Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка5/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

«Пришліть “Чтения”, які видає Бодянський»
Вчений був знайомий з Віссаріоном Бєлінським, Михайлом Лермонтовим, Іваном Гончаровим, дружив з Михайлом Максимовичем, Миколою Гоголем, Сергієм Аксаковим. Він часто бував у Гоголя і Аксакових, про що свідчить, наприклад, запис у щоденнику Бодянського в травні 1850 року: «Обед у С.Т. Аксакова. Появление моё изумило семейство... они не ждали меня к себе, полагая, что и я отправился на обед к Н.В. Гоголю...» Ще один запис (21 грудня 1850 року): «Обедал у именинника К.С. Аксакова с Гоголем, Максимовичем (М.А.), Хомяковым… Отец (Сергій Аксаков — В.М.), простудившись дня за три, не был за столом, но к нему после обеда все мы ходили один за другим». Для Гоголя Бодянський був одним із близьких людей, він записував розмови з письменником, переписував його невидані статті та листи, так що пізніше вони були опубліковані завдяки вченому.

Микола Берг писав у спогадах про Гоголя і Бодянського, що Гоголь тримався частіше збоку від усіх. «Он изменял обыкновенным своим порядкам, если в числе приглашённых вместе с ним оказывался один малороссиянин… Каким-то таинственным магнитом тянуло их тотчас друг к другу: они усаживались в угол и говорили нередко между собой целый вечер, горячо и одушевлённо, как Гоголь (при мне по крайней мере) ни разу не говорил с кем-нибудь из великоруссов».

Ось як описував Григорій Данилевський свій перший візит до Гоголя з Бодянським восени 1851 року: «Бодянский прошёл приёмную и остановился перед следующею, затворенною дверью… Бодянский постучался в дверь этой комнаты.

— Чи дома, брате, Миколо? — спросил он по-малорусски.

— А дома ж, дома ж, дома! — негромко ответил кто-то оттуда.

… Дверь растворилась. У её порога стоял Гоголь».

Керування кафедрою, за словами сучасника, «пошло бойко и успешно, и опытный славист уже в первые годы преподавательской деятельности имел удовольствие, перепадающее на долю немногих — видеть около себя формирующуюся фалангу учеников».

Серед учнів Осипа Бодянського були вихідці з України, скажімо, славіст, філолог і етнограф Олександр Котляревський (1837—1881), який народився в Кременчуці Полтавської губернії, закінчив Полтавську гімназію, а в 1857 році — Московський університет, підозрювався в антиурядовій діяльності, провів півроку в ув’язненні в Петропавлівській фортеці. З 1875 року Котляревський — ординарний професор кафедри слов’янської філології Київського університету. Один із засновників і голова Історичного товариства Нестора літописця. Автор праці «О погребальных обычаях языческих славян» (1868). Котляревський назавжди зберіг вдячну пам’ять про свого вчителя, про що писав у некролозі після смерті Бодянського. Йому ж, як «першому своєму вчителеві слов’янознавства» Котляревський присвятив одну з наукових праць. За оцінкою Котляревського, Бодянський був твердого і стійкого характеру, людиною переконань, яка не поступалась ні п’яддю землі без бою і не входила в жодні зговори з сумлінням.

Ще одним відомим учнем Осипа Бодянського був Олександр Кочубинський (1845—1907), який довгий час пропрацював у Новоросійському університеті в Одесі, де став наступником відомого славіста В.І. Григоровича на кафедрі слов’янської філології. За поглядами Кочубинський був близький до офіційного слов’янофільства, захистив дисертацію «К вопросу об отношениях славянских наречий». 1887 року Кочубинський вмістив у грудневому номері журналу «Исторический вестник» статтю «Бодянский в его дневнике», а також опублікував два його вірші. Судячи з цієї статті, у Кочубинського була значна частина щоденника Бодянського з 1852 по 1857 роки, що потрапила до нього після смерті Олександра Котляревського. Кочубинський зазначав: «В этом дневнике отмечалось не состояние погоды или своего желудка.., а почти исключительно то, что имело общественный интерес…»

Кочубинський наголошував, що Бодянський не брав участі у виданнях слов’янофілів і заперечував глибинну належність Бодянського до них, зауважуючи, що він був ворогом метафізичного туману і не зараховував себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав свободу своєї думки, самостійного судження. Кочубинський назвав Бодянського (і Тютчева) «славянофильствующими неславянофилами». Кочубинський пояснював це так: «Переводя труды Шафарика, делясь от своего богатого знания с учениками в их работах.., Бодянский бесспорно оказывал добрую службу на первом месте московским друзьям славян — славянофилам: большинство их, при философском образовании, имели посредственное знание действительного славянства. Вместе с тем, Бодянский стал добровольным комиссионером славянских книг в Москве». Серед чільних представників ближчого кола Бодянського Кочубинський називав Гоголя, Шевченка і Куліша.

Характеризуючи Бодянського, його учень відзначав, що «Осип Максимович сторонился всего, что заключало в себе хотя малейший намёк на низость, холопство или грязный практицизм…» У 1892 році Кочубинський надрукував у «Славянском обозрении» статтю «Осип Максимович Бодянский», в якій зокрема, писав: «Кто из студентов верховного нашего университета, московского, 50-х и 60-х годов не сохранил в своей памяти любезное воспоминание о профессоре Бодянском — проще об «Осипе Максимовиче», как он обыкновенно титуловался в сношениях товарищей между собой при соблюдении его собственного малорусского произношения его имени…» Кочубинський відзначав добродушність, незлобливість, м’яке українське серце, непідкупну чесність, прямоту, рідкісну твердість характеру Бодянського. Коли професор з добрими очима, широким хохлацьким носом і великими настовбурченими вусами з’являвся перед студентами, «перед слушателями был настоящий “запорожский казак” на кафедре». Між іншим, Михайло Драгоманов також зазначав, що «запорозька натура проступала в Бодянському і в тому, що він на чому вже раз став — з того не міг його збити вже ніхто — ні міністр, ні царь».

У професора Бодянського вчився вихідець з Болгарії, відомий історик і етнограф Марин Дринов (1838—1906), який закінчив Московський університет у 1865 році. З 1873 року Дринов працював на кафедрі слов’янської філології історико-філологічного факультету Харківського університету. 1876 року завершив докторську дисертацію «Південні слов’яни і Візантія в Х столітті», наступного року на деякий час поїхав до Болгарії, де обіймав посаду міністра народної освіти та духовних справ. Після повернення 1879 року до Харкова продовжував наукову і педагогічну роботу в університеті. 1890—1897 роках очолював Харківське історико-філологічне товариство. В 1898 році Дринова обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, він був членом майже всіх існуючих тоді у слов’янських країнах академій наук і наукових товариств. Засновник Болгарської академії наук та історичної науки в Болгарії, школи болгаристів. На історичному факультеті Харківського університету існує меморіальна аудиторія імені М.Дринова.

З 1845 року Бодянський був секретарем Імператорського товариства історії і старожитностей російських при університеті, а невдовзі і редактором щорічних «Чтений в императорском Обществе истории и древностей российских», які видавало товариство. На посаді секретаря Бодянський знаходився (з десятирічною перервою з 1848 по 1857 роки) до своєї смерті. Вже протягом перших двох з половиною років роботи Бодянський видав 23 книги «Чтений». В них було опубліковано його власні дослідження і підготовлені ним до видання пам’ятки слов’янської, передусім української, писемності з його ж передмовами і примітками, переклади творів слов’янських учених і т.д. Журнал «Киевская старина» (1903, № 12) відзначав: «И.М. Бодянскому принадлежит несомненная громадная заслуга перед малороссийской исторической наукой в том, что он так широко открыл страницы «Чтений» систематическому изданию малорусских материалов и дал возможность исследователям пользоваться важнейшими историческими источниками, которые до тех пор лежали под спудом».

Шевченко мав інформацію про це наукове видання і в листі до Варвари Рєпніної 24 жовтня 1847 року просив її вислати, «если можно, “Чтение Московского археологического общества”, издаваемое Бодянским». Тарас Григорович неточно вказав назву видання, але він напевне знав, що його очолює Бодянський.

У квітні 1848 року Бодянський у листі до історика Олександра Попова1 писав про своє кредо редактора: «…Вы первый, сколько мне известно, обратили своё внимание на то, что мне так хотелось при издании, что лежало в основе их (“Чтений” — В.М.), куда всё устремлено было, сказав: “В этом издании отразился взгляд на историю Русскую”. Да, этого-то мне преимущественно хотелось, повторяю, чтобы перестали прежде всего варяжничать, потом решать все вопросы Русской жизни по одним лишь памятникам Русским, или же бредить иконописьменным на прокат… В два года корни были пущены и даже начинали было показываться ростки…»

Втім, у 1848 році Бодянський був змушений залишити Товариство історії і старожитностей російських. Це сталося після публікації в першій книзі «Чтений» за 1848 рік записок англійця Дж. Флетчера «О государстве Русском», в яких містилася критика порядків у Росії ХVІ століття та відомості про народні заворушення в країні. Сучасник тих подій О.Нікітенко записав у своєму щоденнику, що «погром» у Товаристві значною мірою став наслідком недружніх стосунків між міністром народної освіти Дмитром Уваровим і головою Товариства, попечителем

_______________________

1 Попов Олександр Миколайович (1820—1877) — російський історик, автор кількох праць з історії зовнішньої і внутрішньої політики Росії. Із запису Шевченка в щоденнику 5 вересня 1857 року видно, що поет виявив інтерес до праці Попова «Турецкая война в царствовании Федора Алексеевича», хоча автором помилково назвав Г.Попова.

Московського університету графом Сергієм Строгановим: «Но за что пострадал секретарь общества Бодянский, которого велели удалить в Казань?» Річ у тому, що власті добре знали, хто визначав зміст «Чтений», і Бодянського було навіть звільнено з Московського університету. Щоправда, з Москви він не виїздив і в університет повернувся наприкінці 1849 року, до речі, за допомогою московського генерал-губернатора Арсенія Закревського. З цим його вітали друзі, зокрема Микола Гоголь. 21 грудня 1849 року Бодянський записав у щоденнику: «Часа в три пополудни невестил меня Николай Васильевич Гоголь, пришедший с поздравлением о пебеде над супостаты:

— Максимович (М.А.) был у меня сейчас, сказал Гоголь и сообщил мне новость о вас, и я немедленно же очутился у вас, чтобы вас обнять и поздравить с победою. Конечно, можно и без университета жить, но без средств к жизни что за жизнь? Вам же, для ваших прекрасных предприятий, более другого нужны средства».

У щоденнику Бодянського є також дуже цікавий запис про його візит до Гоголя 12 травня 1850 року, який має для нас значний інтерес. Передамо важливу його частину дослівно:

«— Я вас не задержу своим посещением.

— О, нет, мы посидим, сколько угодно вам. Чем же вас потчевать?

— Решительно ничем.

— Чаем?..

— Его я не пью никогда. Пожалуйста, не беспокойтесь нимало: я не пью ничего, кроме воды1.

— А, так позвольте же угостить вас водицей содовой?..

…Разговаривая далее, речь коснулась литературы русской, а тут и того обстоятельства, которое препятствует в Москве иметь свой журнал…

_________________



1 Бодянський справді нічого не пив, крім води. Чай замінював теплою водою з смородиновим желе.

Хорошо бы вам взяться за журнал; вы и опытны в этом деле, да и имеете богатый запас от “Чтений” — книжек на 11—12 вперед... Для большого успеха отечественного нужно, чтобы в журнале было как можно больше своего, особенно материалов для истории, древностей и т.п., как это в ваших “Чтениях”. Еще больше. Это были бы те же “Чтения” только с прибавкой одного отдела именно “Изящная словесность”, который можно было бы поставить спереди или сзади… (виділено мною. — В.М.).

Дуже добре видно, як високо ставив Гоголь «Чтения», редаговані Бодянським і видавничий досвід історика.

Втім, щасливе завершення історії з Московським університетом не вплинуло на повернення Бодянського в «Чтения» чи відновлення його членства в Імператорському товаристві історії і старожитностей російських, куди він повернувся лише наприкінці 1857 року, коли головою Товариства вдруге обирається граф Строганов, а секретарем знову стає Бодянський. В той час Товариство нараховувало близько 90 дійсних членів, в тому числі понад 20 професорів університетів і духовних академій, членів-кореспондентів і академіків. Передплатниками «Чтений» в 1858 року були 174 чоловіка. 107 заявок поступило від світських осіб, 11 — від духовних, 11 — від навчальних закладів і 3 — від редакцій журналів. Передплатники жили у 28 містах царської Росії, в тому числі в 7 українських. Крім того, Товариство мало чотирьох книгопродавців у Москві та п’ятьох — у Санкт-Петербурзі, а також по одному в Києві та Одесі.

У нас немає можливості та й потреби розкривати розмаїту роботу Бодянського в ім’я України у Товаристві, передусім, в «Чтениях», проте наприкінці 80-х років минулого століття вийшла чудова книга Ольги То-

дійчук1, яка переконливо показала його провідну роль у публікації джерел з історії України ХVІ—ХVІІІ століть та значний внесок ученого в розробку проблем історії України цього періоду через видання Товариства. Авторка відзначала «наполегливість і діяльну участь членів Товариства, в першу чергу його секретаря О.М. Бодянського, в розшукуванні і підготовці до видання документів, які збагатили джерельну базу вітчизняної історичної науки». Крім того, в «Чтениях» розкидано 112 статей і заміток самого Бодянського у вигляді передмов до цих видань2.

«Чтения», якими з кінця 1857 року знову фактично керував Бодянський, стали дуже популярними в наукових колах у Росії та за рубежем. П.Й. Шафарик писав Бодянському: «Посилайте мені Ваші «Чтения» невідкладно — це дуже важливо. Адже це — багата скарбниця для слов’янства». З оцінок російської критики варто відзначити відзив Олександра Пипіна: «Це видання — велика заслуга Бодянського. Воно відоме в нашому і слов’янському світі і представляє багаті історичні відомості; Бодянський умів здавна вказувати на нові та рідкісні матеріали, поява яких давала нові факти і нові напрямки дослідженням, або знайомити російську вчену публіку з історичними працями інших слов’янських літератур».

Олександр Кочубинський писав, що кожний, хто згадає про сто томів виданих ним «Чтений», не може не схилитися перед подвижницькою працею Бодянського. Так само Іван Франко, оцінюючи вклад Бодянського у випуск «Чтений» зазначав: «Сто томів сього видання — се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності». Про глибоке

__________________

1 О.В. Тодийчук. Украина ХVІ—ХVІІІ вв. в трудах Общества истории и древностей российских. К.: Наукова думка, 1989.

2 Н.А. Кондрашов. Осип Максимович Бодянський. М.: Издательство Московского университета, 1956. С. 47.

розуміння вкладу вченого в українознавство переконливо свідчить стаття Миколи Василенка «Иосиф Максимович Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии», опублікована в 1903 році в «Киевской старине».

Значне місце, яке Бодянський відводив українській історії та фольклору, вчений пояснював їх недостатньою дослідженістю: «Південна і Західна Русь — ось поле, яке в нас пустує, хоч такої неосяжної важливості для нас. Для першої працюю майже в кожній книжці свого журналу... Я сам її син».

«Чтения» склали безцінну бібліотеку, що дозволила досліджувати вітчизняну історію та писемність, тим паче, що в той час ще не було спеціальних періодичних видань. Діяльність Бодянського в Імператорському товаристві на посаді секретаря і редактора «Чтений» мала велике значення для розвитку всього слов’янознавства, дякуючи йому, молода наука мала солідний орган, який був потрібен для її становлення та росту.


«Кланяйся Бодянському від мене»
Шевченко давно хотів познайомитися з Бодянським, про що свідчить лист Андрія Козачковського1 до Бодянського в квітні 1843 року: «Может, ты читал «Кобзаря» и «Гайдамаков» Шевченко. Хорош хлопец, искренняя душа. Он очень хотел познакомиться с тобою, когда ты приезжал в Петербург, но, наверное, не удалось...» (виділено мною. — В.М.). Зустріч з Осипом Бодянським, який добре знав твори Шевченка і навіть популяризував їх серед інших слов’янських народів, була важливою для поета. Взагалі знайомство і дружба з Бодянським, Кулішем, Максимовичем, Щепкіним та ін. дали змогу Шевченкові співвідносити

______________________



1 Козачковський Андрій Осипович (1812—1883) — лікар. Шевченко познайомився з ним восени 1841 року.

свою творчість з талановитими особистостями, в чому він постійно мав потребу. Якось записав у щоденнику про те, що варто «толково прочитати» з кимось свої поезії за цілий рік. У той же час з інтелектуалами найвищого рівня Шевченко проходив університети, буквально всотував нові знання, опробував свої проекти, ідеї і т. ін.

В цьому контексті знайомство з професором Московського університету, вченим-істориком, який напружено працював у царині слов’янознавства, мало для Шевченка неабияке значення.

Не випадково, з Бодянським Шевченко листовно радився в зв’язку із важливим для нього задумом видати альбом офортів «Живописная Украина», де значне місце посідала історична тема. Якові Кухаренкові1 писав з цього приводу: «Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями...2 Заходився оце, вернувшися в Пітер, гравировать и издавать в картинах остатки нашої України...» (виділено мною. — В.М.). Цю важливу роботу Шевченко збирався проводити на науковій основі, зокрема, залучивши історика Бодянського. Відомий шевченкознавець Степан Смаль-Стоцький писав: «В лютім 1844 р. був, отже, Шевченко в Москві, очевидячки на те, щоб із своїм історичним порадником Бодянським, який до історичних малюнків мав писати історичні розвідки, все докладно обговорити»3.

_______________________

1 Кухаренко Яків Герасимович (1799—1862) — український письменник і етнограф. Шевченко познайомився з ним у 1840 році в Петербурзі. На знак щирої дружби поет присвятив Кухаренку поему «Москалева криниця». У щоденнику поет занотував 1 липня 1857 року: «Я дорожу его мнением чувствующего, благородного человека и как мнением неподдельного, самобытного земляка моего».

2 Шевченка вразило те, що на колишніх землях Запорозького Коша господарювали німецькі та єврейські колоністи, яким царська влада надала значні пільги всупереч інтересам місцевого населення.

3 Степан Смаль-Стоцький. Т.Шевченко. Інтерпретації. Черкаси: Брама, 2003. С. 68.

Насправді, хронологічно це було не так. Адже на початку травня 1844 року Шевченко в листі до Бодянського лише запитував, чи в Москві «я вам розказував, що я хочу рисовать нашу Украйну», а Бодянський в липні чітко відповідав: «Ні, Ви мені нічого об їх не розказували ніколи». Так що про «Живописную Украину» в Москві між ними не йшлося.

Інша річ, що Шевченко, напевне зрозумівши в Москві чималі творчі можливості історика Бодянського, в листі від 6—8 травня 1844 року повідомляв його про задум «Живописной Украины» і запрошував до участі у коментуванні видання:

«Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію. Три естампи уже готові — «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові». У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год буде виходити 10-ть картин. На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тільки по-нашому — щоби тямили безглузді кацапи». Наприкінці червня того ж року Тарас Григорович знову звертався до Бодянського: «... Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги.., текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по нашому або так, як єсть в літописях. А ви, як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені і розкажіть, а я й нарисую».

Бодянський активно підтримував Шевченка: «...Кращого не можна й придумати, як оце теє, що Ви робите. Помагай Вам, Боже, на щастя і на славу нашому козацтву! Та й хто ж найздольніший зробить сеє нам, як не Ви, що й пером і палітрою однаково вертите? Щасти ж Вам, господи, на все добреє!»

Врешті-решт, задум Шевченка не був реалізований повністю. Впродовж 1844 року художник зміг підготувати лише 6 естампів із задуманої ним серії: «У Києві», «Видубецький монастир», «Судня рада», «Старости», «Дари в Чигирині 1649 року», «Казна». Бодянський в липні дякував Шевченку за висланий йому офорт «Судня рада» і обіцяв: «Тоді, коли що вичитаю гарного, прикметного з батьківщини, зараз напишу і після того перешлю Вам». Ці рядки є підтвердженням того, що професійний історик Осип Бодянський відгукнувся на прохання Шевченка співпрацювати з ним.

Особливий інтерес викликає припущення шевченкознавця Ярослава Дзири, висловлене понад сорок років назад, про те, що «у другій половині лютого, повертаючись з України до Петербурга, Шевченко спеціально заїхав до Москви.., щоб тут, у Бодянського, познайомитися з рукописом літопису Величка1 та іншими матеріалами з історії України, які були в його архіві»2 (виділено мною. — В.М.). Звичайно, що Шевченко не встиг тоді вивчити великий рукопис, але певне прочитав Величкову передмову до літопису, в якій той розповідав про спустошену Правобережну Україну, яку бачив під час подорожі по ній на початку 1700-х років: «...Видіх многіє гради, і замки безлюдніє, і пустіє вали, нігдись трудами людськими, аки гори и холми висипаніє, и тілко звірем дивиим прибіжищем і водворенієм сущии... на шляху нам в поході войсковом лучилося видіх єдни малолюдніє, другіє весма пустіє, розваленнє к землі прилпнувшіє, зплісняліє, непотребним билієм заросліє і тілко гніздящихся в себі змієв і розних гадов і червей содержащіє... ріки, стави і єзера запустіліє мхом, тростієм і непотреб-

___________________



1 Величко Самійло Васильович (бл. 1670—після 1728) — український історіограф і письменник. Йдеться про його «Летопись событий в Юго-Западной России в ХVІІ в., составил Самуил Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского, 1720». Літопис охоплює події в Україні з 1648 по 1700 роки. За життя Шевченка три томи «Літопису» Самійла Величка були видані в Києві в 1848, 1851 і 1855 роках. Всі вони залишилися у власній бібліотеці поета. В архіві Т.Г. Шевченка зберігається ІІ том «Літопису» Величка (1851 рік) з автографом поета на титульній сторінці.

2 Ярослав Дзира. Творчість Шевченка і літопис Величка//Вітчизна. 1962, 5. С. 191—192.

ною лядиною заросліє..., видіх же к тому на розних там місцах, много костей человіческих, сухих і нагих тілко небо покров себі імущих, і рекох во умі: кто сут сія? Тих всіх єже рех; пустих і мертвих насмотрівшися поболіх сердцем і душею, яко красная і всякими благами прежде ізобиловавшая земля і отчизна Украиномалороссійская, во област пустині богом оставлена і населниці єя, славніи продки наши безвістни явишася» (виділено мною. — В.М.).

Доказуючи, що Шевченко в Москві читав ці Величкові рядки, Дзира звернув увагу на те, що поет створює схожу картину в поезії «Чигрине», написану в Москві 19 лютого 1844 року, на текстуальну близькість художніх образів, на той же настрій, що й у наведених вище місцях передмови Величка:

А я, юродивий, на твоїх руїнах

Марно сльози трачу; заснула Вкраїна

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила,

А дітям надію в степу оддала.


Відомо, що в лютому 1844 року Шевченко разом із Бодянським правив у Москві поему «Гамалія», хоча конкретних відомостей про зміст цих правок не залишилося. Можливо, йшлося про історичну канву поеми — морський похід запорожців до Туреччини з метою визволення бранців. Ці виправлення поет не встиг внести у видання поеми, і в травні того ж року писав Бодянському: «Гамалія» не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом»1. А Бодянський від-

_____________________



1 Рукопис поеми «Гамалія» подав до друку перекладач і журналіст Олександр Елькан, з яким Шевченко познайомився на початку 40-х років. Поет не раз згадував його в листах і «Щоденнику», а в повісті «Художник» схарактеризував Елькана: «Странное явление этот Элькан. Нет языка, на котором бы он не говорил. Нет общества, в котором бы он не встречался, начиная от нашей братии и оканчивая графами и князьями».
повідав Шевченкові: «...Бодай вже нашому москалю легенько гикнулось... Ну, та не вічно ж бути йому (поетові — В.М.) під москалем; прийде, що він вивернеться і сизим соколоньком зів’ється...»

Про характер московських розмов Шевченка з Бодянським свідчить також поетова згадка про вченого в «Археологічних нотатках» у зв’язку з Пересопницьким Євангелієм — видатною пам’яткою давньоукраїнської мови, написаної в 1556—1562 роках: «Это Евангелие подробно описано г. Бодянским в «Журнале Министерства народного просвещения» № 5, 1836 года, м. май» Найвірогідніше, що цей факт був відомий Шевченкові від самого Бодянського. Значить, учений розповідав поетові про те, що Пересопницьке Євангеліє розкішно орнаментоване й оздоблене кольоровими заставками, мініатюрами, ініціалами, кінцівками, в 1701 році було передано до переяславського Єпископського престолу гетьманом Іваном Мазепою, воно зберігалося в кафедральному соборі Вознесенського монастиря. Після того, як у монастирі розмістилася Переяславська духовна семінарія, Пересопницьке Євангеліє перейшло в її бібліотеку, де на нього натрапив магістр Московського університету Бодянський1.

Судячи з усього, Шевченко не раз розмовляв про старовинні євангелія та пам’ятники архітектури, змальовані ним у Переяславі, зі своїми друзями. Принаймні, з Михайлом Максимовичем, який у жовтні 1847 року писав у листі до М.Юзефовича про переяславські церкви, особливо про Покровську, яку змалював Шевченко, та про два євангелія, що збереглися в соборі і семінарській бібліотеці.

___________________



1 В «Музыканте» Шевченка є згадка про його знайомство в Прилуках з протоієреєм Іллею Бодянським — родичем Осипа Бодянського. Між іншим, Ілля Бодянський мав у себе книгу Шафарика «Слов’янські старожитності», й вчені давно висловлюють припущення, що Шевченко міг там читати цей твір.
«Привітай його, друже мій добрий!»
Давно висловлюється припущення, що у Бодянського Шевченко міг зустрівся з відомим чеським поетом К.Гавлічком-Боровським (1821—1856), який у 1843—1844 роках жив і працював у Москві (зокрема, служив домашнім учителем у С.Шевирьова), часто відвідував Бодянського. Гавлічек-Боровський залишив опис екзамену з чеської мови в Московському університеті і оцінку діяльності Бодянського в той час: «Сомневаюсь, что до сих пор хотя бы один экзамен по чешскому языку проходил в столь серьёзной обстановке… Большая заслуга в этом принадлежит проф. Бодянскому…» Пізніше Гавлічек-Боровський, який дуже цікавився Україною, побував у Києві та Львові, з великою прихильністю писав про Україну. Ще в 40-х роках ХІХ століття він висловив пророчу думку про те, що не може бути спокою й порозуміння в Європі, поки не буде залагоджена кривда, завдана українцям.

У Бодянського Шевченко міг познайомитися з Петром Редькіним (1808—1891), професором юридичного факультету Московського університету. Редькін — уродженець Полтавської губернії, вчився в Берліні, був гегельянцем, студенти згадували, що він говорив з малоросійським акцентом, читав лекції з «енциклопедії законодавства» і «користувався в університеті великою популярністю». Борис Чичерін писав, що «Редькін міг дати поштовх філософському мисленню». Пізніше Петро Редькін переїхав до Петербурга, працював у міністерстві внутрішніх справ, 5 березня 1861 року написав Василю Тарновському (старшому): «Мы похоронили Шевченка…» З 1863 року — професор, у 1873—1876 роках — ректор Петербурзького університету.

Знайомий Шевченкові чиновник Оренбурзької прикордонної комісії Сергій Левицький на початку 1850 року побував у Шевченка в Оренбурзі, і поет через нього передав листа Бодянському, в якому писав: «Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк — Левицький, привітай його, друже мій добрий! добра, щира душа! він мені в великій став пригоді на чужині!..»

6 березня 1850 року Левицький у листі до Шевченка розповів, як його зустрів Бодянський: «Доїхавши до Москви,.. пішов до Бодянського, насилу достукався, да вжеж зато як сказав, що я від Вас і ще маю писульку, то із його зробилось щось таке, як буцім він чує об браті, або об кім-небудь дуже близькім його щирому серцю; довго балакали про Оренбург, як жить там усім, і як жить Вам, бідкували і горювали вмісті...» Дуже цінний і важливий штрих, який дає уявлення про братнє ставлення Бодянського до Шевченка.

Після цього Левицький відвідав і Редькіна: «Той, спасибі йому, привітав добрим словом і тож розпрошував, як живете Ви, да тілько мені кажеться, що се вже не то, що Бодянський, видно, що воно, чи боїться чого, чи вже, мабуть, так набрався того кепського духу петербурзького і дивиться як би собі гарно, а не до других». Ці відвідини Левицьким Редькіна і дають підставу думати, що той був знайомий з Шевченком, але скоріше за все, мимохідь. До того ж, Редькін, який працював тоді секретарем міністра внутрішніх справ Л.О. Перовського, мабуть, остерігався виявити глибший інтерес до засланця Шевченка, думаючи, як зірко підмітив Левицький, про свою кар’єру.

Здається, ніхто не заперечує нині, що в Москві Шевченко познайомився через Бодянського зі змістом книжки французького письменника, маркіза де Кюстіна «Росія в 1839», що вийшла в світ у Парижі 1843 року й користувалася великою популярністю в Росії. З щоденника Михайла Погодіна відомо, що він читав де Кюстіна в грудні 1844 року, інколи разом з Бодянським. В одному із записів сказано, що спільному знайомому Бодянський розповів усе прочитане разом з Погодіним. Цілком вірогідно, що зміст книжки де Кюстіна Бодянський переказав і Шевченку.

Принаймні, напевне, що на сатиричному портреті Миколи І та імператриці в поемі «Сон» (1844 рік) відбилося це опосередковане знайомство Шевченка з книжкою маркіза де Кюстіна.

... Аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне

Хита головою.
Саме в книзі де Кюстіна розповідалося про худорлявість російської імператриці та про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, «примушували іноді навіть трясти головою». Де Кюстін пояснював це наслідками потрясіння, викликаного виступом декабристів у день коронації її чоловіка на царювання.

Між іншим, пам’ятатимемо, що саме де Кюстин писав у своїй книзі про винятково неприємне враження, справлене на нього уславленою статуєю Петра Великого в Петербурзі. Мовляв, чоловік на коні не є ні античним, ні сучасним — скоріше за все, маємо справу з римлянином доби Людовіка ХV. У Шевченка це зконденсовано в убивчо-саркастичних рядках:

А на коні сидить охляп,

У свиті — не свиті,

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.


І далі нищівно Шевченкове:

...Руку простягає

Мов світ увесь хоче

Загарбати...


Біограф Шевченка Павло Зайцев, який присвятив перебуванню Шевченка в Москві в лютому 1844 року ледь одну сторінку, все-таки висловив цікаве припущення: «Під час цього перебування в Москві Шевченко, мабуть, познайомився з представниками московського слов’янофільства: і Щепкін, і Бодянський мали з ними знайомства, а горді своїм земляком, не могли (особливо Щепкін) не постаратися ввести його до кругу своїх московських знайомих. Із слов’янофілів міг тоді Шевченко пізнати Ів. Киреєвського, а з западників — їх головного вождя Станкевича й ціле ближче його оточення. На жаль, про це все є лише посередні дані».

На початку 60-х років ХХ століття літературознавець Леонід Хінкулов також висловив подібну думку: «Якщо Шевченко бував у Станкевичів ще в 40-х роках, то це дуже розширює наше уявлення про коло його тодішніх московських знайомих». Микола Станкевич закликав поєднувати філософські пошуки з вивченням реального життя, з практичним досвідом і бачив свою місію в освіті російського народу. Втім, з ним Шевченко бачитися не міг, бо Микола Станкевич з 1837 року жив за кордоном, а помер двадцятисемирічним у 1840 році. Та й після його ранньої смерті, за свідченням Бориса Чичеріна, «в доме Станкевича собиралось всё, что было мыслящего и порядочного в тогдашнем литературном обществе, за исключением славянофилов, которые держались особняком...» Бодянський, який уже тоді називав поета «поводирем усіх нас, себто вождем усіх українських національних діячів», напевне прагнув познайомити Шевченка з людьми, які вийшли з гуртка Станкевича, але, скоріше за все, це міг зробити Щепкін, артист знав їх усіх близько.

Михайло Зозуля писав у 70-х роках, що «з усіх питань, що цікавили Шевченка в галузі історії, політики і культури слов’янських народів, він знайщов прекрасного консультанта в особі Бодянського. Не дивно, що “слов’янська тема” його поезії до середини 40-х років заграла всіма поетичними барвами». Зозуля висловив аргументоване припущення, що Бодянський міг багато чого розповідати Шевченкові про Росію, передусім про політичне життя Москви першої половини 40-х років. І, звичайно, про обстановку в Московському університеті, який тоді відігравав значну роль у суспільному й культурному житті країни.

Між двома новими знайомими велися не лише інтелектуальні розмови, Шевченко, який довірився Бодянському, домовився з ним про сприяння в продажу в Москві своїх поем «Тризна» та «Гамалія», виданих у Петербурзі в 1844 році. Бодянський порадив тоді звернутися з цього приводу в контору журналу «Москвитянин»1, і на початку травня 1844 року Шевченко писав йому: «Третій тиждень лежать оці книжки у мене, і я всякий день думаю писать до вас, потурбуйтесь, будьте ласкаві, оддать їх у ту контору, що ви говорили, бо я її не знаю адреса, а в вас тойді не спитав. Оддайте «Тризну» по копі2, а «Гамалію» по півкопи серебром, проценти такі, які він положить».

Бодянський виконав прохання Шевченка, проте з продажою поетових книг явно не ладилося. 25 жовтня 1844 року Бодянський інформував Шевченка: «Послав би я Вам що-небудь за Ваші книжки, але ж коли б то вони продалися. А тож сьогодні був у того книжника, котрому їх віддав на продаж, а він каже, що ніхто нічогісінько не питає по цім товару. Тільки би то і продано, що штук сім-вісім усього гуртом. Не спитав котрих: чи тих, що по копі серебром, чи що менше. А коли й по копі, то не дуже багацько того дива. Напишіть мені, чи нічого то, щоб тілько їх вислати, чи, може, підождати до вашого приїзду сюди, як Ви то кажете. Тоді вже візьмете самі їх кільки їх не буде, чи то з приплодом, чи без приплоду» (виділено мною. — В.М.). Очевидно, що Шевченко обіцяв Бодянському приїхати в Москву й знову зустрітися з ним. Про це незаперечно свідчить й кінцівка цитованого вище листа Бодянського: «До бачення зо мною, як то кажете, у Москві» (виділено мною. — В.М.).

Таким чином, у Москві в лютому 1844 року Шевченко провів час з яв-

____________________

1 Виходив 1841—1856 роках у Москві. Редактор — видавець Михайло Погодін.

2 Копа — одиниця лічби грошей, полтинник, 50 копійок.

ною користю для себе. Правда, відома коротка поетова репліка в листі до Якова Кухаренка (листопад 1844 року), що ніби-то не підтверджує такий висновок: «Чом ми не зострілися в Москві ту зиму? Я там проживав той самий тиждень, що й ти. Цур йому, аж нудно згадувать». Та, здається мені, Тарас Григорович просто хотів у той момент по-дружньому наголосити, що в місті йому було нудно саме без Кухаренка.


«До бачення у Москві»
Не залишається жодного сумніву, що в першому знайомстві Шевченка з Москвою і москвичами, які були цікаві поетові, зокрема з професорами Московського університету та слов’янофілами, значну роль відіграв Осип Бодянський. Він також відразу взяв на себе й самовіддано виконував дуже важливу роль інформатора та постачальника Шевченка потрібною літературою з історії України.

Бодянський прийняв близько до серця перші офорти «Живописной Украины», зокрема, висловив Шевченкові своє сприйняття «Судної ради»: «Нестеметна вона, от як буває на святій Україні! Дивлюсь разів по п’яти, по десяти в одну годину і не надивлюся: таке ласе і солодке, бо наше, не чужеє. Що за лиця у підсудимих! Так от Вам і кривда, що совість тягне крючком у землю глядіти, але вмісті з тим і святая попора приговору старого з ціпком; а от і правда, з прямою, одкритою, ясною головою, що не жде, а сама лізе на слова судді. Гарно, козаче-земляче, дуже гарно!»

Історик поділився з поетом своїми науковими планами: «Найлучче буде воно, як почну печатати Українські літописи по налозі нашого Товариства Історії, або свій запас наських пісень».

Після знайомства в Москві вони відчували пошану й приязнь один до одного. «Чи ви на мене розсердились, чи недобра вас знає, уже другий місяць як жду од вас звістки хоч якої-небудь... Бувайте здорові, пишіть швидше, бо лаятиму» — це Шевченко в листі до Бодянського 29 червня 1844 року. Той відповідав 9 липня: «Не сердився та, здається, і не сердитимусь на такого щирого козака, як пан Шевченко... Затим бувайте живенькі-здоровенькі та не поминайте лихом щирого до Вас серцем земляка Вашого Іська Бодянського».

Характерно, що коли в 1845 році Андрій Козачковський запитав у Шевченка про рукопис його поеми «Слепая», якого у Тараса Григоровича вже не було, то поет порадив «написати О.М. Бодянському, щоб той попросив її у Щепкіна і надіслав мені». Через сорок років автограф поеми було знайдено в паперах Миколи Костомарова, проте нам важливо заакцентувати на тому, що Шевченкові найперше згадалися найближчі московські друзі — Бодянський і Щепкін. І він абсолютно не сумнівався, що Бодянський допоможе.

Саме Бодянський, через якого проходили основні контакти між українськими і російськими дослідниками й симпатиками слов’янства та відомими будителями зарубіжного слов’янства, сприяв опосередкованим зв’язкам Шевченка з ними. Осип Бодянський був одним із небагатьох, хто не боявся листуватися з поетом, коли той був у засланні та постачати його й там унікальною літературою й документальними матеріалами. Це йому — Бодянському — засланець гірко скаржився в листі від 3 січня 1850 року з Оренбурга: «Поїхав я тойді в Київ із Петербурга, тойді, як ми з тобою в Москві бачились... Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше... рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать — нудьга!.. Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь?»

Спілкування з одним із кращих знавців української стародавності Бодянським, відвідини з ним конкретних історичних місць у Москві, як ми переконаємося, знайшло певне відображення в творчості Шевченка, зокрема в поезії «Чигрине, Чигрине». Безперечно, що навзаєм Шевченко не міг не вплинути на життя та викладацьку й наукову роботу професора Бодянського, проте ця тема ще вимагає окремого дослідження. За неї варто взятися саме вітчизняним історикам, адже в Росії цей аспект дослідників цікавить менше або не цікавить зовсім.

Внесок українця Бодянського в російське слов’янознавство був оцінений якнайвище в радянські часи: «Заслуги Осипа Максимовича Бодянского перед російською наукою полягають передусім в його діяльності, зв’язаної з постановкою викладання живих слов’янських мов, слов’янських літератур і історії слов’янських народів в Московському університеті... Бодянський був не лише одним із засновників російського слов’янознавства, але й творцем московської школи славістів»1. В ідеологічно вимогливі 70-ті роки Михайло Зозуля писав, що «епістолярія і мемуари сучасників, деякі наукові праці дають підставу охарактеризувати суспільно-політичні і наукові погляди Бодянського як демократичні і цілком прогресивні».

Наприкінці 90-х років минулого століття у видавництві Московського університету вийшла в світ монографія Л.Лаптєвої «Славяноведение в Московском университете в ХІХ — начале ХХ века», в якій сказано чимало нового й цікавого про Бодянського. В ній українця Бодянського названо «піонером викладання славістичних дисциплін у Московському університеті на професійному рівні». Зроблено також висновок, що «самовіддана багаторічна діяльність Бодянського в цьому напрямі сприяла тому, що Московський університет на першому етапі розвитку слов’янознавства в Росії був його головним центром». Бодянський виконав завдання, покладене на нього епохою, поставив викладання славістичних дисциплін на науковий фундамент. У нові часи підтверджено, що своїми власними працями Бодянський зробив важливий внесок у розвиток усього

______________________________



1 Н.А. Кондрашов. Осип Миксимович Бодянский. С. 51.

російського слов’янознавства, а також створив московську школу славістів. На превеликий жаль, у розповіді Лаптєвої про життя та діяльність Бодянського не згадується Шевченко.

Принагідно приверну увагу до ще однієї характерної праці — збірки наукових статей «Москва в русской и мировой литературе» (2000 рік), виданій Інститутом світової літератури ім. О.М. Горького. В ній вміщено статті про тему Москви в творчості француза Анрі Стендаля й норвежця Нурдаля Гріга, дослідження «Москва очима англійців», відповідні розвідки про Олександра Грибоєдова, Михайла Лермонтова, Афанасія Фета, Льва Толстого і навіть Миколу Гоголя. Проте Шевченко знову не розглядається в московському контексті. Пишу про це без найменших претензій до російських учених, а лише констатую факт і наголошую, що дана тема має розроблятися передусім українськими дослідниками.
«19 февраля 1844 Москва»
Так датував Тарас Григорович медитативно-філософську поезію «Чигрине, Чигрине», яку Дзюба назвав «своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування — не перебування, життя — в Україні...» Вважається, що «вірш написано під враженнями од відвідин Шевченком Чигирина (гетьманської столиці 1648—1676 рр.)...»1 Більше того, Степан Смаль-Стоцький у свій час категорично заявив, що «нічогісінько в поемі (мається на увазі вірш “Чигрине, Чигрине”. — В.М.) не вказує на те, щоб концепція поеми мала який-небудь зв’язок із розмовами Шевченка з Бодянським... Він знав і без розмови з Бодянським, що Чигирин був столицею гетьманів України від Хмельницького аж до Дорошенка, що його гетьмани будували, що там вони панували, і що якби вони встали і подивилися тепер на нього, то

___________________



1 Тарас Шевченко. Кобзар. К.: Всеукраїнське товариство «Просвіта», 1993. С. 493.

заплакали б тяжко, бо «не пізнали б козацької слави убогих руїн (“Свято в Чигирині”)»1.

Не виникає ніяких сумнівів, що Шевченко все це знав таки без розмов з Бодянським, і концептуально поезія «Чигрине, Чигрине», не була навіяна Бодянським, а визріла в поетові у першу чергу, мабуть, від вражень у самому Чигирині в липні—серпні 1843 року, тобто задовго до появи вірша. Проте ніяк не можна нехтувати тим, що «Чигрине, Чигрине» був написаний саме в Москві! Як же ми забули, що ще Олександр Кониський спостеріг: «Перебуваючи в Москві, Шевченко, певна річ, здіймав довгі бесіди з Бодянським і про свої твори, і про історію й сучасний побут України... І от під впливом якоїсь бесіди історичної він написав там один із ліпших віршів “Чигирин”»2. Чи пізніше хто-небудь писав настільки впевнено? Так! Ярослав Дзира на початку 60-х років минулого століття вмотивовано заявив: «У Москві поет прожив біля двох тижнів і під впливом рукопису Величка та свіжих вражень з подорожі по Україні 19 лютого написав поезію “Чигрине”». Та й пізніше відомі шевченкознавці так чи інакше тримали факт московської появи поезії в полі зору. Скажімо, Євген Кирилюк зауважував, що «в Москві Шевченко, очевидно, розповідав М.Щепкіну й О.Бодянському про свої враження» (від перебування в Україні, зокрема, в Чигирині). Іван Дзюба в наш час так висловився щодо появи поезії «Чигрине, Чигрине»: «Можливо розмови із Щепкіним були одним із стимулів до її написання»3.

Проте скоріше за все таким стимулом стали розмови саме з істориком Осипом Бодянським, який цікаво й захоплююче говорив про незабутні сторінки козацької слави... Він, саме він, познайомив Шевченка з якимись

___________________

1 Степан Смаль-Стоцький. Т.Шевченко. Інтерпретації. Черкаси: Брама, 2003. С. 69.

2 Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. К.: Дніпро, 1991. С. 145—146.

3 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 253.
історичними подробицями, з документальними матеріалами, передусім «Літописом» Величка, що схвилювало поета. Саме Бодянський сприяв тому, що в свідомості Шевченка переплавилися перші враження від Москви — багатої та процвітаючої — з біллю за бідне, занедбане повітове містечко Чигрин, який був гідний іншої, високої долі... Бо Чигирин пам’ятав, як був за Богдана Хмельницького спочатку сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України.... З Бодянським згадали і Миколу Маркевича1, який якраз у Москві видав у 1831 році поетичну збірку «Украинские мелодии». В ній містився вірш «Чигирин», з яким Шевченковий «Чигрине, Чигрине» перегукується мотивами туги за славною минувшиною і патріотичними настроями. В 1840 році Шевченко написав вірш «Н.Маркевичу», в якому сумував за Україною:

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють,

Розмовляють сумуючи,

Отака їх мова:

«Було колись — минулося

Не вернеться знову».
Жива, реальна Москва і професор Московського університету Бодянський дали Шевченкові творчий імпульс, підштовхнули асоціативне, поетичне мислення, сколихнули спогади поета про відвідини місць потоптаної гетьманської слави:

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
___________________

1 Маркевич Микола Андрійович (1804—1860) — український історик, письменник і етнограф. Батько Андрія Маркевича. Шевченко познайомився з ним у Петербурзі в 1840 році.
Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити

Серце розірвати.


Господи, який надлюдський біль за Україну! Яка свята любов до неї!

У вірші «Чигрине, Чигрине» зустрічаємо рядки, які, на мій погляд, є найголовнішим доказом зв’язку, в тому числі концептуального, цієї поезії з Бодянським і Москвою:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??..


Які історичні події сплавлені в цих поетичних рядках? В широкому контексті йдеться про триваючу протягом століть боротьбу українського народу з агресивними сусідами — поляками, кримськими татарами, московськими військами — за свободу і відродження державності. Зокрема, експансіоністська політика Московщини, спрямована на поглинання України після Переяславської угоди, насторожувала вже Богдана Хмельницького. Його дратувало те, що Москва уклала з поляками перемир’я. Грушевський писав: «Се зараз поправило польські діла і дуже було неприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну полякам, не додержує своїх обов’язків перед українцями. Особливо його гнітило, що переговори Москви з поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі — може, на шкоду України». Укладений 1656 року союз зі Швецією і Семигородом та розпочата на початку 1657 року війна з Польщею, що було проти волі Москви, свідчило про нові орієнтації Хмельницького у зовнішній політиці. Його наступники, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, довели цей конфлікт з Москвою до збройних протистоянь. Одна з наймасштабніших битв між українським військом гетьмана Івана Виговського і московським військом під командуванням князя О.Трубецького відбулася в червні 1659 р. під Конотопом, де Виговський завдав серйозної поразки стотисячній окупаційній армії князя Трубецького, змусивши його втекти «во свояси». А ще під час народного повстання на Лівобережжі 1668 року за участю Івана Сірка проти утисків московських воєвод, останніх було вигнано майже з усіх українських міст. Проти московського поневолення боролися гетьмани Іван Мазепа та Пилип Орлик. Крім того, козацькі війська брали участь у польсько-московських війнах в складі польських військ у 1579—1581 роках, а також у період «московської смути» на початку ХVІІ століття, нарешті, 1618 року під час війни польського королевича Владислава проти російського царя Михайла Романова.

Проте, враховуючи час і місце написання вірша «Чигрине, Чигрине», можна припустити, що безпосереднім поштовхом до написання Шевченком згаданих рядків стала розмова з Бодянським про похід Петра Сагайдачного на Москву в 1618 році, точніше, про те, як 20-тисячне козацьке військо зібралося біля Арбатських воріт.

Не випадково в радянські часи саме вірш «Чигрине, Чигрине» безжалісно відредагували, «аби не образити Москву» (М.Жулинський, І.Дзюба). Так, у «Кобзарі», виданому в Харкові в 1930 році, було зроблено підміну — замість «московські ребра» з’явилося... «татарські ребра», а заодно й слово «ляхами» замінили на «панами». Підправлені «татарські ребра», на превеликий жаль, «поселилися» в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Тараса Шевченка.

Втім, заради справедливості згадаємо призабуту «Повну збірку творів» Кобзаря, впорядковану редакцією історично-літературного видавництва при Українській Академії наук і видану у київському видавництві «Сяйво» в 1927 році. Щоправда, тоді майже весь наклад (50 тис. примірників) було знищено, оскільки художника цього видання Петра Носко (1885—1976) було звинувачено сталінською владою у шпигунстві (реабілітований у 1999 році). Так от, у згаданому виданні вірш «Чигрине, Чигрине» (під назвою «Чигирин») був опублікований без купюр і фальсифікацій, у тому числі це стосується й небезпечного вже для тих часів сюжету про «московські ребра». В публікації було зазначено, що вірш написаний у Москві, а також була збережена посвята поезії М.С. Щепкіну. Проте в цікавій передмові до збірки Ф.Якубовського відвідання Шевченком Москви ніяк не згадувалося, хоча, скажімо, розповідалося про його життя в Нижньому Новгороді. Скоріше за все, чітке й повне розуміння важливості московського перебування поета було відсутнє.

Відзначимо також, що відомі шевченкознавці не приєдналися до фальсифікації «Чигрине, Чигрине». Принаймні, в період хрущовської «відлиги» Євген Кирилюк так описав поетичні рядки, які є в центрі нашої уваги: «Шевченко хоче зрозуміти, за що боролися його предки з польською шляхтою, з татарсько-турецькими ордами, з царизмом. Народ ніби нічого не домігся. Сучасне становище поневоленої царизмом України дуже важке. Серце поета плаче, вимагає правди на землі». Кирилюк зазначав, що «Чигрине, Чигрине» в Росії друкувався з цензурними купюрами, поширювався в списках, а надруковано його значно пізніше за кордоном1.

Характерно, що в «Кобзарі», виданому в Києві 1983 року стотисячним тиражем, до «московських ребер» була зроблена примітка такого змісту: «Йдеться про участь українських козаків і селян в антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях під проводом І.Болотникова, С.Разіна, К.Булавіна, Є.Пугачова, коли вони спільно з російськими повстанцями боролися проти кріпосницького гноблення, винищували поміщиків».

_____________________________

1 Є.П. Кирилюк. Т.Г. Шевченко. Життя і творчість. С. 155.
Це ж треба було придумати таке точкове «трактування» Шевченкових рядків!

Поет знав про козацький похід на Москву задовго до першого приїзду в місто та знайомства з Осипом Бодянським. Принаймні, в історичній драмі «Никита Гайдай» йшлося про те, «как Сагайдачный с козаками Москву и Польшу воевал».



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка