Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка4/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

«Між освічених москвичів...»
Важливо вияснити, в який культурний простір потрапляв Шевченко, приїжджаючи в Москву 40-х – 50-х років XIX століття. Тому зробимо короткий історичний екскурс аби уявити, як місто ставало духовним і освітнім осереддям Росії. Правильно буде зосередитися на староарбатському ареалі, який у дореволюційному путівнику по Москві справедливо був названий «найкультурнішою частиною Москви». Тим паче, що саме тут частенько бував український поет.

Відмінності, передусім культурні, від інших територій Москви в способі тутешнього життя почали виявлятися в процесі соціального вивищення Арбату, зокрема після перенесення Петром І столиці в Петербург, коли Москва стає, за визначенням Пушкіна, «порфіроносною вдовою». Московські слободи, що працювали на царя, втратили свої основні функції, і ремісники покинули ці місця. Зокрема, в середині ХVІІ століття частина українських слобідчан з Арбату переселяються на Маросєйку і Хохловку. Разом з тим якраз у цей час в районі нинішньої Пречистенської набережної розростається село Київці: «в Киевце, у Москвы-реки, на берегу». Джерела свідчать, що тут, між Остоженкою і річкою, була виділена земля для українців, які виїжджали з України після Переяславської угоди 1654 року під час російсько-польської війни. Наші працьовиті предки-земляки знаходили собі роботу в Москві й залишили помітний слід у її становленні й розвиткові.

В цей час на Арбаті дедалі більше розміщувалися дворянські садиби, як правило з городом і садом, зі службами, житлом для прислуги. Цю місцевість почала відрізняти соціальна однорідність постійних жителів, що з часом зростала. На разі, землевласниками й домовласниками залишалися й священики, купці, міщани, проте дедалі частіше тут поселялися саме дворяни — на весь рік або на частину його, передусім, на зимовий сезон московських балів. Олександр Пушкін зазначав: «Некогда Москва была сборным местом для всего русского дворянства, которое изо всех провинций съезжалось в неё на зиму».

Після московської пожежі 1736 року будівництво нових дворянських особняків стало характерним для всієї Москви й Арбату передусім. Дворянські садиби «наступали» з боку Пречистенки й до середини ХVІІІ століття заповнили квартали поблизу Сивцевого Вражка. В другій половині XVIII століття ця місцевість, Староконюшенний провулок і сама Арбатська вулиця стали аристократичними забудовами того часу — «дворянськими гніздами». Як писав сучасник, «більша частина дворянських сімей живе на Арбаті або біля Арбату». Орієнтовані на Кремль, вулиці Нікітська, Воздвиженка, Знаменка також забудовувалися розкішними дворянськими особняками. Завдяки цьому Москва набувала риси європейського міста і одночасно зуміла зберегти неповторну самобутність російського, більше того, московського колориту. Справді, багата дворянська садиба другої половини ХVІІІ століття — явище суто московське.

Отже, з другої половини XVIII століття Арбат з прилеглою територією «одворянюється», стає одним з аристократичних районів Москви. Тут «осідали» не лише природжені дворяни, а й ті, хто нещодавно, згідно з Табелем про ранги, здобув дворянство, тобто й люди інтелігентських професій — лікарі, професори Московського університету, відкритого у другій половині XVIII століття, юристи та ін. Віссаріон Бєлінський вказав на ще одне джерело поповнення міста освіченими людьми за рахунок вищої знаті: «По смерти Петра Великого Москва сделалась убежищем опальных дворян высшего разряда и местом отдохновения удалившихся от дел вельмож. Вследствие этого она получила какой-то аристократический характер...» Всі ці люди облагороджували Арбат, робили його освіченішим, що мало велике значення для всієї Москви, бо, тоді, як визнавав Михайло Пиляєв, «цілком освічених молодих людей в Москві було небагато, більша частина їх жила в Петербурзі або робила кар’єру в армії». Звичайно, за таких умов всяка концентрація людей з освітою та духовними запитами, тим паче на невеликій території, перетворювала її в окремий острівець культури, який займав дедалі більше місце в духовному житті всього міста.

Цей процес активно розвивався й у післянаполеонівський Москві. В той час, коли Тарас Шевченко народився, район Арбату порівнювали з аристократичним передмістям Парижу. Петро Кропоткін писав: «Жизнь текла тихо и спокойно в этом Сен-Жерменском предместье Москвы». Кажуть, що на кожних шість-сім жителів Арбату випадав один дворянин — найвищий процент по всій Москві. Очевидець свідчив, що парафія церкви Миколи Явленого на Арбаті «був осереддям родовитого дворянства». Михайло Салтиков-Щедрін писав: «Москва того времени была центром, к которому тяготело все неслужащее поместное русское дворянство».

В той же час в арбатському ареалі дедалі більше селилися письменники, поети, малярі, композитори, артисти, науковці, викладачі вузів... Їх притягувала культурна аура Арбату й можливість постійного спілкування з собі подібними. Таким чином, Арбат не тільки не втратив особливу духовну наповненість і привабливість дворянських часів, а навіть посилив її, ставши спадкоємцем кращих культурних дворянських традицій і залишившись справжньою оазою російської культури.

Старий Арбат уособив своєрідність московських архітектурних ліній, які впродовж віків впливали на формування ментальності москвичів, робили їх внутрішньо вільнішими й розкутішими в порівнянні, передусім, з петербуржцями. Принаймні, Забєлін стверджував: «Например, постройка домов и улиц в Санкт-Петербурге и в Москве. Там — прямые, давящие на вас линии, здесь — кривые, весёлые, нетесные. Вы не чувствуете нравственного удушья, вам легко». Справді, між архітектурою арбатського світу і його духовною культурою простягалися невидимі духовні нитки... Петербург дедалі більше сприймався як столиця чиновної і придворної Росії, а Москва — столицею російської культури. Пушкін зазначав: «...Просвещение любит город, где Шувалов основал университет по предначертанию Ломоносова. Московская словесность выше петербургской... Учёность, любовь к искусству и таланты неоспоримо на стороне Москвы...»

Особливо вирізнився район Арбату після розподілу міста на квартали, коли стали помітні їх характерні особливості, в тому числі культурні. Саме тут дедалі помітніше переважала або панувала особлива атмосфера культурних прагнень і вільної думки. В Москві говорили, що за чинами треба направлятися в Петербург, за грошима — в Замоскворіччя, за знаннями й спогадами — на Арбат.

Відвідини Шевченком Москви співпадають у часі з інтенсивним формуванням російської інтелігенції в місті, передусім в арбатському ареалі. В цьому процесі особливу роль відіграло дворянство. Здається, найкоротше й найточніше написав якось арбатець Іван Бунін: «Ни одна страна в мире не дала такого дворянства». Сучасні дослідники також наголошують, що в ХІХ та й на початку ХХ століть «більша частина московської творчої (артистичної, художньої, наукової) інтелігенції жили в одному секторі міста... Йде мова про місця, що звалися в Москві “дворянським царством” або “гніздом”»1.

В одному з солідних дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Селянська реформа порушила безтурботне життя гаснучого панства, і дворянський район Москви піддався поступовій зміні: його стали захоплювати дедалі нові культурні верстви московського населення, що народжувалися. Адже вся сучасна російська культура в початковій своїй стадії — дворянська...2 Тому інтелігенція наша, пов’язана з

панством культури, стала селитися в тій же відносно культурній частині

Москви. Панство, яке частково походженням, а ще більше спадкоємністю сходило зі сцени, поступалося насидженими місцями на Арбаті професорам і вчителям, судовій магістратурі та адвокатам, журналістам і лікарям. В їх руки переходили тепер старі панські особняки» (виділено мною. – В.М.).

У цих рядках заторкнуто ключові обставини, за яких Арбат став культурним символом Москви та всієї Росії. Арбатознавець Айдер Куркчі

________________________

1 Г.С. Кнабе. Арбатская цивилизация и арбатский миф. В кн. Москва и московский текст русской культуры. Сборник статей. М.: РГГУ, 1998. С. 141, 142, 143 та ін.

2 Згадаймо, як в «Окаянных днях» Іван Бунін протестував проти перекреслення ролі дворянської культури в історії Росії: «А весь цвет русской литературы? А ее герои?»
на початку 80-х років минулого століття писав: «Спокойно и просто перетекала Россия в Арбат и обратно... С Арбатом видятся внутренняя непогрешимость чувства, такт, умение вести разговор, желание помнить выражение лица —всё то арбатское, без чего культура российских пространств ХІХ — ХХ веков была бы неполна. Неполна без арбатских особняков, без зелёного и снежного окружения садов, земли».

Особливості життєвого укладу, культурних і розумових можливостей людей інтелектуальних професій, які поселилися й жили на Арбаті, поступово створювали його унікальну атмосферу і неповторний духовний абрис. Сама аура цієї місцевості ніби вимагала залучення нових творчих ідей і сил. Історія російської культури, передусім останніх двох століть, виразно втілилася, відбилася саме в Арбаті. Вдивляючись в історичну тканину російської культури, ми бачимо безліч ниток, що пов’язують її з Арбатом. Справді, в Москві не знайти іншої місцевості, з якою було бпоєднано стільки славетних імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії. На Шевченковому віку в арбатському ареалі жили, творили чи бували Державін, Денис Давидов, Рилєєв, Вяземський, Пушкін, Лермонтов, Грибоєдов, Загоскін, Салтиков-Щедрін, Гоголь, Герцен, Огарьов, Аксаков, Олександр Островський, Лев Толстой, Тургенєв, Писемський, Плєщеєв, Полонський, Фет...

Для формування духовного феномену Арбату велике значення мало те, що він стверджувався суто російською вулицею, на якій не було, на відміну, скажімо, від Кузнєцького моста, магазинів зарубіжних фірм і значного впливу іноземців. Це суттєво сприяло тому, що Арбат став справжнім розсадником російської мови й культури. Поет кінця XVII – XVIII століть А. Паліцин писав:

Московский никогда не умолкал Парнас,

Повсюду муз был слышен глас –

Живущим внутрь иль вкруг сея градов царицы,

Языка чистого российского столицы,

И должно в нем служить всем прочим образцом.


А поэт Язиков (про нього Пушкін сказав: «Сей поэт удивдляет нас огнем и силою языка») закликав:

Поэты наши! Для стихов!..

В Москве ищите русских слов!..
Арбатський район став у другій половині ХІХ століття вогнищем музичного життя Москви, особливо з того часу, коли в 1866 році на Воздвиженці було відкрито Московську консерваторію на чолі з Миколою Рубінштейном. В арбатському ареалі на Нікітському бульварі, 6 знаходився відомий усій Москві «солов’їний дім», який належав директору московської казенної сцени, театральному прекладачеві, режисеру Федору Кокошкіну. Володіння виходило на Арбатську площу до церкви Бориса і Гліба, і візнику досить було сказати: «На Арбат, до Кокошкіна, що біля Бориса і Гліба». В будинку Кокошкіна, який театрали називали ще «кокошкінською академією», проходили літературні вечори, читання п’єс, репетиції, в ньому жили артисти, яких господар підтримував і вчив. Скажімо, тут мешкав відомий музикант Варламов, якого в Петербурзі виокремив український композитор і диригент Дмитро Бортнянський, а в Москву забрав Михайло Загоскін. Кокошкін навчав у своєму будинку і за свій кошт Миколу Чиркіна, який потім став знаменитим артистом і співаком під благозвучним прізвищем Лавров. Він був партнером Михайла Щепкіна, Надії Рєпніної, Павла Мочалова...

Перша в Москві драматична трупа була створена в 1756 році при Московському університеті. Через чверть століття на основі студентської трупи виник Московський драматичний театр, названий Петровським, який у 1806 став Імператорським театром. У 1807 році біля Арбатських воріт, приблизно там, де тепер пам’ятник Миколі Гоголю, побудували перший казенний театр, який згорів у пожежі 1812 року. Це був дебют у Росії архітектора Карла Россі. Незвичайною красою цієї дерев’яної будівлі з колонами навколо захоплювалися сучасники. В театрі грала Катерина Семенова, мистецтво якої високо цінував Олександр Пушкін. У зв’язку з будівництвом театру Арбатську площу було вирівняно й замощено.

Біля Арбатських воріт, на розі Знаменки й Великого Знаменського провулку ще й тепер можна побачити обриси палацу-театру, побудованого італійським архітектором Кампорезі на замовлення смоленського воєнного губернатора Степана Апраксіна, який, вийшовши у відставку, поселився в Москві. Цей театр славився на всю Москву. На його сцені виступали всі знаменитості, які приїжджали в Першопрестольну. Тут співали солісти італійської опери, а з 1814 по 1818 роки виступав Імператорський театр. «На театрі Апраксіна багато років грали імператорські актори, і оперу італійську виписано й поставлено було теж за сприяння Апраксіна» (Пиляєв). У 1812 році тут слухав оперу Россіні «Сорока-злодійка» Пушкін. Цей театр відвідував Герцен. У Апраксіна нараховувалося 17 музикантів, і стільки ж акторів і актрис. Театр існував до 1813 року, коли будинок перейшов у казну й був перебудований для сирітського інституту.

В Шевченкові часи в Москві було два професійних театри – Великий театр (театр опери та балету) і Малий театр – драматичний. «Книга адресов жителей Москвы» К. Ністрема за 1858 рік дає можливість встановити, що в в дирекції Імператорських театрів в той час числилося п’ять режисерів – два балетних і по одному – драматичний, оперний і водевільний, а також чотири декоратори. На обліку знаходилися 30 акторів «1-го і 2-го розрядів» і 31 актриса «1-го і 2-го амплуа», серед них Сергій Васильєв, Василь Живокіні, Любов Косицька, Катерина Лаврова-Васильєва, Надія Медведєва, Пров Садовський, Іван Самарін, Сергій Шумський, Михайло Щепкін. Шевченко був другом Щепкіна, в 1858 році поет познайомився в Москві з Шумським і Самаріним. Гру актриси Малого театру Катерини Лаврової-Васильєвої, яка разом із своїм чоловіком, актором цього театру Сергієм Васильєвим на початку 1858 року гастролювала в Нижньому Новгороді, Шевченко відзначив у своєму щоденнику 6 жовтня 1857 року та в театральній рецензії, опублікованій в лютому 1858 року. Прова Садовського поет бачив на гастролях у Петербурзі в ролі Розплюєва в комедії О.В. Сухово-Кобиліна «Весілля Кречинського», про що записав у щоденнику 19 травня 1858 року.

Малий театр нарівні з Московським університетом сприяв тому, що з другої чверті XIX століття центр культурного життя дедалі переміщувався з Петербурга в Москву. В Малому театрі були поставлені «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова, «Ревізор», «Одруження», «Гравці», сцени з «Мертвих душ» Миколи Гоголя, в яких розкрився вражаючий талант Михайла Щепкіна. В постановках за творами Шекспіра та Шіллера виявилося трагедійне обдарування Павла Мочалова. Ще за життя Шевченка, з 1853 року, основним драматургом театру став Олександр Островський, творчість якого поет високо цінував, вважаючи її зразком розумної благородної сатири, що сприяє духовному й громадянському становленню суспільства.

Разом з тим, у Москві тоді ще не було загальнодоступних художніх галерей і до предметів мистецтва можна було долучитися хіба-що в рідкісних магазинах старовинних художніх витворів із бронзи, фарфору, мармуру, а також скульптур і картин. Правда, з 1856 року починає відлік історії перша в Росії національна галерея — Третьяковка, проте мається на увазі лише придбання Павлом Третьяковим першої картини й початок системного збирання полотен російських художників, а на початку 60-х років Третьяков уже поставив перед собою мету створити музей національної російської школи малярства. До речі, в 1871 році в зібранні Третьякова з’явився замовлений ним і придбаний портрет Тараса Шевченка пензля Івана Крамського, який і нині експонується в Третьяковській галереї. Третьяков також купував деякі роботи Шевченка, які в 1929 році були передані в Україну і тепер знаходяться в Національному музеї Т.Г. Шевченка. За життя поета про Третьякова мало хто знав. Якраз у березні 1858 року газета «Литературный отдел Московских новостей» зазначала: «…Любовь к искусству ещё не проникла во все слои общества, его высокое значение понятно ещё для весьма немногих, а истинная оценка художественных произведений едва только начинается, и пока в Москве нет т ни Музея художественных произведений, ни мастерских, по крайней мере, десяти, пятнадцати живописцев и скульпторов, посещаемых публикою, пока нет ни одного художественного журнала и, наконец, художественных вечеров…»

Перший публічний музей, суміщений з бібліотекою, — Рум’янцевський музей в Пашковому домі – було започатковано в рік смерті Шевченка. В дореволюційному путівнику по Москві читаємо: «Музей этот создан был государственным канцлером графом Н.П. Румянцевым, сыном екатерининского героя, умершим в 1826 г. и оставившим свой музей без средств для дальнейшего развития. В 1861 г. решено было перевезти этот музей в Москву (З Петербурга— В.М.) и слить его с вновь образуемым здесь музеем».

Осередком освіти й культури в Москві та й у всій Росії був Московський університет, який відкрився в 1755 році. Наступного року газета «Московские ведомости» повідомляла, що «Московского Императорского университета библиотека, состоящая из знатного числа книг на всех почти европейских языках, в удовольствие любителей наук и охотников для чтения книг, отворена была сего июля 3 числа…» В 1844 році, коли Шевченко вперше приїхав у Москву, в університеті було чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. В ньому навчалося понад 800 студентів. Незадовго до повернення Шевченка із заслання Московський університет відзначив своє сторіччя. В часи поетових відвідин міста ректором університету був Аркадій Альфонський (1796 — 1869). Якщо врахувати, що протягом другої половини XIX століття в університеті змінилося понад десять ректорів, то Альфонський працював найдовше — в 1842 — 1848 і в 1850 — 1863 роках, тобто майже два десятиліття. Жив він у самому університеті на Моховій вулиці. За сумлінну роботу ректор нагороджувався орденами св. Анни, св. Станіслава і св. Володимира, з 1863 року — був таємним радником1. Аркадій Альфонський – випускник університету (1817), працював деканом відділення лікарняних і медичних наук (1833 — 1834), деканом медичного факультету (1836 — 1842). У перший період його ректорства відбулося злиття Московської медико-хірургічної академії з медичним факультетом університету, що стимулювало викладання й вивчення медичних наук в університеті.

В 1858 році, коли Шевченко найдовше жив у Москві, в імператорському університеті працювали його знайомі Осип Бодянський та Іван Бабст, а також декан історико-філологічного факультету, відомий історик Сергій Соловйов і молодий ад’юнкт – Микола Тихонравов, який разом із Бодянським у 1861 році був на панахиді над прахом Шевченка в арбатському храмі Тихона Амафунтського.

Серед освітніх закладів і товариств, які входили до складу Московського навчального округу наприкінці 50-років, слід назвати: Імператорське московське товариство дослідників природи; Імператорське товариство історії і старожитностей російських; Фізико-медичне товариство; Імператорське московське товариство сільського господарства; Імператорське московське товариство сільського господар-

_____________________________

1 Цивільний чин 3-го класу. Особи, які його мали, займали вищі державні посади.
ства — практична школа шовководства; Губернська 1-ша гімназія біля Пречистенських воріт; Московська 2-га гімназія (на Розгуляї); Московська 3-я реальна гімназія (на Луб’янці); Московська 4-а гімназія (на вул. Моховій); Московська духовна семінарія (на Садовій біля Каретного ряду); Хліборобська школа (на Зубовському бульварі); Костянтинівський межовий інститут (на Старій Басманній вулиці); Практична комерційна академія (на Покровському бульварі); Ремісницький навчальний заклад (у Лефортовській дільниці); Поштамтське училище (на Луб’янці) та ін. Крім того, в Москві тоді діяли: Московське училище малярства і скульптури Московського художнього товариства на вул. М’ясницькій, в яке двічі приходив Шевченко до Аполлона Мокрицького; Дворцове архітектурне училище в Кремлі; Московські малювальні школи на М’ясницькій і Малій Дмитрівці; Московська театральна школа на Великій Дмитрівці. Готували кадри також військові навчальні заклади: 1-й Московський кадетський корпус; 2-й Московський кадетський корпус; Олександринський сирітський кадетський корпус; Олександрівський Брестський кадетський корпус та ін. Серед жіночих навчальних закладів назвемо: Училище ордена св. Катерини; Олександрівське училище; Московське Єлизаветинське училище; Миколаївський сирітський інститут виховного дому; Повивальний інститут і родильний госпіталь; Фельдшерська школа та ін.

Всі ці заклади працювали на освіту, науку й культуру Росії.

З того часу, коли на початку 1840-х років Шевченко вперше побував у місті й до останнього його приїзду сюди в 1859 році в «Літопис міста Москви», складений напередодні Жовтневої революції, увійшли лише три крупні події: будівництво Великого Кремлівського палацу (1838—1849 роки), відкриття першої залізниці з Петербурга в Москву (1851 рік) і промова імператора Олександра ІІ в московському дворянському зібранні про потребу відміни кріпосного права (1856 рік).

Для нас — українців — важливою подією є кожний приїзд національного генія до Москви, і завдання даного дослідження полягає в тому, щоб якомога більше про це дізнатися й розповісти.


«Згадуйте щирого до вас Т.Г. Шевченка»
Деякі біографи Тараса Шевченка вважають, що він уперше побував у Москві в 1843 році, але ми розглядатимемо лише документально підтверджені відвідини поетом міста. Перше з них – лютий 1844 року, коли Шевченко повертався в Петербург після дев’ятимісячного перебування в Україні. Він побував у Києві та в місцях, пов’язаних з Запорізькою Січчю, Визвольною війною українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що сприяло ще гострішому та глибшому відчуванню національного гноблення українського народу. Так розпочався новий період у творчості поета — «Три літа» — від назви альбому, куди Шевченко переписував свої поезії. Основний зміст «Трьох літ» складала антицаристська, антиколонізаторська політична лірика, поєднана з багатим емоційним спектром викриття кріпацтва.

Новий етап почався і в творчості Шевченка-художника — широке звернення до натури: пейзажі, портрети, жанрові сцени. На батьківщині остаточно визрів задум «Живописной Украины», було виконано основну частину ескізів майбутніх офортів першого випуску. Враження від перебування в Україні були настільки сильні й незабутні, що Шевченко живився ними і в Москві, через яку він їхав до Петербурга поштовим трактом.

Читаємо про відвідини Москви в академічній «Біографії» Шевченка:

«До Москви Тарас Григорович прибув не пізніше 10 лютого і провів у ній

більше тижня1. Тут він близько познайомився з професором Московського університету О.Бодянським — істориком, славістом, фольклористом, українським письменником (псевдоніми: Запорожець, Ісько Материнка, О.Бода-Варвинець, І.Мастак). Цілком можливо, що поет обрав для повернення до Петербурга значно довший за білоруський московський тракт саме для того, щоб познайомитися із Бодянським. Він багато чув про нього і в Петербурзі, і на Україні, зокрема від П.Лукашевича2. Можливо знав уже, що в російському перекладі праці чеського і словацького славіста П.-Й. Шафарика «Слов’янський народопис» (1843) Бодянський назвав ім’я автора «Кобзаря», якого не було в чеському оригіналі. Зустріч була дружньою й щирою.

Бодянський тоді повернувся з багаторічного відрядження в слов’янські країни, під час якого заприятелював із Шафариком. Свого часу він переклав перший том його капітальної праці «Слов’янські старожитності» (Славянские древности. М., 1837). Вчений був інформатором чеського філолога у питаннях української мови та літератури, коли той працював над наступною монографією — «Слов’янський народопис», тому й дозволив собі вставити в текст російського перекладу ім’я Шевченка»3.

В 1844—1845 роках Бодянський надіслав П.Шафарикові, чеському поетові В.Ганці та Празькому музеєві «Тризну», «Гамалію» та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаків», а хорватському поетові С.Вразу — «Тризну» і «Гамалію». Таким чином, завдяки Бодянському, Тарас Шев-

________________________________



1 Петро Жур датує це перебування Шевченка в Москві з 12 до 20 лютого.

2 Лукашевич Платон Якимович (бл. 1806—1887), поміщик, упорядник збірки «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПб., 1836). Шевченко познайомився з ним під час першої подорожі по Україні влітку 1843 року. Іван Дзюба відносить Лукашевича до «українських немовби слов’янофілів», яких Шевченко пізніше таврував за облудність їхнього «народолюбства».

3 Т.Г. Шевченко. Біографія. С.109—110.
ченко з самого початку стає відомим у слов’янському науковому і літературному світі, на який з часом справлятиме потужний вплив. Цікаво, що на початку 40-х років ХІХ століття Шевченкова поезія поширювалася в Галичині через Прагу: «В Галичину твори Шевченка часом потрапляли через чеські літературні осередки. Зокрема, у 1845 р. Я.Головацький одержав через Прагу від Карла Зака нові видання Шевченкових творів — “Гамалію”, “Тризну”, а через деякий час (на початку 1846 р.) дістав подібним способом “Чигиринський Кобзар” і “Гайдамаки”»1. Все це фактично відбувалося також завдяки Бодянському, який відправляв названі твори в Прагу, передусім, Шафарикові. Крім того, Головацький одержував твори Шевченка, зокрема «Гамалію», «Тризну», «Чигиринський кобзар» і «Гайдамаки», безпосередньо від Бодянського.

Осип Максимович Бодянський народився в 1808 році в містечку Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії в сім’ї священика, закінчив Полтавську духовну семінарію, після чого подав прохання про звільнення від духовного звання і вступив на слов’янське відділення Московського університету. Молодому землякові дав притулок у своєму домі Михайло Максимович, який з того часу з увагою стежив за творчістю свого земляка. В домі Максимовича відбулася перша зустріч Бодянського з Миколою Гоголем; очевидно під час неї йшлося про збирання фольклору. В грудні 1832 року в листі до Максимовича Гоголь посилав уклін землякові, який жив із ним і бажав Бодянському успіхів «у трудах, таких цікавих для нас». В студентські роки Бодянський приєднувався до гуртка Миколи Станкевича. Відомий російський письменник Іван Гончаров згадував про дружню групу сучасних йому студентів університету: «К. Аксаков, Станкевич, Бодянский… Они, составляя одну группу и занимая

___________________

1 І.І. Пільгук. Т.Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., Держлітвидав, 1963. С. 238.
один угол в обширной аудитории, собирались друг у друга, читали, менялись мыслями…» Костянтин Аксаков свідчив: «Бодянский был одним из самых дельных студентов, серьезно занимался историей и теперь занимает в области науки всем известное почётное место»1.

В 1834 році Бодянський закінчив університет. Цим роком датується перший його помітний виступ у пресі — рецензія на «Малоросійські повісті» Григорія Основ’яненка, в якій Бодянський висловив упевненість у великому майбутньому української мови і літератури. В 1835 році вийшла збірка віршів «Наські українські казки», яку Бодянський присвятив «матері моїй рідненькій, ненці старенькій, коханій, любій Україні». Цікаво, що на цю збірку відгукнувся Віссаріон Бєлінський, який писав, що твір відзначається «найчистішою малоросійською мовою», що до появи праці він уже чув про Бодянського, як про людину, яка присвятила себе науці. «Наські українські казки» Бєлінський назвав свідченням любові до своєї батьківщини. З юності Бодянський захоплювався мовою, історією і поезією України. Микола Сумцов відзначав, що Бодянський «сохранил украинские симпатии в течение всей жизни в сфере научного изучения украинской старины и народной поэзии. Для Бодянского эти симпатии были творческой живительной силой».

В 1837 році Бодянський захистив магістерську дисертацію про народну поезію слов’ян2 і в 1838 році став першим у Росії магістром слов’янської філології. В своїй дисертації молодий вчений писав, що основний зміст народної поезії українців визначили драматизм, «вогняне життя, несподівано перерване на всьому ходу до землі обітованої». На

__________________



1 Московский университет в воспоминаниях современников. — М.: Современник, 1989. С. 171, 196.

2 О народной поэзии славянских племён. Рассуждения на степень магистра философского факультета первого отделения, кандидата Московского университета Иосифа Бодянского. М., 1837.

думку вченого, пісенність народу створює «найправдивіший образ його життя, його долі в дану епоху буття його». Бодянський наголошував, що «пісня — щоденник українця», його душа. З цього приводу він влучно використав у дисертації народне прислів’я: «Москаль — до читання, ляшок — до скакання, а наш брат козак — до співання». Важливо відзначити, що в своїх працях Бодянський, на відміну від інших учених того часу, вважав українську мову не наріччям, а повноправною мовою. Він вживав термін «малоросійська мова», а поряд з цим, хоч і менше, — «українська мова».

В магістерській дисертації Бодянський вказав на несумісність ідеї народності зі схилянням перед іноземщиною. Він писав, що минула вже пора звабних ідей космополітизму, пора мавпування і наполягав, що всякий народ хоче залишитися тим, ким він є, ким він може стати, хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, діяти сам собою безпосередньо й, таким чином, жити всіма силами свого буття.

Бодянський обгрунтував також думку про залежність змісту й характеру народної поезії від участі її творців у громадському житті та історичних подіях. Зокрема, він пояснював відсутність у народній поезії творів про князівські усобиці тим, що вони були байдужими для народу. Особливу роль народної поезії Бодянський вбачав у розвитку національної літератури та створенні літературної мови.

Що стосується поезії російського народу, то Бодянський характеризував його, як такий, що в громадянській діяльності нікому не поступиться, але відзначав консерватизм росіян, вірнопідданство, відданість «вінчаним главам», царям. Він вказував на перевагу сімейних пісень у російському фольклорі та наголошував на ідеалістично-меланхолійній вдачі російського народу. В радянські часи Бодянський взагалі піддавався жорсткій критиці за «поляризацію російських та українських народів, їх пісень».

З 1837 по 1842 роки Бодянський був у згаданому науковому відрядженні, вивчав історію, літературу, фольклор слов’янських народів — чехів, сербів, словаків, хорватів, поляків. Після повернення очолив слов’янську кафедру на історико-філологічному факультеті Московського університету, вперше налагодив викладання в ньому славістичних дисциплін, став засновником наукової славістики в Росії. Як свідчить історія Московського університету, видана в 1855 році, Бодянський викладав «історію і літературу слов’янських наріч». Читав багато лекцій за працями Павела-Йосефа Шафарика, якого вважав своїм учителем. «Він для мене — ціла академія, — писав Бодянський. — Йому я більше всіх зобов’язаний... Це ціла бібліотека, жива енциклопедія всіх відомостей про слов’ян». У той же час Бодянський сам забезпечував Шафарика розмаїтими матеріалами, зокрема пов’язаними з українською мовою, що лягли в основу деяких наукових праць чеського вченого. Відомості, що стосувалися української мови, надіслані Бодянським Шафарикові, той якось назвав «прекрасними».

З наукового відрядження за кордон Бодянський переслав і привіз чимало книг, він накопичував їх упродовж усього життя, зібравши серйозну слов’янознавчу бібліотеку. В 2000 році видано каталог «Славянская учебная библиотека О.М. Бодянского».

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка