Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва


Так вічной пам’яті бувало



Сторінка7/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30
Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись!

Так славнії полки козацькі


Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак, цвітуть!

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.


Тарас Шевченко гірко дорікав тим нащадкам, які не зберегли козацької слави:
________________________

1 Д.І. Яворницький. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. Том перший. Львів: Видавництво «Світ», 1990. С. 270.

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, то ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.


Грушевський у своїй «Всесвітній історії» чудово написав про те, що «козаччина, зіставшися в опозиції польському шляхетському режимові і опираючися на селянські маси в їх боротьбі против польського права, не покинула релігійного прапора» (виділено мною. — В. М.).

Заборонену в радянський час і печальну мелодію славного козацтва пронизливо передав Василь Симоненко у поезії «Українська мелодія», вперше надрукованій аж на зламі 90-х років минулого століття:


Довго тужить сумна бандура

Про діла у старій сивині,

І якусь невідому зажуру

Навіває та пісня мені.
Не мелодія — збурена рана,

Не слова, а безжальні голки,

Тільки бачу не сині лимани,

І не горді козацькі полки.


А ввижається — там, біля шляху,

На потоптаній кіньми траві

Жирний ворон, мов чорна папаха,

На козацькій сидить голові.


А нав-круг по-ру-ба-ні

До-си-на-ють сни,

І да-ле-ко бу-бо-ни

Кли-чуть до вій-ни.


Такий вірш вартий наукової монографії, й українські вчені мають його пропагувати.

У наш час величальне слово про козаків сказав Борис Олійник:

«Для українського народу, як самодостатньої космічної величини, однією із… святинь-оберегів стало козацтво. Хоч би як їх хто оцінював, але в основі своїй вони найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та морально-етичні принципи».

Поки я збирав і публікував інформацію про маловідому в Москві сторінку історії, написану гетьманом Сагайдачним, вийшла в світ капітальна праця з історії українського козацтва, в передмові до якої директор Інституту історії України НАН України Валерій Смолій зазначав: «Козацтво й Україна, козацтво й український народ... Ці поняття здавна перебували в одному асоціативному ряду. І це аж ніяк не випадково. Адже через історію козацтва, по суті, переломлювалася ціла епоха в минулому України та її народу... Козацтво відігравало визначну роль у справі збереження українського етносу»1.

Хочу, щоб ці добрі й високі слова про українське козацтво пролунали саме тут, поки козаки Петра Сагайдачного знаходяться у незвичному для них місці — біля Арбатських воріт, в абсолютно незвичній для них ситуації — перед штурмом православної Москви. Козакам немає в чому каятися перед москвичами. Може воля Божа була на те, щоб вони не здобули тоді столицю Московської держави. Все обмежилося тим, що можна висловити поетичними рядками юного Михайла Грушевського: «Руйновали козаченьки московськії мури…» Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія. Втім вона не терпить умовного способу.

У згаданій праці «Історія українського козацтва» сформульовано важливий висновок:

«…Сагайдачний дійшов до Москви і врятував Владислава від майже неминучої поразки. Фактично і Москва, територію якої зайняли козаки, опинилася в їхніх руках, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і

____________________



1 Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Том перший. К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. С. 5.

прийняв рішення про відхід. Існує думка, що Сагайдачний не прагнув знищення Московії через релігійні причини, як потенційного православного союзника. Однак, з погляду міжнародних військово-політичних відносин, головним було те, що похід Сагайдачного продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві». На думку авторів книги, похід Петра Сагайдачного на Москву в 1618 році поставив «останню крапку у довготривалому конфлікті часів Смути».

На мій погляд, непростий епізод українсько-російських стосунків і політично-полководницької біографії Сагайдачного вимагає серйозного дослідження та об’єктивної оцінки. Тим паче, що спеціально й грунтовно, всебічно й докладно цього не зробили в свій час ні Михайло Грушевський, ні Дмитро Яворницький. Цікаві спроби сучасних істориків поки що, здається, не втілилися в оригінальному дослідженні.

Свого часу Михайло Грушевський писав, що після козацького штурму «правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були при Володиславі, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю війну закінчено якнайскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, і Сагайдачний теж стояв за дальшу війну з Москвою, але нічого було робить: війну скінчено».

Втім, Сагайдачний, якому не вдалося раптово взяти Москву, не збирався тримати своє військо в тривалій облозі біля добре укріпленого міста. Гетьман відійшов вiд Москви. Заглянемо до «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького: «А гетьман Сагайдачний рушив від Москви на Калугу і дорогою захопив острог у Серпухові, потім у самій Калузі. Тим часом польські депутати, які вже неодноразово починали мирні переговори з росіянами, зійшлися з ними в селі Деуліні біля Троїце-Сергієвого монастиря і знову почали переговори... Сагайдачний повернувся з московського походу управителем тієї частини України, яка визнавала себе козацькою. З того часу різниця між запорізькими й городовими козаками позначилась іще різкіше, а водночас й історія тих і інших почала різкіше відхилятись у різні боки».

На закінчення цього сюжету скажу, що Петро Сагайдачний не був принциповим противником зближення України з Росією, чому є чимало підтверджень. Наведу лише одне. Посли доброї волі від гетьмана Сагайдачного на чолі з отаманом і досвідченим козацьким дипломатом Петром Одинцем побували в Москві вже на початку 1620 року.

Важливо зазначити, що сприятливе для Москви закінчення сутички з українським гетьманом Петром Сагайдачним оцінювалося настільки високо, що з цього приводу в арбатській церкві Миколи Явленого сам цар Михайло Романов велів спорудити вівтар Покрова Пресвятої Богородиці.

Весь цей сюжет про Петра Сагайдачного я вперше опублікував у одній з книг, що вийшла в московському видавництві ще тоді, коли в сучасних арбатознавчих московських виданнях не зустрів жодної згадки про штурм гетьманом Кремля. Проте невдовзі вийшов у Москві авторський путівник по місту відомого москвознавця Льва Колодного, в якому з цікавістю прочитав, зокрема, про історичні події, що відбувалися біля стін храму Миколи Явленого на Арбаті. Раптом наткнувся на такі рядки:

«Біля його стін князь Дмитро Пожарський розбив польське військо гетьмана Яна Ходкевича. На цьому місці москвичі через кілька років розгромили (?) козаче військо гетьмана Петра Сагайдачного, на цей раз українського, чиїм іменем націоналісти (?) назвали великий корабль, мріючи вигнати (?) росіян з берегів Чорного моря»1.

__________________



1 Лев Колодный. Москва в улицах и лицах. Центр. М.: Голос-Пресс, 2004. С. 117.
Блискуче й печальне підтвердження сентенції про те, що історія для декого є політика перекинута в минуле! Але ж історію не можна кроїти, як каптан, у залежності від вигинів сучасної політики, від політичних емоцій, симпатій і антипатій. Історію треба знати. Переконуймося, нарешті, в тому, що українська присутність у Москві продовж її історії має бути висвітлена на рівні наукових знань об’єктивно і неупереджено.

Тарас Шевченко до кінця життя носив у собі пам’ять про гетьмана Сагайдачного та його подвиги. В спогадах Бориса Суханова-Подколзіна, який хлопчиком (1858—1860 роки) брав уроки малювання у Шевченка, є цікавий момент, де він згадує про розповіді вчителя: «Багато доводилося мені чути оповідань про стару Малоросію, про січ Запорозьку, війни, гетьманів... Дорошенко й Сагайдачний знову заходжувалися нещадно бити “ляхів” та інших супостатів...»


«Що ж на ниві уродилось??!»
Професор Осип Бодянський був живою енциклопедією знань з історії України, він тримав у пам’яті чимало українських сюжетів московської, зокрема, арбатської історії. Не станемо гадати, про що міг розповісти вчений поетові, просто нагадаємо деякі факти з історії. Скажімо, в арбатських слободах українські майстри здавна знаходили справу для своїх золотих рук. Відомо, що за Івана Грозного вся місцевість Арбатської, Поварської, Нікітської вулиць, Пречистенка, Сивцев Вражек були відібрані під опричнину. Тут мешкали слободами люди з царської обслуги і в топоніміці відображено їх заняття. На Поварській вулиці жили кухарі й інша обслуга царської кухні. До неї прилягали ряд провулків, назви яких говорять самі за себе: Скатертний, Столовий, Ножовий, Хлібний... Ще були Плотницька й Кам’яна слободи, між Арбатською вулицею й Сивцевим Вражком знаходилася Іконна слобода, в якій жили й працювали царські іконописці, в тому числі з Києва.

Тоді Арбат абсолютно не сяяв культурою як, скажімо, передмістний Поділ у Києві, де з початку ХVII століття вже існувала Києво-Могилянська академія — alma mater вищої освіти в Україні. Кількість студентів у ній весь час зростала, значну їх частину складали сини міщан, козаків, селян. Академія стала важливим чинником становлення національної самобутності української культури. Взагалі до середини XVIІ століття, тобто до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, російська культура відчутно відставала від української. Це зумовилося ще з часів хрещення киян у 988 році та в найближчі роки — населення в Придніпров’ї, на Волині. Як визнають московські вчені, навіть через століття й більше «христианство нелегко входило в восточно-славянские глубинки — а вятическая Мóсковь представляла собой тогда именно такую глубинку... В начале ХІІ века вятичи убили миссионера Кукшу — монаха Киево-Печерского монастыря — за его проповеди Слова Божия». Син великого київського князя Володимира Мономаха, засновник Москви Юрій Долгорукий, який народився і похований в Києві, не раз бував у цьому місті і на власні очі бачив величезний розрив у духовній культурі. З Долгоруким пов’язують зародження тенденції «майбутнього рівняння Москви на Київ»: «И уж так получается, что эту тенденцию заложил изначально Юрий Долгорукий с его известной упорной, фанатичной устремленностью в Киев»1.

Після падіння Константинополя всередині ХV століття Москва два століття фактично залишалася без культурно-освітнього орієнтиру та ідейної опіки. Історик Іван Забєлін писав: «Ум боялся явиться. Умная
_____________________

1 Москва 850 лет. Том 1. М.: Московские учебники, 1996. С. 40.
женщина становилась ведьмой, умный мужик — ведуном, колдуном, вещим. Патриархальное начало допускало ум только в старике. Ум был контрабандою, а знание прямо вело в ад. Еретик было страшное слово, оно означало всякого вольномыслящего, самостоятельно мыслящего».

Справді в московських вищих колах побожність традиційно поєднувалася з ворожнечою до освіти. Відомий український і російський історик Володимир Іконников зазначав: «Само духовенство было несведуще в книжном учении и тем подрывало доверие к себе». Побутувало навіть прислів’я: «Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился». Допускалася лише православна освіта, світська наука відторгалася. До того ж, як відзначив Грушевський, «в московських кругах скоса дивилися і на українських духовних і на їх школи та письменство. Київську академію московські власти в 1660-х роках хотіли зовсім закрити…» Проте обходитися без українських духовних мужів у Москві не могли. Український письменник Іван Шишов, який досліджував цю проблему, писав:

«У травні 1649 року цар Олексій Михайлович листовно просив київського митрополита Сильвестра Косова, який став наступником Петра Могили і рішуче був проти возз'єднання України з Росією, відрядити до Москви для перекладу Біблії випускників Києво-Могилянської академії Арсенія Сатановського і Дмитра Птицького. Замість Птицького, який згодом таки прибув до Москви, приїхав з Києва Єпіфаній Славинецький. Кількість оригінальних і перекладних творів одного лише Славинецького в Москві доходить до ста п'ятидесяти. Досить цінним є його «Латино-слов'янський словар», якого вони з Сатановським уклали ще в Києві, а переглянули й видали вже в Москві. Грунтовним є і «Греко-слов’яно-латинський лексикон», де зафіксовано до семи тисяч слів. «Філологічний словник», упорядкований двома нашими сподвижниками, пояснює церковну термінологію та її вживання. Славинецький відредагував ще «Буквар» (1657 р.) й написав ряд педагогічних праць. До того ж, 1653 року в Чудовому монастирі він заснував першу в Москві греко-латинську школу і був її ректором. Як бачимо, наука до Москви прийшла з України»1.

Справді, з середини ХVІІ століття почалося перенесення в Москву, так би мовити, київської вченості. Михайло Грушевський підкреслював те важливе значення, яке «українська наука XVII в. мала для розвою письменства й культури московської». Якось я знайшов визнання цього історичного факту в монографії Я.Д.Дмитерка «Общественно-политические и философские взгляды Т.Г. Шевченко», що вийшла у видавництві Московського університету ще в сталінські часи (1951 рік): «Видатні вчені України славилися далеко за межами своєї країни... Українські вчені внесли суттєвий вклад у розвиток загальноруської культури. М.В. Ломоносов, наприклад, вивчав грамоту за знаменитою граматикою Мелетія Смотрицького». Власне, в Росії аж до XVIIІ століття користувалися граматиками українських просвітителів Лаврентія Зазанія та Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав граматику Смотрицького «вратами премудрости»). Надзвичайно важливе значення мало те, що в Москву прибули вчені мужі з Києво-Могилянської академії. Скажімо, в 1664 році в Москву переїхав випускник Києво-Могилянської академії відомий громадський і церковний діяч, письменник, просвітитель Симеон Полоцький. Через три роки він став учителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Феодора та царівни Софії. Полоцький заснував у Кремлі світську друкарню і, по суті, став засновником поетичного та драматичного жанрів у російській літературі. У 1674–1690 роках Патріархом Московським і всія Русі був Іоаким, вихованець Києво-Моги-


______________________

1 Іван Шишов. Самозахист на чужині (з московської україніки) // Українська діаспора, 1992, № 1. С. 46
лянської академії1. Сподвижник Петра І Феофан Прокопович був українським письменником, церковним і культурним діячем.

В Московській Слов’яно-Греко-Латинській академії2, яку очолював київський учений Стефан Яворський, а потім Іван Козлович з Переяслава, та інших російських «вузах» того часу працювали київські професори Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Гедеон Вишневський, Інокентій Кульчицький, Гаврило Бужинський, Іван Томилович, Іван Козлович, Павло Конюскевич, Георгій Щербацький, Софроній Мегалевич, Порфирій Крайський, Володимир Каліграф (друг Григорія Сковороди) та ін.

Вихованець Києво-Могилянської академії Г.Козицький був перекладачем і видавцем, філософ Я.Блоницький досліджував граматику, С.Тодорський уславився як філолог-орієнталіст, І.Хмельницький займався природознавством.

Відомо, як славився в Москві український церковний спів, особливо після приїзду в місто Є.Славинецького, А.Сатановського. В 1652 році до Москви прибули дев’ятеро співаків з України й залишилися тут назавжди. Через п’ять років до них приєднався київський співак Олександр Василів, пізніше — піп Іван Курбатів, а ще згодом — Федір Тернопільський. Поволі українські співи набули розголосся по всій Великоросії. Придворний, патріарший та архієрейський хори набиралися переважно з українців. Згадав про це тому, що Бодянський цікавився такими фактами. В його щоденнику прочитав: «Будучи у М.А. Максимовича, узнал от него, что он

________________________

1 Між іншим, у сучасному російському енциклопедичному словнику відсутні відомості про те, що Полоцький та Іоаким вийшли з Києво-Могилянської академії. Мало хто знає також, що ще в ХІV столітті київський митрополит Кипріян у 1389 році став митрополитом московським і виправляв тут церковні обряди, залишивши для нащадків три послання з інформацією про церковний побут ХІV — ХV століть. Його прах покоїться в одній із ніш Успенського собору Кремля.

2 Перший вищий навчальний заклад у Москві, організований в 1687 році, тобто через сім десятиліть після Києво-Могилянської академії.
где-то видел в Малороссии (кажется, в Киеве) требование из Петербурга, в царствование Анны Иоанновны, о высылке из киевской академии в придворные певчие студентов с голосами и умеющих играть изрядно на скрипице…»

З кінця ХVІ століття в Москві працював український друкар і палітурник О.Радишевський, який, зокрема, видав Євангеліє в 1606 році і «Устав» у 1610 році. Та головне, що книги київського друку на початку ХVІІ століття досить широко розповсюджувалися в Москві та Московській державі. Наприкінці 1627 року в Росії було видано указ про те, щоб «впредь никто никаких книг литовской печати не покупали», втім, ця нетерпимість на практиці продовжувалась недовго. Київські книги не лише вільно поширювалися в Москві, але навіть тут передруковувалися.

Після Переяславської угоди ця тенденція значно посилилася. «Особенно быстро и в большом количестве стали распространяться киевские книги в Москве при патриархе Иоасафе ІІ, когда цензура некоторых из привозимых в Москву книг киевской печати была поручена Симеону Полоцкому, который, конечно, не очень строго относился к сочинениям своих друзей»1. Навесні 1672 року в Москву приїхали київські міщани Яким Супрунов та Іван Васильєв і служитель печерського монастиря Матвій Федоров, які привезли значну кількість книг з Києво-Печерської лаври, судячи з усього, торгівля цими книгами була небезуспішна. «Несколько месяцев спустя архимандрит Киево-Печерской лавры Иннокентий Гизель... послал в Москву двух мастеров печатного двора Киево-Печерской лавры, батырщика Алексея Мушича и Тимофея Кушву с другими книгами печерского издания... Приехав в Москву, Мушич и Кушва наняли лавку и открыли в ней продажу книг. Достоин внимания самый факт открытия в 1672 году в Москве киевлянами, хотя и

_____________________



1 Виталий Эйнгорн. Книги Киевской и Львовской печати в Москве в третью четверть ХVІІ в. М.: Типография Т-ва И.Д. Сытина, 1894. С.4.

временной, но всё таки специально книжной лавки. Дело в том, что до самого конца третьей четверти ХVІІ в. в Москве не было книжного ряда... книги продавались в овощном ряду вместе с другими товарами... Не была ли «книжная лавка» наших киевлян первою попыткою поставить самостоятельно частную книжную торговлю в Москве?»1. До речі, книги, привезені киянами в Москву, були невідомими в Росії: «такой книги московской печати не бывало».

До речі, в 1674 році в Києві був уперше надрукований «Синопсис», складений одним із місцевих православних ієрархів, здогадно ректором Києво-Могилянської академії, а з 1656 року — архимандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем (1600—1683). В цій книзі говорилось про єдність історії Великої, Малої і Білої Русі, про єдину державну традицію Київської Русі й навіть про єдиний «руський» або «православно-російський народ». Аж до початку ХІХ століття «Синопсис» використовувався в Росії як офіційний підручник історії, а книгою «для народу» залишався ще довше. «Синопсис» фактично започаткував російський історичний наратив. Скажімо, Василь Татищев називав його одним із основоположних джерел своїх поглядів. Михайло Грушевський віддав багато сил і часу розвінчанню «звичайної схеми “русскої” історії», яку популяризував «Синопсис».

Промосковський «Синопсис» всіляко підтримувався властями, проте на час його виходу в світ випадають і гоніння на київські книги в Москві. Зокрема, в 1675 році було постановлено, щоб із Києва «преосвященный архиепископ книг н и к а к и х в царственный град Москву на п р о д а ж у не присылал». У 1720, 1727, 1728 роках були видані укази, за якими московський Синод зажадав, щоб на Україні книжки видавалися не інакше,

_________________

1 Там само. С.7. Іван Забєлін писав, що лише всередині ХVІІІ століття торгівля книгами в Москві в основному зосередилася в двох спеціальних лавках, одна з них знаходилася в старовинному будинку на місці сучасного Історичного музею, друга лавка Санкт-Петербурзької Академії наук — неподалік на Нікольській вулиці.

як за суворим порівнянням із російськими текстами. Київський митрополит Рафаїл Заборовський дістав вказівку вилучити з усіх українських церков українські видання і замінити їх на московські.

Наступали часи, коли в книжковій справі, як і взагалі в національній культурі, малоросам, говорячи словами Грушевського, «прийшлося почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну».

Поскільки київська друкарня продовжувала випускати свої книги, незважаючи на московську заборону, у 1766 і 1772 роках велено було припинити українські видання і слово в слово передруковувати московські. Між іншим, архимандрит печерський Зосима в 1769 році просив у Синоду дозволу друкувати бодай букварі не московські, але йому було відмовлено.

Іван Шишов зазначає: «Виходило, що російська урядова й церковна верхівка охоче відчиняла свої двері нашим культурно-освітнім діячам та при цьому ревниво ставилася до українського впливу на московський спосіб життя. Та хоч би яким відчайдушним був той спротив, а вплив української культури виявився досить потужним. Своєю діяльністю в Москві українські вчені зробили справжній переворот у світогляді росіян, примиривши їх із західною наукою та суто українським православ’ям»1.

Наївно було б шукати повсюдну підтримку цього висновку в московських виданнях, але в сучасній російській літературі визнається: «Вообще культура, известная нам сегодня под названием русской, была в ХVІІІ и первой половине ХІХ в. плодом совместного творчества элит русской и украинской…»2 Так само на Заході є історики, які поділяють цю точку зору. Скажімо, дослідниця Ліа Грінфельд (США) стосовно ХVІІІ століття зазначає, що «не менше 50 процентів російських націоналістів

____________________

1 Іван Шишов. Самозахист на чужині (з московської україніки) // Українська діаспора, 1992, № 1. С. 48.

2 А.И. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). — СПб.: Алетейя, 2000. С. 32.

першого призову були українцями».

Український народ відзначався високим рівнем культури і писемності. Відомий мандрівник і письменник Павло Алеппський, який в середині XVII століття двічі побував в Україні, писав, що на «землі козаків» майже всі українські сім’ї, не лише чоловіки, а й дружини та дочки вміли читати. Переписи 1740 і 1748 років свідчили, що в семи полках Гетьманщини, Полтавської і Чернігівської губерній на 1094 сіл припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Проте невдовзі наслідки національного гніту далися взнаки. За даними 1768 року на території трьох пізнішіх повітів Чернігівщини одна школа припадала вже на 746 душ населення, на цій же території через сто років — на 6750 душ, а загалом по губернії — на 17143 душі населення1. Перепис 1804 року показав, що українці один із наймалописьменніших народів Росії. Всередині ХІХ століття Шевченко гірко писав про «народ отой убитий». Наприкінці цього століття на сто душ українського населення припадало лише 13 письменних.

Великий і самодостатній народ з багатющою культурою і мовою Московщина перетворювала на малий російський, а в радянські часи нарекла «молодшим братом»...

Пішли в Московію від мене письмена,

Мої міста значиміші у датах,

Мій край — колиска слова і зерна...

Але чому ж я звуся «меншим братом»?


Вадим Крищенко.
…Ми вже домовилися, що весь цей матеріал має інформативний характер, не пов’язаний з Бодянським, але сюжет з українським гетьманом Сагайдачним розглянемо безпосередньо в контексті зустрічі Шевченка з Бодянським.

______________________



1 Мирослав Попович. Нарис історії культури України. К.: АртЕк, 2001. С. 247.

«За що скородили списами московські ребра?? »
Цілком імовірно, що, приїхавши в Москву, Шевченко міг попросити Бодянського показати йому конкретне місце козацького штурму московських мурів. Та й сам історик Бодянський не міг не привести Шевченка туди, де гарцювали козаки Сагайдачного. Якщо вже Бодянський переказував іншим історичні сюжети з книги француза де Кюстіна, то не розповісти своєму другові Шевченку про неймовірний похід українського гетьмана Сагайдачного на Москву він аж ніяк не міг. Пам’ятаймо, що Бодянський обіцяв поетові повідомляти про все, гідне уваги, «з історії батьківщини».

Тим більше, що Бодянський, у якого бував Шевченко, жив тоді зовсім недалеко від Арбатських воріт! У січні 1847 року в листі до Бодянського, написаному рукою Пантелеймона Куліша (з припискою Шевченка), було вказано таку адресу: «Його високоблагородію Осипу Максимовичу Бодянському против арбатского cъезжего дома1, в доме Дзюма, Дзыма albo cos podobnego...» Такого домовласника розшукати не вдалося, але, судячи з усього, Куліш призабув прізвище, що й не приховував, і назвав його навздогад. В «Адресном календаре жителей Москвы на 1846 год» читаємо: «Бодянский Иосиф Максимов., сост. в 8 кл., Экстра-Ординарный Профессор, Арб. ч. прих. Старого Вознесения д. Дица». Тобто, Бодянський Осип Максимович, цивільний чиновник 8-го класу, екстраординарний професор Московського університету мешкав в Арбатській дільниці, в будинку Діца в приході церкви Старого (Великого) Вознесіння, яка виходила й тепер виходить на Велику й Малу Нікітські вулиці. Саме в трапезній цієї церкви відбулося

_______________________

1 В енциклопедії Брокгауза і Ефрона читаємо: «... Съезжим домом или просто съезжей называлась полицейская расправа в каждой части города, с пожарными служителями при ней».
вінчання Пушкіна з Гончаровою. З «Алфавитного указателя к плану Арбатской части» дізнаємося, що будинок московської міщанки Діц Олени Федорівни (можливо, тоді, коли в ньому був Шевченко, будинок належав її чоловікові) знаходився в Столовому провулку, що знаходиться поруч з Великою Нікітською вулицею — перший від неї повздовжній провулок у бік Арбату (тепер — будинок № 10). Це підтверджується й тим, що навпроти справді була розташована колишня Арбатська поліцейська дільниця, частина якої на розі з Малим Ржевським провулком збереглася до цього часу1.

Від будинку, де жив Бодянський, усього півкілометра до храмів Бориса і Гліба та святого Тихона, до Арбатських воріт. Повторю: неможливо повірити, щоб історик Бодянський не привів до цих церков Шевченка, не показав, де колись стояли Арбатські ворота, не розповів про їх штурм козаками Сагайдачного... В щоденнику Бодянського в червні 1852 року є запис про те, що він показав усю Москву письменнику із Сербії, графу Пучичу. Бодянський навіть піднявся з гостем на дзвіницю Івана Великого: «Взобрались до самого креста, откуда спускались около 12 минут». Для професора, хворого ногами2, це був подвиг, адже для підйому на дзвіницю треба було подолати 409 сходинок! Але незмірно більше Бодянський міг зробити в Москві для Шевченка!

_________________

1 Очевидно, Бодянському подобався цей арбатський район біля церкви Старого Вознесіння, бо пізніше він перебрався до іншого будинку, але зовсім недалеко. У спогадах Григорія Данилевського зустрічаємо адресу Бодянського восени 1851 року: «Бодянский тогда жил у Старого Вознесения на Арбате, на углу Мерзляковского переулка, в доме ныне Е.С. Мещерской, № 243». В «Алфавитном указателе к плану Ар-

батской части» знаходимо точну інформацію про цей будинок за № 243: «Мещериновой Надежды Александровны, коллежской ассесорши, на ул. Большой Никитской».



2 Олександр Кочубинський писав, що наслідком хвороби, яку переніс Осип Бодянський під час зарубіжного відрядження на межі 30-х і 40-х років (тяжка форма ревматизму ніг), стало те, що він втратив обидві ступні. Григорій Данилевський точно підмітив, що Бодянський ходив «обычною своею, ковыляющею походкой…»

Мені, московському й арбатському довгожителю, легко зрозуміти, чому Бодянський привів Шевченка на Арбат, де стояли козаки Сагайдачного. Всім нашим гостям я показую площу Арбатські Ворота1, і творчих людей, як, скажімо, Миколу Жулинського, Павла Мовчана, Леся Танюка, Богдана Ступку, Івана Чижа, це завжди цікавить і вражає. Гадаю, Тарас Григорович теж був вражений, схвильований...

Як би там не було, саме в Москві Шевченко поєднав у тугий поетичний вузол українську боротьбу проти поляків, кримських татар і московських військ:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??.. Засівали,

І рудóю поливали...

І шаблями скородили.

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута... рута...

Волі нашої отрута2.


Поетові рядки дивовижно перегукуються з поезією «Розрита могила» (1843 рік). Торкаючись у ній дуже болючої теми втрати під російським царем вольностей і здобутків, завойованих українським народом у боротьбі з польською шляхтою, Шевченко сублімував своє обурення в яскравому спалаху поетичних рядків про висихаючий Дніпро та російського розкопувача святих для українців могил:

_____________________



1 До 1993 року — частина Арбатської площі. Названа наприкінці ХVІІІ століття після розібрання Арбатських воріт Білого міста, коли вона й утворилася.

2 Якраз ці рядки були відкреслені чиновниками ІІІ відділу позначкою «нотабене».

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...
В «Чигрині, Чигрині» теж виникає образ Дніпра, що висихає від історичних втрат України, теж згадуються могили, як одинокі свідки колишньої козацької слави: «Розсипаються могили, Високі могили — Твоя слава...»Ця тема Шевченкові боліла, пізніше у «Великому льосі» Шевченко напише, що «москалі в Україні»

Тепер уже заходились

Д р е в н о с т и шукати

У могилах... бо нічого

Уже в хаті взяти;

Все забрали любісінько.


Шевченко взагалі болісно сприймав розкопування археологами стародавніх могил1. У засланні він прочитав у журналі «Русский вестник» (1856, № 1) про свіжу розкопку великого кургану й записав 12 серпня 1857 року в щоденнику: «Я люблю археологию. Я уважаю людей, посвятивших себя этой таинственной матери истории. Я вполне сознаю пользу этих раскапываний. Но лучше бы не раскапывали нашей славной Савор-Могилы2. Странная и даже глупая привязанность к безмолвным, ничего не говорящим курганам...» Втім, улітку 1846 року за завданням Київської

____________________



1 Іван Дзюба слушно зауважує, що у Шевченка, як часто і в народній поезії, «могила» — це високий курган, насипаний над похованням воїна чи героя, а зрештою, — й просто курган. Не знаючи цього, російський перекладач не розуміє, чому поет заповідав поховати його на могилі, а не в могилі й спотворює Шевченковий текст: «Посреди степи широкой Выройте могилу».

«Могила в Шевченковій поезії (як і в народній словесності), — пише Дзюба, — це символ зобов’язливої історичної, родової пам’яті (переважно трагічної, але й героїчної), це втечище душі, яка хоче говорити з вічністю, з Богом».

Шевченко протестував проти розкопок курганів з позиції народної моралі: за нею, розривати могили — великий гріх.

2 Насправді, в публікації йшлося не про Савур-могилу, певно, відому поетові з думи про втечу трьох братів з неволі, а про іншу — Лугову.

археографічної комісії Шевченко сам брав участь у розкопинах кургану Переп’ять на Васильківщині. В березні 1858 року він познайомився в Москві з істориком і археологом Іваном Забєліним, який пізніше розкопував скіфські та грецькі могили у Причорномор’ї, а також Чортомлицьку.

Отже, сама присутність поета в Москві, яка тримала Україну під п’ятою, надала «Чигрину, Чигрину» рідкісної пронизливості й особливої скорботи за національною справою:

— Чигрине, Чигрине,

Все на світі гине,

І святая твоя слава,

Як пилина, лине

За вітрами холодними,

В хмарі пропадає.
Знаменно, що саме вірш «Чигрине, Чигрине» Шевченко переписав до альбому «Три літа» першим, як смисловий заспів до всього циклу. Іван Дзюба пише про нього: «Вісімдесять шість рядків у цій поезії. А вона — як багатоактна драма чи, швидше, трагедія — зі зміною дії, наростанням напруження, кульмінацією, з ефектом катарсису. У світовій поезії політична лірика представлена багатьма блискучими зразками. У жанрі цьому вибрано свій канон: інтелектуально і емоційно наснажена поетична декларація, глибокий розвиток дорогої авторові ідеї, нерідко з пророчим пафосом. Усе це є і в Шевченка. Проте є в нього й інше, в чому й полягає неповторність його політичної лірики. А саме: «діалектичний» характер рефлексії, яка не тримається наперед намисленних меж, увесь час долає саму себе, поривається вусібіч і через свою внутрішню лірику приходить до максимальної об’ємності і відкритості (тобто принципової незакінченності — як запит до майбутнього)»1.

_________________



1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 249.
У Дзюби читаємо про те, що в «Чигрині, Чигрині» Шевченко вперше з такою могутньою силою і пророчою звагою ставить на кін історії своє Слово правди.

Може викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло. —

І в тяжкі упруги…

Може зорю переліг той,

А на перелозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!
Дзюба наполягає, що Шевченкові плачі та сльози — це не сентиментальний ритуал і не знаки безсилля чи благання співчуття, — це міра вистражданості, це спонука до акту боротьби, акту національного воскресіння.

Після такої вищої градації пристрасті — суто шевченківський катарсис: звертання до вічної людяності та до дівочого серця в його щирості — як до найістиннішої віддяки:


Може… може… а меж тими

Меж ножами рута

І барвінок розів’ється —

І слово забуте.

Моє слово тихо-сумне,

Богобоязливе,

Згадається — і дівоче

Серце боязливе

Стрепенеться, як рибонька,

І мене згадає...

Слово моє, сльози мої,

Раю ти мій, раю!


Раювання в щирості й правді і було власне Шевченковим вибором, а гнів, пристрасть боротьби, «ножі» — це те, до чого невблаганно штовхало життя, чого вимагала Доля: не своя (тільки), а людей, народу України, і що, отже, ставало і його, Шевченковим, єством. Ось на цьому широкому й трагедійно осяяному душевному просторі між двома полюсами — лагідної ніжності й скорботного гніву — і творилася Шевченкова поезія, а звідси й усе нестримне вирування її самовладних голосів1.

Очевидно, своїми болючими враженнями й роздумами поет поділився з московськими друзями, передусім з Михайлом Щепкіним. Немає сумні-ву, що той прочитав «Чигрине, Чигрине». У цьому контексті важливо нагадати, що цей вірш друкувався раніше з посвятою великому російському акторові, — певно, на підставі одного з утрачених рукописних записів, але у відомих нам автографах такої посвяти нема.


«Заворожи мені, волхве...»
Автори Шевченкової «Біографії» 1984 року стверджували, що «з М.Щепкіним Шевченко познайомився десь у червні 1843 р. під час гастролей актора в Києві». Сучасний російський дослідник Віталій Івашнєв теж заявляє, що «знайомство відбулося в 1843 році»2. Цю версію, висловлену ще наприкінці ХІХ століття учнем Осипа Бодянського Миколою Стороженком, підтримують і автори «Коментарів» до 2-го тому Повного зібрання творів Шевченка в дванадцяти томах3. Але в «Комен-

_______________________________



1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 251—252.

2 Виталий Ивашнев. Щепкин. М.: Молодая гвардия, 2002. С. 197.

3 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Поезія. 1847—1861. Т.2. С. 694.

тарях» до 5-го тому цього ж видання читаємо, що поет зустрівся з артистом, очевидно, в 1844 році в Москві, коли Шевченко повертався з України до Петербурга.



Михайло Щепкін жив тоді в Сретенській дільниці міста у Великому Спаському провулку, названому по церкві Спаса Преображення на Пісках (відома з 1621 року, знесена в 1934 році). Сам Щепкін у ті роки так називав свою адресу: «Большой Спасский переулок, во дворе церкви Спаса на Песках»1.

Досить глянути на карту Москви, щоб зрозуміти, що, буваючи у Щепкіна, Тарас Григорович уже тоді познайомився з Садовим кільцем, принаймні, на відрізку Садово-Каретної, Садово-Самотєчної, Садово-Сухаревської вулиць, з районом Сухарєвки і Трубної площі, Цвєтного бульвару, який виник у 1830 році. Ми переконаємося, що це, хоча й миттєвими спалахами, але відобразилося в Шевченкових листах.

Невістка Щепкіна, дружина його сина Миколи, письменниця Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «Михаил Семёнович жил в то время в собственном доме, в Спасском переулке, на Садовой, недалеко от Цветного бульвара... Михаил Семёнович решился призанять денег и купить этот дом ещё в 1830 году и жил в нём до конца 40-х годов. При доме был большой сад с фруктовыми деревьями, с клумбами для цветов около небольшой террасы, на которую выходила дверь из гостиной дома. В доме и в жизни семьи Михаила Семёновича сохранился тот быт, к которому он привык исстари в провинции, когда живал в Курской и Полтавской губернии».

______________________



1 Церква Спаса на Пісках знаходилася у Великому Спасопісковському провулку в дворі будинку № 12, недалеко від нинішнього № 16, де жив Щепкін. Будинок не зберігся. Тепер — це Великий Каретний провулок.

Дружба двох великих митців, в минулому кріпаків1, досить широко й докладно висвітлена в літературі2, і ми торкнемося лише тих сюжетів, які менше відомі й більше важливі в контексті цієї книги. Передусім, нагадаю, як розповідала про знайомство артиста з поетом російська письменниця, правнучка Щепкіна Тетяна Щепкіна-Куперник:

«Любимыми друзьями Щепкина были его земляки: сперва Гоголь, а потом Шевченко. Дружба его с Шевченко стоит того, чтобы отдельно рассказать о ней. К началу сороковых годов Щепкин переживал тяжелое время в смысле творческом. Он уже успел отпраздновать пышный пир на празднике искусства, сыграв «Горе от ума» и «Ревизора». Как говорится, «отведав сладкого, не захочешь горького», и тот ужасающий репертуар, который держался тогда в драматическом театре, удручал его...

Не лучше обстояло и со стихами. Щепкин любил стихи и читал их великолепно. В русской поэзии тогда уже был Пушкин, который озарил ее невиданным блеском, преобразил русское стихосложение, обогатил русский язык. Но вслед на ним появилось множество стихотворцев, принявших его урок чисто механически. Большинство из них теперь забыто всеми, кроме литературоведов... И вдруг Щепкин, в доме которого следили за всеми литературными новинками, получил маленькую, скромную на вид книжку: «Кобзарь» Т.Шевченко на украинском языке.

____________________

1 Михайло Щепкін був кріпосним до тридцяти трьох років, його викупив з кріпацтва батько Варвари Рєпніної при значній підтримці свого молодшого брата, майбутнього декабриста Сергія Волконського, з яким Шевченко згодом познайомився. У 1905 році в Києві вийшла окремою брошурою стаття І.Павловського з журналу «Киевская старина»: «Заботы кн. Н.Г. Репнина о полтавском театре и выкупе артиста Щепкина».

2 Див., наприклад: І.О.Волошин. Михайло Щепкін і Україна. К., 1963; Дерман А. Черты из биографии и творчества М.С. Щепкина. — В кн. «Записки актера Щепкина». М.-Л., 1933; Б.С Земенков. М.С. Щепкин в Москве. М.: Московский рабочий, 1966; А.Клинчин. Шевченко и Щепкин // Театр и драматургия. Л., 1967 та ін.
Свежесть чувств, простота, музыкальность напева живо напомнила Щепкину песни милой ему Украины. Вместе с тем он почувствовал, что Шевченко не подражает народным песням, — наоборот, его стихи должны стать народными песнями. Стихи сразу очаровали Щепкина, и он один из первых угадал в Шевченко будущего великого поэта. Он стал пропагандировать в литературных и профессорских кругах Москвы (в которых был всегда желанным гостем) стихи молодого поэта и читал их постоянно. Особенно хорошо, говорят, читал он «Думы мои, думы мои, лихо мени з вами» — одно из первых стихотворений Шевченко1.

Когда Щепкин узнал, что Шевченко, подобно ему, из крепостного звания и только каких-нибудь два-три года назад его выкупили на волю2, он всецело понял ту боль и тоску, что слышались в песнях поэта, и горячо захотел с ним познакомиться. В первый же приезд Шевченко в Москву земляки, с которыми Щепкин никогда не терял связи, привели поэта к Щепкину, и начало их знакомства было и началом дружбы... Они пользовались каждой возможностью встречи: ехал ли Шевченко через Москву на Украину, приезжал ли Щепкин на гастроли в Киев. У Шевченко скоро не стало секретов от своего «великого старого друга». Он рассказал ему всю свою жизнь... К этому периоду их дружбы относится стихотворение Шевченко «Пустка», посвященное Щепкину...»3.

Йдеться про вірш «Заворожи мені, волхве...», написаний у 1844 році, як відгук на зустрічі поета з артистом у Петербурзі, де Щепкін гастролював восени того року:

______________________



1 Вірш написаний, очевидно, пізніше від інших творів поета, що ввійшли до «Кобзаря» 1840 року, він є програмним вступом до першої поетичної збірки Шевченка. Педагог і перекладач, знайомий Щепкіна М.Соколов згадував: «Под конец обеда М.С. (Щепкін. — В.М.) прочёл стихи Шевченки, который издал тогда «Думы» на малороссийском языке».

2 Шевченко був викуплений з кріпацтва в 1838 році, тобто мінімум за п’ять років до знайомства з Щепкіним.

3 Т.Л. Щепкина-Куперник. Избранное. М.: Советский писатель, 1954. С. 32—33.
Заворожи мені, волхве,

Друже сивоусий,

Ти вже серце запечатав

А я ще боюся.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ
2015 -> Методичні рекомендації щодо використання музичних ігор в процесі музичного виховання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал