Внутрішньополітичне становище в Україні в середині 60-х на початку 80-х рр. XX ст



Скачати 156,76 Kb.
Дата конвертації22.01.2017
Розмір156,76 Kb.
Тема: Внутрішньополітичне становище в Україні в середині 60-х — на початку 80-х рр. XX ст.

Мета: визначати хронологічну по­слідовність та зв’язки між головними подіями періоду «застою» в Україні; на основі різних джерел інформації: характеризувати соціально-економічне становище України у другій половині 60-х — першій половині 80-х років XX ст.; визначати, пояснювати на при­кладах поняття «застій», давати власну оцінку цьому періоду жит­тя України.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ


  1. Організаційний момент уроку

  2. Актуалізація опорних знань

Бесіда

  1. Чим характеризувалось внутрішньополітичне становище У кра­їни за часів перебування при владі М. Хрущова?

  2. Чому він був усунений зі своєї посади?

  3. Які зміни відбулись у керівництві Україною на початку 60-х ро­ків?

  1. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

►► Ідеологічні орієнтири партійно-державного керівництва та зміни у його структурі

Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнта­ризму і суб’єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності.



За основу нового політичного курсу було визначено «наступ­ність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напря­му — від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які ре­форми, у першу чергу в політичній сфері, вважались недоцільни­ми. Зростає вплив партійно-державного апарату — номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянсько­го суспільства.

Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Ра­дянського Союзу загалом та Української РСР як його складової час­тини зокрема були положення схваленої 1961 р. Програми КПРС про побудову комунізму в СРСР до 1980 р. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи компартії.

Уже в другій половині 60-х років стало зрозумілим, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, на якому ґрунтувалася вся внутріш­ня і зовнішня політика СРСР. Центральна влада запустила в обіг тер­мін «розвинений соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирі­шуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економі­ка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинений соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Влада на всі лади стала повторювати, що «розвинений соціалізм» — не що інше, як передбачений «самим В. І. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово «розвинений соціалізм» трансфор- муватиметься у комунізм. Основною силою, що мала забезпечувати просування суспільства в напрямку до «комунізму» чи «розвиненого соціалізму», була комуністична партія.

Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було складно, особли­во якщо кандидат на неї не був членом КПРС. За цих умов чисель­ність парторганізацій постійно зростала. Якщо на початку 60-х ро­ків КПУ налічувала 1,2 млн членів, то наприкінці 70-х — 2,7 млн. Водночас зростали роль і значення партійної та управлінської бю­рократії — номенклатури. Вона складалась з осіб, які обіймали ви­сокі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фак­тично перетворилась на панівний клас радянського суспільства. Відповідно до Конституції, ради залишались вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. 60-80-ті роки відзна­чені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перших осіб відповідних партій­них комітетів обирали до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів зазвичай погоджували з партійними комітетами й оби­рали формально.

За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фак­тична влада концентрувалася в руках партії, її лідери — від пер­шого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.

Запитання

  1. Яке місце посідала комуністична партія в політичній системі

СРСР?

  1. Якими бачила КПРС найближчі перспективи розвитку радян­ського суспільства?

Учитель. Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верховна Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квіт­ня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затвер­джена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими Компартія визнавалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає генераль­ну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовніш­ньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характе­ру його боротьбі за перемогу комунізму».

Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, фактично вступали у конфлікт з Основним Законом, з усією партійно-державною машиною.

«Двірцевий переворот», у результаті якого з найвищих посад у партії і державі було усунено М. Хрущова, став результатом змо­ви консервативних сил, котрі боялись лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номен­клатури.

Л. Брежнєв, який прийшов на зміну М. Хрущову, вже в берез­ні 1966 р. на XXIII з’їзді КПРС відновив політбюро ЦК КПРС — вищий і всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду генерального секретаря, яку сам і обійняв, зняв існуючі раніше обмеження для партноменклатури обіймати відповідні посади про­тягом тривалого часу.

Він був вихідцем з України. У Дніпродзержинську (тоді Кам’ян­ці) Л. І. Брежнєв народився, закінчив інститут, працював на мета­лургійному заводі, обіймав посаду голови міськвиконкому.

У роки Другої світової війни працював у політорганах армії. Повоєнна біографія Л. І. Брежнєва пов’язана з партійною та радян­ською роботою. Поступово долаючи її щаблі — через роботу в Ка­захстані, Молдові і, нарешті, Москві, — він зрештою обійняв і аж до своєї смерті в 1982 р. утримував пост Генерального секретаря ЦК КПРС, додавши до нього в 1977 р. посаду Голови Президії Вер­ховної Ради СРСР. За цей час він дістав звання маршала, мав безліч нагород.

Складання тез

Після приходу до влади Л. Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик Хрущова Петро Ше­лест. Уміння швидко орієнтуватися у ситуації, продемонструвати свою відданість новому керівництву дали змогу йому досить три­валий час утримуватись на найвищій у республіканській ієрархії посаді. П. Шелест — фігура неоднозначна, навіть суперечлива. За кордоном він здобув імідж поміркованого прихильника націо­нальних прагнень народу. Сталося це не стільки через його полі­тику, скільки через критику виданої ним книги «Україно наша Радянська». Але попри усе, Шелест був типовим представником тоталітарно-казарменої системи.

Задля об’єктивності слід наголосити, що П. Шелест із симпаті­єю ставився до колишньої політики українізації, навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури, хоч русифікація України тривала повним ходом. У цьому контексті й слід подивитись на згадану книгу та пов’язані з нею колізії. Вийшла вона друком 1970 р. й дістала низку схваль­них рецензій. Але в травні 1972 р. Шелеста без його згоди призна­чили одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР й незабаром на пленумі ЦК КПУ заочно звільнили з посади Першого секретаря. Хоч він і надалі залишався членом Політбюро ЦК КПРС, вказів­ка щодо цькування автора та книжки все ж надійшла. Редакційна стаття «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги» з’явилася в журналі «Комуніст України» у квітні 1973 р. Рецензенти звину­ватили автора в ідеалізації минулого, козаччини, Запорозької Січі, у тому, що він розглядає історію України поза історією Російської держави, не розкриває «благотворного впливу» російської культу­ри на формування і розвиток української літератури, мистецтва, музики, «применшує роль Комуністичної партії... виступає із за­гальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій».

Брутальна критика книжки примусила П. Шелеста тоді ж, у квітні 1973 р., подати заяву про відхід з обох посад на пенсію. На пленумі ЦК традиційно послались на погіршення стану його здоров’я, що викликало численні посмішки, але звільнили його од­ностайно.

За більшовицькою традицією книжку Шелеста з бібліотек ви­лучили і знищили. Сини Борис та Віталій зазнали утисків, що примусило батька забрати їх до Москви. Самого автора в Украї­ну не пустили, навіть на могили батьків він їздив ледь не таємно. У прийомі на роботу відмовляли, аж поки не вклонився Брежнєву. 1974 р. його влаштували начальником дослідного виробництва од­ного з підприємств авіаційної промисловості у підмосковному місті Долгопрудному, де він працював майже 10 років.

Отже, Шелест — типовий представник радянської системи. За його правління було здійснено два великих «покоси» дисидентів. За свідченням О. Дубчека, Шелест був одним з ініціаторів зброй­ної інтервенції військ Організації Варшавського Договору до Чехо- словаччини 1968 р., тому що боявся поширення ідей національно­го відродження в Україні. Але водночас він був патріотом України і намагався дбати про її інтереси, за що й поплатився.



  • Загальна характеристика політики П. Шелеста (1963-1972 рр.)

  1. Активно і постійно відстоював економічні інтереси УРСР. Нама­гався вивести республіку з-під контролю Зовнішторгу СРСР та усіх зовнішньоторговельних відомств Союзу. Піддавав критиці центральні (союзні) управлінські (господарські) структури.

  2. Підтримував розвиток українського народного мистецтва, зо­крема ансамбль ім. Вірського. Заохочував розвиток національ­ної культури.

  3. Підтримував і захищав провідних українських кінорежисерів С. Параджанова та Ю. Іллєнка.

  4. Усупереч забороні Москви збудував у Києві Палац «Україна».

  5. Брав активну участь у змові проти М. Хрущова, критикував йо­го політику.

  6. Повністю підтримував жорсткий антизахідний курс брежнєв- ського керівництва, водночас піддавав критиці політику «роз­рядки», називаючи її «заграванням із Заходом».

  7. Підтримував придушення «Празької весни» 1968 р.

  8. Виступав за відзначення 90-річчя від дня народження Й. Ста­ліна і встановлення йому погруддя біля Кремлівської стіни (1970 р.).

  9. Ініціював видання багатотомної «Історії міст і сіл УРСР».

  10. Став ініціатором запровадження Шевченківської премії як найвищої нагороди республіки, яка присуджується лише раз у житті.

  11. Ініціював створення державного заповідника на о. Хортиця.

  12. Сприяв створенню музею-заповідника української народної ар­хітектури та побуту у с. Пирогове.

  13. Захищав українську мову, хоча в родинному колі спілкував­ся російською. За П. Шелеста почали видавати значно більше україномовної літератури, періодики. На офіційних заходах наполегливо вимагав виголошувати промови українською мовою.

  14. Боровся з дисидентським рухом (арешти і судові процеси 1965- 1966 рр., процес над В. Чорноволом 1967 р. тощо).

  15. У період його правління кількісний склад КПУ збільшився майже на мільйон — переважно за рахунок етнічних українців, що відкривало їм кар’єрні перспективи.

Діяльність П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ громадськість та історики оцінюють з діаметрально протилежних позицій. П. Шелеста називали «українофілом». Його «україно­фільство» не було унікальним явищем. Аналогічні тенденції спо­стерігалися у 1960-х рр. в Азербайджані, Грузії, Естонії, Литві. Вони відбивали прагнення правлячих еліт національних республік зміцнити свій авторитет, стабільність за рахунок посилення «неза­лежності», насамперед економічної, від Москви.

Робота з документом Ярослав Грицак. Нарис історії Україні

«Було б наївно вважати, що у своїй автономній політиці він та його найближче оточення керувалися патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким походженням, однак, як це випливає з його спогадів і щоденникових записів, Шелест не дуже- то розумів різницю між українським і російським козацтвом. Йо­го українська мова за довгі роки партійної кар’єри «вивітрилася», тож, ставши першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її «студіювати». Шелест ніколи не погоджувався зі статусом України як радянської колонії (цю тезу йому доводилося вислуховувати від українських інтелігентів). Але найкраще спосіб його мислення від­биває порада, яку йому дав Підгорний і з якою він повністю соліда­ризувався: «Петро, тримайся лінії такої, якої ти тримався: Україна і Росія. Якщо вони розділяться, то не буде і Союзу. Не буде Союзу! На кого ж, якщо не одне на одного, нам рівнятися? ».

Запитання

Чи погоджуєтесь ви з автором щодо характеристики П. Шелеста?

Складання тез

Понад сімнадцять років керував Україною Володи­мир Щербицький — довше за будь-кого іншого. Країна уже п’ятий рік вирувала демократичними процесами, названими перебудо­вою, а в найвищому кріслі республіки сидів діяч, політична кар’єра якого починалася ще за Сталіна (1948-1951 рр. Щербицький пра­цював другим, а 1952-1954 рр. — першим секретарем Дніпродзер- жинського міськкому партії на батьківщині Брежнєва, який йому й протегував упродовж усього свого життя).

Злет його на найвищі щаблі партійної ієрархічної драбини був стрімким. 1954 р. тридцятишестирічний Щербицький стає другим, а наступного року вже першим секретарем Дніпропетровського об­кому партії, тобто повновладним господарем великої, індустріально потужної області. 1957 р. його обирають секретарем і членом Прези­дії ЦК КПУ. Вже тоді, вислуговуючись перед М. Підгорним, на той час Першим секретарем ЦК КПУ, Щербицький «пробив» реалізацію низки капіталомістких суперпроектів — будов і водосховищ — сум- новідомих «гнилих морів». Це дало свої плоди: у лютому 1961 р. його призначили Головою Ради Міністрів УРСР, а у жовтні того ж року на XXII з’їзді КПРС обрали кандидатом у члени Президії ЦК КПРС.

Із підлеглими Щербицький часто поводився різко, нетактов­но. За ініціативою Хрущова 1963 р. його відправили в Дніпропе­тровськ на попередню посаду, а згодом вивели зі складу Президії ЦК КПРС.

Нове сходження Щербицького на бюрократичний олімп відбу­лося після приходу до влади Л. Брежнєва. Голову Ради Міністрів УРСР І. Казанця без погодження з Президією ЦК КПУ 1965 р. при­значили міністром чорної металургії СРСР, звільнивши таким чи­ном місце для Щербицького. Всупереч рішенню Президії ЦК КПУ його призначили на звільнену посаду. 1966 р. Щербицького було обрано кандидатом, а 1971 р. — членом Політбюро ЦК КПРС. На­решті, у травні 1972 р. він став Першим секретарем ЦК КПУ. На цій посаді Щербицький твердо дотримував курсу цілковитого під­порядкування Москві, готовності виконати будь-яку команду цен­тру, свідомо нехтуючи економічними й політичними інтересами України.

Протягом кількох років Щербицький позбувся вихованців Шелеста і посадив своїх прихильників. Так, секретаря ЦК, що за­ймався проблемами ідеології, науки та культури, академіка Федо­ра Овчаренка у жовтні 1972 р. повернули на наукову роботу, при­нагідно звинувативши в ухиленні від генеральної лінії. Натомість на його місце призначили енергійного «борця з націоналізмом» Ва­лентина Маланчука, який уславився переслідуванням львівської інтелігенції та русифікацією шкільництва у Міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів у наступні 15 років став Олександр Ляшко. Головою Президії Верховної Ради було рекомендовано ак­тивного учасника боротьби проти Шелеста, голову Комітету пар­тійного контролю Івана Грушецького. 1976 р. на цій посаді його заступив дніпропетровський соратник Щербицького Олексій Ват- ченко. «Своїх людей» — секретаря ЦК М. Борисенка та голову Ук- рпрофради В. Сологуба — у вересні 1973 р. перевели з кандидатів у члени Політбюро. Останній виконував ці обов’язки до березня 1990 р. (М. Борисенко 1980 р. помер). Надаючи ваги репресивній машині КДБ, Щербицький рекомендував новоспеченого Голову Комітету В. Федорчука кандидатом, а1976р. — і членом Політбю­ро. Того ж року було усунено з посади другого секретаря ЦК КПУ Івана Лутака та ще одного члена Політбюро, висуванця Шелеста, першого секретаря Донецького обкому партії В. Дегтярьова. За­мість них обрали І. Соколова та Б. Качуру. На XXV з’їзді КПУ було здійснено ще кілька переміщень у складі Політбюро, й досягнутий баланс сил гарантував Щербицькому повну підтримку й бюрокра­тичну стабільність.

Не похитнули фундаментального становища Щербицького ні смерть 1982 р. Брежнєва, ні наступні генеральні секретарі. Рефор­матор Юрій Андропов (1982-1984), можливо, не встиг, а ставленик брежнєвської групи, інтелектуально й фізично немічний Костян­тин Черненко (1984-1985) і не намагався нічого змінити.

Наприкінці зими 1989 р. Щербицький сам подав заяву про звільнення від керівних обов’язків. Але урочистих проводів дове­лося очікувати ще сім місяців.

Постать В. Щербицького не можна розглядати однозначно. Чи­мало корисного він намагався зробити для республіки, особливо якщо на це було благословення центру. Проте є на совісті Першого секретаря кілька гріхів, які переважують усі праведні справи. Го­ловний з них — Чорнобиль. Звісно, не власне вибух, а все, що йому передувало, і все, що було після нього. Атомна станція у верхів’ях Дніпра, у найбільш заселеному регіоні України та ще й на піску з’явилась саме за вказівкою В. Щербицького, всупереч рішучим запереченням учених, зокрема академіка АН УРСР Олександра Алілова. Особисто Щербицький наполягав на прискореному будів­ництві та достроковому пуску станції, незважаючи на відсутність остаточних рішень щодо проекту. Саме з відома Горбачова та Щер­бицького було приховано факт аварії у перші, найнебезпечніші дні і злочинно замовчувалась об’єктивна інформація пізніше.


  • Загальна характеристика політики В. Щербицького (1972-1989рр.)

  1. Цілковито підтримував політичний курс Л. Брежнєва.

  2. Не заважав обмеженню прав України.

  3. Вів запеклу боротьбу з дисидентським рухом, який фактично було розгромлено.

  4. Сприяв процесам русифікації і «злиттю націй».

  5. Не підтримав перебудову, започатковану М. Горбачовим.

  6. Дозволив будівництво в УРСР низки атомних електростанцій, зокрема Чорнобильської. Приховав інформацію про Чорно­бильську катастрофу.

  7. Сприяв докорінній технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР. Розробка і прийняття нової Конституції УРСР (1978).

  8. Будівництво меморіального комплексу «Український музей історії Великої вітчизняної війни 1941-1945 рр.», відкритого

  1. травня 1981 р.

  1. Будівництво монументу на Жовтневій площі (тепер Майдан не­залежності), присвяченого більшовицькій революції 1917 р. у Києві. Реконструкція Хрещатика.

  2. Будівництво в Києві музею В. І. Леніна (тепер Український дім), хоча Ленін тут ніколи не був.

  3. Підтримував розвиток спорту, особливо футбольний клуб «Ди­намо».

►► Конституція УРСР 1978 р.

Учитель. Посилення компартійного впливу на всі сфери сус­пільного життя, прагнення партійної номенклатури закріпити свою виняткову, керівну роль в Основному Законі держави, яка юридично перетворювалась на тоталітарну, хоча формально прого­лошувалась загальнонародною, дістало відображення у прийнятій у жовтні 1977 р. Конституції СРСР.

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. остаточно закріпило у суспільно-політичному житті держави систему ідеологічних догм. Однією з характерних її ознак було лицемірство, декларуван­ня одних, а втілення в життя принципово інших засад.

Конституція СРСР формально закріплювала суверенітет союз­них республік, їхнє право на самостійні зовнішні зносини та право вільного виходу зі складу Союзу РСР. Водночас іншими статтями, реальною практикою керівництва КПРС цей «суверенітет» зводив­ся нанівець.

Партійна та господарська номенклатура, яка здійснювала ке­рівництво республікою, призначалась за вказівкою (у виключних випадках — за згодою) центру, який найменші прояви самостійно­го мислення кваліфікував як «спроби до відокремлення», а спроби хоч якось відстояти суверенітет республіки — як «підступні намі­ри» розвалити Радянський Союз.



У квітні 1978 р., на зразок союзної, було прийнято Конституцію УРСР. Текст Основного Закону республіки практично повністю збігався з Конституцією СРСР. За Конституцією, Українська РСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер цієї конституційної норми. Невідповідними реаліям тота­літаризму були й положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи. Конституція ще раз висвітила одну з ознак тодішнього режиму — обман грома­дян шляхом декларування зовні демократичних гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики. Політика за таких умов виви­щувалася над правом.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х — на початку 80-х років дедалі більше привласнювали і без то­го обмежені права союзних республік. УРСР не мала права на пря­мі зовнішні зносини із жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий ор­ган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади — ради народних депутатів. Проте владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні посту­пались повноваженням відповідних партійних комітетів. Саме во­ни, жорстко підпорядковуючись партійній ієрархії, що починалась від політбюро ЦК КПРС, без будь-яких натяків на самостійність чи автономію проникали до кожного району, підприємства, колгоспу чи радгоспу, висували зі своїх лав керівників, заслуховували звіти про їхню роботу, а в разі невідповідності їхнім вимогам — усували. За умов, коли партія, яка, згідно зі ст. 6 Конституції, була «керів­ною і спрямовуючою силою», не знала, куди рухатись, політична система поступово агонізувала, а переважна більшість населення втрачала віру в комуністичні ідеали.

  1. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

  1. Які суперечності у внутрішній політиці спостерігалися під час перебування при владі П. Шелеста?

  2. Що було спільного та відмінного в політиці П. Шелеста і В. Щер­бицького?

  1. Чи можна характеризувати становище в УРСР за часів В. Щер­бицького як період «застою»?

  1. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.




Каталог: 123
123 -> Homines, dum docent, discunt. Люди, навчаючи, вчаться
123 -> Україна донецька обласна державна адміністрація
123 -> Економічна грамотність молодших школярів
123 -> Художня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
123 -> Нові незалежні держави. Особливості шляхів історичного розвитку
123 -> Ключ до успіху: перетворіть гру в навчальний досвід і переконайтеся, що навчання
123 -> Урок Урок- гра «Хімія та екологія»
123 -> Будьмо знайомі ярмусь Надія Петрівна
123 -> Дійові особи: Ведуча№1 Ведуча№2 Читці віршів ( чоловік) Директор школи Журналіст Граматика Дієслівна Помилковська Старшокласник, Старшокласниця (2 учні) Театральні актори ( учні) «Справжні перли»( 2чоліки) Ведуча: 1
123 -> Огляд програмних засобів для підтримки навчання фізики, хімії та біології. Віртуальні лабораторії, інтерактивні моделі


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал