Валентин Чемерис Загадка Віктора Януковича Спроба дослідження



Сторінка1/12
Дата конвертації01.12.2016
Розмір0,97 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12



Валентин Чемерис
Загадка Віктора Януковича
Спроба дослідження
Для хлопчика, який виріс під шахтним териконом, не було іншого шляху, аніж робити себе самому. Батько з матір’ю дали мені головне – життя. Від батька, а він був простим робітником – машиністом паровоза – я, мабуть, успадкував здатність працювати цілодобово, поважати будь-яку працю і людей, які працюють, не боятися труднощів. Батько і поговірку любив, що, між іншим, стала і моїм кредо на все життя: “ОЧІ БОЯТЬСЯ, А РУКИ РОБЛЯТЬ”.

Віктор Янукович, Київ, 2004 рік

...Ні, ні, що б ви не говорили, а в історії стрімкого державного злету Віктора Януковича щось ... не так. В крайньому разі не все так просто. Відчуваю, що тут криється якась таємниця, що її ви старанно приховуєте. Бо як це – син робітника, простий хлопець з донецької глибинки, не маючи руки, що її в просторіччі називають волохатою – і раптом ... такий феноменальний, прямо фантастичний злет! Ні, ні, не затуманюйте нам мізки красивими словесами про те, що, мовляв, Янукович, як американці кажуть, – людина, яка сама себе зробила. Янукович – чийсь протеже, улюбленець долі. Га? Бо як же пояснити такий його злет: 1976 рік – перша керівна посада. Директор якоїсь там автобази в якомусь там Єнакієвому, а вже у 2002 році – Прем’єр-міністр України. Глава її Уряду. Відчуваю, що тутечки щось не так. Тут є нерозгадана досі загадка Віктора Януковича. То яка вона, га? Можете ви підняти завісу і поділитися нею з простим народом, до якого я відношу й себе?

З листа Н.Павленко, м.Полтава.
усе купиш – лише тата й мами ні...
У 1950 році на Донбасі, в одному з робітничих висілків в сім’ї машиніста паровоза та медсестри народився хлопчик, якого нарекли Віктором.

Невдовзі він уперше в своєму житті вимовить найголовніше слово людства: МАМА. І пролепече його, роблячи свої перші самостійні, правда, ще не зовсім тверді і впевнені кроки. Як потім виявиться: на планеті Земля, Україна, Єнакієве. Виселок Жуківка, що біля шахтного терикону.

І раде хлоп’я буде – аж-аж!

І мама, оповита почуттям відради й утіхи, наче празником в ту мить осяяна, підхопить сина на свої такі теплі і такі надійні руки, що здадуться йому крилами (і потім все життя руки мами здаватимуться йому крилами) – щаслива, усміхнена.

Молода і гарна.

Ледь-ледь Віті виповнилося два роки, мами не стало. А було їй тоді лише двадцять сім неповних весен...

Згодом батько, аби не бурлакувати самотиною, одружиться вдруге, але, як водиться, відносини з мачухою не складуться – хлопця виховуватиме бабуся. ”Сиротинка ти моя”, – зітхатиме жалісно.

В народі кажуть: без батька, але з матір’ю, дитина напівсирота, а ось при батькові, але без рідної неньки – дитина вже кругла сирота. З новою сім’єю батько житиме в хаті, а синок його від першої дружини з бабусею по сусідству – у флігельку. Але, коли через роки та роки мачуха помре, він поховає її з належною шаною і поставить їй пам’ятник.

А щодо мами....

“Про маму розмова особлива, – якось поділиться він сокровенним в одному зі своїх інтерв’ю. – Здавалося б, я її і пам’ятати аж ніяк не міг – занадто малим був. А ось живе вона зі мною все життя – і в радощах, і в горі. Повірте – це не красива фраза. До мами я звертаюся перш за все за допомогою в найтяжчі хвилини життя. До неї я спішу за прощенням, коли в чомусь помиляюсь, коли їсть совість за неправедний вчинок”.

І це справді не порожні слова, мовлені не заради красивості. Мине декілька років, і мама з того світу, як тільки він звернеться до неї, порятує сина...

Це дехто пізніше нарече єнакіївським чудом – мабуть, так воно і є. Звідтоді він не раз і не двічі повторюватиме десь вичитані рядки поета Сосюри, до речі, земляка:



І матуся моя усміхнеться мені,

Моя мила далека мамуня...

Правду кажуть люди: усе купиш – лише тата й мами ні.


В КРАЮ СИНІХ ТЕРИКОНІВ
Це колись так називали – в піснях, звичайно, бо реальна дійсність завжди була – і є! – дещо іншою – Донеччину (і ширше – Донбас): край синіх териконів. Гігантських конусоподібних насипів порожньої породи на поверхні землі біля шахти, копалень – принаймні, так їх тлумачать словники. (Поети ж порівнюють їх ще із шоломами прадавніх велетів). Діючі – рудувато-чорні, синіми вони бувають тоді, коли під дією своєї колосальної ваги у них починається самозагорання решток вугілля в породі. І тоді здалеку вони й справді сині – гарні в поезії, але небажані в прозі життя, бо чадять жахливо, отруюючи повітря чи не усіма газами – сірководнем в першу чергу. Це головний біль шахтарського краю і як його спекатись – над цим давно працюють в шахтарській столиці. У цій степовій області південно-східної України зустрічаються майже всі елементи таблиці Менделєєва. До речі, Дмитро Іванович Менделєєв, який свого часу займався питанням розвитку кам’яновугільної промисловості в Донбасі, побувавши в краю синіх териконів, що швидко перетворювався на потужний промисловий регіон, записав у своєму звіті (ці рядки стали навіть написом герба області):

“Недавня пустеля ожила. Успіх повний. Можливість доведена справою”.

На Донеччині зосереджені всі марки кам’яного вугілля, до всього ж басейн є головним постачальником коксохімічної сировини для республіки і водночас проблемою для України. За 200 років його промислової розробки видобуто близько 8 млрд. т, а запаси, що лишаються в надрах, оцінюються в 90 млрд. т, і можуть задовольнити потреби України на багато десятиліть.

Сьогодні Донеччина – це 4,7 мільйона мешканців (11 відсотків населення України) , з них у містах проживає 90 відсотків, густота населення чи не найбільша в державі – 178 осіб на 1 кв. км. В усьому ж іншому – попри свої відмінності – це така ж Україна, як і всюди. І там теж, як і по всій Україні, росте черешня в мами на городі, і там теж живуть слов’янки кароокі й чарівні, з яких пишуть ікони. І там теж залюбки ходять “де трави похилі, де зорі в ясній далині”, і там теж “і карії очі, і рученьки білі ночами насняться...” Кому? Та всім, хто не просто молодий, а вічно серцем молодий. А донеччани (особливо донеччанки) всі такі. І все ж, крім усього, Донеччина ще й край, справді несхожий на інші регіони.

Крім вугілля, Донеччина – це ще й Запорозька Січ. Кальміуська паланка була свого часу в січовиків найдальшою південно-східною паланкою Війська Запорозького низового на пограниччі з Військом Донським з одного боку, і кочовищем ногайських татар ( та ще і з Кримом) – з другого.

А ще ж Донеччина сьогодні – це електроенергія, чавун, сталь, прокат чорних металів, домни та сталеплавильне обладнання, металургійні заводи, побутові холодильники, сіль, харчова продукція, хліб, газ, мінводи і багато-багато іншого. І, звичайно ж, як прийнято в подібних випадках казати, люди – наше найбільше багатство. Перефразуючи відомий шлягер “я не розповім вам про всю Одесу”, бо, мовляв, Одеса, “дуже велика”, так ось я не розповім вам про весь Донбас, бо він і за Одесу більший (Старий Донбас, в межах України – 33 тисячі, Великий Донбас – 60 тис кв. км), як і про його людей (а всі вони варті і пісень, і романів, і, головне, доброго слова), а ось про одну людину... А чому б і ні? Тим більше, вона чи не найповніше віддзеркалює край синіх териконів і всієї таблиці Менделєєва, про ту людину, яка без перебільшення є великим сином шахтарського краю.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка