Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка6/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

«Як Сагайдачний з козаками Москву воював»

Як же це сталося? Восени 1618 року польський королевич Владислав (в майбутньому король Владислав ІV Ваза) увійшов до Москви, щоб посісти царський трон, проте невдовзі сам опинився в російській облозі. Єдиною реальною силою, здатною надати швидку допомогу Владиславу, були козаки. На прохання польського короля Сигізмунда ІІІ Петро Конашевич — Сагайдачний, який був підданим польської корони, з 20-тисячним козацьким військом вирушив на допомогу Владиславу.

На той час за гетьманом реєстрового козацького війська (в 1614—1616 і 1620—1622 роках) Сагайдачним міцно закріпилася слава сильного й талановитого полководця1, який активно воював проти Османської імперії та Московської держави. Він прославився морськими походами 1609, 1613–1614, 1620 років проти турків і взяттям важливої турецької фортеці Кафи, а також Варни, Очакова, Перекопа, Синопа, Трапезунда.

У нарисі «Сказание о гетмане Петре Сагайдачном» Михайла Максимовича читаємо: «…Сагайдачный со своими запорожцами беспрестанно воевал татар и турок на море и суше и своими неотразимыми

______________________

1 Михайло Грушевський писав: «…Се чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житє, в битві був перший, коли приходилося відступати — останній; був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив — як то звичайно у козаків; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини».

победами грозно прославил свое имя». В «Истории Русов» зазначалося: «Поляки, уважая храбрость и заслуги Сагайдачного, не смели при нём явно производить в Малороссии своих наглостей, да и сама любимая их уния несколько приутихла и приостыла... По смерти Сагайдачного возобновили они прежнее гонение в народе и политику на расстройство войск малороссийских».

У контексті цієї оцінки Шевченко писав у поемі «Гайдамаки»:

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть

Конають в тюрмах, голі, босі...

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти...
В колективній праці «Історія українського війська», що побачила світ у Львові в середині 30-х років минулого століття, зазначалося, що «десятилітнє гетьманство Сагайдачного, це час, коли козаччина остаточно стала українським національним військом». Молодий російський цар Михайло Федорович Романов мав усі підстави для тривоги, коли писав у своїй грамоті до Донського війська в липні 1618 року: «Недруг наш и разоритель всего нашего великого Российского царствия полский Жигимонт король умыслил наше Московское государство воевать и разорять… И запорожских черкас (козаків. — В.М.) полковника Саадашново (Сагайдачного. — В.М.) он же, король, со многими людьми прислал в наши полские городы…» В іншому документі йшлося про те, що на Москву йде «всепагубный враг» Сагайдачний. Як писав Михайло Максимович «Сагайдачний, йдучи війною до Москви, не міг же бути фельдмаршалом миру…»

Очевидно Сагайдачний мав надію, що участь у поході на Москву дозволить йому дещо пом’якшити польські власті, які «напосідали на козаччину», домогтися поступок козакам, можливо навіть, відстояти певну незалежність козацького війська від польського короля і т. ін. Коротше кажучи, Сагайдачний мав якусь надію, на те, що негаразди з Польщею, «за московською війною підуть в непам’ять». Інша справа, що польський уряд відповів українському гетьману «чорною невдячністю» (Грушевський ).

Серед причин козацького походу на Москву відомий український історик Костянтин Гуслистий також називав вороже ставлення «частини українського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям». Певно, були й інші причини походу Петра Сагайдачного на Москву, і прийшов час їх об’єктивно проаналізувати. Проте це не входить в наше завдання.

За словами Михайла Грушевського, Сагайдачний «здобував кріпости й городи і нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому місту удалося від його відсидітись». У вересні Сагайдачний, якого не зміг зупинити посланий царем князь Григорій Волконський, перейшов Оку, визволив із «тушинського полону» польського королевича Владислава і, з’єднавшись з ним, впритул підійшов до стін Білого міста, тобто до Кремля. Дмитро Яворницький1 писав: «Воєводи, вислані з Москви, щоб перешкодити об’єднанню королевича з гетьманом, повернулися назад ні з чим, бо за словами літописця, їх охопив великий жах». В «Історії українського війська» розповідається, що під самою Москвою відбулася

_____________________

1 Яворницький Дмитро Іванович (1855–1940) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник, академік АН УРСР. Досліджував історію запорізького козацтва. З осені 1896 року приват-доцент Московського університету, де викладав археологію та історію українського («малоросійського») козацтва. Підтримував дружні зв’язки з видатними діячами української та російської культур, зокрема з І. Рєпіним, М. Лисенком, Б. Грінченком, М. Старицьким, Л. Українкою, М. Коцюбинським, П. Саксаганським, В. Ключевським, Л. Толстим, В. Стасовим. Похований в Дніпропетровську біля історичного музею, який тепер носить його ім’я.
сутичка запорожців із царською гвардією, в якій у бій ходив і сам Сагайдачний. Він збив своєю булавою з коня московського воєводу Бутурлина. Ударні військові сили козаків були зосереджені біля Арбатських воріт, і вночі 1 жовтня вони пішли на штурм1. В «Історії України» Михайло Грушевський писав:

«Зійшовся (Сагайдачний. — В.М.) з королевичем, що страшенно утішився з цілим військом сею козацькою помічю, і зараз же вчинив разом з польським військом нічний напад на Москву. Але в Москві знали наперед, що буде напад і встигли приготуватися, так що здобути Москви не вдалося». Лише цим обмежився Грушевський у поясненні невдалого штурму. Правда, в «Історії України-Руси» він окремо додав, що «приступ не удався» також «через деякі нежданні розпорядження польських начальників». І тільки у виносці до цього твердження Грушевський наводив ще й цитату з праці відомого українського історика Михайла Максимовича про Петра Сагайдачного, де зазначалося, що гетьман у вирішальний момент завагався здобувати православну Москву для поляків-іновірців.

Прочитаємо цю думку Максимовича у нього самого: «К полуночи Сагайдачный со всем своим войском был уже у Арбатских ворот, и уже выломаны были петардою ворота Острожные. Но при первой стычке с москвитянами гетман прекратил осаду… Отчего же? Оттого, я думаю, что осада Москвы была ему не по мысли… Его казацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу, для того, чтоб отдать ее в руки иноверца… И, может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов

__________________



1 Запорожці не брали участі у штурмі, бо стояли в запасі. В «Історії українського війська» читаємо: «Запорожці... мали завдання пізніше заатакувати відкриті брами петардами й добивати вулиці». В цьому виданні, на жаль, лише констатовано, що Сагайдачному «не поталанило» і до прикрості мало сказано про його московський похід.

своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье… Впрочем это мое личное мнение…»

Грушевський коротко, й здається, трохи скептично відкоментував Максимовича: «Сю сентіментальність старого історика їдко висміяв потім Куліш»1. Можливо, ця «сентиментальність» не стала головною причиною невдалого штурму Москви, проте, на мій погляд, було б нерозумно нею нехтувати. Душі українських козаків не були настільки заскорузлими, щоб не відгукнутися на дзвін православних храмів. Згадаймо, що писав Микола Гоголь у «Тарасі Бульбі» про прийом до Запорозької Січі: «Прибулий з’являвся тільки до кошового, який звичайно казав: «Здоров будь! Що, в Христа віруєш?» — «Вірую!» — відповідав прибулий. — «І в Тройцю святу віруєш?» — «Вірую!» — «І до церкви ходиш?» — «Ходжу». — «Ану перехрестись!» Прибулий хрестився… На цьому кінчалася вся церемонія». Тарас Бульба, до речі, «вважав себе законним оборонцем православ’я».

Коли запорожці готувалися до великого наступального походу, то залучали до нього й українських козаків. Тоді посланці від запорізької старшини вирушали на базари та ярмарки, де входили в натовпи, вилазили на вози і кричали таке: «Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий зазнати всіляких мук за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас! Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя!» Зі свого боку козаки були немилосердними на війні до своїх ворогів. Дмитро Яворницький писав про це так: «І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони

____________________

1 Куліш Пантелеймон Олександрович (1819–1897) — український прозаїк, поет, історик, фольклорист, етнограф, видавець, громадський діяч. Член Кирило-Мефодіївського братства, автор роману «Чорна Рада» (1857 рік).

дивилися, як на найбруднішу тварину — «Жид, лях та собака — віра однака». Тому й були безжальними до них... Отже, у цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанними дітьми свого віку»1. В цій цитаті заакцентую знову таки лише значення православної віри для козаків у смертельному бою з ворогами.

Тож нема нічого дивного, що козаки під Арбатськими воротами звично перехрестилися, почувши церковний дзвін. У цьому якраз і сублімована драма конкретної історичної ситуації, що склалася восени 1618 року на Старому Арбаті. Адже відомо, що «постановило козацтво віру святу обороняти» (Микола Костомаров). За словами Костомарова, «багато лицарів таке робили, що не написано і в книгах світу, а записано на небі, бо за них були перед Богом молитви тих, яких вони визволяли з неволі». Ще коротше говорили в народі: «Де козак, там і слава».

Цікаво, що Михайло Грушевський якось звернув увагу на те, що Іван Котляревський — «основоположник української літератури… присвячує свою відому строфу — елегійне зітхання — минулій Гетьманщині».

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка