, дом Щепотьевой»1. Але ми не заспокоїлися на цьому й провели велику пошукову роботу в архівах, аби доконечно підтвердити, хто був власником будинку, в якому зупинився Шевченко. Надзвичайно цікавою виявилася знахідка сповідальної відомості церкви Старого Пимена2 про сповіді парафіян конкретно по кожному будинку під час Святої Чотирьохдесятниці3 навесні 1857 року, в якій записано і Щепкінову сім’ю: «Дом Щепотьевой. Артист Московских Императорских театров Михаил Семёнович Щепкин. Жена его Елена Дмитриевна. Дочь их девица Вера4»5.

Точна адреса стоїть і на листах, які отримував великий артист. Скажімо, в паперах тодішнього московського генерал-губернатора Арсенія Закревського, є конверт з адресою артиста: «Сретенской части на Малой Дмитровке Воротниковском переулке в д.Щепотьевой». Сам Щепкін, знаходячись на гастролях у Ярославлі в квітні 1858 року, тобто відразу після від’їзду з Москви Шевченка, писав дружині Олені Дмитрівні Щепкіній: «В Москву в приход Старого Пимена в дом госпожи Щепотьевой»6. Ще один лист Олені Дмитрівні з Ярославля, датований 11

______________________________________

1 Книга адресов жителей Москвы составлена по официальным сведениям и документам К. Нистремом. 1858. Книга чиновников служащих. — Москва. В типографии т.т. Волкова и комп. 1858. С. 184.

2 Повна назва документу: «Ведомость именная, учинённая Никитского сорока, Пименовским, что в Старых Воротниках, священиком Александром Алексеевичем Остроумовым с причтом, обретающимися при оной церкви в приходе нижеявленных чинов людям, со изъявлением против коегождо имени о бытии их в Святую Четыредесятницу у исповеди и святых таин причастия… в тысяча восемьсот пятьдесят седьмом году».

3 Великий піст перед Пасхою, який готує віруючих до пасхального свята, очищуючи і освячуючи їх душі через покаяння, молитву, сповідь, причастя. В 1857 році Пасха була 7 квітня.

4 Щепкіна Віра Михайлівна (1830—1896), єдина з дітей тоді жила з батьками. В квітні 1857 року Щепкіни писали в Рим сину Миколі Михайловичу про довгу хворобу Віри: «Наконец Мин велел поставить пиявки. Поставили 7 пиявок, и такая кровяная, что насилу могли остановить. С первого часу всё шло и 8 часов. Теперь ей получше, и всем в доме лучше».

5 Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 747, од. зб. 1727, арк. 811—811 зв.

6 Державний центральний музей ім. О.О. Бахрушина, ф. 312, оп. 1, од. зб. 255.

квітня 1858 року, Михайло Семенович підписав так: «Её Высокоблагородию Елене Дмитриевне Щепкиной в Москве. В приход Старого Пимена в доме г-жи Щепотьевой»1 (вперше друкуємо конверт з цією адресою. Також даємо змогу читачеві побачити Щепкінове письмо, тобто зовнішній вигляд написаного, його почерк).

Стало напрочуд ясно, що власницею будинку, в якому жив Щепкін на той час, коли в нього гостював Шевченко, була саме Щепотьєва.

Це була сенсація, і про неї я доповів у січні 2006 року на традиційних «Щепкінських читаннях», що проходять в будинку-музеї М.С. Щепкіна. Наступного року вийшла в світ моя книга «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”», в якій писав таке: «Тож поставимо крапку в надуманій версії з відсутністю домовласниці Щепотьєвої та назавжди припинимо невиправдану ревізію напрочуд точного щоденникового запису Шевченка. Насправді, як він і зафіксував, будинок числився не за Щепотьєвим2, а саме за Щепотьєвою».

Інша річ, що пошуки домовласниці Щепотьєвої з Воротницького провулку3 були непростими. Власне прізвище Щепотьєвої мені вдалося виявити відразу, вже в документах післяпожежної Москви. Зокрема, у 1818

__________________________



1 Там само, од. зб. 48.

2 Згадані автори називали трьох Щепотьєвих, а ще кілька потрапили в історичних документах на очі мені; в некрополі Донського монастиря я навіть знайшов могилу титулярного радника і кавалера Михайла Щепотьєва (1790—1848). Проте в контексті сказаного до чоловіків Щепотьєвих інтерес зникає.

3 Воротницький (Воротниковський провулок) — назва виникла в ХVІІ столітті, з ХV століття тут знаходилася Воротниковська слобода, в якій мешкали воротники — вартові при воротах Кремля, Китай-города і Білого города. Звідси і назва провулка. Так вважається нині. Проте забулася цікава точка зору москвознавця ХІХ століття Івана Кондратьєва, який писав: «Помимо сторожей у городских ворот воротниками назывались особые мастера при пушечном деле. Поэтому, принимая во внимание, что вблизи этой местности проживали военные мастера в Бронной, в Палашах и в Пушкарях, более вероятно здесь название военных воротников (воротить, поворачивать), а не привратников, которые жили поблизости своих ворот». У цьому випадку йшлося не про Воротниковську слободу взагалі, а саме про Воротниковський провулок.

році в Ніколо-Кузнецькому провулку П’ятницької дільниці міста числилася вдова поручика Ганна Олексіївна Щепотьєва, яка володіла спаленим будинком («обгорелой землёй»). Ще більшу увагу привернула маловідомому «Алфавитном указателе к плану Хамовнической части» губернська секретарша Щепотьєва Пелагея Петрівна, яка в тому ж році жила на Преснєнській вулиці в Преснєнській дільниці міста. Проте найвірогідніше «героїнею» нашого сюжету мала стати знайдена в титулярна радниця1 Щепотьєва Олександра Петрівна, домоволодіння якої числилося в Полуектовському провулку (тепер Сєчєновський), що між Остоженкою і Пречистенкою. Чи не була вона молодшою сестрою згаданої Пелагеї Щепотьєвої? Оскільки іншої домовласниці з цим прізвищем виявити в адресних книгах більше не вдалося, можна було припустити, що титулярна радниця Олександра Щепотьєва жила в приарбатському ареалі, а будинок у Воротницькому провулку здавала Михайлу Щепкіну.

Цей будинок давно знесено, але навколо нього не затухають пристрасті. Річ у тім, що неподалік від помешкання Щепкіна знаходився будинок, у якому в травні 1836 року під час останнього приїзду до Москви жив у свого друга Павла Нащокіна поет Олександр Пушкін2. Це був одноповерховий цегляний особняк із дерев’яним мезоніном, збудований в 1817—1820 роках, у підвалі знаходилася кузня. В 1838 році замість мезоніна збудували другий поверх3. Будинок № 12 зберігся і називається тепер «Будинком Нащокіна», на ньому встановлено меморіальну дошку, присвячену Пушкіну. Тут часто бував Гоголь, і Нащокін став прообразом одного з героїв другого тому «Мертвих душ» — Хлобуєва.

____________________



1 Титулярний радник — у Росії цивільний чин 9-го класу. З 1845 року давав особисте дворянство.

2 У щоденнику Бодянського записано 25 жовтня 1850 року: «Наиболее Пушкин любил Нащокина, который давал ему всегда в заем денег».

3 «Паспорт», складений у грудні 1973 року, на об’єкт культурної спадщини федерального значення « Дім, у якому жив О.С. Пушкін у свого друга П.В. Нащокіна в 1836 р.». С.2.



«Щепотьєва, поручиця, дружина канцеляриста»
Так от, у 60—80-х роках минулого століття в історичній і москвознавчій літературі усталилася думка, що саме будинок № 12 винаймав Щепкін і саме тут у березні 1858 року жив Шевченко1. Вже згаданий Борис Земенков ще в 1966 році писав: «Щепкін переселився в будинок № 12 у Воротниковському провулку... За кілька років перед тим у цьому будинку жив близький друг Пушкіна — Павло Воінович Нащокін, якого неодноразово відвідував тут Щепкін. Важко повірити, що артист переселився в цей театральний район лише заради побутових і житейських зручностей — надто багатозначний вибір ним цього гостинного притулку, де, здавалося, ще не стихли дружні голоси письменників, артистів, музикантів, які збиралися у П.В. Нащокіна, а кімнати ще берегли тепло щепкінських зустрічей з О.С. Пушкіним»2. Версію Земенкова активно підтримував доцент Московського університету Михайло Зозуля, який у 1974 році писав: «Будинок, у якому Щепкін приймав тоді Шевченка, був до певної міри знаменитим. Цей будинок знав Пушкіна й Шевченка, Щепкіна і Гоголя, Грановського і Тургенєва, багатьох учених, артистів і музикантів». У «Шевченківському словнику» (1977 рік) до статті Зозулі «Москва» було навіть вміщено фотографію номера дванадцятого: «Будинок, де в квартирі М.С. Щепкіна жив Т.Г. Шевченко 1858». Так само ще й нині в «Коментарях» до шостого тому Повного зібрання творів

__________________________



1 В «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка», складеному Миколою Ткаченком в 1961 році, містилася така інформація: «Березня 11. З цього дня до виїзду з Москви жив у М.С. Щепкіна (тепер Велика Каретна вулиця, № 16)...» Це була груба помилка, бо з будинку у Великому Каретному провулку Щепкін виїхав за десять років до приїзду Шевченка в Москву. Дивно, адже в 1944 році Ткаченко писав інакше: «Поет тоді жив на Старо-Пименському провулку, коло теперішньої площі Пушкіна».

2 Б.С . Земенков. М.С. Щепкин в Москве. — М.: Московский рабочий, 1966. С. 111—112.
Шевченка стверджується: «Сучасна адреса тодішньої квартири М.С. Щепкіна — Воротниковський провулок, 12». Відомий москвознавець Сергій Романюк також наполягав, що саме в цьому будинку мешкав актор М.С. Щепкін: «Будинок № 12 в той час... належав А.І. Івановій... В 1847—1858 рр. будинок знімав актор М.С. Щепкін. Тут же в 1858 р. зупинився Т.Г. Шевченко»1. Щоправда, того ж 1998 року в книзі «По землям московских сел и слобод», а потім і через десять літ Романюк писав інакше: «Т.Г. Шевченко відвідав Москву вже на схилі років2. Він приїхав 10 березня 1858 р. і, переночувавши в готелі, поселився у свого давнього друга, актора Малого театру М.С. Щепкіна, який тоді знімав будинок у якоїсь Щепотьєвої в Воротниковському провулку (№ 12)»3. Таким чином, визнано, що Щепкін жив у будинку, який належав Щепотьєвій, але насправді називається будинок, яким володіла Іванова, що лише заплутує питання.

Моє звернення у 2008 році до Комітету з культурної спадщини міста Москви (Москомспадщини) не переконало тамтешніх москвознавців у неправоті їх багатолітньої позиції. В своїй відповіді вони повторили помилкове твердження, зіславшись на… «дані дослідника С.К. Романюка».

Першими висловили сумнів з приводу того, що Тарас Григорович жив у будинку Нащокіна, автори книги «Шевченко в Москве» І.Карабутенко, О.Марусич і М.Новохатський. Вони справедливо вказали на те, що Шевченко не міг не відзначити в своєму щоденнику про перебування Пушкіна в будинку, де й він зупинився, проте великий український поет навіть не згадує про великого російського поета. Додамо від себе, що так само й Щепкін ніколи й ніде не зазначав, що він жив у будинку, де бував Пушкін, а він же його добре знав. Правда, ці сумніви не могли перекон-

_________________________



1 Сергій Романюк. Из истории московских переулков. С. 493—494.

2 Насправді, Шевченко вперше приїхав у Москву в лютому 1844 року, коли йому було 30 років.

3 С.К. Романюк. Москва за Садовым кольцом. — М.: АСТ: Астрель, 2007. С. 72.

ливо й остаточно заперечити твердження прихильників зручної та привабливої версії, що в одному будинку жили чи бували в різний час і Пушкін, і Щепкін, і Шевченко. Принаймні, ця версія панує в Москві до цього часу. Проте вона не відповідає дійсності. Довести це неважко. Відомо, що нинішній будинок № 12 у Воротницькому провулку насправді належав губернській секретарші Аграфені Іванівні Івановій, про що є чіткий запис в «Алфавитном указателе к плану Сретенской части»: «Ивановой Аграфены Ив. губерн. секретарши, в Воротническом пер.». Але ж ми напевне знаємо, що будинком, у якому жив Щепкін і зупинявся Шевченко, володіла зовсім інша домовласниця, а саме Щепотьєва. Проте твердих і певних доказів, що знайдені мною домовласниці Ганна, Пелагея чи Олександра Щепотьєви були саме тими, які мали, крім означених у документах, ще й володіння в Воротниковському провулку, не було. Більше того чуття історика підказувало, що саме цю Щепотьєву ще не знайшов.

І тоді довелося зануритися в архівні документи. В Центральному архіві науково-технічної документації м.Москви знайшовся «Указатель к плану города Москвы, печатанному Московскою городскою распорядительною Думою в 1868 году», а в ньому — безцінна для мене «Ведомость городских и владельческих имуществ по планам 1849—1854 годов». В цій «Відомості» в Сретенській частині я знайшов володіння «Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста».

Ця знахідка, знову ж таки, була вкрай важливою, і я задовольнився нею на час виходу в світ книг «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» та «Тарас Шевченко і Осип Бодянський». Але сама по собі ця інформація також не давала відповіді на питання, де саме стояв будинок Щепотьєвої у Воротницькому провулку. Річ у тому, що в «Алфавитном указателе к плану Сретенской части», в якому перелічені прізвища власників усіх будинків і поставлені номери володінь на тодішньому плані міста, прізвище Щепотьєвої відсутнє. Скоріше за все, тому, що на момент його виходу в світ у 1860-х роках вона вже перестала володіти будинком. Це припущення документально підтвердилося після того, як у Центральному історичному архіві Москви були вивчені сповідальні відомості церкви Старого Пимена за 1859—1860 роки. У 1859 році Щепотьєва була на сповіді, а серед мешканців її будинку названо Щепкіна. Відомо, що того року сім’я артиста переїхала в інший будинок, але в 1860 році в сповідальній відомості не числилася вже й Щепотьєва.

Працюючи над цією книгою, вже ніяк не міг допустити, щоб точне місцезнаходження будинку Щепотьєвої, в якому два тижні жив у Щепкіна Шевченко, залишилося не встановленим. Я вирішив звернутися за допомогою до Центрального історичного архіву Москви. Повна невдача! Відповідь була такою: «Повідомляємо, що в документах архіва відомостей з історії будинку Щепотьєвої, що знаходився у Воротниковському провулку Сретенської частини м. Москви, не виявлено». Таким чином, найвагомішими залишилися щоденникові записи самого Шевченка (про них скажемо далі), з яких випливало, що з вікна будинку Щепотьєвої було видно церкву «старого Пимена».

Вивчаючи листування Михайла Щепкіна, натрапив на ще один подібний аргумент. В листі до свого сина Миколи Михайловича від 16 квітня 1857 року. Михайло Семенович писав про пожежу неподалік від будинку, де він жив, — у купця Голяшкіна (карету Щепкіна, що повертався 15 квітня додому, завчасно зупинили словами: «Выходите здесь, дальше не проедете, против вашей квартиры пожар, горит дом г-на Голяшкина». Крім того, Щепкін розповідав синові: «…Пожарные действовали отлично, и притом ветер был в противоположную сторону, то все поуспокоились, и, как следует по человеческой природе, чужое несчастие нам интересной картиной, и никого не оторвёшь от окон…» (виділено мною. — В.М.).

Отже, будинки Щепотьєвої і Голяшкіна, як і Іванової, знаходилися неподалік один від одного, втім, у невеличкому Воротницькому провулку всі будинки сусідили. В згаданому «Алфавитном указателе к плану Сретенской части» читаємо: «Голяшкина Никол. Яков., купца в Воротническом пер.». На плані будинок Голяшкіна числився під № 68. Все це було немаловажно, проте не давало змогу точно вказати місцезнаходження будинку, в якому жив Щепкін. Випускати книгу в світ без цього не хотів, а сформульована в ній пропозиція про спорудження пам’ятника Щепкінові й Шевченкові у Воротниковському провулку, здавалася мені без адреси немічною й непереконливою.

Й тоді в справу втрутився щасливий випадок, але з тих, через які пробиває собі дорогу закономірність. У процесі роботи часто зустрічалися вчені й архівісти, які так чи інакше допомагали в історичному пошуку, а цього разу щаслива дослідницька доля звела мене з унікальною жінкою, кандидатом мистецтвознавства, автором крупних монографій, заслуженим діячем мистецтв Росії Лідією Андрєєвою. Виявилося, що Лідія Володимирівна з дня народження в 1930 році й до 1953 року жила в будинку № 16 в Старопименовському провулку. Її батько — Володимир Андрєєв (1899—1980) — був крупним інженером-будівельником, а мати — Тетяна Просвірова (1895—1943) — архітектором. У середині 30-х років архітектор Просвірова взялася за надбудову чотирьох нових поверхів до двоповерхового старого будинку № 14 по Старопименовському провулку, і тоді вперше її донька Лідія почула з розмов батьків про те, що в сусідньому з материним новобудом будинку в ХІХ столітті жив актор Михайло Щепкін. У сім’ї його так і називали «Дім Щепкіна», і це міцно закріпилося в свідомості дівчинки, а потім юначки, яка призначала побачення біля «дому Щепкіна».

29 червня 2008 року Лідія Андрєєва показала авторові книги та Людмилі Гільмановій (вона серйозно допомагала мені в пошуках архівних документів), точне місце, де стояв колись будинок Щепотьєвої, в якому в 1848—1859 роках мешкав Щепкін, а в березні 1858 року гостював Шевченко. «Дім Щепкіна» було знесено в 70-роках минулого століття, коли на його місці — на розі двох провулків — побудували новий будинок. Його нинішня адреса — Старопименовський провулок, № 12/6.

Будинок Щепотьєвої, з якого Шевченко бачив «старого Пимена», справді виходив своїми вікнами на церкву, бо своїм парадним фасадом він був зорієнтований на в’їзд із Тверської вулиці по Пименовському провулку1.

Спогади Лідії Андрєєвої були підтверджені фотознімками та матеріалами з фототеки Державного науково-дослідного музею архітектури ім. О.В. Щусєва, де, зокрема, збереглися зображення «Дому Щепкіна», зроблені в 1840-х роках, коли в ньому жив Щепкін2, і незадовго до його знесення в радянські часи (вміщені в книзі).

Після показу Лідією Андрєєвою конкретного місцезнаходження «Дому Щепкіна» з’явилася можливість відшукати його на планах Москви середини ХІХ століття, що й було зроблено.

В книзі вміщено фрагмент «Плана Сретенской части» з Воротницьким і Піменовським провулками з маловідомого «Атласа столичного города Москвы» 1852—1853 років, тобто періоду, що нас особливо цікавить. Будинок Щепотьєвої входив до володіння № 47 і на плані має форму перевернутої літери «Г». Щепкін мешкав у тій частині будинку, що виходила фасадом на Воротницький провулок (цілком можливо, що лише ця частина й належала Щепотьєвій).
_______________________

1 Зазначу, що в Шевченкові часи провулок називався Пименовським, пізніше й зараз — Старопименовським.

2 У фототеці Державного науково-дослідного Музею архітектури ім. О.В. Щусєва зазначено: «Будинок на розі Пименовського й Воротниковського провулків» (колекція ІV, негатив 188).

В документах Центрального архіву науково-технічної документації м. Москви перша згадка про будівлю на цій ділянці, що нас цікавить, зустрічається в січні 1835 року. Тоді було затверджено «План дому, стоящему в Земляном городе Сретенской части 1-го квартала под № 26 владения титулярной советницы Анисьи Андреяновой дочери Анфиловой»1. З «Експлікації», складеної в той час, видно, що на розі Пименовського й Воротницького провулків знаходився палісадник, а за ним ― одноповерхова дерев’яна нежитлова будівля площею 46 квадратних саженів2. Через якийсь час на цьому місці вже стояла дерев’яна одноповерхова житлова будівля, а впритул до неї ― дерев’яний сарай, що входили до володіння княгині Кудашевої3. Пізніше прізвище княгині трапляється в документах, як власниці будинку в Стрілецькому провулку Сретенської дільниці Москви, а будівлю на розі двох провулків вона, скоріше за все, і продала Щепотьєвій.

Як ми вже знаємо, Щепотьєва не встигла потрапити, як власниця цього будинку, до «Алфавитного указателя к плану Сретенской части», складеного в 60-х роках ХІХ століття, коли вона ним уже не володіла, та й Щепкін на той час переїхав із Воротницького провулка. Проте неважко звірити «План Сретенской части» з «Алфавитным указателем», на якому також стояли відповідні номери володінь, але вже біля конкретних прізвищ. Так от, володіння № 70в на Плані у Покажчику відповідає прізвищу відомої нам Аграфени Іванової, і саме тут знаходився будинок Нащокіна, а, скажімо, № 55 — це церква «Пимена Чудотворца, что в Ста-

__________________________



1 Появу цього документа викликало те, що наприкінці 1834 року Онисія Андріянова звернулася до місцевих властей з письмовою заявою про звільнення її будинку від «постойної повинності», ми вже знаємо, що майже в той самий час це зробила і власниця володіння, на території якого зараз знаходиться Культурний центр України в Москві.

2 Центральний архів науково-технічної документації м. Москви, ф. 1, оп. 1, од. зб. 45, спр. 1, арк. 1.

3 Там само, спр. 2, арк. 6.
рых Воротниках», яку бачив Шевченко з вікна будинку Щепотьєвої. Хто ж у той час — на початку 60-х років — володів цим будинком? Виявляється, титулярна радниця Онисія Анфілова. Ми зустрічали це прізвище серед власниць володіння в середині 30-х років («Онисія Андріянова дочка Анфілової»). Певно, що Анфілова мала свій будинок на території володіння № 47 увесь цей час, а потім ще й придбала будинок у Щепотьєвої.

Мені давно хотілося «населити» Воротницький і Пименовський провулки живими людьми, які мешкали в них за часів Шевченкового гостювання у Щепкіна чи трохи пізніше, тобто назвати поіменно всіх, хто мав тут власний будинок. Уважно вивчав списки домовласників і тепер уперше оприлюднюю прізвища «воротницьких» і «пименовських» сучасників українського поета, вказуючи їх соціальний стан і номери їх володінь.

Отже, ми вже знаємо про губернську секретаршу Аграфену Іванову й купця Миколу Голяшкіна. Недалеко від них і володіння Щепотьєвої жила купчиха Марина Ісаєва (№ 69) і титулярний радник Олександр Надьожін (№ 70с). Поруч із церквою «старого Пимена» мешкали священик Олександр Остроумов (№ 59), диякон Сергій Смирнов (№ 58), дяк Григорій Лебедєв (№ 57), паламар Микола Стремлянов (№ 56) і проскурниця Варвара Троїцька (№ 54). Ще там мали будинки колезька асесорша Ганна Петрова (№ 36) та «красноярська купчиха» Олена Шпеєр (№ 35).

В Пименовському провулку недалекими сусідами Щепкіна були княжна Надія Мансурова, яка володіла двома будинками (№ 48 і № 52), купчиха Єлизавета Мілютіна (№ 53) і купець Дмитро Поляков (№ 49), почесний громадянин Павло Матвєєв (№ 60), «із дворян дівиця» Віра Поліпанова (№ 43) і полковник Іван Фонвізін (№ 51).

Напевне, хтось із них у свій час зіткнувся з Шевченком у Воротницькому чи Пименовському провулках, а, може, й привітався — тоді це ще було можливо в невеличких і тихих провулках чотирьохсоттисячної Москви…

Поруч (на протилежному від «Дому Щепкіна» розі Воротниковського й Старопименовського провулків) зберігся будинок № 6 ХVІІІ—ХІХ століть, повз якого не раз проходив Тарас Григорович.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка