Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка24/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30

З святими ножами…

Через півтора десятиліття після написання «Гайдамаків», незадовго до приїзду в Москву Шевченко вже інакше оцінював стан історичних досліджень — «книжкової справи» в Україні, зафіксувавши в своєму щоденнику: «Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопчённые дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами».

Це важливе аналітичне спостереження випливало передусім з прочитання поетом-засланцем монографії Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький». 22 вересня 1857 року Шевченко записав у «Щоденнику»: «После обеда, как и до обеда, лежал и читал «Богдана Хмельницкого» Костомарова1. Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга!» Поетом були осмислені наукові праці та літописи, які надсилав у заслання Осип Бодянський. Скажімо, навесні 1854 року Шевченко, ймовірно, отримав від нього такі праці: Летописное повествование о Малой России Ригельмана (М., 1847); Летопись Самовидца (М., 1846); Симоновский П. Описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах (М., 1847); Миллер Г. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах (М., 1846); История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского (М., 1846). Всі ці твори є в описі особистої

________________



1 Праця М.І. Костомарова «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» друкувалася в 1857 році в «Отечественных записках» (№ 1-8). Окремим виданням вийшла в 1859 році.

Шевченкової бібліотеки1.

Поет особливо щиро захоплювався книгою Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси», надіслану йому в Новопетровське укріплення навесні 1857 року2. 22 квітня Тарас Григорович писав у листі до Якова Кухаренка: «Такої доброї книги3 на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на ладоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна». Того ж дня в уже згаданому листі до Андрія Маркевича зізнався: «...Такої книги, як «Записки о Южной Руси» я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями». І ще в той же день в листі до свого друга Михайла Лазаревського: «Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за «Записки о Южной Руси». Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав».

20 травня в листі до того ж Лазаревського Шевченко знову торкається цієї праці Куліша: «...А за «Записки о Южной Руси» подякуй ще раз од мене. Не знаю, а коли-небудь іноді я думаю удрать критику на сию воистинно драгоценную книгу». В цих словах — явне бажання поета висловитися в прозі на теми драматичної української історії. Втім, Шев-

_____________________________

1 Крім того, в поетовій бібліотеці були також історичні праці (подаю їх за згаданим описом): Краткая история о бунтах Хмельницкого (М., 1847); Очерк истории Малороссии до подчинения её царю Алексею Михайловичу, Соловьева; Записки о Южной Руси, 2 т. (СПб., 1856—1857); Указатель источников для изучения Малороссийского края, Лазаревского (СПб., 1856); Несколько слов о Юго-Западной Руси (К., 1859); Повесть о Борисе Годунове и Дмитрии Самозванце, П.Кулиша (СПб., 1857) та ін.

2 Йдеться про перший том «Записок о Южной Руси» — двотомного видання етнографічно-фольклорних матеріалів, упорядкованих П.О. Кулішем, що вийшов у 1856 році.

3 До речі, Костомаров назвав цю книгу Куліша в переліку майже сотні джерел, використаних ним для написання «Богдана Хмельницького», правда, серед тих, «які хоч і дуже важливі, але вимагають суворої і обережної критики».

ченко був реалістом: «Але то ще тілько думаю, а там Бог його знає, як воно буде».

Пройшов ще місяць, і 17 червня Шевченко занотував уже в щоденнику: «Спасибо еще Кулишу, что догадался прислать книг, а то я не знал бы, что с собою делать. В особенности благодарен я ему за «Записки о Южной Руси». Я эту книгу скоро наизусть буду читать. Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с её слипыми лирныками и кобзарями. Прекраснейший, благороднейший труд. Бриллиант в современной исторической литературе».

Неважко переконатися, що захоплено-емоційна, навіть екзальтована оцінка Шевченком книги зумовлена, передусім, тугою засланця за Батьківщиною та широким використанням Кулішем любих поетовому серцю історичних переказів, народних дум і пісень1, які й допомогли Шевченкові «на крилах перенестись в Україну».

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.


Шевченко який повертався із заслання, багато знав і прочитав з історії України, проте ще більше хотів знати і прочитати. Певно, що його критичне сприйняття офіційного імперського погляду на історію України загострилося. Маємо тому яскраве підтвердження. У статті журналіста

____________________



1 У додатку до згаданої книги Костомарова, який називався «Народные песни об эпохе Богдана Хмельницкого», автор вміщував кілька таких творів із «Записок о Южной Руси» Куліша, зокрема думу «Угнетение Украины и восстание» (1648 рік) та «Украина после Белоцерковского мира» (1652 рік).
Георгія Дем’янова «Т.Г. Шевченко в Нижнем Новгороде (1857—1858)», опублікованій в 1893 році за спогадами очевидця, є дуже цікавий сюжет про знайомство поета з відомим письменником-нижньогородцем Павлом Мельниковим (Печерським). Той почав розповідати в колі слухачів про історію свого краю, що й Шевченко слухав уважно. Проте невдовзі сталося таке...

«...З історії Росії він перейшов до історії України. Не зустрічаючи жодних заперечень, Мельников продовжував говорити сам. Нарешті, помітивши Шевченків пильний погляд, він раптом спинився, неначе обірвав, і запитливо подивився на нього.

— Що ж ти, Павле Івановичу, далі не брешеш? — спитав Шевченко Мельникова. — Ти вже н...в в три короба, с...и й четвертого. — Потім поет спокійно й методично пояснив промовцеві, що він мовчав доти, доки той не торкнувся історії України, яку він, Шевченко, знає, як свої п’ять пальців»1.

В одного з авторів прочитав стосовно цих Шевченкових слів, що він ніби-то не уявляє собі ситуації, за якої, перебуваючи в цьому поважному товаристві, «відомий письменник, випускник елітного столичного вузу — Імператорської Академії мистецтв, дозволив би собі поводитись таким чином». А я не уявляю собі ситуації, за якої сучасний претендент на шевченкознавця так однозначно байдуже ставиться до поетового болю за славну й нещасну історію України, болю, всотаного з молоком матері, на генному рівні, як імперський аристократизм тих російських інтелектуалів, з котрими Шевченко рішуче розходився в історичних поглядах.

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.
_______________________

1 Мені приємно нагадати тут узагальнюючу думку письменниці, літературознавця й філософа Оксани Забужко про те, що «чого як чого, а браку фахової грунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться».

Поетове сприйняття минувшини, оголеними нервами було чужим освіченим росіянам, у тому числі Мельникову-Печерському, а Шевченко таки не міг допустити, що хтось «історію нашу нам розкаже». З цитованих спогадів Дем’янова добре видно, що російський письменник, на думку Шевченка, брехав, і я вірю Кобзареві, а не нинішнім його хулителям1. Адже вони, навчаючи генія вишуканому поводженню, досі не здатні почути поетове «дружнєє посланіє», звернуте й до них — «ненарожденних» українців:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли2,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..


На ці питання, життєво важливі для ствердження національної самосвідомості українців, відповів Михайло Грушевський. У цьому найперше вбачаю генетичний зв’язок між двома великими українцями. Здійснюючи поетичне осмислення рідної історії без опори на фундаментальну історію України, Шевченко ніби пророчив появу вичерпної наукової праці Грушевського та її величезне значення для самопізнання й самоідентифікації українського народу.

Шевченко — це код нації, в його поезії закодовано генетичні основи української духовності, а Грушевський обгрунтував право українців на самостійне державне існування, вслід за Шевченком духовно консолідував

_______________________

1 Слово «хулитель», на жаль, відсутнє в «Словнику мови Шевченка» та насправді воно зустрічається в поетовому щоденнику.

2 Надрукований знак, який у церковнослов’янському письмі означає скорочення.
український народ, виконував історичну місію націєтворця. Вони навчили українців, кажучи поетичними рядками Василя Стуса, «не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ».

У контексті нашої теми важливо наголосити, що Тарас Шевченко пильно стежив за розвитком сучасних йому наукових досліджень з історії України, осмислював нові знання, робив аналітичні висновки. Вражає сформульована ним методологічно важлива вимога про роль історичної науки в розвіюванні фіміамів, якими оточені порфірородні кумири. Шевченко залишив нащадкам й іншу основоположну тезу про поетичний та науковий труд, яку варто добре пам’ятати й нинішнім його огудникам:

«Щоб знать людей, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чернила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом честним».
«Попрощався я з Щепкіним»
Останній запис у московському щоденнику Шевченко зробив 26 березня 1858 року:

«В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль1, а, я забравши свою мизерию, поехал к железной дороге и в 2-ва часа, закупоренный в вагоне, оставил я гостеприимную Москву»2.

Шевченко давно вирішив для себе, що шлях від Москви до Петербурга він подолає залізницею. Вже на другий день після початку

____________________

1 26 березня Щепкін виїхав з театром на гастролі до Ярославля. Його дружина Олена Щепкіна в той день писала синові в Самару: «Сейчас мы отца проводили и Шевченко. Отца выпроводили в Ярославль, а Шевченко в Петербург».

2 Шевченко від’їжджав з єдиного тоді в Москві Миколаївського залізничного вокзалу, збудованого за проектом нелюбого йому Костянтина Тона. Поет вперше користувався залізницею.
ведення щоденника – 13 червня 1857 року – поет записував: «... Из Москвы, помолившись Богу за Фультонову душу1, через 22 часа и в Питер». Очевидно, що Шевченко мав інформацію про потяг у Петербург. Відомо, що після відкриття залізниці 1 листопада 1851 року поїзд прибув із Петербурга в Москву через 21 годину 45 хвилин. Але насправді поетові довелося провести в потягу 30 годин, і це повністю відповідало розпорядку руху. Як свідчила тодішня газета «Санктпетербургские новости», поїзд від’їжджав із Москви в 14 год., а в Петербург прибував наступного дня в 20 год. Тобто точно так, як і зафіксував у щоденнику Шевченко. Варто додати, що між двома російськими столицями щодня курсував ще й окремий поштовий потяг, який виїжджав із Москви в 12 годин дня й прибував у Петербург о 8 годині ранку, тобто знаходився в дорозі 20 годин, оскільки не робив зупинок, як пасажирський потяг.

Судячи з усього, від’їзд Шевченка з Москви прискорило ще й те, що Щепкін їхав на гастролі до Ярославля. Навіть вранці 26 березня Тарас Григорович, мабуть, підлаштувався під його відбуття з дому, бо ж виїхав за п’ять годин до потягу. Втім, згідно з правилами, на вокзал потрібно було приїхати не пізніше, як за годину до відправлення2. До того ж, пасажир мав

_________________________

1 Згадка про американця Роберта Фултона – винахідника пароплава – була помилковою. Певно, Шевченко мав на увазі винахідника паровоза Джорджа Стефенсона. Втім, очевидно, Фултон, який згадується у щоденнику двічі, розглядався Шевченком як живе уособлення практичного застосування сили пари не лише на воді, а й на рейках. По дорозі з Астрахані в Нижній Новгород на пароплаві Шевченко висловив 27 серпня своє бачення технічного прогресу: «...Пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой пастью, готовою проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фултон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрёт кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками скоро закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Моё пророчество несомненно».

2 Характерно, що 19 травня 1858 року, Шевченко провів Щепкіна на вокзал у Петербурзі о 12-й годині дня, тоді як потяг відходив о 14-й годині.

обов’язково пред’явити свій паспорт поліцейському чиновникові, який знаходився на вокзалі. Для вчорашнього засланця Шевченка це була нешвидка і неприємна процедура. Тільки після відмітки поліціянта він міг взяти квитка, який, між іншим, був тоді величезного розміру з позначенням усіх попутних станцій, а всього їх було 34. Речі треба було здати в багаж за півгодини до відходу поїзда. Судячи з усього, серед речей були і книги, які Шевченко вислав із Нижнього Новгорода Щепкіну. Нагадаю, що 23 лютого Тарас Григорович писав артистові: «Посилаю тобі квитанцію із Контори транспортів, через котору я посилаю ящик з моїми книгами. Прийми його та нехай у тебе полежить де-небудь до якогось часу». Принаймні, відомо, що деякі книжки, одержані Шевченком на засланні, в Нижньому Новгороді та подаровані йому в Москві, були в нього і в Петербурзі й зберігалися до самої поетової смерті. Як би там не було, Максимович, з яким Шевченко домовився зустрітися у Щепкіних о 9 годині ранку, прибув приблизно в цей час, але поета вже не застав. Та Михайло Чалий помилявся, коли писав, що Максимович приїхав «щойно рушив поїзд». Насправді в той час Шевченко ще сидів на вокзалі в Москві, а в Петербург він прибув ввечері наступного дня, тобто 27 березня.

Якраз у день від’їзду поета — 26 березня — московський обер-поліцмейстер князь Кропоткін рапортував воєнному губернатору Закревському про... приїзд Шевченка до Москви:

«О чём имею честь донести Вашему Сиятельству, присовокупляя, что за Шевченком до выезда его отселе, в С.-Петербург, строгий полицейский надзор учреждён.

Флигель-адъютант, полковник Кропоткин

№ 332

«26» марта 1858 года»1.



_________________

1 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 11.
М’яко кажучи, князь Кропоткін суттєво перебільшував зусилля поліціянтів, а точніше, писав відверту неправду, бо в той час Тарас Григорович уже їхав потягом у Петербург. Очевидно, московський обер-поліцмейстер замітав сліди бездіяльності поліції щодо Шевченка в Москві. Михайло Зозуля помилявся, стверджуючи, що в Москві власті продовжували «тримати поета під ретельним поліцейським наглядом». Насправді, Шевченко почувався в місті вільно й не відчув жодної реальної перешкоди, хоча сам по собі добре пам’ятав про той самий «суворий поліційний нагляд». Отримавши 24 березня запрошення від Аксакова «в деревню на лето», Шевченко в той же день записав у щоденнику: «...Я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует». Власне, в поліції не сумнівалися, що Шевченко ніде не дінеться від її недремного ока в Петербурзі, й, певно, розглядали його перебування в Москві, як епізод, що не таїть в собі неприємності.

Принаймні, нові документи свідчать, що за Шевченком в Москві наглядали спроквола, й лише 9 квітня московський обер-поліцмейстер доповів генерал-губернатору міста: «В дополнение к рапорту моему, от 26 минувшего марта за № 332, имею честь донести, что отставной рядовой Тарас Шевченко 4 сего апреля выехал из Москвы в С.-Петербург»1.

Насправді, 4 квітня 1858 року Шевченко вже дев’ятий день перебував у Петербурзі.

Лев Жемчужников якось справедливо відзначив про Шевченкову долю: «У кого в житті можна перелічити дні горя, у нього щасливі дні». На мій погляд, не буде перебільшенням сказати, що березневі дні 1858 року в Москві були для Шевченка щасливими. Вони стали яскравою концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які

_________________

1Центральний історичний архів Москви, ф. 17, оп. 47, спр. 130, арк. 12.
поет провів у засланні: «Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!»

Не менш страшним, гірким і болючим було відчуття покинутості, що неминуче огортало Шевченка на засланні, страху, що його забули, не почують. Згадаймо пронизливі рядки:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне

Неначе й не було мене

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мій Боже милий! Як хотілось

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?


Поет знав усі відповіді на ці питання. Проте він хотів підтверджень, і в Москві їх отримав.

В Москві буяло живе життя! І Шевченко, хоч і ненадовго, сповна занурився в нього, з щемливою радістю відчув, що поетична слава його, незважаючи на довгі роки відсутності в Першопрестольній, зростала. Саме в Москві Шевченко з особливою силою і на високому рівні «учених і літературних знаменитостей» відчув те, про що Максимович писав стосовно всієї дороги поета із заслання в Петербург: «Возвращение Шевченка, после 10-летней разлуки, приветствовала вся Украина и не-Украина истинным восторгом: на всём пути, от Астрахани до Петербурга, его встречали, как друга, все, без различия национальностей, знавшие его по сочинениям, или по слухам; все старались дать ему почувствовать, что разлука и 10-летнее молчание его ничуть не изменили ни уважения к нему, как человеку, ни любви и сочувствия, как к народному певцу». Цей важливий висновок підтвердив і перший біограф поета Василь Маслов: «…Возвращение Шевченка в столицу было горячо приветствовано всеми, кто только знал его значение и судьбу. Не только друзья — Малороссы и многочисленные почитатели его таланта из Великороссов, но писатели и художники и вообще молодёжь спешили публично выразить Шевченку своё сочувствие и уважение. В этом радостном событии чествовались и самый факт освобождения, и личность поэта-художника».

Зустрічі та знайомства в Москві були, безумовно, важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуальне повітря. Він зачарував багатьох нових знайомих і не випадково в щоденнику поета 6 травня 1858 року занотовано, що його землячка, яка повернулася з Москви, «привезла мне три короба поклонов от моих московских друзей». Напевне, траплялися випадки, коли за зовнішньою гостинністю і світською чемністю поет інтуїтивно вгадував людську нещирість і аристократичну зарозумілість. Безперечно, що не всі люди, з якими Шевченко спілкувався в Москві, поділяли його погляди, і великий українець добре бачив і знав, що не з усіма йому по дорозі. Поет розумів, що часто-густо симпатії та інтерес до малоросійської теми висловлювалися людьми, які вважали Україну невід’ємною частиною Росії, а українців — російського народу. Таке ставлення до «малоросів» як органічної частини російського народу було в Шевченкові часи та й впродовж усього ХІХ століття офіційною позицією влади і переконанням більшості освічених росіян, у тому числі тих, з якими він зустрівся й познайомився в Москві. Лише генію було відкрито те, чого вони не розуміли чи не хотіли розуміти. Поет єдиний обігнав час, однозначно заявивши, що в росіян «народ і слово, і у нас народ і слово».

Для Шевченка було життєво важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він стояв на рівні освіченості московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів, духовних запитів і, головне, творчий доробок та потужний потенціал українського поета вразили москвичів. Серед них він зустрів нових і справжніх друзів:



«В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С.Т. Аксакова».

Це були останні слова в щоденнику, що стосувалися щасливого московського березня. Краще не скажеш!


«Підождіть мене в Москві...»
Ще двічі побував поет у Москві наступного 1859 року — в травні та вересні. Олександр Кониський писав, що в травні Шевченко виїхав із Петербурга «укупі з Хрущовим». Український поміщик Дмитро Олександрович Хрущов (1825—?) був членом Харківського губернського комітету по підготовці селянської реформи і прибув до Петербурга в квітні 1859 року, щоб представити проект харківського дворянства до Головного комітету. Кониський гадав, що «з ним Шевченко спізнався у другого харківського дідича, молодого генерала Крилова». Сучасні дослідники вважають, що Шевченка й Хрущова міг познайомити давній поетовий приятель Іван Дзюбин. Йому Шевченко подарував свій «Кобзар» ще в 40-х роках, відомо, що Василь Лазаревський в 1845 році познайомився з творчістю Шевченка за Дзюбиним примірником. Дзюбин згадується в листі Шевченка з Орської фортеці до Михайла Лазаревського 20 грудня 1847 року: «Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловік». Дзюбин знайшов Шевченка в Петербурзі вже 31 березня: «Вспомнили старину и отправились в отель «Париж» обедать». Такі обіди з Дзюбиним мали місце ще й 3 і 4 квітня: «В 3 часа пообедал с Дзюбиным, тоже не совсем умеренно…» Наступного дня поет уже радів з того, що проспав обід із «добрягою-чоловіком»: «И я под предлогом болезни не поехал на лукулловский обед. Бог с ними. С непривычки можно сурьёзно захворать».

Так от, збираючись в Україну, поет домовився про поїздку з Петербурга через Москву з Хрущовим, але той виїхав раніше, може тому, що власті довго зволікали з офіційним дозволом для Шевченка. Поет, який хотів мати знайомого попутника в далекій дорозі, 24 травня писав Хрущову: «Во имя Божие подождите меня в Москве до 28 мая. Если не можете, то с получением сего уведомьте. Искренний ваш Т.Шевченко». Дозвіл отримано 25 травня, і Шевченко наступного дня виїхав поїздом із Петербурга до Москви. 29 травня разом із Дмитром Хрущовим і Д.Криловим (який їхав з ними тільки до Тули) вони вирушили в Україну, прибувши 6 червня до маєтку Хрущова в с.Лихвині (тепер Лебединського району Сумської області).

Наступного разу Шевченко проїхав з України через Москву в Петербург у вересні 1859 року. В цьому допоміг Василь Тарновський, який у серпні в Качанівці позичив поетові грошей на дорогу. Шевченко писав Тарновському 22 вересня 1859 року: «Якби не трапилися ви або я до вас не заїхав, то довелося б мені в Москві захряснуть на безгрішші. А тепер, спасибі вам і моїй неледачій долі, тепер я в Петербурге...» 2 вересня Шевченко виїхав із Орла до Москви з Іваном Лазаревським, вони прибули в місто не пізніше 4 вересня. Відомо, що в Москві поет зайшов до керуючого московської контори фірми «Брати Яхненки і Симиренко» Сави Пурлевського. Річ у тому, що в червні 1859 року Шевченко відвідав у Городищі цукровий завод відомих підприємців і власників фірми, колишніх кріпаків Кіндрата Яхненка і Платона Симиренка. Поет був вражений розмахом і технічним рівнем виробництва одного з найбільших в Україні і Росії підприємств, що об’єднувало цукроварню, машинобудівний завод і заводське селище. Яхненко і Симиренко відмовилися від використання кріпацької праці й застосували оплату за вільним наймом. Для робітників і службовців було побудовано житло, лікарню, аптеку, церкву, училище на 150 чоловік. Михайло Чалий писав: «Шевченка багато що дивувало, багато що викликало в нього захоплення, а, оглянувши училище, він поривчасто обняв К.М. Яхненка, поцілував його і з почуттям промовив:

— Батьку! Що ти тут наробив! — І на очах його з’явилися сльози».

За свідченням того ж Чалого, під час перебування поета в Городищі Платон Симиренко висловив жаль з приводу того, що в продажу немає творів Шевченка і запропонував позичити йому кошти на видання «Кобзаря». 26 листопада 1859 року поет писав підприємцеві: «Ваше благородное предложение приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче». 3 січня 1860 року Шевченко вітав Симиренка: «С Новым годом поздравляю вас и весь завод ваш с механическими мастерскими, с паровым млином, с садом и со всем добром, сущим коло вас». На той час гроші вже було отримано, і поет подякував підприємцеві та пообіцяв через Пурлевського вислати примірники книги на покриття позиченої суми. Так і було зроблено, фірмі надіслано 735 примірників «Кобзаря».

Певно, що в Москві, в конторі у Пурлевського ця тема якось була зачеплена, але ми маємо лише свідчення чиновника П.Попова, який тоді бачив Шевченка: «Мы обедали. В разговоре я, между прочим, сказал Шевченку, что едва ли правдоподобен факт в его повести “Катерина”, — что будто отец и мать прогнали Катерину. Но Шевченко утверждал: это — так, это — такой был случай».

Важко сказати, чому чиновник зачепився за цей факт, але насправді у «Катерині» йдеться не про побутовий випадок чи навіть сімейну драму; кохання з москалями («москалі — чужі люде») у поемі розглядається фактично як тяжкий гріх, що суворо карається люблячими батьками (!). Вдумаємося в нещадні материнські слова:

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...
Ці рядки з «Катерини», написаної в 1838—1839 роках, передбачають «Розриту могилу», «Чигрине, Чигрине», «Великий льох» та інші «антимосковські» поезії Шевченка. Не випадково в останні роки в шевченкознавстві набуло поширення алегоричне прочитання Шевченкової поеми. Відповідно до нього образ Катерини, як і образи інших зганьблених жінок у наступних творах поета, символізують гірку долю України, поневоленої Московщиною.

Наприкінці многотрудної розповіді про Шевченкові відвідини Москви мені хотілося б нагадати читачеві таємничі рядки з «Катерини», написані задовго до першого приїзду поета в місто:

Побачимо, почуємо...

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!


6 вересня 1859 року Шевченко виїхав із Москви залізницею до Петербурга. Навесні 1861 року в Москву було доставлено прах поета...

Розділ 7. «Як умру, то поховайте на Вкраїні милій»
«В чужу землю в чужій домовині»
Сталося так, як Тарас Шевченко сам і напророчив у двадцять п’ять літ у Петербурзі, що його серце «ляже в чужу землю в чужій домовині». Помер поет 26 лютого (10 березня) 1861 року; надвечір того ж дня його тіло було перенесено до церкви Петербурзької Академії мистецтв, біля якої Тарас Григорович мешкав. Похорон відбувся 28 лютого на Смоленському кладовищі неподалік від церковної дзвіниці, де Шевченко не раз бував і мав свій улюблений куточок. Він навіть лишив нам усім на згадку малюнок «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі», виконаний олівцем та сепією влітку 1840 року.1

На похорон українського генія зібралося багато людей: вчені, письменники, художники, громадські діячі, журналісти, студенти... Численно була представлена велика українська колонія в Петербурзі на чолі з організацією «Громада» і редакцією часопису «Основа»2. Чимало було людей з польської колонії в місті. Приїхав представник московського

______________________

1 До списку мистецьких творів Шевченка, складених Григорієм Честахівським після смерті Кобзаря, ввійшли, зокрема, «рисунок з натури на Смоленськім кладовищі» (олівцем на папері), а також рисунок «Верби на Смоленськім кладовищі», про який Честахівський написав: «Любиме місце Кобзареве. Ступенів з десяток від цього місця він був захований...»

2 Перший український громадсько-політичний і літературно-мистецький щомісячний журнал, що виходив у 1861—1862 роках в Петербурзі українською, частково російською мовами. Редактор — Василь Білозерський. Виникнення й діяльність журналу пов’язані з іменем Шевченка, який брав участь у підготовці видання. В листах до знайомих і друзів, зокрема до Якова Кухаренка в березні 1860 року, поет просив надсилати матеріали «для нашого будущого журнала «Основа». Шевченко віддав у часопис багато своїх творів, і вони в ньому вперше побачили світ. Всього «Основа» опублікувала понад 70 творів Шевченка. Починаючи з п’ятого номера, редакція «Основи» друкувала твори, виявлені в поетових паперах після його смерті, в тому числі великі уривки з «Щоденника», листи поета, а також чимало статей і спогадів про Шевченка. Всім цим часопис «Основа» назавжди ввійшов в історію вітчизняної та світової культури.
студентства П.Петровський.

Студент Петербурзького університету Феоктист Хартахай писав у той час: «Всі письменні люди, теж узнавши, повалили, мов хмара... У церкві шилом не повернеш...» За поетовою труною йшов майже весь Петербурзький університет і вся Академія мистецтв. У жалобній процесії були Ф.М. Достоєвський, Л.М. Жемчужников, М.С. Лєсков, М.Л. Михайлов, М.О. Некрасов, І.І. Панаєв, О.М. Пипін, М.Є. Салтиков-Щедрін та багато інших письменників і художників.

Серед тих, які стояли ближче до поетового тіла, виділялися постаті Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова і Василя Білозерського — «братчиків» Шевченка в 1847 році. Лев Жемчужников1, який у березневому числі журналу «Основа» опублікував безцінну розповідь про смерть і похорон Шевченка, писав: «Тяжело, невыносимо — мучительно было прощание... Благоговение к покойному и ненарушимая тишина были кругом... Непритворная любовь и уважение к Шевченку крепко сдружили нас... Каждое сказанное слово был готов каждый из нас повторить громко, — оно нам всем принадлежало»2.

____________________



1 Жемчужников Лев Михайлович (1828—1912) — український і російський художник і гравер, учень К.Брюллова, фольклорист. Автор мистецьких творів з українською тематикою, зокрема шевченківською. Прочитавши про малярську діяльність Жемчужникова в «Записках о Южной Руси» Пантелеймона Куліша, Шевченко відзначив у щоденнику: «Какой милый оригинал должен быть этот г. Жемчужников. Как бы я счастлив был увидеть человека, который так искренно, нелицемерно полюбил мой милый родной язык и мою прекрасную бедную родину». В січні 1858 року Михайло Лазаревський писав Шевченкові в Нижній Новгород, що Жемчужников — «родом кацап, а душею чистий малорос» — передав гроші для поета. «...Он в душе артист, хорошо рисует и много ездил по Малороссии, для снятия видов её». Шевченко познайомився з Жемчужниковим у Петербурзі в 1858 році. Жемчужников продовжував традиції Шевченкового видання «Живописна Україна», видавши серію офортів з 48 гравюр під тією ж назвою, як додаток до журналу «Основа», створив картину «Кобзар на шляху». Він залишив «Воспоминания о Шевченке» («Основа», 1861, № 3).

2 В журналі «Основа» за березень 1861 року, де були опубліковані спогади Льва Жемчужникова і промови на похоронах Шевченка, тексти наведені тією мовою — російською чи українською, — на якій були виголошені або написані. Цей принцип зберіг і я.
У той день над труною поета було виголошено кілька промов, спочатку в церкві, затим на кладовищі. З українців говорили П.Куліш, В.Білозерський, М.Костомаров, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Таволга-Мокрицький, Ф.Хартахай. З росіян — М.Курочкін, від поляків виступив В.Хорошевський.

Хоча Петербург не входить в географію нашого дослідження, зупинимося коротко на кожному з скорботних виступів, бо вони вражаюче відтворюють атмосферу прощання з великим українцем, що, на превеликий жаль, не збережено стосовно московської панахиди в квітні 1861 року, та передають глибочінь розуміння в обох російських столицях непоправної втрати.

Першим над покійним говорив, ще в церкві, Пантелеймон Куліш: «Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному відкрилася. А все ж, ми через його маємо велике і дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю». Куліш особливо підкреслив міжнародне значення творчості поета, передусім у слов’янському світі. Першим після його смерті Куліш процитував рядки із Шевченкового вірша «Доля»:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.


«Великий і святий завіт! — говорив Куліш. — Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, безтрепетно святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо...»

Затим слово взяв редактор журналу «Основа» Василь Білозерський, який повторив вже згадані Кулішем рядки з Шевченкової «Долі»: «Оце ж і твій завіт, для нас, для твоїх синів-українців. Як доживемо ми до того, що й об нас люди скажуть: «У вас нема зерна неправди за собою» — оттоді настане тобі праведна наша дяка, і з чистих діл наших спорядиться тобі віковічний пам’ятник». Білозерський наголосив, що Шевченкова поезія — «високе слово правди і любові» — належить не лише українському, а й іншим народам.

Микола Костомаров також говорив про це: «Шевченко не був лише поетом для України». Видатний історик запропонував попрощатися з поетом словами української думи:

Слава твоя не вмре, не поляже!

Буде слава славна

Поміж козаками,

Поміж друзями,

Поміж лицарями,

Поміж добрими молодцями!
Схвильований Костомаров заридав і не зміг закінчити промову1.

Поляк Владислав Хорошевський сказав над труною поета:

«Нехай і польське слово, коротке, але сердечне, пролунає над твоєю труною, чесний український пророче. Ти любив свою рідну країну, свій блакитний Дніпро, свій сіромашний народ, ти був цього народу гідним співцем, на його сльози ти завжди сльозами відгукувався — слава тобі! Ти ніби й не любив поляків, але цю нехіть до них викликали в тобі їхні давні помилки, а через них на народ твій, що його ти гаряче полюбив, зійшли великі страждання: отже тієї нехоті причина лежить в тому, «що ти багатьох любив, і що любив багато».

Тож нехай над твоєю труною замовкнуть усі закиди, нехай тільки лунає сердечне слово: слава тобі! За помилки батьків сини не відповіда-



______________________

1 Очевидець згадував, що на кладовищі Костомаров «весь час оглядався, мучився, стоячи на місці, плутався в шубі і раптом спіткнувся й упав». Після похорон люди говорили, що «надзвичайно теплу, зворушливу промову сказав сьогодні на могилі Шевченка Костомаров, докінчити він її все ж не зміг, заридав...».

ють; тож не торкаймося тут суперечок давно минулого; краще промовмо над цими останками братнє «любімося»1.

О, якби на твоїй могилі хоча б трохи ненависти припинилося, якби такий початок привів у майбутньому до поступового взаємного, братського порозуміння і до забуття давніх кривд... Це був би найгарніший вінок і найвеличніший пам’ятник тобі, Тарасе»2.

Два виступи над труною Кобзаря були поетичними. Ось кілька віршованих строф українського і російського письменника Олександра Афанасьєва-Чужбинського:


1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка