Валентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження



Сторінка4/12
Дата конвертації01.12.2016
Розмір0,97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

ЗОРЬКА ІЗ САЛЬСЬКИХ СТЕПІВ

Підлітком ще називають пташеня, що тільки-но навчилося літати. Власне, підлітати, звідси й підліток. Але вже щодень стає на крило впевненіше і впевненіше, і ось-ось небо йому стане рідним.

Вони тоді були такими ж підлітками, як називають в Україні хлопчиків і дівчаток віком 12-16 років, перехідного віку від дитинства до юнацтва.

Жили бідно, щоб не сказати сутужно, тіль-тіль зводячи кінці з кінцями. А втім, тоді всі так жили в робітничих висілках – від зарплати до зарплати, без будь-якої копійки заначки – і вважали те нормою. Зайвих грошей в сім’ї не було.

Віктор та його однолітки вирішили підзаробляти на літніх канікулах. З такою задумкою сунулися було на металургійний, де батьки трудились, а там – від воріт поворіт. І раді б, кажуть, робітники нам потрібні. Але дітей не беремо. Цього ще не вистачало.

“Які ми діти?” – аж обурювалися вони.

“Знаємо, підлітки. Вже оперені пташенята. Але пташенят, бодай і оперених, теж не беремо. Закони не дозволяють. І правильно, між іншим, що не дозволяють”.

Стали шукати роботу таку, на яку б узяли підлітків. І дарма. Бо в Єнакієвому підлітків ніде не брали. Але хто шукає, як відомо, той знаходить. І вони знайшли. Від знайомого дізналися, що в Ростовській області можна добрі гроші заробити. Там, буцімто, навіть підлітків беруть – коней пасти. У тих Сальських степах.

Загорілися. О, коні!.. Степи. Нічні багаття. Зорі над головою. Верхи мчати. І – повна воля, сам собі хазяїн. І, головне, підлітків беруть і ще й гроші їм платять. Та хутчій у ті степи! До коней-вітрогонів! До волі! До самостійного життя.

А втім, надамо слово самому Віктору Януковичу – факти, як кажуть, з перших вуст:

“...Я сказав батькові, що поїду на заробітки. Він нервував, навіть лаявся і сварився. А нам про Ростов-на-Дону, про Сальські степи і коней розповів один хлопець, він був родом звідтіля. І батьки його туди переїхали. Все ж таки поїхали ми. На дахах товарняків (бо ж грошей на білети, ясна річ, не мали) до Ростова. Це було непросто, всього зазнали в дорозі, але... молодість, як відомо, все перемагає. Що літньому в трудність, те молодому, як забава. Діставшись Ростова, пару днів там потинялися, розвідуючи, що та як (спали, звісно, на вокзалі), а тоді махнули далі в степ, на конезавод. Великий! Коней там!.. І в робітниках потреба значна. Бо з дорослих не кожен і погодиться піти в пастухи, а тут ми... Готові на будь-які умови. Аби платили. Ну, прийшли ми своєю ватагою – пацани! – на конезавод, давай проситися на роботу. Повагавшись, розпитавши, хто ми та звідки, нас, слава Богу, взяли. Робочих рук у них і справді не вистачало. Але спершу нас поставили чистити стайні. А нам все одно, зрештою, ми й приїхали для того, аби заробити... Ну, чистимо ми стайні, чистимо, праця тяжка, бо гною там зібралося! Гори! А тут якось підходить до нас табунник, калмик за національністю, і каже: я, мовляв, спостерігаю за вами, хлопці-молодці, трудитесь ви добре, завзято, беру вас. Підпасками. Завтра я веду табун коней в Сальські степи – гайда зі мною. Не пропадете. До осені щось і заробите. А нас двічі просити не треба було. Мить – і готові мчати хоч і до чорта в зуби. Калмик був старшим пастухом і взяв нас під свою опіку – добрий взагалі чоловік. Ось так ми й опинилися у степах”.

Ой, степи там! Плуга ще не знали, кипчаково-ковилові рівнини, що переростають у напівпустелі. Далина без меж! Хлопці там відчули себе первісними кочівниками-кіммерійцями, скіфами, печенігами, половцями – ким там ще! Особливо безмежні степи понад притокою Дону, річкою Сал. Тому вони й називаються Сальськими. Табуни там хмарами ходять – від обрію до обрію. А де табун, там і потрібні пастухи чи табунники. Ковбоями, що стали пізніше такими модними з американських фільмів, вони себе тоді не уявляли. Табунники. Козаки-січовики. Кочівники древні! А як пасти табун без коня? Їм сказали: вибирайте собі кожен по коняці. Верховій, ясна річ. Хлопчаки вибирали-вибирали і, нарешті, вибрали.

“Я взяв молоду кобилу на ймення Зорька, – розповідає Віктор Янукович. – Чорна така, білі копита і зірка на лобі. Не знаю чому, але вона мені приглянулась. Беру цю, кажу. А пастух головою хитає. Не раджу, каже, Зорьку брати. Надто вона норовиста. Вибери собі спокійнішу, верхівець з тебе ще далеко не справжній, а Зорька... Вредна вона, зрештою зізнався. Матимеш з нею мороку. Нащо це тобі, хлопче.

А мені Зорька сподобалась. Не знаю чому, але тільки глянув на неї, так і вирішив: цю беру. А там будь-що-будь. Як хочеш, одказує пастух, можеш і Зорьку взяти, хоч я й не радив би. А там – дивись. Діло хазяйське – Зорька то й Зорька... І почав я Зорьці грудочки цукру давати – любила вона солодке, - хлібця шматочки. Раз прикормлю, два, вона й стала до мене підходити. Сама. По добрій волі. Це вже було півперемоги. Все, кажу, Зорьку беру. Мене знову застерегли, що вона погано об’їжджена. Але я її взяв. Потихеньку прикормив, приласкав, мені допомогли на неї вуздечку надіти, сідло. Зорька моя понервувала, попсихувала і навіть пару разів намагалася мене гризнути – коні на це мастаки! Та й зуби мають для цього підходящі. Особливо можуть гризнути неугодного верхівця за коліна. Мене про це застерегли. І навчили на коліна рукави з куфайки як панчохи надівати. Не гризне тоді, коліна добре захищені. Зорька пирхає, вертиться, цапки стає, хоче гризнути мене, а я їй по зубах коліном – бац! Трохи понабивав їй губи. І так день, ще один.. Я по губах її хоч і ляскав, але ж і улюбленим цукром пригощав. Всю свою чи не місячну норму цукру на чай віддав їй, доки й не вкоськав. Зрештою, вона й заспокоїлась. І навіть почала до мене звикати. Але ось що цікаво. Підійде до мене мужик, вона – нуль уваги. А ось як дочка пастуха... Літ за двадцять їй було, з нами, хлопцями, їй погомоніти хотілося. Пожартувати. Так ось тільки підійде вона до мене, Зорька сама не своя – ревність!

Бувало, вранці, ні світ, ні зоря очі розплющу, чую – хтось біля мене сторожко дихає. Вона. Зорька моя. Оберігає мій сон. А коли вовк – траплялося й таке – підійде вночі, Зорька навколо мене ходить, пирхає, копитами тупає. Охороняє мене, одне слово. Відбіжить і зразу ж повернеться. Всю ніч од мене не відходить (а спали ми під відкритим небом, біля багаття), як вірний собака мене стереже. Коли не прокинуся вранці – а вставали ми рано-рано, ще тільки-но на світ білий благословлялося, чую, хтось біля мене дихає. Розплющу очі, а Зорька нахилилася і так уважно-уважно на мене дивиться. Я заплющу очі, лежу непорушно, вдаю, що сплю, а сам думаю: ось зараз вона мені пригадає, як я її коліном по губах хвицав... Набрався терпіння, лежу, хвилюватися вже почав, а вона нахиляється все нижче-нижче... Хотілося мені схопитися, але я... Витримав. А вона нахилилася до мене ще нижче і губами мене поцілувала. Я відкрив очі, а вона як засоромилась. Очі вбік відводить, як ховається від мене. Це було перший раз так. А потім часто-часто так бувало. Ранок, світає, вона підходить і доторкається губами до моєї щоки. Я лежу мовчки. Вона знову торкнеться губами моєї щоки. Я зведусь, вона відскочить. Але весела-весела така. Ось яка у мене була Зорька у Сальських степах!..”

Два сезони поспіль хлопці їздили на той конезавод, все літо і навіть вересень захоплювали. За літо, за сезон заробляли рублів 250. Це були гро-оші!...

Додому поверталися все тими ж товарняками. Здебільшого, на дахах вагонів, часто в дощ і негоду. Поверталися вже в кінці вересня, прихопивши у шкільного навчального процесу цілий місяць (потім довго пояснювали, чому так запізнилися). В школі з’являлися горді – робітники! Засмаглі на сільських вітрах, на степовому сонці, змужнілі в сідлах, пропахтілі пилом, полином, вітрами далеких доріг і, звичайно ж, кінським потом. Поверталися, одне слово, справжніми козаками! Сильнішими, як були. Руку, бувало, такий юний табунник як стисне, то однолітки аж присідають. І неодмінно за літо зростом побільшавши – у степах витягувалися, як молоді деревця. І – що головне – поверталися з грошима. Самостійно заробленими. А разом з ними й незалежними.

– Ми табунники! – гордо казатимуть. – Ось пригадую, якось уночі підкралися до коней степові вовки...

Однолітки, – особливо дівчатка, – аж завмирають, слухаючи ті оповіді, у які юні табунники додавали для красного слівця і дещо од себе, від своєї фантазії, самі потім у те вірячи...

Що не кажіть, все літо провести в сідлі коня – майже бойового! – а ночі в степу біля багаття, під огромом чорного нічного неба, що повне яскравих волохатих зірок, слухати вовче виття і схарапуджене пирхання коней – і таке траплялося – це щось та значило. На таких табунників у школі всі позирали із захопленням. А надто дівчатка. Та й повести таку юний табунник міг у кіно. І навіть з шиком купити дівчині морозива. Головне, за свої, кровно зароблені.

На все життя запам’ятав Віктор Янукович Сальські степи, ночі біля багать, дні, проведені в сідлі своєї Зорьки – славною виявилася Зорька, досі її пам’ятає. Чи не тоді й почав прилучатися до природи, ріднитися з нею, відчуваючи себе її сином. Особливо полюбив – ще з тих безкрайніх степів – нічне небо, коли спав у степу на простеленій куфайці. То була романтика! Вона й залишилася з ним на все життя. Як і любов до природи, до всього сущого на Землі.

Захоплюючись полюванням, насправді, ніколи не захоплювався ним заради трофеїв. Для нього кожен вихід на охоту – свято, зустріч з друзями, багаття, заходи сонця, ночі, ранки, вранішні тумани.

Викликають захват голуби. Може годинами (тільки де їх нині взяти, вільні години?) милуватися птахами. В дитинстві через постійні нестатки не мав можливості збудувати в дворі голубник, тож бігав до сусіда, який розводив цих птахів, проходив у нього науку.

Любить голубів і нині. З ними йому легко, гулі дарують йому спокій після важкого дня. Сяде, дивиться, слухає, як вони воркотять – на весні це просто дивовижно. “Не милуватися голубами – не можна, - якось зізнався журналістам. – Це ж краса! Якби в мене було більше часу і, як у казці, з’явилася можливість займатися справою для душі, я б розводив усіляких рідкісних птахів і займався б цим всерйоз...”

Риболовство наш Прем’єр теж шанує. Не так, звичайно, як деякі запеклі рибалки – з ранку до вечора біля водойми з вудкою не сидить. Але в молодості із задоволенням рибалив. Бувало, у відпустці поїдуть зі співробітниками на кілька днів до водоймища. Намети, посуд, продукти із собою візьмуть. Удень на “закидачки” рибу ловлять, солять її відразу, а ввечері на багатті кашу варять, про життя розмови ведуть, пісні під гітару співають. Тільки уявіть собі: ніч, тиша, нечасті сплески риби в заводі, потріскуюче багаття і зоряне небо, яке влітку здається таким близьким, що можна відчути подих космосу. Правда, часу на природу (як і на спорт) залишається все менше й менше. “Після переїзду до Києва вже й не пам’ятаю, коли вибирався на полювання – зникла така можливість. І взагалі, дружина говорить, що я став сентиментальним: останнім часом не відчуваю потреби постріляти. Мабуть, невдовзі повішу рушницю на стінку та буду полювати з фоторушницею”.

Ще з іншого інтерв’ю:

“Люблю полювання, але не звірину стріляти, а поспілкуватися з природою. Взагалі, якби ось так, як у казці, з’явилася можливість займатися тільки своєю улюбленою справою для душі, я б займався створенням національних заповідників, в яких можна було б відновлювати різні види тварин. У мене, між іншим, як мені здається, є цікаві думки з цього приводу. Але, на жаль, на захоплення залишається все менше часу, якщо б не сказати, що його взагалі вже немає. Все моє захоплення залишилося в душі...”

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка