Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка11/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33

Тебе осудить. Припливуть


І прилетять зо всього світа

Святиє мученики. Діти

Святої волі. Круг одра,

Круг смертного твого предстануть

В кайданах. І... тебе простять.

Вони брати і християни,

А ти собака! Людоїд!

Деспот скажений!


Іван Дзюба проникливо й переконливо пише, що суперечність цих двох мотивів у поемі не є випадковою. «В Шевченковій поезії постійно співіснують (або й поборюють одна одну) «правда-мста» і правда-прощення. Перша має соціальний вимір, друга — моральний, і вони не легко й не завжди узгоджуються і в людській душі, і в історичних діяннях людства. Шевченко то поривається до однієї, то втишує свою стражденну душу другою. І не можна цього ставити йому на карб, як негоже абсолютизувати одне або друге; в тому й вічна правда Шєвченкова, що його сумління розіп'яте на хресті оцих двох волінь: кара Божа й людська — і всепрощення Боже й великодушність людська. Якби він застиг в одному, він не був би великим поетом уселюдської міри, вікритим трагізмові світового буття».

Нагадаю, що саме в «Неофітах» Тарас Шевченко молив у Матері Божої про Слово, яке поет і артист обидва все життя несли людям:

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

Та й це ще не все. Шевченко, певно, не сумнівався, що Щепкін найперше зрозуміє його бажання, щоб оте Слово святилось саме на Україні та з неї й понеслось:

Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,



Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось

Щоб людям серце розтопило.

І на Украй ні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.


4 січня 1858 року, пам’ятаючи про присвяту «Неофітів» Щепкіну, поет надіслав автограф поеми Кулішеві, зазначивши: «Тепер посилаю тобі... свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли... старому Щепкіну» (виділено мною. — В.М.). 17—18 січня Шевченко повідомив і Щепкіна: «Незабаром получиш ти од Куліша мої “Неофіти”. Тілько се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом її ще треба доробить». Але Куліш, побоюючись будь-яких ремінісценцій з Миколою І і маючи ілюзії щодо нового царя Олександра ІІ, у листі від 20 січня навчав Шевченка: «Твої “Неофіти”, брате Тарасе, гарна штука, та не для друку! Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька (тобто Олександрові ІІ про Миколу І — В.М.), ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть нам не дали б. А воля кріпаків — то ж його діло. Найближчі тепер до його люде по душі — ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Так не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю» (виділено мною. — В.М.).

Шевченко, який і не збирався відразу публікувати «Неофітів», у листі до Куліша від 26 січня наполягав на передачі поеми Щепкіну: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти » для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках» (виділено мною. — В.М.). Куліш змушений був погодитися, проте зазначив: «Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке — добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі або що; а розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде». Нащадкам залишилися ці напучувальні слова, а Шевченків автограф, як стало недавно відомо, знаходиться в приватній колекції.


«Я щасливий, маючи такого друга!»
29 грудня 1857 року опівночі схвильований Тарас Григорович проводжав свого друга Михайла Семеновича в Москву. Не хотів відпускати, навіть проїхав з ним до першої станції. Востаннє обнялися: Щепкін плакав, а в Шевченка були повні очі сліз… Михайло Семенович написав поетові, тільки-но приїхав додому:

«Спешу сказать несколько слов. И тело устало, и душе некогда… Передай всем поклоны, а Варенцову прибавь, чтобы он поблагодарил почтмейстера за почталиона; он за мной, как за ребенком, ухаживал, и, пожалуйста, чтобы он не забыл этого: доброе слово в пользу маленького человечка необходимо… Здесь я никого не видел и ничего не скажу: дай душе отдохнуть, а то она все время была в таком волнении, что немножко и не под силу, а приехал домой — все взворошилось в старой душе моей... Перед моим приездом, за день, получено известие из Малаги, что сын мой Дмитрий умер1. Прощай! Твой Михайло Щепкин».

…Тарас Григорович повернувся додому о третій годині ночі. Рука сама потяглася до щоденника, й поет записав пронизливі слова про щасливі дні, проведені з другом:

«Шесть дней, шесть дней полной, радостно-торжественной жизни!» Справді ці святкові дні стали найбільшим духовним потрясінням учорашнього засланця в перші місяці на волі: «Я теперь не в силах ни о чем больше писать, ни думать». 4 січня 1858 року поет зізнавався Щепкіну: «Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я й сам тепер не знаю, що думаю».2

На щастя це щире захоплення Щепкіним назавжди збереглося в поетових листах, написаних на початку 1858 року, і ми сьогодні зберемо ці дивовижні рядки докупи:



2 січня. З листа до Анастасії Толстої:

«Простите ли вы меня, моя святая заступница, за мое долгое молчание? Наверное простите, когда я вам расскажу причину этой грубой невежливости. 23 декабря получил я ваше драгоценное письмо, а 24-го

_______________________

1 Дмитро Михайлович Щепкін (1817—1857) — старший син Михайла Семеновича, був магістром астрономії й одночасно працював у галузі філології, археології, історії мистецтв. Через туберкульоз мусив подовгу жити за кордоном; помер у м. Малага (Іспанія) 12 грудня в Іспанії. Шевченко записав у щоденнику: «Письмо своё заключает он печальным известием, полученным на пороге своего дома, о смерти сына Дмитрия, умершего за границей».

2 Не менше від цих високих слів про щирі й легкі стосунки друзів говорить і заземлений чотиривірш, несподівано дописаний поетом у самому кінці цитованого листа:

Таточко з мамкою

Скрипають лавкою,

Діточки в запічку:

Годі вам, таточку.
приехал ко мне из Москвы гость. И кто бы вы думали был этот дорогой гость, который не дал мне написать вам ни одной строчки? Это был ни больше ни меньше как наш великий старец Михайло Семенович Щепкин. Каков старец? За четыреста верст приехал навестить давно не виданного друга. Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга. Он гостил у меня по 30 декабря. Подарил нижегородцам три спектакля, привел их в трепетный восторг, а меня, меня вознес не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив!

Проводив Михаила Семеновича, я долго не мог прийти в се­бя от этого переполненного счастия. И только сегодня, и то с горем пополам, мог взяться за перо, чтобы благодарить вас за драгоценное письмо ваше и написать вам о моем беспредельном счастии…» (виділено мною. — В.М.).



4 січня. З листа до Сергія Аксакова:

«Простите мне, что я не написал вам с Михаилом Семеновичем. Не мог. Старый чародей наш своим посещением сделал из меня то, что я и теперь еще не могу прийти в нормальное состояние. Он все еще вертится у меня перед глазами и мешает мне не только приняться за какую-нибудь работу, думать, даже говорить мешает. Да, он таки порядком пошевелил меня. И нужно же было ему такую штуку выкинуть. Нет, таких богатырей-друзей немного на белом свете. Да я думаю, что он один только и есть. Как я, однако ж, не по-христиански думаю. А этому причина тот же великий наш чудотворец Михайло Семенович. Храни его Господь на поучение людям» (виділено мною. — В.М.).



4 січня. З листа до Пантелеймона Куліша:

«Наробив він мені, оцей старий, лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу неначе з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать. I де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!» (виділено мною. — В.М.).



4 січня. З листа до Михайла Лазаревського:

«Приїжджав до мене колядувать старий М.С. Щепкін. то я після його колядки ще й досі хожу, неначе після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоровя» (виділено мною. — В.М.).

4 січня. З листа до Михайла Максимовича:

«Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, досі ще стоїть він у мене в очах і не дає мені покою ні вдень, ні вночі… Завдав він мені свято. Так учистив, що аж пальці знать.

Вибач мені, мій голубе сизий, ради великого Бога, що я тобі так оце нашвидку пишу, єй-богу, нічого в голову не лізе, кроме нашого великого, чудотворця Михайла Семеновича» (виділено мною. — В.М.).

Такої напруги щирих емоцій і дружніх почуттів, такої вдячності за справжнє, чудотворне щастя, подароване дружбою, у Шевченка, здається, більше не зустрічаємо. Нічого подібного не знайдемо в світовому мемуарному й епістолярному жанрі. В словах про Щепкіна — серце, що завмирає від захоплення. Як зазначив Іван Дзюба, Шевченкові «записи цих днів підносяться до апофеозу щастя». Вчений також справедливо зауважив щодо Михайла Семеновича: «Щепкін, людина старша, не такий нестримний у виявленні почуттів (може, й професія актора виробила певний самоконтроль), — але й його відданість другові, вболівання за нього безмежні»1. Втім, на це звернув увагу ще радянський театрознавець Абрам Дерман: «Письма Щепкина к Шевченку полны не столь пылкого энтузиазма, но чисто отеческой заботой о поэте». На правах старшого друга Щепкін міг навіть жорстко вичитати Тараса Григоровича, зауваживши: «Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам

____________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 531, 533.
произвёл меня в друзья, и потому пеняй на себя… А всё-таки целую тебя без счёту и твою бороду».

«Зі слів Михайла Семеновича»
В перший день Нового, 1858 року Михайло Семенович несподівано нагадав про себе Тарасу Григоровичу. Читаємо в поетовому щоденнику:

«Придя домой, я нечаянно взялся за Библию, раскрыл, и мне попался лоскуток бумаги, на котором Олейников1 записал басню со слов Михаила Семеновича. Эта находка так меня обрадовала, что я сейчас же принялся ее переписывать. Вон она:


На улице и длинной и широкой


И на большом дворе стоит богатый дом.

И со двора разносится далеко

Зловоние кругом.

А виноват хозяин в том.


“Хозяин наш прекрасный! но упрямый, —

Мне дворник говорит. —

Раскапывать велит помойную он яму,

А чистить не велит”.


Зачем раскапывать заглохшее дерьмо?

И не казнить воров, не предавать их сраму?



Не лучше ль облегчить народное ярмо,

Да вычистить велеть помойную-то яму.
Сочинение этой басни приписывают московскому актеру Ленскому2.

_________________________



1 Олейников-Аллеников Микола Сергійович — службовець волзької пароплавної компанії «Меркурій». Був знайомий з Тимофієм Грановським, високо цінував діяльність Олександра Герцена. Шевченко познайомився з ним у Нижньому Новгороді.

2 Ленський Дмитро Тимофійович (справжнє прізвище — Воробйов; 1805—1860) — драматург і актор, автор сатиричних віршів і перекладів зарубіжних п’єс і пісень П.Беранже. 5 лютого 1858 року Шевченко зазначив у щоденнику, що йому було прочитано «песню Беранже, переведённую Ленским…» Дмитро Ленський був знайомий з Олександром Пушкіним. Брат Щепкіна Авраам Семенович згадував, що Ленський був улюбленцем Михайла Семеновича: «не за то, чтоб он был талантливый артист, но за его искуссные переводы на русский язык разных пьес».
Это не похоже на водевильный куплет1. Басня эта так благодетельно на меня подействовала, что я, дописывая последний стих, уже спал» (виділено мною. — В.М.).

Між іншим, дуже цікавий штрих до соціального портрета Щепкіна, бо ж ця байка, спрямована проти царя Олександра ІІ, поширювалася в Росії у списках2. Уперше надрукована була Герценом в «Полярной звезде на 1859 год» під назвою «Помойная яма».

1 січня Шевченко ще раз згадав Щепкіна в щоденнику, коли тепло писав про актрису Катерину Піунову (Тетясю), яка разом зі Щепкіним брала участь у виставі «Москаль-чарівник»:

_______________________________________________



1 Шевченко знав, що Дмитро Ленський був автором водевілей. Скажімо, 6 січня 1858 року він записав у щоденнику: «Пиунова сегодня в роли Простушки (водевиль Ленского)…» Йшлося про водевіль Ленського «Простушка і вихована», в якому розбещеній жінці протиставлялася проста селянська дівчина, що зберегла чистоту і душевну щирість. Всього Ленський написав понад сто водевілей, всі — переробки з французьких авторів, але, на думку знавців, вони перевершували оригінал.

2 Не можу не розповісти цікаву історію, пов’язану з Щепкіним і Ленським. У 1855 році бенефіс Щепкіна збігся з отриманням звістки про падіння Севастополя в Кримській війні. Програма вечора була складена задовго до цього й, очевидно, мала процаристсько-патріотичний характер. Принаймні в драматичному творі П.Григор’єва «За веру, царя и отечество» йшлося про те, що росіяни здатні «закидати шапками» всю Європу. В той трагічний для Росії час така п’єса видалася особливо недоречною і викликала обурення серед прогресивних театралів. Не був сприйнятий у той вечір і пушкінський вірш «Клеветникам России». Артист і письменник Петро Каратигін писав: «…Тяжёлое впечатление произвёл этот бенефис на публику; Ленский переплавил в стихи своё негодование, бестрепетно величая артиста, что не ко времени потревожил он пушкинский прах». Справді, Ленський був нещадний до Щепкіна:

Ну, Щепкин, бог с тобою!

Сердись иль не сердись, но ты, брат, старый шут,

И просто медный лоб проглядывает тут!

Как сметь тревожить прах великого поэта?

И не ко времени стихи его читать?

Как сметь народа честь на посмеянье света

Со сцены вслух, при всех, публично выставлять.

Ці рядки наробили шуму в Москві, а друг Михайла Семеновича Олександр Афанасьєв записав у той час, що пушкінський вірш артист прочитав «с самым добрым и чисто патриотическим намерением. Если чтение пришлось некстати, зачем нападать на несчастный случай?» Втім, кажуть, у Ленського було добре серце, і на нього не прийнято було ображатися. Сам про себе він писав:

В пылу горячности порой

Я иногда совру обидно,

И после пред самим собой

За это мне бывает стыдно.

«Как благодетельно подействовал Михайло Семенович на это милое и даровитое создание. Она выросла, похорошела, поумнела после «Москаля-чаривныка», где она сыграла роль Тетяны, и так очаровательно сыграла, что зрители ревели от восторга, а Михайло Семенович сказал мне, что она первая артистка, с которой он с таким наслаждением играл Михайла Чупруна, и что знаменитая Самойлова1 перед скромной Пиуновой — солдатка»2 (виділено мною. — В.М.).

На Щепкінів авторитет поет послався і в рідкісній для нього рецензії «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года», опублікованій без підпису 1 лютого в газеті «Нижнегородские губернские ведомости», в якій писав щодо Піунової в ролі Тетяни в «Москалі-чарівнику»:

«…Пиеса эта была поставлена в два дня по желанию Михаила Семеновича Щепкина, приехавшего случайно в Нижний и согласившегося участвовать в трех спектаклях, и, несмотря на поспешность постановки, а также незнание малороссийского языка3, г-жа Пиунова в роли Татьяны была очень хороша, так что наш ветеран-артист был в восторге и говорил, что он ни с кем с таким удовольствием не играл, а мнение Щепкина может служить авторитетом. В нашей милой бенефициантке

_______________________

1 Самойлова Надія Василівна (1823—1899) — російська драматична актриса, виступала у водевілях. Шевченко бачив її на петербурзькій сцені в 30—40-х роках.

2 Піунова також згадувала: «Після спектаклю, який пройшов з величезним успіхом для мене і справжнім тріумфом для Щепкіна, Тарас Григорович прийшов за куліси в убиральню до Щепкіпа і дякував йому за ту насолоду, яку він приніс своєю грою. Щепкін сказав йому, що насолоду дістав він, Щепкін, оскільки Піунова — це перша актриса, яка так чудово грала з ним Тетяну, а знаменита Самойлова перед скромною Піуновою просто солдатка».

3 Піунова свідчила, що вчила роль українською мовою із Шевченком: «Я принесла свічку. Тарас Григорович розкрив п'єсу, яку він приніс із собою. Я взяла свою роль, і за столом при тьмяному світлі однієї сальної свічки почався мій перший з Т.Г. Шевченком урок української мови для ролі Тетяни у п’єсі “Москаль-чарівник”.

Тарас Григорович спокійно прочитував кожне слово і терпляче чекав, коли я правильно вимовлю його. Він працював зі мною довго, свічка нагоріла, чаділа, доводилося зрізати гнота. Схилившись над п'єсою, Тарас Григорович спідлоба поглядав на мене і схвально кивав головою, коли я поступово починала правильно вимовляти українські слова. До першої вистави «Москаль-чарівник» Тарас Григорович приходив до нас щодня, після репетиції і до вечора, поки я не йшла на спектакль, розучував зі мною роль Тетяни».


он принял сердечное участие, советовал ей серьезно трудиться, и, конечно, советы и напутствие вполне оценены ею» (виділено мною. — В.М.).

Губернський масштаб оспівування молодої артистки Шевченкові здався недостатнім, і 3 лютого він попросив артиста: «По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: про-читай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в “Московских ведомостях”. Для нашої любої Тетясі се було б незгірше». Щепкін передав поетову рецензію редактору-видавцеві «Московских ведомостей» Євгену Коршу1, і той опублікував її 11 лютого в «Приложениях» до газети. Шевченко, зокрема, писав про Піунову: «Независимо от юности и располагающей наружности, она так мила и естественна, что, глядя на неё, забываешь театральные подмостки». Він окремо відзначив артистичні задатки Піунової: «Бенефициантка обладает всеми задатками сценического искусства, а это, вместе с молодостью её, конечно, подаёт большие надежды и в будущем». Якщо вірити самій Піуновій, то її талант ще в дитинстві помітили знамениті московські актори Василь Живокіні та Іван Самарін, і з їх допомогою вона навіть два роки навчалася в Москві на початку 50-х. Втім, Шевченко висловив і доречне побажання молодій актрисі: «Сколько можно судить, г-жа Пиунова с особенным пристрастием выбирает роли наивно-милых девушек. Слова нет: это лучшие её роли; но она не должна забывать, что в них же кроется однообразие и лёгкость, которые могут вредить её таланту».


«Во имя святого Бога, поможи їй»
Наприкінці січня 1858 року 44-річний Тарас Григорович освідчився в коханні 17-річній актрисі Катерині Піуновій. Хтось вважає, що «до Петер-

________________________



1 Про це Щепкін писав Шевченкові 6 лютого: «Статью в газету передам Коршу».

бурга йому хотілося з’явитися з юною нареченою — актрисою, здатною підкорити весь бомонд». Але насправді спрагла поетова душа просто тягнулася до жіночої краси й сімейного затишку. В щоденнику та листах Шевченка навіть числиться любовний лист до Піунової, хоча приналежність тексту поетові чи міра його участі в написанні цього листа не встановлені: «Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов... Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье и отказаться от этой мысли будет трудно». З цього приводу Богдан Лепкий писав: «Та все ж таки незабаром прийшлось зречися. Молода дівчина не бачила, мабуть, щастя у подружжу з чоловіком, хоч не так то старим, але знищеним тяжкою неволею... Епізод, бо, як із щоденника видно, поет не довго тужив за Катериною Борисівною».

Справді, вже через три тижні, ще до свого виїзду з Нижнього Новгорода, Тарас Григорович порвав із Піуновою взаємини. Це сталося після того, як вона, прохаючи Шевченка допомогти їй вступити в трупу Харківського театру, водночас поновила свій контракт у Нижньогородському театрі, чим поставила в незручне становище Шевченка та Щепкіна, які в листах до директора Харківського театру Івана Щербини наполегливо й зворушливо клопоталися за неї. Шевченко дізнався про рішення Піунової 23 лютого, повертаючись з пошти, де відправив лист Щепкіну, в якому зокрема писав: «Цілує тебе твоя Тетяся тричі, і я тричі, поки побачусь, а той й лік потеряю, а поки що бувай здоров і веселий і не забувай мене». Вчинок юної Піунової зачепив Шевченка за живе, й того ж 23-го він із гіркотою записав у щоденнику: «Если это правда, то в какие же отношения поставила она меня и Михайла Семёновича со Щербиною? В отвратительные! Вот она где, нравственная нищета...» Наступного дня образа і обурення, здається, сильніше розворушилися випадковою зустріччю з Піуновою, й усе це гнівно й емоційно вихлюпнулося в щоденнику. Свого часу Сергій Єфремов звернув увагу на те, що стосунки з Піуновою відклалися навіть на самому характері письма в щоденнику, воно носить «виразні сліди хвилювання: видно, історія ця більш, далеко більш коштувала поета, ніж сказав він сам змістом свого журналу...»:

«Я так много перенёс испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил я Пиунову, у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел [в ней] будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви — несамостоятельность. У меня всё как рукой сняло. Я скроее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга, поставила в самое неприличное положение».

Шевченко згадав, як п’ять тижнів тому просив артиста: «Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде... Я їй порадив виїхать в Харків, і воно раде виїхать... Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харківського театра1, а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!» І в кінці цього листа Шевченко дописав: «Ще раз прошу тебе, моє серце, напиши, до нього знаєш, в Харков». 3 лютого Шевченко, на прохання Щепкіна, надсилає умови роботи юної артистки в Харкові, висунуті сім’єю Піунової: «1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р.». У своїй відповіді від 6

__________________

1 Лист Шевченка до Івана Щербини невідомий.
лютого Щепкін зауважив, що вимоги Катерини Піунової занадто високі й, безперечно, мав рацію: в Нижньому Новгороді початкуюча актриса Піунова отримувала вп’ятеро (!) менше. А що ж у Харкові? Щепкін, який знав там стан справ, інформував Шевченка: «В Харькове её роли теперь занимает жена комического актёра — Васильева, который для них необходим, а и она получает 850 р. жалованья и бенефис, а ты хочешь, что Пиуновой надо дать 1500. И кому же? Существу, которого совершенно не знает дирекция».

Наївно думати, що всього цього не розуміли сама Піунова та її батьки, проте вони сподівалися на високе покровительство Шевченка й Щепкіна. Сергій Єфремов з цього приводу зробив висновок, що Піунова «та й її родина дивилися на Шевченка тільки як на впливову людину, що її можна позиськати для прискорення сценічної кар’єри». Закоханий поет нічого цього не бачив і не хотів бачити. Бо ж многомудрий Щепкін, який був реалістом, радив дівчині «соразмерять жизнь свою по средствам и учиться, учиться, и время все сделает», а також — усе як слід зважити, перш ніж переїжджати до Харкова.

Проте Шевченко гаряче наполягав: «Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього». 10 лютого Шевченко переслав Щепкіну лист, який отримав від директора Харківського театру Щербини і повідомляв: «Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить». Поетову ніжність видає приписка до цього листа: «Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любу Тетясю».

Прочитаймо Щепкінову відповідь на цей лист Шевченка, щоб остаточно переконатися в активній участі артиста в улаштуванні долі Піунової:

«Теперь получил твое письмо и приложенное при нем письмо Щербины: я тотчас написал к нему и приложил репертуар Пиуновой. Сказал все, что нужно, а, главное, что ей ехать на неопределенную сумму немного неловко, и просил о скорейшем ответе, уже на мое имя, потому что я сказал, что её и тебя жду в Москву. На все смотрите, ради Бога, осторожнее решайтесь: я об г. Щербине слышал, что его слово не закон и что собственные выгоды не остановят его изменить ему; что же касается до совета, какой я могу дать, как Пиуновой ехать — одной или с семейством, то я этот вопрос отношу к поэтическому настроению твоей восторженной головы. Какой я могу дать совет, когда я совершенно не знаю ее семейственных отношений; и этого никто решить не может, как само семейство, если и ошибется, то жаловаться не на кого. Мой совет один и тот же, без верного обеспечения не решаться. Но вспомните, что это только совет, а как человек, и я могу ошибиться…»

Отже, Щепкін спочатку клопотався перед директром Нижньогородського театру Варенцовим про сприяння Піуновій та просив про це деяких своїх нижньогородських знайомих, а потім, на прохання Шевченка, надіслав до Харківського театру репертуар і умови Катерини Піунової, водночас знову застерігаючи її від нерозважного переїзду до Харкова.

І всі ці щирі турботи самого Шевченка й, головне, старого друга Щепкіна враз ігноровані Піуновою! Вражений, ображений, розсерджений Шевченко зізнається самому собі: «Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!» Ці гнівні слова вирвалися наодинці в щоденнику, в емоційному пориві, знайомому кожному з нормальних людей. Бо таки Піунова, як зазначалося в «Біографії» Шевченка (1984 рік), «не витримала випробування на порядність». Втім, як зауважив Сергій Єфремов, «трудно, певна річ, винуватити Піунову за те, що вона була сама собою...» Якраз Єфремов, який досконально розібрав цю «любовну історію», зокрема за поетовим щоденником, прийшов до висновку: «Переживши і чари захоплення, і муки розчарування; спробувавши вирвати свою наречену з міщанського оточення й надихнути її вищими інтересами (див. записи під 1, 11, 14, 30 і 31 січня, 1, 2, 3, 5, 7, 8, 15, 16, 17 і 22 лютого), поет мусів визнати повну свою невдачу, і наведений присуд був розпачливим її виразом».

Але в наш час один автор вважає, що рядки про Піунову є «не гідними поета» й за них йому «незручно... за самого Шевченка». Хай у даному випадку читач сам вирішує, за кого йому незручно. Не сумніваюся, що кожен українець самостійно з’ясує й інші звинувачення на адресу Шевченка, якщо, на лихо, доведеться з ними зіткнутися в науковоподібній книзі того автора. Там можна прочитати, що нашому національному генієві були притаманні: невихованість і «брутальна неповага до людей»; нетактовність і «хвороблива, нав’язлива декларація своєї екзальтованості»; безчесність і «виказування своїх друзів»; сльозливість і прагнення «щоб усі навколо його жаліли» і т.д. і п.т. Мені неприємно длубатися в цьому словесному бруді, що такий самий давній, як історія, безтямного ставлення деяких юродивих до Шевченка. Та в цьому й потреби немає, бо в народі справедливо кажуть: «До чистого погане не пристане».

Що ж до точки зору вчених-шевченкознавців, то вже згаданий Сергій Єфремов писав, що через свій щоденник (який нині дехто намагається використати проти поета) «з дивовижною щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє “святая святих” і показує свою чисту дитячу душу, якої не держався життєвий бруд, — навіть серед оргій чисту і благородну навіть під час занепаду».А що свідчили люди, які знали й любили Шевченка? Лев Жемчужников писав: «Вырванный из народа, он представляет собою самый поэтический его образчик. Добрый до наивности и любящий, он был твёрд, силен духом — как идеал народа».

Та повернімося до поетового щоденника пори Шевченкового освідчення Катерині Піуновій. 31 січня 1858 року Тарас Григорович крушився: «Я совершенно не гожусь для роли любовника. Она, вероятно, приняла меня за помешанного или просто за пьяного и вдобавок за мерзавца. Как растолковать ей, что я ни то, ни другое, ни третье и что не пошлый театральный любовник, а искренний, глубоко сердечный её друг». Відповіді поет не дістав. Як розтлумачити нині те, чого по молодості не зуміла зрозуміти Піунова, деяким молодим і не дуже «шевченкознавцям», які виступають нині «моральними наставниками» чи «викривачами» нашого грішного генія... Не судіть неправедно і не судимі будете.

Катерина Піунова говорила неправду, коли через багато років розповідала, що Шевченко ще й з Петербурга писав її батькові листи. Проте вона напрочуд точно й правдиво зафіксувала своє тодішнє сприйняття великого поета: «Мені здавалося, що в Тарасі Григоровичу женихівського нічого не було. — Чоботи, нашмаровані дьогтем, непокритий кожух1, шапка смушева найпростіша, і в патетичні хвилини Тараса Григоровича вона падала на підлогу в день до сотні разів (яка жива й цікава подробиця! — В.М.), так що, коли б вона була скляна, то часто б розбивалася».

Ще двічі Шевченко згадував про Піунову. В травні 1858 року він дивився в Михайловському театрі в Петербурзі спектакль «Весілля Кречинського» О.В. Сухова-Кобиліна з актрисою Фанні Снєтковою. Її гра поетові не сподобалася, і він записав у щоденнику: «Как бы хороша была в этой роли моя незабвенная Пиунова». Радянський театрознавець Петро


____________________

1 Оголений, голий, на якому немає шерсті.

Рулін з цього приводу написав про поета: «Очевидно, не відчував він уже в цей час тої великої образи, що за три місяці перед цим примусила його схарактеризувати так суворо Піунову»1. Наприкінці 1858 року Шевченко не без іронії до свого сватання згадав про Піунову в листі до Щепкіна: «Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі? Пропащий чоловік, та й більш нічого».


«Ходімо ж, доленько моя…»
Щепкінові поет довіряв найдорожчі свої поезії. Саме йому першому надіслав у листі від 9—10 лютого тексти славетного триптиха: «Доля», «Муза» і «Слава» (мають різночитання з остаточними). Шевченкові хотілося поділитися з артистом і другом поетичним осмисленням того страдницького шляху, який він пройшов, і свого призначення, як народного кобзаря.

У тодішньому варіанті вірша «Муза» Щепкін прочитав:


І я живу, і надо мною

Своєю Божою красою

Витаєш ти, мій херувим,

Золотокрилий серафим!

Моя порадонько святая,

Моя ти доле молодая!

Витай зо мною уночі,

І вдень, і звечера, і рано,

Не покидай мене, учи,

Учи неложними устами

Хвалити правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Не кинь мене. А положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.
________________________

1 П.Рулін. Шевченко і К.Б. Піунова // Україна, 1925. Кн. 1—2. С. 131.
Шевченко правив «Музу» вже в Нижньому Новгороді та і пізніше, можливо, й у помешканні Щепкіна в Москві, але три останні рядки залишилися без змін в остаточному тексті.

Навдивовижу точно й гарно написав про Шевченкову «музу» Іван Дзюба, який підкреслив, що божевільна муза класицистів стає у поета щирою, рідною, по-материнському і водночас непорочно по-дівочому люблячою істотою, стає частиною краси і благодаті світу:

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала!

І всюди, зоренько моя,

Ти непорочною сіяла.

Не помарніла в чужині

В далекій неволі,

У кайданах пишалася,

Як квіточка в полі.

Із казарми смердячої

Чистою, святою

Вилетіла, як пташечка,

І понадо мною

Полинула, заспівала

Тихесенько, мило...

Мов живущою водою

Душу окропила.


Артист і друг розумів поета, і ці рядки, а ми цитуємо їх із тексту, надісланого Щепкіну, зворушили його чисту й святу душу. Цікаве спостереження висловив Іван Дзюба:

«Це нечувана інтимна фамільярність у розмові з незбагненною розпорядницею святого натхнення і неприступною покровителькою суворо обраних талантів. Однак право на такий тон (неминуче такий!) дала Шевченкові вона сама, Муза, обравши його і явивши йому своє найвище дбання і рятівну любов: адже тільки тому, що його не зраджувало ні за яких обставин «странное... всемогущее призвание», він зміг пережити фізичні випробування і моральний сморід солдатчини, і не тільки пережив, а й творив, і зберіг душевну снагу. Мав за що дякувати Музі, виливати їй нею ж окроплену душу!»1.

У тексті вірша «Слава», що містився в листі Щепкіну, були такі рядки:

Моя крале мальована!

Бо я таки й досі

Волочуся за тобою.

Ти хоч і пишалась,

І з п’яними королями

По шинках шаталась,

І курвила з солдатами

Під Севастополем…

Та мені про те байдуже…

Мені, моя доле,

Дай хоч глянути на тебе,

І, і пригорнутись

Під крилом твоїм. І любо

З похмілля заснути.
Через два тижні, переписуючи «Славу» в листі до Михайла Лазаревського, поет виправив: «І курвила з Миколою у Севастополі…» В остаточному тексті читаємо: «По шинках хилялась. А надто з тим Миколою у Севастополі…» Тим самим поет осуджував фальшиву славу російського царя і жорстоку суть кріпосного ладу — державного устрою, чию повну неспроможність і тотальну корумпованість показала Кримська війна.

Проте у Слави є й інша іпостась, недоступна брехні та фальші, вона несе в собі найвищу винагороду для поета, і вірш «Доля», який відкривав триптих, Шевченко завершив так:

Ходімо дальше, дальше слава

А слава — заповідь моя!


____________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 491.

В поезії «Доля» поет пізніше також зробив виправлення, а найраніший текст знаходимо в листі до Щепкіна:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

І йоти кривди за собою!

Ходімо ж, доленько моя,

Мій друже щирий, нелукавий!
Як і поетова доля, Михайло Щепкін був справді щирим і нелукавим другом Тараса Шевченка. Тому поет і рвався до нього. В листі до Михайла Лазаревського написав якось: «Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька — до М.С. Щепкіна…»
«Серед освічених москвичів»
Поїздка в Москву до Михайла Щепкіна найперше передбачала Шевченкове занурення в коло, говорячи його словами, «освічених москвичів», які цікавилися широким спектром тодішніх, не лише театральних, а й інших культурно-мистецьких явищ і подій. Кинемо на них хоча б побіжний погляд.

Автор цікавої статті про Москву кінця 50-х — початку 60-х років ХІХ століття Митрофан Щепкін1 писав: «В Москве общественные и всякие интересы гораздо живее и крупнее, чем где-либо, и самая жизнь в ней бьёт живым и свежим ключом, а не просачивается по колеям сквозь щели и дыры, пробитые рукой предусмотрительного времени. Нечего, правда, греха таить: в Москве и в ее обществе еще слишком много грубого, необузданно-дикого, невежественного… Москва не темный угол, а столица, да еще столица древняя, в которой хорошее и дурное, новое и

_____________________

1 Племінник Михайла Щепкіна. Докладніше розповімо про нього далі.

старое, образованное и невежественное перемешано в самом картинном беспорядке, как прилично истинно русской столице»1. В місті вже давно звикли до газет2, і згаданий автор їдко зазначав про москвичів: «Привыкшие безусловно верить всякому печатному слову — в “в газетах напечатано”, магическое слово, прекращающее все споры и сомнения…» Це стосувалося й опублікованих обманів і дурниць.

В 20-30 роках у Москві видавалися журнали «Московский вестник», «Московский телеграф», «Европеец», «Телескоп», «Московский наблюдатель», але на початок 40-х років за умов миколаївського режиму місто залишилося без журнальних видань. У 1842 році Герцен іронічно писав: «В Москве издаётся один журнал, да и тот “Москвитянин”». Малося на увазі, що видання мало суворо процаристський характер. З 1850 року в журналі працювала нова редакція — А.Григор’єв, О.Островський, П.Мельников-Печерський, О.Писемський. З 1856 року в Москві виходили журнали «Русский вестник»3 та «Русская беседа»4.

_________________________



1 «Век», журнал общественный, политический и литературный. — С.-Петербург, 5 апреля 1861 года. С. 478.

2 Назвемо «Московские ведомости» та «Медицинскую газету».

3 Російський літературний і політичний журнал (редактор Михайло Катков). У перші роки видання мав помірковано-ліберальний напрям. Перша книжка журналу за 1856 рік привернула увагу Шевченка, бо містила серед інших публікацій уривок з першого тому «Мертвих душ» Гоголя, знайдений в його рукописах, працю Сергія Соловйова «Древняя Россия», розділ зі спогадів Сергія Аксакова «Гимназия — период второй»; друкувались також праці Тимофія Грановського, Михайла Каткова та ін.

4 Слов’янофільський журнал (редактор і видавець Олександр Кошелєв). У редагуванні журналу брали участь Михайло Максимович, Іван Аксаков, співпрацювали в ньому українські письменники Данило Мордовець, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та ін. В «Русской беседе» (1857, № 8) було надруковано рецензію на «Записки о Южной Руси», в якій високо оцінювалась поема Шевченка «Наймичка». На прохання Максимовича Шевченко передав «Русской беседе» для публікації вірші «Садок вишневий коло хати...» і «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), що побачили світ у третьому номері за 1859 рік. Деякий час Шевченко зацікавлено ставився до журналу, але незабаром змінив свою думку про нього. Іронічна згадка про «Русскую беседу» є в поезії «Умре муж велій в власяниці...» (1860 рік).

За Шевченкових часів, як ми вже знаємо, в Москві було два професійні театри – Великий театр (театр опери та балету) і Малий театр – драматичний. «Книга адресов жителей Москвы» К. Ністрема за 1858 рік дає можливість встановити, що в дирекції Імператорських театрів на той час числилося п’ять режисерів – два балетних і по одному – драматичний, оперний і водевільний, а також чотири декоратори. На обліку знаходилися 30 акторів «1-го і 2-го розрядів» і 31 актриса «1-го і 2-го амплуа», серед них Сергій Васильєв, Василь Живокіні, Любов Косицька, Катерина Лаврова-Васильєва, Надія Медведєва, Пров Садовський, Іван Самарін, Сергій Шумський, Михайло Щепкін. Шевченко був другом Щепкіна, в 1858 році поет познайомився в Москві з Шумським і Самаріним. Гру актриси Малого театру Катерини Лаврової-Васильєвої, яка разом із своїм чоловіком, актором цього театру Сергієм Васильєвим на початку 1858 року гастролювала в Нижньому Новгороді, Шевченко відзначив у своєму щоденнику 6 жовтня 1857 року та в театральній рецензії, опублікованій у лютому 1858 року. Прова Садовського поет бачив на гастролях у Петербурзі в ролі Розплюєва в комедії О.В. Сухово-Кобиліна «Весілля Кречинського», про що записав у щоденнику 19 травня 1858 року.

Малий театр нарівні з Московським університетом сприяв тому, що з другої чверті XIX століття центр культурного життя дедалі переміщувався з Петербурга в Москву. В Малому театрі було поставлено «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова, «Ревізор», «Одруження», «Гравці», сцени з «Мертвих душ» Миколи Гоголя, в яких розкрився вражаючий талант Михайла Щепкіна. В постановках за творами Шекспіра та Шіллера виявилося трагедійне обдарування Павла Мочалова. Ще за життя Шевченка, з 1853 року, основним драматургом театру став Олександр Островський, творчість якого поет високо цінував, вважаючи її зразком розумної благородної сатири, що сприяє духовному й громадянському становленню суспільства.

В часи шевченківських приїздів у Москву, передусім в 40-х роках, тут ще діяли деякі літературні гуртки і салони, особливо характерні для російської культури початку ХІХ століття. Відомий дослідник їх діяльності М.Аронсон ще в 20-х роках минулого століття писав, що «не можна заперечувати їх великого еволюційного значення в певні літературні періоди, як не можна заперечувати і їх значної участі в творчості деяких російських письменників. Найважливіше в них, мабуть, — це їхнє центральне місце в історико-літературному процесі певних літературних епох». Гуртки та салони відіграли важливу громадську роль у часи вияснення стосунків між слов’янофілами і західниками. Практично всі московські знайомі Шевченка в свій час так чи інакше брали участь у діяльності тих чи тих гуртків і салонів. У 50-х роках і Бодянський був частим відвідувачем деяких московських салонів.

Шевченко, звичайно, відчував биття літературної думки в місті, звертав увагу на публікацію цікавих видань. Наприклад, під час його першого приїзду в Москву в лютому 1844 року газети активно повідомляли про вихід у світ нового видання творів Г.Державіна, завершенні Повного зібрання творів О.Пушкіна в 11 томах і т.ін.

В ті часи в Москві ще не було загальнодоступних художніх галерей, і до мистецьких творів можна було долучитися хіба-що в приватних колекціях1 і магазинах антикварних художніх витворів із бронзи, фарфору, мармуру, а також скульптур і картин, або на виставках. Про це залишилося не так багато відомостей, і нам важливо, що одну з таких виставок в Училищі малярства і скульптури Московського художнього товариства на М’ясницькій, 21 відвідав у квітні 1852 року Бодянський: «Здесь в особен-

_______________________

1 Відомий історик і архівіст Олексій Малиновський в книзі «Историческое обозрение Москвы», завершеної в кінці 20-х років ХІХ століття, описував існуючі тоді приватні галереї князів Миколи Юсупова, Миколи Голіцина, Миколи Щербатова, Олексія Долгорукова та ін.
ности замечательны были картины офицера Федотова, отличавшиеся своей характерностью, предмет коих взят из жизни русской»1. Йдеться про відомого художника, академіка Петербурзької Академії мистецтв Павла Федотова (1815—1852), який увів у російський побутовий жанр драматичну сюжетну колізію («Свіжий кавалер», 1846 р., «Сватання майора», 1848 р., «Анкор, і ще анкор!», 1851—1852 рр.).

Відомо, що Шевченко зустрічався з Федотовим у 40-х роках на заняттях в рисувальному класі та на іспитах в Академії мистецтв. Вони могли також зустрічатися у Карла Брюллова, Федора Толстого, Аполлона Мокрицького, Олександра Атіна, Олександра Козлова. Тарас Григорович високо цінував творчість Федотова, про що, зокрема, свідчить його позитивна згадка про картину «Сватання майора» в щоденнику 26 червня 1857 року. Трагічна смерть Федотова в лікарні для душевно-хворих відтворена в Шевченковій повісті «Художник». В «Шевченківському словнику» відзначається, що творчість Шевченка і Федотова характеризується певною спільністю соціальної тематики, естетичних уподобань, а також формальних ознак малярства.

Виокремлення полотен Федотова свідчить про тонкий художній і, коли хочете, соціальний смак Бодянського. Та ще більше вражає те, що професор описав у щоденнику картину художника Башилова, що привернула його увагу малоросійським сюжетом: «Представляющая малороссийского бандуриста, кобзаря-слепца, играющего на бандуре под плетнем, по коем вьется тыква, сверху него смотрит вниз мальчик на игру, а по стороне стоит пастух в рубашке, с шапкой теплой на голове, одну ногу (левую, кажется) выдавши вперед, а руки закинувши назад, не выпуская кия из неё; от него видно на лужайке стало волов, почивающее в полдень;

_______________________



1 Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849—1852 гг. // Русская старина, 1889. Т. 64. С. 140.

далее сельская церковь; перед бандуристом род хаты, в сенях коих виден простой малороссиянин, внимательно слушающий игру и пение, в серой свитке с голубой опушкой, в сапогах, белыз штанах, в кармане коих опущена уже рука, чтобы вынуть оттуда шаг1 бандуристу; на голове шапка; а за ним дочь его, в цветах на голове, рубашке желтой, плахте и запаске, монистах на шее, склонившись вперед и высматривая из-за плеча отцовского, на котором одна рука её. Очерк весьма верен и выразителен в этой картине».

Отже, Бодянський виокремив на виставці ще й полотно Михайла Сергійовича Башилова (1821—1870) — російського художника та ілюстратора. Разом з Яковом де Бальменом Михайло Башилов ілюстрував рукописний «Кобзар» Шевченка (1844 рік): кожний із них виконав приблизно однакову кількість ілюстрацій, Башилов — 39 ілюстрацій — заставок, кінцівок і заголовних літер. Башилов, зокрема, ілюстрував «Думи мої, думи мої…», «Перебендю», «Катерину», «Тополю», «До Основ’яненка», «Івана Підкову», «Тарасову ніч». На першій сторінці книги Башилов намалював тушшю та пером портрет Шевченка. 21 квітня 1847 року, відповідаючи на запитання слідчого на допиті в ІІІ відділі, Шевченко написав: «Иллюстрировал мои сочинения граф Яков де-Бальмен… и некто Башилов. С первым я виделся один раз (що не відповідає дійсності. — В.М.), а второго совсем не знаю». Сучасна російська дослідниця творчості Башилова Любов Кольцова пише: «Негативна поетова відповідь пояснюється тим, що він хотів убезпечити Башилова від неприємностей»2.

_______________________



1 Дві копійки.

2 Л.А. Кольцова. Художественная иллюстрация в России середины ХІХ века. М.С. Башилов и его современники. — М.: Галарт, 2008. С. 66.

В цій книзі є цікавий розділ «Ілюстрації до “Віршів” Т.Г. Шевченка. 1844. Історія створення і робота над рукописом». Авторка наголошує, що «дуже важливими для ілюстраторів, які звернулися до поезії Шевченка, була близькість естетичних поглядів, демократизм переконань, що поріднювали поета і художників».

Насправді, поет познайомився з Башиловим у 1843 році, ймовірно, в маєтку де Бальмена в с. Линовиця на Полтавщині. В 1857 році Башилов написав олією картину «Наймичка», а 1858-го створив полотно «Три покоління» за Шевченковою поемою «Наймичка». Твори видатного художника експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка. Михайло Башилов створив також ілюстрації до творів М.Салтикова-Щедріна, а свої малюнки до «Війни і миру» він виконував під наглядом Льва Толстого.

Відомо, що з 1856 року починає відлік історії перша в Росії національна галерея — Третьяковка, проте мається на увазі лише придбання Павлом Третьяковим першої картини й початок системного збирання полотен російських художників, а лише на початку 60-х років Третьяков уже поставив перед собою за мету створити музей національної російської школи малярства. До речі, в 1871 році в зібранні Третьякова з’явився замовлений ним і придбаний портрет Тараса Шевченка пензля Івана Крамського, який і нині експонується в Третьяковській галереї. Третьяков також купував деякі роботи Шевченка, які в 1929 році були передані в Україну і тепер знаходяться в Національному музеї Т.Г. Шевченка. За життя поета про Третьякова мало хто знав. Якраз у березні 1858 року газета «Литературный отдел Московских новостей» зазначала: «…Любовь к искусству ещё не проникла во все слои общества, его высокое значение понятно ещё для весьма немногих, а истинная оценка художественных произведений едва только начинается, и пока в Москве нет ни Музея художественных произведений, ни мастерских, по крайней мере, десяти, пятнадцати живописцев и скульпторов, посещаемых публикою, пока нет ни одного художественного журнала и, наконец, художественных вечеров…»

Втім, незадовго до Шевченкової смерті в Москві було створено Товариство аматорів мистецтв: «Это прекрасное общество не успело еще укрепиться на нашей, неблагодарной для искусства, почве, как уже учредило постоянную картинную выставку в университете, который, как истинный представитель нашего образования, обязательно предложил для неё помещение»1. Серед картин, які виставлялися в університеті, були, зокрема, твори Василя Перова і Олександра Саврасова. Цікаво, що в університеті було представлено й «прекрасну колекцію фотографій і гравюр».

На той же час було започатковано роботу й Товариства аматорів російської словесності, перше засідання якого відбулося в день смерті Шевченка. На ньому виступив поет Олександр Жемчужников, який разом зі своїми братами Олексієм і Володимиром та Олексієм Толстим друкував гумористичні твори під псевдонімом Козьма Прутков. Шевченко познайомився з братами в Петербурзі невдовзі після повернення з Москви. 17 квітня 1858 року записав у щоденнику: «…Белозерский2 познакомил меня с тремя братьями Жемчужниковыми. Очаровательные братья!» До речі, талант актора домашнього театру Олександра Жемчужникова високо цінував Михайло Щепкін.

Помітними подіями в духовному житті Москви були публічні лекції професорів і викладачів Московського університету Д.Іловайського (історія), Арнольда (теорія музики), Фелькеля (історія німецької літератури), П.Любимова (фізика), Лясковського (хімія), А.Давидова (ма-

______________________



1 «Век», журнал, общественный, политический и литературный. — С.-Петербург, 5 апреля 1861 года. С. 481.

2 Білозерський Василь Миколайович (1825—1899) — один із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, редактор журналу «Основа». Шевченко познайомився з ним у 1844 році в Києві.

тематика), Ф.Бредіхіна (астрономія)1 та ін. Кращі з цих лекцій збирали в університетських аудиторіях близько 400 осіб. Російський літературний і громадський діяч Лонгин Пантелєєв, який залишив спогади про Шевченка, вважав, що подібні виступи мали широке суспільне значення: «На них публіка… виховувала смак і схильність до витонченіших насолод» (духовних. — В.М.)2.

Московський університет займав ключове місце в духовному житті Москви з часу свого заснування в 1755 році. В 1844 році, коли Шевченко вперше приїхав у Москву, в університеті діяли філософський, юридичний і медичний факультети, в ньому навчалося понад 800 студентів. Відомий російський правник, історик, філософ і публіцист Борис Чичерін, який на той час поступив в університет, згадував: «Он находился в самой цветущей поре своего существования… Это действительно была alma mater, о которой нельзя вспомнить без тёплой сердечной признательности». Інший студент університету П.Д. Шестаков, який добрим словом згадував і професора Бодянського, писав: «Вообще мы, студенты 1840-х годов, обязаны нашей alma mater многим: мы выходили из университета со взглядом просветленным; нам был указан путь для самостоятельных

_____________________



1 Як свідчить поетів щоденник, уже через день після приїзду з Москви в Петербург — 29 березня — Шевченко відвідав подібну публічну лекцію: «Вечером отправились мы в цирк-театр смотреть и слушать живописную лекцию геологии профессора Роде (йшлося про лекцію «Оптичні картини до історії утворення земної кори» — В.М.). Лекция мироздания прекрасна. И астрономические картины почти не лишни…»

Між іншим, то була остання лекція, підготовлена відомим популяризатором науки В.М. Роде, бо на вимогу петербурзького митрополита Григорія (Постникова Георгія Петровича) проведення лекцій було заборонено, на що О.І. Герцен відгукнувся в «Колоколе» заміткою «Архипастырское рвение о мраке» (1858, № 17). Ми ще розповімо про те, як на смерть митрополита Григорія Шевченко написав сатиричний вірш «Умре муж велій в власяниці…» (1860 рік).



2 Лонгин Пантелєєв і Олена Штакеншнейдер у своїх спогадах розповідали, як у листопаді та грудні 1860 року Тарас Шевченко брав участь у публічних літературних читаннях у Петербурзі.

научных занятий; мы питали в себе уважение к долгу; мы привыкли к труду; мы вынесли честные нравственные стремления, которые и были

путеводною нитью нашей последующей жизни. Вечная благодарность университету, нас воспитавшему, и нашим благородным, незабвенным наставникам».

Значною мірою все це завдячувалося попечителеві Московського учбового округу та університету графу Сергію Строганову, який в 1835—1847 роках немало зробив для розвитку університету1. Той же Чичерін свідчив: «При нём университет весь обновился свежими силами. Всё старое запоздалое, рутинное устранялось. Главное внимание просвещённого попечителя было устремлено на то, чтобы кафедры были замещены людьми со знанием и талантом»2. Навіть у сучасних виданнях підкреслюється, що час управління Строганова «залишився в літописах університету золотою порою».

Серед освітніх закладів і товариств, які входили до складу Московського навчального округу наприкінці 50-х років, слід назвати: Імператорське московське товариство дослідників природи; Імператорське товариство історії і старожитностей російських; Фізико-медичне товариство; Імператорське московське товариство сільського господарства; Імператорське московське товариство сільського господарства — практична школа шовківництва; Губернська 1-ша гімназія

_____________________



1 Майже непомітно пройшло попечительство Дмитра Павловича Голохвастова в 1847—1949 роках, а з 1849 по 1855 роки попечителем навчального округу та університету був генерал-ад’ютант Володимир Іванович Назимов (1802—1874), далекий від навчального процесу та науки, про якого Бодянський відзивався критично: «Что прикажете делать с такими головами? Жди толку и проку от них для университета!» Втім, за Назимова сталася в 1850 році важлива подія, яку зафіксував у щоденнику Бодянський: «Марта 1-го. Переименование философского факультета в историко-филологический и физико-математический».

2 Б.Н. Чичерин. Воспоминания, мемуары. — М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2001. С. 36.
біля Пречистенських воріт; Московська 2-га гімназія (на Розгуляї), в якій працював учителем Осип Бодянський; Московська 3-я реальна гімназія (на Луб’янці); Московська 4-а гімназія (на вул. Моховій); Московська духовна семінарія (на Садовій біля Каретного ряду); Хліборобська школа (на Зубовському бульварі); Костянтинівський межовий інститут (на Старій Басманній вулиці), першим директором якого в 1835—1838 роках був Сергій Аксаков; Практична комерційна академія (на Покровському бульварі); Ремісницький навчальний заклад (у Лефортовській дільниці); Поштамтське училище (на Луб’янці) та ін. Крім того, в Москві тоді діяли: Московське училище малярства і скульптури Московського художнього товариства на вул. М’ясницькій, в яке двічі приходив Тарас Шевченко до Аполлона Мокрицького, в тому числі один раз — із Щепкіним; Дворцове архітектурне училище в Кремлі; Московські малювальні школи на М’ясницькій і Малій Дмитрівці; Імператорське театральне училище, в якому викладав Михайло Щепкін. Готували кадри також військові навчальні заклади: 1-й Московський кадетський корпус; 2-й Московський кадетський корпус; Олександринський сирітський кадетський корпус; Олександрівський Брестський кадетський корпус та ін. Серед жіночих навчальних закладів назвемо: Училище ордена св. Катерини; Олександрівське училище; Московське Єлизаветинське училище; Миколаївський сирітський інститут виховного дому; Повивальний інститут і родильний госпіталь; Фельдшерська школа та ін.

Всі ці заклади працювали на освіту, науку й культуру Росії.

Перший публічний музей, поєднаний з бібліотекою, — Рум’янцевський музей в Пашковому домі1 – було започатковано в рік смерті Шевченка. В дореволюційному путівнику по Москві читаємо: «Музей этот создан был государственным канцлером графом Н.П. Румянцевым, сыном екатерининского героя, умершим в 1826 г. и оставившим свой музей без средств для дальнейшего развития. В 1861 г. решено было перевезти этот музей в Москву (з Петербурга — В.М.) и слить его с вновь образуемым здесь музеем». В 1862 році при музеї було створено Московську публічну бібліотеку. В її основу покладено близько 30 тис. книг графа Рум’янцева. Вона швидко розросталася, зокрема за рахунок пожертвувань, іноді цілими домашніми бібліотеками. Цар Микола І подарував Рум’янцевці 9 тис. примірників різних видань, сюди потрапили домашні бібліотеки філософа Петра Чаадаєва, історика Михайла Погодіна та ін. Особливо важливо було те, що в Рум’янцевку поступав обов’язковий примірник усіх видань, що друкувалися в Росії. Невдовзі в бібліотеці нараховувалося понад 1 мільйон томів. Іноземний відділ бібліотеки був особливо багатий книгами (починаючи з 1460 року) до ХVІІІ століття включно. Непогано була представлена перша половина ХІХ століття, гірше — друга його половина. Російський відділ бібліотеки навпаки мав значні прогалини до 60-х років ХІХ століття, зате з того часу в ньому були майже всі книги, видані в Росії.

З того часу, коли на початку 1840-х років Шевченко вперше побував у місті й до останнього його приїзду сюди в 1859 році в «Літопис міста Москви», складений напередодні Жовтневої революції, увійшли лише три крупні події: будівництво Великого Кремлівського палацу (1838—1849 роки), відкриття першої залізниці з Петербурга в Москву (1851 рік) і промова імператора Олександра ІІ в московському дворянському зібранні про потребу відміни кріпосного права (1856 рік).


______________________

1 Пам’ятник архітектури класицизму. Побудовано в 1784—1788 роках для П.Пашкова, приписується архітектору Василю Баженову. В 1812 році будинок згорів, через кілька років його було відбудовано, але невдовзі прийшов у запустіння. В 1839 році держава викупила будівлю у нащадків Пашкова для Дворянського інституту. В радянські часи тут знаходилися фонди й зали Бібліотеки ім. В.І. Леніна, з кінця 80-х років ХХ століття — будинок знову запустів. У 2007 році після двадцятирічної перерви почав знову працювати у відновленому, реставрованому вигляді, як складова частина Російської державної бібліотеки («Лєнінки»).
Для нас — українців — важливою подією є кожний приїзд національного генія до Москви, де він щоразу зустрічався з Михайлом Щепкіним і Осипом Бодянським, тому завдання даного дослідження полягає в тому, щоб якомога більше про це дізнатися й розповісти.
«Можеш приїхати в Москву прямо до мене»
Безмежно вдячний Щепкіну Тарас Григорович рвався знову побачити свого друга й вирішив приїхати до нього в Никольське на Масницю (1858 року випадала на тиждень з 27 січня по 2 лютого). Але Щепкін у листі від 15 січня сповістив, що в цей час не зможе виїхати з Москви в Никольське й запросив його в село на перший тиждень посту (3 – 9 лютого)1.

Втім, у цьому листі Щепкін уже пропонує Шевченкові приїхати до нього в Москву: «Что же касается до твоего приезда к масляной в Никольское, то ежели ты уже получил разрешение на приезд в Питер, то в таком случае ты можешь приехать прямо ко мне в Москву, и даже

______________________

1 Довгий час артист турбувався про те, щоб устигнути приготувати вихолоджену дачу в підмосковному Никольському до приїзду Шевченка. 5 лютого 1858 року Василь Погожев повідомляв Шевченка: «Михайло Семенович спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом.., а я сообщу Щепкину, – дабы к тому времени приготовили, т.е. [надо] отопить дом». Але й сам Щепкін у листі від 6 лютого просив Шевченка: «Пожалуйста, извести пораньше о своем приезде, а то в Никольском нужно будет приготовить». Здається, дрібна подробиця, а як багато вона говорить про щиру дружбу й доброту Щепкіна!

Між іншим, лист від 6 лютого свідчить, що Михайло Семенович радо розповідав, кому можна було, про повернення Шевченка із заслання. В ньому є приписка, що стосується польського політичного засланця Фелікса Фіалковського, з яким Шевченко подружився в Новопетровському укріпленні: «Был у меня твой товарищ по Новопетровской крепости Феликс Фиалковский и спрашивал о тебе, и как жалел, узнав, что ты в Нижнем и он чрез него ехал». Це знаходить підтвердження в листі Фіалковського до Шевченка, написаному аж на початку 1861 року: «Через Нижній проїжджав я вночі і не знав про те, що ти там, і тільки в Москві довідався від Щепкіна, де ти перебуваєш».


ежели и не получил.., ты можешь приехать в Москву прямо ко мне, якобы для своих нужд». Отак і було сформульовано запрошення Шевченка в московську оселю Щепкіна. Всередині лютого Щепкін підтвердив це своє запрошення.

В цей час Шевченко налаштований на Никольське, а в його уяві знову виникає поворот на Україну. 16 лютого поет пише Якову Кухаренку таке: «Приїздив до мене на святки колядувать старий Щепкін, спасибі йому. Думаю оце поїхать до його під Москву в село Никольське, та може там і до літа останусь, а літом, якщо не пустять у Пітер1, то чкурну в Харків, а з Харкова, як Бог поможе, то і на Чорноморію». Здійснити цей намір Шевченкові не судилося, а в цих його рядках, між іншим, ще раз викладена зовсім інша лінія його життя після заслання. Наступного дня в листі до Іраклія Ускова поет знову писав: «На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весной, если не разрешат жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу. Бог с ними и с столицами». Гай-гай, у житті повернуло все інакше!

У всякому разі Шевченко не сумнівався, що й, приїхавши в Никольське, він побуває у Щепкіна в Москві. В тому ж листі до Ускова обіцяв: «Пришлю вам из Москвы какую нибудь хорошую книгу». Та й адресу давав: «А письмо ваше адресуйте на имя Михайла Семёновича Щепкина в Москву, в контору императорских театров». 21 лютого Шев-

________________________



1 Шевченко ще не знав, що питання про його приїзд у Петербург уже було вирішено. 13 лютого 1858 року начальник ІІІ відділу В.А. Долгоруков писав міністру внутрішніх справ С.С. Ланському: «Ныне по всеподданнейшему докладу моего ходатайства её и[мператорско]го высочества президента Академии художеств г[осуда]рь и[мперато]р изволил всемилостивейше разрешить отставному рядовому Шевченко проживать в С.-Петербурге и для усовершенствования в живописи посещать классы помянутой Академии с тем, однако, чтобы он подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии имело должное наблюдение, дабы он не обращал во зло своего таланта и живописи».
ченко занотував у щоденнику: «Писал Лазаревскому, чтобы он свои письма ко мне адресовал на имя М.С. Щепкина в Москву». 22 лютого в листі до Лазаревського пише: «Адрес мій: В Москву. Михайлу Семёновичу Щепкину. С передачею. В конторе императорских театров».

Шевченко спочатку повідомив артиста, що збирається виїхати в Никольське 25 лютого. Він, як ми вже знаємо, планував не повертатися в Нижній Новгород. Але якраз у цей день, на своє 44-річчя, Шевченко одержав лист Михайла Лазаревського зі звісткою про дозвіл проживати в Петербурзі під наглядом поліції. Таким чином, він отримав можливість заїхати до Щепкіна безпосередньо в Москву. До речі, Шевченка й у заслання везли в червні 1847 року також через Москву (а потім через Симбірськ, Самару, Бузулук), про що не часто згадують. І повертався він у Петербург через Білокам’яну.

В інформації воєнного губернатора Нижньогородської губернії Муравйова на ім’я московського воєнного генерал-губернатора Закревського, знайденій мною в Центральному історичному архіві Москви, перебування Шевченка в Нижньому Новгороді узагальнено в двох фразах: «…В сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и оставался здесь под надзором полиции до марта месяца… В марте месяце /9 числа/ Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С.-Петербург, но, по частным сведениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной, по случаю постигшей его болезни»1.

Якщо бути точнішим місцевого начальника, то Шевченко виїхав із Нижнього Новгорода 8 березня, а в Москву прибув через день – 10 березня – об 11 годині вечора.


___________________

1Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 15

Розділ 3. «Поселився у Щепкіна в будинку Щепотьєвої»

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка