Тема. Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі


Формування світової системи соціалізму



Сторінка3/5
Дата конвертації09.01.2017
Розмір0,82 Mb.
1   2   3   4   5

Формування світової системи соціалізму;

  • Створення органів багатосторонньої співпраці країн соціалістичної співдружності;

  • Югославсько-радянські відносини наприкінці 40-х початку 50-х років;

  • Створення організації Варшавського договору;

  • Угорські події 56 року, події в Чехословаччині 68 року і Польщі 81 року.

    Після закінчення другої світової війни радянське керівництво сподівалося використати свою перемогу і створити систему держав, які підтримають СРСР. Тобто створення буфера, системи, організації соціалістичних держав. Але для того, щоб створити систему першим кроком повинно було стати створення самих держав. На кінець війни Червона Армія знаходилася на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Східної Німеччини і Східної Австрії. СРСР допомагав звільненню але не утримував своїх війська на території Югославії і Албанії. Треба відмітити що на цих територіях до другої світової війни не було розгалужених систем демократії. Тому для СРСР створення своєї моделі було більш зрозумілим саме в цих країнах. Перехід від однієї моделі авторитаризму до іншої був не дуже різким. Перші кроки СРСР по утворенню цієї системи викликали негативну реакцію на заході. І боротьба за Східну Європу була однією з причин холодної війни.

    Але перемога СРСР і неможливість впливу заходу силовими методами полегшило завдання СРСР. Перші кроки за допомогою Червоною Армією і органу наркомату внутрішніх справ. Це були світові методи. Потім поступово проходила ілюзія виборів. Треба було зробити радянські уряди легітимні, тобто спочатку створювався необхідний клімат для цього, потім відбивалися всі невдоволені, після цього провадилися вибори а потім проходило нормальне радянське життя. Останньою країною з цього перечня була Чехословаччина де процеси встановлення радянської влади закінчилися в 48 році.

    Основне завдання для СРСР створення єдиної політичної прорадянської моделі. Основні ознаки цієї моделі: культ особи; авторитарна влада; використання методів терору і підпорядкування всіх сторін життя інтересам держави (навіть приватне життя). Фактично за межами цієї системи з проряданських країн залишилася тільки Югославія. Що стосується міждержавних відносин СРСР не розглядав ці країни як рівноправні партнери. Навіть формально розрізнялися відносини СРСР з іншими країнами. Існували відділи, які керували усіма сторонами життя держави. Там був міжнародний відділ і відділ міжнародної інформації (контролював відносини з країнами Східної Європи). В усіх структурах влади існували радянські радники. У міністра фінансів в Болгарії був радянський радник. Це стосувалося всіх ведучих посад. Існувало 3 основні принципи відносин СРСР з Східними країнами:

    - соціалістичного інтернаціоналізму. Сталін казав “інтернаціоналістом є той хто неухильно сприяє посиленню радянської держави”, тобто вся діяльність присвячена інтересам СРСР;

    - принцип демократичного централізму. Мав на увазі пірамідальна структура влади, тобто є центральний комітет на чолі з Політбюро (Президія) на чолі з генеральним (першим) секретарем, після цього Пленум ЦК КПРС, потім республіканські комітети партії, обласні, районні.

    - керівна роль комуністичної партії. За 30-40 років після 17 року СРСР зумів відповідаючи своїм інтересам створити систему, яка б плідно працювала. Існувала паралельна партійна бюрократія. Є проблема освіти – є міністерство освіти. Є міністр освіти але паралельно з ним є завідувач відділом освіти в центральному комітеті ЦК КПРС і рішення, яке приймається з того чи іншого приводу треба узгодити з завідувачем відділу. І так всі державні структури. Партія контролювала будь-який процес в країні. Система номенклатури – пірамідальний характер давав можливість контролювати кадрове питання. призначення на будь-яку посаду ішло тільки за узгодженням з партійним комітетом.

    СРСР заключив двосторонні договори з усіма країнами соціалістичного табору. Вони були однотипні – розвивати дружбу, зміцнювати безпеку, вдосконалювати економічні, культурні відносини. Тобто після створення системи двосторонніх відносин СРСР поступово переходить до створення багатосторонньої соціалістичної дипломатії. Першим кроком повинно було стати створення міжнародної комуністичної організації. І після того як в 43 році за вказівкою Сталіна було розпущено комуністичний інтернаціонал комінтерн постало питання, що створити замість цього. В вересні 47 року нарад представників комуністичних партій (9 чоловік) в Польщі (Шклярська Поремба – містечко). Було створено першу післявоєнну організацію яка об’єднувала комуністичні партії Східної Європи – Комінформ. Штаб-квартира повинна була бути в Белграді, повинні були видавати єдину газету “за міцний мир за народну демократію”. Але насправді Комінформ використовувався як система контролю. Якщо виникло питання Угорщини до Румунії то вони вирішували це питання через Комінформ.

    Наступним кроком був крок спровокований планом Маршала. СРСР заборонив соціалістичним прийняти участь. В 49 (книжка – 5-8 січень) році створюється Рада Економічної Взаємодопомоги. Учасниками спочатку були Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина. Потім приєднувалися країни соціалістичного табору, соціалістичної орієнтації (Лаос, Куба, Ангола). Але з одного боку це не було конкурентом плану Маршала, але за умов соціалістичного контролю і виробництва РЕВ мала позитивну роль. Механізм, який вона запропонувала (зниження цін, відсутність митних кордонів) дав змогу використовувати невеликий потенціал. Тобто на протязі 40-х років СРСР вдалося створити механізм який здавалося міг працювати десятиліття. (Коли виникла проблема міністра оборони в Польщі, СРСР запропонував свою допомогу – призначити Маршала Ракасовського, який за походженням був поляк). Але вже на кінці 40-х років виникає головна біль у Сталіна і вона мала назву Югославія, яка з самого початку займала особливу позицію. І вона мала для себе всі підстави. Югославію звільнили самі югослави під керівництвом союзу комуністів Югославії. Спочатку проблем не було, але на якомусь етапі, коли на керівника Югославії почали давити це почало його дратувати. Вони йшли одним комуністичним шляхом, але Югославія сама хотіла вирішувати свої питання. Сталін на це піти не міг, почали давити на Югославію.

    48 рік в Албанії виникають внутрішні проблеми, які могли б спровокувати теоретичну втручання Великобританії з території Греції і Туреччини. Тіто направляє керівнику Албанії (Інвері Ходжі) пропозицію: давайте ми тихенько введемо війська в Албанію. Інвер Хаджа наябіднічав Сталіну. Він розумів що рішення розумне, але воно прийнято без поради зі Сталіним. Починається відхід від апріорної лінії Кремля. Ми теж щось вміємо робити. Наступним кроком була незгода Югославського уряду видачі на прохання даних в тому числі і секретних про Югославську економіку. З’являється телеграма Молотова – це недовір’я до радянських працівників і вияв недружелюбності. Одразу ж після телеграми СРСР відкликає частину радників і військових і цивільних. З’являється записка відділу зовнішньої політики. Югославія претендує на роль лідера на Балканах, не радиться, займається антимарксистською політикою. Представники югославської компартії запрошуються зустрітися, побалакати і підкоритися. Запропонували зустрітися в Києві. Йосип Тіто не погодився, а полетів до Бухаресту, точніше не він, а його делегація. Взнала про що мова і додому. Фактично всі відносини з Югославією були перервані. Згортається торгівля, відкликаються радники. Тобто ізоляція з боку соціалістичного блоку. В листопаді 49 року Комінформ приймає резолюцію “Югославська компартія під керівництвом вбивць і шпигунів”. Сталін не мав жодного сумніву, що існування югославського керівництва якщо не на години а на дні, він не зможе довго утримати владу. Але авторитет Тіто був великий, що країна об’єдналася навколо свого лідера і встояла.

    Після смерті Сталіна в 55 році Хрущов на чолі зі своєю допомогою поїхав вибачитися. Югославія була мостом між соціалізмом і капіталізмом. Вона зайняла вигідну для себе позицію. За рівнем життя були близько до капіталістичних країн.

    Після того, як було налагоджено відносини з Югославією, після смерті Сталіна, коли було прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до НАТО, 14 травня 55 року було підписано договір в Варшаві про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу. Його підписали Албанія, Болгарія, Угорщина, Німецька Демократична Республіка, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина. Тобто це було фактично створення військово-політичного блоку у відповідь на розширення НАТО. Було домовлено в рамках Варшавського договору створити об’єднане командування, тобто кожна країна виділяла якийсь військовий контингент і було створення командування на чолі з цим контингентом. Першим керівником був Маршал Конін. Головним договором був Політичний Консультативний Комітет. В нього входили представники на дуже високому рівні, а інколи він скликався з представників держав. Варшавський договір був укладений на 20 років з автоматичним продовження на 10 років. В 66 році з нього вийшла Албанія.

    На середину 50 років СРСР мав досить потужну, впливову міжнародну систему.

    В червні 56 року в місті Познань трапилися заворушення робочих – проблеми економічного характеру (дрібна платня). Це була фактично перша спроба підйому робочого руху, яка була роздавлена військами. Одночасно це спровокувало кризу в Компартії Польщі. 56 рік після смерті Сталіна проходять спроби реформувати відносини в самих Компартіях і тому Польщі було запропоновано, щоб партію очолив Гомулка – авторитетна людина, що постраждала від Сталінських репресій. Але це викликало застережену реакцію з боку керівництва СРСР. І тому на пленум, який був обрати керівника Польської компартії приїжджає сам Хрущов. Були проведені дуже серйозні консультації і Хрущов погодився для того, щоб зберегти вплив, щоб Гомулка став лідером. І перша спроба яка могла б спровокувати конфлікт була розумно розв’язана. Хрущов пішов на компроміс.

    Але в Угорщині ситуація була більш складною. Командував тоді Ракоші – кращий учень Сталіна. Разом Ракоші прем’єр-міністр був Імре Надь. Погляди цих двох людей не збігалися. Ракоші був консервативним сталінським послідовником. Імре Надь спробував змінити політику абсолютної залежності політики залежності від СРСР. Ракоші зняв з поста прем’єр міністра Імра Надя. СРСР знімає Ракоші і на його місце стає Гере.

    В жовтні 56 року в Будапешті починаються заворушення (студентська демонстрація). Спочатку вимоги студентів носили реформаторський характер. Через день повсталі захоплюють радіо, телеграф, телефон. ЦК Компартії Угорщини вирішує поновити Імра Надя на посту прем’єр-міністра, але паралельно Гере оголошу події контрреволюційними, пропонує розійтися. Одночасно звертається з пропозицією СРСР ввести війська в Будапешт. Туди прибувають Мікоян і Суслов щоб вивчити обстановку. Починається фактично громадянська війна. Працівників органів держбезпеки страчували на вулиці. СРСР приймає рішення ввести війська в Будапешт. Тим більше Імра Надь називає ці події демократичним рухом. Проголошує розпуск військ, проголошує амністію і починає формувати нові збройні сили. Тому реакція СРСР була адекватною. СРСР водить свої війська, обирається перший секретар. Імра Надь вибрав невдалий момент, бо в США в цей час проходили вибори і їх не стосувалося що робиться в світі. 23 (в книжці – 24 жовтня) жовтня операція “вихор” 9 дивізій входять в Угорщину а потім ідуть на Будапешт. В ході цієї операції загинуло 4000 угорців і 760 солдат-офіцерів СРСР. Імра Надь сховався в Югославському посольстві. Але йому пообіцяли залишити життя, він вийшов, його схопили, відвезли в Румунію і після суду стратили.

    Втручання СРСР зупинило громадянську війну. Наслідку були б більш складними, якщо СРСР не втрутився.

    Ситуація була принципово іншою в Чехословаччині 68 року. коли Чехословаччина спробувала абсолютно мирним шляхом провести мирні реформи під назвою соціалізм з людським обличчям. Був нормальний процес, який не відходив від соціалізму. Але це було питання ідеології і тому СРСР безпідставно вводить війська Варшавського договору в Чехословаччину. Чехословацький народ фактично не спричинив опору, до нього звернулися керівники (президент), (студент Ян Палах здійснив самоспалах в якості протесту). Якщо 56 рік Західні країни проковтнули, після 68 року і було зрозуміло що СРСР не зупиниться на використанні сили.

    З’являється доктрина Брежнєва. Два блоки цієї сторони. Це доктрина обмеженого суверенітету для східних країн. З іншого боку це фактичний поділ країн Європи на сфери впливу. Західні країни погодилися: ми не втручаємося в ваші відносини, а ви не втручайтеся в наші.

    Міжнародні відносини на близькому сході після ІІ світової війни.


    1. Створення держави Ізраїль;

    2. Суецька криза 56 року;

    3. Шестиденна війна 67 року;

    4. Арабо-ізраїльська війна 73 року або війна Йом-Кіпур.

    5. Кемп-девідські угоди.

    6. Індіфада (повстання палестинців).

    7. Ірано-Іракська війна.

    8. Кіпрська проблема в міжнародних відносинах.

    Територія Палестини до першої світової війни знаходилася під контролем Туреччини. В липні 17 року коли стало зрозумілим що Туреччина у складі Союзників Німеччини у першій світовій війни для неї неминуча поразка Каїн Вейцман звертається до кабінету міністрів Англії з проханням визнання Палестини як національного культурного осередку єврейського народу. 2 листопада 17 року з’являється Декларація Бальфура. Лорд Бальфур направляє Рочшельду (євреєм за походженням) документ, в якому повідомляє що англійський уряд погоджується на створення такого осередку. Це був перший крок. В 18 році Британські війська розбивають Турок і Великобританія отримує мандат від Ліги Націй на управління Палестиною. І між першою і другою світовою війнами починається імміграція євреїв. Перед другою світовою війною англійці намагалися обмежити еміграцію. Після катастрофи під час другої світової війни коли загинуло дуже багато євреїв зупинити цей процес було неможливо. Араби, які проживали на території Палестини були не дуже задоволені з цього приводу. Це була міна заповільненої дії.

    Після другої світової війни з’являються Збройна організація ЕЦЛ і організація ЕХИ – борці за волю Ізраїлю. Ці організації розпочинають військову боротьбу проти Великобританії. Виникають серйозні сутички у євреїв з арабами. Великобританія приймає рішення піти з того регіону. Вона про це повідомляє (під час доктрини Трумена) і приймає рішення передати цю проблему в руки ООН. Найбільш послідовними прихильниками ідеї створення держави Ізраїль виступив СРСР. Сталін вже інформований про те, що на Близькому Сході існують значні запаси нафти, намагався використати всі фактори на користь СРСР. Це йому вдалося. США зайняли половинчасту позицію. З одного блоку впливове єврейське лобе з іншого боку небажання сваритися з арабами. США пообіцяли євреям державу, а арабам сказали що ніякої держави не буде. І так напротязі півроку. І в результаті всіх цих переговорів ООН приймає рішення 24 (книжка 29) листопада 47 року ГА ООН – Резолюція про розподіл Палестини на дві держави – єврейську і арабську. Поділ ішов в основному за місцями розселення. Єврейська держава – 56 % території, 42 % - араби, 2% місто Єрусалим – під контролем ООН. Ще після того як у травні 48 року закінчується мандат створюються дві держави і місто Єрусалим.

    Існує легенда неофіційна, що Сталін, коли взнав про це рішення, сказав, що в цьому регіоні миру більше не буде. 14 травня 48 року за день до закінчення Британського мандату проголошується декларація незалежності – тобто створюється держава Ізраїль (на чолі з Бен-Гуріоном). 15 травня повинна була проголосити про свою незалежність держава Палестина. Арабські країни (на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уряди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену оголосили війну Ізраїлю) 15 травня нападають на Ізраїль. Ізраїль ретельно підготувався до такого перебігу подій і тому проблем у нього не виникло. Ізраїль використовуючи підтримку і США і СРСР зумів отримати перемогу. Біля Криму базувалася повітрянодесантна девізія яка складалася з євреїв, якою командував Робінович. Вони могли вилетіти до Близького Сходу щоб допомогти браттям по крові. 20 липня 49 року Ізраїль отримує перемогу, населення якого було 650 тисяч чоловік всього.

    Арабські країни кожен анексують частину Палестини (Західний сектор – Йорданія; Сектор газу – Єгипет). Формально було заключено перемир’я. В липні 49 року розпочинаються переговори між Ізраїлем і Арабськими країнами на грецькому острові Ротос. Звідси ротоська форма переговорів (одна держава в одній кімнаті, інша в другій, а між ними – ООН). Ні про що принципово не домовилися. Війна закінчилася. Виникла проблема: 900 тис. Палестинців які жили на підмандатній території опинилися у положенні біженців. Проблема була заморожена. Деякий час саме Палестинська проблема відійшла в бік, бо з’являється інша проблема.

    Ізраїль нарощує військово-економічний потенціал. 50-ті роки Єгипет найбільший за територією і населенням виходить на перший план, тому що в 52 році в Єгипті проходить військовий заколот на чолі з організацією “вільні офіцери” на чолі з Г.А. Насером. Він розумів, що потрібно отримати серйозного союзника. Зондування до кого приєднатися до США чи до СРСР. В цей час помер Сталін, США надає допомогу Ізраїлю. Єгипет вирішує дуже серйозний економічний і промисловий крок – побудувати Асуанську греблю. Вона потребувала дуже значних коштів. Єгипет звертається до міжнародного банку реконструкції і розвитку про надання кредиту. Банк погодився за умови повного контролю над економікою країни і Єгипет повинен розірвати відносини з соціалістичними країнами. Це було занадто. На території Єгипту знаходиться Суецький канал через який проходить дуже багато суден і 85% отримує франко-англійська компанія. 26 липня 56 року Президент Насер проголошує націоналізацію Суецького каналу. Англія і Франція, збентежені, скликають у Лондоні конференцію по Суецькому каналу (серпень 1956 р.). Приїжджають США. З’являється план Далакса (Даллеса). Він пропонує створити міжнародне правління суецьким каналом за участю Єгипту. Єгипет отримує право на справедливий прибуток, з цих грошей Єгипет повинен виплатити компенсацію франко-англійській компанії. Повинна була також створитися арбітражна комісія. Це була розумна позиція але це не співпадало з планами Г.А. Насера, тим більше, що гроші вже пішли і за спиною Хрущов. Англія і Франція звертаються зі скаргою до Ради Безпеки. Ніякої реакції. Після цього вони готують операцію “мушкетер”. Вони хотіли залучити США, але там готувалися до президентських виборів.

    В цей час іде загострення ситуації в Угорщині. Тому багато союзників не вдалося привернути. Тільки Ізраїль. Починається підготовка троїстої агресії проти Єгипту. 30 жовтня 56 року починається наступ Ізраїлю на Синайському півострові. 31 жовтні англо-французькі війська висаджуються в районі Суецького каналу. Розпочинається війна. 1 листопада було скликане Засідання ООН але ні до чого не призвело. Було зрозуміло, що Єгипет не встоїть. Але тут втручається Микита Сергійович Хрущов. 5 листопада 56 року з’являється телеграма МЗС СРСР Шепілова. Зміст: СРСР готовий послати у Єгипет військово-повітряні і військово-морські сили а також застосувати ракети, чого на той час нічого у СРСР не було. Це був відкритий блеф. Англія і Франція насторожилися. Загальмувався процес. 15 листопада знову повторюються наступи і тут з’являється друга заява Радянського уряду. Послів Англії, Франції і Ізраїлю викликають вночі в Міністерство ЗС. “відповідні органи СРСР не будуть перешкоджати виїзду громадян-добровольців, які захочуть допомогти Єгипту у боротьбі”. На другий день війна закінчилася. Єгипет би програв цю війну з військової точки зору, але він отримав серйозну політичну перемогу.

    СРСР вважав суецьку кризу розквітом Радянської дипломатії. Хрущов вважав що Близький Схід вже наш. США вже обрали Ейзенхауера на повторний термін. Англія і Франція пішли з цього регіону. З’являється вакуум сили. з’являється доктрина Ейзенхауера-Далеса: США заповнюють вакуум сили і з допомогою грошей заповнюють всю цю територію собою.

    З одного боку іде політична підготовка в Єгипті. В 58 році (лютий) створюється ОАР – об’єднана арабська республіка, яка об’єднала Єгипет і Сирію, потім Ємен. Окрім цього дуже серйозна допомога йде з боку СРСР.

    На момент 67 року Насер вважає, що все готове і 22 травня 67 року Єгипет закриває Тиранську протоку (Порт Хайфа) – блокує морський порт Ізраїлю. Блокада порту – це агресія. Але формально війна не проголошувалася з боку Єгипту. Ізраїль не дуже зрадівши і розуміючи, що це чітко спровокована агресія розпочинає війну, яка ввійшла в історію під назвою 6-денна війна. СРСР заявив – ми на боці арабів. Результатом 6-денної війни була окупація палестинських (арабських) земель. Ізраїль окупував Сектор Газа, Синайський півострів, Східну частину Єрусалиму, Західний берег річки Йордан, Голландські висоти і Сірійське місце Ельунейтра. Ніхто такого не чекав. Для СРСР був шок. Насер хотів піти у відставку. Група підтримки (300 тис. Людей – зібралася щоб не ішов) і де Насер залишився. В 67 році СРСР розриває дипломатичні відносини з Ізраїлем, переходить повністю на бік арабів і розпочинає підготовку до війни. В Єгипті було розгорнуто 18 батарей, перекинуто 18 МІГів.

    На межі 60-70х років ситуація змінилася. Помер Насер. Президентом стає прем’єр-міністр А.Садат. Він хотів двох союзників. З одного боку – СРСР, з іншого боку є ще і США. Поступово відносини з СРСР погіршуються. В січні 73 року підготовка до нової війни вступає на нову стадію. Робиться загальне командування всіх ведучих арабських країн в регіоні. СРСР натякав недвомовно, що араби неготові до війни. У євреїв окрім субот є абсолютно один святий день на рік – Судний день (Йом кіпур). В 73 році він був 6 жовтня. Амаль Садат чув, що в цей день взагалі нічого робити не можна. Іудейська релігія тільки дві речі які можна робити – врятовувати людське життя і захищати батьківщину. Цього Садат не знав. За 3 години країна була мобілізована. Провідну роль зіграли США, вважали що це не по-людські. Перекинули велику кількість зброї до Ізраїля через Португалію (там була дозаправка літаків).



    Перемога знову була на боку Ізраїлю. Проблема законсервувалася. Садат вирішує зробити іншим шляхом – пропонує мирний шлях врегулювання. В вересні 78 року Садат зустрічається з прем’єр міністром Ізраїлю і вони підписують два документи: Рамки мирного врегулювання. Зміст – земля в обмін на мир. Ізраїль – ви нас не чіпаєте, ми повертаємо всі окуповані землі і залишаємося в рамках створеної ООН держави. З іншого боку існувала проблема Палестини. Біженці не погоджувалися на існування Ізраїлю. Організація Визволення Палестини на чолі вже тоді з Ясіром Арафатом виступала проти. Ізраїль, підкреслюючи що його плани серйозні передає Синайський півострів Єгипту через рік.

    Садат був застрелений під час параду в Каїрі згодом … в підручнику.



    Міжнародні відносини в Індокитаї.

    1. Проголошення демократичної республіки В’єтнам і Французька інтервенція в Індокитаї.

    2. Агресія США у В’єтнамі .

    3. Камбоджійська проблема.

    Територія Індокитаю під час другої світової війни знаходилися під контролем Японії. 2 вересня 45 року ДР В’єтнам проголошує свою незалежність. Одразу ж після нього проголосили також Лаос і Камбоджа. Скориставшись виходом Японії з цього регіону про свої старі колоніальні території згадує Франція і 23 вересня 45 року окупує північну частину В’єтнаму. Приблизно одночасно на північ В’єтнаму під приводом прийняття і контролем над капітуляцією вводяться війська Китаю і розпочинається протистояння. З одного боку В’єтнам з іншого – французька колоніальна адміністрація. Тривало до березня 46 року, коли президент ДРВ Хо Ші Мін і представники Франції уклали компромісу угоду. Французи не чіпають В’єтнам але він входить у французький союз і стане членом індокитайської конфедерації. Угоду було підписано але ні В’єтнам ні Франція не збиралися йти на реальні поступки і тому протистояння продовжувалося і в травні 46 року не без підказки Великобританії Франція визнає частину В’єтнаму незалежною територією. Ця територія мала назву Кохінхіни (південний В’єтнам) і Аннама (середній В’єтнам). Франція намагалася розділити В’єтнам і поступово встановити контроль над всією територією. Уряд В’єтнаму погоджується на створення єдиної митної системи і введення валютної системи (франку). Франція приймає цей компроміс.

    Склалося враження що війни не буде. Але були дуже різні інтереси сторін. В грудні 46 року розпочинається колоніальна війна Франції проти В’єтнаму. Півроку тривали збройні сутички. В квітні 47 року уряд ДРВ пропонує перемир’я але Франція висуває абсолютно нереальні умови (В’єтнамська армія повністю роззброюється, а Французька армія має право пересуватися по всій території і контролювати). На це Хо Ші Мін піти не зміг. Знову продовжуються збройні сутички. І Франція планує розчленити територію В’єтнаму на дві держави і шукає для півдня загального національного лідера (колишній імператор Бао Дай). В 48 році іде фактичне закріплення розділу держави на дві держави. І вже війна йде між ДРВ на півночі і Південним В’єтнамом підтримуваним Францією.

    Для перебігу подій була важлива розстановка сил. Перші післявоєнні роки були присвячені вирішенню проблем в Європі. Вже на початку 50х років СРСР визнає ДРВ і надає політичну і матеріальну допомогу. Війна продовжується (млява, реальних зіткнень небагато). На початку 50-х років на індокитайській арені з’являються США. Вони домовляються з Францією для того щоб не втратити контроль в цьому регіоні на реальну військову допомогу з боку США. Якщо в 51 році США перекривали 15% військових витрат Франції то в 52 вже 35%. США не були присутні війська але чітко зайняли позицію підтримування Франції. Маючи таку підтримку Франція розпочинає підготовку широкомасштабного наступу. З’являється план Наварра (“Одним ударом дати в’єтнамцям”).

    В Женеві розпочинають переговори між МЗС СРСР, КНР (Китай), Великобританії, США, Франції. В травні 54 року трапилася подія яка змінила розстановку сил і змушена була змінити позицію Франція. Французькі війська в районі фортеці Дьєнб’єнфу розгром Франції і вона змушена змінити свою позицію, розуміючи що вона не США, в неї є дуже багато проблем і вона вирішує навіщо взагалі нам цей Індокитай. Вона виводить війська з Індокитаю. Головна біль з’являється в США, бо саме в 54 році з’являється теорія Доміно Ейзенхауера. Якщо впаде В’єтнам то він завалить всі інші країни. Вони розуміли що далі піде втрата Камбоджі, Лаосу і так далі. Тому вони приймають рішення замінити собою Францію. За результатами переговорів в Женеві В’єтнам залишався поділеним на дві країни.

    США розглядали Женевські угоди як катастрофу для себе. Женевські угоди передбачали створення трьох держав: В’єтнам, який був поділений, Лаос і Камбоджа. На півночі територія В’єтнаму контролювалася прокомуністичним режимом Хо Ші Міна. На півдні американці ставлять Нго Дінь Зьєм. США планують використовувати цей режим в боротьбі проти Північного В’єтнаму. У В’єтнамі працювало біля 1,5 американських цивільних радників і близько 1000 військових. Після перемоги на виборах Джона Кеннеді він каже Південний В’єтнам це наше дитя і ми не можемо його кинути.

    В першій половині 60 років склалася ситуація коли США навіть якби не були зацікавлені у В’єтнамі змушені були підтримувати своє реноме. США змушені були напрягати ситуацію в цьому регіоні. І саме на початку 60 років не дуже складалися відносини між СРСР і Китаєм. США вирішують, що склалася дуже вдала ситуація коли граючи на протиріччі між СРСР і Китаєм можна силою перевести ситуацію на користь США, що вони і спробували зробити. Тим часом Північні В’єтнамці окрім того, що встановили досить жорсткий режим на півночі, створили підпільні організації на території півдня. Створюється національний фронт звільнення південного В’єтнаму в 60-му році і починається збройна боротьба вже на території Південного В’єтнаму. Тобто на початку 60 років і північний В’єтнам проголошує свою ціль – створення єдиної республіки. США в першій половині 60-х років намагалися вирівняти ситуацію за допомогою самих в’єтнамців. Плани були такі. Спочатку завдати поразку національному фронту, потім звільнити країну від влади демократичної республіки і зробити в’єтнамців щасливими. Але ініціатива була чітко в руках Хо Ші Міна.

    В той же час внутрішня ситуація в США теж змінювалася. Після карибської призи “яструби” шикають Кеннеді а потім Джонсона, чого ми чикаємося з цими вузькоокими. Тейлор був призначений послом у південному В’єтнамі. Він виступав за пряме збройне втручання США у В’єтнамі. Залишалося чекати нагоди, коли почати ці збройні сутички. Влітку 64 року розвідувальний корабель “Меддокс” було обстріляно нібито північно-в’єтнамськими катерами в Тонкінській затоці – початок серпня. Через дві дні Командиру Меддокса здалося що його збираються атакувати з боку Північного В’єтнаму і ці події ввійшли в історію під назвою Тонкінський інцидент. 7 серпня Джонсон виступає в конгресі і з’являється Тонкінська резолюція. За конституцією президент не має права оголошувати війну але за цією резолюцією конгрес дав право президенту оголошувати і вести війну.

    Розпочинається агресія США проти В’єтнаму. Активні бойові дії (бомбардування) розпочинаються в лютому 65 року. США чи спеціально чи ні розпочинають бомбардування саме тоді коли у В’єтнамі була делегація СРСР на чолі з Косигіним. Для того щоб робити бомбардування досить ефективним і регулярним потрібно було мати сухопутні війська для захисту повітряних баз. Розпочинається введення американського контингенту на територію В’єтнаму. Спочатку їх було 3,5 тис. Людей. Через 3 роки було вже 550 тис. США намагаються зробити цю експедиційну війну міжнародною і тому запрошують усе прогресивне людство прийняти участь. Були ще контингенти з Південної Кореї (50 тис), Австралії (чоловік 50), Нової Зеландії (чоловік 150) але це в основному була оборона, обслуга. Вважалося що скільки там того В’єтнаму, низький рівень озброєння. Як могли не справитися з цією країною? Воювали в’єтнамці не в’єтнамською зброєю а радянською і китайською. В середині 60 років виявилися протиріччя між Китаєм і СРСР. Розумні В’єтнамці користуючись цими протиріччями отримували допомогу і від тих і від тих. Ішла конкуренція, хто більше дасть і хто матиме більше контролю. Ситуація зайшла настільки далеко, що зворотного шляху не було і основна скрипка належала СРСР. І тоді Китай заборонив перевозити радянську зброю через територію Китаю.

    Кожен день була пропаганда у СРСР. По дуже близьким даним один день війни у В’єтнамі в найбільш напружений період обходився СРСР в 1 млн. карбованців. За даними СРСР 65% військової допомоги В’єтнаму були радянськими. А взагалі 80% (продукти, збіжжя, топливно-мастильні матеріали). Війна йде, американці гинуть і зрозуміло що це не дуже влаштовує американську суспільну думку. Тим більше, що в кінці 60-х років зіткнулися з проблемою що союзників у них в Європі в цьому питанні вже немає. І навіть Франція президентом якої був Де Голь і заявив що потрібно встановити якнайшвидше мир. Італія підтримала Де Гоя, ФРН теж. В Америці розпочинаються демонстрації. В 68 році опитування показувало що 55% виступало проти. Президент Джонсон повинен був з цим рахуватися. В 68 році Джонсон заявляє про те що він припиняє бомбардування території В’єтнаму і розпочинає переговори. В 68 році в Парижі чотиристоронні переговори (США, ДРВ, Уряд південного В’єтнаму і фронт національного визволення Південного В’єтнаму). ДРВ і Фронт забажали вивести всі американські війська спочатку а потім будемо розмовляти. В цей період перевибір президента США. Джонсон навіть не виставляє свою кандидатуру. Обрано президентом Ричарда Ніксона, який обіцяв, що після його обрання він закінчить війну за півроку.

    Перше що зробив Ніксон в червні 69 року – Гуамська доктрина (острів в Тихому океані) або доктрина Ніксона. Її зміст у тому, що Ніксон підтвердив, що вони не збираються змінювати своїх союзників (Південний В’єтнам), ми виконаємо всі свої обов’язки перед Південним В’єтнамом але ми будемо надавати допомогу країні, що виявилася під загрозою, яка візьме на себе основну відповідальність по забезпеченню живої сили. Тобто живу силу буде забезпечувати В’єтнам. з’являється новий термін “В’єтнамізація”. В 68 році солдати визволення національного фронту обнагліли до того, що зайняли сайгон, деякий час утримували адміністративні будівлі в тому числі й американське посольство. США буде допомагати але хай воюють самі в’єтнамці. Починається відведення американських військ і намагаються зміцнити армію південного В’єтнаму. Збройні сили південного В’єтнаму були збільшені (1млн. 50 тис). На початку 70 років стало зрозуміло, що якщо американці не змогли цього зробити то як би вони не допомагали, шансів майже не було.



    Паралельно йдуть переговори і США намагаються щось для себе виграти. 27 січня 73 року в Парижі були парафовані угоди про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі Представники ДРВ, Республіки Південний В’єтнам, США та сайгонського режиму). Вони передбачали повне припинення військових дій, американці за 2 місяці повинні вивести війська, демонтувати свої бази; контроль здійснювався силами північного й південного В’єтнаму на той момент, якими територіями вони командували (по 17 паралелі) і створювалася національна рада примирення. Обидві сторони чекали коли американські виведуть свої війська. Абсолютно було зрозуміло хто сильніший. В 75 році після виводу американських військ національний фронт визволення південного В’єтнаму (восставший народ смел ненависний проимпереалистический режим). Возз’єднання В’єтнаму було на порядку денного і в липні 76 року було проголошено єдину Соціалістичну Республіку В’єтнам. Місто Сайгон було перейменовано в місто Хошимін.

    Безумовно участь США була однією з найганебніших сторінок. На сьогоднішній день існують цифри від 52 до 56 тис, що загинули у В’єтнамі. В Вашингтоні є меморіал з вибитими іменами.

    Окрім В’єтнаму було ще декілька країн, які завдали біль міжнародний відносинам. В’єтнам прорядянський. В 75 році (2 грудня) створюється Лаоська демократична республіка.

    В Камбоджі в кінці 70 років до влади приходить фашистський (диктаторський) режим з лідером Пол Пота - Ієнг Сарі. Перше, що вони зробили – 2 млн. камбоджійців замордували. Розпочинається справжній геноцид. Партії “Червоних хмерів” намагаються створити чіткий диктаторський режим. Лідери розпочинають провокації на тему територіальних претензій до В’єтнаму. Вони домовилися про підтримку з боку Пекіну, який зайняв антирадянську позицію. Китай постачає озброєння, ДРКампучія в 77 році проголошує розрив дипломатичних відносин з В’єтнамом із-за територіальних претензій. Ситуація була вибрана класично. В кінці 70х років виникає проблема яка має назву проблема Хуацяо (вихідці із Китаю, які живуть не на території Китаю). В нашому випадку це китайці, які жили на території В’єтнаму. В’єтнам проголосивши соціалістичну орієнтацію, націоналізував економіку, завдав шкоди трьом секторам економіки, які контролювали китайці. Проблема була в банківській сфері, торгівлі, промисловість. Китайці залишились не у справ, переселяються до Китаю і штучно створюється проблема. Розпочинається передвоєнна ситуація.

    В’єтнам звертається за допомогою до Радянського Союзу. В листопаді 78 року підписується договір про дружбу і співпрацю. В’єтнам вирішив зіграти на випередженні. В грудні 78 році направляють 100 тис. експедиційний корпус до Кампучії. Китай такої наглості не чекав (наплювали в душу). Він розпочинає підготовки до війни з В’єтнамом. І 17 лютого 79 року розпочинається війна Китаю з В’єтнамом. Іде повноцінна війна. СРСР поміг В’єтнаму і вже 5 березня 79 року уряд КНР заявляє що ми виконали уставлене завдання і збираємося додому. Він не був готовий до широкомасштабної війни. Але В’єтнам не вивів війська з Кампучії.

    23 жовтня 91 року підписали угоду про врегулювання. В’єтнамці вивели свої війська і Кампучія (зараз Камбоджа) будує своє світле майбутнє.



    Міжнародні відносини на Далекому Сході.

    1.Перемога революції в Китаї і її міжнародні наслідки.



    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   2   3   4   5


    База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
    звернутися до адміністрації

    увійти | реєстрація
        Головна сторінка


    завантажити матеріал