Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка3/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30
Когда Потёмкину в потёмках

Я на Пречистенке найду,

То пусть с Булгариным в потомках

Меня поставят наряду.
В 40-х роках ХІХ століття прогулянка по московських бульварах у нічний час була доволі небезпечною. Поліцейських стражників було мало, будочники чергували біля своїх будок, а темрява... Темрявою на московських вулицях обурювалися нерідко рядові москвичі, й у 1853 році в місті з’явилися перші гасові ліхтарі. Так що Шевченко, проїжджаючи через Москву в 1858 році, вже користувався здобутками цілої «ліхтаревої революції». Якщо врахувати, що в 1844 і 1845 роках він був у Москві в лютому-квітні, а в 1858 році — у березні, то щоразу ввечері поетові доводилося ходити під московськими ліхтарями, які горіли впродовж 9 місяців — з 1 серпня до 1 травня, правда щомісяця лише 24 ночі. Газові ліхтарі в Москві з’явилися вже після смерті Шевченка — в 1867 році, а перші 32 електричних ліхтарі спалахнули біля храма Христа Спасителя в 80-х роках, а потім — на Тверській. Втім, це нововведення стосувалося лише центральних вулиць, і, як писав сучасник, навіть у 70-х роках «редко поставленные маслянные фонари, ночью едва мигавшие на темных улицах, рано гасли и улицы с переулками погружались в кромешную тьму и тем дополняли картину патриархальной Москвы...» Більше того, в 1913 році із майже 21 тис. ліхтарів понад 9 тис. залишалися ще гасовими, близько 8 тис. — газовими і лише 4 тис. — електричними.

Опалювалася Москва печами, тому вози, які розвозили дрова по садибах, були найпершою ознакою ранкового міста разом з димами над димарями будинків. Улітку для безпеки від пожеж усім жителям, які мали в дворах дерев’яні будівлі, заборонялося топити, більше того, на устя печі привішували воскову печатку, наявність якої час від часу перевіряли. Дерев’яна Москва споконвіку горіла часто й страшно. З початку ХІХ століття в місті діяли професійні пожежні команди, які володіли кращими кіньми. Центральне пожежне депо знаходилося на Пречистенці, у кожній дільниці міста за безпекою слідкували брандмейстери (начальники пожежних команд).

На московських вулицях панували візники, які славилися своєю розгнузданою лайкою1, їх можна було зустріти на кожному кроці, відомо, що наприкінці ХІХ століття в місті нараховувалося майже 90 тис. візників2. На всіх площах і майже на кожному великому перехресті, на вокзалах і біля готелей знаходилися біржі (стоянки) візників. Стоянка на біржі була платною, тому на ній зазвичай стояли візники з добрими кіньми й пристойними екіпажами. На біржі можна було взяти кабріолети, ресорні дрожки та прольотки, запряжені одним конем. Бідні візники в пошуках клієнтів їздили по місту. Нічного, бідного візника називали «Ванькою»,

_____________________



1 Сучасник писав: «Извозничья ругань славилась в Москве, и существовало даже выражение: “ругаться по-извозчичьи”».

2 Володимир Єлістратов зазначає: «В Москві існувала, можна сказати, ціла грандіозна візницька культура з її багатющим лексиконом...»
йшлося про «поганий виїзд». Москвознавець Іван Кокорєв писав: «Назвать простого живейного извозчика-москвича ванькою — значит нанести страшную обиду его амбиции и задеть его репутацию». Найчастіше ваньки — це селяни, які підробляли візництвом у Москві взимку. Середня ціна візника на день складала: прості дрожки — 5 крб., прольотки — 10 крб., фаетон з парою коней — 10 крб., коляска і карета з четвіркою коней — 15 крб. асигнаціями. В щоденнику Шевченка є запис, що в березні 1858 року вони зі Щепкіним брали прольотку для поїздок по Москві. Наприкінці 1840-х років, тобто в Шевченкові часи, в місті з’явився перший громадський транспорт — незручні й повільні лінійки, довгі відкриті екіпажі з поздовжною перегородкою, запряжені парою коней, на півтора десятка пасажирів, а потім — омнібуси — багатомісні екіпажі на кінній тязі з кондуктором і регулярним маршрутом.

До речі, за часів Шевченка в Москві лише центральні вулиці мали бруківку — тверде камінне покриття. Мостові були, як правило, дерев’яними, а по тротуарах прокладалися дерев’яні містки. В негоду вони доставляли москвичам чимало неприємностей, навіть і в післяшевченкові часи. Іван Слонов писав: «Но самым главным московским отпечатком1 были московские мостовые. Это было нечто невозможное. Вымощенные крупным булыжником, всегда грязные и пыльные, с большими ямами, а зимой глубокими ухабами, они всегда были египетской казнью москвичей. На них часто происходили аварии, калечились лошади, ломались экипажи… Часто страдали и седоки, ломая себе руки и ноги…»

Сучасник Шевченка російський письменник, князь Володимир Одоєвський залишив і таку характеристику московських тротуарів, з якими зіткнувся й український поет: «…Лавочники… считают не только улицу, но и тротуар принадлежностью своих лавок… Вы найдете на тротуарах не

_________________



1 Так Слонов називав недоліки московського життя.
только вёдра, мешки и прочий товар, но и корыта для корма лошадей, или решета и прочую тому подобную посуду, живописно поставленную рядком… Такого отсутствия всякого порядка не встретишь ни в одном городе в мире». Всемосковським атрибутом були калюжі й баюри, які регулярно засипали, але вони залишалися неподоланими. У свята теслі навіть споруджували над ними дерев’яні помости.

Москва не знала тоді каналізації, робота в цьому напрямку почалася лише наприкінці ХІХ століття, коли від забруднення міста смертність досягла 33 людини на 1 тис. мешканців. Перший московський водогін було відкрито в 1804 році, але на середину ХІХ століття в Москві всерйоз не вистачало води. Скажімо, взимку 1847—1848 років замість потрібних 330 тис. відер у день Москва отримувала менше 100 тис. Тому вже на час повернення Шевченка із заслання, в 1858 році за проектом інженера Андрія Дельвіга було закінчено реконструкцію старого водогону, влаштовано водозбірні басейни, а в Великих Митищах побудували помпову станцію. Довжина водопроводу становила 45 км., але охоплювала невелику територію. В будинки вода, як правило, не подавалася. На трасі водогону стояли чавунні водорозбірні колонки, а пізніше воду розвозили й у бочках. В Москві було також кілька колодязів. Сучасник писав: «В местностях, где не было бассейна, водовозы возили воду из Москвы-реки, а иногда и из других совсем уже негигиенических источников — небольших московских речек, прудов и т.д.» За цих умов у москвичів особливо високо цінувалася митищинська джерельна вода. В їх свідомості вона часто асоціювалася з чистою водою, з чаєм (згадаємо, наприклад, картину Василя Перова «Чаювання в Митищах»).

Харчування великого міста забезпечувалося завдяки власним городам і господарствам москвичів і через базари та магазини, та лавки. Харчові лавки — м’ясні, овочеві, молочні — з’явилися ще в старовину, а магазини — в ХVІІІ столітті, після петровських реформ. Серед відомих московських ринків — Смоленський, Хитровка, Сухарєвка. Існувало багато невеликих базарів, які жили яскравим і цікавим життям. На московських вулицях, особливо центральних, можна було зустріти чимало рознощиків, які відрізнялися кольором халатів. Павло Вістенгоф писав: «Бесчисленное множество разнощиков всякого рода наполняют московские улицы; одни из них, разодетые в синих халатах, продают дорогой товар; другие — в серых халатах, торгуют товаром средней сцены; наконец, мальчики и бабы — разносят самые дешёвые лакомства». Якраз ці останні користувалися популярністю, у них можна було придбати ласощі, морозиво, всілякі ягоди, в тому числі в чашечках з медом, пряники, медяники, патоку з імбирем, а ще — спаржу, огірки, редьку, горох, яблука та груші, в тому числі сушені на паличках, а ще — курей і курчат — живих і смажених, а ще — малосольну осетрину, свіжу ікру і т.д. і т.п. Продаж, як правило, супроводжувався голосним криком, адже рекламну вивіску рознощик не мав де повісити, не на лобі ж. Цей професійний «крик» став особливим жанром словесного мистецтва й без нього неможливо уявити тодішню Москву, так само, як і без церковного дзвону. Кажуть, що свого часу викрики рознощиків були зафіксовані й видані в нотному записі.

«Яблука квашені і сливи солоні!» — кричав один рознощик. «Апельсини, апельсини!» — волав інший. «Лимони!» — надривався третій. Цікавий штрих. 20 травня 1858 року Шевченко записав у щоденник пародійний вірш, який почув у сім’ї своїх друзів Уварових:

Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь

Под бременем тягостной ноши.

Напрасно ты голосом звонким кричишь:

«Лемоны, пельцины хороши!»


Такий інтерес до побутових подробиць лише підтверджує, що Тарас Григорович звертав увагу на вуличних рознощиків, особливо тих, які виконували свою роботу весело, мало не з піснею: «По ягоду, по клюкву, Володимирская клюква, приходила клюква издалека, просить меди пятака, а вы, детушки, поплакивайте, у матушки грошиков испрашивайте...» Або: «Яблочки ранет, у кого своих нет!»; «Кислых щей — в утробу влей!»; «Устал кричать, покупайте так!» і т.д. і т.п.

З пирогами і млинцями продавці частіше за все вишикувалися в одну шеренгу, торгівля також ішла з приспівками: «Кому пирожки, горячие пирожки? С пылу, с жару — пятачок за пару!»; «Вот блины-блиночки! Кушайте, сыночки и мои любимые дочки!»; «Пышки, пышки, подходите, ребятишки, подтяните штанишки!»

Московські старожили розповідали, що пироги були смачними й недорогими, проте нерідко самі рознощики відштовхували своєю неохайністю. Для історії залишилося чимало цікавих сценок. Скажімо, хлопчик їсть пиріг із варенням, у якому йому попався шматок брудної ганчірки. Він звертається до пирожника: «Дяденька, у тебя пироги-то с тряпкой…» Той у відповідь: «А тебе, каналья, что же за две копейки с бархатом что ли давать?»

Цікаві й точні рядки про рознощиків залишив московський купець Іван Слонов:

«Среди публики по рядам ходили многочисленные разносчики, носившие на головах в длинных лотках, покрытых тёплыми одеялами, жареную телятину, ветчину, сосиски, пироги, сайки и проч., при этом все разносчики на разные голоса громко выкрикивали названия своих товаров…

Затем ещё были интересные типы «рядских поваров». Они носили в одной руке большой глиняный горшок со щами, завернутый в тёплое одеяло, в другой руке корзину с мисками, деревянными ложками и чёрным хлебом. Миска горячих вкусных щей с мясом стоила 10 коп. После еды миски с остатками щей и хлеба торговцы ставили на пол в рядах, около своих лавок, где их доедали бегавшие по рядам бродячие собаки. Потом приходил повар, собирал миски, тут же вытирал их грязным и сальным полотенцем и снова наливал в них желающим горячих щей».

Про живий Шевченковий інтерес до міського базару свідчить його запис у щоденнику 9 серпня 1857 року, зроблений в Астрахані: «Публика рыночная, как и везде, перекупки, повара и кухарки, изредка попадается заплывшая жиром купчиха-гастрономка, да такого же содержания особа духовного чина, сугубо рачащая о плоти греховной».

Всі дари сільських та й місцевих городів моквичі могли просто купити, чимало з них мали власне домашнє господарство, в часи Шевченка по Москві ще розгулювали корови, які щодня давали москвичам тепле молоко. Та влітку більшість поміщиків із сім’ями відправлялися в свої села, заможні москвичі також мали підмосковні садиби. Далі ми згадаємо про те, як Сергій Аксаков запрошував Тараса Шевченка до себе «в деревню на лето».

Москвознавець Дмитро Никифоров у книзі «Старая Москва. Описание жизни в Москве со времён царей до ХХ века» (1903 рік) писав: «В пятидесятых годах прошедшего столетия (ХІХ століття — В.М.) Москва считалась да и была столицей русского дворянства. Помещичьи семьи поздней осенью, и никак не далее Рождественских праздников, наполняли Москву. В течение шести-семи зимних месяцев проживалось в Москве всё, что было выручено доходов с имений. Летние месяцы жизнь в деревне почти ничего не стоила. Усадьбы были полны всем, что требовалось для жизни: мясо, живность, молоко, мука, крупа — все было своё. Из Москвы привозили чай, сахар и некоторые бакалейные продукты».

Вже відомий нам Іван Слонов цікаво писав про переваги московського життя в другій половині ХІХ століття (пам’ятаймо, що він заглядав туди з початку ХХ століття): «…В прежнее время менее было опасности для жизни обывателя. Он не мог сгореть беспомощно в десятом этаже небоскрёба, куда не достает ни одна пожарная лестница; обывателя на улицах не давили трамваи и автомобили; лавочники не отравляли его фальсификацией различных жизненных продуктов, которые в прежнее время были баснословно дешевы и без фальсификации. Так, например: 1 фунт черного хлеба стоил 1 копейку, пара больших вкусных калачей 5 коп., фунт лучшего мяса 5 коп., десяток яиц 8 коп., фунт масла коровьего 15 коп., фунт лучшей паюсной икры 1 руб. 20 коп., фунт осетрины 15 коп., сажень крупных березовых дров 2 руб. 50 коп. и т.д. В центре города, хорошая квартира в 4—5 комнат стоила 25—30 руб. в месяц. В то время не знали ни дровяных, ни квартирных кризисов, все было дешево и всего было вдоволь».

Міську пошту в Москві було відкрито якраз у рік відвідин її Шевченком — у 1845-му. Восени 1848 року вперше з’явилися скриньки, збиті з тонких дошок, оббиті жерстю й пофарбовані в яскраво-зелений колір. У кінці 50-х років з’явилися марки, а в шістдесятих Москву було розділено на 23 поштових округи. Перше відділення міської пошти розташовувалося на поштамті, друге — на Арбаті. Імператорський московський поштамт, що наприкінці п’ятдесятих років знаходився на Театральній площі, складався з цілого ряду експедицій: прийому кореспонденції і посилок та відправлення пошти; прийому грошей; іноземної кореспонденції; розбору і видачі грошей; іноземної кореспонденції; газетної експедиції та ін. Існувало також відділення поштових карет.

У 1858 році в Москві діяли близько півсотні лікарень «цивільного відомства», в яких одночасно лікувалися понад 3,5 тис. чоловік, а також лікарні «воєнного відомства» на більш як 800 осіб стаціонару. Крім того, в місті працювали 10 приватних лікарень при фабриках і заводах, у яких розміщувалося понад 1 тис. чоловік. Діяли також приватні лікарні: гомеопатична, костоправна, водолікувальна, «гальванічний кабінет» та ін. В передмістях нараховувалося 13 повітових лікарень на більш як 200 осіб.

Серед великих лікувальних закладів слід відзначити Московську громадську лікарню, Катерининську Преображенську, Маріїнську та Голіцинську лікарні, Імператорську Павловську лікарню, Московський військовий госпіталь, Дитячу та Очну лікарні, Лікарню для чорноробочого класу.

Якщо взяти березень 1858 року, коли Шевченко хворів у Москві, то за даними «Московской медицинской газеты», спостерігалося певне збільшення кількості захворювань і навіть смертності в місті. Газета невпевнено пояснювала це так: «Несмотря на то, что колебания термометра и барометра были незначительны, внешние атмосферные условия в этом месяце были видимо неблагоприятны. Несколько раннее и неравномерное наступление весны, вскрытие реки, позднее прохождение льда, долго лежавшего под водою, и т.п. обстоятельства, по всему вероятию, содействовали этому».

В березні 1858 року в лікарні Москви поступило 3,9 тис. хворих, а виписалося з них — понад 4,2 тис. чоловік. У воєнних шпиталях знаходилося понад 1 тис. хворих, а до приватних лікарень поступило понад 280 чоловік і виписалося з них більше 300. У березні в Москві померло 1156 чоловік, вражає те, що 775 з них були немовлята й діти. Серед померлих: селян — 463, міщан — 337, дворян — 104, воєнних — 83, купців — 75, дворових людей — 38, людей духовного сану — 28, службовців — 18, іноземців — 10. Статистика зафіксувала, що раптово померли 14 чоловік, вбито було — 3, самовбивств — 4, мертвонароджених — 261.

У віданні Московської ради дитячих притулків знаходилися Олександринський, Миколаївський, Ольгинський, Олександро-Маріїн-

___________________________________

1 «Московская медицинская газета», 23 квітня 1858 року.

ський, Преснєнський, Яузький, Серпуховський та інші дитячі притулки. Жіноча опіка над бідними здійснювалася через спеціальні відділення практично у всіх дільницях Москви. В місті діяли Московський дім вдів, кілька богоділень і притулків для бідняків. В Москві нараховувалося близько 30 «вільних аптек» і працювала Московська запасна аптека в М’ясницькій дільниці міста на Чистопрудному бульварі.

Шевченко, безперечно, мав можливість познайомитися з вуличним життям Москви1. Коли місто ще спало, в «калашнях» уже акуратно накладали калачі й булки у великі довгі лотки. Лунали церковні дзвони, вулиці наповнювалися людьми. Хтось прямував у храм, ішли в своїх справах куховарки, чиновники поспішали на роботу, з’являлися візники. Двірники, ліниво потягуючись, виходили з лопатами для прибирання снігу, водовози гуркотіли по мостових, жебраки влаштовувалися біля церковних огорож, кучери вели коней у кузні, п’янички поспішали похмелитися в шинок. Купці в торгових рядах відчиняли лавки і розкладали товар, з дворів вибігали хлопчики з дорученнями від господарів. У дворах з’являлися всюдисущі московські лахмітники зі своїм незмінним викриком скрипучим голосом «Берём!» Або: «Старья сапог, старого платья — нет ли продавать!»

Опівдні московська мостова починала двигтіти від великих екіпажів, фаетонів, прольоток, дрожок, колясок, карет (гуркіт стояв неймовірний, бо шини були тоді металевими) — багаті і заможні москвичі робили візити, молоді люди і панянки їхали в модні магазини на Кузнецький міст, а сенатори — в Сенат... Цікавий аналіз соціальної і професійної ролі московських екіпажів і московських «виїздів» зустрічаємо у М.Богослов-

_____________________________

1 6 листопада 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «С некоторого времени мне… нравится уличная жизнь, хотя нижегородская публика ни даже в воскресный ясный [день] не показывается на улице, и Большая Покровка, здешний Невский проспект, постоянно изображает собою однообразный длинный карантин. А я всё-таки люблю побродить час-другой вдоль этого пустынного карантина».
ського: «Крупные доктора, получавшие хорошие гонорары, ездили летом в каретах, а зимою в парных санях непременно с высокою спинкою. Между экипажем, в котором ездил доктор, и получаемым им гонораром существовала обоюдная связь. Выше был гонорар — лучше был и выезд, пара лошадей и карета, но, с другой стороны, и высота гонорара при первых или случайных визитах определялась по экипажу... Можно было встретить одиночные и парные “сани с верхом” таким же, каким покрывались пролётки и коляски; в таких санях с верхом ездили архимандриты мужских и игуменьи женских монастырей и вообще “монастырские власти”».

О четвертій годині дня наступав обід, і місто завмирало на годину. Потім оживало знову, але ділове життя доволі швидко змінювалося на дозвільне. Безліч москвичів і гостей міста заповнювали, особливо влітку, московські сади і бульвари, та в будь-яку пору — трактири і кабаки.

В той час, коли Шевченко бував у Москві, ще тривав сезон балів, і з усіх кінців міста безкінечна низка карет тягнулася до під’їзду Дворянського зібрання або на Поварську, Арбат і Пречистенку, де московські багатії давали пишні бали.

Там теснота, волненье, жар,

Музыки грохот, свеч блистанье,

Мельканье, вихорь быстрых пар

Красавиц лёгкие уборы

Людьми пестреющие хоры,

Невест обширный полукруг

Все чувства поражают вдруг.


До півночі життя міста завмирало, але через дві-три години починалися роз’їзди з балів і Дворянського зібрання...

Про бали читаємо у того ж Пушкіна, як про «світ пустий»:

... всех занимает

Такой бессвязный, полный вздор,

Всё в них так бледно, равнодушно;

Они клевещут даже скучно;

В бесплодной сухости речей,

Вопросов, сплетен и вестей

Не вспыхнет мысли в целы сутки…
Втім, гуляннями та балами жила далеко не вся Москва, в Замоскворіччі, населеному в основному міщанами й купецтвом, життя проходило зовсім інакше — патріархально, спокійно, замкнено в сімейному побуті. В довгих провулках не було жвавого руху і рідко коли гриміла по мостовій карета, на яку майже завжди висовувалися з вікон...

Дворянський син, поет Володимир Філімонов писав:

Тогда в Москве, и праздной, и богатой,

Живали жизнью полосатой:

Арбат ложится спать — уж встали на Донской1...
Інший сучасник Шевченка Павло Вістенгоф писав те саме в прозі: «Житель Замоскворечья (разумеется, исключая некоторых домов, где живут дворяне) уже встаёт, когда на Арбате и Пречистенке только что ложаться спать, и ложится спать тогда, как по другую сторону реки только что начинается вечер».

Периметр території Москви дорівнював тоді 40 верстам2. Довжина її від південного заходу (з Воробйових гір) на північний схід (до Преображенської застави) складала 13 верст, а ширина від сходу до заходу — 8 ½ версти. Клімат у Москві помірний. Середня річна температура за шкалою Реомюра3 + 3,58°, найхолодніша пора року випадала на січень — -8°, найтепліша в червні — + 15, 4°. Панівні вітри — південно-західний і південний, часом дули північно-західний (як у холеру 1848 року) і північно-східний. Бурі в Москві бували дуже рідко, землетрус — один раз,

_____________________

1 Вулиця в Замоскворіччі.

2 Верста — 1,0668 км.

3 Реомюр Рене Антуан (1683—1757) — французький природознавець, в 1730 році запропонував свою температурну шкалу: 1° Реомюра дорівнював 5/4° звичної нам температурної шкали Цельсія (1742 рік).

1 жовтня 1446 року.

Довжина річки Москви від витоків до гирла — 420 верст, із яких 400 приходилося на Московську губернію; ширина від 7 до 60 сажень1; глибина від піваршина до 6 сажень. Москва-ріка замерзала близько 1 листопада і розкривалася близько 1 квітня, таким чином для судноплавства була відкрита майже 200 днів на рік. У місті нараховувалося до 200 ставків, найбільші з них — Патріарший, Чисті пруди, Самотьока.

Москва поділялася в історичному плані на Кремль, Китай-місто, Біле місто, Земляне місто і передмістя (околиці); в адміністративному плані вона була розділена на 17 дільниць, які в свою чергу складалися з 90 кварталів і близько 600 поліцейських дільниць. В місті стояло понад 1200 поліцейських будок. В Москві нараховувалося близько двох десятків готелів, а також над 50 подвір’їв, які мали 1800 номерів.

Приїзди Шевченка до Москви у 1844 і 1845, 1858 і 1859 роках випали на час правління в місті трьох губернаторів. Олексій Щербатов офіційно став воєнним генерал-губернатором у квітні 1844 року, невдовзі після першого приїзду Шевченка до міста. Проте ці обов’язки він виконував з червня 1843 року, коли тодішній губернатор Дмитро Голіцин, який правив Москвою понад 20 років, поїхав на лікування за кордон. Щербатов залишився в історії як голова комісії, що опікувалася зведенням храма Христа Спасителя та ініціатором святкування в 1847 році 700-річчя Москви (з того часу це робилося кожні півстоліття). Він також ініціював царський указ про заборону фабрикантам призначати в нічну зміну малолітніх робітників (менше 12 років). За пропозицією Щербатова в 1846 році була створена комісія по огляду берегових земель і будівництва на них фабрик.

З травня 1848 року і до квітня 1859 року московським воєнним генерал-губернатором був граф Арсеній Закревський, колишній фінлянд-

_____________________________

1 Сажень дорівнював 3 аршинам і 2,1336 м.

ський генерал-губернатор, а затим – міністр внутрішніх справ Росії. Його прізвище зустрічається у Шевченка. 30 червня 1857 року поет записав у щоденнику, що один із його знайомих у засланні «заврался однажды до того, что назвал себя племянником графа Закревского, московского генерал-губернатора...» Закревський здобув недобру пам’ять в ліберальних колах своїм деспотизмом і непримиренністю до нових віянь, отримавши навіть прізвисько «Чурбан-паша». Особливо підозріло Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх «таємним політичним товариством». За часів Закревського був складений поліцейський «Список підозрілих осіб у Москві», в ньому рахувалися чимало людей, з якими Шевченко познайомився в місті в березні 1858 року. На думку пильного губернатора, друг Шевченка Михайло Щепкін був готовий на все аж до перевороту. Закревський виступив проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік у Москву робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що «при Закревському свята Москва стала великомученицею». Борис Чичерін згадував, що Закревський «явился в Москву настоящим типом николаевского генерала, олицетворением всей наглости грубой, невежественной и ничем не сдержанной власти. Он хотел, чтобы вся перед ним трепетало... В Москве водворились необузданный произвол, взяточничество и грязь». Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: «Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле».

Новим воєнним губернатором Москви став відомий меценат і колекціонер, граф Сергій Строганов, який управляв містом у квітні-вересні 1859 року, саме в цей період – в травні та вересні – Шевченко востаннє двічі ненадовго приїздив у Москву. Строганов особливо цікавий тим, що в 1837 – 1874 роках був незмінним головою Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, де секретарем працював Осип Бодянський. З активною допомогою Строганова постійно субсидувалися видання Товариства, в тому числі щорічні «Чтения», в яких Бодянський опублікував багато безцінних документів з історії України. Через день після останнього від’їзду Шевченка з Москви (6 вересня 1859 року) Строганова відкликали в Петербург на посаду головного вихователя спадкоємця престолу.

В той час, коли наприкінці квітня 1861 року в Москві знаходилася труна з прахом Шевченка, воєнним губернатором міста був Павло Тучков, за якого в 1862 році було затверджено «Положення про громадське управління Москвою», що проголосило створення виборних управлінських структур – загальної і розпорядної думи.

В післяшевченковій Москві нараховувалося близько 16 тис. будинків, понад 200 вулиць, 650 провулків, 60 проїздів, 80 площ, а також 14 бульварів і 19 кладовищ.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка