Валентин Стецюк Самовияв українців і росіян в приказках і прислів’ях у порівнянні з німцями та іспанцями


Передумови постання етнічних розбіжностей



Сторінка2/8
Дата конвертації03.12.2016
Розмір1,03 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8

Передумови

постання етнічних розбіжностей

між українцями і росіянами



Українці і росіяни, як і всі слов'яни загалом, належать до великої сім'ї індоєвропейських народів, яка зародилася в сиву давнину. Спочатку всі індоєвропейці мали спільну мову і належали до одного антропологічного типу, але з часом, розселюючись по широких просторах Європи і Азії, вони розділилися на окремі племена, з яких поступово сформувалися первинні етноси, що пішли різними шляхами розвитку, але зберігали в своїх мовах ознаки спільного походження. Пізніше розділення новоутворених етносів відбувалося не раз, і досить-таки складним способом сформувалося багато давніх і сучасних європейських народів.

Слов'янство виділилося з індоєвропейської спільноти разом з іншими первинними етносами, серед яких були індоарійці, іранці, греки, італіки, германці, вірмени, балти, фракійці та ін.., але довше за інших залишалося на своїй історичній батьківщині. Через це слов'яни зберегли в своїх мовах значно більше спільних рис, ніж, скажімо, германські народи, які розділилися на окремі племена значно раніше слов'ян. В кінці першого тис. до Р.Х. слов'яни починають свою експансію у різних напрямках і заселяють територію від Вісли на заході і до Оки на сході, від Західної Двини на півночі і до межі лісостепу на півдні. Певний час після розселення слов'яни ще зберігали спільну мову і спільні антропологічні ознаки, але на початку нової ери вони вже говорили на різних діалектах, а перемішавшись з різним автохтонним населенням, почали набувати різних антропологічних рис. При цьому виразним став поділ між західними і східними слов'янами, границею між якими був Дніпро. До західної гілки слов'янства належали предки сучасних українців, білорусів, поляків, словаків, чехів та інші етнічні групи, нащадки яких або повністю асимілювалися з іншими народами, або залишилися в незначній кількості як, наприклад, лужицькі серби в Німеччині. До східної гілки слов'янства належали предки болгар, сербів, хорватів, словенців, македонців частини сучасних росіян2.

Різниця між західними і східними слов'янами виявляється в мові і в культурі. Західні слов'яни заселили територію, на якій раніше мешкали давні германці, які більшою частиною мігрували на захід, хоча на старих місцях поселень залишилася їх невелика частка. Новоприбулі слов'яни, перемішавшись із залишками германців, запозичили в них деякі слова, особливо такі, які означали для них нові поняття і предмети. Але з розвитком культури в їх середовищі утворювалися нові слова і на власній мовній основі. Ось приклади спільних слів для західної гілки слов'янства, які відсутні в східній: байстрюк, бешкет, вага, гак, гута, ґуля, дах, дбати, дякувати, жебрати, зневажати, качка, кохати, коштувати, крейда, крига, мацати, мур, мусити, оздоба, прагнути, прикрий, рада, рятувати, скиба, скроня, слимак, смак, стодола, строкатий, тривати, тримати, шанувати, шати, шибка, шкода, шпак, штурхати, шумовина, цибуля. Велика частина цих слів має германське походження.

Східні слов'яни заселяли головним чином землі, на яких мешкали племена фінно-угрів і балтів. Територія між Дніпром і Волгою знаходилася поза межами впливів, які йшли на північий схід від культурних центрів Середзмномор'я, і тому населення цієї території дещо поступалося у своєму розвитку мешканцям басейну правих приток Дніпра. Це відзначилося і на мові східних слов'ян – новоутворень в їхніх діалектах було менше, ніж в діалектах їх західних родичів. І значно менше було новоутворень германського або латинського походження, які призводили в мову східних слов'ян через мову західних: бодня і бондар, буда, котел, купить, стекло, хлеб та деякі інші. Також в їх діалектах були і власні слова, відсутні у західних слов'ян: грусть, жулить, лукавый, мел, молния, пир, случай, смотреть, терзать, удобный, ужин та інші.

І в цей же час в мовах українців і росіян з'явилася одна принципова розбіжність, яка на перший погляд, здається незначною, але насправді у великій мірі формує психологію людей. Тут мається на увазі різниця у висловленні факту володіння людиною будь-чим – предметом, майном, обов'язком, якістю тощо. Коли українець каже "Я маю, ти мав, ми мали…", то росіянин вживає зовсім іншу словесну конструкцію: "У меня есть, у тебя было, у нас было…" В основі обох констукцій лежать два різних дієслова – "мати" в українців і "бути" в росіян. Конструкція на основі "бути" вважається первинною. Майже всі народи Європи в різний час замінили її на конструкцію з основою "мати". Росіяни є одним з небагатьох народів, які зберегли архаїчну форму, й це дуже вплинуло на їх психологію. Видатний німецький психоаналітик Еріх Фром писав, що "емпіричні дані антропології і психоаналізу вказують на те, що Мати і Бути є двома принципово різними формами людського буття, постійнодіюча сила яких визначає різницю між характерами одиниць і характерами різних типів суспільства". Не беремося визначати, наскільки різні мовні конструкції обумовили різницю між характерами українців і росіян, а лише приймемо цей факт до уваги.

З середини першого тисячоліття н.е. слов'яни починають нову експансію в Центральну Європу і на Балкани. На старих місцях поселень або поблизу них залишаються тільки предки сучасних українців, білорусів і росіян, і їхнє сусідство мало наслідком появу в їхніх мовах деяких нових спільних рис, які відрізняють їх від мов сучасних західних і південних слов'ян. Однак українці і білоруси і далі мали тісніші контакти з поляками, ніж з росіянами через відсутність особливих географічних перешкод між територіями поселень цих трьох народів. Контактам українців і білорусів з росіянами в значній мірі заважала широка течія Дніпра. Таким чином, українці і і білоруси через поляків відчували впливи європейської цивілізації значно сильніше, ніж росіяни.

Американський вчений Уоррен Голістер , визначаючи поняття цивілізації, називає три її ознаки – наявність міст, металообробки і письменства. З них головною є наявність міст, як осередків розвитку культури і ремесел. Звідси випливає, що будівельна термінологія в мові народу може бути ознакою приналежності до певної цивілізації. Розглядаючи під цим кутом зору різницю між українцями і росіянами, ми можемо порівняти їх будівельну термінологію і спробувати зробити якісь висновки. Це порівняння переконує нас, що українці і росіяни мають зовсім інші слова для означення будівельних конструкцій, деталей і матеріалів, крім найпростіших, таких як вікно, двері, порог, піч. Наприклад, українському слову брама відповідає російське ворота, дах росіяни називають словом крыша, сволок - матица, кроквустропило, підлогупол, призьбузавалинка, димар, – труба, драбинулестница, крейду – мел, риштуваннялеса, вапноизвесть, і т.д.

В часи Київської Русі контакти між українцями, росіянами і білорусами пожвавилися, з прийняттям християнства культура почала розвиватися під впливом візантійської, але оскільки шляхи сполучень не були розвинені достатньо, розбіжності між мовами цих народів лише збільшувалися, хоча в цей час з'явилася певна група спільних слів: білка, кішка, собака, дешевий, коромисло, ватага, сорок, дев’яносто і деякі інші. Після розпаду Київської Русі контакти між українцями і росіянами майже припинилися, натомість стали тіснішими контакти українців з мешканцями Центральної Європи. Особливо пожвавішали ці контакти з часів короля Данила, який почав запрошувати в Галицькр-Волинську державу німецьких ремісників. Замість дерев’яних будинків в містах починається будівництво кам’яниць, брукування вулиць, зведення мурів. Оскільки будівничими нерідко бували німецькі майстри, в українську мову увійшла нова група слів, які мають німецьке походження або прийшли через німецьке посередництво з інших європейських мов: бляха, бруківка, груба, ґанок, ґзимси, ґонт, кімната, комин, ліхтар, ляда, льох, ринва, тиньк, цегла, шлях і т.д. Так само завдяки німецьким ремісникам в українську мову увійшло багато німецьких слів ремісничої термінології: гальмо, гартувати, ґаблі, гембель, ґвинт, ґрати, дріт, карбувати, клямка, ланцюг, рихтувати, штаба, шруб, цвях та інші, менш знані. Саме слово майстер, як і верстат, і назви деяких видів ремесла мають німецьке походження, пор. бровар (рос. пивовар), лимар (рос. шорник), кушнір (рос. скорняк), слюсар, сніцар (рос. слюсар), стельмах (рос. каретник), тесляр (рос. столяр). Так само є досить запозичень з німецької або інших європейських мов у культурній і соціальній сферах: - аркуш, бавовна, бандура, гальба, гаптувати, ґвалт, друкувати, жарт, кахлі, клейноди, кшталт, літера, малювати, музика, папір, пензель, фарба, фах, фундувати, хутро, ціха, цукор, шинок, штука (мистецтво). З військової термінології можна згадати такі іншомовні слова як гармата, гетьман, куля, мушкет, спис. Слід відзначити, що майже всі наведені тут слова відсутні в російській мові, за винятком слів винт, комната, музыка, слесарь і можливо деяких інших, які потрапили в російську мову через українську або через польську.

Грошова система, адміністрація і право теж можуть бути ознакою приналежності цивілізації. Українські слова борг, війт, ґміна, гроші, магістрат, пенязь, ратуша, ринок, солтис, таляр, фільварок, чинш, шеляг – все це сліди європейських цивілізаційних впливів різних часів. Але особливо виразними ці впливи стають на початку 14-го століття, коли українські міста набувають Магдебурзьке право, яке раніше було скодіфіковане на звичаєвому німецькому праві у місті Магдебург. Першим це право набув Володимир Волинський (десь до 1324 р.), а за ним – Сянок, Львів, Кам’янець. Поступово це право отримало багато українських міст, серед яких були Київ, Чернігів, Переяслав, Полтава та багато інших. І навіть після приєднання України до Росії вони продовжували ним користуватися, аж поки у 1831 і 1835 роках воно було скасоване царськими указами. Приблизно до того ж часу в Україні діяв Литовський статут в редакції 1585 р., який був розроблений з використанням принципів римського права.

Взагалі, європейська культура довго не досягала Московії, яка тривалий час знаходилася у сферах впливу азійських і візантійської культур. Запозичень в російську мову з тюркських і перської дуже багато і більша частина їх відсутня в українській мові. Можна для прикладу привести деякі з них . З будівельної термінології, яка важлива для нас як ознака цивілізації, прикладів не дуже багато, бо основні запозичення в російську мову робилися лише від часів Петра І з європейських мов. Однак тюркське або персидське походження мають рос. амбар, балаган, войлок, каланча, кибита (буда), кирпич, очаг, сарай, чердак, шалаш, грецьке – известь. Кидається в очі велика кількість запозичень в російську мову зі східних мов на означення предметів одягу і взуття. армяк, балахон, башлык, башмак, епанча, зипун, каблук, карман, кафтан, кушак, малахай, сарафан, сапог, чулок та ін. Багато також запозичень у торгово-фінансовій сфері: алмаз, алтин, аршин, бакалея, барыш, батман, баш на баш, бязь, деньги, изюм, казна, кисет, кумач, рундук, сундук, таможня, чемодан, ярлык. Із запозичень в суто культурній сфері можна навести як приклади назви паперу і олівця (бумага і карандаш), музичного інструменту балалайка, гральної кості альчик. Усі ці приклади свідчать, що великий період часу Московія, незважаючи на візантійську християнську традицію знаходилася під культурним впливом азійських країн. В українській мові теж є багато запозичень з тюркських мов, але їх вплив не був суттєвим на загальний культурний розвиток українців, хоча треба згадати, що українські кобза і сурма мають тюркське походження.

Таким чином, в ті часи, коли закладалися підвалини національного характеру, українці і росіяни належали до зовсім різних цивілізацій. Щоправда, вони мали спільну віру, яка формально долучала Україну до візантійської культури, але контакти між церквами були дуже слабі і після приєднання України до Росії виявилося, що розбіжності в обрядах богослужіння обох православних церков були настільки разючі, що московська Церква під впливом українських священиків мусила піти на церковну реформу, яка викликала відомий усім розкол. Українські культурні впливи на Росію в кінці 17-го і в першій половині 18-го ст. відомі спеціалістам і їм присвячена численна література, тому зупинятися на них нема потреби. Однак в українському суспільстві, навіть серед освічених людей і, що особливо прикро, серед політиків існує думка про етнічну, культурну єдність українців і росіян. В існуванні такої думки завжди була зацікавлена не тільки правляча верства в Росії, але почасти і російська наукова і культурна еліта. Ця думка впродовж трьох століть нав’язувалася українцям, і небезуспішно, тим більше, довготривале існування українців і росіян в одній державі не могло не вплинути на зближення їх національних характерів і культур. Проте, неозброєним оком видно різницю між представниками обох народів, хоча наукового дослідження в цьому напрямку як слід не велося.




Українці в самооцінці


Бездержавне існування нації впродовж століть спонукало і науковців, і політиків шукати причини цьому і нерідко вони знаходили їх в національному характері українців. Однак висновки робилися не на підставі якихось досліджень за певною методикою, а базувалися на власних спостереженнях і на поверхневому аналізі історичних фактів або народної творчості без спроб розділити причини і наслідки особливостей буття і самовияву українців. При цьому майже ніхто не намагався поглянути на "українську душу" під іншим кутом зору і тому традиційна її характеристика залишалася незмінною. Професор Онацький писав про результати вивчення національного характеру українців так: "Всі дослідники української духовності прийшли однозгідно до висновку, що українці відзначаються емоційною вдачею, себто, що в їх житті емоції відіграють велику ролю і часто навіть переважають над інтелектом і волею". Цей вислів побудований не зовсім вдало. Усі народи, як і окремі їх представники, наділені емоційністю і рівень її не можна визначати без порівняння з емоційністю інших народів, інакше оцінка буде однозначно суб’єктивною. Точніше було би сказати, що українці відзначаються меншою емоційністю, ніж, скажімо, італійці і більшою, ніж шведи. Але для цього треба вивчити не тільки характер українців, але і тих же самих італійців і шведів. І, з другого боку, не можна вивчати національний характер без врахування історичних, географічних, соціальних умов,в яких існує нація. Далі професор Онацький продовжує: "… кожен з нас мав можливість безпосередньо спостерігати, як легко в нас люди гніваються, сердяться, ображаються, запалюються, підпадають під вплив різних демагогів, як легко вірять різним наклепам, як легко обурюються і – міняють свої політичні орієнтації". Так, таке можна спостерігати часто. Але це – національний характер чи низький рівень культури або суспільної свідомості. Питання не просте, бо безперечним є факт, що народи на низькому рівні розвитку у своїх вчинках більше керуються емоціями, ніж розумом.

В наші часи загальновизнаною є думка (наприклад), що німці дисципліновані та організовані люди. Юрій Липа навіть писав, що давні готи прищепили українцям "дисципліну, почуття ладу й необхідність підпорядковуватися". Однак дві тисячі років тому, коли германці були ще "варварами", відсутність дисципліни у війську заважала талановитому німецькому полководцю Армінію успішно вести бойові дії проти римських легіонів. Бувало таке, що після першої вдалої атаки германські вояки кидалися грабувати полишений римський обоз і не звертали уваги на командирів, які закликали їх переслідувати противника, щоб нанести йому остаточного нищівного удару. Так само поводили себе у першому бою з курейшитами біля гори Оход вояки Магомета в 625 році і українські козаки у Хотинській битві в 1621 році, польські жовніри у битві під Берестечком і т. д. Така поведінка, певно, є типовою для людей, які діють переважно під впливом емоцій і ще не навчилися контролювати їх розумом і підкорятися волі командирів. Проте це лише результат брак цілеспрямованого формування суспільної свідомості у певному напрямку. В результаті цілеспрямованої роботи людина може навчитися більшою або меншою мірою керувати своїми емоціями і така норма поведінки буде переважати у суспільстві. Зміни у суспільній свідомості германців добре демонструють процес формування національного характеру. З другого боку, навіть сама людина в однакових умовах буде вести себе по-різному в залежності від стану душі, на який впливають і приємні, і неприємні події повсякденного буття. Отож, звичайні спостереження за поведінкою людей можуть вести до помилкових висновків.

Традиційною є також думка про крайній український індивідуалізм. На користь цього твердження приводяться найчастіше історичні факти, яким може бути дане інше пояснення. І серед них може бути незрілість самих дослідників, які, не маючи за плечима солідної школи і порушуючи закони логіки, оперують поетично визначеними поняттями, метафорами. Для прикладу наведемо таке визначення індивідуалізму, дане одним з українських дослідників: " Наш індивідуалізм – це своєрідність, оригінальність форми. Наш індивідуалізм – це передфілістерська свобода, степ перед ораним його плугом, степ широкий –воля". У цьому визначенні теж багато емоційності, яка є недоречною в науковій праці, але її би не було, якби дослідник керувався у своєму визначенні однією принциповою вимогою логіки – визначення будь-якого поняття робиться за формулою: рід плюс видова відмінність. Добре знання, розуміння предмету та інструментарію робить зайвим долучення усіляких метафор і емоцій взагалі.

Якщо вже зайшла мова про дослідників "української душ", треба відзначити одну дивну річ. Ніби теоретично правильно підходячи до дослідження, поєднуючи дедуктивне мислення з індуктивно-емпіричним досвідом, дослідники вже на другому кроці вдаються до чистих фантазувань. Наприклад, розділивши психіку українців на певні складові, або "аспекти" – расовий, геопсихічний, соціопсихічний і т. д., вчений починає собі міркувати, як може впливати степ і лісостеп або селянська структура суспільства на українця, вже маючи готові уяви про його душу, замість того, щоб спочатку ту саму душу вивчити більш детально. Типовим є приклад пошуку витоків української душі у хліборобській трипільській культурі, яка нібито витворила в українцях певні риси і особливе пошанування до жінки-матері, такий собі новітній "матріархат".

На наступному кроці, пояснюючи причини емоційності або індивідуалізму українців, вчені вже пояснювали цими рисами невдачі у державотворчих змаганнях, і так зразу виходить, що емоційність і індивідуалізм – це погано. Емоційність Черчіля не заважала йому бути тверезим політиком, а світові відкриття робляться на загал індивідуально. Питання може стояти лише в тому, наскільки людина може контролювати свої емоції, незалежно від того, сильні вони чи слабі, і чи може вона поєднувати індивідуальну творчість з толерантним ставлення до індивідуальності інших. З рештою, В’ячеслав Липинський не вважав індивідуалізм великим гріхом, подаючи приклад англійців. Найважливішим є самоконтроль і реальна оцінка власних сил, яка дає можливість знайти своє місце як окремій людині в суспільстві, так і окремому народові у мультинаціональному світі. Поширена думка, ніби талановита людина може досягти успіху в усьому. Але це не так. Талановитий письменник не обов’язково може стати видатним вченим. І якщо він під впливом різних чинників береться за наукову працю, то малоймовірно, що він в цій царині досягне успіхів. В нашій історії не раз письменники і поети бралися за невластиву їм працю і зазнавали невдач, але це не риса національного характеру, а лише брак культури, а саме, культури критичного мислення. А культура, як відомо, виховується культурними людьми, а не успадковується від них генетично.

Багато писалося і про "авольовість", песимізм, сентименталізм українців. Особливо підкреслював ці риси Дмитро Донцов. Але він, зрештою, як і всі інші, говорив про національно свідомих українців, забуваючи про тих, хто служив чужій ідеї. Між тим, аналіз характеру видатних діячів Польщі, Росії або Радянського Союзу українського походження, міг би суперечити багатьом висновкам, зроблених дослідниками. На противагу Донцову Юрій Лмпа характеризував етнопсихологію українців позитивно: "Ця терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при невдачах – чи це не є образ осілості й одночасно тип українського селянина?"

Є ще одна особливість української етнології – спроби досліджувати українську духовність через творчість видатних українців, але видатні люди не можуть бути уособленням типових рис народу в силу своєї оригінальності. Геніальний вияв є сугубо індивідуальним і хоча в певній мірі впливає на розвиток національного характеру, він формується головним чином під впливом інших чинників. Отже, спробуємо виявити різницю в етнопсихології українців і росіян в їх самовияві на матеріалах приказок і прислів’їв, зібраних Номисом і Далем.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал