Валентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження



Сторінка11/12
Дата конвертації01.12.2016
Розмір0,97 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Народжений у рік тигра

То який він, народжений у рік Тигра? І що обіцяє цей талісман Віктору Януковичу? Заглянемо в гороскоп Тигра. Не просто чинити спротив його магнетизму. Природна влада дає йому перевагу. Він не любить підкорятися, але змушує слухати інших. Його поважають.

Борець за своєю натурою, різкий і запальний, він здатний пожертвувати собою заради справи. Тигр завжди попереду, зневажає консервативні уми. Любить всі види діяльності, у яких є ризик. (Що б не говорили, що гороскопи, мовляв, чистісінька гра, але все це наче з нього, з нашого героя списано, з його небуденного і непересічного характеру!) Це людина незвичайної дії і виняткової долі, несподіваних ситуацій. Це воїн, чуттєвий, емоційний і здатний на глибокі роздуми, сильну любов. Тигр у домі може позбавити від трьох нещасть: від злодіїв, вогню і від хитрунів.

Ще раз: все це віщування дуже схоже на дійсність і наче списане з нашого героя, адже Янукович завжди підкреслює, що політичні інтриги – не його доля, та і всі ми бачили, як Прем’єр через свою прямоту, щирість і відвертість припускався певних тактичних помилок. Але такий уже він: вважає, що людина завжди повинна залишатися сама собою, щоб у першу чергу себе не згубити в цьому житті. Одним словом, Тигр.

Але облишимо гороскопи, які ще недавно ми називали „псевдонаукою астрологів” і звернемось до реальності, а вона – безпомильна. Звісно, йому хочеться допомогти усім і зразу, але... Але роздавати безвідповідальні обіцянки – не стиль Януковича. Як і розуміють люди, що не все від Уряду залежить, та й різних „добродіїв” вдосталь. Але в одному його земляки (а вони чи не найкраще знають Януковича з оних літ) упевнені на сто відсотків: „Віктор – нашої породи, парубок міцний, упорається!” Оце, думається, найточніший гороскоп. Єнакіївський, донбаський, а отже – народний. І дай йому, Боже! А вже він дасть нам, Україні нашій. Бо хтось думає про Україну, а він тим часом працює на Україну.
І ГІЛОЧКА НІЖНОГО БУЗКУ...
До Єнакієвого з Донецька – світ не далекий. Сорок з чимось хвилин їзди автомобілем. Дорога непогана і добре йому знайома. Скільки нею поїздив – і тоді, коли навчався в Донецькому політехнічному – в одному напрямку, - і тоді, коли вже працював у шахтарській столиці – в зворотному. На малу свою батьківщину. А здебільшого у справах. А частіше всього – до матері. І в поминальні дні – неодмінно, – і так. Як душа забажає. Як можливість знайдеться.

І цього разу він поспішає за порадою до матері. Завтра переїзд до Києва, сьогодні ж все відклав, від усього чи не відмахнувся – до неньки, яка назавжди залишилася на його батьківщині серед рідних донецьких степів. Щоб побути з матір’ю на самоті.

За вікном автомобіля обабіч дороги, ген до обріїв – степи, невеликі переліски (край взагалі безлісий), все узвишшя, косогори, яри, там і там у балках туляться до ставків маленькі села.

Вже біля Єнакієвого починають маячити на обріях терикони – їх там, здається, три десятки. Старі, чи не столітнього віку, з гострими конусами, висотою до ста метрів і недавні, нижчі, пласкі.

На в’їзді до міста і далі чи не по всіх вулицях його зустрічають шпалери світлокорих яворів. Їде він тільки до матері, а тому неофіційно, в приватному порядку і ніхто з єнакіївців не відає, що до них завітав вчорашній губернатор, завтрашній Прем’єр-міністр Держави.

Квапиться до колишньої своєї Жуківки, якої вже давно немає на цій землі. За містом, на крутому узвишші він вийде з машини і довго стоятиме в задумі та спогадах. Перед ним – крутий косогір, де-де акаційки. Внизу на березі маленької симпатичної Булавинки – Жуківка. Та, яка збереглася лише в його пам’яті, бо в реальності їх вже давним-давно немає. А там, де була річечка і сільце – громаддя чи не до неба звалищ, що й поховали на віки вічні під собою його Жуківку з Булавинкою, терикони. Де-де вони димлять. За ними – труби металургійного з рудими димами.

А через дорогу на відрогах Донецького кряжу – земля там камяниста – старе, ще бельгійське кладовище – зустрічаються потріскані й потемніли масивні хрести й надгробки за 1890 рік.

На тім кладовищі, в новітній його частині, ось уже піввіку покоїться мама. Він іде до її могили, а йому здається, що до неньки в гості.

Здрастуй, мамо...

І вона, молода і гарна, двадцяти семи літ, зустрічає його сяйвом лагідних, добрих, ледь-ледь засмучених очей...

Він стоїть – високий, міцний, широкоплечий, п’ятдесяти двох літ біля могили своєї навічно двадцятисемилітньої мами і слухає сонячну тишу і перестук власного серця. І звідкілясь здалеку, ніби з інших світів іншої вже планети, долинає до нього її тихий, напівзабутий голос... Стуливши повіки, він намагається відтворити в душі, перед внутрішнім зором, рідний образ матері, але що він, крім горя, сліз і розпуки, запам’ятав у своєму крихітному віці, коли прощався з ненькою?..

І все ж мама завжди в його серці і перед внутрішнім зором. Скільки разів він за минулі десятиліття звертався до неї у думках. Молода мати завжди оберігала і оберігає його, сина свого.

У це він вірить. Як і в те чудо, коли вона порятувала його у дитинстві на підступному шламовому відстійнику. Вже гинучи, він звернувся подумки за рятунком до матері і порив вітру тоді, що невідь де і взявся, нагнув до нього лозу... Вражений, він другодні пішов з квітами до мами на кладовище і те, що тоді сталося – теж не забуде повік. Хлопчик, прийшовши до могили матері, аби подякувати їй за чудесне спасіння, раптом розплакався. Сльози самі котилися по його щоках. І раптом... Де не візьмись вітерець, гілка бузку, що ріс біля могили, хитнулася і волоть пахучої квітки торкнулася його лиця – м’яко так, ніжно, легенько...

Квітка наче погладила його по щоці, наче витерла з неї сльози. Це відчуття, що хтось невидимий пахучою гілочкою ніжно витер йому сльози, було таким реальним, що стало враз моторошно і навіть аж страшнувато – в тім секторі кладовища крім нього більше нікого не було. І хлопець раптом кинувся бігти. Злякавшись гілочки бузку, що, хитнувшись до нього, витерла йому сльози...

Він біг і біг, а якась бабуся осудливо крикнула йому вслід:


  • Хлопчику, кладовище не місце для бігання...

Він і сам знав, що не місце, але нічого з собою не міг вдіяти.

Ось звідтоді він і здобув право казати:



  • Про маму розмова особлива. Здавалося б, я її і пам’ятати аж ніяк не міг – занадто малим був. А ось живе вона зі мною все життя – і в радощах, і в горі. Повірте – це не красива фраза. До мами я звертаюся перш за все за допомогою в найтяжчі хвилини життя.

І завжди у такі хвилини бачить внутрішнім зором довгі гнучкі стебла лози і серед них красноталу, званого ще шелюгом, що так і метнулися до нього з поривом вітру, як він ледь не пірнув з головою в підступному відстійнику...

І ще – коли подумки звертається до мами – відчуває на своїй щоці, як тоді, на кладовищі, ніжний і ласкавий дотик бузкової гілочки і наче слухає мамину мову...


“– Віктор Федорович – віруюча людина. А яким було і є нині у сім’ї ставлення до віри? – під час одного інтерв’ю запитали синів Прем’єр-міністра. – Адже ви навчалися ще в радянській школі, де культивувався атеїзм.

– Віра у нас у сім’ї зберігалася завжди, скільки я себе пам’ятаю, – відповідає син Олександр. – Мабуть, тому, що жили завжди з літніми людьми. Дотримувалися православних звичаїв. Звичайно, це не робилося офіційно чи прилюдно. Але на Паску, вранці, ми завжди вітали один одного: “Христос воскрес!” і розговлялися паскою і крашанками. Та так тоді робили в більшості сімей. Перед Паскою наводили ідеальний порядок у квартирі (хоч у нас завжди було чисто), вивішувалися на вікна чисті занавіски, готували холодець, який ми всі любили.

З батьком ми тоді на релігійні теми не говорили. Але і в цій справі, мабуть, не стільки важливі слова, як діло. Ми ж бачили, що батько ніколи не пройде мимо жебрака, завжди допоможе тому, кому трудно. Правда, алкоголіків і ледарів він не празнував.

Його брат Віктор додає:



  • Батько прищеплював нам принципи не релігійні, а загальнолюдські. А вони в більшості, на 99,9 відсотка, переплітаються. Головне – взаємини між людьми: як ти до них ставишся, так і до тебе вернеться. Як у Святому Письмі: якою міркою ти міряєш, такою і тобі відміряється. Або якщо про щось домовились з кимсь, ти свою обіцянку повинен неодмінно виконати. Це, між іншим, основна риса його характеру...”

У житті ще, на жаль, багато несправедливості та неправедних вчинків людей, і все ж Віктор Янукович старається прощати образи, людську слабкість – чи не тому, що вірить у вищий суд, у Бога?

А духовну підтримку і мудру раду він звідтоді знаходить у Євангелії, книзі, що стала його настільною книгою. У ній, він певний, є відповіді на всі питання людства. Ось тільки шукати їх треба не розумом, а серцем.

З дружиною він повінчався в день свого срібного весілля – раніше цього аж ніяк не можна було зробити. У часи їхньої юності – і нашої теж, – радянська влада прирівнювала вінчання ледь чи не до злочину. Навіть за натільний хрестик людині могли перекреслити життя. І все ж Віктор Янукович, хоч і не афішує свій хрестик, але носить його з дитинства – ще коли взяв з рук бабусі.

Хрестик водночас і згадка про маму Ольгу Семенівну, а пам’ять про неї він не одно десятиліття береже у своєму серці. І тому слова його “Своєї Вітчизни, своєї матері я ніколи не зраджу” – мають особливий зміст.



І ПРИВІТАЮТЬ ХЛІБОМ НОВОГО ВРОЖАЮ...
Є в українській мові колоритне слівце орач. Той, хто оре. Хлібороб, землероб, рільник, плугатар. А ще давньоруське, народно-поетичне – ратай. Зрештою, ПАХАР.

Якщо орач оре, то пахар – пахає (про це й українська народна пісня: “Обізвався козак: – Я в полі пахаю, я твій голосочок здалеку впізнаю”). А втім, це одне і теж: орати, пахати. Ниви і перелоги.

Віктор хоч і вийшов з міського робітництва, але все життя був і залишається і орачем, і ратаєм, і плугатарем. Робітник, одне слово.

І все життя пахар, коли пахати означає не тільки орати ниву, а й взагалі, в ширшому значенні, трудитися. Тож у його розумінні (а розуміння це народне) пахати, значить, добре і навіть тяжко працювати. На благо інших, бо хіба самому багато треба? А тому пахати – його не просто улюблене, а робоче слівце, що його він ні-ні та й вверне. По-простому. Але так колоритно-емоційно. І точно. Бо він і справді звик не працювати, а – пахати. У просторіччі – вкалувати.

А все тому, що говорить він мало (не оратор-бо, не спеціаліст з орацій – урочистих промов), а робить багато. Тож і має власний рецепт успіху, що в його устах звучить так:

“ТРЕБА ПАХАТИ ЦІЛОДОБОВО”.

Тоді й прийде успіх. І він до нього – орача й пахаря прийшов, рано, але надійно. Як свій до свого. Ось чому до його порад варто прислуховуватися – вони несуть істину незаперечну, уроки добрі, як кажуть, горбом набуті.

У своєму короткому виступі у Запоріжжі, коли його висували кандидатом на пост Президента України, він наголосив на ряді моментів, як завжди, стисло й афористично:

“Мені особисто набридла ситуація, коли ми один одному розповідаємо, які ми гарні, а справи у нас просто прекрасні. А це ж незмірно менше того, що нам треба зробити”.

“Мені буває дуже соромно, особливо, коли доводиться відвідувати благополучніші країни”.

“Наша божевільна корупція, а не наша недореформована економіка чи навіть наша напівпрогнозована політика, стримує приплив зовнішніх інвестицій. Цю ситуацію треба змінювати швидко і кардинально. І ми це зробимо”.

Ми не допустимо, аби селяни, які працюють на землі, перетворилися б у наймитів.

“Заощаджувати на молодих – це великий гріх”.

І – увага: “Я знаю секрет “сильної влади”. Він закладений в дуже давній, здається, ще грецькій політичній формулі: “Щоб влада стала сильнішою, її необхідно обмежувати”.

“Потрібна не “сильна рука”, а просто залізна воля”.

І це ще один секрет (крім загадковості й таємничості) Віктора Януковича: аби мати успіх і краще життя, аби в Україні можна було добре жити, треба ПАХАТИ. Бажано цілодобово. Ось тоді й заколосяться новітніми врожаями наші ниви... До речі, про ниви. 9 липня, коли Віктору Януковичу виповнювалося 54 роки, додзвонитися до нього було марно. З тієї простої причини, що іменинник вилетів того дня на південь України, де вже в розпалі клекотіли жнива (як писав поет: наступили дні щасливі – у полях збирають жниво), подивитися, як там і що? Чи потрібна допомога? Поспілкуватися з орачами, ратаями, плугатарями, пахарями. І жниварями (ні, таки ж бо колоритні слова маємо в мові своїй, тож і приречені орати й пахати). День видався погожий, воістину жниварний. І там, серед безмежних ланів золотих наших хлібів, жниварі й вітали свого Прем’єра з днем народження – хлібом нового врожаю. Найдорожчий дарунок! Адже буде хліб – буде й життя. На тім і стоїмо!



Упевнений в найсуттєвішому: ставши главою держави, він переможе бідність і корупцію, підвищить зарплати, завершить земельну і військову реформи, знизить податки, збільшить асигнування на освіту та охорону здоровя, опрацює механізми транзиту енергоносіїв, вантажів, технологій. Серед пріоритетних галузей Прем’єр-міністр називає аерокосмічну та інформаційно-комп’ютерну... Зробить все, аби в нашій Україні цінувалися золоті руки і розумні голови, і можна було, нарешті, людям нормально жити.
І ЦИМ ВІН ПРИВАБИВ МЕНЕ...
... Ось тоді, біля могили матері на старому кладовищі, патріархальному і затишному, що вже більш, як століття видніється на донецькому косогорі на околиці Єнакієвого, я й побачив справжнього Януковича – у Києві він уже буде іншим. Принаймні, зовні, бо чужа душа, як відомо, темний ліс.

Зізнаюсь, мене, як літератора, завжди цікавили такі люди, як Віктор Янукович – нові люди нової України, що постає тяжко в пострадянській круговерті. Коли хочете, герої нашого часу. (Дехто додає: смутного).

Літераторів (принаймні, автора цих рядків, за інших не буду розписуватися) завжди цікавлять незвичайні герої – від дядька (о, які в наших селах ще трапляються дядьки – оригінали і диваки) до Президента включно. І в першу чергу особи неординарні, самобутні, особливі і характерні. Ось такий і Віктор Янукович – своєю неординарністю він мене і привабив.

А втім, спершу кілька необхідних слів – даруйте, – про себе. До Донецька, як і взагалі до Донбасу, що є для мене терра інкогніта, я не мав і не маю аніякого відношення. Для мене це край і тяжкий (бо заіндустріалізований), і своєрідний. Чи не екзотичний. З дитячих літ стільки перечитав про нього, передивився фільмів, що аж захворів ним і все мріяв побувати у ньому і врешті самому спізнати – який він, Вавілон з камяним небом, із шахтними підземеллями, де навіть фольклор свій, гірницький.

Я народився і виріс на Полтавщині – милій моєму серцю степовій Елладі, тож за походженням – степовик. З діда-прадіда. Як і селянин. А виріс в глухому селі, що загубилося в плавнях Хоролу. Бідність була неймовірною, голод, особливо у 1947-у, коли ми, діти, по весні ходили з єдиною ідеєю-фікс: де б і що поїсти? І я розумів, що з тієї глушини, з того забутого Богом закутка мене ніхто не визволить – впливових родичів я, звісно, не мав. Сподіватися можна лише на самого себе. А тому треба було добре вчитися і цілеспрямовано, тяжко і вперто вириватися у світ широкий і стати літератором. (Та й письменство – це такий фах, що тут ніякі впливові дядечки, якби вони навіть і були, не порятують). Тільки сам. Зі своїми здібностями, які ще треба було розвивати і вдосконалювати, набувати досвіду і майстерності. І я таки вирвався з села, досягнув поставленої мети, до якої так вперто і затято йшов, і став літератором. І раптом я дізнаюся, що на Донеччині син робітника без впливових дядечків сам-один, поставивши перед собою мету вирватися із Богом забутого висілка під териконом досягає її теж працею, цілеспрямованістю, характером своїм, стійкістю і вірністю обраній меті. Ось цим він і привабив мене. І навіть захопив, адже, вперто йдучи до поставленої мети, сам-один сягнув таких вершин! Я відчув у ньому навіть споріднену душу. І в ньому побачив нового героя нової України. А, знайшовши, захопився і почав писати. Але це лише початок, дасть Бог, я ще напишу про цю неординарну, незвичайну і обдаровану людину, працівника і керівника державного масштабу, самородка, донецького Колумба, який ще відкриє для нас нашу Україну і приведе її до нових рубежів у новому тисячолітті.

Про нього можна говорити довго і тільки хороше, - запевняв мене один знайомий донеччанин. – Я бачив його в різних ситуаціях – і в трудних, і в добрих, і завжди він залишався міцним, справжнім мужиком, розумним і тямовитим. І дома у нього завжди порядок, дружина його любить, діти його обожнюють”.



Я теж бачив його різним – у Донецьку чи в Єнакієвому одним, у Києві... Ось про київський період Віктора Януковича кілька бодай і побіжних штрихів. Вже настав час розповісти про те, як Прем’єр-міністр Янукович стоїть на чолі уряду. І заодно розкрити, нарешті, всі його таємниці, про які так турбується громадянка Н.Павленко з Полтави, чий лист наводиться на початку нашого дослідження. А тому задамо і собі таке питання: а який він, Віктор Янукович, на посаді Глави Уряду, адже бути губернатором регіону – це одне, а стати на чолі уряду – це вже інше. Та й не кожному доля пошле таке ярмо. Багатьох вона милує, Януковича ж обійшла своєю милістю. А втім, ярмо доля посилає тільки сильним, тим, хто тягне і витягне.
РИНОК СОВІСТЬ НЕ ВІДМІНЯВ
Сильним – роботу, слабким – турботу

З афоризмів В.Януковича
Щоранку, починаючи свій робочий день, український Прем’єр-міністр Віктор Янукович читає рядки молитви:

“Господи, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені день, який настає...”.

Як і слід було чекати, в пресі вже починають з’являтися розповіді про нашого Прем’єра з досить-таки колоритними заголовками на кшталт хоча б такого: “Чим виміряти успіх в українській політиці? Чому так швидко Віктор Янукович став одним з національних лідерів?”.

А втім, хто з політиків не мріє про успіх? Інша річ, чи він має для цього підстави? Щодо Януковича, то він саме такий. Від Бога. І як Прем’єр, і як політик, і як державний діяч. Успішний і дієвий. До числа загальнонаціональних лідерів він не увійшов, а увірвався. І зайняв на політичному Олімпі належне йому місце. Про це сьогодні свідчать численні рейтинги соціологів та аналітиків. В тім числі й опозиційних. У них він незмінно займає другий рядок. Його цінують політики інших держав, хоча б той же В.В.Путін. Недарма ж екс-посол США в Україні Карлос Паскуаль визнав Януковича найвпливовішою фігурою з сильними політичними амбіціями, а новітній посол Джон Хербст назвав минулорічний візит українського Прем’єра до США вельми успішним і плідним.

Минуло близько двох років, як Віктор Янукович став біля керма Уряду. Для історії цей термін – мить, для людини теж небагато. А ось для держави це може несподівано виявитись навіть вирішальним.

“Що ж відбулося за час прем’єрства Януковича? – запитує одна з впливових газет і відповідає: – Звернемось до статистики, яка розуміє тільки мову цифр. Отже: реальна зарплата виросла в минулому році на 15 відсотків (реальна – означає, що з урахуванням цін), а за перше півріччя нинішнього – ще на 16%. Фактично протягом одного року уряд Януковича тричі підвищував зарплату бюджетникам. В результаті вона зросла на 44 відсотки. За 6 місяців цього року приріст ВВП склав 12,7 відсотка в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Ріст промислового виробництва збільшився на 16 відсотків”. За час роботи Уряду Януковича середньомісячна пенсія збільшилася в півтора рази – з 122 до 185 грн., а в другому півріччі 2004 р. вона підвищиться ще на 15-20%. З серпня нинішнього року надбавку до пенсії (до 30 грн.) одержують усі, чия пенсія нижче прожиткового мінімуму для непрацездатних.

“Потрібні ще цифри? – запитує далі газета. – Очевидно... Економіка, наприклад, Росії за такий же період виросла всього на 7 відсотків. І це при тому, що наш сусід є одним з найбільших у світі торгівцем нафти.

Опозиція ж торочить про зниження рівня життя (і це, до речі, нормально, бо якщо опозиція почне признавати успіхи влади, то й у повному складі треба іти й здаватися психіатрам). А що бачить народ? Він бачить, що гривня стабільна, що долар не поривається у захмарні висоти, що полиці магазинів переповнені, і народжує дітей, будує житло, дбає про майбутнє. Наш народ чує спокійний голос упевненого в собі лідера і інтуїтивно відчуває характер, якому можна довіряти”.

Можна сказати, що цей Уряд вперше в Україні зробив головним принципом своєї діяльності просту формулу: держава – для народу, економіка – для людей. Віктор Янукович вважає необхідним відмовитися від застарілої звички вимірювати успіхи держави “тоннами металу і центнерами цементу”, орієнтуючись замість того виключно на інтереси громадян, на соціальний захист людини, бо соціальна спрямованість є найголовнішим пріоритетом роботи уряду. (“Ціни на хліб піднімати? – обурився Прем’єр, коли йому це запропонували. – Це не по совісті. Ринок, до речі, совісті не відміняв”).

І далі продовжимо цитату: “Виходить, праві, як завжди, ті, хто вважає, що наш народ, як і раніше, віддає перевагу силі? А що поганого в сильному характері? І чим гарна на високому посту людина нерішуча, невпевнена в собі, людина, що хитається?” Віктор Федорович якось сказав: “Керівник повинен уміти досягти цілі, що поставлена”. У нього самого це виходить, і саме ця властивість вигідно відрізняє його від “зірок” українського істеблішменту, які живуть за принципом, сформульованим американським письменником Амброзо Бірсом: “Політика – це керування громадськими справами заради вигоди приватної особи”...

До влади приходять занадто багато людей, яким ніколи не буває соромно. Близькістю до центрів прийняття державних рішень і товщиною гаманця почали вимірювати не тільки рівень життя їх власників, але й публічну репутацію, – зауважив якось Прем’єр.

Янукович веде свою гру у великій політиці за іншими правилами, орієнтуючись на інші принципи... Учитися багато чому і – щоденно. Щоб використати шанс, який дістався йому.

Українці твердо сподіваються, що це шанс також і для них. Себто для нас. І ми його ні за яких умов в Україні нашій не повинні прогавити, адже доля посилає шанси не часто.
І Я ЗНОВУ РОЗЧАРУЮ ВІЩУНІВ

З інтерв’ю Прем’єр-міністра України Віктора Януковича

Для мене головне – залишатися самим собою“


- Як Ви думаєте, Уряду вдалося налагодити командну роботу?

- Ми знайшли системний підхід до вирішення багатьох задач. Прикладом цього є економічні показники нинішнього року. Зараз вони відносно рівні – спостерігається стабільний ріст валового внутрішнього продукту, рівня заробітних плат, пенсій і одне з головних наших досягнень – на 100% виконується бюджет, повністю профінансовані всі галузі. А за цими показниками стоять люди. Звісно, від помилок ніхто не застрахований. Ось чому дуже важливо для керівників мати команди на всіх рівнях.

Що ж стосується політичного процесу навколо наших дій, то він неминучий і я до цього ставлюсь досить спокійно. У мене і в Уряду немає іншого виходу, як працювати цілодобово. Ось наша відповідь на всі процеси. А ті, хто люблять пограти в які-небудь політичні грища – хай грають. Але вони мусять пам’ятати: паровоз іде й інших варіантів немає. До речі, про жорсткі підходи. Ми застосовуємо їх без зла. Я завжди кажу: все, що ми робимо, будемо робити з великою любов’ю. І міцно будемо тиснути декому руку – з великою любов’ю!

Я буду працювати над реформами, над іміджем держави. Робитиму все, щоб в Україні люди повірили в те, що в нас нормальна держава. І в ній можна жити. Ось це я робитиму. І за це боротимуся...

А що стосується “долі” – я в дуже жорсткі умови в житті потрапляв. І досить часто. І точно так же досить часто розчаровував віщунів, які щось там мені віщували. Я постараюсь і цього разу їх розчарувати.
У тім нагорода і втіха моя... або з Чим наш прем’єр має переспати три ночі?
Отож, завдання поставлене. А якщо воно поставлене, то буде виконане. Звичка така у Януковича – досягати мети.

Тож хай збудуться всі передрікання і пророкування гороскопа і Тигр у нашому спільному домі позбавить нас від злодіїв, від вогню і від хитрунів.

Але досягнуті результати, вважає Прем’єр, – це тільки частина шляху. Країна розвивається, ми йдемо вперед. Єдність, взаєморозуміння і взаємна довіра – велика сила. Це такий мотор, що будь-який потяг витягне.
“У житті бувають такі моменти. У мене увійшло в звичку з давніх пір і по сьогодні: якщо виникає якесь питання і треба приймати рішення, а питання бувають неординарні, досить складні, є сотні варіантів, а треба прийняти одне рішення, а в голові – калейдоскоп думок крутиться, то я можу тоді не спати навіть тижнями. День не сплю, другий, п’ятий... Починаєш крутити сто варіантів наперед, різні перебираєш... У мене є товариш (ми з ним давно дружимо), який говорить так: жодне рішення не можна приймати доти, доки три ночі ти з ним не переспиш. Особливо, якщо це стосується людської долі, групи людей, колективу. Країни, зрештою. Дружина свариться, вона вважає, що я лягаю, а вранці гляне на мене: що, не спав? Вона знає, що доти, доки у мене калейдоскоп крутиться і я не зачепився за рішення, не розкрутив його, не побачив результат, не прорахував його, я не сплю – такий я вже... А переспиш із проблемою, тоді вже й вирішуєш”.
Із розповідей синів Прем’єр-міністра України Олександра і Віктора Януковичів:

КОРР. Здається, Кеннеді якось сказав: “Не питай, що країна може зробити для тебе, скажи, що можеш ти зробити для своєї країни”.

ВІКТОР: Саме так чинив і чинить батько: для нього кожна нова сходинка кар’єри – нова можливість зробити щось більше для народу. І, повірте, це не слова, це мета і смисл його життя.



КОРР. Згадайте, будь ласка, який-небудь випадок, епізод, який би найяскравіше характеризував ваші стосунки з батьком.

ОЛЕКСАНДР: Що сказати? Може, мисливський епізод? Для мене полювання – світанки на природі, заходи сонця, багаття, мисливські собаки, крик фазана, вранішній туман. Я, ще маленький хлопчик, іду вслід за батьком (на мене чобіточки гумові ледве найшли, скільки там, років вісім було, ще не займався полюванням, звичайно, але до всього доходив) і бачу спереду чоботи батька. Сильна, вольова, цілеспрямована людина йде попереду. Власне, його постать ми, сім’я, і спостерігаємо попереду всі тридцять років.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал