Тема. Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі



Сторінка4/5
Дата конвертації09.01.2017
Розмір0,82 Mb.
1   2   3   4   5

2. Корейська війна.

3. Китайсько-американські відносини.

Якщо господарем Далекого Сходу між першою і світовою війною була Японія, яка мала і вплив і колонії, то після другої світової війни ситуація змінилася. Найбільш реальною і перспективною країною цього регіону стає Китай. На той час в Китаї сформувалось дві основні реальні впливові політичні сили. Правляча партія Гоміндану на чолі з Чан Кай Ші і так звані націоналістичні сили, а потім перетворились в Комуністичну партію Китаю на чолі з Мао Цзедуном. В період японської окупації комуністична партія Китаю контролювала так званий “особливий район Китаю”. Всі сили напротязі другої світової війни і зразу після неї підтримувалися СРСР. І вступ СРСР в війну за умовами Ялтинської домовленості підсилював вплив китайської компартії.

Перед СРСР проблема вибору. З одного боку він ішов на виконання ялтинських домовленостей. З іншого боку як і в Європі СРСР намагався встановити контроль над Китаєм. Але в перші післявоєнні роки китайська компартія не була прорадянською. І тому СРСР займав доволі виважену позицію. Більш того в серпні 45 року Китай підписує договір з Радянським Союзом про дружбу і союз. Після закінчення Другої світової війни Китай – фактично розпочинається громадянська війна. І ось тут в умовах війни проти якої виступали і США і СРСР. І Мао Цзе Дун змушений був переглянути свої відносини з СРСР. До сьогодні вказівки Мао Цзе Дуна по веденню партизанської війни і сьогодні на озброєнні в деяких країнах Латинської Америки. Компартія Мао Цзе Дуна була впливовою не тільки в політичному а й в військовому плані. В 45, 46 роках не було багато техніки щоб перекидати війська. Національна визвольна армія Китаю Мао Цзе Дуна проходила втричі більшу відстань, ніж гомінданівська армія. Вони рухалися на ношах. Двоє людей несуть третього який спить і фактично без відпочинку.

В 49 році війська НВАК зайняли фактично більшу територію Китаю. США які не були готові до такого перебігу подій і вважали що урядова армія гоміндану була підготовлена. 1 жовтня 49 року в Пекіні проголошується створення Китайської Народної Республіки. Залишки гомінданівської армії змушені були тікати на острів Тайвань. Перемога китайської революції принциповим чином змінила ситуація. СРСР отримав гігантського союзника, бо навіть кількість людей була вражаючою.

Перше що робить Мао Цзе Дун якому серйозно допомогли, їде в Москву з грудня 49 по лютий 50 року. Домовилися що 14 лютого 50 року було підписано договір про дружбу, союз і взаємну допомогу між СРСР і КНР. Цей договір був дуже широкомасштабний. Існують версії, що навіть було принципове рішення зняти агентуру в обох країнах (шпигунів). При чому направленість була проголошена антияпонська. СРСР абсолютно чітко формулював свою позицію на те, що він Китай в обіду не дасть і з іншого боку може розраховувати на допомогу Китаю в Далекосхідному регіоні. Радянський Союз пообіцяв передати Китаю КВЖД (китайську східну залізницю), погодився вивести свої війська з порту Артур і 300 млн. доларів кредит під 1% річних. Тобто реально в кінці 40 поч. 50 років у США був дуже серйозний привід хвилюватися. США реально не знали як реагувати на це. Вони очікували подальші кроки.

Ситуація досить швидко продемонструвала наскільки серйозним кроком було проголошення КНР. Поряд з Китаєм була ще одна країна поділена – Корея. По 45 рік Корея була японською колонією. Під час війни з Японією Корею звільняли з двох боків з півночі і півдня і по 38 паралелі вона була розділена на момент закінчення другої світової війни. Але на той час нічого не передвіщало біди. Виникало питання під чиїм контролем буде єдиний уряд. В цей час і одна і інша сторона розпочинають базування своєї ідеології. На півночі було вибрано національний рух під керівництвом Кім Ір Сена. Всі зусилля були направлені щоб створити прорядянську адміністрацію на території Кореї. Більшість уряду були етнічні корейці з радянського союзу. Створюється армія, в якій дуже багато було радників з СРСР. Паралельно зважаючи на поведінку СРСР, США укріплюють адміністрацію на півдні. При чому було запропоновано Штатами провести єдині вибори. Північна Корея начеб то погодилася але під час проведення виборів під контролем ООН, ПКорея не допустила наглядачів на свою територію. І в 48 році на півдні було проголошено створено Республіки Корея а пізніше Корейської народно-демократичної республіки. Лі Син Ман став на чолі південної Кореї (США)

Створилося дві держави. Кі Мер Сен розпочинає формувати армію, яка повинна була бути готова на вторгнення південної Кореї. Після 49 року проголошення Китайської НР, Кім Ір Сен їде до Радянського Союзу, але Сталін в цей період не дає згоди на агресію. Але все таки Кім Ір Сен вмовив СРСР, але з тим, що основна допомога буде йти від Китаю. Кім Ір Сен отримує підтримку від Мао Цзедуна і 25 червня 50 року розпочинається операція проти Південної Кореї. Через півтора-2 тижні війська вийшли на столицю. Сен скликає Раду Безпеки ООН і пропонує резолюцію по визнанню Північної Кореї агресором. В цей час СРСР провадив геніальну політику по ігноруванню Ради Безпеки. Представником Китаю в Раді Безпеки залишався представник Чан Кай Ші. І СРСР в знак протесту не ходили на засідання Ради Безпеки. США цим скористалося і Рада Безпеки визнала Північну Корею агресором. Було вирішено направити війська ООН. 14 держав прийняли участь у військах ООН. До вересня фактично вся територія Південної Кореї знаходилася під контролем Північної але 15 вересня американці висаджують десант в районі Інчхоана. Армія Північної Кореї змушена відступити і розпочинається віддзеркалювання. З півдня на північ іде армія. І вже 19 жовтня було взято Тхенян. І вже реальна загроза існуванню Північної Кореї.

Кімер Сен звертається до Сталіна, який не бажаючи прямого втручання відсилає його до Мао Цзедуна. В кінці жовтня Мао Цзедун приймає рішення і група китайських добровольців переходить кордон з Кореєю. США розгубились. Досить швидко дійшли до 38 паралелі. З точки зору МП є агресія однієї країни проти іншої, є рішення Ради Безпеки, тобто США проводили свою операцію легально. Не дуже легально це робили Китайці. Генерал Макартур, який командував військами Південною Кореї пропонує кинути бомбу на Китай, розглядаючи це як втручання у внутрішні справи. Але вже був договір між Китаєм і СРСР і тому на всякий випадок Макартура відправили у відставку. І війна в Кореї стала війною позиційною. 38 паралель з одного боку ті, з іншого ці і 2 роки це тривало. Там загинув син Мао Цзедуна. Влітку 55 року помер Сталін і вирішили домовитися хоча б про припинення вогню. Було проведено демаркаційну лінію. Результати корейської війни були жахливі. Втрати: Південна Корея до 400 000 військовослужбовців; США – 142 000; КНДР І КНР до 2 000 000. Близько 300 радянських спеціалістів загинуло.

Війна закінчилася без переможців. Але результати зіграли на розстановку сил. Китай почав претендувати на більшу вагу в міжнародних відносинах. Поступово змінювалася ситуація після смерті Сталіна. З Хрущовим у Мао Цзедуна не склалося. Тим більше, що КНР не був молодшим братом СРСР, він мав свою вільність, свою армію. Після 56 року Китай розуміє що розраховувати може тільки на себе. І тому в 58 році Китай вводить політику великого стрибка. Одним з основних показників економічної міці країни є виплавка заліза, сталі, чавуну. Це оборона, металургія. Китай відставав у цій сфері. Мао Цзедун вирішує, що Китай всіх перегонить. Він наказує у кожному дворі поставити маленьку пічечку на якій виплавляти сталь. І весь китайський народ починає виплавляти цю сталь. Потім нова кампанія. Проблеми з їжею. Хто винен? – горобці. За кожного горобця давали десь 20 грам рису. Це не спасло китайський народ. Починається так звана культурна революція. Це не боротьба з неписьменністю, а боротьба за чистоту рядів. Створюються спеціальні органі, які повинні були розпаленим залізом вижигати ідеологію. Кун Вей Біни вкладали в голови людей ідеї Мао Цзедуна.

Китаєм зацікавилися США. На той час розуміючи, що СРСР як би там не було поступово стає наддержавою. Ціною дуже серйозних втрат але військовий і економічний потенціал не давав шансів США щоб вони задавили СРСР. І тому для США важливо було “розіграти китайську карту”. Тобто залучити на свій бік дуже впливового союзника. Що роблять США. Було очевидно що СРСР з Китаєм у найближчі часи не домовляться. Були дуже серйозні протиріччя. І в 60 роках СРСР розглядав Китай як вірогідного супротивника. США розуміючи, що друзями вони не стануть розпочинає поступово проникати до Китаю. У США існувала інша проблема – Тайваню. США не хотіли образити своїх класичних союзників. В лютому 71 року президент Ніксон озвучує бажання і готовність США встановити діалог. США сказали, що дві великі держави повинні знайти загальну мову. І поступово. “Пінг понгова дипломатія”. Перші американці, які ступили на територію Китаю були командою з пінг-понгу, які грали з китайцями в цю гру.

У липні 71? року радник президента з питань національної безпеки Кісенджер таємно приїжджає до Пекіну і зустрічається з Мао Цзедуном. США розуміли, що Китаї розглядав саме СРСР головним своїм ворогом і тому треба було для Китаю отримати заяву, що СРСР не буде блокуватися з США проти Китаю. Тобто мова йшла про збереження рівноваги. Існує три сили: США, СРСР, Китай. Блокування будь-яких забезпечує перемогу над третьою. В лютому 73 ? року Ніксон їде до Китаю. Але не в Пекін а в Шан Хаї, де підписується комюніке. Там було затверджено прогрес в напрямі нормалізації відносин між КНР і США служить інтересам всіх країн. Ось тут важливий пункт. Жодна країна не претендує на гегемонію в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Результат Комюніке: ми вас не чіпаємо і ви нас не чіпайте. Були отримані гарантії для кожної з країни. Для США це те, що Китай не буде мати справи з СРСР. Наступного року 73? знову підписується нове спільне комюніке: “Обидві країни будуть спільно протидіяти спробам будь-якої держави встановити світове панування”. В 71 році представник КНР зайняв місце в ООН (Рада Безпеки). На кінець 60 початок 70 років структура трохи змінюється. Отримавши таку підтримку Китай розпочинає самостійну гру. З’являється теорія трьох світів. Мається на увазі що весь світ поділяється на дві наддержави США і СРСР – це перший світ. Другий світ – це розвинені європейські капіталістичні і соціалістичні країни. І третій світ – країн, що звільнилися і ось лідером цих країн претендував бути Китай. І в рамках цієї концепції і США і СРСР були на одному щабелі для Китаю. Основне завдання Китай бачив створення ситуації для керування третім світом.

В середині 70 років Китай стає реальним центром сили, з яким змушені були рахуватися і СРСР і США не без допомоги і тієї і іншої країни. Намагалися розіграти власну карту, а Китай розіграв всіх.


Міжнародні відносини в південній Азії.

В результаті антиколоніальної боротьбі на карті світу з’являється Індія. І зразу після утворення двох держав Індії і Пакистану виникає проблема Кашміру. Це одне з князівств, яке саме повинно було вирішувати свою долю, чи приєднатись до когось чи залишитись самостійними. Населення там в більшості було мусульманське і спочатку в 47 році магараджа Кашміру проголосив незалежність. В жовтні Пакистан розпочинає війну про приєднання. Магараджа звертається до Індії за умови що Кашмір приєднається до Індії. Розпочинається перша індо-пакистанська війна яка тривала до 1 січня 49 роки, коли були поділено Кашмір.

Ще одна проблема для Індії – проблема португальських мореплавців, які застолбили територію Індії.

Було три території: Гууа, Діу, Даман. В 55 році Португалія оголосила ці території провінціями Португалії. Індія розриває відносини з Португалією і заручившись підтримкою місцевого населення вводить сюди свої війська. Португалія поскаржилася в Раду Безпеки. Але отримавши підтримку інших країн Індія отримала ці території в подарунок.

Загострюються відносини між Індією і Китаєм в кінці 50 років. Виникає територіальна проблема. Колись не дуже чітко були прописані кордони і до 50 років цієї проблеми не було. Але Китай розпочинає будувати стратегічна каракорумське шосе і як вважала Індія, воно проходило по індійській території.

Країни Африки в міжнародних відносинах.


  1. Завоювання незалежності країнами Африки в кінці 50-х, на початку 60 років;

  2. Створення організації Африканської Єдності;

  3. Боротьба Алжиру за незалежність. Евіанські угоди.

  4. Конголезька криза.

  5. Громадянська війна в Нігерії 67 року.

В Африці 2 країни не були колоніями (Ліберія, Ефіопія). Зараз в Африці 57 країн. В 51 році незалежність отримує Лівія скидуючи мандат; 56 рік – Судан, Марокко, Туніс, 57 – Дана, 58 рік – Гвінея. 60 рік – рік Африки, незалежність отримали 17 країн. Безумовно кінець 50-початок 60 років – значний період холодної війни і Африка теж стала регіоном де зіткались інтереси наддержав. Але на той час СРСР робив тільки перші кроки в Африці. В СРСР не вистачало коштів. Підтримка національно-визвольних рухів це дуже недешева справа. І тому майже всі процеси ішли під контролем Заходу. Краще дати самому незалежність ніж потім отримати головну біль, коли африканці самі захочуть взяти владу в свої руки. Тому спочатку цей процес ішов досить спокійно.

Але африканські країни, які в основному не в боротьбі отримали цю незалежність зразу ж після того як стали незалежними починають для себе вирішувати значну проблему – проблема інтеграції Африки. Намагання створити якщо не єдину африканську країни, то хоча б міжафриканську організацію. Перші спроби – 58 рік – в Акрі перша всеафриканська конференція – 8 країн. В 60 році друга конференція в Адісабебі. Основні завдання цих конференцій – це ліквідація колоніалізму і забезпечення миру. Вирішальна роль в інтеграційних процесах – найбільш впливовим Квамен Трума (лідер Гани). Як завжди зразу ж виникли проблеми хто головніше. Чия програма краще. І в 60 році, коли вже 17 країн стали незалежними відбуваються сепаратні процесі (одна група країн збирається в одному місці і проголошує свою програму, інша – в іншому). В жовтні 60 року в Абіджані збираються наступні країни: Дагомея (зараз Пінін), Габон, Верхня Уольта, Камерун, Конго зі столицею в бразивілі, Нігер, Сенегал і Центральна Африканська Республіка. Офіційна мета – це проблема Алжиру але розпочинається вирішення інтеграційного формування. Пізніше конференція переїхала до Бразивілю і отримала назвою Бразивільської. Тут було узгоджено принципи співпраці: неприєднання ні до якого блоку великих держав; узгоджена позиція африканських країн в міжнародних організаціях; тісна співпраця.

Інша група збирається в Касабланці: Марокко, Нана, Гвінея, Малі, Об’єднана арабська республіка + Алжирська Республіка яка не була ще незалежною але мала тимчасовий уряд і Лівія. Ці країни приймають Касабланську Хартію. Все приблизно те ж саме. 2 роки проіснувавши окремо і нічого не добившись лідери країни Африки зрозуміли, що таким чином, якщо розрізнити всі африканські країни, то протистояти заходу не буде можливості.

Зібравшись спочатку неофіційно а потім в травні 63 році на 3-й всеафриканській конференції країни створюють першу організацію (Організація Африканської Єдності), яка об’єднала всі незалежні держави. День підписання Хартії ОАЄ 25 травня відмічається зараз як день Африки. Формально лідера не обирали. Але самою впливовою фігурою був Квамен Трума (лідер Гани), який запропонував створити ефективний союз, який поступово стане федерацією, який повинен проводити єдину зовнішню політику, єдину оборонну політику, єдине громадянство, єдину валюту. Але це буля ілюзія. Було дуже багато країн між самими країнами. І вирішили трошки змінити ситуацію. В Хартії ОАЄ було проголошення координування співпраці африканських держав; захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, знищення всіх видів колоніалізму в Африці і розвиток міжнародної співпраці. На цих принципах ОАЄ досить плідно працювала багато років.

В основному всі країни отримували незалежність. Але були країни, які вибороли свою незалежність. Однією з цих країни був Алжир. У другій половині 50-х років Алжир являв собою колонію Франції, на території якого жила досить значна кількість французів, які відігравали неоднозначну позицію. Вони з одного боку були зацікавлені в тому щоб країна була колонією а з іншого, щоб менше залежала від Франції. Фронт визволення Алжиру у другій половині 50х років розпочинає спочатку політичну а потім і озброєну боротьбу. В травні 58 року останній прем’єр-міністр Четвертої французької республіки із-за неуспіхів у цій війні з Алжиром змушений був піти у відставку. Саме тоді виникає криза у Франції, результатом якої стало створення 5-ї республіки і до влади приходить Генерал Де Голь з досить широкими повноваженнями, бо Франція стала президентською республікою.

Генерал де Голь наголоджує відносини з сусідами Алжиру (Мароко, Туніс) і виводить свої війська з цих країн натякаючи на те що з францією можна домовлятися. В вересні 59 році фронт національного виозволення Алжиру створює тимчасовий уряд. Цей уряд звертається за допомогою до Москви і Пекіну. Це безумовно підштовхнуло Де Голя до більш рішучої позиції. В 59 році зразу ж після створення уряду він пропонує цьому уряду досить цікавий вибір. Що ви хочете? Чи незалежність, чи інтеграцію (союз) з Францію, чи асоціацію з Францію (щось приблизне до федераці). Він запропонував: сьогодні ми припиняємо військові дії, напротязі 4 років ви вирішуєте. Тут насторожилась біла община Алжиру бо їх було менше. В січні 60 року французьке населенне Алжиру організує заколот але Де Голю досить швидко вдалося придушити цей заколот. В грудні 60 року в рамках ООН було прийнято спеціальну резолюцію по Алжиру, бо збройна боротьба продовжувалася – Право на самовизначення і незалежність. Знову ж таки біла община не погоджується і новий заколот в 61 році. Спроба організувати замах на самого Де Голя.

Де Голь розуміє, що треба щось вирішувати і в травні 61 року в місті Евіан (на кордоні між Швейцарією і Францією) розпочинається конференція з Алжирського питання. спочатку були такі обміни думками. Замах був після першої частини цієї конференції. І друга частина відбулася в березні 61 року. 18 березня було підписано евіанські угоди. Було підписано угоду про припинення вогню. Було домовлено, що в Алжирі пройде референдум. Після того, якщо населення проголосує за незалежність напротязі трьох років Франція виводить свої війська і залишає на 5 років аеродроми в тренду і на 15 років бере полігон для випробовування атомної зброї. З цим Алжир погодився. І 3 липня 62 року Алжир став незалежною країною.

Ще з однією країною пов’язані кризові події – з Конго зі столицею в Кіншаса. З 1908 року ця територія була бельгійською колонією. Це була і залишається дуже багата країна (алмази, уран, мідна руда). Народу там було близько 13 млн аборигенів і близько 100 000 бельгійців. в кінці 50-х років з’являється національно-визвольний рух і в бельгійському Конго. Виникає питання хто головніше. Існує дві течії: Конголеський національний рух на чолі з Патрісом Лумумбую і Асоціація народів Баконго (на чолі з Жозефом Касавуб). Після того, як ці рухи оформились і на якийсь період об’єднались Бельгія зрозуміла що краще відступити. В 60 році в Брюселі проходить конференція щодо розвитку подій після отримання незалежності Конго. В травні 60 року проводяться вибори. Президентом сатє Касавуду, прем’єр-міністром – Лумумба. Основне питання було – відсутність єдності між племенами, людьми, економічними станами. На другий день після оголошення незалежності солдати Конголезької національної армії розпочали бійку за воєнні звання. Країна не була підготовлена до незалежності. 90% кваліфікованих кадрів були бельгійці і коли вони поїхали країна стала паралізованою. Розпочинається безладдя. Бельгійці приблизно прорахувавши цей розвиток подій кидають своїх парашутистів на Леопольд Вілль і Елізабет Віль, щоб уникнути громадянської війни, але формально це було збройне втручання.

Був такий Моріс Чомбе знайшов багату провінцію Катанга і проголосив її незалежною. Багата країна в центрі Африки – як же західним країнам не скористатися. І поступово і Захід і СРСР. СРСР вирішив підтримати Патріса Лумумбу. Розпочинається економічна допомога, радянські радники. Невелика допомога але це був президент. Пекін засуєтився. США як розумна країна, розуміючи що щось там трапилось і йти війною на бельгію недоречно, Ейзенхауер звертається до ООН і Рада Безпеки приймає резолюцію про направлення в Конго військ ООН. Ситуація знаходилася на порозі громадянської войни. І ці сили (“блакитні шоломи”) висаджуються Конго (20 тис. Людей). Бельгійські парашутисти повинні були вийти з країни за цією резолюцією. Але в Мандат цих сил ООН не входила боротьба з сепаратистами в Катанзі. Розуміючи що наявність 20 тис людей з мандатом ООН, що Патрісу Лумумбі ловити немає чого, він звертається з прямим проханням про допомогу до СРСР. Прохання: перекинути війська в провінцію Катанга, щоб приборкати сепаратистів а потім видно буде. СРСР перекидає 20 транспортних літаків, 100 грузовиків.

Тут наполітичну арену виходить ще одна постать Мобуту – начальник Конголезької армії. І Мобуту підтримує Касавуду, тобто президента.

І Лумумба розуміє, що 20 літаків це добре але ситуація не на його користь. Досить швидко його арештували і пізніше його було розстріляно. Прихильники Лумумби продовжували боротьбу. Трошки пізніше в 61 році трапилася ще одна подія, яка ще більше заплутала ситуацію. Під час інспекційної поїздки загинув ГенСекретар ООН Ган Хамершельд. Ситуація: є країна, яка знаходиться під загрозою громадянської війни; є війська ООН, які підтримують одну з сторін. В цей час до влади приходить в США Джон Кенеді. Він приймає рішення втрутитися в Конголезькі справи, щоб вирішити проблему сепаратизму. За підтримки США проходить дві наступальні операції військ ООН і проблема в Конго була вирішена. Країна уникнула громадянської війни. Леопольдвіль – столиця було переіменовано в Кіншасу. Але для того, щоб зробити на домовленості між племенами Касавуду запрошує до уряду Чомбе. По 65 рік Чомбе очолював уряд Конго але є ще Момуду. Він чекав свого часу. В 65 році Момуду було обрано президентом Конго. Закінчує всі проблеми з сепаратизмом, з загрозою громадянської війни. Переіменовю країну в Заїр. І хазяйнує років 20. Тобто Конголезька криза була дуже показовою, що це модель типового розвитку постколоніального в Африці, це зіткнення Заходу і СРСР і третій результат – це не повна готовність війська ООН вирішувати проблему захисту миру. Це був перший фактичний крок і він був не досить вдалий. Але на помилках навчаються.

Ще одна країна де не все було гараз (найбільша, найвпливовіша) – Нігерія. І схема абсолютно та ж сама. Було знайдено нафту, з’явилися гроші, але до народу вони не доходили. Лідер сіхдної провінції Біафра звали його Оджукву заявив, що він президент окремої країни Біафра. Все було б нічого але 90% нафти були саме в Біафрі. Спочатку спробували провести переговори. Оджукву відмовився. Він напряму почав продавати нафту. Західним країнам без особливих претензій хто там буде, нафта йде собі. Центральний уряд розпочинає військові дії. США підтримують сепаратистів, бо трішки нафту дешевше продавали. Великобританія займали позицію і там і там. Але більшість африканських країн підтримали федеральний уряд і це стало вирішальним фактором. В вересні 67 року проходить асамблея глав держав і урядів ОАЄ і одностайно було прийнято резолюцію по боротьбі з сепаратизмом. Ні США ні Великобританія не ризикнули виступити проти. Розпочинається наступ на війська Оджуку і в 70 році сама Біафра як окрема країна перестає існувати.

Тобто 50-60 роки поступово Африка стає як самостійним суб’єктом міжнародних відносин. З іншого боку розпочинається процес поділення Африки на сферу інтересів. Розпочинається втручання, спроби впливати на процеси в цих країнах. І Африка поступово стає аргументом в холодній війні.

Міжнародні відносини в Латинській Америці.


  1. Посилення позицій США в ЛА після другої світової війни.

  2. Пакт Ріо-де-Жанейро, створення організації американських держав.

  3. Карибська криза.

Після другої світової війни Латинська Америка була чи не єдиним регіоном де США почували себе абсолютним господарем. В листопаді 45 року доктрина Ларетта (уругвайський міністр ЗС). Згідно неї, якщо на будь-яку країну америки буде здійснено напад, то всі латиноамериканські країни єдиним фронтом дадуть відсіч. Мова йшла не тільки про агресі, а якщо будуть порушені права людини і принципи демократії.

Наступним кроком по утворенню вже юридичного контролю був законопроект Трумена 46 року про стандартизацію озброєння, уніфікацію навчання і організацію армії. Тільки США експортують свою зброю, навчають людей, постачають боєприпаси. Це абсолютна прив’язка до єдиної країни.

Наступний крок 47 рік – проходить міжамериканська конференція по забезпеченню миру і безпеки на американському континенті. Проходило це в Ріо-де-Жанейро. В результаті роботи конференції було створено пакт Ріо-де-Жанейро – військово-політичний союз. Зміст: якщо хоча б на одну країну Америки буде здійснено акт агресії, то всі країни повинні йти їй на допомогу. Всі країни, окрім двох погодилися з усіма пунктами. Мексика і Аргентина відхилили вимогу про автоматичне застосування збройних сил, тобто уряди вирішують чи треба це робити чи ні. В 48 році проходить дев’ята міжамериканська конференція в Боготі, де було створено Організацію Американських Держав. Це суто політична організація. В рамках ОАД (штаб-квартира в Вашингтоні) було створено Консультативний комітет оборони. США здавалося це не досить для повного контролю і тому після підписання США підписують двосторонні акти з більшістю латиноамериканських країн (пакти про взаємну військову допомогу).

На початку 50-х років у США з’явилася можливість перевірити як працює цей механізм. В Гватемалі трапився переворот. Уряд Гватемали націоналізує землі компанії Юнайтед Фрут. США щоб не своїми руками використовують так звану дочерню організацію – Організацію центрально-американьских держав (ОЦАД). З території Нікарагуа, на літаках фірми Юнайтед Фрут висаджуються війська на територію Гватемали. Все було чітко. Збирається конференція, приймається резолюція проти проникнення комуністичної загрози. Операція пройшла досить успішно. В 54 році президент Артенс іде у відставку. Механізм запрацював.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал