Валентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження


ВІКТОР – означає переможець



Сторінка3/12
Дата конвертації01.12.2016
Розмір0,97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

ВІКТОР – означає переможець

Але сказати про Віктора Януковича, не згадавши Жуківки, значить нічого не сказати. Бо Жуківка його в люди вивела, дала гарт і вміння вистояти – наперекір всьому.

Як і всі шахтарські містечка на Донбасі, Єнакієве теж оторочене приміськими робітничими висілками, що часто й густо туляться до нього на околицях чи не з усіх боків: Жуківка, Тернівка, Ольховатка, Булавинка, Пивнівка, Зарудня, Роздолівка.... Де між ними три-п’ять кілометрів, а де й один-півтора. Про такі, бувало, казали: запалиш цигарку в одному висілку і, йдучи, докуриш її уже в іншому. Інфраструктури (та ще й по війні, тоді і слова такого не чули) не було аніякої. Влітку висілки вигорілі від пекучого південного сонця, сірі від заводського чи шахтного пилу, взимку – загачені снігами – не білими, а чорними від вугільної пилюки, восени чи по весні – грязюки по коліна. Навколо яри, вибалки, заводські звалища, незмінні терикони. Але – жили. А куди подінешся. Та й завод чи шахта поруч – хоч якась та зручність. Металургійний завод і шахтні терикони нависають над Єнакієвим, над будинками приватного сектора та рівними рядками п’ятиповерхівок. До війни місто прокидалося за заводським гудком, та й нині живе за робітничим розкладом: о шостій ранку всі прямують до прохідних, о четвертій вечора – у зворотному напрямку. Праця нелегка, контингент – чи не з усього колишнього Союзу, завербовані і переселенці, які шукали тут щастя чи ховалися від переслідувань, багато було колишніх селян, які рятувалися від колгоспів і голоду. Одне слово, слабаки в таких екстремальних умовах не виживали. Ще діяли заводи, з яких колись Купрін писав свій апокаліпсичний “Молох”, але з’являлися нові, зводилися житлові мікрорайони, відкривалися школи, технічна станція і навіть аероклуб.

І ось в одному з таких висілків, єнакіївській Жуківці, в сім’ї машиніста паровоза та медсестри народився хлопчик, якого нарекли Віктором. (Між іншим, з латини Viktor перекладається як переможець, хоча хто там ту латину в Жуківці знав. Хіба що мати новонародженого – як медсестра). Звали його просто: Вітя, Вітько, Вітька, Вітьок, Вітічка. Іноді й по сільському – Вихтір. Переможцем, тобто справжнім Віктором, він стане пізніше, і звідтоді йтиме стрімко від одного рубежу свого життя до іншого. А тоді....

“Виріс я на хуторі, жили дуже бідно, я нікому не був потрібний, – згадуватиме пізніше Віктор Янукович. – У висілку було дві вулиці. Одна Грузова, друга – Пісочна. І то вона не була повною вулицею, а був як ніби один ряд будиночків, а довжиною була метрів із 100. І якщо весілля – всі на весіллі, похорони – всі на похоронах. Всі були один з одними кумами. Всі один про одного все знали. Більшість працювала на металургійному заводі і зовсім мало на шахті.

Жив народ, в основному, бідно. Які ласощі були для пацанів? Що ми любили? Чорний хліб з олією, посипаний сіллю. Чи окраєць чорного хліба з часником.

На вулиці щовечора збиралися дві компанії – чоловіки і жінки. Чоловіки грали в доміно, іноді могли випити самогонки, а жінки грали в карти. На шахті тоді ще кінна тяга була, коногони. У нас мешкали кілька сімей татар. На шахті, якщо калічило коня, дорізали його і робили з конини ковбасу, гуляш в обов’язковому порядку, варили, тушкували м’ясо і вся вулиця гуляла. Це був закон.

Ті, хто був заможнішим, давали своїм хлопцям смакоту – шматок хліба, политий згущеним молоком. Частенько ходив я до тітки Наді. Вона мене годувала картоплею з цибулею, з солоним огірком, з капустою. І була лакомина – рисова молочна каша. Але це у вихідні, на празники. А так, їжа була дуже проста: соління, картопля, каша і все”.

Як і повсюдно в тих краях, виселок тулився до терикона та заводських звалищ. Терикон чадів сірководнем та всіма іншими газами, із звалища, як повертався вітер, несло хмари куряви. Старші постійно застерігали дітей, аби вони не придумали видиратися на схили терикону – всередині, у своїй товщі він постійно горів, тлів і можна було провалитися в пекло й згоріти живцем... А звалище, ширячись і ширячись, врешті-решт зжере з часом дві вулички, а з ними і всю Жуківку... Зведеш голову – заводські труби димлять. День і ніч, ніч і день. А навколо сухі трави та бур’яни, прибиті, припорошені вугільним пилом акації. По весні там, як і по всій Донеччині, часті суховії. Інколи розгуляються пилові бурі. Але жили. Звикли. Та й де подінешся. Треба жити. Бідність не здавалася бідністю, бо всі так жили у тих висілках. Зрештою – а люди там винахідливі, практичні й мудрі, – не місце красить людину, а людина місце.

Батько зрання й до темна на своєму металургійному, в залізничному цеху. Все паровози водить, состави сюди й туди тягає, окремі вагони. Бабуся по господарству товчеться, у мачухи свої справи і клопоти. Вітько росте собі та й росте – під териконами, що димлять собі й димлять. Іноді вночі, на його схилах, як прогорали пласти, вогонь вихоплювався назовні і криваво-червоне полум’я лякало дітей. Але до терикона звикли – і дорослі, і малі, – таке життя.

В Жуківці не було дитсадка, він був у сусідньому висілку Зарудня. Туди й ходив маленький Вітько – три з чимось кілометри в один край, стільки ж на зворотну дорогу, дивись, за день і набіжить сім чи й більше кілометрів. І він їх все долає й долає. За будь-якої пори року й погоди. Хіба вже як завіє чи задощить і розвезе всі дороги й стежки, відсиджувався вдома, у маленьке віконечко задивляючись – на світ білий і, казали дорослі, широкий. І бачив все той же терикон, що і взимку димів-чадів, іноді викидаючи язики полум’я, та заводські звалища. А вгамовувалася погода, знову чеберяв у свій дитсадочок в сусідній висілок. А що змалечку був рослим – в батька Федора, казали, вдався – батько в нього високий – то видавався мовби старшим за свої куценькі літа-літечка.
І ЗАЧЕПИВСЯ ПРИ ПАДІННІ ЗА ГАК...
В Зарудню, як надійшов йому час, по вже добре ним второваній дорозі й у перший клас за наукою пішов. (В Жуківці, звісно, своєї школи не було). Скільки там він встиг провчитися – всього нічого, як одного зимового дня, коли повертався в свою Жуківку зі школи, до нього негадано причепилися ще й гуси. (Чи мо, не втримавшись, подражнив їх?). А вони – раді старатися. Довгі гнучкі шиї витягують, сичять, гелгочуть загрозливо і все намагаються малого школяра за литки вщипнути своїми здоровенними червоними дзьобами. Спробуй од них побігти, ляк свій показати, вмить доженуть, бо ж ще і крилаті. Тому Вітько задкував. Діло було взимку, короткий день хутко згасав, на вулиці вже володарював смерк. Сутеніло швидко. Над засніженим притихлим світом потріскував мороз.

На вулиці ні душі, тільки з димарів у низьке свинцеве небо здіймаються стовпи синіх димів. Ось-ось із заводу чоловіки почнуть повертатися, жіноцтво вже заходжується коло вечері. Нема в кого захисту попросити. А гуси, як найнялися. Особливо старався їхній ватаг, старий гусак із зеленкою на спині (мітка). Він так напористо наступав на своїх широких червоних лапах, витягуючи чи не на метр свою довжелезну та гнучку, як шланг, шию, і так сичав по-зміїному, що Вітько, задкуючи й відмахуючись від нього портфеликом, незчувся, як оступився і впав в колодязь, що був на п’ятачку край вулиці. Це ж треба! У колодязі на вигоні не було наземного зрубу – розвалився, зігнивши чи що? – а сніги замели його з усіх боків – хіба ж і загледиш дірку. Та ще коли задкуєш, відбиваючись від капосних птахів. І старший міг би не загледіти дірку в білому снігу. Тож Віктор незчувся, як і загуркотів кудись під землю. В колодязі від різниці температур було повно пару, а під ним була вода. Може, і не так багато, але й задосить, аби втопитися.

Вже й зовсім смеркло, на засніженій вулиці, як і перше – ані душі. Скільки Вітько міг протриматися у колодязі, як на поверхні мороз сягав за двадцять градусів, а він знаходився в холодній воді обмерзлого, досить таки закрижанілого колодязя? Всього нічого. На щастя, гуси, які загнали його в колодязь, його ж і порятували. Оточивши дірку в снігу, витягуючи до неї шиї, вони здійняли дружній гелгіт, до них відразу ж приєдналися всюдисущі висілкові собаки...

З ближньої хати виглянув дядько – що там за ґвалт? По якій-такій причині? Та й гусей вже пора було заганяти до обори. І бачить, що колодязь чомусь оточили гуси та собаки – ті гелгочуть, ті гавкають. Заінтригований, що ж там таке, дядько не полінився підійти і заглянув у колодязь, а там хлопчик... На дні борсається. На щастя, малий зачепився при падінні за гак і тепер бовтається в крижаній воді. Нахилившись, власне, распластавшись біля колодязя, дядько опустив у нього руку, якось дістав малого за комір і витягнув його на світ білий. Але замість того, аби хутчій його, мокрого і вже достоту закоцюблого, завести до теплої хати – зима ж!, морозяка під двадцять градусів надворі! – дав йому коліном в одне місце... (А втім, спасибі, що хоч врятував). “Шмаляй, малий, звідсіля! Ходять тут, чорти вас, прости Господи, носять, в колодязі попадають!...Та ще й гусей дражнять !..”

Що колодязь був без достатнього зрубу – та ще взимку, як намітає навколо снігу, – а, отже, порушена елементарна техніка безпеки, дядько навіть не побідкався. (Щоправда, якесь там бетонне кільце було, але ледь виступало над рівнем поверхні). Лише бурчав та лаяв малого шпінгалета, який своїм падінням в колодязь завдав йому клопоту.

І погнав до двору гусей, які все ще збуджено гелготіли.

А тимчасом школярик, мокрий і закоцюблий та ще й забитий від падіння, провалюючись у снігу, тремтячи, як у лихоманці – зуб на зуб не потрапляв – добрих чотири кілометри в сутінках діставався до своєї Жуківки. Як він витримав ту дорогу, самотній у всьому світі білому, як не впав і не замерз на снігу (до ранку б його й занесло хвищею) – одному Богу відомо. Доки він, падаючи і знову вперто зводячись, надсилу дістався своєї Жуківки, до рятівного бабусиного флігелька, то й геть обмерз. Благенька вдяганка на ньому аж торготіла. Як шкураття...

Двостороннє крупозне запалення легенів. Тяжке та ще й з багатьма ускладненнями, що довго не вгамовувалося... “Десь до кінця березня я був між життям і смертю, - згадуватиме він через роки. – Потім все тіло покрилося висипкою, як казали старі люди, хвороба назовні вийшла. Як мене лікували? Та ніяк. В лікарню не клали: виживе – значить, виживе. Найкращим лікуванням для мене тоді були курячі яйця. Бабуся ходила, у когось їх купувала. Я дуже любив не круто зварені яйця, для мене вони тоді були найкращими ліками. Якось я все ж таки вилікувався (бабуся його напувала гарячим чаєм з калиною, розтирала спиртом, збиваючи високу температуру, в якій онук горів, та надсадний кашлюк), але в школу так і не пішов”.

Ледве-ледве відбився він тоді від костомахи. Вже під весну. Та й потім ще довго не здатен був ходити до школи. Коли батько влітку перебереться в сусідній виселок Тернівку, Віктор продовжить навчання там, а вісім класів закінчить вже в висілку Роздолівка, де вони на той час житимуть...

Школа – міцна триповерхова споруда – тоді була початковою і лише з середини шістдесятих вона стане середньою. Авторові цих рядків вдалося побувати у ній під час відвідин Єнакієвого (а відтак і Роздолівки, що вулицею – вже заасфальтованою – зв’язується з центром міста) влітку 2004 року. Навчальний рік вже закінчився, на висілковій вулиці, як і в шкільному дворі та саду – панувала така незвичайна тиша. (Як, між іншим, і в самій Роздолівці, залитій сонячним літнім теплом). Вже відцвіли акації та липи, буйно зеленіли трави, червоним соком наливалися перші вишні. У фойє школи висіла табличка, сповіщала, що саме тут колись навчався Прем’єр-міністр України...



Покійну маму Вітя з дитинства вважав своїм добрим янголом-охоронцем,

І мама врятувала сина – з того світу
Маму він ревно береже у пам’яті своїй – її добру, трохи ніби зажурену усмішку, м’які риси рідного обличчя, ласкавий, тихий голос, ніжний дотик рук, що здавалися йому крилами незвичайної чарівної птиці, радше янгола-захисника, яку він подумки завжди кличе : МАМО...

Він пам’ятає її живу.

Молоду і вродливу.

А ось смерть її у свідомості майже не збереглася. Пам’ятає тільки дощик – маячливий, сумний, і запах лікарні, і шепіт бабусі в чорній хустці із скорбним лицем: “На все воля Господня...” Та ще ніби збоку бачить, як бабуся веде його, маленького, довгим-довгим і порожнім коридором, та ще запах лікарні, що ним в останній рік пахло завжди від мами, і він навіть звикати почав до нього. І раптом в один день все стало чужим і гірким. Запахом його сирітства.

Що таке Господня воля – звідки він тоді знав. Як і те, чому це саме йому треба випити гірку чашу, про яку теж згадувала бабуся.

До сліз було шкода маму, і змиритися з її кончиною він не міг. Бабуся вірила в Бога, вірила, як вірить проста людина, і всі його шкільні роки зміцнювала в ньому віру – попри державний атеїзм, що був панівним. У кутку в бабусі була божниця і старенька, показуючи на образи, не раз нагадувала онуку, що Господь все бачить, все пам’ятає, і якщо хто вчинить щось негарне – і так виразно дивилася на онука, наче застерігала його від негарних вчинків – такому ніколи не уникнути покари. “А ось добрі люди, – казала бабуся і голос її, мить тому суровий, ставав добрим і лагідним, – які роблять ближньому тільки добре та хороше, і при цьому не хизуються своєю добротою, то неодмінно попадуть у рай”.

В онукову душу ці слова западали глибоко, давали там коріння. І добрі несли плоди. Іноді вночі, прокинувшись, він думав про маму і тихо плакав. А ще він думав про рай і Боженьку, який на небесах все бачить, що він, Віктор Янукович, нічого поганого не чинить і думав: як виросту, буду людям нести тільки добро. І за те його чекатиме рай, і там він, нарешті, зустріне свою маму.

Про те, що мама його тепер у раю, говорила бабуся і витирала ріжком хустки сльози. І додавала:



  • Твоя мама, Вітю, дивиться на нас звідти, – показувала в небо, – і прохає Божу Матір захистити її синочка...

І невдовзі він переконається, що слова бабусі про мамин і Господній захист – слова щирої правди.

А трапилось так.

Шлам – малорозчинний осад речовини металургійного виробництва, що утворюється сполуками або дрібними частинками при очищенні фільтруванням, відстоюванням і т. ін. якоїсь рідини.

Так ось цей малорозчинний осад після фільтрування, по суті, рідка пульпа, подавався на певні місця, обваловані глиною. В тих ямах, за розмірами з добре футбольне поле, званими шламовідстійниками, і відстоювався той осад.

Випаровується шлам, на сонці тужавіє і, зрештою, перетворюється на твердь земну – коричневого кольору. Діти такі відстійники звали “шоколадками” – на їхній затверділій, ідеально рівній поверхні добре гралося у футбол. Правда, малі футболісти після гри на “шоколадці” поверталися додому як марюки, шоколадно-коричневі від пилу, їм удома перепадало, але вони все одно збиралися на тих відстійниках поганяти м’яча. Але доки рідкий осад не затвердіє, доки пульпа не перетвориться на своєрідний шлак, шламовідстійник – небезпечне місце, де можна необачно загинути. Зверху здається, що все затверділо, а поткнеться туди людина чи тварина, там виявиться рідка пульпа, підступна драговина, муляка, що ледь-ледь затяглася шкіркою і необережний може й не вибратися на сухе...

Так ось на поле одного такого не затверділого шламовідстійника і потрапив якось Віктор. Перебуваючи на валу глиняного борту, що оточував відстійник, хлопець спіткнувся й поїхав униз. А там виявилася рідка пульсуюча пульпа, як болотяні мочарі, і малий почав швидко тонути – спершу по коліна, а далі й вище. Що одну ногу витягне, то друга застрягне, другу витягне, перша провалюється вниз. З переляку заборсався, і драговина почала ще швидше затягувати його на своє дно. Хапався за край, а там глина обвалюється – ще гірше. Закричав – у відповідь тиша, сонна і млява, тільки десь пташки цінькають. Вал глини, що оточував шламовідстійник, відгородив його від світу – нікому він не видимий. Злякався хлопець, відчуваючи, що самому вже не вибратися. І закричав:



  • Ма-амо-о!!!

Забувши тієї миті, що мама вже сім років, як на тому світі...

Те, що відбудеться далі, дехто називатиме чудом, а дехто – просто звичайнісіньким співпадінням.

Пізніше він згадував: “...муляка засмоктала мене вже по груди, думаю, ну, все. І згадав про матір, подумав, як мені хотілося вирости великим, сильним. А загину просто так, і, можливо, мене навіть не знайдуть. І так мені захотілося жити! Страху не було, обида в душі, досада, просто з безвиході така досада! І у цей час налітає порив вітру. І на мене буквально падають гілки лози, ніби хто руку протягнув. Я за лозу схопився і не віриться, що тримаюся. І думаю: а раптом вони поламаються? А вітер стих і знову тиша. Став я потихеньку підтягуватися, попробував потягнути – не грузну. Потихеньку почав вибиратися. Коли відчув, що вже вибираюсь, ліг і думаю, що мені ніколи не можна забувати про маму, треба весь час про неї пам’ятати, про те, що вона була і що вона є...

Після того, як вибрався, пішов на річку, роздягнувся, помився. А вже увесь виселок мене шукає. Кажуть, пішов на відстійники, а звідти люди не повертаються. А я помився, чистенький, одяг виправ і тихенько приходжу додому. Батька немає, бабусі немає, вона ходить, мене шукає. Я ж побіг шукати бабусю. Люди, побачивши, по-доброму мене сварили. Повернулися з бабусею додому, спали ми з нею в однім ліжку (друге ліжко ніде було поставити у флігельку, де ми з нею окремо жили) і всю ніч вона мене сльозами обливала...“






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал