Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп



Сторінка10/33
Дата конвертації01.12.2016
Розмір7,74 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33
Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

_______________________



1 Слово «хулитель», на жаль, відсутнє в «Словнику мови Шевченка» та насправді воно зустрічається в поетовому щоденнику.

2 Надрукований знак, який у церковнослов’янському письмі означає скорочення.
На ці питання, життєво важливі для ствердження національної самосвідомості українців, відповів Михайло Грушевський. У цьому найперше вбачаю генетичний зв’язок між двома великими українцями. Здійснюючи поетичне осмислення рідної історії без опори на фундаментальну історію України, Шевченко ніби пророчив появу вичерпної наукової праці Грушевського та її величезне значення для самопізнання й самоідентифікації українського народу.

Шевченко — це код нації, в його поезії закодовано генетичні основи української духовності, а Грушевський обгрунтував право українців на самостійне державне існування, вслід за Шевченком духовно консолідував український народ, виконував історичну місію націєтворця. Вони навчили українців, кажучи поетичними рядками Василя Стуса, «не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ».

У контексті нашої теми важливо наголосити, що Тарас Шевченко пильно стежив за розвитком сучасних йому наукових досліджень з історії України, осмислював нові знання, робив аналітичні висновки. Вражає сформульована ним методологічно важлива вимога про роль історичної науки в розвіюванні фіміамів, якими оточені порфірородні кумири. Шевченко залишив нащадкам й іншу основоположну тезу про поетичний та науковий труд, яку варто добре пам’ятати й нинішнім його огудникам:

«Щоб знать людей, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чернила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом честним».


«Просив цілувати мого старого друга М.С. Щепкіна»
20 вересня 1857 року Шевченко прибув пароплавом у Нижній Новгород, маючи намір відразу ж їхати далі через Москву до Петербурга. На нещастя, поетові оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання «потрібних» формальностей і насправді йому заборонено жити в Петербурзі та Москві. Ось як про це говорилося в невідомому досі офіційному документі Санкт-Петербурзького воєнного генерал-губернатора московському воєнному генерал-губернатору:

«По Высочайшему повелению, объявленному Военным министром Оренбургскому и Самарскому генерал-губернатору от 1го Мая сего года, рядовой Оренбургского линейного № 1 батальона Шевченко (бывший художник Императорской Академии художеств, отданный в службу за политическое преступление), во внимание к ходатайству Президента Академии художеств ее Императорского высочества великой княгини Марии Николаевны уволен от службы с учреждением за ним надзора там, где он будет жить, и с воспрещением выезда в обе столицы.

По неосновательному распоряжению коменданта Ново-Петровского укрепления, где состоял на службе Шевченко, до увольнения его в отставку, выдан сему рядовому билет, в котором не обозначено воспрещения жительства в столицах, вследствие чего Шевченко и отправился в С.-Петербург1.

По сему генерал-адъютант Катенин просит меня, если Шевченко находится в настоящее время в С.-Петербурге, сделать распоряжение к

___________________

1 Комендант Новопетровського укріплення майор Іраклій Усков дістав за це від командира Окремого Оренбурзького корпусу генерал-ад’ютанта Олександра Катеніна суворе зауваження: «…Выдав рядовому Шевченке билет на свободный проезд в С.-Петербург без достаточных к тому оснований и вопреки распоряжения ближайшего начальства сего рядового… поступили весьма опрометчиво, и только в уважение долговременной, усердной и полезной службы вашей я ограничиваюсь на сей раз объявлением вам за это строгого замечания…»

объявлению ему изложенной высочайшей воли и вытребовать от него сведение, где он пожелает иметь жительство, для сообщения подлежащему гражданскому начальству об учреждении за ним надзора.

Сделав распоряжение по вверенному мне управлению к удовлетворению изъясненного требования, я долгом считаю сообщить об оном Вашему сиятельству, на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию»1 (виділено мною. — В.М.).

Тільки за допомогою друзів і знайомих, Шевченкові вдалося залишитися в Нижньому Новгороді і чекати дальшого вирішення своєї долі. Ось як він сам записав про це у щоденнику 21 вересня: «Добрые мои новые друзья, Н.А. Брылкин2 и П.Р. Овсянников3, посоветовали мне прикинуться больным, во избежание путешествия, пожалуй, по этапам, в Оренбург, за получением указа об отставке. Я рассудил, что не грех подлость отвратить лицемерием, и притворился больным». Характерно, що 21 вересня, тобто наступного дня після прибуття в Нижній Новгород, Шевченко вже передав з оказією вітання Щепкіну: «Просил… целовать в Москве моего старого друга М.С. Щепкина…» (виділено мною. — В.М.).

12 листопада 1857 року Тарас Григорович написав Щепкіну першого листа, який наведемо повністю:

«Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними покло-

____________________



1 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 4-5 зв.

2Брилкін Микола Олександрович — головний управитель нижньогородської контори пароплавної компанії «Меркурій», з яким Шевченко познайомився в день приїзду в Нижній Новгород і підтримував дружні стосунки під час перебування в місті.

3 Овсянников Павло Абрамович — помічник Брилкіна, архітектор за освітою. Шевченко заприятелював з Овсянниковим і кілька місяців жив у його домі. Після від’їзду Овсянникова до Петербурга на початку 1858 року Шевченко переселився до Костянтина Шрейдера — чиновника для особливих доручень при Нижньогородському генерал-губернаторі.

нами1. Не знаю тілько, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходили? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!

Тепер я в Нижнім Новігороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив'язі2… Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов'яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуєм. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирость, і як і що придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай искреннего твого друга й поклонника

Т. Шевченка.

Адрес: В Нижний Новгород. Его высокоблагородию Павлу Абрамовичу Овсянникову.

Чи не писав тобі чого-небудь про мене старий кошовий із Чорноморії — Яков Герасимович Кухаренко? Я йому ще з Новопетровського укрепления послав дещо і просив його, щоб він з тобою

_______________________



1 Йшлося про вже згадані нами Шевченкові листи до Якова Кухаренка від 22 квітня та 5 червня 1857 року, в яких поет розпитував про Щепкіна та просив передати йому свої поезії.

2 Шевченко мав на увазі письмову заборону в’їзду в обидві столиці. 23 жовтня 1857 року він зробив запис у щоденнику: «Бумага гласит о том, что мне воспрещается въезд в обе столицы и что я обретаюсь под секретным надзором полиции. Хороша свобода. Собака на привязи».

поділився1, та й досі не маю од його ніякої чутки».

Цей лист ніби прорвав греблю з океаном щирих і гарячих Шевченкових почуттів, які накопичилися в засланні, коли Щепкін приходив до нього лише уві сні. В Нижньому Новгороді у поета було немало друзів і приятелів, але його тягнуло до великого земляка й геніального артиста — постаті співставної з ним і духовно суголосної, він усім нутром відчував, що по-справжньому відродиться й оживе тільки після зустрічі з Щепкіним: «Я ожив би, напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!...» У щоденнику Шевченко занотував: «…Написал письмо М.С. Щепкину. Прошу свидания с ним где-нибудь на хуторе в окрестностях Москвы. Как бы я рад был [увидеть] этого славного артиста-ветерана».


«Щепкін обіцяє приїхати до мене в Нижній»
Прийнято вважати, що поет просив Щепкіна приїхати до Нижнього Новгорода, щоб зустрітися. Справді Шевченко виступив ініціатором зустрічі, проте він, мабуть, не наважився просити Щепкіна про приїзд у Нижній Новгород, а збирався приїхати до нього сам. Щепкін відповів одразу, на жаль, цей лист його невідомий. Зате зберігся лист від 27 листопада, в якому він пише таке:

«…Ежели тебе очень хочется увидеть мою старую фигуру, то можно приехать: у сына под Москвой у 40 верстах есть дача, Никольское2, не доезжая Москвы за две станции, Богородского уезда, с Купавловской станции, версты три от дороги по Владимирскому тракту, – то ежели не раздумал, то все-таки прежде извести аккуратно, когда выедешь, потому

______________________

1 Йшлося про те, що разом з листом до Якова Кухаренка від 5 червня 1857 року Шевченко надіслав йому поеми «Москалева криниця» й «Чернець» та поезію «Садок вишневий коло хати…», а в листі попросив: «Та пошли старому Щепкіну».

2 Йшлося про дачу сина Щепкіна Миколи Михайловича.

что нужно приготовить комнату для жилья, то есть дня за два до приезда нужно протопить… Ежели все это будет очень затруднительно, то не приехать ли мне в Нижний? И это не для того только, чтобы повидаться, а поговорить бы многое нужно, может быть, моя старая голова навела и твою на добрую мысль; а для того, чтобы только повидаться, нам делать такие расходы жирно» (виділено мною. – В.М.).

Таким чином, ідею приїзду до Нижнього Новгорода подав саме Щепкін. І схвильований Шевченко записав в щоденнику 1 грудня: «Получил письмо от М.С. Щепкина, в котором он предлагает мне свидание в селе Никольское (имение его сына) или же, если я не имею лишних денег на поездку… то он обещает сам приехать ко мне в Нижний. Как бы он возвеселил и меня, и своих нижегородских поклонников. Напишу ему, пускай едет сюда и пускай на здешней бедной сцене тряхнёт стариной» (виділено мною. — В.М.).

4—5 грудня 1857 року Шевченко написав артисту великого листа, якого ми прочитаємо разом:



«Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольское, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонники. Щасливий ти, дуже щасливий, мій славний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі до єдиного руського чоловіка, всі тебе знають і з любов'ю повторяють “твоє обаятельное прославленное имя”.

Сьогодні був у мене Владимир Иванович Даль1; я показав йому

______________________



1 Даль Володимир Іванович (1801—1872) — російський та український письменник, лексикограф, етнограф і фольклорист, почесний академік Петербурзької Академії наук (1863). Підготував збірник «Пословицы русского народа» (1861—1862), створив «Толковый словарь живого великорусского языка» в 4-х томах (1863—1866). Шевченко познайомився з Далем в 30-х роках у Петербурзі.

письмо твоє. Зрадів старий, як прочитав, що ти хочеш приїхать в Нижній. Низенько кланяється тобі Владимир Иванович і сердечно просить не перемінять доброго наміренія. На тім тижні почнуться тут дворянські вибори, уже почали збираться повітові пани, то може б ти здумав показать себе їм на тутешній сцені. Ото б порадував ти їх хуторянські душі, а мою щиру, любящую тебе душу переніс би на саме небо. На сей конець я бачився з директором Нижнегородського театра, з г. Варенцовим, питав його насчет условий, і він сказав мені, що “согласится на условие, какое ты ему предложишь”1. Чудний би був, якби і не согласився.

Добрий мій друже! Питаєш ти, чи багато у мене грошей? Дуже, дуже небагато, мій друже єдиний: нема де взять. Заходився рисовать карандашем портрети, так що ж? Нарисовав три портрети2 та й сижу склавши руки. Без столиці художник — риба без води. Погано, дуже мені погано у цім Нижнім. Граф Федор Петрович обіщає мені “выхлопотать позволение жить в столице”3. О, якби-то йому Бог поміг! “Ожила б тогда моя душа одинокая при виде великих произведений божественных искусств!” А тим часом, а тим часом... як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе.

Грошей у мене б стало, щоб доїхать до Никольского і назад вернуться, та не в тім річ. Не я один прошу тебе приїхать сюди, а всі

______________________

1 Варенцов Олександр Петрович — директор Нижньогородського ярмаркового театру. Шевченко познайомився з ним восени 1857 року, часто бував у його домі, допомагав в оформленні благодійної вистави. 20 грудня 1857 року записав у щоденнику: «Г.Варенцов меня как живописца пригласил сегодня на репетицию, собственно, для живых картин, т.е. для освещения этих бестолковых картин».

2 В записах у щоденнику від 23 вересня до 14 жовтня 1857 року йшлося про декілька портретів, зроблених Шевченком у цей проміжок часу, з них відомий лише портрет П.А. Овсянникова.

3 Поет очевидно мав на увазі запевнення дружини віце-президента Академії мистецтв Анастасії Толстої, висловлене в її листі від 2 листопада 1857 року: «Вы получите свободу жить в столице для Божественного искусства».

добрі і розумні люди просять тебе, а їх тут таки чимало. Старий Улыбышев, той самий, що написав біографію Бетговена1, не пропускає ні одного спектакля: так щиро любить театр; а як тебе побачить, то він, старий, як мала дитина, заридає, та чи він один?

Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе. Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії. А як побачиш мого давнього друга, Варвару Николаевну Репнину, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес. Прощай, моє серце! Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства. Не отринь же просьби любящого тебе друга

Т. Шевченка.

Куліша не треба ждать: може, він і не поїде, а мені б з ним дуже-дуже треба було б побачиться. Напиши, будь ласкав, і ти йому: може, він тебе, батька нашого, лучче послухає. Посоромиться не послухать.

Ще, як приїдеш, то зараз пришли почталіона на квартиру Овсянникова, щоб тобі не турбуваться насчет поміщенія.

Чи не взяв би ти з собою рукопись “Москаля-Чарівника”? Тут єсть прехороша дівчина і талантлива артистка, Піунова2. То може б, ви чи не вшкварили б сього “Чарівника” навдивовижу нижегородським людям?3
___________________

1 Улибишев Олександр Дмитрович (1794—1858) — російський літератор, драматург, публіцист, музичний критик, історик музики. Видав дослідження про Моцарта та Бетховена. З Шевченком познайомився 2 грудня 1857 року. Вони часто зустрічалися в театрі та на музичних вечорах, які проводилися в домі Улибишева.

2 Піунова Катерина Борисівна (1841—1909) — російська провінційна актриса. Шевченко познайомився з нею наприкінці 1857 року.

3 Твердження Піунової, що на роль Тетяни в «Москалі-чарівнику» її «призначив» Щепкін, не відповідає дійсності.

Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє “Слово о полку Игореве”?1

Ще одно Р.S. Поніс був уже я оце письмо на почту, та зострівся мені старий Улыбышев і просив написать од себе глубочайший поклон і просить тебе, щоб ти приїхав просто до його на квартиру.

Москаль-чарівник” єсть тут печатний. І Піунова сьогодні вчиться по-нашому говорить заходилась. Зраділо дівча — аж заплакало».

З цього листа видно, що Шевченко почувався щасливим від передчуття зустрічі з Щепкіним у Нижньому Новгороді: «…Як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітню галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе». Більше того, поет загорівся ідеєю зібрати своїх друзів у Нижньому Новгороді. Ще тоді, коли йшлося про поїздку в підмосковне Никольське, Шевченко звернувся з листом до Михайла Лазаревського 29 листопада: «Пише мені старий Щепкін і просить, щоб я приїхав до нього на праздники в гости. В саму Москву мені їхать не можна; то він просить мене до свого сина на хутір, десь недалеко коло Москви... А що якби і ти, взявши Куліша та й Семена (С.С.Гулака-Артемовского – В.М.) з собою, та й ви приїхали на той благодатний хутір. А дуже добре б було».

Коли з’явилася можливість приїзду Щепкіна в Нижній Новгород, Шевченко 4 грудня 1857 року просить уже Куліша безпосередньо: «Старий Щепкін на тім тижні хоче до мене приїхать в гості; а що, якби і ти, молодий, забіг за ним в Москву та вкупочці і прилетіли б до мене. Дуже б, дуже б добре ви зробили, други мои искреннии!.. Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях».

_____________________



1 Шевченко давно цікавився перекладом Михайла Максимовича («Песнь о полку Игореве», сложенная в конце ХІІ в. на древнем русском языке. — Киев, 1837). Ще в квітні 1854 року поет просив Андрія Козачковського надіслати йому це видання, але той прохання не виконав.

Про це щире прохання Шевченко повідомив і Щепкіна у наведеному вище листі. Втім, відразу приписав: «Куліша не треба ждать: може, він і не поїде, а мені б з ним дуже-дуже треба було б побачитися». Про ці листи Шевченка занотовано й у його щоденнику 4 грудня: «Написал Щепкину и Кулишу. Прошу их, друзей моих великих, отложить всякое житейское или служебное попечение и приехать ко мне недели на две, а ещё совесть не зазрит, то и больше. Как бы я счастлив был, если б сбылось моё желание. Авось-либо и сбудется» (виділено мною. — В.М.).

З великим другом Щепкіним збулося, з Кулішем — ні. Той не збирався до Шевченка і відповів йому в середині грудня: «Не подобає мені, друже мій Тарасе, їздить на розмову з тобою, бо про тебе побиваються, як би тебе залучить до столиці; як же пійде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то гляди – й попсується твоє діло в великих панів! Я ж, собі на лихо, чоловік у громаді замітний, то зараз же й дізнаються, що поїхав за сім миль киселю їсти... Так не жди мене й не пеняй на мене. Мені сей з’їзд не зашкодив би, а тобі певно зашкодить». За словами біографа Шевченка Олександра Кониського, «на огонь щиросердних, радісних сподіванок поета Куліш линув цебром холодної води». Сучасний Кулішевий біограф Євген Нахлік навпаки вважає, що той «з обережности, а може, й через зайнятість, мотивовано відмовив…»1.

Як би там не було, сам Шевченко примирливо записав у щоденнику: «Получил письмо от П.Кулиша. Он отказывается от свидания со мною здесь, не по недостатку времени и желания, но во избежание толков, которые могут замедлить моё возвращение в столицу. Я с ним почти согласен».

______________________

1 Євген Нахлік. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель. Том перший. — К.: Український письменник, 2007. С. 172.
Не приїхали в Нижній Новгород Михайло Лазаревський і Микола Костомаров. 5 листопада 1857 року Шевченко занотував: «Ученый чудак пишет, что напрасно прождал меня две недели в Петербурге и не хотел сделать ста верст кругу, чтобы посетить меня в Нижнем». Михайло Максимович перед виїздом Щепкіна в Нижній Новгород написав Шевченкові: «Полетів би і я отце із ним до Нижнього – да ба! Нужда не пуска з Москви... живи, небоже, роби, небоже, то й бог поможе!»

Слава Богу, на відміну від Куліша, Щепкін не сумнівався в тому, що Шевченка треба негайно підтримати, не займався хитромудрством. І поет був йому безмежно вдячний: «Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольськое, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав!» (виділено мною. — В.М.).

Дізнавшись, що Щепкін виїджає з Москви, Шевченко занотував у щоденнику вдячно-вогняні слова: «Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из нас Бог посылает такую полную радость…» За день до приїзду Щепкіна Тарас Григорович захоплено писав академіку Петербурзької Академії мистецтв Миколі Осипову: «…Я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник… И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-летного знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный!»
«Приїхав Михайло Семенович Щепкін»
І Щепкін, якому йшов сімдесятий рік, обтяжений хворобами Щепкін приїхав до свого друга! Захоплено-вдячний Шевченко потім написав: «…Сделал мне четырёхсотверстный визит о Рождественских святках». Далека поїздка кіньми в мороз і хуртовину була для старого подвигом. Олександр Афанасьєв написав у своїх спогадах: «С редким дружеским участием приветствовал Щепкин своего одноземца Шевченко, только что получившего свободу; нарочно ездил к нему в Новгород…»

Нагадаю, що невдовзі Шевченко подолав цю дорогу в зворотному напрямі з Нижнього Новгорода в Москву, спочатку на санях, а потім «на телізі»: з усіма шляховими незручностями, весняним бездоріжжям, тряскою і т.д. і т. п. вона тривала дві з четвертиною доби (56 годин). Тоді Шевченко заплатив випадковому жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого)1. Навіть у дорозі з Москви в Петербург, між якими в 40-х роках було прокладено шосе, казали, краще в Європі, отже незручностей було менше, пасажири тряслися в кареті дві з половиною доби.

Ось що писав про цю впорядковану дорогу французький маркіз Астольф де Кюстін: «Подорожувати на поштових із Петербурга в Москву — це значить переживати декілька днів відчуття, знайомі за спуском з «російських гірок» у Парижі...» Втім, француз привіз із собою англійську коляску, щоб «проїхатися на справжніх ресорах знаменитою дорогою — кращому шосе в Європі, за словами росіян і навіть іноземців». У результаті він резюмував: «Шосе, треба визнати, утримується в порядку, але воно дуже тверде й нерівне, бо досить подрібнений і щільно втрамбований щебінь утворює невеликі ковбані та гірки. Тому болти розхитуються,

__________________________________



1 У цей час усі шляхові витрати можна було перерахувати до дрібниць заздалегідь. Мені трапилася довідкова книга (178 сторінок!), видана незадовго до першого приїзду Шевченка в Москву: «Росписание трактов от С.-Петербурга и Москвы и других важнейших мест Российской империи с означением расчёта, сколько следует платить прогонов за две лошади на каждой станции и с алфавитным указателем городов». У ній позначалася кількість верст між кожною станцією і сума, котру слід було платити сріблом за кожен прогін (наприклад: 1 рубль 1¼ копійки чи 78¾ копійки і т.д.)

У цьому своєрідному довіднику було надруковано також «Табель, высочайше утверждённый в 6 день декабря 1839 года с переложением на серебро прогонных и поверстных денег и других на станциях платежей». Наприклад, у Табелі чітко передбачалася оплата «за смазку колёс у собственных экипажей проезжающих: у кибиток и телег, у прочих экипажей», а також гроші «на водку извозчикам, где существуют вольные почты».

вилітають на кожному перегоні, на кожній станції коляска лагодиться, втрачається час, виграний у дорозі, коли летиш у хмарах куряви з запаморочливою швидкістю буревію. Англійська коляска дає задоволення тільки на перших порах, а невдовзі відчуваєш потребу в російському екіпажі, більше пристосованому до особливостей дороги та вдачі ямщиків».

Борис Чичерін, який знаходив поезію в подорожах у кінних каретах, нещадно вказував «на грязь, на толчки, на ухабы, на зажоры1,.. на пошлые станционные дома, на недостаток лошадей,.. приходилось… тащиться чуть не шагом… и по целым ночам ежеминутно пробуждаться от неудержимой дремоты вследствие невыносимого толкания то в один бок, то в другой».

Згадаємо, що в «Путешествии с удовольствием и не без морали» Шевченко описав чимало мальовничих історій, що трапилися під час подорожі на конях, зокрема, у бричці, в колясці та «на тройке добрых почтовых лошадей». Саме Тарас Григорович свідчив: «На каждом шагу или выбоина, наполненная жидкой грязью, или древесный корень, как бревно, растянулся поперек дороги и ждёт, как бы доброму человеку колесо сломать или иначе как-нибудь напакостить».

Михайло Щепкін безстрашно подолав усі ці дорожні перешкоди й пригоди заради свого друга. Він єдиний із Шевченкових друзів відвідав поета в Нижньому Новгороді. За чотири роки до цього Щепкін так само підтримав у Лондоні Олександра Герцена, який про це писав: «Я испугался от радости... Русские в это время всего меньше ездили за границу и все больше боялись меня... И первый русский, ехавший в Лондон, не побоявшийся протянуть мне руку, был Михаил Семёнович».

Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна повідомляла їхнього сина Олександра Михайловича 18 грудня 1857 року: «Отец едет в Нижний к

________________________



1 У Володимира Даля: «Зажер, зажорина — подснежная вода в ямине, по дороге».

Шевченку на свой счёт, утешить его, ибо сказал, что в столицу не позволено въезжать». А 23 грудня додавала в черговому листі: «Отец уехал в Нижний к Шевченку-стихотворцу, которого вернули из ссылки и не велят в столицу въезжать». В цих рядках, призначених для сина, особливо добре видно безкорисливість, щирість і доброту вчинку, який Щепкін присвятив своєму другові.

Шевченко домовився про гастролі Щепкіна з директором місцевого театру Олександром Варенцовим1. Дізнавшись про виїзд артиста з Москви, поет зробив 21 грудня захоплений запис у щоденнику: «Сегодня получил письмо от М.С. Щепкина2. Он сегодня выехал из Москвы, и послезавтра я обниму моего старого, моего искреннего друга. Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из нас Бог посылает такую полную радость, и, весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семёнович». А 24 грудня з’явився новий радісний запис: «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семёнович Щепкин». Хоча це сталося так пізно, артист відразу зупинився у Павла Овсянникова, де мешкав і Шевченко. Щепкін потім просив його: «Поцелуй своего хозяина, а он пусть тебя и оба за меня».

Біограф артиста Віталій Івашнєв дотримується тих спогадів, за якими генерал-губернатор Муравйов дав Щепкіну згоду на зустріч з Шевченком

_______________________

1 Цікаво й характерно, що Щепкін у листі до Шевченка від 11 грудня 1857 року перелічив спектаклі, в яких готовий грати, але свій приїзд не пов’язував з ними: «Из этого, если пожелают, пусть выбирают сами, но чтобы было слажено, а коли що не так, то ми і без театра обійдемось!» (виділено мною. — В.М.).

2 Ось зміст цього листа:

«Писать мне некогда и потому скажу несколько слов. Я еду 21-го числа в Нижний Новгород, то есть в субботу. Ежели приеду днём, то прямо к тебе; а ежели ночью, то где-нибудь остановлюсь в гостинице, а там уже разберёмся, як чому буть. Прощай! До свидания. Бог даст, колядовать будем вкупи. Обнимаю тебя от души. Твой щирий друже, Михайло Щепкин».


за умови його особистої присутності. Сучасник свідчив, що Щепкін і Шевченко кинулись один одному в обійми і довго не могли сказати жодного слова, чути було лише судорожні ридання. «Генерал-губернатор был так ошеломлён и растроган увиденным, что уже не препятствовал больше их встречам. Добавим, что позднее он приложил немалые усилия к ходатайству Шевченко о разрешении на выезд из Нижнего Новгорода и со-

действовал “скорейшему разрешению его дела”».

Навіть, якщо сцена з губернатором вигадана, немає сумніву, що зустріч двох друзів була як спалах тепла і справжньої дружби. «Когда старик приехал, друзья бросились друг другу в объятия, и оба разрыдались так, что не могли вымолвить ни слова» (Т.Щепкіна-Куперник).

У Максима Рильського є такі рядки про цю зустріч:


Два кріпаки... Один ще вчора

Миколи Палкіна солдат...

І обійма поет актора,

Як батька син, як брата брат,

І зріє віра неозора,

Що згине враг і супостат...
Майже тиждень Щепкін був у Нижньому Новгороді, Тарас Григорович познайомив його зі своїми нижньогородськими приятелями Миколою Брилкіним, Павлом Овсянниковим і Миколою Олєйниковим (якраз вони разом із Шевченком проводжали через кілька днів артиста в Москву). Добрий Михайло Семенович навіть став хрещеним батьком у дочки Брилкіна, про що згадував у листі додому, написаному незадовго до смерті — 12 червня 1863 року з Нижнього Новгорода: «Сегодня я выезжаю в Казань. Здесь заработал 320 р. серебром, промотал не много, потому что жил у Николая Александровича Брылкина. Я когда-то у него крестил, когда приезжал к Шевченке…» Це — остання письмова згадка про Тараса Григоровича в паперах Михайла Семеновича.
Немає підстав не вірити Катерині Піуновій, яка згадувала, що «Щепкін під час своїх гастролей кожний вільний вечір проводив зі мною і з Тарасом Григоровичем». Піунова залишила цікаву розповідь про один із таких вечорів:

«Пригадуються мені наші дружні бесіди, коли за чашкою чаю біля самовара сиділа я, Михайло Семенович Щепкін і Тарас Григорович… Ось одного разу я й розповіла своїм друзям про те, як мене образили багаті люди під час мого передбенефісного об’їзду вельможної публіки для запрошення на мій бенефіс… В одному домі мене прийняли дуже люб’язно, купили квиток і “на додачу” подарували одягнений один раз на бал тарлатановий костюм. Ця подачка мене страшенно образила, але не взяти було не можна.

Щепкін разповів інший факт з його бенефісних об’їздів високого панства. В одному домі “вельможний пан” прийняв його в залі і, не кажучи й слова, подзвонив лакея і наказав провести Щепкіна до їдальні, щоб економка напоїла його кавою. Пішов він з лакеєм до їдальні, і економка Горпипа Яківна, яка була сама в кімнаті, оскільки пани щойно пообідали, напоїла його кавою.

— Я,— казав Щепкін,— випив чашку кави, ледве тамуючи своє обурення. А коли заспокоївся, то зрозумів, що мене не хотіли образити, а навпаки... Але спосіб виявити увагу до людини був грубий, оскільки в цей дім не проникло ще почуття поваги до актора як рівноправної людини. Ну, все-таки мені було боляче й образливо, адже я тоді був уже визнаним артистом і вже немолодою людиною, а ти ще таке “порося”, якому “будь-яка подачка благо”. З цього фіналу розповіді до сліз сміявся Тарас Григорович, примовляючи: “Оце-то пригостили — тебе (тобто Михайла Семеновича) кавою, а ти Катрусю — поросятком».

Фотографію Щепкіна, подаровану артистом, Шевченко беріг, як зіницю ока. В списку «Фотографій з натури» Григорія Честахівського, що залишилися після поетової смерті, читаємо: «Малоросійський актор Михайло Семенович Щепкін, друг задушевний Кобзаря Шевченка. Подарував Кобзарю сам Щепкін».

Для Шевченка дні, проведені з Щепкіним, були суціль щасливими, наповненими бесідами і грою геніального артиста в п’єсах Миколи Гоголя, Івана Котляревського, Олександра Островського, Т.-М.-Ф. Соважона й Ж.-Ж.-Г. Делюр’є: «Я все ещё не могу прийти в нормальное состояние от волшебного, очаровательного видения. У меня все еще стоит перед глазами городничий, Матрос, Михайло Чупрун и Любим Торцов».


«У мене все ще стоять перед очима…»
Зупинимося коротко на тих спектаклях, які бачив Тарас Шевченко в Нижньому Новгороді. Найперший із них за часом постановки — «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, в якому Щепкін грав роль Михайла Чупруна з 1819 по 1863 роки — чотири з половиною десятиліття (!). Цей спектакль з’явився на світ в один рік із «Наталкою Полтавкою» Котляревського, що стала першою ластівкою української національної драматургії й була показана на сцені Полтавського театру1. 1819 рік по

_____________________



1 Цікаво, що, торкаючись витоків українського національного театру, Іван Франко звернув увагу на історію постановки «Наталки Полтавки» в Харкові, спираючись на Щепкіна:

«Знаменитий Щепкін оповідав, що головно дякуючи концептові Квітки в Харкові виставлена була уперше Котляревського «Наталка Полтавка» заким іще цензура одобрила її для театральних вистав. «Наталка» перший раз дана була в Полтаві за спеціальним ad hoc (для даного випадку, для даної цілі. — В.М.) дозволом генерал-губернатора Рєпніна. Щепкін, родовитий українець, хотів дати її на свій бенефіс. Квітка дав йому ось яку раду: „Заповіджте яку-небудь стародавню штуку, а перед самим днем бенефіса покличтесь на нездоровля якого-небудь актора і просіть, щоб для поспіху позволили виставити «Наталку Полтавку», штуку вже дозволену для Полтави". І дійсно, сим способом харківці перший раз побачили на сцені штуку Котляревського» (Іван Франко. Твори в двадцяти томах. Том ХVІ. С. 224).
праву вважається роком народження українського театру, родоначальниками якого були Котляревський і Щепкін1.

«Москаля-чарівника» наближувало до «Наталки Полтавки» не лише те, що обидва твори Котляревський назвав «малоросійськими операми», а, передусім, талановите розкриття в обох п’єсах переваги народної моралі над мораллю панів і чиновників, тим більше, що герої Михайла Щепкіна були живими й напрочуд переконливими. Своїм життєво-правдивим виконанням ролей сільського виборного Макогоненка в «Наталці Полтавці» й поселянина Чупруна в «Москалі-чарівнику» Щепкін «не тільки забезпечував небувалий успіх на театральній сцені цим першим творам української національної драматургії, а й допомагав російському глядачеві глибше пізнати Україну, її народ, побут, її звичаї»2.

Окремо хотілося б акцентувати толерантне й глибоко продумане розкриття Котляревським особливо делікатної теми, яку пізніше коротко сформулював Шевченко: «А на москалів не вважайте… У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».

Нагадаю сцену з спектаклю. Солдат-москаль попросив аби господарка подала на стіл «лавреничків», а Михайло Чупрун їдко відповідав: «Лавреничків! Який то у вас, москалів, язик луб’яний! Скільки меж нами вештаєтесь, а і досі не вимовиш: вареників». Але солдат не вгамувався й наполягав, що може навіть заспівати українську пісню й таки заспівав її…

___________________________

1 В цьому контексті нагадаю, як Іван Франко в статті «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894 рік) цитував статтю театрознавця Мизко про актора Карпа Соленика (в «Основі», 1861 рік): «Український театр був би тепер дуже до речі. Розумію не тільки п'єси на українській мові і з українського побуту, але й те, щоб грали їх артисти, виплекані на укр. грунті, знайомі з мовою і звичаями народу, а може, навіть вийшовші з-поміж того народу, так як знаменитий артист, котрого й називати не треба, бо його всі знають (Щепкін)».

2 Є.Шабліовський, Б.Деркач. І.П. Котляревський — корифей української літератури. В кн.: Іван Петрович Котляревський. Повне зібрання творів. — К.: Наукова думка, 1969. С. 35—36.

російською мовою. Михайло Чупрун і його дружина Тетяна щиро реготали з того кострубатого виконання: «Михайло. Утяв до гапликів! (Сміється). Тетяна. Аж пальці знати1 (Сміється)».

Затим Чупрун попросив свою дружину заспівати «по-своєму ту пісню, що москаль співав», і в спектаклі лунала чарівна українська пісня, яку так любив Тарас Григорович:

Дівчино моя, Переяслівко,

Дай мені вечеряти, моя ластівко!
Та, найголовніше, прислухаємося до діалогу, що відбувся відразу після цього між Чупруном і солдатом:

«Михайло. А що? Яково?



Солдат. Ну, што й говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош.

Михайло. Нікуда не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуда тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу: тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь в столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тогді і говори — чи годяться наші куди, чи ні?»

Це знаменний момент, який недооцінювався. В «коротеньких» словах Михайла фактично закодовано важливу історичну інформацію, що й нагадувала не лише про велику кількість українців у владних коридорах імперії, але й про те, що з середини ХVІІ століття почалося перенесення в Москву, так би мовити, київської вченості. Михайло Грушевський підкреслював те важливе значення, яке «українська наука ХVІІ в. мала для розвою письменства й культури московської». Відомо, що в Москву прибули вчені мужі з Києво-Могилянської академії, ось що, наприклад,

_________________________

1 Цікаво, що Шевченко в листі до Максимовича в січні 1858 року, захоплюючись Щепкіним, писав: «Завдав він мені свято. Так учистив, що аж пальці знать» (виділено мною. — В.М.).
писав історик Олексій Малиновський ще тоді, коли Щепкін ледве прибув у Москву, про одне з московських духовних училищ — у Чудовому монастирі: «Приехавшие 1649 года в Москву Киевобратского Богоявленского монастыря иноки Арсений и Епифаний не только поддерживали сие училище, но исправили Библию и перевели много богословских книг. В 1651 году царь Алексей Михайлович присоединил к сим ученым другого из Киева иеромонаха Дамаскина Птицкого»1. В Московській Слов’яно-Греко-Латинській академії (створена в 1687 році), яку очолював київський учений Стефан Яворський, а потім Іван Козлович з Переяслава, та інших російських «вузах» того часу працювали київські професори Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Гедеон Вишневський, Інокентій Кульчицький, Гаврило Бужинський, Іван Томилович, Іван Козлович, Павло Конюскевич, Георгій Щербацький, Софроній Мегалевич, Порфирій Крайський, Володимир Каліграф (друг Григорія Сковороди) та ін.

В Росію було перенесено український церковний спів; серйозно вплинуло на російську духовну культуру українське книгодрукування. Неабияке значення мало те, про що писав знайомий Михайла Щепкіна і колега Осипа Бодянського, професор Московського університету Федір Буслаєв: «Как литература московская во второй половине ХVІІ века была под сильнейшим влиянием южно-русской, из которой она вносила в северо-восточную Русь западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, многими успехами обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги». Досліджуючи всі ці питання, професор Іван Огієнко дійшов висновку, що «українці принесли з собою всю свою велику

_______________________

1 А.Ф. Малиновський. Историческое обозрение Москвы. — М.: Вече, 2007. С. 224.

культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті»1.

Пам’ятаймо, що театральним носієм і цього феномену виступав геніальний Щепкін, який заворожив Шевченка в ролі українця Михайла Чупруна. Очевидець писав: «В “Москале-чаривнике” М.С. Щепкин беспрекословно не Щепкин, а малороссийский казак Чупрун в полном типе этого лица, с его говором, поговорками, ужимками, ухватками, движениями, осанкою и бытом. Знаешь, наверное, что на сцене Щепкин — и невольно сомневаешься, не Чупрун ли это в самом деле?» Збереглися й інші свідчення людей, які бачили Щепкіна в ролі Михайла Чупруна. Серед них я виокремлюю спогади драматурга Миколи Чаєва: «…Первый раз на сцене я увидел Михаила Семёновича в 44-м году в “Москале-чаривнике”… Щепкин в запачканных дёгтем холщовых широчайших шароварах, в широкополой шляпе, с длинным погонялой бичом, с расплывшимся от блаженства загорелым лицом, с подбритою до оселедца головою2, точно сейчас прилетел на ковре-самолёте из Украины… Степью, свежим, здоровым воздухом, с благоуханием полевых цветов и трав, смешанным с запахом дегтя и дымком теплины, тянуло со сцены в освещенную a giorno3 зрительную залу. Театр дрожал от хохота, рукоплесканий, восторженных кликов… Все было схвачено живьем, списано с натуры, а вместе с тем изящно-обаятельно, красиво; даже пропитанный смолой и дегтем наряд гуртовщика-хохла просился на картину: до того он был красив и живописен на Михайле Семеновиче» (виділено мною. — В.М.).
________________________

1 Див. докладніше: Володимир Мельниченко. Арбат очима українця. — М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006. С. 36—47. Володимир Мельниченко. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». С. 178—184.

2 В книзі вміщено портрет Щепкіна-Чупруна, з якого видно, що він виходив у цій ролі з небритою головою й в іншому вбранні.

3 Як вдень (італ).

Як нам уже відомо, Шевченко віддав перевагу Карпу Соленику в ролі Чупруна («Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина»), і відомий радянський щепкінознавець Абрам Дерман пояснив це геніальною чутливістю поета: «…Шевченко був, в самій генезі своєї поетичної творчості, бездоганно народним поетом, жоден атом його душі не був засмічений і отруєний хибнокласичною традицією,.. і він з особливою чутливістю і сприйнятливістю повинен був реагувати навіть на найменше відхилення від простоти й природності»1.

Але ж ми знаємо, що для Тараса Григоровича Щепкін у ролі Михайла Чупруна залишився «неподражаемым». В образі Чупруна, як і в ролі Макогоненка в «Наталці Полтавці», створеними ще в полтавський період творчості, Щепкін уособлював український характер, здається, на генному рівні. Переконливо сказав про геніальну гру Щепкіна Сергій Аксаков: «…Щепкин перенес на русскую сцену настоящую малороссийскую народность, со всем ее юмором и комизмом. До него мы видели на театре только грубые фарсы, карикатуру на певучую, поэтическую Малороссию, Малороссию, которая дала нам Гоголя! Щепкин потому мог это сделать, что провел детство и молодость свою на Украине, сроднился с ее обычаями и языком. Можно ли забыть Щепкина в “Москале-чаривнике”, в “Наталке-Полтавке”?» Цікаво, що в 1844 році, після того як на гастролях у Петербурзі Щепкін упродовж півтора місяці тринадцять разів зіграв Чупруна, було навіть видано літографічний портрет артиста в цій ролі, вміщений в нашій книзі.

Сучасний біограф артиста Віталій Івашнєв наголошує: «Роль Макогоненка й Чупруна у виконанні Михайла Семеновича — приклад глибокого й тонкого розуміння національної культури, шанобливого

_____________________

1 А.Дерман. Московского Малого театра актёр Щепкин. С. 223.

ставлення до неї». Радянський щепкінознавець О.Фельдман влучно зауважив, що в ролі Чупруна «стилістично й по духу Щепкін випереджав гоголівські “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”». Певно, що Михайлу Семеновичу припала б до душі така думка. У сучасній «Театральной энциклопедии» зафіксовано, що важлива частина творчості Щепкіна «пов’язана зі створенням ним образів в українській драматургії… передачею національної своєрідності цих персонажів».

Мало хто знає, що Михайло Щепкін наприкінці життя жалкував з приводу повної неможливості показати на сцені ще один видатний український тип, уособлений Миколою Гоголем у Тарасі Бульбі. Принаймні, в спогадах вихованця Щепкіна Михайла Лентовського зустрічаємо таке свідчення:

«Он вмещал в себе частичку характера Тараса Бульбы и, кажется, любил в себе эту черту; оттого и сожалел, что не находилось на Руси такого автора, который мог бы построить из повести Гоголя мало-мальски порядочную пьесу, где бы можно было душу отвести и поработать, показав себя в должном виде. Видеть Тараса, воспроизведенного с должным умением и обстановкой, было его заветной мечтой».

В наш час цю роль зіграв у кіно видатний український артист Богдан Ступка, який високо ставить талант Михайла Щепкіна:

«Це був потрясаючий актор. Щепкін уперше створив школу правдивої театральної гри. Він учив акторів усіма силами примушувати себе думати так, як думав і почував той, кого вони повинні представляти. “Намагайся, так би мовити, розжувати й проковтнути роль, щоб вона ввійшла тобі в плоть і кров, — говорив Щепкін. — У тебе самі собою народяться і правдиві звуки голосу, і правдиві жести...”1. Недарма Щепкіна любив Та-

______________________

1 В листі до актриси Олександри Шуберт Щепкін писав у 1854 році про роботу на роллю: «…Не удовлетворяйтесь одной наружной отделкой: как вы искусно ни отделаете, а будет всё от неё веять холодом… Нет! В душу роли, проникайте в самые тайники сердца человеческого…»

рас Шевченко».

Повернемося до ролей, зіграних Щепкіним у Нижньому Новгороді в присутності Шевченка.

У водевілі «Матрос» французьких авторів Соважона і Делюр’є Михайло Семенович виконував одну з найулюбленіших своїх ролей — матроса Симона. Він не розлучався з нею понад 25 років (з 1835 по 1860 роки). «Матрос» був пересічною мелодрамою, але геній Щепкіна підняв сценічну драматургію спектаклю й особливо свого героя до шекспірівських висот. Бєлінський писав, що мистецтво Майстра «состоит не только в том, что в одно и то же время умеет возбуждать и смех, и слезы, но в том, что он умеет заинтересовать зрителей судьбой простого человека и заставить их рыдать и трепетать от страданий какого-нибудь Матроса1, как Мочалов заставлял их рыдать и трепетать от страданий принца Гамлета или полководца Отелло».

Мелодраматичний герой у виконанні Щепкіна виростав до героя трагічного, підкоряючи глядачів своєю мужністю, благородством, людяністю. Сучасники писали, що зал ридав «світлими сльозами», але не стільки від співчуття й жалості, а, передусім, від потрясіння жертовністю Симона2. Піднявши й укрупнивши його образ, артист підняв і укрупнив переживання глядачів.

Вже згаданий нами Микола Ефрос спостеріг: «Иногда, вместо ролей водевильных, рассчитанных на пустой, но зычный смех, ему доводилось играть и роли, рассчитанные на трогательность. И тут Щепкин также

______________________

1 У п’єсі матрос Симон, розлучений з сім’єю багатьма роками мандрів і походів, нарешті повертається в рідні місця і, опинившись у власному домі, де його не пізнають і не ждуть, бо вважають загиблим, розуміє, що він тут зайвий, і, не наважуючись потривожити налагоджене, спокійне життя своїх рідних, залишає, тепер уже назавжди, свою дружину, доньку й старого друга, який став їм чоловіком і батьком.

2 Микола Огарьов, уперше побачивши Щепкіна в «Матросі», зізнавався: «Я плакал, как безумный. Я рад был плакать… Это одна из лучших минут, проведённых в Москве».
достигал полноты эффекта, умел заставить слушать себя с затаенным дыханием и обливаться горячими слезами. Самый яркий пример тому — исполнение Щепкиным пьесы Матрос. И опять Щепкин творил тут, как правдолюб и реалист, не позволял своей игре быть сентиментальной, хотя сам Щепкин по натуре был несколько склонен к сентиментальности. В игре его звучал голос трезвой правды, но внутренняя прочув-ствованность, искреннее проникновение, в изображаемое, в психику играемого лица давали полноту эффекта» (виділено мною. — В.М.).

Тепер — про «Ревізора» Миколи Гоголя. Його постановці в Малому театрі в Москві передувала прем’єра в Александринському театрі в Санкт-Петербурзі, що була сприйнята неоднозначно. Пригнічений Гоголь з цього приводу писав Щепкіну 29 квітня 1836 року: «Посылаю вам “Ревизора”.

Может быть, до вас уже дошли слухи о нем. Мочи нет. Делайте, что хотите с моей пьесой, но я не стану хлопотать о ней. Мне она сама надоела так же, как хлопоты о ней. Действие, произведенное ею, было большое и шумное. Все против меня. Чиновники пожилые и почтенные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях. Полицейские против меня, купцы против меня, литераторы против меня... Теперь я вижу, что значит быть комическим писателем».

В цей час Гоголь зрозумів, що тільки постановка «Ревізора» в Малому театрі може виправити ситуацію, а московська доля п’єси, на його думку, залежала від участі в ній геніального Щепкіна. Драматург писав артистові: «…Вы должны непременно из дружбы ко мне, взять на себя все дело постановки ее. Я не знаю никого из актеров ваших, какой и в чем каждый из них хорош, но вы это можете знать лучше, нежели кто другой. Сами вы, без сомнения, должны взять роль городничего: иначе она без вас пропадет. Есть еще труднейшая роль во всей пьесе — роль Хлестакова. Я не знаю, выберете ли вы для нее артиста. Боже сохрани, если ее будут играть с обыкновенными фарсами, как играют хвастунов и повес театральных!.. Жаль, очень жаль, что я никак не мог быть у вас: многие из ролей могли быть совершенно понятны только тогда, когда бы я прочел их»1 (виділено мною. — В.М.).

Безутішний Гоголь скаржився й Пушкіну: «Я такое получил отвращение к театру, что одна мысль о тех неприятностях, которые готовятся для меня еще на московском театре, в силу удержать поездку в Москву и попытку хлопотать о чем-либо… У меня недостает боле сил хлопотать и спорить. Я устал и душою, и телом. Клянусь, никто не знает и не слышит моих страданий. Бог с ними со всеми! Мне опротивела моя пьеса. Я хотел бы убежать теперь бог знает куда!!»

Тим часом Михайло Семенович прочитав «Ревізора» і з захопленням прийняв його. Це було зумовлено розчаруванням артиста в тодішньому театральному репертуарі і внутрішньою готовністю Щепкіна до сприйняття принципово нової драматургії Гоголя. Цікаво, як 8 січня 1836 року Михайло Погодін записав у щоденнику суть розмови з артистом: «…Вечером Щепкин. Об упадке театра и комедии. — Комедии Гоголя должны сделать эпоху в истории театра русского и восстановить его».

7 травня 1836 року Щепкін відповів Гоголю, який збирався в Італію:

«Благодарю вас от души за «Ревизора», не как за книгу, а как за комедию, которая, так сказать, осуществила все мои надежды, и я совершенно ожил. Давно уже я не чувствовал такой радости, ибо, к несчастью, мои все радости сосредоточены в одной сцене. Знаю, что это почти сумасшествие, но что ж делать? Я, право, не виноват. Порядочные люди смеются надо мной и почитают глупостью, но я за усовершенствования этой глупости отдал бы остаток моей жизни. Ну, все это в сторону, а теперь просто об «Ревизоре»; не грех ли вам оставлять его

______________________

1 Гоголь читав «Ревізора» в присутності Михайла Щепкіна, Прова Садовського, Сергія Шумського, а також Сергія і Івана Аксакових, Івана Тургенєва, Степана Шевирьова та інших аж у листопаді 1851 року.
на произвол судьбы, и где же? в Москве, которая так радушно ждет вас… Спасибо вам за подарок пьесы для бенефиса, верьте, что такое одолжение никогда не выйдет из моей старой головы, в которой теперь одно желание видеть вас, поцеловать. Чтобы это исполнить, я привел бы всю Москву в движение. Прощайте. Простите, что оканчиваю без чинов. Ваш М.Щепкин» (виділено мною. — В.М.).

Михайло Погодін яскраво свідчив про тодішній душевний стан артиста в листі до Гоголя: «Щепкин плачет. Ты сделал с ним чудо. При первом слухе о твоей комедии на сцене он оживился, расцвёл, вновь сделался весёлым, всюду ездил, рассказывал…»

У нас немає можливості та й потреби розповідати непросту історію постановки «Ревізора» в Малому театрі, зазначимо тільки, що це сталося значною мірою завдяки Михайлу Щепкіну та Сергію Аксакову. Прем’єра відбулася 25 травня 1836 року, цікаву рецензію невдовзі було опубліковано в журналі «Молва». В ній, зокрема, гра Щепкіна оцінювалася досить критично: «Первую роль занимал г. Щепкин, и выполнял её по средствам своим хорошо. Он не усиливал, не пародировал нигде, но всё-таки, он, представляя городничего, не был им, не превратился в него, а этого должно от него требовать, потому что он один из тех людей, которые действуют с знанием… Мы должны упрекать г.Щепкина, а вместе с ним и всех артистов без исключения за эту болтовню, скороговорку, вовсю не согласную с духом пьесы…»

Після прем’єри спектакль пройшов у Москві відразу 26 і 29 травня, 2, 9, 12, 22 і 26 червня і т.д. Отже, провалу, якого так боявся Гоголь, не було, втім і повним успіхом спочатку не хвалилися. З цього приводу один із Щепкінових знайомих прорік: «Помилуйте, как можно было её лучше принять, когда половина публики берущей, а половина дающей».

Повний успіх прийшов пізніше, завдяки саме Щепкіну, який швидко досяг вершини в новій ролі. Власне, нас і цікавить лише констатація того, що Щепкін геніально грав Городничого. Це засвідчили його сучасники. Скажімо, Бєлінський з часом писав: «Он всегда играл роль городничего превосходно, но теперь становится хозяином в этой роли и играет её с большею и большею свободою». Сам Гоголь зізнавався артисту в грудні 1842 року: «Теперь вы стали в несколько раз выше того Щепкина, которого я видел прежде. У вас теперь есть то высокое спокойствие которого прежде не было. Вы теперь можете царствовать в вашей роли…» Гоголь цілком погоджувався з тими критиками, які стверджували, що роль Городничого, зіграна артистом у «Ревізорі», стала в один рівень з творінням драматурга: «Он не помощник автора, но соперник его в создании роли». Гоголь сам засвідчив це: «В таком совершенстве, в такой окончательности, так сознательно и в таком соображенье всего исполнить роль свою — нет, это что-то выше обыкновенной передачи. Это второе созданье, творчество!..»

Цікаву замальовку про цю роль артиста залишила невістка Михайла Семеновича Олександра Щепкіна: «В “Ревизоре” в роли городничего, живая, но не суетливая игра М.С. рисовала вам человека, глубоко уверенного в себе и своей смышлённости, опытного и спокойного, привыкшего властвовать в своём мирочке. В конце пьесы вы видите его обманутым, но не разбитым: он снова является старшим в семье и, презрительно упоминая о случайной ошибке, о пустом фанфароне, смеётся только над легкомыслием женщин. Всё это ясно выражалось в походке, в движениях и интонациях М.С. в этой роли».

Михайло Щепкін грав Городничого понад 27 літ і востаннє вийшов з ним на сцену в 1863 році, в Керчі, за місяць до смерті. Скільки городничих пройшло за цей час перед різними глядачами і в різних куточках країни! Кожний новий спектакль з Щепкіним не був схожий на попередній, артист вносив все нові й нові кольори й нюанси в образ, який, дякуючи йому, став еталонним і хрестоматійним. «Ревізор» продовжив театральне життя самого Щепкіна, і Шевченко переконався в цьому в Нижньому Новгороді1: «Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист…»

Щепкін до кінця свого життя був вдячний Гоголю за роль Городничого. Письменник Іван Панаєв згадував: «После “Ревизора” любовь к Гоголю превратилась в благоговейное чувство. Когда он говорил о нем или читал отрывки из его писем к нему, лицо его сияло и на глазах показывались слезы… Он передавал каждое самое простое и незамечательное слово Гоголя с несказанным умилением и, улыбаясь сквозь слезы, восклицал: “Каков! Каков!” И в эти минуты голос и щеки его дрожали».

Це дуже схоже на те, як артист сприймав поетичні твори ще одного свого великого земляка — Тараса Шевченка. До речі, в згаданому листі до Щепкіна від 29 квітня 1836 року Гоголь підписався: «От души обнимаю вас и прошу не забывать вашего старого земляка, много, много, любящего вас» (виділено мною. — В.М.).

Нарешті, кілька слів про роль Любима Торцова в спектаклі «Бідність не порок» Олександра Островського, яку Щепкін грав, починаючи з серпня 1855 року до початку червня 1858 року менше 10 разів (після Нижнього Новгорода, коли його бачив Шевченко, артист вийшов на сцену в цій ролі лише двічі). В серпні 1855 року в листі до сина Олександра Михайловича Щепкін так пояснював перший вихід на сцену в цій ролі в Нижньому Новгороді: «Живя на даче нынешнее лето, я от скуки выучил роль Любима Торцова из комедии “Бедность не порок”, в которой Садовский так хорош, но сама по себе роль при его игре грязна; чем более я вникал в оную, тем более убеждался, что в ней можно отыскать чисто человеческую сторону, и тогда самая грязь не будет так отвратительна, но как я не слишком до-

__________________________

1 З «Репертуару М.С. Щепкіна», складеного Теодором Гріцем, видно, що в 1857 році Городничого Щепкін грав дев’ять разів, у тому числі в Нижньому Новгороді між 25 і 29 грудня.
веряю моей старой голове, то мне нужно было для полного убеждения ее сыграть где-нибудь,— в Москве играть ее было неловко: первое, что я получаю большую поспектакльную плату, и просить роль все равно, что просить 40 р. серебром, и в отношении товарищества было неловко,— я как будто из зависти к Садовскому решился показать его слабую сторону в этой роли. Все это не в моей натуре. Мое поприще уже оканчивается, а он еще не получает и полного оклада жалованья. А сыграть мне было нужно эту роль. Это была потребность души…»

Так що не «от скуки» вивчив цю роль Щепкін, а того вимагала душа художника, яка прагнула сценічного втілення принципово нового людського типу. Характерно, що в цій ролі артист зробив пролом у своєму негативному ставленні до драматурга Островського. Можливо, Щепкін і не був упевнений в успіху нової для нього ролі, тому й не ризикнув виступити з нею на московській сцені, де її грав успішно Пров Садовський.

Критики й через кілька років писали про «неудавшуюся ему, во времена оны, известную роль Любима Торцова». Збереглися живі свідчення Євгена Якушкіна, який у листі до дружини в серпні 1855 року писав про свої враження від згаданого спектаклю в Нижньому Новгороді: «Михаил Семёнович должен был играть роль пьяницы в комедии “Бедность не порок” и чрезвычайно был доволен, что ему представился случай попробовать силы в этой роли… Игра Щепкина была, по моему мнению, слаба… он с самого начала расчувствовался и беспрестанно плакал…» Але найцікавіше те, що Якушкін після спектаклю сказав артисту, що , так би мовити, негативною роллю п’яниці Любима Торцова «нічого не можна зробити», а Щепкін відповів: «Нет, роль прекрасная, но её трудно выполнить, надо показать, что под этой грязной оболочкой скрываются такое благородство и доброта, какие редко встречаются».

Садовський у ролі Торцова повністю відповідав задуму та настроям Островського, які спонукали його написати п’єсу «Бідність не порок», але не вичерпував усього життєвого матеріалу, що стояв за постаттю Торцова1. На жаль, дехто не розуміє цього й досі. В одній сучасній публікації про Садовського прочитав легковажну заяву про те, що «спробував було великий комік Михайло Щепкін помірятися силами з молодим даруванням у ролі Любима Торцова, та не мав ніякого успіху». Насправді Щепкін протиставляв грі Садовського глибшу й більшу визначеність соціальної й психологічної характеристики і будував роль так, щоб «из-за горького пьяницы виден был страдающий человек» і його «внутренняя борьба с самим собою» (Олександр Афанасьєв). Певно, що Тарас Шевченко зрозумів і оцінив задум Михайла Щепкіна в ролі Любима Торцова.

В ті щасливі для обох зимові дні, наприкінці 1857 року (між 25 і 29 грудня) Михайла Щепкіна чекав у залі на кожному спектаклі найдобріший і найвимогливіший, а головне — найдорожчий глядач — Тарас Шевченко. Артист буквально відчував на собі його захоплений погляд і могутню теплу енергетику, в якій його талант розкривався з особливою силою. Зі свого боку, Тарас Григорович не відривав очей від геніального Майстра й найдорожчого друга і після від’їзду увічнив його гру в щоденнику.
«М.С. Щепкину. На память 24 декабря 1857.»
Повторю радісний, поетів вигук у день приїзду Щепкіна — 24 грудня — «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств!». Отже, того дня Шевченкові було не до записів (у щоденнику вони відновилися аж 29 грудня, коли Щепкін поїхав), але присвяту «Неофітів» артистові він зробив: «М.С. Щепкину. На память 24 декабря 1857.»2 Це було задумано

________________________



1 Щепкін із задоволенням зазначав: «Анненков, издатель Пушкина, хотел написать об этом статью, которая расшевелила бы Садовского и подвинула его вперед, а то он, бедный, успокаивается уже на лаврах, думая, что искусство дальше идти не может, а это грустно, больно грустно; дай Бог, чтобы он двинулся с этой мысли и при его таланте он подвинулся в искусстве».

2 Шевченко також подарував Щепкіну свій автопортрет з дарчим написом: «Михайлу Семёновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года от Тараса Шевченка».

ще на початку місяця, коли протягом 5—8 грудня поет написав «Неофітів», і 8 грудня занотував у щоденнику:

«В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее «Неофиты, или первые христиане». Хорошо, если бы не обманул меня Щепкин1, я ему посвящаю это произведение и мне бы ужасно хотелося ему прочитать и услышать его верные дружеские замечания» (виділено мною. — В.М.).


л^ \



М,] ,

Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.
Іван Дзюба зазначає, що вкрай важливий для Шевченка і постійний мотив «передачі» його поетичної думи починається від раннього романтичного напучення дум на дорогу в Україну і вивершується саме в «Неофітах» у тоні вельми сумовитому. Поет страждав від того, що був непочутим2, і звернення до Щепкіна на самому початку обнадійливого життя на свободі мало для нього важливе духовне значення.

Не заглиблюючись в аналіз «Неофітів», відзначимо лише, що, передаючи свою «думу скорбную» Щепкіну-другові («твоїй душі передаю») Шевченко не сумнівався в суголосності їх світосприйняття, в єдності душ, в однаковості моральних камертонів.

Привітай же благодушне

Мою сиротину

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!


Посвята першого твору, написаного Шевченком після заслання саме Щепкіну — красномовний акт високої поваги і щирої дружби з боку поета.

___________________________________________



1 Йшлося про приїзд Щепкіна в Нижній Новгород.

2 В поемі «Осика» («Відьма» (1847 рік) читаємо:

Молюся, знову уповаю,

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

Ще наприкінці 50-х років минулого століття дослідник Є.Ненадкевич відзначав, що в цій посвяті поет дає виразну характеристику Щепкіну — артистові та другу. Щепкін — «возлюбленик муз і грацій», «великий чудотворець». Це власне одна риса, одна властивість: велика мистецька обдарованість у поєднанні з високою художньою культурою, з тонким естетичним почуттям першорядного артиста. Епітет «возлюбленик муз» відзначає художньо-творче натхнення артиста; «возлюбленик грацій» показує, що це натхнення виливається у пластично прекрасну сценічну гру. Епітет «великий чудотворець» говорить про те, що артист творить гідне подиву чудо сценічного втілення літературно-драматургічного образу. Таким чином, поет розкриває вичерпну естетичну характеристику Щепкіна.

Щепкін — високий і незаперечний авторитет для автора «Неофітів», і саме від нього поет чекав естетичної оцінки поеми, дружнього «привітання»-схвалення художньої форми; бо ж у суспільно-політичній своєчасності нового слова поет не сумнівався:

Привітаєш; убогая,

Сірая, з тобою

Перепливе вона Лету,

І огнем-сльозою

Упаде колись на землю,

І притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.
Отже, Шевченко знає про надісторичність, пророчість своєї поезії і обіцяє тиранам страшну й невідворотну кару:

Не громом праведним, святим

Тебе уб’ють. Ножем тупим

Тебе заріжуть, мов собаку,

Уб’ють обухом.

Щепкіна до глибини душі вразила не лише ця поетова нещадність, але й мотив християнського благого всепрощення, християнської великодушності неофітів:



О Нероне!

Нероне лютий! Божий суд,

Правдивий, наглий, серед шляху

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка