Тема. Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі


Холодна війна, як специфічна форма конфронтації. Ідеологічні та військово-політичні чинники конфронтації



Сторінка2/5
Дата конвертації09.01.2017
Розмір0,82 Mb.
1   2   3   4   5

Холодна війна, як специфічна форма конфронтації. Ідеологічні та військово-політичні чинники конфронтації.

  • Доктрина стримування, мілітаризація США СРСР;

  • Доктрина Трумена і план Маршала;

  • Європейські та Атлантичні концепції безпеки;

  • Підготовка та заключення Північно-Атлантичного договору.

    Закінчується друга світова війна, в якій і СРСР і США і Великобританія, Франція воювали на одному боці. Але якщо об’єднуючим фактором була боротьба з більш серйозним ворогом. На момент закінчення другої світової війни СРСР як і західні країни змінюють свою зовнішньополітичну орієнтацію. На перше місце для СРСР виступає доктрина, яка була створена ще в період становлення радянської влади автором якої був Ленін. Основні положення марксистської теорії заключалися: наріжним каменем в міжнародних відносинах була ідея зміни політико-економічних формацій, тобто заміна капіталізму соціалізмом була неминучою. Тобто СРСР повинен зробити все, щоб підштовхнути “не дуже розумні народи” Західної Європи до щасливого майбуття. Другим положенням була методологія класового підходу до міжнародних відносин. Тобто класова боротьба в самих країнах західного світу, підтримана Радянським Союзом. Саме соціалістична Росія мала бути авангардом у розвитку нових міжнародних відносин. Останнім положенням марксистсько-ленінської теорії в цьому питанні була неминучість війн доки існує імперіалізм. СРСР керуючись ідеєю неминучості повинен був проводити таку зовнішню політику, яка в відповідала цій ідеї, тобто готуватись до війни.

    Саме ці положення і обґрунтували подальшу поведінку СРСР. Зараз існує тенденція особливо в засобах масової інформації і в працях істориків, що в усьому був винний Радянський Союз. Але якщо проаналізувати поведінку протилежної сторони, то вони були зорієнтовані таким же чином. Тобто знешкодити СРСР, зробити його капіталістичною країною теж шляхом насильства. І проблема співвідношення доктринальних проголошень і реальної практики була як для СРСР так і у Західних країнах.

    Основне завдання СРСР після другої світової війни, в якій СРСР був переможцем і це дало Сталіну сформулювати ідею розширення впливу СРСР, а потім розширення соціалізму. Всі країни, окрім США були дуже серйозно трансформовані в економічному сенсі другою світовою війною. Заробили тільки США. В тодішньому біполярному світі була ослаблена країна СРСР, а з іншого боку сильний в економічному і військовому плані противник США. Тому протистояння йшло саме по цій вісі – СРСР – США. В залежності від того як будуть проводити свою політику СРСР і США залежало хто переможе у цьому змаганні, хто більше перетягне на свій бік союзників.

    Якщо в перший післявоєнний рік великої конфронтації не було. Була ейфорія перемоги. Відкрита конфронтація розпочинається в 46 році. Існує дуже багато думок, з яких же подій розпочинається протистояння, чи є конкретна дата. В радянській літературі такою датою є Фултонська промова Черчилля. Але якщо проаналізувати документи СРСР і США можна зробити висновок що це трапилося раніше. В лютому 46 року з’являється “довга телеграма” Кеннана (тимчасово повірений США у радянському союзі), який сформулював основні реалії і перспективи зовнішньої політики СРСР. Наступного 47 року ця телеграма була опублікована під назвою “джерела радянського поводження”. Кенан писав “ми маємо справу з політичною силою, фанатичною думкою що з США не може бути досягнуто домовленості, що є бажаним руйнувати наш спосіб життя, щоб забезпечити свою безпеку”. На думку Кеннана СРСР тільки спить і бачить, щоб зруйнувати “імперіалістичного монстра”. Ця стаття вийшла першою. У довгих змаганнях, хто зуміє вплинути на ідеологію тієї чи іншої сторони, ініціатива була з боку США. Багато вчених вважають, що цей документ був концептуальний щоб створити першу післявоєнну доктрину – доктрину стримування комунізму.

    СРСР не довго чекав і в вересні 46 року з’являється своя довга телеграма. Приблизно теж саме але по відношенню до США. Тобто фактично було проголошено на доктринальному рівні, що головний ворог СРСР – це США. Старт був даний. Розпочинається боротьба за сфери впливу. Розуміючи, що воювати в 46 році недоречно, розпочинається боротьба за сфери впливу в Європі. Першими країнами, які розглядались були Туреччина і Греція. Тому що, скажімо країни майбутнього соціалістичного табору були колишніми союзниками Німеччини. Вони не були в грі. А Туреччина і Греція були самостійними державами. Перша спроба СРСР встановити контроль над Туреччиною переглянути статус проток Босфор і Дарданелл. Але досить відмовившись від прямого впливу над Туреччиною, СРСР перекинув сої зусилля на Грецію. Розуміючи, що безпосередньо вводити свої війська в Грецію нереально, СРСР намагався використати традиційний шлях підтримання комуністичної партії. Робив це СРСР через сусідів Югославію, Болгарію, Албанію.

    Схема: начебто в Греції виникає невдоволення режимом. Створюються групи які піднімають повстання і намагаються розповсюдити ідею громадянської війни на всю територію Греції. США були дуже стурбовані таким перебігом подій. Бо одна справа проголосити телеграму, а інша реалізувати це. США займають жорстку позицію в цьому питанні. Восени 46 року Англія і США домовляються про спільні дії проти Грецьких повстанців. СРСР переводить стрілки, каже, що ми тут не при чому. Югославія взагалі не знає де ця Греція знаходиться. Паралельно СРСР робить політичний крок. В 47 році Югославія і Болгарія укладають договір про дружбу і розглядають це як перший крок у створенні так званої Балканської федерації. Сталін виступив з критикою цього договору. В вересні 47 року – пленум ЦК Компартії Греції але на території Югославії. Була схвалена ідея створення вільної Греції зі столицею в Салоніках. Урядові війська Греції підтримані Великобританією дуже серйозно тіснили повстанців і тому практична реалізація цього плану була дуже важкою. СРСР зрозумів, що Греція теж вислизає з груп лідера соціалістичних країн. Тому в грудні 47 року СРСР виводить свої війська з Болгарії. Болгарія, Югославія вважаючи це за слабкість СРСР делікатно задало питання Сталіну, який заявляє, що в греків немає ніяких шансів на успіх.

    В цей період вже було проголошено Фултонську промову Черчилля, була проголошена знаменита промова Сталіна. Зрозуміло, що розпочинається відкрита конфронтація. США приймають так звану доктрину Трумена (початок 1947 р. доктрина проголошувала необхідність переходу від стримування до відкидання комунізму) ще в період повстання в Греції. В лютому 47 року Великобританія, яке почувала себе не дуже впевнено після другої світової війни, передає право допомагати Туреччині і Греції США. В 47 році Конгрес виділяє 400 млн. доларів на боротьбу з поширенням впливу СРСР згідно доктрини Трумена.

    Наступник кроком США у затвердженні свого впливу в Європі був так званий план Маршала. Розуміючи, що те, що не може зробити зброя, може зробити долар. План Маршала – це план допомоги США Західній Європі. І сьогодні цей план вважається з одним із найблискучіших проектів реалізованих в Європі коли вбивалося два зайці. 5 червня 47 року Держсекретар Маршал проголосив цей план. США для того, щоб захистити Європу від післявоєнного хаосу інвестує в економіку всіх країн Європи гроші для того щоб налагодити економіку. Тобто з одного боку США пропонують дуже гуманну ідею підтримання і відновлення економіки, з іншого зрозуміло, що вони намагаються прив’язати економіку Західної Європи до своїх цілей. Ця схема розпочинає працювати. Перша проблема виникла з СРСР та його країнами-сателітами. СРСР спочатку погодився обговорювати цей план. Було створено спеціальну організацію, яка обговорила це, але паралельно Сталін дає вказівку видатним вченим проаналізувати можливості впливу, наслідки цього плану для економіки СРСР. Економісти підрахували, що це дуже серйозна допомога СРСР, але мова може йти про прив’язку до США, бо однією з умов плану Маршала була повна інформація про економічний стан країни. На це Сталін піти не міг. Формально прийнявши участь у перших нарадах, після цього була дана вказівка “своїм країнам” що це дурниці, і що допомога СРСР буде кращою. Не всі країни повірили. Перш за все це стосувалося уряду Чехословаччини. Всі країни дали згоду поїхати в Париж для остаточного обговорення цього питання.

    Сталін терміново викликає уряд Чехословаччини до Москви. Були підготовлені компрометуючі матеріали на представника Чехословаччини, якщо б він відмовився. Делегація Чехословаччина була відкликана з Парижу. Всі інші Західні країни погодилися. В липні 47 року в Парижі проходить конференція. Країни погоджуються надати інформацію про стан економіки, відкрити ринки для США. Тут виявляється що США вбивають третього зайця. Вони вийшли з положення коли загрожувала криза перевиробництва. За перший рік тільки плану Маршала отримала більше 2,5 млрд. доларів, Англія – приблизно 1,5 млрд., Італія – 700 млн. Для СРСР неучасть у плані Маршала була помилкою з точки зору економічної, але політична точка зору взяла верх. План Маршала створивши дуже гарні умови для відновлення економіки в Західній Європі одночасно створив економічно базу для майбутньої військової інтеграції. На перших етапах мова йшла про загрозу з боку Німеччини а не СРСР. 4 березня 47 року в Дюнкерку підписується угода між Великобританією і Францією, фактично направлена на запобігання агресії з боку Німеччини. 17 березня 48 року підписується так званий Брюссельський пакт військово-політичний західний союз. До нього ввійшли Англія і Франція і країни Бенілюксу (Бельгія, Голландія, Люксембург). Військова взаємодопомога передбачалась, якщо виникають будь-які загрози інтересам країн. Постійно діючими органами була консультативна рада, військовий комітет, військовий штаб. На чолі штабу стояв англійський фельдмаршал Монгомерік.

    Тут захвилювались США, розуміючи що створення західноєвропейської інтеграції може вийти з під їх контролю. В березні 48 року було опубліковано проект атлантичного пакту. Для того, щоб прийняти участь у майбутній військово-політичній інтеграції США пішли на резолюцію Ванденберга. Ця резолюція звільняла США від обов’язку не вступати у воєнні та політичні інтеграції за межами континенту. 4 квітня 49 року міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції, США збираються в Вашингтоні і підписують договір про створення НАТО. Зразу ж США підписують договір про допомогу західноєвропейським країнам у створенні військово-політичної структури у розмірі 1,5 млрд. доларів. Штаб-квартира НАТО в перші роки була в Парижі. Весь цей час діяла доктрина стримування комунізму. Але після того, як СРСР в 49 році випробував свою ядерну зброю, після того як було створено НАТО, в 53 доктрина стримування була замінена доктриною масованої відплати. Вона базувалася на перевазі США в ядерній зброї і тому передбачала можливість першого ядерного удару з боку США. Створивши систему союзників США зрозуміли, що ареною конфронтації стане весь світ. І тому поступово проходить політика розширення шляхом створення військово-політичних організацій в інших регіонах світу. В травні 54 договір між США і Пакистаном про взаємну безпеку. Для того щоб не відштовхнути перспективних членів майбутньої організації США і Англія погодились, що участь у цій організації не буде означати автоматичність участі у війні. Країна сама вирішує чи надати допомогу чи ні.

    У вересні 54 року було підписано договір про створення СЕАТО, до якої ввійшли США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд і Пакистан.

    Паралельно йшов процес створення подібної військово-політичної організації на Близькому сході. В квітні 54 року договір про Турецько-Пакистанський воєнний союз. В лютому 55 Турецько-Іракський. В квітні 55 до них приєдналась Великобританія. Це означало створення нової організації – Багдадський пакт. В березні 59 року революція в Іраку, який вийшов з цієї організації. Назву змінили на Централ (Центральна Азія).

    Аналізуючи схему з точки біполярності, можна прослідити тенденції: від обміну політичними, конфронтаційними доктринами і СРСР і США перейшли до конкретних дій. Розпочинається повноцінна холодна війна. Ці країни витрачають колосальні кошти щоб створити мілітаристський потенціал, як в своїй так і в інших країнах різних регіонів світу. саме цей період кінця 40-х початку 50-х років це не тільки період нарощення військового потенціалу це і перші спроби його використання. В цей час (50 рік) Корейська війна. За Північною і Південною Кореєю стояли могутніші сили, які випробовували свої сили. йде створення морських сил, підводного флоту і середина-кінець 50 років створення нових носіїв зброї, в тому числі і ядерних. В 57 році запуск радянського супутника. На початку 60-х років нове випробовування – Карибська криза. Все це період, який не має аналогів в історії. Чому ж холодна війна, яка досить серйозно розділила світ на дві частини не закінчилася справжньою війною? Парадоксальну роль зіграла саме ядерна зброя. Всі розуміли, що якщо розпочнеться війна, якщо держава приймає рішення, в якому керується гаслом “згоріла хата, згори й сарай”, то це може призвести до знищення всього живого. Саме генерал Макартур після того, як китайці виступили на боці Північної Кореї запропонував ядерне бомбардування Китаю і у Трумена хватило розуму відправити Макартура на пенсію.

    Криза колоніалізму після другої світової війни, вихід країн, що визволилися на міжнародну арену.


    1. Процес деколонізації після другої світової війни;

    2. Бандунзька конференція;

    3. Рух неприєднання.

    Однією з характерних рис післявоєнного періоду є криза колоніальної системи. Весь світ окрім Європи і США було практично поділено між декількома метрополіями. Після другої світової війни внаслідок Ялтинсько-потсдамської системи проходить послаблення колоніалізму. За того, що країни метрополії дійсно втратили вплив як на міжнародній арені так і в колоніях вони змушені були змінювати свою систему впливу. Найбільш вдало це зробила Великобританія. Вона відмовляється від традиційних форм колоніального панування (за допомогою сили) і переходить до так званої системи непрямого керування (встановлює місцеву адміністрацію).

    На відміну від Великобританії Франція спробувала залишити свою владну політику. Але як пізніше продемонструють дві колоніальні війни (в Індокитаї і Алжирі), обидві закінчилися поразкою французьких колонізаторів і це призвело до знищення французької колоніальної системи.

    Дві країни близького Сходу Сирія та Ліван. Згідно мандату Ліги Націй Франція керувала цими країнами до і вході другої світової війни. Після того як Франція була окупована колабораціоністський режим Віші направив свою адміністрацію в ці дві країни. Досить швидко цей режим було замінено режимом Вільної Франції і в цих країнах висадилися англійські війська. Представник режиму вільної Франції пообіцяв після другої світової війни надати цим країнам незалежність. В 44 році практично всі функції уряду залишилися за урядом Лівану і Сирії. Але були окуповані французькими військами. В квітні 46 року Англія і Франція змушені були вивести війська і ці країни отримали незалежність.

    У липні 46 року США надали незалежність Філіппінам, якими керували за мандатом Ліги Націй. Але користуючись схемою Великої Британії США нав’язали Філіппінам цілий ряд договорів, які забезпечували привілеї Америці з точки зору безпеки, економіки, торгівлі. В 47 році було підписано договір про взаємну оборону і США отримали право розміщення військових баз.

    Найбільш впливовою подією цього процесу було завоювання незалежності Індією. Не маючи достатніх сил для прямого контролю в лютому 47 року Великобританії прем’єр-міністр Еклі заявив, що влада буде передана не пізніше 48 року. готуючись до передання влади уряд Індії зіткнувся з дуже серйозною проблемою: країна об’єднувала як індуійське населення, так і мусульманське і тому розпочинається громадянська війна на релігійній основі. В червні 47 року з’являється план Маунтбеттена, згідно якому Індія поділялася на два домініони: Індійський Союз, де більшість були індуси, і мусульманський Пакистан (серпень 1947 р.). В жовтні 48 (книжка: 4 січня 1948 р. проголосила незалежність Бірма) року фактично була надана незалежність з боку Великобританії для Бірми (зараз М’яма). Бірма була практично єдиною, яка після отримання незалежності вийшла спочатку зі складу Британської імперії, а потім з Британської співдружності націй.

    В серпні 45 року було проголошено незалежність Індонезії, яка була колонією Голландії. Розпочався національно-визвольний рух і в 49 року Нідерланди погодились з повним суверенітетом Індонезії. Компромісом виглядало створення Голландсько-Індонезійського союзу.

    Тобто перший етап (45-49рр) – досить мирний етап врегулювання колоніальної проблеми. Але в кінці 40-х на початку 50-х років ті країни, які залишалися колоніями (і Азійські і Африканські) поступово розпочинають національно-визвольний рух. Серйозним поштовхом до цього була так звана Суецька криза 56 року, коли Англія і Франція фактично отримавши поразку від Єгипту, продемонстрували свою слабкість і саме ця поразка підштовхнула спочатку Африканські а потім Азійські країни до боротьби за незалежність.

    1960-й рік 17 країн Африки отримали незалежність. І США і СРСР розуміли, що через деякий час ці країни будуть дуже серйозним фактором у конфронтації двох систем. І тому кожна з цих держав намагалася перетягнути ці країни на свій бік. З іншого боку самі країни, розуміючи що можуть стати картою в грі, намагалися залишити за собою право вирішення своїх проблем. Для цього їм потрібно було створити міжнародні організації, структури. І перша спроба створити організацію, яка б об’єднувала ці країни відноситься до березня-квітня 47 року – Перша всеазіатська конференція в Делі. Ініціатором виступила Індія. Всього в конференції взяло участь 28 азійських країн. Основна проблема, яка була для першого кроку – що буде головним, на чому зосередиться подібна міжнародна організація? Чи це буде обговорення так званих культурних питань чи все ж таки головним напрямком будуть політичні проблеми. Пріоритет було віддано політичним питанням. Було створено постійний інститут Організація Міжазіатських відносин. Фактично ця перша конференція почала процес солідарності народів Азії, Африки а пізніше і Латинської Америки.

    Якщо перша конференція була на рівні громадських діячів, то наступна конференція 49 проходила на рівні урядів. В рамках ООН в 49 році була створена група Афро-азіатських країн. В 54 році група представників країни Азії і Африки висловлюють думку про скликання широкомасштабної конференції за участю всіх країн, що звільнилися для обговорення стратегічних питань подальшого розвитку. В свій час в переговорах було сформульовано 5 основних принципів відносин між країнами, що звільнилися. Вони отримали назву принципів “панча шила”. Саме на цих принципах планувалося збудувати відносини і закріпити їх на майбутній конференції в місті Бандунг.

    Ось ці 5 принципів:



    • взаємно повага територіальної цілісності і суверенітету;

    • ненапад;

    • невтручання у внутрішні справи один одного;

    • рівність і взаємовигода;

    • мирне співіснування.

    Основне завдання конференції лідери країн Азії вважали знайти своє місце в системі міжнародних відносин, заявити свою позицію як окремого вектора сил у системі біполярних відносин того часу. Конференція проходила в квітні 55 року. В Бандунзі (Індонезія) в ній взяли участь представники 29 держав. З одного боку Китай – соціалістична країна, з іншого – Японія – капіталістична країна. Індонезія, Бірма – впливі країни, але вони не визначилися ще зі своїм станом. Заключне комюніке Бандунзької конференції рішуче виступило проти колоніалізму. Рішуче було підтримано принцип самовизначення, учасники виступили проти расової сегрегації і дискримінації. Завдяки розумному підходу керівників робота Бандунзької конференції була зосереджена на тих питаннях, які цікавили всіх представників. Було прийнято декларацію щодо сприяння загальному миру і співробітництву, в основу якої покладено 5 принципів.

    В грудні 60 року ГА ООН приймає декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Від міжнародних відносин в рамках одного регіону проблема колоніалізму виходить на ООН. Це була одна з небагатьох декларацій, яка отримала 100% підтримку. Отримавши таку підтримку в світі, країни що звільнилися пробують зробити наступний крок: не просто виступити силою проти колоніалізму а й забезпечити місце в біполярних стосунках шляхом неприєднання. Мова йде про початок створення руху неприєднання. Засновниками цього руху стали лідери Югославії ( Й. Броз Тіто), Індії (Джавахарлал Неру), Єгипту (Гамаль Абдель Насер). Саме ці три лідери декілька разів зустрічались і обговорили питання щодо створення організації держав, що не приєдналися.

    Перша конференція цих держав проходила в вересні 61 року в Белграді (25 глав урядів). Основне завдання – прийняття двох наріжних принципів майбутньої організації: 1) відмовлення від участі у військових блоках; 2) відмова від розміщення іноземних військових баз на своїй території. В Белграді були представники 25 держав. 12 – з Азії, 11 – з Африки, 1 Європейська країна – Югославія і Куба. Саме на цій конференції було прийнято основоположні принципи руху неприєднання і було сформульовано що рух неприєднання повинен стати гарантом, арбітром для того, щоб залишитися в системі МВ в умовах біполярного світу. Поступово кількість країн, що підтримала цей рух більшає.

    У другій конференції 64 році в Каїрі їх було вже 57; а в 73 році – 84 країни. Але поступово в ході існування руху неприєднання проходить невеликий відхід від тих двох принципів. Маючи таку кількість країн була велика спокуса для вирішення інших проблем. На форумах руху неприєднання створюється ідея створення нового міжнародного економічного порядку. Саме рух неприєднання був ініціатором створення групи 77 – країни, що звільнилися, головна ціль яких – створення нового економічного порядку. Підводячи підсумок чітко можна зробити висновок, що вплив країн, що звільнилися до середини 70-х років, був позитивним, стабілізуючим в міжнародних відносинах.



    Проблема контролю над озброєнням та роззброєнням.

    1. Ядерна зброя в міжнародних відносинах;

    2. Договір про припинення ядерних випробовувань;

    3. Проблема запобігання розповсюдження ядерної зброї;

    4. Проблема ядерного роззброєння в радянсько-американських відносинах в 60-70 х роках.

    Після другої світової війни ядерна зброя стала вирішальним фактором в міжнародних відносинах. США отримали ядерну зброю в 45, СРСР – 49, Великобританія – 52, Франція – 60, Китай – 64 роки.

    З 45-49 рік США були фактично монополістом. Для того щоб спробувати залишити за собою цей стан в 46 році США в рамках ООН пропонують так званий план Баруха (керівник агентства по контролю над ядерним озброєнням в ООН). Він пропонував передати всі джерела ядерної енергії, всі запаси ядерної зброї міжнародному органу. Але умови міжнародного контролю які сформулював Барух не давали підстави для оптимізму. Мова йшла про те, що міжнародний орган, який отримає цю зброю має всі повноваження контролювати місцеву промисловість в країнах, що вони не могли зробити ядерну зброю. Тому СРСР не погодився з цим, тим більше що вже робота кипіла над тим, щоб зробити власну зброю. СРСР пропонує контрпропозицію: давайте ми знищимо всю ядерну зброю. Але тут вже не погодилося США. СРСР робить крок назад, він погодився з принципами міжнародного контролю але запропонував умови для існування цього міжнародного органу. Він не заперечував, щоб рішення приймалося більшістю голосів щодо використання цієї зброї, але коли мова йшла про застосування зброї проти будь-якої країни, СРСР наполягав на праві вето. США, які розраховували (ми віддаємо зброю під контроль, ніхто не може використовувати зброю, а ми контролюємо міжнародний орган). Тому нічого з плану Баруха не вийшло.

    Яким чином створювалася система ядерного озброєння. Перший атомний вибух: США – 45, СРСР – 49;

    Створення важких бомбардувальників які могли нести ядерну зброю: США –48, СРСР – 55рік;

    Перший вибух термоядерного пристою (бомба – це те що, можна нести, а пристрій – стаціонарні річ) – США –52, СРСР – 53;

    Перший іспит міжконтинентальної балістичної ракети: СРСР – 57, США – 58;

    В 57 році США зробили підводні човни з ракетами (спочатку це були крилаті ракети), а в СРСР – в 61 році.

    Початок розгортання міжконтинентальних балістичних ракет (встановлення на озброєння) – США –59 рік, СРСР – 60 рік.

    Підводі човни з балістичними ракетами – США – 60 рік; СРСР – 67рік.

    В 68 році США – балістична ракета з роздільними бойовими частинами, СРСР – 73 рік;

    Розгортання крилатих ракет “повітря-земля” – США – 80рік, СРСР – 84. (ці ракети запускались з літаків, летіли низкьо над землею і майже не могли бути виявлені радарами);

    В 82 році США розгортають крилаті ракети морського базування – “море-земля”; СРСР – 84 рік.

    І в 83 році США придумали крилаті ракети наземного базування “томагавк” (запускались з землі і падали на землю). Ми обійшлися ракетами середньої дальності, які розмістили Чехословаччині і в НДР теж десь близько 83 року.
    Після провалу плану Баруха реальних дій до обмеження озброєння не було аж до 58 року. Саме тоді в Женеві проходили переговори про припинення ядерних випробовувань. Мова йшла про екологічні проблеми. Розуміння того, що цю проблему треба вирішувати призвело до того, що в липні 63 року в Москві представники урядів СРСР, США і Великобританії склали договір про припинення ядерних випробовувань в атмосфері, космічному просторі і під водою. Підписано було 5 серпня. Залишалась тільки можливість підземних ядерних вибухів. В січні 67 року було підписано договір про мирне використання космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла. Було заборонено запускати в космос ядерні пристрої і ядерну зброю. Ще однією проблемою була проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 68 році було відкрито договір про нерозповсюдження ядерної зброї ДНЯЗ (набрав чинності 5 березня 1970 року). Держави, що підписали зобов’язувалися не передавати кому б не було ядерної зброї і пристроїв. До нього приєдналися близько 120 неядерних держав.

    Паралельно з вирішенням проблеми нерозповсюдження розпочинається процес створення так званих без’ядерних зон. В 59 році було підписано договір про Антарктиду, де не можна було розміщувати ядерну зброю. В 67 році договір Тлателолко про створення без’ядерної зони в Латинській Америці. І останній договір Раратонга 85 рік – весь регіон Австралії, Нової Зеландії і Океанії також було об’явлено без’ядерною зоною. Франція приєдналася тільки в 1996 році.



    Включення країн східної Європи в зону впливу Радянського Союзу.



    1. Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   2   3   4   5


    База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
    звернутися до адміністрації

    увійти | реєстрація
        Головна сторінка


    завантажити матеріал