Виховна година а тему: «звичаї та традиції в україні»



Скачати 118,3 Kb.
Дата конвертації29.12.2016
Розмір118,3 Kb.
Виховна година а тему: «ЗВИЧАЇ ТА ТРАДИЦІЇ В УКРАЇНІ»
Мета: розкрити багатство і красу українських звичаїв та традицій;

розвивати в учнів уміння бачити та шанувати красу, зміцнювати почуття національної гордості, повагу до свого народу та його історичного минулого;

виховувати любов до національної культури.
ПЛАН
виховного заходу

1. Вступне слово вчителя.

2. Національні обряди, які вони?

3. «І рушник вишиваний на щастя на долю дала»

4. Оспівування дівочої коси у віршах поетів.

5. Магічна сила вишитого одягу.

6. Рослини – символи України.

7. Підсумок виховного заходу.


Ведуча

Дорогі друзі! Всі ми з вами добре знаємо, що традиції і звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в його історичному минулому.

В усіх народів світу існує повір'я, що той хто забув звичаї батьків, карається людьми і богом. І він блукає по світі, як блудний син, ніде не може знайти собі притулку.

Тарас Шевченко звертається до України, як до матері, що вічно страждає, питається:


«Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

3вичаю не вчила?»

Діти виконують пісню: «Зеленеє жито…»

Ой, зелене жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито женці жнуть.

Хорошії гості мене ждуть.

Ой, зелене жито, зелене.

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито за селом.

Хорошії гості за столом гості

Ой, зелене жито, зелене.
Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито при межі,

Хорошії гості до душі.

Ой, зелене жито, зелене.

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито ще й овес.

Тут зібрався рід наш увесь.


Ведуча.

У час духовного відродження нашого народу все уважніше вдивляємося в його історію, все частіше звертаємося до нашого минулого.


Ведучий.

Кожна людина завжди з великою любов'ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її босоноге дитинство з дивосвітом — казкою, у затишній батьківській оселі, згадує традиції і звичаї, які шануватися нашим народом з діда-прадіда.



Ведуча.

Та ніщо так не чарує дитячі душі і не залишається в глибинах пам'яті, а потім згадується протягом усього життя, як безпосередня участь у традиційних народних святах, обрядах.


Ведучий.

Нема, либонь, жодної людини, яка б з великим задоволенням не згадувала ті перші дитячі враження:

- від колядування;

- від Великодніх писанок, пасок, та освячення верби у Вербну неділю;

- від Купальських вінків, жіночих хусток;

- від пісенного українського весілля;

- від вишитих жіночих та чоловічих сорочок;

- від вишитих рушників та багато інших народних обрядів.


Ведуча.

Відродження культурної пам'яті народу є український рушник. Традиційно з рушником вітали появу дитини в родині, з ним зустрічали дорогих гостей його дарували старостам і зустрічати молодих після шлюбу. З ним збирали в дорогу чоловіків та синів. Проводжали людину в останню путь.

- Рушник в Україні завжди був символом гостинності, на ньому підносили давню слов'янську святиню — хліб і сіль.

- Він був і є взірцем людської працьовитості, адже за кількістю та якістю рушників в оселі

складається певна думка про господарів, а особливо про господиню.

- Двічі на рік прикрашати житло рушниками — це на Різдво і Пасху.

В народній пісні мати навчає дочку:

«Тримай хаточку, як у віночку

А рушник на кілочку,

Тримай відерця всі чистесенькі

І водиці повнесенькі.

- У народі існує традиція: вишиваний рушник переходить від матері до дочки і стає сімейною реліквією. Український рушник не раз в своїх творах оспівували поети і письменники.


Виконується пісня А.Малишко «Пісня про рушник».
Рідна мати моя, ти ночей недоспала,
І водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала

І рушник вишиваний на щастя дала,

На щастя на долю дала.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов

Й твоя материнська любов.
Ведучий.

Гарним звичаєм на Україні була і дівоча коса. Вона була своєрідною візиткою охайності. В усіх родинах існував непорушний звичай — піднявшись ранком, дівчина мусила насамперед «навести лад»

- розчесати волосся й заплести косу.

- За давнім звичаєм, збезчещеній дівчині прилюдно відтинали косу.

- Прощання з косою – це, власне прощання з дівуванням.
Ведуча.

Багато пісень та ліричних віршів про косу зустрічаємо і в обрядовій весільній скарбниці:

- Пісні про довгу косу звучать і сьогодні, але у всесвітньому обряді їх, на жаль, дуже мало, хоч живуть ще люди, котрі їх добре знають.
Хлопець.

Старі це, давні атрибути.

Хутірна поезія, — час її забути.

Нащо та криниця?

Нащо те відерце?

- Ах ти, чоловіче, без душі і серця!

Хочеш ти забути те, що вік любилось?

Знай же, що відерце все ще не розбилось,

Знай, що не замулена ще в гаю криниця.

Знай, що в ній і досі ключова водиця.

Знай, що запах кропу ще не перевівся,

Кущ калини в лузі все ще не одцвівся.

Золотавий місяць нам .хвилює груди.

Дарма, що на ньому побували люди.

І дівоча пісня груди розриває.

Як і споконвіку, ніжне серце крає.


Ведучий.

А ось один з сучасних ліричних віршів «Про дівочу косу» Панасюка.


Хлопець.

Розпустили кучері дівчата.

Підвели ще й брови для краси.

Тільки ти ходи, як вчила мати

Не обрізуй русої коси

Хай вона росте густа та пишна

Чорнобривим хлопцям на біду

Я тобі, моя чарівна вишня,

Сам у них троянди заплету.

Ллються коси, як ранкові роси.

В ланцюгах срібляться золотих.

Що є краще за дівочі коси

І троянди, вплетені у них?
Тільки ти ходи, як вчила, мати.
Не обрізуй русої коси.
Ведуча.

Найкращою оздобою голови дівчини є вінок. Дівчата плетуть вінки з квітів маку, синіх волошок, чорнобривців та дикої рожі.

- Роблять вінки із паперових квітів і повинен бути він невисокий і охайно прилягати до голови.

- Народ вірив, що дівчина, маючи на голові вінок, володіє чарами, якими могла тяжко карати кожного напасника.


- Вінки з ківтів пасують тільки до дівочого обличчя, а молодицям хустка до лиця.
- Хустка в Україні має і обрядове значення. Так при сватанні дівчина перев'язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною.
- Був і такий добрий звичай у дівчат: коли хлопці йдуть до війська (в Армію), то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ, "вірності" в коханні.
Ведучий.

Споконвіку українські жінки та чоловіки свято шанували одяг, а особливо вишиту сорочку. Наші пращури вірили, що вона захищає людину не лише від негоди, а й від ворожих сил.

- Мова вишитих сорочок — це і сукупність візерунків, і гра кольорів, і майстерність вишивальниць.

- Відтоді, мріючи про достаток, люди вишивали баранячі ріжки — як символ багатства.

- Вишивали квіти, калину — як символ мудрості, доброти

- Вишивати барвінок — як символ немеркнучого життя.

- Вишивати яблучне коло — як символ кохання.

- Україна знає близько 100 способів вишивання.


Ведуча.

Ставлення до сорочки, значення її в житті людини, народ закарбував в піснях, у прислів'ях та приказках:

- Бідний на сорочку старається, а багатий і кожуха цурається.

- У суботу має бути гарна погода, бо в суботу сирота сорочку сушить.

- Як неділя, то й сорочка біла.

- Нема нічого, крім сорочки, в якій мати народила.

- Хто має дочки, той ходить без сорочки, а хто має синки, той готує сумки.
Виконується пісня «А сорочка мамина …»
Ведучий.

З давніх-давен існує і такий звичай, біля щойно зведених осель на примітному місці в першу чергу висаджувати калину.

Кущі калини розростаються, милуючи зір білим цвітом навесні й рубіновими кетяги ягід восени,

Плоди калини, за народними уявленнями здавна символізували мужність людей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами.

Без калини не уявити пісенної творчості народної, а пісень про калину не злічити.
- Ой у лузі при дорозі

Зацвіла калина.

- Ой у лузі калина.

- Ти червона калинонька.

Чому листя опускаєш.

- Ой у лузі калина стояла.

- Гей, у лузі червона калина, гей гей поxилилася

Чогось наша славна Україна гей, гей зажурилася.

А ми тую червону картину гей, гей піднімемо.

А ми ж свою славну Україну та розвеселимо.

- Калина — це той символ, що і пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Калина це символ рідної хати, отчого краю, батькової хати. Козак, умираючи на чужині, просить:
Казав собі насипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину.

Будуть пташки прилітати калиноньку їсти.

Будуть мені приносити від родоньку вісті.


—Калина в народних піснях живе, й болить,

вона радиться, до неї звертаються, і вона промовляє:


Хлопець.

Калино, калино, чого в лузі стоїш,

Чом не процвітаєш.

Чи суші боїшся, чи дощу бажаєш?


Дівчина.

Суші не боюся, дощу не бажаю.

Стою та думаю — процвітати маю.

Процвіту біленько — всі люди узнають,

Пристигну червоно — зверху обламають.
Виконується танок під пісенний супровід «Ой у лузі калина…»
Ведуча.

Здавна одне з найпоширеніших дерев в Україні була і є верба.

- Без верби і калини нема України — кажуть у народі.

- Вербою обсаджувати ставки, береги річок, дороги — верби укріпляють береги, стримують зсуви, а в посушливих місцевостях зупиняють піщані заноси.


- «В кінці греблі шумлять верби

Що я й насадила».

- «Край берега, у затишку

Прив'язані човни,

А три верби схилилися

Мов журяться вони».


- «Ой у полі вербиченька

Там стояла криниченька».


Співають в народних піснях.

- Як символ, увійшло дерево і в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається Вербним.

- На вербній неділі, вербу освячують, а потім додому несуть і б'ють нею хатніх, а в першу чергу тих, котрі ще сплять, б'ють і примовляють:
- «Не я б'ю, верба б'є

За тиждень Великдень,

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

- Свячену вербу зразу ж садили на городі. Вважали, що коли виросте дерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку,

- Увага до цього поширеного в Україні дерева відбилось у численних спостережливих народних порівняннях та висловах:

- Дівка, як верба: де посалиш там і прийметься.

- Дівка, як верба: її не поливай, а вона росте.

- Гнеться, як лозина.

- Така правда, як на вербі груші.

Верба улюблене дерево великого Кобзаря. Вона ніжно оспівана в чудових віршах і поемах поета.


- Реве та стогне Дніпр широкий,

сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі...
- Під ярами над ставами

Верби зеленіють...


- І над криницею верба

нагнулася, як та труба...


- Давно, давно колись

Я чув, як ото під вербою

тихенько дівчина співала...
- Як дівчина під вербою

Гриця заспіває...


Ведучий.

Ще довкола сніги біліють, але як тільки сонце на весну поверне і трохи потепліє, одразу ж на верболозах з'являються ніжні пухнасті котики. Це верба цвіте, нагадуючи, що весна вже не за горами.


Послухайте вірш М.Рильського «Вербова гілка».
Дівчина.

Вербова гілка зацвіла

У мене на столі,

Як символ сонця і тепла.

Ще схованих в імлі.

Як знак зеленої весни,

Котра ще вдалині,

Як знак, що щастя сад рясний

Даровано мені.

Вербова гілка на столі

У мене розцвіта...

Прилинуть, серце, журавлі,

А в них на кожному крилі

Дар сонця і тепла


Використана література:
Матеріали газети «Позакласний час» № 17 – 18 1999 р.

Кульчицька О. М. Шкільні свята: Навчальний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2005. – 160 с.



Плевницька А. П. Свята в школі. Сценарії. За загальною редакцією професора А. П. Загнітка. – Донецьк: Академія. 1999. – 128 с.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал