Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка21/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   30

Впервые чрез тебя до бедного народа


Дошли великие слова:

Наука, истина, отечество, свобода,

Гражданские права.

______________________



1 Федору Коршу виповнилося в 1858 році п’ятнадцять років, і батько не взяв його на зустріч з Шевченком, але з щоденника Забєліна видно, що невдовзі молодший Корш ввійшов до кола інтелектуалів, з якими познайомився Шевченко 24 березня. Зокрема, Забєлін якось записав: «Федя Корш в разговоре з вами как будто боится, что скажут ему что нибудь такое, что он не знает ещё. Он желает на каждом слове показать, что он, если не все, так значительно знает больше вас».

2 В «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік серед працівників цензурного комітету міститься інформація, що надвірний радник Микола Крузе жив на Нікітській вулиці в будинку статського радника Олександра Ріхтера.
Між іншим, у поліційній довідці про Миколу Добролюбова містилося таке звинувачення на його адресу: «Когда цензор Крузе лишился места за снисходительность к «Современнику» и заподозрен был в преднамеренном желании распространять вредные идеи среди молодёжи, Добролюбов вместе с Чернышевским устроили обед в честь этого цензора; на обеде были почти все петербургские литераторы и говорено много речей». Забєлін залишив у своєму щоденнику від 5 травня 1859 року запис: «... Делал обед Крузе — прощальный. Были Кетчер, Корш, Солдатенков, Щепкины Н. и П., Мин, Крузе с братом, Вас. Боткин1... В.П. Боткин сказал два-три хороших слова, самых тёплых и выражавших вполне значение деятельности Крузе. Кто, господа, знает историю Германии или Австрии или другого государства, где бы человек и притом чиновник правительства смел честно выступать против абсолютизма, вот честный протест против того же правительства» . В 1865 році Крузе було обрано головою земської управи в Ямбурзькому повіті Петербурзької губернії, але звільнено за особистою вказівкою царя.

З дев’яти московських відомих осіб, названих Шевченком, шестеро були молодшими за нього від 4 до 14 років і троє народилися на 4-5 років раніше за поета; навіть найстаршому — Миколі Кетчеру — не виповнилося ще п’ятдесяти. Всі вони були повні сил, енергії, завзяття; мислили й говорили, тим паче в своєму середовищі, розкуто, глибоко, критично й цікаво; буяли творчими ідеями та планами на майбутнє; ставилися до Шевченка з сердечною доброзичливістю. Вражає сам перелік професій і захоплень, творчих сфер і занять, у яких ці люди були справжніми фахівцями й досягли значних висот: поезія і література, журналістика і публіцистика, перекладацька справа і правознавство, медицина, економіка, історія, філософія, фольклористика, зоологія. Блис-

________________________________

1 Боткін Василь Петрович (1811/12—1869) — критик, перекладач, письменник, з середини 30-х років входив до гуртка Миколи Станкевича.

кучий ряд енергійних діячів, які співчували піднесенню демократичного руху в Росії і щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Такий енергетичний згусток інтелектуальних сил і можливостей Шевченко сприйняв із радістю і захватом, він убирав у себе вимріяну в засланні творчу атмосферу, насолоджувався спілкуванням з людьми, якими був зачарований. Шевченко щиро назвав їх молодими, живими, вільними, пристрасними. Поет відчував себе, як риба у воді, в цьому вишуканому колі людей, які здалися йому близькими духом, і навіть знайомими, більше того, рідними.

Шевченко сам свідчив, що, крім названих у щоденнику учасників «званого обіду», в книгарні Миколи Щепкіна, він зустрів ще «багатьох інших» інтелектуалів. Очевидно, серед них були московські видавці та власники московських книгарень. В газеті «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» мені вдалося знайти інформацію, що в березні в Москві, крім книгарні Щепкіна, працювало ще шість книгарень: Університетська (при Університетській друкарні, начальником якої був Олександр Назимов), а також — Базунова, Польового, Улітіної, Салаєва і Готьє. Хто з них бачився з Шевченком, напевно сказати не можна. Лиш одне прізвище можна назвати, спираючись на Шевченковий запис у щоденнику 10 квітня 1858 року: «Посетил московского знакомого, некоего Безобразова». Скоріше за все, поет познайомився з Безобразовим Володимиром Павловичем (1828—1889) саме 24 березня в книгарні. Безобразов був економістом, з 1867 року — академіком Петербурзької Академії наук. Був ліцейським товаришем і близьким другом Михайла Салтикова-Щедріна, в Петербурзі жив з ним в одному будинку. Леонід Большаков, який перший зібрав відомості про Безобразова, навіть припускав, що саме це могло й привабити Шевченка. Втім, Безобразов активно виступав проти кріпацтва й за реформи в суспільстві. Певно саме це зацікавило поета й привело до Безобразова в Петербурзі.

Леонід Большаков свого часу висловив припущення, що на званому обіді міг бути також учасник московських гуртків, доктор медицини і професор Московського університету, кореспондент і знайомий Герцена Павло Лукич Пікулін.


«Відправилися до купця Варенцова»
Про вечір того дня — 24 березня — Шевченко записав у щоденнику:

«В 8 часов вечера отправились к купцу Варенцову, музыканту и любителю искусств. Тут встретился я с некоторыми московскими художниками и музыкантами и, послушавши Моцарта, Бетговена и других великих представителей слышимой гармонии, в 11 часов удалился восвояси, дивяся бывшему».

Ці два слова — «дивуючись побаченому», — які Шевченко вжив удруге після прийому у Станкевичів 19 березня, свідчать про те, що вечір у Варенцова поетові сподобався. Проте запис у щоденнику ніяк не можна трактувати як свідчення того, що Шевченко проводив час у Москві, «відвідуючи концерти популярних московських музикантів і акторів» (П.Федченко). Справді, день 24 березня був насичений, особливо запам’яталася зустріч з Аксаковим і званий обід на новосіллі книгарні. Та й виконання творів Бетховена й Моцарта, було для поета несподіваним і радісним, але не щоденним, а лише одиничним випадком. Шевченко знав і любив творчість Людвіга ван Бетховена та Вольфганга-Амадея Моцарта. Бетховена він згадував у повістях «Музыкант», «Капитанша», в щоденнику та листах називав композитора «величайшим музыкантом», а його твори «чудными созданиями». В «Музыканте» читаємо: «...Как будто с неба раздалася одна из божественных сонат божественного Бетговена». Моцарт також згадується в «Музыканте», до речі, поруч із Бетховеном. У повісті «Варнак» так само: «...Мы с нею играли в две руки некоторые сонаты Моцарта и Бетговена». Оперу Моцарта «Дон Жуан» Шевченко називав чарівним творінням...

У «Коментарях» до 5-го тому творів Шевченка вказано, що Микола Михайлович Варенцов — московський купець і меценат мешкав у будинку Четверикова в Басманній дільниці міста. Звичайно, хотілося уточнити цю адресу, тим більше, що автори коментарів посилалися на документ аж 1873 року. Пошуки домовласника Четверикова не прояснили ситуацію, тому що в Басманній дільниці було два Четверикових — Дмитро та Іван, які мали будинки в Вознесенському, Денисовському, Сусальниковому і Сиром’ятниковському провулках. Але, нарешті, вдалося знайти саме потрібну й точну адресу саме на той час, коли у купця був Шевченко: «Варенцовы Николай и Сергей Мих., Поч. Гражд., на Новой Басманной, соб. д.». Отже, почесні громадяни, брати Варенцови мали власний будинок на Новій Басманній вулиці.

«Справочная книга о лицах, получивших на 1872 год купеческие свидетельства по 1 и 2 гильдиям в Москве» містить відомості про те, що на час знайомства з Шевченком Миколі Варенцову було близько сорока років, він походив із старовинного купецького роду, з 1869 року був купцем 1-ї гільдії і виборним від московського купецтва, займався торгівлею вовняною пряжею, контора знаходилася в Козмодем’янському провулку на Покровці. Брати на початку 70-х років жили там само на Новій Басманній вулиці, але тепер уже в різних будинках. Очевидно, в 1858 році Микола Варенцов ще не відпускав від себе Сергія Варенцова, який був на шістнадцять років молодший.

Прізвищ московських художників і музикантів, яких зустрів Шевченко у Варенцова, не встановлено.

Гортаючи московські березневі газети, знайшов у «Литературном отделе Московских новостей», зокрема в рубриці «Музыкальные известия», інформацію про концерт 13 березня «талановитого піаніста» Шпаковського за участю «молодого та обдарованого віолончеліста» Давидгофа і співака-баритона Сироткіна. Шпаковський виконував твори Шопена, Мендельсона. В той час у Москві виступав також молодий віолончеліст Олександр Шміт, у концерті якого брав участь двадцятидев’ятирічний піаніст і композитор А.Рубінштейн — судячи з усього, — майбутній засновник Імператорського музичного товариства (1859 рік) і першої в Росії консерваторії (1862 рік) — із виконанням своїх творів. Газета писала, що «Рубінштейн має великий талант». Під його музику співала «прекрасна співачка Оноре». Цей концерт пройшов «при голосному висловленні співчуття з боку слухачів». Може хтось із названих митців і був запрошений багатим купцем Варенцовим на вечір, у якому взяв участь Шевченко, проте ніякої впевненості в цьому немає.



Розділ 6. «Покинув я гостинну Москву»
«Максимович запросив товаришів своїх Погодіна і Шевирьова»
Запис у щоденнику 25 березня:

«Многоуважаемый М.А. Максимович задал мне обед1, на который пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион2 прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка3 пропела несколько малороссийских песен, и восхищённые гости разошлись хто куда...»

Між іншим, Михайлу Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову тільки-но перевалило за п’ятдесят. Отже, Тарас Григорович в ті дні відчував себе молодим, власне, він таким і був. Очевидно, що Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Письменник, історик літератури і критик, професор Московського університету, декан історико-філологічного факультету в 1846—1854 роках, автор офіційної історії університету (1855 рік), академік Петербурзької Академії наук, діяч правого крила слов’янофільства Степан Шевирьов був великодержавником і монархістом, але, водночас, дружив з

____________________

1 Обід відбувся 25 березня на велике свято Благовіщення: «Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка» (Григорій Галаган). Проте деякі дослідники, нічтоже сумяшеся, пишуть, що Максимович влаштував обід «у своїй квартирі “на Благовещенке”». Це — помилка.

2 Міфологічний герой, що славився своєю гостинністю.

3 Учасниця урочистого обіду Євдокія Єлагіна звернула увагу на те, що Марія Максимович «очень к нему милостива».
Миколою Гоголем. У нього письменник жив у 1848 році (будинок № 4 у Дєгтярному провулку не зберігся). Починаючи з 1843 року, Шевирьов вів справи Гоголя з видання творів, виплаті боргів, виділенню грошової допомоги для бідних студентів. Гарну характеристику Шевирьова зробив Микола Чернишевський в «Очерках Гоголевского периода русской литературы».

Один раз побачивши Шевирьова, Шевченко потрясаюче тонко відчув те, що відзначали люди, які давно знали його. Скажімо, вже згаданий Олексій Плещеєв ще в 1849 році писав: «...Ничего не может быть пакостнее хари Шевырёва, какой-то паточной, приторной...» Як це схоже на Шевченкове «сладкий до тошноты старичок»! Оцінка Шевирьова Борисом Чичеріним стосується практично того часу, коли його зустрів Шевченко: «...Чем старее делался профессор, тем он становился раболепнее... Он стал по всякому случаю писать патриотические стихи, и притом в такой пошлой и неуклюжей форме, которая обличала полный упадок не только таланта, но и вкуса...» Звісно, що все це, за Шевченком, «почтения не внушает...»

Другий знаковий представник і теоретик «офіційної народності», відомий історик і журналіст, академік Петербурзької Академії наук Михайло Погодін не викликав явних негативних емоцій у поета, лише здався молодшим, ніж Шевченко чекав. Чи знав поет, що він був сином кріпака? В 24 роки Погодін вже читав у Московському університеті лекції з «політичної історії», в 1825—1844 роках — професор університету, його учнями були Сергій Соловйов і Осип Бодянський. Погодін і Шевирьов, які в 1831—1856 роках разом видавали друкований орган слов’янофілів філософсько-літературний журнал «Москвитянин», неодноразово віртуально перетиналися з Шевченком. Зокрема, вони сприяли публікації в «Москвитянине» (1843, № 11) схвальної рецензії Федора Кітченка на Шев-
ченкових «Гайдамаків»1, а в 1855 році Погодін сам позитивно писав про цей твір у «Москвитянине». Через Бодянського Погодін передавав «мешканцеві Мангишлаку літопис Величка», сподіваючись, що поет буде надсилати матеріали до «Москвитянина». В 1850 році в журналі було опубліковано комедію Олександра Островського «Свои люди — сочтёмся!», яку в Новопетровському укріпленні прочитав Шевченко. Нарешті, в історичному відділі «Москвитянина» співробітничав Бодянський. Вихований на Карамзині, Погодін усе життя був його послідовником. В 1856 році полемізував з Максимовичем, висунувши теорію великорусизма дотатарської України.

Ось як трактував цю зустріч Павло Зайцев: «...Максимович, мабуть, щоб зробити більшу честь поетові, запросив до себе й двох видатних московських учених — Шевирьова й Погодіна. Зробив це щиро, але для Шевченка не було ніякої приємності в товаристві цих стовпів «самодержавія, православія і народности», але ж ні гніватися, ні ображатися не міг: знав, що старого опортуніста не переробить, а Максимович у ролі гостинного амфітріона зробив усе, щоб і своїм московським гостям, і Шевченкові довести, як він його цінить і шанує...»

Тепер про те ж саме прочитаємо у романі Єжи Єнджеєвича:

«Слава Шевченка продовжувала зростати. В цьому він міг переконатися на обіді, даному на його честь Михайлом Максимовичем. Зібралося дуже багато людей. Був навіть Григорій Галаган, який щойно приїхав з України. Цей прийом порівнювали з банкетом, що його років тридцять тому було влаштовано в Москві на честь Міцкевича.

Шевченко помітив серед гостей двох московських учених, які пам’ятали ті часи: професорів Погодіна і Шевирьова. Йому хотілось роз-

__________________



1 Автор рецензії писав: «...Поема п.Шевченка «Гайдамаки» є дорогоцінним подарунком не лише для літератури російської, але й для історії Росії! Якщо словесність є представницею народного духу, моралі, звичаїв і діянь, то в цьому розумінні такий твір, як «Гайдамаки», є справді народний».

питати їх про Міцкевича, який помер так несподівано. І раптом усвідомив, що обидва вчені є опорою царизму. Отже, махнув рукою на розмову з ними».

Справді, Михайло Погодін і Степан Шевирьов були найжорсткішими виразниками ідеї «офіційної народності», глашатаями уваровської формули «православ’я, самодержавства і народності», вони благоговіли перед історичною владою Росії. Не випадково навіть Хомяков та його друзі в багатьох питаннях відмежовувалися і від Шевирьова, і від Погодіна. Що й говорити про Шевченка, ставлення якого до царизму та його панславістської політики не варто переказувати. Проте, мабуть, конкретна побутова поетова поведінка не була щохвилинним виявом антицаристської позиції, а її поточна мотивація не зумовлювалася виключно соціально-політичними факторами. Мені більше до душі зважене трактування ситуації в «Біографії» Шевченка, підготовленій майже півстоліття тому в Одеському державному університеті ім. М.І. Мечникова: «Але як би застережливо, чи навіть негативно не поставився Шевченко до деяких нових своїх знайомств, зустрітися вперше з цими людьми було безперечно цікаво — особливо ж після десяти років відірваності від громадського й літературного життя».

Ми вже говорили про те, що просте людське спілкування здавалося вчорашньому засланцеві дорогоцінним подарунком і великим щастям, і він дорожив ним, іноді навіть перебільшуючи достоїнства людей, з якими зустрічався. Лев Жемчужников підмітив: «Для Шевченка настали світлі хвилини, коли після 10 років розлуки він побачився з друзями, з батьківщиною, з рідними. Ніжна, щира душа його була вдячна кожному, хто любив його. Вдячність за співчуття була в нього завжди». По-юнацьки спостережлива Катерина Юнге згадувала, що Шевченко в усіх знаходив що-небудь хороше і захоплювався людьми, які часто не були того варті. Ця риса була значно загострена в період московського перебування поета й, напевне, в перший час життя в Петербурзі. Юнге відзначала: «... Все люди были для него прекрасными; всякий мог, сколько хотел, обманывать его, и несмотря на все коварства, на все несправедливости, которые он уже испытал в своей многострадальной жизни, вера его в людей и добро не поколебалась в нём, а чувство благодарности, даже за самую малость, горячо горело в его груди. Он так сильно чувствовал все хорошее, что много раз говорил нам: «Я так теперь счастлив, что всем и всё простил; за

все свои страдания я вполне вознаграждён»1.

Власне йдеться лише про невиправданість екстраполяції певних рішень і вчинків поета в останні роки його життя після заслання, на московський березень 1858 року. Принаймні, його власний щоденник не дає для цього підстав. У Москві Шевченкові доводилося спілкуватися не лише з однодумцями, і він не уникав цього. Суспільно-політичні погляди нових московських знайомих, навіть тих, яких він називав «очаровательной знаменитостью», далеко не завжди збігалися з Шевченковими, проте великий поет не спрощував людських стосунків, не зводив їх у побуті до класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Російський поет Яків Полонський (познайомився з Шевченком у 1858 році), згадуючи про палку й жорстку суперечку з Шевченком з приводу пушкінської «Полтави», писав: «Удивляюсь, как после такого спора Шевченко и до конца дней своих сохранил ко мне искреннюю приязнь и всегда при встрече на улице готов был в обе щеки целовать меня; удивляюсь потому, что Шевченко не был из числа людей, способных легко мириться с теми, кто думал иначе, чем он — особенно, если предметом этих дум или спора была его родина». Насправді, дивуватися не

____________________

1 Советская Украина // Март 1960. С. 172. Ці слова не ввійшли до спогадів Юнге, опублікованих в книгах «Спогади про Шевченка» (1958 рік) і «Воспоминания о Тарасе Шевченко» (1988 рік).

було чого, бо Шевченко добре розумів, що реальне життя завжди складніше й барвистіше від ідеологічних і, навіть, наукових імперативів і приписів. Поет умів поважати іншу, навіть протилежну, точку зору, він приятелював з людьми, які були її носіями, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.

Очевидно, треба чітко розмежовувати і чесно зважувати «pro» і «contra», добрі Шевченкові стосунки з конкретними людьми й у конкретний час і неминуче розставання з ними, коли йшлося про життєві святині, принципи і цінності. Розмежовувати і зважувати, але не розбазарювати, не жертвувати першим заради рафінованого чи більшовицького розуміння другого. До того ж, оцінка поведінки і вчинків поета в конкретному історичному та побутовому контексті середини ХІХ століття має здійснюватися в рамках побуту і моралі саме цього конкретного історичного часу. Інакше ми скотимося в ідеологічне смакування, свідому упередженість, міфотворчість.
«М.О. Максимович пошанував мене обідом»
Хто був на обіді? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, а також: відомий публіцист і громадський діяч, слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою Шевченко; поетовий знайомий ще з 40-х років український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Галаган; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна, про яку йшлося више. Таким чином, якщо у книгарні Миколи Щепкіна Шевченко спілкувався в основному з блискучими «західниками» ліберального напрямку, то у Максимовича потрапив у гущу відомих слов’янофілів.

Цікаво познайомитися з оцінкою цієї зустрічі в книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве»: «Судя по составу приглашенных, надо полагать, что обед был устроен с целью свести поэта со славянофилами, обеспокоенными тем, что Шевченко попал в окружение враждебного им лагеря1, — известно, что М.Щепкин, у которого Шевченко остановился, больше тяготел к либеральному западничеству, чем к славянофильству. И, конечно же, это была попытка «Русской беседы» склонить Шевченко на свою сторону, привлечь его к участию в журнале».

Немає сумнівів, що «Русская беседа» прагнула схилити до себе Шевченка. Так само безперечно, що Щепкін був за духом, кажучи мовою того часу, справжнім «західником», але разом з тим він сам говорив, що своєму розвиткові зобов’язаний «дому Аксакових». Насправді Щепкін входив не в якусь конкретну суспільну течію, а в середовище передових людей тодішнього московського суспільства, яке сприймало його не лише як видатного артиста, але й як рівноправну інтелектуальну силу. Він був своєю людиною і в західницьких, і в слов’янофільських колах. Про це добре сказала Олександра Щепкіна: «Знакомства М.С. Щепкина были самые разнообразные. Его одинаково радушно принимали во всех слоях московского общества». В свою чергу, в сім’ї Щепкіна можна було чути і голосний сміх Кетчера, і витончені розповіді Тургенєва, і гострі жарти Гоголя, і розумну бесіду Аксакова, і напористу мову Бєлінського, і вогняні спалахи Герцена...

Це здавна стало своєрідною традицією — Щепкіна знали й любили в обох ідеологічних таборах, його цінували Віссаріон Бєлінський і Олександр Герцен. Письменник Іван Панаєв згадував: «...Кружок Белин-

____________________

1 Тверждення на той час не нове. Ще в 1944 році Микола Ткаченко писав: «...Зустріч на обіді була не просто зустріч, а мала певну мету. Чи не входило в плани Максимовича примирити Т.Шевченка з самодержавством і потім притягти ближче до роботи в слов’янофільському таборі? В 1850-х рр. слов’янофілам потрібна була постать Шевченка...»

ского был в очень коротких и близких сношениях с М.С. Щепкиным и его семейством». Розповідаючи в «Былом и думах» про післяпушкінські московські гуртки інтелектуалів, Герцен згадував успіх Щепкіна серед них. Стосовно літа 1845 року, коли дачі Герцена й Щепкіна в Підмосков’ї знаходилися поруч, Герцен писав: «Часто приходил и он пешком, в шляпе с широкими полями и в белом сюртуке, как Наполеон в Лонгвуде, с кузовком набранных грибов, шутил, пел малороссийские песни и морил со смеху своими рассказами...» В усіх спогадах про Щепкіна привертає увагу цей «малоросійський мотив», який артист приносив у будь-яке московське товариство. Так само пам’ятатимемо, що Щепкін невіддільний від Шевченка, і він завжди був духовним послом українського генія в Москві в усіх товариствах, які раді були його бачити й чути.

За точним спостереженням театрального критика Олександра Урусова, у Щепкіна «сходились люди самых противоположных направлений и подчинялись примирительному влиянию высокой личности». Не випадково відзначення 50-річного ювілею сценічної діяльності Щепкіна в Москві в листопаді 1855 року набуло широкого громадського резонансу, йому аплодували і західники, і слов’янофіли. На урочистому обіді 26 листопада Костянтин Аксаков прочитав статтю свого батька, Сергія Аксакова про Щепкіна, в ній підкреслювалося: «Щепкин нашел в московском обществе дружеский литературный круг, в который приняли его с радостью и где вполне оценили его талант, природный ум, любовь к искусству и жажду образования». Це літературне коло було широким і включало в себе представників різних ідеологічних течій того часу. Такий висновок було зроблено ще за часів Щепкіна, й нам його варто пам’ятати. Вячеслав Якушкін розповідаючи про ювілейні урочистості в 1855 році прямо зазначав: «На этом празднике соединились представители противоположных лагерей. Михаил Семёнович, связанный тесной дружбой с главными сторонниками западнического направления, был также близок и со многими славянофилами: на его юбилее замолкла вражда, тут искренне соединились и западники, и славянофилы» (виділено мною. — В.М.).

Навіть у радянські часи в оцінці громадянської позиції Щепкіна була відсутня категоричність, відчувалася двоїстість. Скажімо: «Щепкин... был покладист и непривередлив в сфере политико-гражданских отношений. Вот почему, живя в Москве и находясь в тесной дружбе с Белинским, Герценом, Грановским1, он сохранял в то же время вполне приятельские отношения с Погодиным, Шевырёвым2, и это принималось как нечто естественное»3. Як бачимо, жорстка класова максима завершувалася визнанням того, що в обстановці реального часу реальні добрі стосунки Щепкіна з крупними представниками різних ідеологічних сил були та сприймалися природними.

Принаймні, Щепкін без ідеологічних намірів знайомив Шевченка з численними своїми друзями, серед яких були люди різних поглядів. Шевченко прекрасно знав про це, і в його поведінці в Москві не було нічого такого, що могло б зашкодити другові, на відміну від майбутніх дослідників поет не будував умоглядних ідеологічних конструкцій.

На початку 2006 року мені довелося виступити на «Щепкінських читаннях» у Будинку-музеї М.С. Щепкіна в Москві з доповіддю «Шевченко і Щепкін». В ній наголошувалося, що в історії мистецтва знайдеться небагато прикладів такої яскравої, безкорисливої, щирої дружби як у Шевченка та Щепкіна. Саме дружба, а не політична меркан-

____________________

1 Сам Щепкін говорив: «Беседы с Грановским поднимали меня нравственно, укрепляли во мне постоянно упорную и неутомимую любовь к труду и искусству».

2 На обіді в честь Щепкіна в травні 1853 року, який був улаштований в саду Михайла Погодіна, історик говорив: «Приветствую вас от имени ваших многочисленных почитателей, здесь собравшихся: вы можете вообразить себе, как мне приятно быть их представителем, в увенчание двадцатипятилетней с вами приязни» (виділено мною. — В.М.). Виступав тоді й давній приятель Щепкіна Степан Шевирьов.

3 Записки актёра Щепкина. М.: Искусство, 1938. С. 191.

тильність, визначала порухи душ обох українських геніїв.

Треба сказати, що знайомства Щепкіна мали фактично системний характер і ввібрали в себе кращих представників еліти російського суспільства. Це дало Шевченкові унікальну змогу в дуже стислі строки, кажучи його словами, зустрітися з ними, наче з давно знайомими людьми. Тарас Григорович добре розумів, що за цю радість нових дружніх спілкувань він завдячує своєму знаменитому другові.

Повернімося до сприйняття обіду у Максимовича авторами книги «Шевченко в Москве»: «Любопытно, что Шевченко на обеде просто не заметил некоторых столпов славянофильства и посмеивался над тем же Максимовичем. Из всех присутствовавших он отметил только «ветхих деньми...» Погодина и Шевырева, назвав именно их товарищами Максимовича... И все! Больше ни на кого из присутствовавших на обеде не обратил внимания. А ведь, за исключением Хомякова, там был весь цвет славянофильства — и оба сына Аксаковы, и Кошелев, и Елагина, и Бартенев...»

Така трактовка ставлення Шевченка до цих людей в той вечір здається не досить точною і коректною. Передусім, якраз «стовпів» слов’янофільства — приятелів Щепкіна Погодіна і Шевирьова — поет помітив у першу чергу, а те, що він назвав їх товаришами Максимовича, в даному випадку, скоріше плюс, ніж мінус, до їх іміджу. Навряд чи можна всерйоз сприймати твердження про те, що Шевченко на цьому обіді кепкував з Максимовича, чи взагалі «з самого початку знайомства з ним ставився до нього іронічно і навіть неприязно». Насправді, Шевченко щиро поважав Максимовича, у чому ми переконалися, і звично назвав на початку самої розповіді про урочистий обід «многоуважаемым М.А. Максимовичем». До речі, через кілька днів поет писав Максимовичу з Петербурга в Москву: «Друже і голубе мій сизий!.. Спасибі тобі... Прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка твого Т.Шевченка». Шевченко послав Максимовичу переписаний ним текст вірша «Полякам» («Ще як були ми козаками...»), а на звороті написав: «Высокоблагородному Михайлу Александровичу Максимовичу». Тож не залишатимемо в полоні політичних міфологем і не забуватимемо про справжнє поетове ставлення до першого ректора Київського університету. Між іншим, у тому ж 1989 році, коли вийшла цитована нами книга «Шевченко в Москве», Павло Федченко писав, що дружба Шевченка з родиною Максимовичів була «однією з найсвітліших сторінок останніх років його життя». Втім, пам’ятатимемо, що після Шевченкового перебування на Михайловій горі влітку 1859 року, Максимович став холодніше ставитися до поета, а на початку 70-х років навіть не радив Василю Маслову писати біографію Кобзаря.

Тепер про те, що Шевченко ніби-то «не звернув увагу» на «весь квіт слов’янофільства», зокрема, на братів Аксакових. Але ж відразу після обіду він поїхав у їхню сім’ю! І пробув там до дев’яти годин вечора («все семейство Аксаковых сочувствует Малороссии...»). В квітні 1858 року в листі до Сергія Аксакова Шевченко писав: «От всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство, и всё близкое вашему сердцу...» Не забуваймо про це!

О дев’ятій годині «с Иваном и Константином Аксаковыми поехал я к Кошелеву...» Так що, і на Кошелєва Шевченко «звернув увагу». Щодо Петра Бартенєва, то, можливо, під час обіду у Максимовича саме від нього поетові пощастило довідатися про список частини поеми «Єретик», що зберігалася в когось. Цю частину Шевченко одержав від Максимовича через Галагана 28 березня вже в Петербурзі. В щоденнику поет занотував, що Галаган передав «моего в Москве обретшегося “Еретика”, т.е. “Яна Гуса”, которого я считал невозвратно погибшим». У листі до Максимовича від 5 квітня 1858 року він писав: «Подякуй за мене Бартенєву і попроси його, чи не дістане він де-небудь другу половину...»

Відомий на всю Росію архівіст і бібліограф Бартенєв, який жив на Старому Арбаті, був видавцем журналу «Русский архив», за його життя вийшло близько 600 номерів. У цьому журналі було опубліковано багато цінних біографічних матеріалів про Шевченка. Бартенєв заклав наріжні камені пушкінознавства, зафіксував спогади і друзів поета, написав дослідження «Род и детство Пушкина», «Пушкин в Южной России». У Михайла Чалого читаємо, що «П.Бартенєв, вважаючи Шевченка за геніального поета, погано відзивався про нього, як про людину...» На доказ наводилася розповідь, як у Києві Шевченко ніби-то замість того, щоб встигнути вчасно на обід до якогось генерала, на пару годин затримався в того на кухні серед панських візників. Але якраз у ставленні до простих людей Шевченко й Бартенєв і розходилися.

Читаємо в листі учасниці обіду Євдокії Єлагіної: «У Максимовича обедали Кошелев и Кошелева, оба Аксаковы, Щепкин, Галаган, Погодин, Шевырев...» Тепер знову заглянемо в книгу «Шевченко в Москве» згаданих авторів: «Многих из названных... Елагиной Шевченко не заметил во время обеда...» Це не так. Інша річ, що стосунки з перерахованими людьми були різними, непростими, неоднаковими в різні періоди часу. Якщо вже справді говорити про те, що Шевченко когось із учасників обіду «не помітив», а, точніше, не відзначив у щоденнику, то це саму Євдокію Єлагіну та Григорія Галагана, але той для нього був не новою людиною.

Михайло Зозуля в свій час писав, що «зустрічі Шевченка із слов’янофілами у березні 1858 року в Москві, зокрема у Максимовича на званому обіді на честь Шевченка, і деякий інтерес до них з боку поета пояснювались властивою Шевченкові зацікавленістю суспільними проблемами, спробою розібратися в суті цього напряму та його програмі». Насправді, покликаний на обід Тарас Григорович не вибирав гостей і не мав якоїсь спеціальної мети вникнути тоді в програму слов’янофілів. Інша річ, що друзі Шевченка намагалися не запрошувати в компанії різних за поглядом людей, де могли б виникнути суперечки, в тому числі на грунті міжособистої неприязні. Той же Зозуля звернув увагу, що в Москві Шевченко «жодного разу не зустрічався одночасно з Бодянським, Погодіним і Шевирьовим». Певно, з огляду на особливу позицію Бодянського його не запросили не тільки на зустріч із «західниками» 24 березня, а й на обід до Максимовича.

Євдокія Єлагіна згадувала: «После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге...» Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, але й він сам. Це підтверджував і Галаган, який писав: «После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо...»1 Навряд чи поет співав би в оточенні людей, яких він «не помітив під час обіду». Безперечно, Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, але й інші гості. Це було розлито в атмосфері зустрічі. Втім, Шевченко добре розумів, що не всім його творчість до кінця зрозуміла й душевно близька, він не мав ілюзій стосовно того ж Шевирьова.

Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголошення

_________________

1 Шевченкознавець Дмитро Ревуцький наприкінці 20-х років минулого століття справедливо зауважив: «Шевченкова натура була така, що він просто не міг жити, щоб не співати...» Про це залишено чимало спогадів. Скажімо, Лев Жемчужников згадував: «Шевченко любил напевать малороссийские песни, пел с большим чувством, все более и более углубляясь в смысл». Пантелеймон Куліш відзначив, що поет звертався «до народних пісень... щоразу, скоро його серце заб’ється гаряче з радощів, з великого гніву... або великої туги». Михайло Максимович писав: «...Заслушивались мы поющего Шевченка — этой художественной натуры, так богато выражавшейся в живописи, стихотворстве, а всего сильнее и краше — в пении украинских народных песен».

Максимовичем свого вірша1, про що він сам свідчив: «На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858».

На святе Благовіщеннє

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся

З далекого краю!

Ой, як друже за тобою

Тужила Вкраїна;

Усе тебе споминала,

А як мати сина.


Шевченко слухав, глибоко зворушений. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози.
Хвалить Бога!.. Вже й ти з нами

Наш любий Кобзарю!

Бувай здоров-нам—на радість,

А собі — на славу.

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю;

Заспівай же нових пісень

Про людськую волю;

Заспівай нам таких пісень,

Щоб мати Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!2
Як і передбачав добрий і щирий Максимович, обід перетворився на справжнє пошанування великого українця3.

______________________



1 Текст цього вірша Максимович передав через Григорія Галагана в Петербург; і Шевченко отримав його вже наступного дня після прибуття в місто — 28 березня. Цей текст надруковано в журналі «Основа» (1861, № 6).

2 В кінці 1858 року Максимович висловив практично таку саму думку в листі до Шевченка: «Ой як рада б була уся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу» (віршів — В.М.)

3 Через кілька днів Максимович читав цей вірш у сім’ї Аксакових. 31 березня Віра Аксакова писала М.Г. Карташевській: «Вчера у нас… Максимович читал свои малороссийские стихи о Шевченке очень, очень недурно».
Коли вони вийшли на вулицю, було тихо й прохолодно, йшов сніг, і Тарас Григорович почувався щасливим…

Ще двічі побував поет у Москві наступного 1859 року — в травні та вересні. 27 травня він прибув у місто залізницею з Петербурга, а 29-го виїхав з Москви в Україну. По дорозі з України 2 вересня Шевченко з Іваном Лазаревським виїхали з Орла до Москви, де були не пізніше 4 вересня. Через день — 6 вересня — Шевченко виїхав з Москви залізницею до Петербурга. Навесні 1861 року в Москву було доставлено прах поета...

У паперах покійного Шевченка було знайдено вірш, яким повернення поета із заслання вітав якийсь українець, нащадок запорізького козака:

Сідай, друже, на покуті,

Кинь об землю лихом:

Нехай воно пропадає,

Або лежить тихо;

Нехай тебе, наш Кобзарю,

Хранить Божа Мати,

Подасть тобі довго жити

І довго співати.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка