Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка8/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30
Боюся ще погорілу

Пустку руйновати,

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.
Рукописний список цього вірша під назвою «Пустка» Михайло Щепкін подарував Якові Кухаренкові під час перебування останнього в серпні 1856 року в Москві. 18 грудня 1856 року Кухаренко повідомив Шевченка: «В Москві Щепкін прочитав мені напам’ять «Пустку», я, зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. Щепкін здивувався, що я вгадав. Хіба диво

пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, «Пустку».

Скоріше всього, саме Щепкін назвав твір Шевченка «Пусткою», зважаючи на те, що в ньому є образ хати-пустки. Здивований Шевченко запитував Кухаренка в листі від 22 квітня 1857 року: «Яку він там тобі «Пустку» читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину».

Стань же братом, хоч одури,

Скажи, що робити:

Чи молитись, чи журитись,

Чи тім’я розбити??!
Втім, як ми знаємо, вибір уже зроблено: «тім’я розбити» об самодержавний мур несправедливості та кривди.

У щоденнику педагога М.Соколова є згадка про те, що він слухав ці рядки у Щепкіна ще в липні 1856 року: «Под конец обеда М.С. Щепкин прочёл стихи Шевченки... Эти стихи, с горячим чувством, тронувшим меня до глубины души, прочтенные Михаилом Семёновичем, — “Пустка”». Знайомий Шевченка Василь Погожев на початку лютого 1858 року повідомляв поета із Володимира, що проїздом у Москві зустрівся з артистом: «...Достопочтенный и заслуженный старец-артист порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей «Пустки». Кажется, так называл старик, с теплотою вечно юной души и несостаревшегося сердца его, с особенным умилением прочёл эту «Пустку». Он прослезился, и мы все прослезились».

Цікаво, що й у той час поет не знав, про який його твір йдеться. 10 лютого він записав у щоденнику: «В.Н. Погожев пишет из Владимира, что он на днях виделся в Москве с М.С. Щепкиным и что он ему читал наизусть какую-то мою «Пустку». Совершенно не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз». Наприкінці 1858 року Михайло Максимович у листі до Шевченка також називав цей вірш «Пусткою». Відомий російський фольклорист Олександр Афанасьєв1, який у своїх

______________________



1 Афанасьєв Олександр Миколайович (1826—1871) — історик, фольклорист, літературознавець. В 1849—1862 роках працював у Московському Головному архіві Міністерства закордонних справ. У цей період займався виданням пам’ятників усної народної творчості. З 1855 по 1863 рік вийшло вісім випусків «Народных русских сказок», які отримали широке визнання. В 1865—1869 роках побачила світ тритомна праця Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу». Разом із сином Щепкіна Миколою Михайловичем видавав журнал «Библиографические записки», який надовго визначив тип подібних періодичних видань. Газета «Литературный отдел Московских новостей» писала 25 березня 1858 року: «Начало издания “Библиографических записок” — явление чрезвычайно радостное для любителей русской литературы... Перед нами не только сборник библиографических известий, но собрание любопытных материалов, запас чтения, занимательного даже и не для библиографов-специалистов».

Шевченко познайомився з Афанасьєвим у Москві 12 березня 1858 року.

В опису книг, що залишилися після смерті поета, знаходимо книгу Афанасьєва «Что было на сердце» (1855 рік) з написом автора, а також книгу «Русские легенды», видану Афанасьєвим у 1859 році.

Варто зазначити, що Афанасьєв негативно ставився до Бодянського. В його спогадах читаємо: «Славянские наречия он, конечно, знает, но знания эти не ведут ни к чему… Упрямый, несколько грубый, он вдобавок ещё сильно кос, весьма необтёсан и фигурою своею живо напоминает Собакевича, который непременно на что-нибудь наступит или что-нибудь зацепит; входя в комнату, он страшно топает своими аляповатыми сапогами, подбитыми большими железными гвоздями». Ці слова — суціль несправедливі: Бодянський був видатним славістом, а важкувата хода його зумовлювалася відсутністю ступнів. Але таке ставлення Афанасьєва до Бодянського певною мірою пояснює те, що Шевченко в Москві жодного разу не перетнувся з Бодянським в оточенні Щепкіна, до якого був близький Афанасьєв.

працях використовував український фольклор, згадував: «С каким задушевным чувством читал он (Щепкін. — В.М.) его «Пустку»! Это прекрасное стихотворение... он любил повторять в своих беседах до самого последнего времени».

Справді, є свідчення про те, що Щепкін особливо часто й натхненно читав «Пустку» після смерті поета в 1861 році. Газети повідомляли як артист 30 вересня виступав на літературному вечорі в Московському університеті: «Стихотворение Шевченко «Пустка»... было прочитано им не только с воодушевлением, но даже с жаром, особенно последние стихи, в которых поэт надеется, что солнце правды, может быть, хоть сквозь сон посветит».

Може ще раз помолюся,

З дітками заплачу,

Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь сон побачу...


Анатолій Коні, який зустрічав Щепкіна наприкінці 1861 року, згадував: «... Заливаясь слезами, говорил он по-малороссийски при мне не раз любимое стихотворение «Пустка»... и продиктовал его мне»1.

В цих неминучих сльозах артиста при читанні Шевченкового вірша втілилися не стільки сентиментальність і емоційність літнього Майстра, скільки щира й глибока любов до генія та друга.

Проте не лише «Пустка» супроводжувала часту згадку Щепкіним свого друга Шевченка в московських інтелектуальних сферах. Той же Коні писав, що Щепкін читав й інші вірші українського поета. Є свідчення про те, що Михайло Семенович передавав соціальну напругу поезії Шевченка та антицаристський характер його поглядів. Уже згаданий Афанасьєв записав у 1856 році: «М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке: он написал

__________________



1 Навіть у книзі «Жизнь и произведения Тараса Шевченка» (1882 рік) Михайло Чалий називав цей вірш «Пусткою».
стихотворение «Пустка», где сравнивает себя с опустелою хатою; старик знает его наизусть и читал мне стихотворение, в самом деле трогательное и прекрасное. Шевченко написал как-то стихотворение, в котором воспевал силу и могущество России и закончил этим саркастическим заключением: «Якого люду в ней нема? Француз, и нимиц, и татарин... и на всих языцах вси мовчат. Бо благоденствуют».

Добре відомо, як «оспівував» імперську силу Росії Шевченко в поемі «Кавказ» (1845 рік):

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! А люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!


Нагадаю, що задум цієї поеми виник у Шевченка десь у кінці серпня — на початку вересня 1845 року, коли поетові стало відомо про загибель його знайомого Я.П. де Бальмена у Даргинському поході в липні того року. Наприкінці «Кавказу» Шевченко написав пронизливі рядки про трагічні стосунки Москви, царя й України:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!


Ось які Шевченкові рядки читав Щепкін у Москві друзям! Ось із чим був у Москві незримо присутній великий Шевченко!

Про те, що соціально гострі, табуйовані твори Шевченка читалися в дружньому колі Щепкіна, свідчать, наприклад, спогади Катерини Юнге. Про приїзд Щепкіна в Петербург навесні 1858 року вона розповідала в спогадах: «Вскоре приехал на несколько дней Щепкин, и мы проводили чудные вечера, слушая его дивное, ни с чем не сравнимое чтение и его рассказы». Далі була фраза, викреслена олівцем з відомих причин: «И он, и Шевченко читали запрещённые стихотворения последнего».

В цьому контексті розповім один цікавий епізод, який першим записав Микола Маркевич у щоденнику 12 листопада 1853 року. Дійові особи: Шевченко та українські мужики. Місце дії — шинок.

«Він узяв зерно в руки, поклав на стіл зернинку і сказав: «Оце цар». Потім навколо нього на помітній віддалі поклав коло зернин: «Оце пани». Нарешті навколо цих зернин поклав ще купки, теж на віддалі, і сказав: «А се громада, люде простії». Мужики сиділи, дивилися, слухали: «Примічайте, дивіться добре, де цар і де пани; замітили, які вони?» — «Замітили», — відповідає народ. Раптом Шевченко змішав усі купки і закінчив словами: «Шукай царя й панів! Де вони?..»

Цю історію в Москві часто розповідав Михайло Щепкін, принаймні, про це є пряме свідчення Олександра Афанасьєва, датоване початком 1857 року:

«М.С. Щепкин рассказывал о Шевченке, как ходил он по малороссийским корчмам и объяснял народу, что такое царь и народ; возьмёт одно большое зерно — «во це царь», около него положит несколько других зёрен — «во це министры», потом ещё большой круг зёрен: «во це войско», потом берёт их в горсть и бросает в мешок с зерном, «а во це народ — шукайте ж: де царь, де министры и де войско!»

Багаторазовий переказ історії вносив у неї певні нові деталі, втім, не змінюючи суті. Але головне, що в розповіді Щепкіна вона, судячи з усього, набувала широкої епічності, артист на конкретному прикладі малював образ народного поета, який ходив по країні й розповідав простим людям

правду про царя і народ1. Біограф Щепкіна письменник Івашнєв стверджує, що навіть після смерті поета «Щепкін, згадуючи друга, ще раз розповість цю історію, намагаючись передати інтонацію голоса поета, його манеру, максимально наближені до оригіналу».

Михайло Щепкін став уособленням живого зв’язку між видатними представниками російської культури і великим українцем Шевченком. Пам’ятатимемо й розумітимемо цей феномен, описаний ще в часи Щепкіна. Скажімо, театральний критик Олександр Урусов зазначав:

«Все, что было лучшего в мыслящей России, не миновало общества и знакомства М.С. Щепкина. Пушкин питал к нему дружеское расположение. Рукою великого поэта написаны первые строки ”Записок актёра Щепкина”2, которые он тогда же начал по настойчивым убеждениям Пушкина. С Лермонтовым Михаил Семёнович сблизился во время недолгого пребывания его в Москве перед смертью. Дружба Щепкина и Гоголя известна всем, кто читал письма последнего. Белинский, Кудрявцев, Грановский были в доме Щепкина своими людьми, за тем же столом сиживали Герцен, Огарёв и Бакунин. Горячее чувство связывало покойного с Шевченком»3.

Дуже важливо наголосити тезу, висловлену шевченкознавцем П.Руліним наприкінці 20-х років минулого століття: «Хоч і зберігав Щепкін чисту українську мову, хоч і удавав він соковиті українські постаті на кону, але навряд чи помилимося ми, стверджуючи, що українцем почував себе Щепкін тільки з Шевченком, у якого національний тем-

____________________



1 У 1859 році Михайло Максимович писав Шевченкові з Прохорівки, що на правому березі Дніпра він став особою міфічною, про яку розповідають легенди нарівні з переказами давніх часів. Цікаво, що ці слова Максимовича Максим Рильський у 1943 році наводив на доказ того, що «виняткове значення Шевченка для рідної країни розуміли Шевченкові сучасники ще за його життя».

2 Пушкін написав від імені Щепкіна: «Я родился в Курской губернии Обоянского уезда в селе Красном, что на речке Пенке».

3 Михаил Семёнович Щепкин: Жизнь и творчество. В 2-х томах. Т. 2. М.: Искусство, 1984. С. 100.

перамент виявлявся найяскравіше» (виділено мною. — В.М.).

Щепкін, який був на двадцять шість років старший за Шевченка, став його щирим другом і по-батьківськи ставився до поета1. У відповідь Шевченко, за словами Михайла Чалого, «боготворив свого друга». Один із перших красиво й переконливо написав про цю дружбу саме Чалий: «Дружба между Щепкиным и Шевченком, — несмотря на некоторое несходство в характерах и летах — понятна:

Издревле дружеский союз

Поэтов меж собой связует…
но, помимо этой поэтической связи, у них была ещё другая — национальная: оба они были уроженцы Малороссии, оба выбились на свет Божий их тёмного царства крепостной неволи, оба наконец отличались “врождённою деликатностью чувств”, вопреки убждениям... помещика П.М-са2, непризнающего такой деликатности за бывшими крепостными до третьего колена»3.

Йшлося про Павла Мартоса, слова якого цитував Михайло Чалий: «Физиология человека очень сходна с физиологией лошади: порода много значит. Возьмите вы арабскую лошадь и тамбовскую. Так и в человеке: чем выше он рождён, тем благороднее в нём чувства. Дайте какое хотите воспитание мужику — он будет учён, даже умён (!), но найдёте ли в нём деликатность чувств, присущую одному дворянству?»

Михайло Чалий, який особисто знав Шевченка, відповів Мартосу і всім, хто цікавився, цікавиться й ще цікавитемиться цією темою: вихідці з

_____________________



1 До речі, Олександр Герцен писав про Щепкіна: «Четверть столетия старше нас, он был с нами на короткой, дружеской ноге родного дяди или старшего брата. Его все любили без ума...»

2 Павло Мартос, український землевласник, Шевченковий знайомий з 1839 року, видавець «Кобзаря» в 1840 році.

3 М.К. Чалый. Жизнь и произведения Тараса. С. 110-111.

кріпаків Шевченко і Щепкін були наділені Богом «природною делікатністю почуттів». Біограф артиста А.Кізеветтер писав у книзі «М.С. Щепкин» (1916 рік): «Насколько умел Щепкин вызвать любовь к себе, как к человеку, можно видеть из всей истории его отношений к Шевченко». Щепкінознавець А.Б. Дерман зазначав: «Эта быстрая дружба нас не должна удивлять, хотя, казалось бы, значительным препятствием для неё являлась большая разница возраста… Но, помимо вечной «свежести сердца», о которой несомненно упоминают все, близко знавшие Щепкина, здесь играли роль и свои специальные причины: их тесно соединяли две такие связи, как одинаковое национальнальное и одинаковое социальное происхождение…

В высшей степени поучительна, однако, окраска отношений: в теснейшей дружбе этих великих мастеров одной национальности и как будто одной социальной среды, — и тот и другой украинцы и крепостные, — самый внимательный анализ не находит и следа того, что можно назвать единственным помимо общественного хотя бы настроения, не говоря уже об единстве политико-общественной позиции. Их связь — это чистейшей воды личная дружба».

Вже згаданий Віталій Івашнєв висловився так: «Дружба Тараса Григорьевича Шевченко и Михаила Семёновича Щепкина, казалось, зародилась задолго до их встречи, прямо со дня их рождения, несмотря на разницу в возрасте». Серед сучасних українських авторів виокремлю слова Івана Дзюби: «Стосунки Шевченка і Щепкіна — один із найзворушливіших зразків людської дружби, на яку здатні тільки великі серця. Звичайно, зближувала їх і спільність долі (кріпацьке походження), і національний корінь, і епос правди, і народність естетичного ідеалу, — але це ще не все, цього мало. Був ще, мабуть, в обох геній любові до людини, і він їх вирізняв серед багатьох інших щирих друзів, він їх незримо поєднав і єднав на відстані роками».

Додам до цього, що Тарас Шевченко серцем відчув добру душу Щепкіна і його щиру й повну зануреність у театр, абсолютну відданість сцені, про що прекрасно сказав Сергій Аксаков: «Театр уже был для него необходимостью, воздухом, условием жизни... Жить для Щепкина значило играть на театре, играть — значило жить». Це було так зрозуміло й близько Шевченкові! Щепкіна-Куперник писала: «Поэт поддался благотворному влиянию светлой природы Щепкина. Он быстро стал его звать «батьку» — и это не было пустым словом: Щепкин полюбил его, как сына...» Справді, Тарас Григорович якось писав у листі до Михайла Лазаревського: «Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька — до М.С. Щепкіна...»

Розділ 2. «Бачив сьогодні уві сні Москву»
«В престольний град Москву»
В листі до Якова Кухаренка, написаному в квітні 1854 року з Новопетровського укріплення, Тарас Шевченко залишив чимало цікавого і до кінця нерозшифрованого про його перебування в Москві:

«Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікчеменних марних літ? Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи. Остатній лист твій получив я року Божого 1846-го в Миргороді. І того ж Божого року, написавши тобі лист1 і гарненько власними руками у тім же богоспасаємім граді Миргороді оддавши на почту, поїхав собі гарненько в престольний2 град Москву...» (виділено мною. — В.М.).

Шевченко в Москві у 1846 році? Ні, не було його тоді в місті. Щоправда, деякі шевченкознавці, наприклад, вже згаданий Леонід Хінкулов або автори книги «Шевченко в Москве» висловили припущення, що мова могла йти про весну 1847 року, але воно не підкріплювалося серйозними аргументами і не було підтримане більшістю вчених, зокрема, Петром Журом у «Трудах і днях Кобзаря». До того ж, сам Шевченко у щоденнику двічі чітко вказує рік, у який він востаннє перед засланням був у місті. 4 липня 1857 року поет записав, що бачив Щепкіна «в последний раз в 1845 году». Ще більшої уваги заслуговує чітка констатація, зроблена Шевченком у Москві в березні 1858 року, коли він вів щоденник особливо скрупульозно: «Я не видал Кремля с 1845 года» (виділено мною. —

________________________



1 Обидва ці листи невідомі.

2 Це слово вживається у творах Шевченка один раз і безпосередньо зв’язане з Москвою.
В.М.). Тож прислухаємося нарешті до самого Шевченка. Директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Микола Жулинський відносить події, описані Шевченком у процитованому листі, до весни 1845 року:

«Шевченко наприкінці березня — на початку квітня 1845 року, прямуючи в Україну, «з тиждень чи й більш блукав» по тій Москві, розглядав «як чоловік іностранний» «то церкви, то собори» і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати:

«А що-то там поробляє наш кошовий Кухаренко? — Який, каже, Кухаренко? — Та Яцько, кажу! — Еге! каже, його на Зелених святках поховали. — От тобі й на! — подумав собі, — чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! — Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь стару-престару церков, одправив по твоїй душі панахиду...Так згадує Тарас Шевченко у листі з Новопетровського укріплення в квітні 1854 року до наказного отамана Чорноморського війська Якова Герасимовича Кухаренка. Навряд чи вдасться відшукати цю «стару-престару церков», в якій Шевченко замовив панахиду по своєму вірному другові, з яким познайомився далекого 1840 року в Петербурзі і який, на щастя, виявився

живим...»1

Церкву, про яку писав Шевченко, точно вказати справді немає можливості. Проте можна назвати «старі-престарі» церкви, що збереглися до наших часів, які поет безперечно бачив. Принаймні, буваючи у Бодянського, Шевченко ніяк не міг обминути вже згадану церкву Старого Вознесіння та недалеку від неї церкву Феодора Студіта біля Нікітських воріт. У ній, можливо, не випадково, 26 лютого 1911 року відбулася панахида, приурочена до 50-річчя з дня смерті Шевченка.

У згаданому листі до Кухаренка Тарас Григорович взагалі пише про

___________________________

1 Микола Жулинський. Україна у Москві на Арбаті // Київ. 2005, № 3. С. 8.

минулі події крупними мазками, не дотримуючись точного датування. Скажімо, виходить, що часом свого арешту він називає не 1847 рік, як це було насправді, а 1846 рік. Втім, нагадаю, що в «Автобіографії», написаній в 1860 році, Шевченко неточно назвав і рік свого звільнення: «В 1858 году 22 августа… освободили его из Новопетровского укрепления». Тоді як засланець залишив Новопетровське укріплення 2 серпня 1857 року, тобто на рік раніше. Або Шевченко заявляє в листі до Кухаренка: «Засадили мене в Петропавловську хурдигу...» Насправді поет був ув’язнений в казематі ІІІ відділу, а не у Петропавлівській фортеці, між іншим, ця вигадка (першоквітнева?)1 стала джерелом численних помилок у біографічних працях про Шевченка.Або Тарас Григорович писав: «Через півроку вивели мене на світ Божий...» Насправді — через неповних два місяці...

Ще однією загадкою чи дивницею Шевченкового листа, на яку, здається, не звертали досі увагу, є переказ поетом слів Кухаренка: «...Чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець2 мокрою халявою об лаву». Річ у тому, що це дослівний (!) повтор жартівливої поради Кухаренка в листі до Шевченка, написаного 25 травня 1845 року: «Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву». Лише на основі цього факту можна було б стверджувати, що Шевченко був у Москві 1846 року, бо ж у 1845-му він від’їхав із міста вже на самому початку квітня. Коли б не безліч отаких неточностей у Шевченковому листі. Щодо буквального повтору фрази Кухаренка, то той міг кілька разів говорити поетові наведені слова, а Шевченко, маючи добру пам’ять на

_______________________________________



1 Ще Сергій Єфремов, який був редактором академічного Повного зібрання творів Тараса Шевченка, стверджував, що «оповідання про походеньки в Москві, записане під датою 1 квітня, цілковита фантазія». За ним і деякі інші дослідники вважали значну частину листа Шевченка до Кухаренка, написаного 1, 10 та 16 квітня, першоквітневим жартом. Це не так. До речі, 1 квітня 1858 року Тарас Григорович записав у щоденнику: «Обманывают и обманываются. Хорошо, если бы это случилось только первого апреля. Откуда взял своё начало этот нелепый обычай?»

2 Це слово вживається Шевченком один раз у наведеному контексті.

народні приказки, запам’ятав їх надовго.

Цікаво, що Шевченко цілком у дусі довгого й місцями химерного листа пояснив невірну інформацію про смерть Кухаренка сатанинськими витівками: «Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, яка-таки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив? Адже чорноморці з коша прямують на столицю через Курське, через Орел та на Смоленськ, а не на Москву. Аж тепер тілько догадався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, ледачий син, бодай йому і в пеклі добра не було!»

Очевидно, стосовно Москви таки йдеться про 1845 рік, коли Шевченко побував у Миргороді, а ще до того їхав з Петербурга в Україну через Москву. Про цей приїзд Шевченка скупо пише Петро Жур: «28 березня. Прибув до Москви. Тут зустрівся з М.С. Щепкіним та О.М. Бодянським... 2 квітня. Виїхав з Москви на Україну разом зі своїм попутником О.А. Лук’яновичем1...» Про шлях в Україну, розпочатий по щойно відкритій дорогі від Москви до Орла (здавна через Серпуховську заставу вів тракт в українські міста — через Тулу, Орел у Харків і Полтаву), Шевченко розповідав у російській повісті «Капитанша»: «В 1845-м... в конце марта месяца,.. выезжая из Москвы, нагрузил порядочную корзину всяким солёным и копчёным добром...»2 Тарас Григо-

_______________________

1 Лук’янович Олександр Андрійович, поміщик Миргородського повіту Полтавської губернії, майор у відставці.

2 Шевченко любив копченості й добре знав, що саме треба брати з собою в далеку дорогу. На початку 1857 року, знаходячись у засланні, він мав можливість власноручно закоптити шинку — «заготовил для трудного пути сей необходимый копченый продукт». Шевченко куштував «собственное произведение» довгий час, принаймні, 12 липня був абсолютно задоволений: «Ветчина оказалась превосходною, свежею, несмотря на то, что приготовлена еще в генваре месяце... Попробовавши дорожного продукта и найдя оный более нежели удовлетворительным, я самодовольно успокоился...» Більше того, 14 вересня в щоденнику зустрічаємо запис, зроблений на пароплаві після Казані: «Возвращаясь на пароход, купил я у смазливой перекупки соленого отварного ляща. И придя на пароход, задал себе настоящий плебейский пир.

рович зробив того разу по господарськи й раціонально, не рахуючись з Постом1. Він не понадіявся на сумнівне харчування й дорожнечу на поштових станціях, а закупив чимало добротних продуктів, які, до речі, тоді коштували недорого. За кілька рублів можна було на базарі, в магазині чи закусочній придбати прекрасну шинку, копчену осетрину і ковбасу, смажену птицю. Та ще у поета були немалі гроші з собою: «Из Москвы я взял с собою ровно сто рублей серебром; с такою сумою как не доехать из Москвы до Киева?» Проте вже в Подольску мандрівник викинув закуплені продукти, бо кілька разів вони випадали в брудну снігову кашу, і жалкував з приводу того, що Тула «колбасной лавкой не может похвалиться».


«Зайшов у театр»
У Шевченковому листі до Кухаренка коротко згадується про те, що він «зайшов у театр...» Як відомо, Шевченко з молодих років був завзятим театралом. У повісті «Художник» він згадував своє кріпацьке минуле: «Бывало, промыслишь, как-нибудь эту бедную полтину и несешь её в райок2, не выбирая спектакля. И за полтину, бывало, так чистосердечно нахохочуся и горько наплачуся, что иному и во всю жизнь свою не придётся так плакать и смеяться». В Петербурзі Шевченко відвідував Ве-

_______________________

Кроме ляща и новопетровской ветчины, заключил я свой пир головкой чесноку с чёрным хлебом…» (виділено мною. — В.М.).У серпні 1857 року, прибувши в Астрахань, Шевченко в Піст упродовж дня шукав ковбасну лавку й був дуже незадоволений: «Прочитал всех цветов большие и малые вывески… но ни одна из них не сказала о продаже копчёных колбас».

1 Михайло Чалий, уперше зустрівшись з Шевченком у Києві на Приорці у Івана Сошенка, запам’ятав: «Друзі саме снідали, зважаючи на піст, досить убого: на столі стояла довгошия пляшка з горілкою, а в руках у обох приятелів було по половині солоного платаного судака, яким вони ласували без допомоги ножа, одриваючи шматки риби то руками, то зубами». Проте ввечері того ж дня Чалий побачив поета через вікно у ресторані готелю, де він у загальній їдальні уминав ростбіф: «Видимо, платаний судак викликав у нього чудовий апетит».

2 Верхній ярус театрального залу, в Москві ще називався «райською ложею», гальоркою.

ликий театр, зокрема на початку 1843 року висловлював своє захоплення виставою «Руслан и Людмила» й виконанням С.С. Гулаком-Артемовським ролі Руслана. Повертаючись із заслання, в Нижньому Новгороді поет записав у щоденнику 13 жовтня 1857 року: «Каковы-то теперь спектакли в Питере, на Большом театре? Хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать». На сцені Александринського театру в сезоні 1841—1842 років Шевченко дивився п’єсу Г.Ф. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик», а восени 1844 року — вистави за участю Михайла Щепкіна. Бував Шевченко і в Михайловському театрі.

Відомі спогади штабс капітана, командира роти Єгора Косарєва, у якого Шевченко служив у Новопетровській фортеці, записані Миколою Новицьким, про те, як наприкінці 1851 року в засланні Тарас Григорович взяв участь у любительській постановці комедії Олександра Островського «Свои люди — сочтемся!», зігравши роль Рисположенського. «Поскільки, треба вам сказати, — генеральної репетиції у нас не було, а на репетиціях Шевченко ніколи по-справжньому не грав, то ми, зрозуміло, й не знали, який вийде з нього Рисположенський. Але коли на першій виставі він з’явився на сцені у відповідному костюмі й загримований та почав грати, так не тільки глядачів, а навіть нас, акторів, вразив своєю грою! Ну, вірите, немов він одмінився! Ну нічого в ньому не лишилося Тарасівського: чистий тобі п’яничка крючкотвор тих часів — і виглядом, і голосом, і замашками!» А ще цікаво нагадати сюжет із тих же спогадів, як у антракті однієї з вистав «на сцені з’являється Тарас, одягнений малоросом, і молодий прапорщик Б., одягнений малоросіянкою, та як ушкварять українського тропака, так просто віддай все і мало! Від криків «біс» та аплодисментів мало казарма не розвалилася, їй-богу! Надивував нас тоді Тарас усіх своїм мистецтвом танку!»
Мало хто згадує тепер, що влітку 1857 року, мріючи про волю, Тарас Григорович писав найперше: «Увижу милые моему сердцу лица, увижу мою прекрасную Академию, Эрмитаж, ещё мною не виденный1, услышу волшебницу оперу» (виділено мною. — В.М.).

Знаходячись у Нижньому Новгороді, Шевченко зізнався в щоденнику 4 лютого 1858 року: «Другой день нет спектаклей, бедных нижегородских спектаклей. И будто чего-то необходимого недостаёт». Вражаючі спогади про те, як сприймав Шевченко геніальну гру на театрі після заслання, залишив російський скульптор Михайло Мікешин, який разом з поетом дивився в Маріїнському театрі американського актора Олдріджа в ролі короля Ліра:

«Театр мовчав, приголомшений враженням. Не пам’ятаючи себе від жалю, що стиснув серце й горло, не знаю, як опинився я на сцені, за лаштунками і відчинив двері до кімнати трагіка.

Картина, яку я побачив, вразила мене: в широкому кріслі, розкинувшись від утоми, напівлежав «король Лір», а на ньому, буквально на ньому, знаходився Тарас Григорович; сльози градом котилися з його очей, уривчасті, палкі слова лайки і ласки здавленим голосним шепотінням вимовляв він, вкриваючи поцілунками розмальоване олійною фарбою обличчя, руки й плечі великого актора...»2

Так у який же театр у Москві «зайшов» Тарас Григорович? На той час, як ми вже знаємо, в місті було лише два професійні, імператорські

__________________



1 Ермітаж відкрито для публіки у 1852 році, коли Шевченко був у засланні.

2 У одного з сучасних авторів читаємо: «…Сцена, яку влаштував за лаштунками Маріїнського театру — ридаючи на Олдріджеві — Шевченко, викликала, не могла не викликати, відчуття незручності і в свідка цієї сцени, не кажучи вже про самого Олдріджа, і, звичайно ж, у нас із вами, читачів цих спогадів». Печальна сміховина Шевченкового злісного шанувальника. Він один знає, як мав себе правильно поводити Тарас Григорович у конкретній ситуації, яке саме конкретне почуття викликала його поведінка у великого негритянського артиста і, звичайно, він один знає, що саме мусимо відчувати всі ми — читачі спогадів... Згадується поетове: «І немає злому на всій землі безконечній веселого дому».
театри — Великий і Малий, які знаходилися на Петровській (нині Театральній площі). Сучасник писав: «На Большом дают оперы, балеты и трагедии; на Малом — комедии, водевили и небольшие оперы, на нём также играют французские актеры». На час приїзду Шевченка в Москву Щепкін уже понад 20 років працював у Малому театрі, і можна припустити, що Тарас Григорович відвідав саме його. Тим більше, що просто так «зайти» в театр без протекції було дуже нелегко, принаймні, недешево. Власне, білети перед спектаклем можна було купити лише у театральних баришників, але задорого. Пам’ятатимемо, що державну монополію на театральну справу було відмінено майже через 40 років — у 1882-му — і тільки після цього в Москві почали офіційно виникати приватні театри в спеціальних театральних приміщеннях і ставитися клубні спектаклі. А в часи Шевченка, крім імператорських театрів, існували домашні театри в приватних особняках багатих дворян або деінде вже ставилися аматорські спектаклі в приватних будинках, у тому числі купецьких, що, до речі, заохочував тодішній московський губернатор Закревський. Але все це більше характерно для другої половини ХІХ століття. Відомо, що саме в домашньому аматорському спектаклі вперше вийшов на сцену Костянтин Станіславський.

Вірогідність потрапити в камерну атмосферу домашньої театральної вистави, на мій погляд, у Шевченка була значно нижчою, ніж із допомогою Щепкіна відвідати Малий театр. Правда, обидва припущення повністю зіщулюються від згадки про те, що на Великий піст, а Шевченко перебував у Москві якраз у цей час, спектаклі не йшли. У 1844 році театри в Москві були закриті з 7 лютого по 2 квітня, а в 1845 році останній спектакль у Великому театрі пройшов 27 лютого. Як свідчив журнал «Театральная летопись», на ньому було 1335 глядачів, біля театру стояли 110 карет і 45 інших екіпажів. З цього дня театри не працювали до 22 квітня. За свідченням сучасника, «с первой недели поста артисты… наслаждаются сладостным бездействием». Таким чином, мова може йти хіба-що про відвідання Шевченком якогось балагану або він лише «зайшов» у приміщення Малого театру, а там переконався, що спектаклю немає. Або згадка про театр є однією з дивниць Шевченкового листа.

У будь-якому разі Щепкін очевидно показав Шевченкові театр, у якому працював. Тим більше, що будинок Малого театру, зведений у 1821 році (архітектори О.Бове і А.Елькінський), нещодавно, в 1838—1840-х роках перебудував Костянтин Тон: були закладені арки цокольного поверху, фасад отримав другий ризоліт з портиком і став симетричним. А до того ж на початку 1840-х років площа біля Великого й Малого театрів була впорядкована, набула правильних прямокутних обрисів. Центром її став плац-парад для огляду військ.
«З тиждень чи й більше блукав я по Москві»
В згаданому листі до Кухаренка знаходимо цікаві подробиці про поетове перебування в місті: «... Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний1, розглядую собі то церкви, то собори... З тиждень чи й більш блукав я... по тій Москві...»2 Зокрема поет побував у Кремлі, розглядав знамениту дзвіницю Івана Великого, нерозривно зв’язану з ликом Москви. Сучасник Шевченка, російський поет Олександр Полежаєв, вірші якого були у власній бібліотеці Тараса Григоровича, захоплено писав:

_________________



1 Це слово вживається у творах Шевченка один раз у наведеному контексті.

2 У березні-квітні 1845 року Шевченко був у Москві тиждень.

3 Між іншим, дуже точне спостереження Шевченка. Впродовж віків ворони обсідали кремлівські храми. Уже в цьому столітті близько 5 тис. ворон буквально ковзали по золотим баням. Але нині ворон у Кремлі майже не зосталося: їх розігнали навченими яструбами, яких тримають там кілька сот, і спеціальною відлякуючою музикою.


Опять она, опять Москва!

Редеет зыбкий пар тумана,

И засияла голова

И крест Великого Ивана!

. . . . . . . . . . . . . . . .

Итак, хвала тебе, хвала,

Живи, цвети Иван Кремлёвский,

И, утешая слух московский,

Гуди во все колокола!..


Втім, у Шевченка не зустрічаємо ніякої патетики, він абсолютно буденно зауважив, що «тілько вже не лічив ворон на Івані великому»3. Тож поет пройшовся по Іванівській площі, на якійсь колись голосно читали народові царські укази. Звідси й пішов вираз: «Кричати на всю Іванівську». Шевченко з цікавістю розглядав мовчазний Цар-дзвін, який тоді стояв упритул до дзвіниці Івана Великого1, та мирну Цар-гармату. У книзі вміщені фотографії, які дають уявлення про те, що бачив у Кремлі Шевченко.

У контексті наукової праці недоречно домислювати, як Шевченко проводив час, але можна уявити місто, в якому він «блукав» кілька днів. Мені вдалося знайти яскраві й правдиві картини, залишені талановитим побутописцем Москви сорокових років, сучасником Шевченка, призабутим письменником Іваном Кокорєвим (1826—1853). Ось що він писав про Москву Шевченкової присутності в ній:

«В продолжение двух-трех часов путешествия в Москве можно встретить все степени развития городской жизни, начиная от столичного шума и блеска до патриархального быта какого-нибудь уездного городка. Идешь, например, по широкой бойкой улице, с домами как на подбор, один другого лучше; по стенам из окон, из дверей манят тебя вывески всякого рода и цвета; направо и налево снуют пешеходы; мостовая горит

_____________________



1 В «Алфавитном указателе к плану Городской части» часів Шевченка в переліку церков дзвіниця Івана Великого числилася окремо, а ще був такий запис: «Колокол Большой (при Колокольне Ивана Великого)».

под бегом рьяных коней; двери лавок устают затворяться и отворяться; узлы, кульки, тюки, ящики ежеминутно шмыгают то с возов, то на воза...

Только что перебежал улицу сделал несколько шагов, глядь — совершенно другая декорация: всю улицу вдоль перерезает широкий бульвар с ветвистыми липами; по обеим сторонам его тянутся степенные дома, разнообразные по наружности, но одинаковые по цели, которую имели в виду их хозяева — устроить жилище для себя, а не помещение под известное число торговых заведений; приволье, простор, иногда даже слишком, видны во всем — и в богатых покоях, в которых есть где развернуться старинному хлебосольству, и в разных службах, занимающих просторный двор, с воротами настежь, и в тенистых садах, обнесенных решетчатым забором...

Еще несколько шагов — и другая картина... Вот она — область простого, идеального быта. Нет здесь ни мостовой, которую красиво заменяет зеленый луг с торною дорогою посредине; нет никаких принадлежностей городской суетной жизни; нет ни одного торгового или увеселительного заведения, если не считать двух мелочных лавочек с товаром рублей на сотню в каждой... Домики, все без исключения, деревянные, одноэтажные, выстроены по правилам свободной архитектуры, один смотрит вправо, другой влево, и почти все имеют способность склоняться набок; на лавочках у ворот посиживают старушки, занимаясь вязаньем чулок; дети, милые дети, бойко играют в бабки или в шары; мохнатые куры безбоязненно разгуливают по улице, роясь в земле; на лугу пасется идиллическая корова; в луже, которую принято называть прудом, полощутся утки... Пройдешь этим укромным предместьем Москвы, — и пошли тянуться с обеих сторон огороды, замелькали сараи, крытые соломой, начали встречаться мужики и бабы, кто на косьбе, кто на пашне».

Узагальнюючи, можна сказати, що московський пейзаж упродовж усього ХІХ століття зберігав камерний, а то й патріархальний характер, що ствердився в післяпожежний період. Розташування й невеликі розміри будинків робили Москву антиподом Петербурга — самого «міського» міста Росії.

Свідченням того, що Шевченко напрочуд добре запам’ятав Москву, свідчить запис у щоденнику 13 вересня 1857 року, який поет починає давно почутою приказкою:

«Казань — городок —

Москвы уголок…


Сегодня поутру увидел я издали Казань1, и давно слышанная поговорка сама собою вспомнилась и невольно проговорилась… Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает собою уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов до саек и калачей, — везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы. Даже башня Сумбеки, несомненный памятник времён татарских, показалась мне единоутробною сестрою Сухаревой башни». У двох фразах, точніше, навіть, у кількох словах, які стосувалися Казані, Шевченко мимохідь передав характерні риси Москви. В першу чергу її «белокаменность» і «першопрестольність», що пізнавалися, передусім, через храми й церковний дзвін.

Згадаймо, як про це писав Пушкін:

Перед ними

Уж белокаменной Москвы,

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.

Як бачимо, образ «белокаменной Москвы» у Пушкіна й Шевченка буквально співпадає. Золото сотень церковних куполів, яке вражало весь

___________________



1 Шевченко плив на пароплаві з Астрахані в Нижній Новгород.
світ, стало головною образною характеристикою старовинної Москви — «Москва Златоглавая». Легкою рукою генія Шевченко доторкався до образно-символічного обличчя Москви.

Маркіз де Кюстін, який відвідав Москву майже водночас із Шевченком — у 1859 році — захоплено писав: «Огромное множество церковных глав, острых, как иглы, шпилей и причудливых башенок горело на солнце... Чтобы ясно представить себе все своеобразие открывшейся передо мной картины, надо напомнить, что православные церкви обязательно заканчиваются несколькими главами... Каждая глава увенчана крестом самой тонкой филигранной работы, а кресты, то позолоченные, то посеребренные, соединены не менее искусно сделанными цепями друг с другом. Постарайтесь вообразить картину, которую нельзя даже передать красками, а не то что нашим бедным языком!»

Про Москву церковну, Москву «сорока сороков» ми ще згадаємо, а зараз наведу спогад корінного москвича Івана Бєлоусова (1863—1930)1. «В Москве, говорят, сорок сороков церквей, и это близко к истине. Москвичи искони были богомольными людьми. Богачи московские проявляли особенную любовь к благолепию храмов, они делали вклады, вешали колокола, украшали храмы, содержали хоры певчих...»2

_____________________



1 В квартирі Бєлоусова у Фуркасовському провулку наприкінці ХІХ — початку ХХ століття бували Чехов і Гіляровський, інші відомі письменники і літератори. Всі вони бачили над письмовим столом Бєлоусова портрет Шевченка, а поет І.Назаров, який відвідав його в серпні 1901 року, розповідав, що Бєлоусов подарував йому свої перекладали великого українського поета. До першої поетичної збірки Бєлоусова «Из «Кобзаря» Т.Шевченко и украинские мотивы» (Київ, 1887) увійшло 18 перекладів. Протягом 80—90-х років ХІХ століття Бєлоусов публікував переклади творів Шевченка в російській періодичній пресі та окремо видав у Києві «Маленький «Кобзарь» (1892). В 1900 році в Москві видав збірку «Песни и думы Кобзаря», перевидану в 1903 і 1909 роках. 1906 року в Санкт-Петербурзі вийшов редагований Бєлоусовим «Кобзарь» в переводах русских писателей», до якого ввійшло 129 творів Шевченка, з них 62 він переклав сам. У 1914 році вийшов збірник «Шевченко, его думы и песни. В переводе И.А. Белоусова». Він був автором популярних біографічних нарисів і статей про Шевченка.

2 Иван Белоусов. Ушедшая Москва. М., 1998. С. 81.
З іншого боку, Тарас Григорович згадав про найпершу та найпоширенішу їжу москвичів — хліб, який уживався багатими і бідними, старими і молодими, духовнимим і світськими, щодня при кожній трапезі. А сайки (пшеничні хлібці найкрутішого замісу) та калачі цінилися особливо й продавалися на кожному кроці. В свій час у Москві, передусім, у Хлібній слободі на Арбаті пекли хліб і уславлені калачі з 25 сортів житнього і 30 сортів пшеничного борошна. Калачі — пшеничні хлібці, випечені у формі замка з дужкою — відігравали в тодішньому побуті й харчовому раціоні важливу роль. Вони подавалися на розкішних банкетах, посилалися від царя патріархам і іншим духовним особам, а також ув’язненим, жебракам, пораненим стрільцям. Про московські калачі в народі складали прислів’я: «В Москве калачи на огонь горячи», «Куда лезешь с суконным рылом в калашный ряд» і т.д.

Тепер — про Сухарєву вежу, згадану Шевченком у зв’язку з вежею Сююмбекі в Казані. Можна лише дивуватися асоціативній точності й естетичній довершеності Шевченкового порівняння двох веж. Обидві вони родом із кінця ХVІІ століття й зовнішнім абрисом справді схожі. Шевченко точно відчув і те, що вежа Сююмбекі така ж знакова споруда для Казані, як і Сухарєва вежа для Москви. Поряд із дзвіницею Івана Великого в Кремлі, вона була символом міста. Іван Кондратьєв писав у книзі «Седая старина Москвы»: «Кому из русских, даже не бывших в Москве, неизвестно название Сухаревой башни? Надо при этом заметить, что во внутренних, особенно же отдалённых, губерниях России Сухарева башня вместе с Иваном Великим пользуются какою-то особенною славою... Поэтому-то почти всякий приезжающий в Москву считает непременным долгом... хоть проехать возле Сухаревой башни». Вона знаходилася недалеко від помешкання Щепкіна, проте сюди Шевченка міг привести і Бодянський.

Вежа була побудована по лінії оборонного Земляного валу. Раніше тут була стрілецька слобода, в якій полк Лаврентія Сухарєва охороняв міські ворота. В народі вежу відразу полюбили, про неї говорили: «Иван Великий женится, Сухареву башню замуж берёт». Поет Є.Мількеєв писав у вірші «Сухарева башня»:

И эту башню — великану

Столицы — древнему Ивану

Молва невестой нарекла…


У нижній частині Сухарєвської вежі були ворота і вартівні, над ними — палати, оточені відкритою галереєю. Наприкінці ХVІІ — початку ХVІІІ століть над палатами було надбудовано ще один поверх і 4-х ярусна вежа, в 3-му ярусі якої знаходився великий годинник. Михайло Лермонтов писав: «...На крутой горе, усыпанной низкими домиками, среди коих изредка лишь проглядывает широкая белая стена какого-нибудь боярского дома, возвышается четвероугольная, сизая, фантастическая громада — Сухарева башня. Она гордо взирает на окрестности...»

З початку ХІХ століття біля Сухарєвки виникла всім відома однойменна барахолка, в часи Шевченка Сухарєва вежа стала ключовою ланкою водопостачання цілого району міста. В «Алфавитном указателе к Плану Мещанской части» зазначалося: «Сухаревская башня и в ней главный резервуар Мытищинский водоприимный1, на Мал. Сухаревской площади».

Сухарєвська вежа зображувалася багатьма художниками, зокрема, такою, як її бачив Шевченко, вона збереглася на літографії Ф.Бенуа кінця 1840-х років. Серед інших картин нагадаємо відоме полотно Олексія Сав-

__________________



1 Джерельна вода з Митищ йшла по чавунних трубах через 1-у Міщанську вулицю на Сухарєвку. Резервуар у 2-му ярусі вежі був розрахований на 7 тис. відер.
расова «Сухарева вежа» (1872 рік). До речі, Саврасов працював у Московському училищі малярства і скульптури, коли в березні 1858 року там побував Тарас Шевченко, відвідавши свого знайомого викладача училища Аполлона Мокрицького.

Шевченко запам’ятав яскраву архітектурну споруду і багатий кам’яний декор у стилі московського барокко з готичною вежею, що радувала око червоним кольором із білокам’яними деталями.

Можливо, Тарас Григорович поштовхався на знаменитому Сухарєвському ринку, який існував ще з кінця ХVІІІ століття. Саме тут П’єр Безухов із романа Льва Толстого «Война и мир» в 1812 році купив собі пістолет. Володимир Гіляровський писав: «Вор-одиночка тащил сюда под полой «стыренные» вещи, скупщики возили их возами... Лозунг Сухаревки «На грош пятаков!» Так було і за Шевченка. Менше відомо, що Сухарєвка славилася своїми букіністами і серед них особливою повагою користувалися професори Іван Забєлін і Микола Тихонравов, які причетні до московських сторінок біографії Шевченка.
«Упоравши в Москві, що мені там треба було...»
У листі до Кухаренка поет писав: «От я, упоравши1 в Москві, що мені там треба було, вернувся знову в Київ...» З чим упорався в Москві молодий автор «Кобзаря»? В його «Біографії» (1984 рік) про це повідомляється небагато: «На Україну Шевченко виїхав через Москву, де зустрівся зі своїми друзями М.Щепкіним та О.Бодянським. Про зустріч з актором свідчить запис у щоденнику, куди поет занотував свій сон: «... увидел я в Москве Михайла Семёновича Щепкина, таким же свежим и бодрым, как я видел его в последний раз в 1845 году». Здійснився також задум знову

_______________________



1 Це слово вживається Шевченком один раз і потрапило до «Словника мови Шевченка» з посиланням на цитовану нами фразу.
зустрітися з Осипом Бодянським...

Цілком можливо, що Бодянський познайомив Тараса Григоровича з дисертацією свого учня, сина болгарського емігранта Спиридона Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (у серпні вийшла окремим виданням)1. Особа Яна Гуса зацікавила Шевченка, й на Україні він написав поему «Єретик». На цей раз Шевченко був у Москві недовго, поспішаючи на Україну».

Очевидно, саме від Бодянського ще в 1844 році, а потім і в 1845-му, поет одержав відомості про національно-визвольний рух чехів і словаків, про чеських і слов’янських будителів, про наукову діяльність П.Й. Шафарика, і ці розмови й матеріали спричинилися до задуму та створення поеми «Єретик», що спочатку мала назву «Іоан Гус», з наступною посвятою Шафарику (1845 рік). Важливе значення мало те, що Шевченко був ознайомлений з працями Шафарика «Славянские древности» та «Славянское народописание». Крім того, Шевченко використав не лише згадану працю учня Бодянського Спиридона Палаузова, а й статтю «Гуситы, Гус» в «Энциклопедическом лексиконе» А.Плюшара. Олександр Афанасьєв-Чужбинський свідчив: «Шевченко розповідав мені, що прочитав усі джерела про гуситів та епоху, що їм передувала, які тільки можна було дістати...» Поет цікавився цією темою й через багато років

________________________



1 У грудні 1849 року Бодянський цікаво розповів у своєму щоденнику, як Палаузов, повернувшись із-за кордону доктором комерційних наук, здобував у Росії звання кандидата в галузі слов’янознавства: «…Держал испытание на кандидата, которое звание и получил не без труда. Это показывает, что такое ученые степени за границей и разница между их и нашими; там они даются исключительно за деньги, а здесь почти исключительно берутся грудью». («Русская старина», 1888. Т. 60. С. 401.).

Бодянський і в майбутньому підтримував контакти з Палаузовим. Скажімо, в щоденнику від 17 травня 1858 року занотував, що Палаузов надіслав йому чергові документи для публікації. Проте Бодянський був суворим редактором і вимогливим видавцем, зокрема, він повернув Палаузову дві надіслані тим історичні грамоти: «Так как то и другое прислано было им ко мне для помещения в “Чтениях”, но не вполне, то я и воротил ему назад, не желая в таком изуродованном виде предлагать старые памятники» («Русский архив», 1892, № 10. С. 445—446).


опісля написання «Єретика». Зокрема, 5 квітня 1858 року повідомляв Михайлу Максимовичу: «Читаю тепер «Гуса» Аннікова, добра штука». Йшлося про працю Є.П. Новикова «Гус и Лютер», увагу поета до якої привернув Куліш наприкінці 1857 року. Шевченко знайомився з дослідженням, очевидно, за комплектом «Русской беседы», де воно друкувалося протягом 1857—1858 років.

Куліш залишив цікаві спогади про те, як самокритично ставився Шевченко до вивчення ним самим джерел про Гуса: «Розмовляв Шевченко широко про свою поему “Іван Гус”, почитуючи гарною дикцією своєю деякі місця, й жалкував, що, писавши, не спромігся проштудіювати гаразд усіх обставин часу й самої особи чеського пророка німецької реформації». Втім, Іван Дзюба слушно зауважив, що справді грунтовні дослідження про Яна Гуса з’явилися в Чехії і Німеччині (та в російських перекладах) пізніше, вже в другій половині ХІХ століття, але глибокий критичний підхід до прочитаного й почутого та тонка інтуїція забезпечили Шевченкові такий об’єктивний підхід до теми, який витримав випробування часом навіть з погляду відповідності фактичному перебігові подій1.

Про те, що Шевченко був обізнаний з «Славянским народописанием» Шафарика у перекладі Бодянського свідчить запис останнього на аркуші зі списком осіб, яким було надіслано цю книжку (зберігається у відділі руко-

писів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України): «146. Т.Шевченко (1 экземпляр)». Цей запис було зроблено 14 лютого 1844 року, коли Шевченко перебував якраз у Москві, тому, скоріше за все, Бодянський вручив книжку поетові особисто. Або ж, у крайньому випадку, переслав поштою пізніше. З «Єретика» Шевченка випливає, що він знайомився з уміщеною в книзі таблицею «Обозрение народов славянского

_____________________

1 Іван Дзюба. Від «Івана Гуса» («Єретика») до Кирило-Мефодіївського братства// Українська мова та література, 4 січня 2005 р. С.15.

поколения», де Шафарик подав відомості про одинадцять сучасних йому слов’янських народів:

І слав’ян сім’ю велику

Во тьмі і неволі

Перелічив до одного...
Можна також з певністю твердити, що поет читав перекладені Бодянським «Славянские древности», а також, імовірно, статтю Бодянського, написану за Шафариком, про малоросійське наріччя у порівнянні з великоруським і білоруським («Полтавские губернские ведомости», 1845, № 13, 14).

Велика роль московських зустрічей поета з Бодянським і розповідей останнього про видатного діяча чеського й словацького відродження добре видна в посвяті «Єретика» Шафарику та висока Шевченкова оцінка його діяльності:

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слав’янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слав’янськії ріки!
В біографії Шевченка, написаній в радянські часи одеськими вченими, сказано лапідарно і рішуче: «Немає сумніву в тому, що саме московський період викликав згодом до життя як поему «Єретик», так і посвяту цього твору Шафарикові»1 (виділено мною. — В.М.).

Шеченко приязно згадав Шафарика у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 рік). Він наголосив, що Шафарик і В.Караджич

___________________

1 Тарас Григорович Шевченко. Біографія. С. 107.
«остались славянами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали». Після заслання Шевченко передав Шафарику цю посвяту-послання з неповним текстом поеми. Василь Білозерський писав, що, за розповідями свідків, Шафарик «плакав вдячними сльозами».

Розмови з Бодянським та знайомство з деякими працями, рекомендованими ним, відлунюють у фразі зі згаданої передмови до «Кобзаря»: «Чую, а іноді й читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, черногори, москалі — всі дрюкують...»

Вплив історичних праць на поему «Єретик» можна простежити, зосередивши увагу на поетичних узагальненнях:


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ
2015 -> Методичні рекомендації щодо використання музичних ігор в процесі музичного виховання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал