Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка22/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   30

«Не вволив я вашої волі»

Ввечері 25 березня поет відвідав разом з синами Аксакова Олександра Кошелєва, який мешкав у власному будинку на вулиці Поварській. В «Алфавитном указателе к плану Арбатской части» знаходимо інформацію про домовласника «Кошелева Александр. Ив. Коллеж. Ассесора1, на Поварской ул.». В «Книге адресов жителей Москвы» К.Ністрема Кошелєв числився як начальник відділення Імператорського московського товариства сільського господарства, до речі, разом з ректором університету Альфонським. Адреса Кошелєва тут називалася так: «Арбат-

______________________

1 Колезький асесор — в Росії цивільний чин 8-го класу. До 1845 року давав спадкове дворянство, затим лише особисте.
ская часть, на Поварской, собственный дом». На цьому місці тепер знаходиться будинок № 31, зведений у ХІХ столітті. Він розташований на розі Трубниковського провулка, який з’єднував Поварську з арбатським провулоччям, і від нього зовсім недалеко до Кудрінської площі. Таким чином остання адреса, яку відвідав Тарас Шевченко перед від’їздом з Москви, знаходилася на Старому Арбаті.

Кошелєв брав активну участь у підготовці та проведенні реформи 1861 року, наполягав на тому, щоб при звільненні селян з кріпацтва їм дали землю. Він був редактором і видавцем слов’янофільського журналу «Русская беседа», що виходив у Москві в 1856—1860 роках. У роботі журналу брали активну участь Михайло Максимович, Іван Аксаков, в ньому співробітничали українські письменники Данило Мордовець, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та ін. В «Русской беседе» (1857, № 8) було надруковано рецензію на «Записки о Южной Руси» Куліша1, в якій високо оцінювалася поема Шевченка «Наймичка». На прохання Максимовича поет передав «Русской беседе» для публікації вірші «Садок вишневий коло хати...» і «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), що були опубліковані в третьому номері журналу за 1859 рік.

Коли в листопаді 1858 року Максимович попросив Шевченка передати ці вірші та «Заворожи мені волхве...» і «Муза» для публікації в газеті «Парус», яку збирався видавати Іван Аксаков, поет відмовив Максимовичу:

«Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобливий лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? «Парус» у своєму універ-

______________________

1 В 1857 році в «Русской беседе» був опублікований також історичний роман Куліша «Черная рада». Окреме видання «Чорної ради» українською мовою вийшло того ж року в Санкт-Петербурзі. Шевченко писав Кулішеві в грудні 1857 року: «Я її прочитав і в «Руській бесіді», і там вона добра, але по-нашому лучше».

салі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум».

Ця досить різка відповідь була підготовлена Кулішем, і Шевченко використав її близько до тексту. На те були всі підстави. Шевченко був обурений тим, що в програмному оголошенні («універсалі») «Об издании в 1859 году газеты “Парус”, виданому у вигляді окремого додатку до газети «Московские ведомости» (№ 122 від 11 жовтня 1858 року), хоча й говорилося про самобутність усіх слов’янських народів, двічі було згадано лише «русинів» (тобто українців за межами Російської імперії): «Все мы, чехи, русские, поляки, сербы, хорваты, болгаре, словенцы, словаки, русины, лужичане, все мы, выражая собою разные стороны многостороннего духа славянского, взаимно пополняем друг друга, и только дружною совокупностью трудов можем достигнуть полноты славянского развития и отстоять свою умственную и нравственную самобытность. Не внешнее политическое, но внутреннее духовное единство нам дорого».

Великий українець не простив видавцеві газети Івану Аксакову, якого ще в квітні того ж року «цілував тричі» в листі до Сергія Аксакова, принципового «забуття» того, що існує самостійний український народ, який слов’янофіли намагалися розчинити в «общерусскости», що, між іншим, повністю збігалося з офіційною політикою «обрусения», хоч і подавалося в дещо іншій словесній одежі.

Так само висловився Куліш у листі до Івана Аксакова від 20 листопада 1858 року: «Так как у Вас в объявлении «Паруса» исчислены все славянские народности, кроме малороссийской, то в этом я увидел новое доказательство, что нам больше прежнего надобно о ней позаботиться...»1

Крім того, їдко згадавши про заступника вельможного князя, любителя березової каші, Шевченко прямо вказував на категоричне небажання друкуватися в органі Івана Аксакова, який у той час виступив на захист статті громадського діяча князя В.О. Черкаського з пропозиціями зберегти за сільськими старостами право тілесного покарання селян. Ця стаття та захист її Аксаковим викликали обурення передової російської громадськості; журнал «Современник» (1858, № 11) в огляді «Заметки Нового поэта» писав з цього приводу: «Если человек даже очень талантливый и умный, но проникнутый... сословными предрассудками, начнет уверять нас, что для исправления нравственности крестьян необходимо предоставить помещикам право наказывать их 18-ю ударами

________________________



1 Восени 1858 року Куліш вів жваву полеміку з Аксаковим з приводу видання в Росії українського журналу. Зокрема, в жовтні він писав Аксакову: «Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждей… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность. Мы это видим и чувствуем беспрестанно и, не имея возможности писать за себя так, как пишут дома, изредка только нарушаем свое молчание… Мы не домогаемся от Правительства и вашего общества невозможного покамест, но мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития…»

Важливо відзначити, що Куліш висловлювався цілком відверто, довіряючи своєму адресатові в тому розумінні, що лист не стане надбанням недоброзичливців. Принагідно зауважу, що в 1860—1862 роках друкарня Куліша видала в серії «Сельская библиотека» 39 різних брошур українською мовою, що дорівнювало кількості українських книг, виданих у попередні сорок років.

плети... или что-нибудь вроде этого, то такие господа подвергают себя одинаковому общественному суду — сожалению и смеху».

Отже, Шевченко рішуче відмежувався від суспільного ретроградства, яке в атмосфері пожвавлення громадського життя і назрівання революційних настроїв у Росії почало виявлятися у багатьох слов’янофілів рельєфніше й відкритіше, ніж раніше.

Відповідаючи Шевченкові, Михайло Максимович висловив свою і Щепкіна незгоду з виступами Володимира Черкаського та Івана Аксакова й щиро намагався прояснити ситуацію та по-дружньому заспокоїти поета:

«А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх віршах задля його «Паруса»: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладна дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу — і то правда! Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш — і господи як!...»

Так що слов’янофіл Іван Аксаков отримав від поета по заслугах. Але це зовсім не означає, що Шевченко завчасно носив у собі негативне ставлення до нього, знаходячись у Москві в березні 1858 року. Пам’ятаймо, що й 25 квітня того року Шевченко в листі до Сергія Аксакова дякував Івана Аксакова за пересланий його вірш: «...Ивана Сергеевича целую трижды за его алмазное стихотворение “На Новый год”». Не варто замовчувати і деякі пояснення, які Шевченко отримав від Максимовича:

«Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші, і, мабуть, не бачило зроду, як і годують нею, хоч і наварило такого кулішу, що, як кажуть у нас, — крупина за крупиною ганяється з дубиною... Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ1, і цурається від тої несмачної страви, да ще й дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку... Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину, і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стóїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. І з ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі...»

Заради справедливості відзначимо, що в двох числах «Паруса», які встигли вийти в світ, українська проблематика все ж знайшла своє відображення. У статті «Письма из Польши» зазначено, що «многочисленный люд южнорусский стоит того, чтобы не презирать его собственного языка, чтобы просветители его говорили с ним его собственной речью». В рецензії Куліша на «Хохлацькі співки» Крутоярченка відзначено цілковиту несумісність подібних недолугих вправ з усім розвитком української літератури від Котляревського до Шевченка й Марка Вовчка. Після виходу другого числа газету «Парус» було заборонено за скептичні відгуки про деякі урядові розпорядження та різку критику (з правих позицій) зовнішньої політики Росії в статті Михайла Погодіна «Прошедший год в русской истории»2.

____________________



1 Максимович спрощував ситуацію й позицію Івана Аксакова. В «Автобиографии», написаній на початку 60-х років, той не виявив ознак подібного каяття: «Аксаков Иван принадлежит к той школе, которой организована была «Русская беседа». Издавая «Парус», он имел в виду создать центральный орган славянской мысли, что вполне ясно выражено в его объявлении об издании газеты «Парус», объявлении, переведенном и напечатанном по-польски, болгарски, сербски и чешски». Неприязну, хоч і помірковану, позицію щодо українського руху займав і слов’янофільський «День» Аксакова. З 1864 року Аксаков виступав за пом’якшення Валуєвського циркуляру про заборону друкувати українською мовою шкільну та релігійну літературу, бо вважав його занадто жорстким.

2 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 6. К.: Наукова думка. С. 463.

Як би там не було, Іван Аксаков аж ніяк не був людиною, яку Шевченко в березні 1858 року міг «не помітити» чи зігнорувати. Взагалі, ставлення Шевченка до тих чи інших представників слов’янофільства і до всієї слов’янофільської течії, потребує конкретно-історичного, неупередженого підходу. Принаймні, Шевченкову критику слов’янофільства не слід огульно переносити на кожного із слов’янофілів, з якими він контактував. Та ще пам’ятаймо, що близьких до слов’янофільства поглядів дотримувалися в окремих питаннях поетові друзі Бодянський, Максимович, Костомаров.


«Кричать о братстві, а гризуться...»
У Кошелєва Шевченко познайомився ще з одним видатним слов’янофілом Олексієм Хомяковим, який у своїх творах висловив, як писав Іван Аксаков, «ціле слов’янське віросповідання». За словами Сергія Єфремова, Хомяков «був одним з найвиразніших теоретиків слов’янофільства, що положив підвалини під його теорію». На думку Петра Струве, «Хомяков, самый универсально образованный русский человек и самый всеобъемлющий ум, какой произвела Россия ХІХ века». Сергій Аксаков, підкреслюючи різнобічні таланти Хомякова, говорив, що з нього можна викроїти десять чоловік. Олександр Герцен так характеризував Хомякова: «Ильей Муромцем, разившим всех, со стороны православия и славянизма, был Алексей Степанович Хомяков... Ум сильный, подвижный, богатый средствами и неразборчивый на них, богатый памятью и быстрым соображением, он горячо и неутомимо проспорил всю жизнь... Необыкновенно даровитый человек, обладавший страшной эрудицией...»

Шевченко не розповідає в щоденнику про розмову з Хомяковим, але це зовсім не значить, що він його проігнорував, а скоріше за все поет захопився декабристом Сергієм Волконським. Знаючи про прірву між Шевченком і Хомяковим, я хотів би все-таки акцентувати увагу не на ній, а на тому, що поет у Москві мав змогу зустрітися з ідеологічним лідером слов’янофільства, своїми очима побачити талановиту людину, якій з часом дасть різко негативну оцінку. Так само, як у випадку з Іваном Аксаковим, нерозумно й антиісторично применшувати масштаб Олексія Хомякова та інших російських інтелектуалів, з якими знайомився в Москві Шевченко, на тій підставі, що він з ними розходився в поглядах, іноді діаметрально. Навпаки, пишатимемося з того, як вивищується над ними великий українець.

Російське слов’янофільство, яке в 40—50-х роках ХІХ століття, склало вагому течію суспільно-політичної та філософської думки, виникло в Москві і було суспільним явищем московського, точніше, арбатського гатунку, бо формувалося й відгранювалося в арбатських особняках Хомякова1, Кошелєва, Аксакова. Для слов’янофілів Москва була символом протистояння Петербургу з його орієнтацією на захід і чиновною бюрократією. Вони були тісно пов’язані з московським дворянством, і самі його представляли. Слов’янофіли вбачали самобутність Росії в ізоляції від впливу «безбожного» і «революційного» заходу та всеохопності православ’я, а за політичними поглядами були прихильниками абсолютної монархії і жорсткого централізму. Вони виявляли симпатії до слов’янських народів, сприяли розвитку слов’янознавства в Росії, проте не визнавали національних прав неросійського населення імперії, в першу чергу українців, заперечували саме існування українського народу, були противниками визволення Польщі. Закликаючи всі слов’янські народи до єднання, спільної культурної діяльності, поширення й поглиблення взає-

__________________



1 Олексій Хомяков знімав квартиру на Арбаті (тепер № 23), де збиралися його однодумці, а затим його особняк на арбатській Собачій площадці став справжнім оплотом слов’янофільства в 1840-х роках. Після революції в ньому деякий час навіть розміщувався «Музей 1840-х років».

мопізнання, вони нерідко обертали ідею братерства слов’ян на ідею фактичного підданства слов’янських народів російському цареві, який насправді виступав поневолювачем українців, білорусів і поляків у межах імперії. В інтелектуальному полі слов’янофілів формувався суспільний і бюрократичний образ великої російської нації, що включає до себе всіх східних слов’ян імперії. Навіть слов’янофіл Ю.Самарін, який виступав за збереження самобутності українського народу, в 1850 році записав у своєму щоденнику: «Но в то же время пусть он помнит, что историческая роль его — в пределах России, а не вне её, в общем составе государства Московского».

Сучасний дослідник Олексій Міллер відзначає, що в першій половині ХІХ століття малоросійська специфіка викликала жвавий інтерес у Петербурзі й Москві, як яскравий, романтичний варіант російськості. Це стосувалося й літературних опусів українською мовою:

«Литературные опыты на “малорусском наречии”, отражавшие специфику местной жизни, вызывали благожелательный интерес в Петербурге и Москве как часть русской литературы, но попытка трактовать это “малорусское наречие” как отдельный от русского, самостоятельный украинский язык была для сторонников концепции большой русской нации неприемлема. Украинский национализм отрицал малорусскую идентичность, которая могла мирно уживаться с общерусской, и создавал свой образ идеального Отечества, стоявший в конфликте и с польским, и с русским. Украинская идея “отбирала” у русской не просто часть национальной территории, но “Киев — мать городов русских”, место обретения православной веры и государственности, а также лишала идеологической основы в конфликте с польским движением. Не случайно наиболее влиятельный русский националистический журналист М.Н. Катков рисовал украинофилов вольными или невольными агентами “польской интриги”. Вызов со стороны других национализмов воспринимался правительством и русским общественным мнением как вызов “извне”, в то время как угроза украинского национализма для сторонников общерусской нации была диверсией изнутри “национального тела”»1.

Шевченко ще в 1847 році викрив облудність слов’янофільських гасел про створення єдиної слов’янської культури й літератури: «Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о єдиній славянской літературі, а не хотять і заглянуть, що робиться у славян!»

Іван Дзюба звертає увагу на те, що від 30—40-х років ХІХ століття царизм прагне активно використовувати слов’янський рух у своїх зовнішньополітичних інтересах, зокрема, виступаючи в ролі захисника і протектора православ’я та граючи на царефільстві частини слов’янського люду. В той же час уряд Миколи І мусив дотримувати певної обережності з огляду на реакцію європейських держав та на можливі небажані впливи слов’янського руху на внутрішньополітичну ситуацію: ідеї слов’янського відродження могли загрожувати ідеї «общего отечества» великоросів з їхніми племінними варіаціями, якими оголошувано малоросів і білорусів.

Натомість «позаурядове» (напівофіціозне і неофіціозне) російське слов’янофільство — потужний напрям поміщицько-ліберальної ідеології імперської закваски діяло одверто і агресивно. До того ж, російське слов’янофільство, як суспільний настрій і «офіційний націоналізм» царизму були тісно пов’язаними, проте самостійними явищами, що могли змикатися, але й конфліктувати. Не випадково ще Марієта Шагінян у своїй книзі про Шевченка слушно зауважувала, що слов’янофіли були всередині країни «своєрідною опозицією». Очевидно, поет добре розумів обмежений характер їх «опозиційності», але брав до уваги, що слов’янофіли виступали проти петровського «петербурзького періоду російської історії», негативно

__________________



1 А.И. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). С. 39.

ставилися до суспільного ладу в Росії, прагнули до піднесення народної освіти, усунення цензурних утисків, впровадження гласного суду та ін. Поетові не було байдуже, що уряд дивився на слов’янофілів з підозрою і вважав «прихованими бунтівниками». До речі, Михайло Погодін і Олексій Хомяков, як і брати Аксакови, входили до згаданого раніше поліцейського «Списку підозрілих осіб у Москві». Виходить, що Шевченко був знайомий з кращою третиною лідерів опозиційної до влади московської інтелігенції. За словами Шагінян, його певною мірою «підкупали ті переслідування, яких зазнавали на собі слов’янофіли за свої виступи». Скажімо, Шевченкові припав до душі нелегальний вірш Олексія Хомякова «России»1, який він 4 вересня 1857 року переписав до свого щоденника. 16 квітня 1858 року «прекрасное стихотворение Хомякова» вже вдруге записав у щоденник поета Григорій Галаган.

С душой коленопреклоненной,

С главой, лежащею в пыли,


Молись молитвою смиренной

И раны совести растленной

Елеем плача исцели.


Проте Герцен вважав слов’янофільську теорію самобутнього розвитку Росії новим єлем, що помазує царя, а самих слов’янофілів називав «добровільними помічниками жандармів». Різко відзивався про них і Чернишевський. Навіть Борис Чичерін, який розірвав стосунки з Герценом і буквально ненавидів Чернишевського, говорячи про слов’янофіла Хомякова, вимушений був визнати, що «соперничая с Герценом в блеске и

__________________



1 Цей вірш було написано в 1854 році, під час Кримської війни, він відразу зробився надзвичайно популярним завдяки критиці миколаївської Росії. Ходив у рукописних списках. Петро Бартенєв писав: «Это стихотворение, разошедшееся в списках, пробудило негодование не только петербургских властей, в особенности наследника престола, но и многих москвичей… В марте 1856 г. новый государь (Олександр ІІ — В.М.) приказал ему (Хомякову) обрить бороду и никому не читать своих произведений». Вірш опублікований у легальній пресі в 1860 році, після смерті Хомякова. У Шевченка переписаний під назвою «Кающаяся Россия».
находчивости, Хомяков уступал ему в добросовестности».

Поділяючи в 40-х роках загальне захоплення слов’янолюбців Колларом і Шафариком, шануючи їх і пізніше, Шевченко розвивався в бік поєднання національного визволення з соціальним. Тому свої надії він дедалі більше пов’язував не так із слов’янством взагалі, як із внутрішнім вибухом у самій Російській імперії, з самим українським народом. У всьому цьому — докорінна особливість позиції Шевченка в слов’янській та українській справі, що відрізняла його від західних слов’янських будителів, і від російських слов’янофілів, а також і від українофілів та навіть кирило-мефодіївських братчиків.

Іван Дзюба пише, що «і генезис, і зміст “слов’янського почуття” та слов’янської ідеї в Шевченка істотно відрізняються від слов’янофільських». До слов’янства він звертався від уярмленого свого народу, у слов’янстві шукав спільника по долі й роботі відродження, покріплення у вірі й надії. В ХІХ столітті чимало дослідників говорило про слов’янофільство Шевченка, але ті, хто справді зрозумів глибинну сутність його поезії та світогляду, рішуче відрізняли його «слов’янофільство» від слов’янофільства Хомякова і Ко. Зокрема, Іван Франко вважав, що й через півстоліття «свідомі українці не перестають бути слов’янофілами в дусі Коллара й Шевченка». Слов’янофільство Шевченка — це ідея рівноправного співжиття всіх слов’янських народів у вільному союзі1.

Дзюба звертає увагу на те, що Шевченко і Хомяков часто-густо оперували одними й тими ж фактами і питаннями російського суспільства та життя народів Російської імперії (у ряді випадків навіть одночасно), але давали відмінні оцінки й розуміння цих фактів і питань, виявляючи неоднаковість громадянських позицій, ідеологій, творчих мотивів. Фактично, вони часто мимоволі «полемізували»між собою, навіть коли

_____________________

1 Див. Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 406.
один про одного не знали або не пам’ятали, — і в цьому відбилася глибина їхнього об’єктивного, позаособового протистояння як представників і співтворців дедалі розбіжних світоглядів, а також і як послідовних речників антагоністичних суспільно-політичних таборів1.

В цьому контексті зустріч Шевченка з Хомяковим у Москві набирає знакового характеру й не повинна забуватися.

Як зазначають сучасні дослідники, «Шевченко швидко збагнув реакційність слов’янофільської ідеології та політичної практики змикання з клерикальним обскурантизмом, яке й висміяно у вірші “Умре муж велій в власяниці...”, де Хомякова прирівняно до мракобісів на зразок Аскоченського та митрополита Григорія»2.

Пам’ятаєте вже цитований нами вірш?


І Хомяков, Русі ревнитель

Москви, отечества любитель,

О юпкоборцеві восплач...


Так само Шевченко змінив свою думку про журнал «Русская беседа», про що свідчить той же вірш з іронічним «приєднанням» цього органу до Аскоченського і Хомякова...

Шевченко рішуче розійшовся також із тією частиною українського ліберального панства, яка тяглася до слов’янофільства хомяковсько-самаринського штибу — Платоном Лукашевичем, Григорієм Галаганом та ін.

Про ставлення поета до різновиду українського, власне вже малоросійського слов’янофільства, в рамках якого вчене і «вільнодумне» панство дарувало свою любов далеким слов’янським братам, залишаючи власному народові лише щедру риторику, переконливо пишуть у перед-

____________________



1 Там же. С. 389.

2 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Поезія 1847—1861. Т. 2. К.: Наукова думка, 2003. С. 741—742.
мові до Повного зібрання творів Тараса Шевченка Іван Дзюба і Микола Жулинський. Найбільше обурювало поета те, що ці доморощені слов’янофіли умудрялися поєднати свій благородний патріотизм та «широку освіченість» із зневажанням рідної, української мови:

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі... Колись будем

І по-своєму глаголять...


Шевченко рано й прозірливо помітив у слов’янофільстві тенденцію невизнання за українським народом права бути окремою і рівноправною з іншими національною одиницею, розчинення його в «общерусскости», узурпуючи на користь останньої його історію, культуру, землю:

Кажуть, бачиш, що все-то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам...


Це — саркастичний перифраз версії офіціозної та взагалі імперсько-патріотичної історіографії, для якої Україна була всього лиш «окраиной» царської Росії, тимчасово відступленою татарам і полякам. Багатовікове самобутнє історичне і культурне життя України, її боротьба за свободу замовчувалися, власті вдавалися, зокрема, до хитрого маніпулювання етнонімами «Україна» та «Малоросія». І «державники», і слов’янофіли не приймали слів «українець» і «Україна» як самоназви представника народу та назви країни, бо заперечували і той народ, і ту країну.

Йшлося, зрозуміло, не про невинні лінгвістичні вправи, лексичні відміни — це було принципове питання, надто для Шевченка. Він поклав усе життя, щоб слово «Україна» поновлювалося і остаточно утверджувалося як самоназва народу й землі (в той час як різномасні українофоби дружно висміювали цю самоназву або спотворювали її значення). Шевченко рішуче не сприймав того, що за слов’янофільською термінологією стояла ухильність до нещирості усієї їхньої позиції відносно України: великодушно похваляючи «южное племя русского народа», вони фактично відмовляли йому в праві на власний національно-політичний і культурний розвиток (ї навіть на власне ім’я!). Все це особливо виявилося наприкінці 50-х років після відвідин поетом Москви, і стало однією з головних причин остаточного розриву Шевченка із слов’янофілами1.

Очевидно, що у поета могли б виникнути розбіжності навіть з Осипом Бодянським, якби вони докладно розглядали політичну ситуацію в Росії чи, скажімо, взялися вдвох оцінювати згаданий твір Хомякова. Бодянський вважав, що вірші Хомякова «заключают в себе упрёки, хотя и справедливые, но совершенно неуместные, безвременные в ту пору, когда все и вся устремились к делу и деланию великому, может быть, единственному в летописях мира». Звісно, що Шевченко не числив себе серед тих, які безоглядно кинулися за новим царем Олександром ІІ, хоча за словами Куліша, «він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його». Бодянський поділяв офіційну точку зору на чимало питань історії і тодішнього стану слов’янських народів. Зокрема, він засуджував національно-визвольну боротьбу польського народу, вважаючи, що поляки повинні жити «тільки з Росією і в Росії».

Так само не у всьому збігалися погляди Шевченка й Максимовича, передусім, на українську мову, бо Максимович хоча й обстоював її незалежний статус, але поділяв також думку, що українська мова має

_____________________

1 І.Дзюба, М.Жулинський. На вічному шляху до Шевченка. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том 1. С. 38—39.
функцію нарощення лексичного потенціалу мови російської, вважаючи її придатною скорше для народної поезії. Взагалі малоросійський патріотизм Максимовича спокійно суміщався з його загальноросійською ідентичністю.

Шевченко став уособленням українського духу, самої України саме тому, що він не влився, як Гоголь, в стихію російської літератури, не став опрацьовувати в Росії, як Бодянський і Максимович, українську історію, міфи, перекази, казки, легенди, таким чином будячи інтерес до України. Шевченко не прийняв світоглядного «дуалізму», не допускав роздвоєння на «імперську» і «малоросійську» форми творчого самовираження. Він не сумнівався, подібно до Гоголя, яка в нього душа — хохлацька чи російська. Шевченко став живою й невмирущою запорукою неможливості національного знеособлення, до якого штовхала імперська мовно-культурна атмосфера. Поет не сумнівався щодо того, якою мовою і для якого народу він має творити:

«Він — мов той біблійний Пророк — посланий на землю Богом

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!
Тривожить Шевченка інше — сам шлях його Слова ло народу України. Шлях передусім духовний, бо призначення Слова — трансцендентне й інтегральне, спрямоване в майбутнє, отже, наділене місією націєтворення через розгортання духовної історії України. Тільки в національному слові, тільки в духовних межах національного світу Шевченко прагнув самоздійснитися, реалізувати своє високе призначення: духовно консолідувати українство»1.

Проте Шевченкове «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» не є слов’янофільською формулою, тим більше запереченням загальнолюд-

__________________

1 Там само. С. 15.
ського суспільного ідеалу і світової цивілізації. Навпаки, Кобзар виходив із загальнолюдських цінностей і жив кращими ідеалами світової спільноти, він говорив про рівноправну причетність кожного народу до світу людства.

Уособлюючи національну ідею, Шевченко далекий від войовничого ксенофобства, національної пихатості:

...І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...


В цьому контексті дозволю собі зробити невеликий відступ у світ сприйняття цієї проблеми ще одним великим українцем, якого називають «Шевченком ХХ століття», — Михайлом Грушевським.
«Серце болить, а розказувать треба»
Майже століття тому, виступаючи у Львові в березні 1909 року з нагоди сорок восьмої роковини смерті Кобзаря, Грушевський сказав проникливі слова, що звучать дуже сучасно. Взагалі вони мовлені на віки. Краще не скажеш:

— Шевченкові свята1 стали неустанними маніфестаціями народолюбних, демократичних, поступових, гуманних ідей, які одушевляли й одушевляють кращу частину нашої суспільности. Змістом Шевченкових свят стало не тільки засвідчення нашої вірности культу великого поета, але й вірности провідним ідеям його поезії. Вони є публічним ісповіданням віри для нашого громадянства й обрахунком сумління його членів. Перед лицем поета мусимо запитати в себе, чи живий у нас дух його? Чи не держимо ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобза-

__________________

1 Так говорив і писав Грушевський про роковини народження та смерті Тараса Шевченка, що завжди знаходяться поруч.
рем і іншими кращими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами, цією основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас отся свята, повна пожертвовання любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах:

Я так її, я так люблю

Мою Україну небогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!1
— Бо ж тільки тоді наше свято буде честю і славою Шевченкові, а не профанацією його імені…

У 1912 році, до дня народження Тараса Шевченка, Грушевський опублікував у «Літературно-науковому вістнику» статтю «Свято єднання», в якій зробив особливий наголос на тому, що Кобзарева творчість «становить не тільки найвищий національний скарб українського народу, але має велику вагу, як високоцінне сполучення глибоконаціональних настроїв з такими ж настроями гуманности і загальнолюдської солідарности» (виділено мною. — В.М.).

Цей висновок, зроблений незадовго до 100-річчя з дня народження Шевченка, не тільки не постарів, але й набув особливого смислу в наші дні. Грушевський підкреслював, що для українського народу, який у той час у Росії перебував ще тільки в стадії свого національного розвою, має високу вартість передусім національна сторона Шевченкових поезій. Через дев’ять з лишком десятиліть за умов незалежної України ця «національна

___________________



1 Пам’ятаймо, що це написано поетом, «чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву» (Олесь Гончар), написано віруючою людиною, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі:

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Але, говорячи словами Вячеслава Чорновола, «любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом...»

сторона» творчості великого поета знову відіграє ключову роль в утвердженні самосвідомості українців. Але водночас зростає наголошене Грушевським значення Шевченкової творчості, «свобідної від усякої агресивности, від усяких елементів егоїстичного, зоологічного націоналізму».

У статті Грушевського ця домінанта Шевченкової поезії була ним особливо акцентована в зв’язку з тими зізнаннями Володимира Короленка, що з’явилися на сторінках «Історії мого сучасника». Короленко, життя якого було тісно пов’язане з Україною, розповідав, як, навчаючись в Рівненській гімназії, він познайомився з творчістю Кобзаря. Спочатку з поезією Шевченка романтизм старої України вривався в його душу, затим сприйняття деяких поетичних творів Шевченка стало у Короленка суттєво мінятися. Вчитаймося в ті самі рядки з «Історії мого сучасника», що привернули увагу й Михайла Грушевського:

«А затем кое-где из красивого тумана, в котором гениальной кистью украинского поэта были разбросаны полные жизни и движения картины бесчеловечной борьбы, стало проглядывать кое-что затронувшее уже и меня лично. Гонта, служа в уманьском замке начальником реестрових казаков, женился на польке, и у него было двое детей. Когда гайдамаки под предводительством того же Гонты взяли замок, иезуит приводит к ватажку его детей-католиков. Гонта уносит и режет обоих «свяченим ножом»1, а гайдамаки зарывают живьем в колодце школяров из семинарии,

_____________________



1 «...Сини мої

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга». Махнув ножем —

І дітей немає!


Шевченко, посилаючись на сина уманського губернатора Младановича, писав, що «в Умані Гонта убив дітей своїх за те, що їх мати-католичка помогла єзуїтам перевести їх в католики». Насправді Гонта не вбивав своїх дітей і семилітньому синові Младановича він також зберіг життя.

где учились дети Гонты.

У Добролюбова я прочел восторженный отзыв об этом произведении малороссийского поэта: Шевченко, сам украинец, потомок тех самих гайдамаков, «с полной обьективностью и глубоким проникновением» рисует настроение своего народа. Я тогда принял это объяснение, но под этим согласием просачивалась струйка глухого протеста... В поэме ничего не говорится о судьбе матери зарезанных детей. Гонта ее проклинает:

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?..


Думалось невольно: ведь он на ней женился, зная, что она католичка, как мой отец женился на моей матери... Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь...

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни1...
Это четырехстишие глубоко застряло у меня в мозгу. Вероятно, именно потому, что очарование националистского романтизма уже встречалось с другим течением, более родственным моей душе...

Статьи Добролюбова, поэзия Некрасова и повести Тургенева несли с собой что-то прямо бравшее нас на том месте, где заставало. Казак Шевченко, его гайдамак, его мужик и дивчина представлялись для меня, например, красивой отвлеченностью. Мужика Некрасова я никогда не видел, но чувствовал его больше. Всегда за непосредственным образом

___________________

1 Ці поетичні рядки Короленко взяв із Шевченкового вірша «Гоголю». Чи й варто доводити, що в них немає «пекучої туги» за синовбивством заради Вкраїни. Кобзаря хвилювало зовсім інше: «Не заріже: викохає та й продасть в різницю Москалеві».
некрасовского «народа» стоял интеллигентный человек, с своей совестью и своими запросами... вернее — с моей совестью моими запросами...

Эта струя литературы того времени, этот особенный двусторонний тон ее — взяли к себе мою разноплеменную душу... Я нашел тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература1...»

Михайла Грушевського ніяк не зацікавив цей вибір юного Короленка на користь російської літератури — кожний має право на свої вподобання. Проте він з усією серйозністю поставився до мотивувань відомого письменника, зауваживши, що «такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчости, мусів вразити кождого хоч трохи близше обзнайомленого з духом Шевченкової поезії — настільки вони суперечать основному гуманному тонови сеї поезії».

Грушевський не заперечував, що певні подробиці та образи української минувшини в Шевченковій творчості не раз бентежили декого своїм кривавим колоритом і навіть стягали на Шевченка закиди про негуманні настрої його поезій. Раніше подібні голоси виходили, частіше всього з польських кіл, а останнім часом «зробив певне вражіннє голос російського письменника, що своє відчуженнє від української стихії, до котрої належав він походженнєм, толкував тими антипатичними нотами, які його вразили в сій книзі живота українського народу — Шевченковім Кобзарі».



Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ
2015 -> Методичні рекомендації щодо використання музичних ігор в процесі музичного виховання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал