Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка28/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

Єдине свідчення

27 квітня труна з прахом Шевченка у супроводі Григорія Честахівського та Олександра Лазаревського прибула залізницею на Миколаївський двірець1. Все, що відбувалося далі, з часів Михайла Чалого вміщувалося в кількох фразах. У того ж Чалого: «После торжественной встречи гроба Шевченка в Москве, поезд достиг Орла»2. Щоправда, з часом інформація стала трохи багатшою й дорівнювала приблизно вже відомим нам рядкам із передмови Корнійчука до тритомника Шевченка чи лапідарній інформації з «Шевченківського словника», виданого у 1977 році: «Через Москву навесні 1861 домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну. 27.IV її привезли в Москву і встановили в церкві

_______________________________

1 Побудований у 1844—1851 роках на околиці Москви — Каланчовському полі — за проектом архітектора Костянтина Тона. Миколаївським вокзалом називався з 1856 року. В цей самий час будувався Миколаївський вокзал у Санкт-Петербурзі, з якого труну з тілом Шевченка було відправлено в Москву.

2 З Москви труну з тілом Шевченка везли вже на кінних дрогах.
Тихона-чудотворця біля Арбатських воріт1. З поетом прощалося багато москвичів». В еміграції також українці знали про це мало. Знана літераторка Оксана Соловей в березні 1972 року читала в США доповідь «Останні дні, остання дорога», в якій повідомила лише про те, що домовину «відправили залізницею до Москви».

В наукових працях інформації містилося не набагато більше. Скажімо, в грунтовній біографії Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка», завершеній у Львові 1939 року, серед докладностей і подробиць останнього періоду життя й смерті та похорон Кобзаря, читаємо енциклопедично скупе повідомлення: «27 квітня тлінні останки поета прибули до Москви, де їх внесли до однієї з церков. Зустріч була урочистою. Відправлено панахиди». Євген Кирилюк у праці «Т.Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959 рік) взагалі не згадав про арбатський храм, зазначивши лише, що труну з тілом поета «поїздом відправлено до Москви». Відкриємо тепер офіційну радянську «Біографію» поета (1984 рік): «27 квітня останки Шевченка прибули до Москви; домовину перевезено з вокзалу на Арбат і встановлено в Тихонівській церкві. З прахом небіжчика приходили прощатися численні москвичі, серед них видатні вчені — О.Бодянський та М.Тихонравов. Відбулася панахида при значній кількості народу». В біографії Павла Федченка «Тарас Григорович Шевченко» (1989 рік) відзначено: «У Москві, в Тихонівській церкві на Арбаті, ще раз відбулася багатолюдна урочисто-траурна панахида, після якої труна знову була поставлена на кінні дроги і в супроводі Г.Честахівського та О.Лазаревського відбула на Україну». Навіть у книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве» сказано так само коротко: «В Москву труна прибула 27 квітня. З вокзалу її

_______________________

1 В ХVІІІ і ХІХ століттях церкву часто саме так і називали: «Тихона чудотворця біля Арбатських воріт». Арбатські ворота знаходилися в стіні Білого міста, яку розібрали наприкінці ХVІІІ століття.
перевезли на Арбат у церкву Тихона. Попрощатися з покійним прийшли багато москвичів...» У скрупульозній праці З.Тарахан-Берези «Святиня» (1998 рік) є тепла фраза про те, що москвичі «в тихій задумі прощалися з ним назавжди в церкві Тихона-чудотворця на Арбаті». Нарешті, в енциклопедичному літопису життя й творчості поета «Труди й дні Кобзаря» Петра Жура, виданому в Києві в 2003 році, читаємо те саме: «27 квітня. Труна з тілом Шевченка прибула до Москви, її перевезли на Арбат і поставили в церкві Тихона. З тілом покійного прощалось багато москвичів, прийшли вклонитися вчені О.М. Бодянський, М.С. Тихонравов. Відбулася багатолюдна панахида».

Така дивовижна скупість інформації пояснювалася практично повним браком джерел про перебування праху Шевченка на Арбаті. Власне збереглося єдине (!), дуже коротке (!) свідчення, з якого й черпали всі шевченкознавці. Розповім про нього.1898 року Олександр Лазаревський опублікував у «Киевской старине» листи Григорія Честахівського про похорон Тараса Шевченка, написані в 1861 році. У невеличкій передмові до цієї публікації він окремо згадав про перебування домовини з тілом поета в Москві: «Прямо со станции железной дороги гроб был перевезен и поставлен до следующего дня в церкви Тихона на Арбате. Это обстоятельство хорошо помнит и Н.В. Шугуров1, тогда студент Московского университета. В церкви телу поэта кланялись О.М. Бо-

___________________

1 Шугуров Микола Васильович (1843—1901) — юрист і літератор. Після закінчення Московського університету працював у Московському окружному суді, а з травня 1868 року — в Петербурзькому окружному суді. Пізніше переїхав в Україну, був призначений товаришем голови Одеського окружного суду, потім переведений в Стародуб на Чернігівщину, де працював товаришем голови суду. За підтримки О.Лазаревського було обрано до Київської судової палати. Працював головою окружного суду в Ніжині.

27 квітня 1861 року студент Московського університету Микола Шугуров брав участь у перевезенні домовини з тілом Шевченка з вокзалу до церкви Тихона Амафунтського на Старому Арбаті. До речі, цей факт не знайшов відображення в «Шевченківському словнику», в якому йдеться про Шугурова, а в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура його ім’я навіть не згадується.



дянский и Н.С. Тихонравов (хорошо его помню по хромоте). Других посетителей из тогдашнего московского учёно-литературного мира что-то не помним, кажется, их и не было»1. З останньої фрази добре видно, що Лазаревський прямо залучає до своїх спогадів Шугурова, з яким, безперечно, радився з цього приводу. Проте це зовсім не означає, що сам Микола Шугуров залишив окремі спогади про московську панахиду, як твердили автори книги «Шевченко в Москве»2.

Взагалі вкрай коротке і дуже цінне свідчення Олександра Лазаревського в трактуванні деяких дослідників набувало несподіваних відтінків і сумнівних штрихів. Ще 1928 року в цікавій книзі «У могилы Т.Г. Шевченко» Всеволод Чаговець писав: «Непреложный свидетель, М.М. Лазаревский, пишет, что прямо с вокзала гроб был перевезен в церковь «Тихона» на Арбате, где он и находился до того времени, когда уже можно было двинуться в дальнейший путь. Сюда, в церковь, приходило много москвичей, среди которых у Шевченко было много друзей и поклонников его таланта. Об этом вспоминают и проф. Бодянский и проф. Тихонравов, которые оба приходили в церковь поклониться праху поэта. Они же и провожали печальную, но и торжественную процессию, при выезде из Москвы». Насамперед, «незаперечним свідком» був не Михайло, а Олександр Лазаревський. Що ж до Бодянського й Тихонравова, то вони, як ми вже знаємо, справді, були в церкві, але не залишили спогадів про це. Не можна стверджувати напевне, що Бодянський і Тихонравов супроводжували домовину на виїзді з Москви.

Були випадки й зовсім вільного поводження зі свідченням Лазаревського. Щоб не бути голослівним, наведу цитату з однієї публіка-

________________________



1 Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина. 1898. Том LX. С. 168.

2 И.Ф. Карабутенко, А.Г. Марусич, М.И. Новохатский. Шевченко в Москве. С. 99 і 215. Автори цієї книги переплутали прізвища Шугурова, назвавши його Шунгуровим і Тихонравова, назвавши його Тихомировим.

ції: «Про останнє прощання з Кобзарем згадує Честахівський: «В церкви телу поэта кланялись О.М. Бодянский з С.Н. Тихонравовым (хорошо помню его по хромоте). Других посетителей из тогдашнего московского учено-литературного мира что-то не помнится; кажется, их и не было». Честахівський переплутав ім’я та по-батькові російського літературознавця Тихонравова. Його звали Микола Савович (Николай Саввович)». Знову ж таки, згадував не Честахівський, який на той час уже помер, а Лазаревський. Легко переконатися й у тому, що цитата з «Киевской старины» наведена з грубими неточностями. Особливо вражає повчальний тон автора щодо «переплутаних» імені та прізвища Тихонравова, які в «Киевской старине» наведено абсолютно правильно. Судячи з усього, автор її в очі не бачив.

Невдовзі після смерті Тараса Шевченка його близький друг Михайло Лазаревський рішуче виступив у пресі проти помилок, неточностей і спотворень у публікаціях про Кобзаря, «поскільки отакі статті можуть колись стати джерелом при написанні біографії Шевченка». Згадані мною випадки не загрожують науковій поетовій біографії, проте вони можуть дезорієнтувати читача, чому я й зробив уточнення.

Практично повна відсутність інформації про перебування труни з прахом Шевченка в Москві не може не дивувати, більше того, цей історіографічний феномен вражає, бо маємо справу з унікальною документальною лакуною в біографії українського генія. В розпорядженні шевченкознавців знаходяться численні документи й спогади про похорон поета в Петербурзі. Так само — про перевезення його праху з Москви в Україну. Лише московський епізод у цій посмертній дорозі зафіксовано в одному-єдиному побіжному свідченні Лазаревського. Все мало бути інакше! Журнал «Основа», друкуючи в червні 1861 року докладну статтю про проводи тіла Шевченка з Петербурга в Москву, обіцяв дальшу розповідь після «отримання докладного опису проводів Шевченка від Москви до нової його могили і промов, сказаних над ним у Москві...» (виділено мною. — В.М.) Жодна з промов, якщо вони й були, над тілом Шевченка в Москві, є невідомою. Може виступи на панахиді були заборонені владою, тим більше, що в травні Москва чекала приїзду царя. Втім і в цьому випадку мала б обов’язково бути якась інформація — її немає, принаймні, її досі не знайдено. Відомо, що в Києві генерал-губернатор міста Іларіон Васильчиков та митрополит Арсеній дозволили поставити домовину в церкві Різдва Христового на Подолі лише за умови, щоб у ній не виголошувалися промови. Така сама ситуація могла бути і в Москві з церквою Тихона Амафунтського. Але чому тоді поліцейське регламентування Шевченкових проводів у місті не знайшло відбиття в пам’яті й спогадах очевидців? Ніде й ніколи жодного слова про це не залишили Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський. Честахівський, який писав у своїх листах про похорони поета, свою розповідь почав лише з 3 травня 1861 року, коли «Кобзар наш дужий став на рідну землю Українську, а я став навколішки і тричі вклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе і од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далекій»1 (виділено мною. — В.М.). Спогади Лазаревського — «Гроб Т.Г. Шевченко в Киеве, у Христорождественской церкви (7 мая 1861 г.)» вже самою назвою говорять про те, якому відрізкові шляху поетової домовини приділив увагу автор. Може друзі й знайомі Шевченка, які вже прочитали в «Основі» масштабну й хвилюючу розповідь про похорон поета в Петербурзі, не знайшли потрібним описувати московський епізод у перевезенні його праху?

Там, де до траурної процесії віднеслися інакше, інформація про неї була опублікована. Скажімо, російський етнограф і фольклорист, співробітник журналу «Современник» Павло Якушкін, який брав участь у

_______________________



1 Письма Честаховского, писанные в 1861 году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина, 1898, № 2. С. 168—169.

зустрічі труни Шевченка в Орлі, 2 травня відправив кореспонденцію в петербурзьку «Северную пчелу», й вона була надрукована 29 травня. Якушкін, зокрема, писав: «Много было желающих поклониться праху знаменитого покойника… Тут были и чиновники, и купцы, и офицеры, и простые мужики…» Очевидець залишив чимало цікавих подробиць, про які ми ще скажемо.

Щодо Москви жодного свідчення не збереглося.

Ще більше дивує, що серед учасників прощання з поетом названі лише Осип Бодянський і Микола Тихонравов. Зупинімося на цьому прізвищі. Заради правди слід сказати, що на час смерті Тараса Шевченка двадцятидев’ятирічний історик літератури і археограф Микола Савич Тихонравов (1832—1893) ще не став «видатним ученим», як Осип Бодянський, хоча з 1859 року був уже професором Московського університету. Він особисто не знав (!) Шевченка1, і поява Тихонравова в церкві святого Тихона могла пояснюватися значною мірою безпосереднім впливом Бодянського, який працював з Тихонравовим на історико-філологічному факультеті Московського університету2. Нітрохи не хочу применшити повагу й увагу молодого російського вченого до великого українця, проте не вважаю переконливим бездумне багатократне повторен-

______________________

1 В «Алфавітному покажчику імен і назв» до академічного видання творів Шевченка прізвище Тихонравова відсутнє. З Шевченком він перетнувся лише віртуально: в листопаді 1858 року разом з поетом та іншими відомими громадськими і культурними діячами Тихонравов підписав вже згаданий нами протест проти антисемітського виступу журналу «Иллюстрация».

Коли Шевченко вперше приїжджав у Москву, Микола Тихонравов мешкав на Знам’янці в будинку Макарова, який виходив безпосередньо на Арбатську площу, а під час приїзду поета в 1858 році — на Великій Дмитрівці. В 1890 році Тихонравов став академіком Петербурзької Академії наук. Відомий працями про М.І. Новикова, М.В. Ломоносова, О.П. Сумарокова, М.В. Гоголя. Публікував пам’ятки древньоруської літератури. Сигурд Шмідт розповідав мені, що вчений закінчив своє життя (1893 рік) на Арбаті, в будинку братів-видавців Сабашникових (не зберігся), що знаходився поруч з нинішнім театром ім. Євг. Вахтангова.



2 У 1877—1883 роках Микола Тихонравов був ректором Московського університету. Випускник університету 80-х років князь Борис Щетинін у своїх спогадах називав професора Тихонравова «зіркою першої величини».

ня саме його прізвища на підтвердження високої шани мислячої Москви до нашого Кобзаря.



Настав час абсолютно впевнено робити наголос на тому, що всі чи майже всі московські друзі й знайомі Шевченка та московські шанувальники його поезії, які в той час були в місті, не могли не попрощатися з прахом Кобзаря! Не могли! Згадав, як Олександр Кониський у своїй книзі про Шевченка написав одного разу, коли вже здається, не було доказів: «Але я сьому зовсім не йму віри». Так само і я не йму віри, щоб московські друзі та знайомі Шевченка пропустили панахиду над прахом поета. Є всі підстави розглядати інформацію про Бодянського і Тихонравова, як одинокий, але щасливий документальний знак того, що в панахиді брали участь близькі друзі Шевченка, як Осип Максимович Бодянський, і прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як Микола Савич Тихонравов. Якраз вони вдвох уособлюють значну частину москвичів, які прийшли попрощатися з великим українським поетом. Йдеться, передусім, про друзів і нових знайомих поета по весні 1858 року. Найперший з них — Михайло Щепкін. Як вдалося встановити, в лютому і березні Щепкін грав у спектаклях у Москві, а з 6 березня по 2 травня театри в місті було закрито на час Великого посту і Пасхи. В цей період Щепкін виїздив у Петербург, але зафіксовано лише його перебування в столиці Росії 22—26 березня. Теодор Гріц, який склав літопис життя і творчості Щепкіна, пропускає в ньому понад місяць — з 26 березня по 2 травня 1861 року, не подаючи жодного факту з цього періоду життя великого артиста1 (через три дні після від’їзду траурної процесії з Москви — 2 травня Щепкін уже грав у спектаклі). Отже невідомо, де був і що робив Щепкін 27—28 квітня. Може, виїздив із

________________________________



1 Т.С. Гриц. М.С. Щепкин. Летопись жизни и творчества. М.: Наука, 1966. С. 666—667.

міста? Може хворів у ці дні?1 Лише ці дві причини, на мій погляд, могли пояснити відсутність Щепкіна на панахиді. В іншому разі, артист попрощався зі своїм другом, а Олександр Лазаревський не помітив його. Взагалі втомлений і заклопотаний Лазаревський міг не зафіксувати в пам’яті багатьох учасників панахиди або ж просто не знати їх в обличчя. В цьому немає нічого дивного і незвичайного.

Хто ж міг усе бачити і знати? Московські студенти, передусім, із українців, яких було чимало на панахиді!

Відомо, що в Московському університеті діяли підпільні суспільно-політичні гуртки, до яких входили українські студенти. Члени цих гуртків, як правило, були знайомі з безцензурною поезією Шевченка. Скажімо, в гурток «Вертеп» (1856—1859 роки) входили О.Котляревський, М.Свириденко, П.Єфіменко. На рубежі 50-60-х років в університеті існував гурток І.Аргіропуполо — П.Зайчневського, який видавав літографованим способом і поширював твори Шевченка. Навіть заклик Зайчневського «до сокири», кинутий в суспільну думку, певно, взятий із поезії Шевченка. Один із активних учасників цього гуртка Л.Ященко листувався з «вертепником» Єфіменком. При арешті Ященка й Аргіропуполо в них було знайдено твори Шевченка2. О.Котляревський, уже будучи відомим ученим, писав у 1881 році: «Придёт время... когда беспристрастный историк русской литературы отметит в историческом движении её много чистых, освежающих струй, внесённых в неё поэзией Шевченко».

Та творчістю Шевченка цікавилися не лише члени гуртків. Усі українські студенти Московського університету знали поезії Кобзаря. Се-

________________________________



1 Біографія Щепкіна, в тому числі тих періодів, коли він зустрічався в Москві з Шевченком, мало документована й недостатньо досліджена. Скажімо, весь час спілкування Щепкіна з Шевченком у березні 1858 року та й взагалі вся життєдіяльність артиста в ті дні у Теодора Гріца зафіксована виключно з тих записів, які зробив у своєму щоденнику Шевченко. Що й казати, це надзвичайно важливий історичний документ. Але слід шукати й інші джерела. Важливо підготувати фундаментальну монографію «Шевченко і Щепкін».

2 И.Карабутенко, А.Марусич, М.Новохатский. Шевченко в Москве. С. 98, 100—103.

ред них уперше називаю друга Миколи Шугурова студента П.Г. Васькова, який, дуже ймовірно, був на панахиді. Можна з великою впевненістю припустити, що на панахиді було чимало студентів Московського університету з росіян, поляків та інших національностей. Якраз тоді університет у зв’язку з відміною кріпосного права переживав переломний час і піднесення волелюбності, до нього потягнулася нова молодь з провінції. В університеті відмінили навіть традиційну форму одягу, що було серйозною ознакою демократизації студентського життя, адже впродовж багатьох років студенти мали суворо додержувати форми. Не випадково Лев Толстой писав: «вступая в Университет, я уже не думал о поприще науки,.. а о мундире с синим воротником...» У травні 1861 року вступні екзамени в університет проходили більш демократично, екзаменаторами виступали вчителі гімназій під головуванням когось із університетських професорів, вони доброзичливіше ставилися до вихідців із простого люду. Водночас, намагаючись вгамувати студентські пристрасті, університетське начальство ввело нові правила, що звужували права студентів і перешкоджали доступ в університет демократичним елементам.

Московський університет незадовго до цього, в 1855 році, відзначив свій 100-річний ювілей, і пишався своїми здобутками. За час царювання Миколи І, тобто приблизно за три десятиліття він випустив 1670 студентів, підготував 114 докторів наук і 881 кандидатів наук, 58 магістрів, 1442 лікарів. Серед вчених, які захистили в університеті докторські дисертації, були Степан Шевирьов (1838 рік), Сергій Соловйов (1848 рік), Тимофій Грановський (1850 рік), Іван Бабст (1853 рік), а ступінь магістра здобули Дмитро Щепкін (1843 рік), Михайло Катков (1846 рік), Костянтин Аксаков (1847 рік), Костянтин Леонтьєв (1850 рік) та ін1.

___________________



1 С.П. Шевырёв. История Императорского Московского университета, написанная к столетию его юбилея. 1755—1855. М.: Изд. Московского университета. 1998. С. 574—575.

На той час в університеті навчалося вдвічі більше студентів, ніж у перший приїзд Шевченка в Москву, тобто понад 1600 чоловік, і третину з них складали вихідці з різночинських і демократичних прошарків суспільства. За настроями серед студентів уважно стежили, в університеті існувало «морально-політичне відділення», де, зокрема, читалося богослів’я. Після царського маніфесту про відміну кріпосного права студентство захвилювалося, і це серйозно стурбувало московські власті. Професор Осип Бодянський писав через три дні після панахиди над прахом Шевченка в церкві святого Тихона: «В университете нашем дивная совершается. Кажется, последняя кончина ему приходит. Странные пророчества ходят насчёт его. Горе ему, если десятая часть сбудется». Бодянський співчував неімущим студентам, але вважав, що вони не повинні займатися політикою, він не належав до «лівих» професорів університету. В цьому контексті у Бодянського є цікавий запис у щоденнику, датований початком 1859 року, коли з допомогою воєнного генерал-губернатора Москви Закревського він одержав кафедру в університеті. Між ученим і губернатором, який виступав навіть проти натяку на будь-яку прогресивність поглядів, відбулася така розмова:

«— Что угодно вам?

— Обязанный столько милостивому участию в судьбе моей, ваше сиятельство, я не хотел бы взойти снова на кафедру, как явившись вашему сиятельству и принесши бесконечно глубокую признательность.

— Покорно благодарю. Вы знаете, что я взял вас на свою ответственность. Будьте особенно осторожны в словах. Что делать? Таков век. Нельзя же нам желать всего того, что там!.. Не правда ли?

— Избави Бог! — ответил я».

Разом з тим, Осип Бодянський був критично настроєний до тодішньої системи освіти в Росії. В травні 1858 року записав у щоденнику: «Вообще, мы пятимся назад, по крайней мере, в деле просвещения. За шаг вперёд делаем два назад». Значною мірою незалежні погляди професора Бодянського призвели до того, що восени 1868 року він був змушений залишити університет. Але й після цього, на початку 70-х років Бодянський енергійно відстоював університетську автономію, зокрема, виступив проти реформи університетського Статуту 1863 року, яку готував міністр народної освіти Д.А. Уваров.

Гадаю, що студенти Московського університету запримітили на панахиді значно більше відомих у Москві облич, ніж Олександр Лазаревський, але, скоріше за все, не здогадалися чи не мали змоги відразу розповісти про це в пресі. Тим паче, що називати публічно прізвища учасників панахиди не було безпечно. Та й у майбутньому, на жаль, ніхто не залишив про цей печальний день спогадів, принаймні, вони є невідомими.



Мовчання Миколи Шугурова

Яскравим прикладом може бути вже згаданий студент університету 18-річний Микола Шугуров, який у Москві супроводжував труну з тілом Шевченка, був у храмі на панахиді і багато чого й кого бачив. До того ж, Шугуров володів пером, у майбутньому він друкувався в газетах «Одесский вестник», «Полтавские губернские новости», «Черниговские губернские ведомости». Більше того, з часом Шугуров став літературним співробітником часопису «Киевская старина», який за роки свого існування (1882—1906) опублікував близько 170 матеріалів про Шевченка. Збереглася прекрасна фотографія, зроблена на початку 90-х років ХІХ століття в редакції часопису, на якій Шугуров зображений разом з О.Лазаревським, В.Тарновським, М.Чалим, В.Антоновичем і співробітниками «Киевской старины». Сьогодні мало хто знає про дружбу й духовну спорідненість Миколи Шугурова з Олександром Лазаревським, у сім’ї якого Шугуров завжди був бажаним гостем. Вважаю своїм обов’язком познайомити читача з інформацією про Миколу Васильовича, яку залишив часопис «Киевская старина» понад сто років тому:

«Большую часть жизни Н.В. Шугуров прожил одиноким человеком и только под конец дней ему улыбнулось семейное счастье. Но не надолго: смерть скоро похитила его. Раньше, когда он был одиноким, когда наступали каникулы, праздники, он уезжал на несколько дней в деревню Коренек, Глуховского уезда, навестить старушку мать и так делал всегда до самой смерти матери. Ничто не останавливало его, никакая погода, и часто 70 верст тащился он от железной дороги по весенней распутице, чтобы провести пасху со старушкой-матерью. От матери он уезжал куда-нибудь по белу свету: в Петербург, Финляндию, на Кавказ. Он любил ездить и как раз перед смертью посетил Днепровские пороги. Но за последние годы дальние поездки на каникулах делались все реже и реже. Н.В. Шугуров любил на каникулах заехать в Подлипное (Конотопского уезда) к А.М. Лазаревскому, прожить там недельку, другую, а то и месяц, и там провести большую часть своих каникул... Александр Матвеевич любил Николая Васильевича за его душевную чистоту, не позволявшую и, можно смело сказать, не позволившую ему когда-нибудь поступиться своими основными убеждениями. Это был в полном смысле слова честный человек, честный гражданин, честный судья; при том же Николай Васильевич горячо любил свою родину и науку, — словом, у Н.В. Шугурова была наличность всех тех заповедей, исполнения которых А.М. Лазаревский требовал от близких к себе людей и прежде всего от самого, конечно, себя»1.

Через Олександра Лазаревського Микола Шугуров близько познайомився з українським громадським діячем і засновником музею українських старожитностей у Чернігові Василем Тарновським, якого Зі-

________________________

1 Киевская старина. 1902. Июль-август. С. 285—286.
наїда Тарахан-Береза влучно назвала «найсумліннішим збирачем та хранителем шевченківських реліквій». Але навіть вона не торкається цього знайомства, що заслуговує на нашу добру пам’ять. Лазаревський і Шугуров неодноразово відвідували Василя Тарновського в Качанівці, де в 1859 році був у нього в гостях і Тарас Шевченко. Якось тут і з’явилася любительська фотографія: посередині сидить Тарновський, ліворуч від нього — Лазаревський, а праворуч — Шугуров. З цієї фотографії було зроблено малюнок, який часопис «Киевская старина» опублікував у 1902 році, після смерті всіх трьох друзів, додавши до нього статтю «Памяти В.В. Тарновского, А.М. Лазаревского и Н.В. Шугурова. (К рисунку)». Часопис відзначив: «А.М. Лазаревского, Н.В. Шугурова и В.В. Тарновского связывало вместе одно главное чувство — любовь к своей родине — Малороссии и желание быть ей, так или иначе, полезным...» Додам, що цих трьох чудових українців об’єднувала жива причетність до Шевченка, любов до нього і бажання зробити свій внесок у шевченкознавство.

Миколі Шугурову належить низка відгуків на статті про життя і творчість Кобзаря, в яких він виявив окремі суттєві помилки, що їх припустилися автори надрукованих матеріалів. У 1899 році Шугуров опублікував спогади Федора Лазаревського про зустрічі з Шевченком. Того ж року він передрукував з «Русского архива» спогади Михайла Лазаревського про Шевченка, вмістивши їх у своєму викладі в часописі «Киевская старина», а також у перекладі на українську мову — в «Літературно-науковому вістнику». У 1900 році Шугуров уперше опублікував в «Киевской старине» невеличкі спогади знайомої поета Варвари Карташевської про сватання Шевченка до Ликері Полусмакової. До цього часу не втратили наукового значення публікації Шугурова про деяких маловідомих сьогодні українських діячів ХІХ століття. Скажімо, статті Шугурова в «Киевской старине» про Іллю Тимківського — доктора права і філософії, професора Харківського університету, засновника престижної Новгород-Сіверської гімназії, старшого дядька Михайла Максимовича, — цитуються нині в новітніх дослідженнях.

Часопис «Киевская старина» повідомляв на початку минулого століття: «Н.В. Шугуров поработал ... немало для истории Малороссии и составил также ценное собрание материалов и библиотеку, которая пока еще, благодаря отсутствию завещания, не нашла себе пристанища». Нині все, що залишилося від документів Шугурова (наукові, творчі, біографічні матеріали, папери, пов’язані зі службовою та громадською діяльністю, листування, образотворчі матеріали, фотографії) знаходиться у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Зокрема, тут зберігаються спомини Шугурова про Шевченка та Забілу; його етнографічні записи (пісні, приказки, колядки); щоденник; листи, фотографія з Тарновським і Лазаревським, про яку йшлося, та інші документи. Користуючись ними, можна написати цікаву статтю чи навіть книгу про щирого, справжнього українця, котрий все життя служив справі шевченкознавства. Проте, на превеликий жаль, у цих документах немає жодної згадки про ті два квітневі дні, коли прах Шевченка був у Москві!

Зате несподівано потрапив до рук абсолютно невідомий документ, який свідчив про те, що після закінчення Московського університету Микола Шугуров працював у Москві: «Дано сие свидетельство из Московского окружного суда служащему в оном суде кандидату на судебные должности Николаю Васильевичу Шугурову для свободного проживания в г.Москве впредь на один год. Февраля 3 1867 года».

Де жив Микола Шугуров цей рік у Першопрестольній? Виявляється в Арбатській дільниці! Ніби сама доля не відпускала його далеко від того місця, де в свій час знаходилася домовина з прахом Шевченка...

Повторю, Лазаревський особливо наголосив, що разом із ним цей історичний факт «добре пам’ятає і М.В. Шугуров». Немає сумніву: тоді, на самому кінці Шевченкового століття, вже літні люди говорили між собою про перебування домовини Шевченка на Старому Арбаті! Лазаревський розумів, що для більшої достовірності й вагомості треба назвати ще одного живого свідка цієї події1. Шугуров якраз і був таким очевидцем. Якби він у 1861 році відправив у часопис «Основа» розповідь про панахиду над тілом Шевченка на Арбаті, то її, безперечно, було б опубліковано. Проте студент з України, мабуть, й помислити не міг тоді про виступ у пресі. Але чому він не зробив цього пізніше, коли вже займався шевченкознавством і співробітничав у «Киевской старине»?! Принаймні, через десятки років привід однозначно був, адже Лазаревський звернувся до нього — очевидця! — за підтвердженням своїх спогадів. А Шугуров, можливо, вже не пам’ятав конкретних людей, які були в церкві Тихона. Чи він таки не мав чого додати? А може Шугуров вважав, що досить буде свідчення людини, яка разом з Честахівським супроводжувала труну?

Я довго шукав відповідь на ці питання і нарешті знайшов її у свідченні людей, які добре знали Миколу Васильовича, — у співробітників «Киевской старины». Вже після смерті Шугурова журнал писав про свого автора: «К сожалению, сравнительно редко Н.В. Шугуров брался за перо, да и то в большинстве случаев А.М. Лазаревский побуждал его поделиться с читателями богатыми сведениями, которыми, несомненно, обладал Н.В. Шугуров и которые он, к сожалению, совсем неиспользованными унёс с собой в могилу» (виділено мною. — В.М.).

У неопублікованому щоденнику Шугурова зустрів запис: «Теперь, перенесшись в прошлое, я как будто опять переживаю и то, что меня когда-то радовало, и то, что меня потом мучило». В іншому місці щоден-

______________________

1 Микола Шугуров помер у 1901 році, а Олександр Лазаревський у 1902 році.
ника обпекли слова: «Трудно всё записать…»

Серед відомостей, які забрав з собою в могилу скромний і мовчазний від природи Шугуров, я поставив би на перше місце дорогоцінну в наш час інформацію про перебування домовини з прахом Тараса Шевченка в Москві. Дуже шкода, що Шугуров не залишив спогадів про 27—28 квітня 1861 року... Так, так, я добре знаю, що історія не терпить умовного способу, але ж як шкода!



Малюнок Григорія Честахівського

Щодо відомих москвичів, то може вони не знали про прибуття домовини з прахом Шевченка на Старий Арбат? Адже в московських газетах немає жодного попереднього повідомлення про цю подію чи наступну розповідь про неї. Разом з тим, важко уявити, що печальна вістка могла обійти друзів і знайомих поета. Тоді чому ми нічого не відаємо про прощання з поетом у храмі Тихона 27 квітня 1861 року того ж Михайла Щепкіна чи Варвари Рєпніної, багатьох інших московських друзів і знайомих Шевченка? На мій погляд, лише тому, що з причини дивовижного й нез’ясованого збігу обставин про це не залишилося жодного документального свідчення. Таке буває, і вчений має з цим рахуватися. Історик змушений змиритися перед браком звичайного факту, що, здається, вислизнув від обов’язкового тлумачення. Проте письменнику, який взявся б описати московську панахиду в художньому творові, треба було б лише довідатися, чи були московські знайомі Шевченка в той день у місті, і, не вагаючись, «привести» їх на церковну службу в храмі Тихона Амафунтського... Не випадково поетично-розкута З.Тарахан-Береза пише, що з поетом прийшли попрощатися не лише Бодянський і Тихонравов, але й «письменники, актори». Втім, Олександр Лазаревський і Микола Шугуров чесно заявили, що інших учасників панахиди вони просто «не пам’ятали» і що їх «здається, не було». В цих словах є відсутньою будь-яка категоричність.

До речі, в своїй книзі «Святиня» Тарахан-Береза доречно вміщує малюнок Григорія Честахівського «Домовина Т.Г. Шевченка в церкві», зроблений в дорозі з Москви в Україну, в контексті матеріалу про перебування праху поета в церкві Тихона на Арбаті. Хоча малюнок не датований, на мою думку, Честахівський зафіксував поетову домовину саме в цьому старовинному й знаменитому храмі — першому по дорозі в Україну. За це свідчить і значний обшир церкви, що відчувається в малюнку. Честахівський зобразив Шевченкову домовину, покриту китайкою, тоді, коли вона залишилася наодинці з Богом, і в атмосфері розлита тиха урочистість цієї миті. Поруч з домовиною лише одна постать, мабуть, священик, а на відстані — скоріше за все, хтось із друзів поета (можливо, Олександр Лазаревський?).

Отже, домовину з тілом Шевченка було встановлено в храмі, над входом у який був напис: «Церковь Тихона Чудотворца, что у Арбатских ворот». Назву було дано на честь православного святого, чудотворця Тихона, що народився на острові Кіпр у місті Амафунті, був там єпископом і обернув багатьох язичників у Христову віру (помер у 425 році). У письмовій спадщині поета немає жодної згадки про цього святого, тоді як Шевченко неодноразово торкався пам’яті святих Бориса і Гліба; церква їх імені знаходилася неподалік на Арбатській площі. Місце над річкою Альтою в Україні, де «бешеный честолюбец, окаянный Святополк, зарезал родного праведного брата своего Глеба» згадано в повістях Шевченка «Капитанша» й «Близнецы». В «Археологічних нотатках» він зазначав, що в Переяславі «на месте, где по преданию убит князь Борис, построена недавно церковь...»

За документами церква святого Тихона Амафунтського відома з 1620 року, проте існувала ще до царів Романових, бо одержувала ругу1. Була дерев’яною і в 1629 році згоріла, після чого збудована з каменю. В 1689 році на її місці звели нову церкву, освячену в день пам’яті святого Тихона 16 червня Патріархом у присутності цариці Софії2. В 1756 році граф Г.І. Головкін прибудував з півдня Воскресенський вівтар, рівновеликий самій церкві. Тому церква Тихона Амафунтського мала незвичайний для православного храму «парний» вигляд, що складався із двох симетричних і майже однакових зовні половин, північної та південної. Після пожежі 1812 року храм хотіли знести, але парафіяни його відстояли. В 1813 році була зведена нова дзвіниця, що відразу зарахувала храм святого Тихона до того типу московських післяпожежних церков, увінчаних банею без барабана, в яких особливо виразним і красивим був явний контраст між громіздкістю і важкою лапідарністю об’єму храма та спрямованою угору стрункою дзвіницею. На превеликий жаль, в сучасній Москві не збереглася жодна з таких унікальних церков.

У Центральному історичному архіві Москви знайшлися документи про те, що в 1861 році церква була «зданием каменная, с таковою же колокольнею, крепка», престолів у храмі було три: «в настоящей, во имя святого и Чудотворца, Тихона Амафунтского, в приделах: во имя Божией матери, именуемой Утоли мои печали и во имя святителя Николая»3. З інших джерел відомо, що в церкві знаходилася ікона «Богоматір Галатська»4, що нині зберігається в Третьяковській галереї. Москвознавець Іван Кондратьєв наприкінці ХІХ століття повідомляв у книзі «Седая стари-

______________________

1 Річне утримання попа та причету від приходу.

2 Впродовж довгого часу це всіляко підкреслювалося. Скажімо, в «Путеводителе по Москве», виданому 1824 року читаємо: «Церковь Святого Тихона Амафунтского, у Арбатских ворот, освящена 1689 года в присутствии царевны Софьи Алексеевны».

3 Центральний історичний архів Москви (ЦІАМ), ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181—190; ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201—205.

4 Назва отримана від Галати — частини Костантинополя.

на Москвы», що в церкві, крім згаданої ікони «Вгамуй мої печалі» знаходився ще якийсь «найдавніший список». Все це важливо пам’ятати, бо ж і Шевченко в «Археологічних нотатках» описував стародавні церковні книги і предмети, які мали значну історико-культурну цінність. Зовнішній вигляд храма святого Тихона можна побачити на фотографії та на репродукції гравюри художника Івана Павлова «Церковь святителя Тихона Амафунтского у Арбатских ворот», які вміщено в книзі.

Мальовничий силует церкви святого Тихона понад два століття прикрашав Арбатську площу1, перегукуючись з сусідньою церквою Бориса і Гліба. Разом вони складали архітектурну домінанту площі.
Храм святого Тихона на Арбаті
Чому було обрано саме цей храм біля Арбатських воріт? Адже від вокзалу, який розташовувався на околиці північного сходу міста, до центру, тобто до Арбатської площі — немалий шлях і можна було зупинитися, скажімо, в якійсь ближній церкві або навпаки відразу перевезти домовину в один із храмів на виїзді з Москви по шляху, що вів в Україну. (В Києві студенти хотіли везти домовину поета до університетської церкви, але митрополит Арсеній визначив для неї парафіяльну церкву Різдва Христового, найближчу до Дніпра, по якому її було відправлено пароплавом у Канів).

Оскільки звістку про смерть Шевченка в Москві першим отримав, очевидно, Бодянський, церкву, скоріше за все, вибирав він. При цьому Бодянський враховував кілька моментів і відомих йому обставин. Серйозним аргументом на користь арбатського храму могло стати те, що

_____________________

1 Церкву Тихона Амафунтського знесено в 1933 році. Її адреса була — Арбатська площа, 14.

Михайло Лазаревський, підстарший з шести братів Лазаревських, який взяв на себе турботи про перевезення поетового тіла в Україну, найперше в Москву, мав помешкання в Сивцевому Вражку в будинку Димкової1, тобто недалеко від храму святителя Тихона. Було зрозуміло, що Олександру Лазаревському, який безпосередньо супроводжував тіло Шевченка, зручніше було зупинитися на Старому Арбаті. (Між іншим, після закінчення університету Олександр Лазаревський з літа 1858 року два роки жив у Москві2 і також мав тут знайомства). До того ж, вибір арбатського храму для зупинки й панахиди давав перевагу, бо з нього легко було виїхати на шлях в Україну. Не виключено, що у Бодянського чи Лазаревських були знайомі або рекомендовані друзями церковнослужителі в церкві Тихона Амафунтського. Не можу не висловити також припущення, що друзі Шевченка, передусім історики Осип Бодянський і Олександр Лазаревський, враховували й те, що біля церкви святого Тихона стояли козаки Петра Сагайдачного перед штурмом Москви в 1618 році. Напевне, бралася до уваги й престижність Арбату, його близькість до Кремля. Церква Тихона Амафунтського, між іншим, входила до Білого міста, тоді як, скажімо, ближня від неї церква Миколи Явленого на Арбаті вже знаходилася в Земляному місті3. Взагалі все, що було пов’язане з похороном Шевченка та перевезенням його праху, друзі намагалися робити найкращим чином і не шкодували грошей.

Про все це я розповів у червні 2005 року видатному арбатознавцеві

_____________________



1 Останні роки життя професійний чиновник Михайло Лазаревський керував справами та маєтками російського археолога, графа Олексія Уварова в Москві, мав неабиякі зв’язки у місті.

2 Олександр Лазаревський згадував: «... Щодня майже зустрічався я з Тарасом Григоровичем (в Петербурзі. — В.М.) до літа 1858 року, коли по закінченні університету переселився разом з музеєм і бібліотекою гр. Уварова до Москви».

3 Церква Тихона Амафунтського якийсь час входила до Міської дільниці разом із кремлівськими соборами і дзвіницею Івана Великого, а затим — до Тверської дільниці разом із храмом Христа Спасителя. Церква Миколи Явленого належала до Арбатської дільниці Москви.
Сигурду Шмідту, який на той час уже 83 роки жив на Арбаті і знав про нього, здається, все. Сигурд Оттович сказав, що церкви Бориса і Гліба та святого Тихона були дуже шанованими серед професури та викладачів Московського університету. Це лише підтверджує, що у виборі храму для панахиди значну роль відіграв Осип Бодянський. Зауважу, до речі, що Московський університет і його домова церква Тетяни Великомучениці, як і церква Тихона Амафунтського, знаходилися на території однієї і тієї ж дільниці міста — Тверської. В Тверській дільниці жив і Бодянський. Тому професорові легше було організувати студентів університету для супроводу домовини з вокзалу на Старий Арбат. В цьому супроводі брали також участь викладачі і випускники університету, передусім, вихідці з України, зокрема, славісти, пов’язані з Бодянським. Скажімо, вже згаданий учень Бодянського, славіст, філолог і етнограф Олександр Котляревський. Оскільки прямих доказів про участь цих людей у панахиді немає, називаю лише Котляревського, бо він в той час працював педагогом в Олександрівському кадетському корпусі, що поруч з храмом святого Тихона і не міг пропустити панахиду.

Відомо, що петербурзькі Шевченкові друзі зібрали на похорон поета та перевезення його праху в Україну більше тисячі карбованців, що складало на той час значну суму. Скажімо, проїзд у потягу з Петербурга до Москви коштував усього 6 крб. 50 коп., дорога від Тули до Орла на конях — близько 122 крб., а горілка для візників на цей шлях — 2 крб. 40 коп. Поетові друзі не допускали в дорозі нічого такого, що могло б зашкодити достойному супроводу його праху1.

___________________

1 Лазаревський і Честахівський продумали все до деталей, зокрема передбачили гроші не лише на оплату візників і паромщиків на ріках, але й на горілку для візників і змащування дрог у дорозі. Коней на станціях Лазаревський і Честахівський міняли дуже швидко. Російський поет О.Фет у спогадах писав зі слів своєї дружини: «... От Тулы жену мою на каждой станции догонял и затруднял в получении лошадей гроб Шевченка, сопровождаемый ассистентами, перевозившими тело его на юг».
У цьому контексті розповім про цікавий історичний факт. У жовтні 1882 року Микола Білозерський опублікував у «Киевской старине» статтю «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831—1861 г.)», в якій, посилаючись на Михайла Лазаревського, стверджував: «В Москве гроб Шевченка стоял за городом, на дворе какого-то столяра, среди куч стружек; стечение публики было значительное». Якось так сталося, що півтора десятиліття ніхто публічно не заперечив інформацію про заміський двір столяра. В 1893 році пішов з життя Григорій Честахівський, але залишався Олександр Лазаревський, який нарешті сказав своє вагоме слово. «Гроб Шевченка... среди куч стружек...»? Той, хто супроводжував труну, відповів коротко й категорично: «Это неверно». Його вустами друзі Шевченка, які вклали душу в організацію останньої дороги Кобзаря в Україну, поправили кричущу неточність, що межувала з явною неповагою до їх турбот про перевезення поетового праху в Москву.

Здається, першим серед шевченкознавців минулого століття звернув увагу на це Всеволод Чаговець, який писав: «В воспоминаниях В.М. Белозерского1 есть указание на то, будто гроб поэта пришлось поставить где-то на окраине Москвы, на задворках у какого-то столяра, в сарае, среди всякой рухляди. Это было бы очень обидно за Москву. Но, к счастью, это неправда»2. Олександр Лазаревський, як уже відомо, дав абсолютно точну адресу перебування труни з прахом Шевченка — арбатський храм святого Тихона. Проте, й інформацію, яку розголосив Білозерський, не варто від-

_____________________

1 Насправді, йдеться про спогади Миколи (а не Василя) Білозерського.

2 Втім, у подальшій дорозі траплялося, мабуть, всяке. Павло Якушкін писав про перебування труни в Орлі:

«— Где стоит гроб? — спросил я кого-то, проходя к почтовой станции.

— Ступайте в ворота, там на дворе под сараем!

Вхожу: на дворе под навесом, среди пустых ямских телег, на куче навоза, стоят дроги с гробом, покрытым

Червоною китайкою,

Заслугою казацкою!..»


кидати категорично; цілком можливо, що, виїхавши з Москви, жалобний супровід зупинився, щоб востаннє розпрощатися з прахом Шевченка. (Нагадаю, що в Орлі поетову труну аж до кінця міста супроводив священик і велика кількість людей, а за містом було відправлено ще одну панахиду)1.

Можливо, підмосковний двір столяра був вибраний для того, щоб ще раз перевірити в далеку дорогу дроги — віз, пристосований для перевезення гробів. Підтвердження цьому знаходимо в листі Олександра Лазаревського до Григорія Честахівського зі скрупульозним рахунком витрат на перевезення тіла Тараса Шевченка з Петербурга до Києва. Познайомимося з початком цього документа, який стосується витрат, пов’язаних із Москвою:

«Счет денег, издержанных на перевезение тела Т.Гр. Шевченка из Петербурга до Киева.

Провоз тела из СПБ до Москвы — 55 р.

Провоз Ал. Лазаревского и Гр. Честахов-

ского до Москвы — 13

Прогоны от Москвы до Серпухова — 15

Извозчик в Москве — 1

На водку ямщикам от Москвы

до Серпухова — 1.25

Смазка — 122...»

Увага! Ось це перше змащування мастилом дрог (в дорозі їх було кілька) могло бути зроблене відразу на виїзді з Москви у місцевого столяра...

_________________

1 Павло Якушкін писав про це: «Толпа народу более и более прибывала… священик отслужил панихиду, и поезд тронулся. По пути толпа народу увеличивалась, как снежный ком… И, несмотря на страшную жару, провожали поэта за шоссейную заставу. За заставой отслужили панихиду…» (виділено мною. — В.М.).

2 Копійок.

Імена для памяті
Хто ж відправив панахиду над Тарасом Шевченком у Москві? Хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27—28 квітня 1861 року? Мені дуже хотілося нарешті назвати (через майже півтора століття!) імена церковнослужителів храму святого Тихона, залишити їх у нашій пам’яті. Пошуки в Центральному історичному архіві Москви виявилися вкрай складними: архів Московської духовної консисторії після Жовтневої революції серйозно постраждав. Але все-таки збереглися справи деяких московських храмів — церковні книги, переписка шести сороков1, у тому числі Пречистенського, до якого і входив храм Тихона Амафунтського. В «Списке церквей Московской епархии» церква «Тихоновская у Арбатских ворот» стоїть під № 27 у 1-му відділенні Пречистенського сорока. В архівному путівнику довідався про наявність «Метрики церкви Тихона Чудотворца возле Арбатских ворот»2. Зажевріла надія, адже метричні книги традиційно складалися з трьох частин: про тих, які народилися, тих, які вступили в шлюб і тих, які померли. Можливо, в останній — третій — частині метрики храму залишилася хоча б якась інформація про панахиду над тілом Шевченка? Проте в отриманих в архіві матеріалах навіть згадки

_____________________



1 Сóрок — чотири десятка. У Володимира Даля читаємо, що в старовину рахували сорокáми: перший сорок, другий сорок і т.д. За переказами, в Москві нараховувалося 40 сороков церков (тобто 1 тис. 600), хоча насправді їх було значно менше. Москвознавець ХІХ століття Іван Слонов писав, що в 70-х роках нараховувалося 329 православних храмів, а Петро Ситін зазначав, посилаючись на дослідника московських храмів М.І. Александрівського, що число їх ніколи не перевищувало 500 одиниць разом з домовими і монастирськими церквами. Сучасні дослідники вважають, що кількість храмів у Москві наближалася до тисячі. Як би там не було, до сóрока, як об’єднання храмів, частіше всього, входило менше чотирьох десятків церков. У документах, які мені довелося вивчати, сорока нараховували від 14 до 35 храмів. Вони були розділені на староства і благочинія (відділення).

Словосполучення «сорок сороков» міцно ввійшло як у церковний ужиток, так і в світське життя. Скажімо, в поезії Марини Цвєтаєвої читаємо про кількість московських храмів: «Всех счетом: сорок сороков...» Історія всіх московських храмів, видана в Москві на початку ХХІ століття, називається «Сорок сороков».



2 ЦІАМ, ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201—205.

про храм Тихона Амафунтського не знайшов і, здавалося, що тепер уже втоплюся в архівному морі безнадійно. Час ішов, а результатів не було. В ті дні гортав якось Шевченкові поезії, й в очі впали рядки:




Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ
2015 -> Методичні рекомендації щодо використання музичних ігор в процесі музичного виховання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал