Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка23/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

Дозволю собі ненадовго перервати Грушевського й зауважити, що


_____________________

1 Цю виноску Короленко зробив сам, і я цитую ту її частину, що нас особливо цікавить:

«Эта часть истории моего современника визвала оживленные возражения в некоторых органах украинской печати. Позволю себе напомнить, что я пишу не критическую статью и не литературное исследование, а только пытаюсь восстановить впечатление, которое молодежь моего поколения получала из своего тогдашнего (правда, неполного) знакомства с самыми распространенными произведениями Шевченка...»


моторошна сцена з «Гайдамаків», у якій «сконцентровано всю жахливість релігійної ворожнечі між людьми, особливо коли вона накладається на во-рожнечу соціальну і національну» (Іван Дзюба), так само безмежно далека від оспівування національно-релігійного розбрату, як шекспірівський «Макбет» від пропаганди насилля. Дітовбивця Гонта у Шевченка щиро просить Бога «Нехай на сім світі мене за вас покарає, за гріх сей великий», але він усвідомлює заради кого вчинив нелюдський злочин:

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину»1.
Криваві рядки з «Гайдамаків» своїм пронизливим болем за Україну, що «навіки заснула», співставні з розглянутою вже нами поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини.

Польський автор Гвідо Батталья ще в 1865 році писав про цей сюжет у «Гайдамаках»: «Душа мстивого Гонти, який, щоб бути послідовним, навіть власних дітей забив, — у боротьбі з пробудженим потім сумлінням відмальована дуже добре... Він — єдиний, може, з-поміж ватажків гайдамацьких — не забруднив рук рублями московськими і задля них напевне ж синів не вбив би. Чому ж так зневажена постать Гонти? І у ворога треба шанувати послідовність характеру й способу мислення».


_____________________

1 Грушевський писав про розправу поляків над гайдамаками: «Тяжкими муками замучено Гонту і багатьох інших... Тих, що не були вбиті відразу, судили потім... й засуджували на різні кари, найбільше на кару смерті:
Ой зв’язали та попарували,

Ой як голубців у парці,

Ой засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці, —


згадує пісня сумний кінець останнього великого повстання на Правобережжі».
Микола Жулинський справедливо наголосив, що Гайдамаччина — це останнє поривання українського народу здобути свободу, це трагедія доведеного до відчаю гнобленого люду, який у невгамовній помсті за наругу втрачає моральні перестороги і в якусь історичну мить не зважає на Божі заповіді. Шевченко болісно переживає цей несамовитий сплеск «кровавого діла» в середовищі лагідного й молитовного народу, який вибухнув нещадним гнівом «за святую правду-волю» і прирік себе на багатолітнє безмежне страждання:

У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте?»

«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна...»


Гайдамаки, які «трохи не рік шляхетською кров’ю наповали Україну» — для Шевченка є месниками за нещадне гноблення українців, але їх «червоний бенкет» був і величезним пекельним лихом, що залишилося незагойною раною в душі та свідомості всього українського народу:

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,


Бо заздрю, шо в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!» —

Сказали і сталось.


Шевченко розумів, що трагедія Гайдамаччини визріла значною мірою на протистоянні православної та уніатської церков, на релігійній роз’єднаності, яку всіляко культивувала й використовувала польська шляхта:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.
Між іншим, академік Іван Дзюба в статті «Шевченкові «Гайдамаки»: з відстані часу» (Сучасність. 2004. № 6. С. 67–96) акцентує на тому, що «моторошний акт Гонти по суті не добровільний і не спонтанний: його провокує ксьондз-єзуїт, який приносить Гонті синів...»

Оксана Забужко бачить ключ до розуміння природи гайдамацького гріха в тому, що він не є “злоначинающий”, як “тваринний” гріх владчої “неситости”, тільки “реактивний” щодо переможного зла; «в його основі — сама по собі цілком шляхетна (“свята”) спроба “виправити” світ, відновивши вже раз, було, порушену божисту рівновагу, усунути той “страшний суд”, який “ляхи в Україну несуть”, — “розкувать сестру” і “не дати матері в руках у ката пропадать”»1.

Щоб глибше зрозуміти Шевченків твір, обов’язково слід брати до уваги, як невід’ємну його частину, «Передмову» до «Гайдамаків»2, яка фактично стала післямовою. В цій «Передмові» Тарас Григорович, який іноді сам передовіряв свої думи «старому кобзареві», писав:

«...Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками: весело... а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», — а надто, як згадаєш, що ми одної

_______________________

1 Оксана Забужко. Шевченків міф України. Спроби філософського аналізу. — К.: Абрис, 1997. С. 109—110.

2 На жаль, з’явилися видання Шевченкового «Кобзаря», в яких «Передмову» до «Гайдамаків» опущено.

матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить1, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янська земля» (виділено мною. — В.М.).

Ось вони ключові, невідворотні слова, які свідчать про справжню громадянську й людську позицію геніального українського поета. Втім, Іван Дзюба писав, що в цих словах «не треба шукати «остаточної» відповіді Шевченка за запит українського буття. У нього будуть і інші відповіді. Проте й цю треба пам’ятати».
«Свою Ти силу ниспошли»
Михайло Грушевський не став осаджувати чи повчати Володимира Короленка, в статті «Свято єднання» він толерантно зауважував, що поезія — не математична формула, тому безпосередні почування поета, продиктовані безпосередніми враженнями, не раз далеко відбігають від провідних мотивів його творчості. На думку Грушевського, Шевченко не був теоретиком- мислителем ані практичним політиком, його сила лежала в глибині й інтенсивності його чуття, вражливого і гарячого. Але в основі своїй се чуття було глибоко гуманне, безмірно далеке від усякої національної виключності, націоналістичного канібалізму.

Інтерес до поверхневих ефектів української минувшини грає у Шевченка дуже незначну роль, особливо в пізнішій творчості. Передусім поет шукав у цій минувшині моральні, етичні вартості, відкидаючи поверхневий блиск і «славу куплену кровію». Насправді, почуття націо-

_____________________

1 Зверніть увагу на цей повтор: у поезії — «болить серце», у прозі — «серце болить».

нальної солідарності в сучаснім і минулім — з поколіннями носіїв ідеї національної спільності — не вступає у Шевченка в конфлікт з солідарністю ширшою, що виходить за межі народного зв’язку і єднає в одну людську сім’ю все людство без національної різниці.

Для поета, котрому над усе дорогим є «єдиномисліє і братолюбіє» — се все тільки немов концентричні кола, з котрих коло тісніше своїми інтенсивнішими й безпосереднішими почуваннями альтруїзму і солідарності електризує ширші кола: сім’я, котру ідеалізує, шанує й високо підносить поет, — рідний край і рідний народ, що становить центральний культ його поезії, — «слов’янська сім’я» — якийсь час, під впливом слов’янських ідей вона надихала поета. Нарешті, — людство, в якому розпливаються його почуття братерства, так що часто не можна відрізнити й вгадати — чи говорить він про братерство народне, чи про братерство загальнолюдське, складаючи свої молитви про дарування правди і любові «сій окраденій землі».

Вчитаємося в ті Шевченкові рядки, які мав на увазі Грушевський:

Царям, всесвітнім шинкарям,

І дукачі, і таляри,

І пута кутії пошли.
Робочим головам, рукам

На сій окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.
Мені ж, мій Боже, на землі

Одай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

Або ще:
Трудящим людям, Всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою Ти силу ниспошли.


Як тонко підмітив Грушевський! Справді не можна відрізнити й вгадати чи говорить Шевченко про братерство українського народу, чи братерство загальнолюдське...

Грушевський знову й знову наголошував, що Кобзар всією силою свого генію виступав проти національного ренегатства, закликав своїх земляків пізнати й полюбити всім серцем «велику руїну» українського життя і віддати свою душу на службу їй. Проте Шевченко далекий від того, щоб відмежовувати національне життя від почувань і покликів загальнолюдських, він є противником національної виключності та ворожнечі. В умовах оргії агресивного, зоологічного націоналізму Шевченко — се той національний прапор, який повинен бути дорогий всім прихильникам націоналізму гуманного і етичного, що не ділить і сварить, а єднає на грунті визнання загальнолюдських і національних прав кожної людини й кожного народу.

Вражає, в якому контексті процитував Грушевський рядки Шевченка з поезії «Доля»:
Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.
Великий українець вважав, що ці Шевченкові рядки можна прикласти, до вірності українства гуманному, ідеалістичному націоналізмові свого великого поета. Грушевський закликав пильно берегти чистоту національного прапора, перейнятого з рук народного пророка, й відмежовуватися від націоналистичного зоологізму й неперебірливого егоїзму. «Сього вимагають від нашого громадянства не тільки великі заповіти минулого, не тільки солідарність з кращими представниками свого народу, — а й завдання його національного життя... Бо інакше були б брехнею наші запевнення в любви і поважанню до його творчости, котрі повторяємо перед світом в сі Шевченкові дні».

Шевченкові роковини Грушевський упевнено називав традиційним днем єднання прогресивного українського громадянства з прогресивними представниками інших народностей на грунті спільної поваги до великого українського поета та проголошених ним ідей. На його думку се не тільки мало вже тоді свою традицію, усвячену часом, а й глибоке виправдання в самім характері Шевченкової творчості.


« Познайомився з декабристом Волконським»
Повернемося до вечора 25 березня, коли у Кошелєва Шевченко «встретился и познакомился ... со стариком декабристом князем Волконским. Коротко, без малейшей желчи рассказал он мне некоторые эпизоды из своей 30-тилетней ссылки и в заключении прибавил, что те из его товарищей, которые были заточены поодиночке, все перемерли, а те, которые томились по нескольку вместе, пережили свое испытание, в том числе и он».

Сімдесятирічний Сергій Волконський вразив поета молодою силою духу, неозлобленою й немстивою натурою, незнищеним благородством. Щось у його характері нагадувало Миколу Рєпніна, який, хоч і не схвалював свого молодшого брата-декабриста, але не відрікся від нього, та ще й на знак протесту не прибув на коронацію Миколи І. Шевченкові, який пройшов через тяжкі випробування заслання, була близькою й зрозумілою розповідь незломленої людини, яка пережила не менше горя й поневірянь, ніж він сам. До Москви Волконський зміг повернутися лише після смерті Миколи І, який був і Шевченковим катом. Побачивши вперше «Полярную звезду», яку видавали за кордоном Олександр Герцен і Микола Огарьов, з портретами страчених декабристів на обкладинці, Шевченко записав 3 листопада 1857 року в щоденнику: «Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомученников с надписью “Первые русские благовестители свободы”, а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью “Не первый русский коронованный палач”».

Поетові припало до серця те, що Волконський повідав про багаторічне заслання «без найменшої жовчі»1. Згадуються тут рядки з Шевченкової містерії «Великий льох», у якій вперше зустрічаємо слово «декабрист»:

Я оце літала

Аж у Сибір: та в одного

Декабриста вкрала

Трохи жовчі...
Підтверджувалися захоплені розповіді про Сергія Волконського його племінниці Варвари Рєпніної, які він чув восени 1843 — на початку 1844 років, коли жив у сім’ї Рєпніних в Яготині. Рєпніна в юності боготворила дядька. Після одержання звістки про арешт Сергія Волконського записала до щоденника: «Накануне моего рождения 1826 года 19 июля, когда совершилось мне 18 лет, получили мы печальное известие, касающееся дядюшки Сергея Григорьевича Волконского. Увы, как страдает сердце моё. Как пожелала бы соединиться с ним в печальном пристанище его... Если бы я была дочь князя С.Г. Волконского, то меня б давно здесь не было!» Варвара Рєпніна відкрито листувалася з дружиною князя Марією Волконською, донькою генерала М.Раєвського, яка пішла за чоловіком у Сибір, і відкрито захоплювалася мужністю Сергія Волконського. Певно, що про Волконського поетові міг розповідати і Щепкін, у викупі якого з кріпацтва той брав участь.

_____________________



1 Познайомившись у жовтні 1857 року з декабристом Іваном Анненковим, Шевченко також відзначив у щоденнику: «Седой, величественный, кроткий изгнанник в речах своих не обнаруживает и тени ожесточения против своих жестоких судей...»

Євген Якушкін, який зустрічався з Волконським ще на засланні, розповідав: «Я вспомнил, что ему кланается Щепкин, и он по этому случаю рассказал своё знакомство с ним в Ромнах... Чтобы отпустить его на волю... Волконский принял в нём участие и начал собирать по подписке деньги на его выкуп». Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна в своїх «Спогадах» також писала про те, що викуп артиста відбувся «при посредстве и содействиии двоюродного брата князя Репнина, князя Волконского».

Відомо, що Кобзар виявляв значний інтерес до декабристів1 і все, що їх торкалося, дуже цікавило й зворушувало Шевченка2. Павло Филипович, який досліджував тему «Шевченко і декабристи», звертав увагу на те, що поет незадовго до приїзду в Москву, в Нижньому Новгороді «написав поезію «Юродивий», яка свідчить, що поет мав на думці написати цілу поему про декабристів».

Лірична інвектива «Юродивий» залишилася своєрідним вступом до ненаписаної поеми про «споборників святої волі».
А ти, Всевидящеє око!

Чи Ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали?..
________________________________

1 Див. Г.Я. Сергієнко. Декабристи і Шевченко. К.: Наукова дуика, 1980.

2 В травні 1858 року в Петербурзі Шевченко зустрів ще одного декабриста: «...Познакомился с декабристом бароном Штенгелем, с тобольским другом М.Лазаревского» (Михайло Лазаревський в 1841—1845 роках служив у Тобольську), де перебував тоді Володимир Іванович Штейнгель (1783—1862), який був засуджений до 20 років каторжних робіт. Член Північного товариства декабристів барон Штейнгель був звинувачений у тому, що він «знал об умысле на цареубийство и лишение свободы, с согласием на последнее». Свого часу Штейнгель побудував особняк на Старому Арбаті (ріг Гагарінського й Хрущовського провулків), відомий і сьогодні як будинок Штейнгеля. В ньому побували Лев Толстой, Олександр Писемський, Федір Достоєвський, Сергій Соловйов, Афанасій Фет, Іван Бунін...
Зустріч з декабристом Волконським була останньою перед від’їздом у Петербург. Шевченко зворушено дивився на старого генерала, який гідно вийшов із страшенних колотнеч, що випали на його долю, й не втратив смак до життя. Поет черпав у нього сили для своєї завтрашньої дороги, для нових подолань своїх власних життєвих знегод. Мабуть, саме завдяки Волконському візит до Кошелєва поетові запам’ятався, не випадково 5 квітня 1858 року в листі до Максимовича він писав: «Низенький поклон Кошелєвим...»
«Як Пушкін колись сказав»
На Поварській вулиці замкнулося коло віртуального перетинання Шевченка з Пушкіним у Москві, бо будинок, де жив Олександр Кошелєв (тепер № 31) знаходився поруч із садибою Шереметєвих (тепер № 27), в якій Пушкін у грудні 1828 року читав свою «Полтаву». Нагадаю, що й жив Шевченко у Воротниковському провулку в двох кроках від будинку Павла Нащокіна, в якому неодноразово бував Олександр Пушкін, а востаннє — в травні 1836 року, тобто всього за два десятиліття до Шевченка. Можна було б і не сумніватися, що Шепкін чи хто-небудь з його інтелектуального оточення сказав про це Тарасові Григоровичу, проте, на жаль, жодних ознак такої розповіді не залишилося в листах і щоденнику поета та будь-яких інших документах.

У Шевченка Пушкін уперше з’являється в листі до С.С. Гулака-Артемовського з Новопетровського укріплення 15 червня 1853 року, де Тарас Григорович перефразував рядки з «Евгения Онегина»:

«Одних уж нет, а те далече,

Как Пушкин некогда сказал».


У російськомовних “Близнецах” (1855 рік) згадується «Капитанская дочка» Пушкіна, а в «Художнике» (1856 рік) — пушкінська поема «Анджело»: «За чаем Карл Павлович (Брюллов — В.М.) прочитал “Анджело” Пушкина...» До речі, 19 липня 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «...Построил каркас поэмы вроде «Анджело» Пушкина, перенеся место действия на Восток. И назвал её “Сатрап и Дервиш”». Про плани роботи над цим твором Шевченко записує в щоденнику і 8 грудня. Як відомо, задум цього твору повністю не здійснився, хоча частково був реалізований у розпочатій Шевченком поемі «Юродивий» (1857 рік). В «Прогулке с удовольствием и не без морали» (1855—1858 роки) Шевченків герой говорить: «Стихи Пушкина не сходили у меня с языка, пока мы не подъехали к селу». 12 грудня 1857 року Шевченко відзначив у своєму щоденнику, що подивився в Нижньому Новгороді сценічну переробку повісті Пушкіна «Станционный смотритель», а рівно через місяць, 12 січня 1858 року записав, що прочитав Катерині Піуновій п’єсу Пушкіна «Сцены из рыцарских времён», а вона йому — одну з «маленьких трагедій» російського поета «Каменный гость».

У всіх цих випадках Пушкін і його твори згадуються у Шевченка в абсолютно позитивному контексті. Водночас, як слушно відзначає Юрій Барабаш, Шевченкові був бридким імперський дух пушкінських творів на зразок «Клеветникам России», і омріяне ним «слов’янське море» (метафора, тричі повторена в поемі «Єретик») вочевидь супротиставне пушкінському «русскому морю»1.

Проте найпомітнішими є розходження поглядів і оцінок, які стосуються пушкінської «Полтави». З цього приводу є спогади вже згаданого Полонського, вилучені із «Спогадів про Шевченка» 1958 року, але відновлені у виданні «Воспоминаний о Тарасе Шевченко» (1988 рік): «Сидя в гостях у Шевченка, я узнал из речей его, что он не любит нашего поэта Пушкина, и не потому, чтоб он считал его дурным поэтом, а просто

____________________



1 Юрій Барабаш. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо-й націософська парадигма. С. 6.

потому, что Пушкин — автор поэмы «Полтава»: Шевченко смотрел на Кочубея не более как на доносчика, Пушкин видел в нём верного сподвижника Петра Великого, оклеветанного и казнённого Мазепой... Шевченко тем сильнее бранил Пушкина, чем горячее я защищал его».

Звісно, що в сталінські часи подібна інформація замовчувалася або зустрічалася буквально в багнети: «Протягом століття українські буржуазні націоналісти протиставляли Шевченка Пушкіну. Вони видумали версію, що Шевченко негативно ставився до творчості великого російського поета, особливо до його поеми «Полтава». Проте факти свідчать про протилежне. Шевченко любив цей твір Пушкіна, знав його напам’ять, малював до нього ілюстрації»1.

Справді, твердження про те, що Шевченко «не любив» Пушкіна безпідставне, навіть з усіма роз’ясненнями. Власне йдеться про те, що великий український поет оцінював Полтавську битву зовсім інакше, ніж великий російський поет, але це не було виявом нелюбові до творчості Пушкіна. Тут можна сказати словами Володимира Сосюри з його поеми «Мазепа»: «О Пушкін, я тебе люблю, та істину люблю ще дужче!»

Шевченко й Пушкін особливо наочно й переконливо показали, що в історичній пам’яті двох народів ще довго, а то й завжди по-різному поставатиме така подія, як Полтавська битва й така постать, як Мазепа.

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.
Втім, у палких суперечках про Мазепу якось забулося, що Пушкін був насправді напрочуд точний в поясненні глибинної причини історичного

вибору українського гетьмана, він абсолютно правильно сформулював

_____________________

1 Я.А. Дмитерко. Общественно-политические и философские взгляды Т.Г. Шевченко. — М.: Издательство Московского университета, 1951. С. 118.
надзавдання, яке той ставив перед собою:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.
Між іншим, у фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» зустрічаємо і Пушкіна. Саме тоді, коли замогильний гетьман у виконанні Богдана Ступки в сюрреалістичному товаристві виголошує свої заповіти Пилипу Орлику щодо майбутньої конституції України. «Закарбуй головне, — наставляє Мазепа. — По-перше, віра православна, митрополія — Київська, мова — рідна...» На цих словах абсолютно несподівано з’являється і стрімко проходить через весь кадр Пушкін у закривавленій білій сорочці і з пістолетом у піднятій в’ялій руці. Через якийсь час Пушкін у кадрі знову піднімає пістоль і кудись цілить, а затим ще раз з’являється на фантасмагоричному панно серед реальних і нереальних персонажів. Мені здається, що поетова постать є одним із найдоречніших символів картини. Своєю з’явою Пушкін ніби нагадує про те, що нещадний і жорстокий Петро І не був таким нікчемним, як у фільмі. Коли хочете, Пушкін своєю присутністю збалансовує історичну справедливість, в той же час натякаючи, що й сам він грішив у зображенні гетьмана Мазепи1.

Постаті Мазепи й Петра І розмежували двох великих поетів — Шевченка й Пушкіна. Останній славив російського царя:

Но правдой он привлёк сердца,

Но нравы укротил наукой…

. . . . . . . . . . . . .

______________________



1 Шанований Шевченком голландський художник Рембрандт ван Рейн якось помістив свій автопортрет у самому центрі картини «Зведення хреста» серед тих, які піднімали хрест із розіп’ятим Ісусом. Йому закидали, що Рембрандт «мало проникнутий серйозністю теми». Насправді, великий художник особливо наголосив, що ніхто в цьому складному і суперечливому світі не залишається без гріха, навіть сам митець.

То академик, то герой,

То мореплаватель, то плотник,

Он всеобъемлющей душой

На троне вечный был работник.
Пушкін наставляв і Миколу І: «Во всем будь пращуру подобен…»

Для Шевченка ненависними були і сучасний йому Микола І, і Петро І, котрого він називав «лютим катом», який «розпинав нашу Україну». В оцінці Петра І, як зазначав Сергій Єфремов, «Шевченко пішов наперекір офіційній історії і тій російській літературній традиції, якої найблискучішим заступником був Пушкін (“Полтава”, “Медный всадник”, “Кто он?” та ін.)».

Пантелеймон Куліш, який чи не перший широко співставив Пушкіна й Шевченка, мав щодо цього свою точку зору, заявивши, що Кобзар давав нещадні оцінки царям, «начитавшись псевдоісторичної літератури». Послухаймо роздуми Куліша, вперше опубліковані через два десятиліття після смерті Шевченка:

«В 1847 году правителям империи казалось мелочью запрятать в российскую преисподню мужицкого сына, который писал стихи на не понятном им языке. Теперь же этот мужицкий сын стоит рядом с господским сыном, рядом с Пушкиным. И если все честное, благородное и высокое в России идет за Пушкиным, то на Украине все истинно человечное идет под знаменем Шевченко. А ведь эти поэты совсем по-разному оценивали историческую роль пионеров и гигантов русского духа, спасителей империи, давших ей европейское положение... Петра Великого и Екатерину Вторую...

Оба поэты были наделены от природы огромным талантом, кто из них был более одарен, Шевченко или Пушкин? Кто из них мог глубже познать историческую правду, господский или крестьянский сын? У кого из них было достаточно познаний, чтобы говорить о таких вещах: у того, кто имел возможность развивать свой природный талант всем образом жизни, культурой, наукой, или у того, кто всего этого был лишен? Естественно, преимущество было у Пушкина, а не у Шевченко.

Если бы судьи Тараса знали свое место и не вмешивались в то, что было выше их разумения... Шевченко дорогой познания пришел бы к общей с Пушкиным мысли (ведь правда одна, нет двух правд), и то русское единство, которого добивались не только великие Петр и Екатерина, но даже и такие «олухи царя небесного», как Дубельт и Орлов, единство это — спасение нашего будущего — укрепилось бы, благодаря обоим поэтам, более, чем то мог сделать каждый из них в отдельности».

Багато хто й сьогодні підписався б під цими словами, але коли б сталося так, як писав у цьому випадку Куліш, то Україна втратила б Шевченка, який подарував їй «святої правди голос новий».

В цьому контексті дуже цікаве спостереження зустрічаємо у Івана Дзюби вже щодо поеми «Сон»: «Шевченків “Сон” є, крім усього іншого, також і свідомою полемікою з пушкінським “Медным всадником”: в інтерпретації Петра І (і історичного, і в бронзовому ідолі та в картинах імператорської столиці)»1. У Оксани Забужко читаємо: «...Якщо у Пушкіна Мідний Вершник — споріднений необорністю з природними стихіями “мощный властелин судьбы..”, то у Шевченка він... — образ відверто пародійний, гротесково дегероїзований до сливе жалюгідного. І так в усьому.., де Пушкін шанобливо схиляється від лику великодержавної Медузи, там Шевченко просто-напросто — глузує: по-гоголівському й по українському»2.

Цікаво послухати, як трактувалася тема Пушкіна та Шевченка в передмові до вже згаданої «Повної збірки творів» Шевченка в суціль кла-

______________________________



1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 284.

2 Оксана Забужко. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. С. 60—61.
совому 1927 році: «...Пушкін не міг бути зразком для Шевченка, бо був людиною иншої класи й иншого світогляду. Пушкін де в чому повставав проти режиму Миколи І. Але він ніколи не прагнув руйнувати підпори централізованої держави... Відбиваючи найпоступовіші прагнення культурної поміщичої верстви, Пушкін — був так чи инакше представником певної організованої державности. Шевченко на той час був представником ще не до кінця ясних і зовсім не організованих прагнень революційної селянської маси».

Взагалі, коли Шевченка порівнюють з Пушкіним, то, ухиляючись від класового підходу, варто нагадати слова українського письменника минулого століття з Австралії Дмитра Нитченка (Чуба): «Його порівнюють з Пушкіним, але ж Пушкін не вийшов з найбідніших шарів народу, не був революціонером, не став оборонцем свого народу і не відбив його стремлінь у такій мірі, як Шевченко».

Так само треба пам’ятати, що Шевченко був оборонцем усіх пригноблених царизмом народів, зокрема кавказьких, які й нині благоговіють перед його іменем. Олесь Гончар якось узагальнив: «Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми “Кавказ”, він і тоді зажив би довічної шани потомків». А Пушкін оспівував безжалісну війну Росії проти горців. Один із кавказьких авторів Г.Карачайли писав 1929 року в статті, присвяченій 180-й річниці з дня народження Пушкіна: «В то время, как Шевченко, “мужицкий поэт”, с болью и обидой подчёркивал щемящую душу картину национального гнёта, при которой на всей необъятной территории России

От молдованина до фина

На всех языках все молчит... —
в это время — Пушкин не замечал национального гнёта, безмерно-великой трагедии племён, истребление которых поэт благословил, ибо нигде нет ни полунамёка, говорящего о порицании этой бойни.

Эта роль Пушкина, его патриотизм в отношении России Николая Палкина, хоть он и ненавидел, может быть, всех царей,.. всю сознательную жизнь отравляла прелесть пушкинской поэзии».

Найглибше розібрався в цьому, на мій погляд, Іван Дзюба. Він абсолютно зважено вказує на те, що російському генію високою мірою було властиве «державницьке» самопочуття і мислення, проте ускладнене демократичним і гуманістичним моральним ідеалом, широким діапазоном «вселюдської» сприйнятливості, відкритості й порозумілості: «В громадянському вимірі Пушкін залишається людиною імперії з усіма емоціями національного самолюбства, але і з великодушною приязню до світу...»

Пушкін, який ставив свою честь вище за царську прихильність,усе ж ідеологічно схилявся до компромісу з владою, і його політичним ідеалом був освічений абсолютизм. Він прагнув зайняти місце Карамзіна як придворного історіографа Романових, йому був притаманний показний аристократизм, йому хотілося бути визнаним вищим світом і не хотілося конфронтації з владою. А у Шевченка немає навіть натяку на щось подібне. Його ненависть до царизму була повною, безкомпромісною, абсолютною.

Досить сказати, що поетичні інвективи «Великого льоху» й сьогодні обпікають безмірністю бід, заподіяних Україні російським царем, і непрощенністю будь-якої причетності до них, будь-якої, хоч і мимовільної, солідарності. Іван Дзюба зазначає, що «в такий спосіб Шевченко висловив міру свого стражденного переживання історичної кривди, завданої Україні, — кривди, яка не лишилася в минулому, а вросла в майбутнє України»1.

Поет не сприймав історичну несправедливість царизму у вселюдському масштабі:

___________________

1 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 298.
Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?


Ви ж таки люди, не собаки!

Звідси й погляд на історію своєї Батьківщини у Пушкіна і Шевченка відрізнявся буквально на генному рівні. Наприкінці життя Пушкін написав у невідправленому листі до Чаадаєва високі й прекрасні слова: «...Клянусь честью, что ни за что на свете я не хотел бы переменить отечество или иметь другую историю, кроме истории наших предков, такой, какой нам Бог её дал...» Свою безмежну любов до Вітчизни, до України Шевченко висловив ще глибше й проникливіше. Ніхто краще від Кобзаря не прославив її минувшину. Проте Шевченко здатен був проклясти Бога й погубити душу, щоб змінити гірку долю свого народу, започаткувати нову історію нової, незалежної України.

Нагадаю, до речі, що ще за життя Шевченка, в 1859 році в Лейпцигу вийшло видання «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», в якому вперше були надруковані знакові Шевченкові поезії «Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте…», «Розрита могила», «І мертвим, і живим...» та ін. Серед віршів Пушкіна був, зокрема, вірш «Цензору» (1822). На думку Івана Огієнка в цьому збірнику «революційні вірші Шевченка заховано поміж вірші Пушкіна — Пушкін не мав слави революціонера, а Шевченко відкрито її мав, тому його вірші заховано в спокійні вірші Пушкіна».

Цікавий ракурс у порівнянні Шевченка з Пушкіним свого часу запропонував Пантелеймон Куліш: «Дивуючись і радіючи серцем, постеріг я в нім тоді велику здібність до поетичного критицизму, що ним до такого високого ступеня володів... Пушкін».



«Прочитайте тую славу...»
На окрему увагу заслуговує, так би мовити, науково-бібліофілський сегмент перебування Шевченка в Москві, вже заторкнутий нами в сюжетах про зустрічі поета з Осипом Бодянським і Михайлом Максимовичем та ін. Крім того, в щоденнику зустрічаємо й інші нотатки в цьому контексті. Найперший такий запис датується 13 березня:

«Навестил меня Маркович, сын Н.Марковича, автора Истории

Малороссии, и М.А. Максимович с брошюрой “Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном Сердечно благодарен за визит и за брошюру».

Громадський діяч, юрист, музикант Андрій Миколайович Маркевич (1830—1907), який відвідав Шевченка, цікавий вже тим, що був сином уже згадуваного нами Миколи Маркевича, автора п’ятитомної «Истории Малороссии», виданої в Москві в 1842—1848 роках1. Не випадково в листі до Михайла Лазаревського в квітні 1857 року, згадуючи про Андрія Маркевича, Шевченко додає: «Се буде син того самого Николая Марковича, що написав “Малороссийскую историю”. З батьком його ми були колись великії приятелі. А сина його, сего самого Андрія, то я, здається, що й не бачив». Справді, їх знайомство почалося заочно з листа Андрія Маркевича до Шевченка 25 жовтня 1856 року. Він підтримував поета в засланні, зокрема грошима. Писав листи, висилав книги, в тому числі «Записки о жизни Н.В. Гоголя». Шевченко називав Андрія Маркевича приятелем у листі до Якова Кухаренка 22 квітня 1857 року. Цього ж дня він писав і самому Маркевичу: «З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці...

____________________

1 У «Споминах» Михайло Грушевський залишив своє враження від знайомства з «Історією Малоросії» Маркевича в гімназичні роки: «…Написана доволі гарно перша глава його мені подобалась, але історії гетьманів, зроблені по «Історії русів» дуже баламутно, зоставили по собі тільки вражіння великої замішанини».

Цілуй його од мене... Дякую за гроші, а ще білше за те, що не забуваєте старого кобзаря Т.Шевченка». Маркевич цікавився Шевченком і пізніше. Відразу після від’їзду поета з Москви Віра Аксакова написала Марії Карташевській до Петербурга: «Анд[рей] Ник[олаевич Маркевич] вообразил, что Шевченко здесь, а он между тем у вас».

Маркевич служив у Петербурзі в сенаті, з 1888 року — сенатор. В цьому році йому з нащадками дозволено йменуватися Марковичем (як і називав його Шевченко), тим самим відновлювалося старовинне, не «ополячене» написання цього прізвища. З 1898 року Маркевич очолював Товариство ім. Т.Г. Шевченка в Петербурзі, добився дозволу на видання «Кобзаря» (1907 рік) за редакцією Василя Доманицького. За клопотанням сенатора Маркевича в 1906 році були визволені з-під арешту в поліційних архівах альбоми художника Шевченка.

Не могла не привернути Шевченкову увагу праця Михайла Максимовича про гетьмана Петра Сагайдачного: «брошюрою» поет назвав окрему відбитку статті Максимовича «Сказание о гетмане Петре Сагайдачном», опублікованої в 1850 році в альманасі «Киевлянин». Вона знаходилася у власній бібліотеці Шевченка. Варто було відкрити статтю, як в очі впадали слова: «В ту пору и Сагайдачному довелось обнажить меч на единоверную Москву. За это историк Бантыш-Каменский налагает на славного гетмана «укоризны потомства». Но историку не должно забывать, что Киевская Русь принадлежала тогда Польской короне, и Запорожское войско звалось «войском его королевской милости», что Сагайдачный шёл на Москву не для себя, а в помощь своему королевичу, всё ещё именовавшемуся царем Московским... Осада Москвы поручена была королевичем гетману Сагайдачному... Судьба её была в опасности, ибо войско в ней было малочисленно».

Шевченко не залишив у щоденнику свідчення про те, що він переглянув статтю Максимовича чи прочитав рядки про підготовку Сагайдачним штурму Москви з боку Арбатських воріт. Не згадує він і про те, що цю тему було заторкнуто під час зустрічі з Бодянським 18 березня, коли йшлося «про слов’ян узагалі і про земляків особливо». Але це може стати й опосередкованим підтвердженням того, що тема московського штурму була Шевченкові давно знайомою, в тому числі він зтикався з нею в часи перших приїздів у Москву в 1844—1845 роках.

Зустрічі з ученим-енциклопедистом Максимовичем, який відіграв важливу роль у формуванні української самосвідомості, мали для Шевченка животворне значення, збагачували його бачення української історії. Сергій Єфремов писав, що, відшукуючи та «обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович тим самим національне відродження українського народу позбавив елементу випадковості й надавав йому значення глибокого органічного процесу, що йшов своїм законним шляхом...» Максимович започаткував вивчення козацької державності — гетьманщини, під його впливом Шевченків сучасник Володимир Антонович продовжив дослідження феномену козацтва й дав цілісну картину його історичного шляху. Михайло Грушевський синтезував, розвинув і поглибив погляди Максимовича й Антоновича, показавши, що з XVI століття козацтво, прославлене генієм Шевченка, стало суб’єктом історії і виступало виразником національних інтересів народу, носієм ідеї державності. Максимович помер, коли Грушевському було всього сім років, і Михайло Сергійович у пору своєї наукової зрілості якось назвав його «старим істориком». А мені згадалося, що Максимович у своїх листах підписувався «старим українцем», і в цій самооцінці присутня висока правда людини, яка поруч із Шевченком стояла біля витоків української ідеї. Приємно, що на початку ХХІ століття в Києві вийшла в світ книга вибраних українознавчих творів Михайла Максимовича та книга епістолярію, в якій життя вченого читається через його листи1.

Вкрай важливе значення мала для Шевченка нова зустріч з Осипом Бодянським, який після довгих літ заслання занурив поета в новітні публікації з історичної проблематики, розповів про свою дослідницьку роботу. Квінтесенцією наукового сегменту московського перебування стало довгожданне знайдення у власність Шевченком «Літопису» Самійла Величка, який в 40-х роках разом з іншими джерелами з історії України, живив його поезії на історичну тему2.

Нагадаю, що кілька разів Шевченко заїжджав до книгарні сина Михайла Щепкіна — Миколи. В цей період йому дарували книги й відбитки статей Іван Бабст, Олександр Станкевич і Микола Кетчер. Шевченко познайомився з відомими російськими видавцями, редакторами, знавцями книжкової справи.

Всі ці московські зустрічі з авторами наукових досліджень, історичних праць вписуються в постійний, назгасаючий інтерес Тараса Шевченка до історії України. За точними словами Павла Мовчана, прочитання національної української метаісторії почалося саме з Шевченка, який, власне, закликав «прочитати тую славу», розлиту в українському просторі. Своєрідний заповіт великого поета про написання книги з історії України, брак якої Шевченко постійно відчував, виконав Михайло Грушевський, який з магістерської лави запам’ятав слова свого вчителя Володимира Антоновича про те, що «українська історія має ще занадто великі прогалини, аби могла бути представлена науково як цілість». Зрозуміло, що за часів Шевченка не могло бути й мови про таку наукову фундаментальну, синтетичну працю з історії українського народу, як «Історія України-Руси». Навіть наприкінці Шевченківського століття

__________________



1 Михайло Максимович. У пошуках омріяної України. К.: Либідь, 2003; Михайло Максимович. Листи. К.: Либідь, 2004.

2 Докладніше див. Ярослав Дзира. Творчість Шевченка і літопис Величка//Вітчизна, 1962, № 5. С. 187—203.
Михайло Грушевський писав у «Передмові до першого видання» своєї капітальної праці: «Досі ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного існування». Найперше повною мірою відчув це саме Шевченко. Скажімо, працюючи над «Гайдамаками», він зауважував, що «надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого». Однак, поет знав «Історію Русів»1, «Энциклопедический лексикон» Плюшара, історичні праці Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша-Каменського, використав коментарі до роману Міхала Чайковського «Вернигора» (польською мовою), можливо статтю Михайла Максимовича «Сказание о Колиивщине» (в рукопису). У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847 рік) Шевченко зазначав, що в слов’янських країнах друкують книги, а в Україні «ані телень, неначе всім заціпило». Поет дорікав українським авторам: «Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтеся, собака лає, а вітер несе».

Михайло Грушевський зазначав, що в українській історіографії не бракувало талановитих, енергійних дослідників, прив’язаних до минувшини свого народу чи до певних моментів історії України2. Вони

________________________

1 Цю книгу створено наприкінці XVIII століття, в ній розповідається про історію України з давніх часів до 1769 року й особливо докладно про ХVІІ століття. Її було опубліковано Бодянським у «Чтениях» 1846 року. Мотивуючи потребу такої публікації, Бодянський писав, що цей твір «нетерпеливо ждут Малороссияне». Наталія Полонська-Василенко писала: «Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію України: її високу культуру з X століття, прагнення незалежності, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів…» Дмитро Дорошенко наголошував, що жодна книга не мала у свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як «Кобзар» Шевченка і «Історія Русів». В наш час перекладена Іваном Драчем. Він вважає, що «Історія Русів» — «це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав».

Про цей твір див.: Шевченко Ф.П. «История Русов или Малой России» (до 129-річчя з часу видання твору) // Український історичний журнал. 1966, № 7. С. 146—149.



2 В умовах розвинутого соціалізму Василь Стус писав: «Що таке українська історія — без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського».
«інтенсивно працювали над її історією й дуже багато зробили для зрозуміння певних сторін чи періодів її історичного життя». В цьому контексті Грушевський, зокрема, називав прізвища Шевченкових знайомих, українських істориків Миколу Костомарова та Олександра Лазаревського. Проте в цих дослідженнях «зіставалися прогалини, через які й сміливіші дослідники не відважилися перекинути мостів, а через се й зрозуміння історичного розвою не могло бути».

В свій час немалі труднощі зустрів і Шевченко, бо розрізнені публікації не відповідали уявленням поета про справді масштабну працю з історії України, зокрема, Коліївщини, і він заявляв, що веде свою поетичну розповідь «без книжної справи». Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, в тому числі й розповіді рідного діда Івана Швеця: «Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу: я її онукам тепер розказав…» Висока поетова повага до народної пам’яті про славне минуле добре видна з передмови до другого видання «Кобзаря» (1847 рік): «...Прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружному бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать...»

У Шевченкових «Гайдамаках» сказано, що до поетової хатини прийшли пишними рядами отамани, сотники з панами і гетьмани — всі в золоті: «Прийшли, сіли коло мене, і про Україну розмовляють, розказують…»
Вибачайте, люде добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

………………………….
Та хоч крізь сон подивлюся

На ту Україну,

Де ходили гайдамаки

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка