Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка20/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30
На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.
Перегорнувши останню сторінку герценівської статті Шевченко ковзнув очима по заключному рядкові: «Какая женщина! Какое сильное и богатое существование!»

Невідомо, чи переглядав поет у Щепкіна тодішню московську пресу, принаймні, навряд чи він міг дізнатися з неї про щось справді варте його уваги. Скажімо, друкувалися тоді докладні повідомлення про засідання комітету шовководства та комітету акліматизації тварин і рослин тощо. Найпоширеніша газета «Московские ведомости» в березні 1858 року, як і завжди, була заповнена «Постановлениями и распоряжениями правительства» та «Высочайшими приказами», зокрема по воєнному відомству. Правда, чимало з них стосувалося Малоросії. 11 березня, наприклад, повідомлялося, що в зв’язку з минулою Кримською війною Комітетом міністрів «дарованы жителям Новороссийского края разные облегчения и льготы». Характерно, що 18 березня був опублікований рескрипт Олександра ІІ від 9 березня Київському, Подольському і Волинському генерал-губернаторам, який свідчив про підготовку до селянської реформи: «Принимая с удовольствием всякое доказательство стремления дворянства к улучшению положения своих крестьян, я разрешаю дворянскому сословию Киевской, Подольской и Волынской губерний приступить к составлению проектов положений, на основании коих намерения дворянства могут быть приведены в действительное исполнение, но не иначе, как постепенно, дабы не нарушить существующего ныне хозяйственного устройства помещичьих имений». Починаючи з березня, по Україні створювалися дворянські комітети для підготовки селянської реформи.


«Світла мало, дзвону багато...»
Та повернемося до Шевченкового щоденника, в якому він описав свої враження від нічної великодньої служби в Кремлі: «Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии1 и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?

В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника».

Передусім, коротко про російську традицію хресних ходів. Ось що писав ще в ХІХ столітті москвознавець Г.Георгієвський у книзі «Праздничные службы и церковные торжества в старой Москве»:

«В России крестные ходы были приняты от греческой церкви и существовали на всём пространстве её истории. Сама церковная история русская начинается крёстным ходом на Днепре для крещения киевлян… Кроме постоянных и общецерковных каковы: в Пасху, Богоявление, 1 августа — на Руси много было крестных ходов случайных, вызванных

____________________



1 В «Словнику мови Шевченка» зареєстровано лише одне вживання слова «гармонія» — в поетичному послання «І мертвим, і живим...» В даному випадку Шевченко вдруге вживає це слово в щоденнику.

различными обстоятельствами её исторической жизни. Особенное развитие получили они в московский период русской истории, с особою торжественностью и особым великолепием совершались они в Москве при патриархах и царях всея России» (виділено мною — В.М.).

Пасхальна служба і пасхальний хресний хід історично залишалися подією для всієї Москви. Пасхальна заутреня в Москві оспівувалася поетами. Олексій Хомяков у вірші «Кремлёвская заутреня на Пасху» писав:

В безмолвии, под ризою ночною,

Москва ждала, и час святой настал:

И мощный звон промчался над землею,

И воздух весь, затрепетал.

Певучие серебряные громы

Сказали весть святого торжества,

И, слыша глас, её душе знакомый

Подвиглася великая Москва.
В прозі про пасхальний дзвін Івана Великого також писали високим стилем: «Но всех величественнее и торжественнее звон на Светлое Христово Воскресенье. Посреди таинственной тишины сей многоглагольной ночи с высоты Ивана Великого, будто из глубины неба, раздаётся первый звук благовеста — вещий, как бы зов архангельской трубы, возглашающей общее воскресение…»

Подібних переконливих свідчень на користь великого і світлого релігійного свята в Москві назбирав я чимало. Проте хотілося знайти конкретний опис пасхальної ночі саме в Кремлі та подивитися на неї очима московського очевидця. Нарешті мені вдалося це зробити! Ось дослівна розповідь московського купця Івана Слонова:

«В Москве церковные празднества справляются, как нигде, с большой торжественностью и великолепием, из них особенно выделяется ночь на Светлое Христово Воскресение в московском Кремле; она представляет дивную, очаровательную картину. Вечером, в Великую субботу, в магазинах и лавках стихает предпраздничная суета, только в булочных и кондитерских продолжается горячая работа по выдаче ранее заказанных пасох и куличей. Уличное движение становится все тише и тише, и к 10 часам вечера оно совершенно стихает, но не надолго.

В 11 часов опять улицы быстро оживают, на них появляются в праздничных одеждах обыватели, направляющиеся в храмы у Светлой заутрене, из них многие спешат попасть в Кремль, площадь коего к 11 часам представляет целое море человеческих голов. Среди толпы встречается много людей других вероисповеданий, а также иностранцев, приезжающих в Москву специально для того, чтобы видеть в Кремле эту Святую ночь. Все с нетерпением ждут первого удара в царь-колокол. В половине двенадцатого начинают освещать разноцветными шкаликами колокольню Ивана Великого, ограду и стену соборов. В то же самое время внизу расстилающееся на громадном пространстве Замоскворечье представляет волшебную картину: на фоне темной ночи там красиво и ярко вырисовываются многочисленные силуэты иллюминованных церквей; при этом во многих местах пускают ракеты и жгут бенгальские огни. Тем временем стрелка на часах Спасской башни приближается к 12 часам.

На колокольне Ивана Великого мелькают движущиеся огоньки — это приготовляются к первому удару, за который в прежнее время купцы-любители платили звонарям по 25 и 50 рублей. Но вот на Иване Великом загудел царь-колокол, и вслед за ним по Москве быстро полились густой волной звуки колоколов всех московских сорока сороков. Народ, находящийся в Кремле, обнажает головы, зажигает свечи и христосуется.

В это время из Успенского собора выходит крестный ход во главе с московским митрополитом; раздается радостная песнь: «Христос Воскресе», ей вторит красный звон всех кремлевских колоколов и пальба из орудий с Тайницкой башни — все сливается в один победный, ликующий звук, производящий на присутствующих сильное и неизгладимое впечатление.

Тот, кто раз видел Святую ночь в московском Кремле, никогда ее не забудет»1 (виділено мною. — В.М.).

Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой: «…Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо. Христос Воскресе!»

Отже, Москва щиро захоплювалася величною і незабутньою пасхальною службою в Кремлі, люди натовпами йшли в Успенський собор, де правило службу вище духовенство, рвалися на православне видовище, на пасхальний хресний хід, прагнули саме в цей день послухати соборний дзвін, а Шевченко теж пішов і ... розчарувався! Як це зрозуміти і пояснити?

За радянських часів відповідь диктувалася «безбожним атеїстичним світоглядом»: «Недовго Шевченко міг покладати якісь надії на впорядкування життя, на знищення визиску з допомогою релігії. Скоро він переконався у тому, що офіційні представники релігії є звичайні собі чиновники, що культ релігійний є така ж сама казенщина, як і які-небудь паради Миколи І... Загалом Шевченко добре визначив місце релігії в системі пригноблення народу. Усі ланки послідовного революційного матеріялістичного світогляду було зв’язано до кінця»2. Втім, зауважу, що в «Біографії» поета (1984 рік) було знайдено виважені й доволі точні слова: «У записах Шевченка московського періоду виразно виступає ненависть до релігійних забобонів, до культових християнських церемоній».

В рамках нашої книги немає можливості заглиблюватися в проблему Бога, релігії та церкви в житті і творчості Шевченка, але хотів би порадити

____________________



1 И.А. Слонов. Из жизни торговой Москвы. С. 149—151.

2 Тарас Шевченко. Повна збірка творів. Поезії (Кобзар). К.: Сяйво, 1927 (К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003). С. 23.
моєму читачеві звернутися до грунтовної і мудрої статті Івана Дзюби на цю тему1, що згодом увійшла до його книги «Тарас Шевченко»2. Висловлю лише деякі свої міркування, пов’язані з наведеними рядками Шевченка в щоденнику. На мій погляд, маємо справу з емоційною реакцією глибоко віруючої людини, роздратованої самою формою релігійного обряду. Адже, Шевченко відправився в Кремль на пасхальну службу не як упереджений споглядач і, тим паче, ненависник релігії, навпаки — він готувався до важливого й прекрасного «нічного кремлівського торжества». Згадаймо: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека, всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Проте щира віра в Бога та його воскресіння (перші два слова, які наступного ранку Шевченко написав у щоденнику: «Христос воскрес!») уже вкотре не збіглися з його розумінням естетики такого справді великого свята.

Що дратує поета? «Света мало, звона много»3 та й хресний хід рухається в натовпі, ніби «вяземский пряник». Яке знання Шевченком тодішньої московської мови! Сучасник поета москвознавець Павло Вістенгоф згадує пряники з міста Вязьми, як типові купецькі ласощі. Вислів «вяземские пряники» увійшов до лінгвоенциклопедичного словника Володимира Єлістратова «Язык старой Москвы». Тільки знову, на жаль, без посилання на великого українського поета, який єдиний вжив його як образну й вражаючу метафору. Йшлося про пряник, від якого в роті залишається відчуття терпкості, стягування, в’язкості...

_____________________________

1 Іван Дзюба. Бог, релігія, церква в житті і творчості Шевченка. — Тарас Шевченко і народна культура. Збірник праць міжнародної (35-ї) наукової Шевченківської конференції. 20—22 квітня 2004 року. Черкаси: Брама — Україна, 2004. С. 150—169.

2 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 631—655. Див. також: Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Релігійність Тараса Шевченка. В кн. Тарас Шевченко. С. 168—284.

3 Згадалося, що поетів друг Михайло Щепкін якось сказав з іншого приводу: «Много шума, мыслей мало, чувства ни капли!»

Одним словом, «отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного». Враження таке, що Шевченко сприйняв великодню відправу не як релігійне торжество, а, скоріше, як ритуально-соціальний фарс («японську комедію»). До речі, запис у щоденнику по духу нагадує рядки з комедії «Сон»:

І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За богами — панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані

Пикаті, пузаті!..
В цьому контексті згадуються також вже цитовані Шевченкові рядки з 1858 року: «А панство буде колихать, храми, палати муровать...» Не випадково храми й палати поет ставить поруч, а Бог небесний не перетинається у нього з богами земними «в серебрі та златі». Навпаки, останніх чекає дорога «до суду Божого страшного!» Саме поняття «цар» невіддільне у Шевченка з безбожністю та злом:

Безбожний царю! Творче зла!

Правди гонителю жестокий!

Чого накоїв на землі?


Помпезний вихід «високого, сердитого» царя й «цариці-небоги» в комедії «Сон», асоціюється з кремлівським «візантійством», яким Шевченко називав ідеологію та богослужіння офіційної російської православної церкви. Ще Степан Смаль-Стоцький писав: «...Не з правдивим Богом веде він війну, не проти Христа підіймає Шевченко бунт, а проти сфальшованого, лицемірного християнства, що сталося посміховищем науки Христової, проти урядової російської церкви... проти візантійства, проти “візантійського Саваофа”...»

Восплач, пророче Сине Божий!

І о князях, і о вельможах,

І о царях отих. І рци:

Нащо та сука, ваша мати,

Зо львами кліщилась, щенята?

І добувала вас, лихих?

І множила ваш род проклятий?


Має рацію Іван Дзюба, який наголошує, що православ’я офіційного гатунку, яке стало казенною, насильною релігією, слухняною служкою влади, символом облудності режиму, відштовхувало Шевченка. «Самі слова «православ’я», «православний» він уживає не як ідентифікацію своєї віри, а здебільше з негативним емоційним забарвленнямпорядком саркастичної інтерпретації офіціозної фразеології». Пам’ятатимемо також, що на ставлення поета до православ’я впливало глибоке розуміння ним тієї непривабливої ролі, яку відводив церкві царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.

Недавній царський засланець не побачив і не відчув у пишній «візантійсько-старовірській» службі справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив.

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Це поетове питання здається мені чимось подібним до того, яке зустрічаємо в Шевченковому щоденнику: «І до яких пір продовжиться ця японська комедія?» Іван Дзюба зазначає: «В моральних заповідях християнства відображене загальнолюдське моральне начало, і Шевченко з нього виходить. Але йому боліла невідповідність соціальної та житейської практики панства цим моральним началам; він говорить про те, що християнство стало панству всього лиш зручним прикриттям для експлуатації народу та знущань із нього...»

Отже, вихлюпнулося в той день те, що давно наболіло й нуртувало в душі — глибинне відчуття поверховості, надуманості, фальші, багатьох релігійних обрядів і людських учинків у православному декорі. Якщо уважно читати щоденник Шевченка після заслання, то можна знайти чимало конкретних випадків, які не тільки попереджують про можливість подібного емоційного вибуху, але й пояснюють його. Шевченко сам описує реальні ситуації, що відштовхують його від церкви (не від віри в Бога!), і сам зізнається: «У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь». Скажімо, можна згадати різкий і навряд чи справедливий поетовий відгук на переклад Володимиром Далем «Апокаліпсиса», прочитаний Шевченком наприкінці 1857 року: «Читая подлинник, т.е. славянский перевод Апокалипсиса, приходит в голову, что апостол писал это Откровение для своих неофитов известными им иносказаниями, с целию скрыть настоящий смысл проповеди от своих приставов. А может быть и с целию более материальною, чтобы они (пристава) подумали, что старик рехнулся, порет дичь, и скорее освободили бы его из заточения. Последнее предположение мне кажется правдоподобнее. С какою же целию такой умный человек, как Владимир Иванович, переводил и толковал эту аллегорическую чепуху? Не понимаю».

Для великого поета Бог не був суголосним з деякими релігійними обрядами та виявами віри, з царським духовенством, з попами... Пам’ятаєте в «Неофітах»?

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі...


Це було написано незадовго до відвідин поетом великодньої відправи в Москві, а за місяць перед тим Шевченко зайшов до Преображенського собору в Нижньогородському кремлі, щоб послухати архієрейських півчих. І що? «В архиерейской службе с её обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается Евангелие. Самое подлое противуречие». Або ще. 27 вересня 1857 року Шевченко зробив у щоденнику такий запис: «Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошёл в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вешну1 заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь».

Навряд чи випадкова «панія» заслуговує такої нещадної оцінки та й щирість її релігійної віри ставити під сумнів немає жодних підстав. Але це виразне й конкретне поетове роздратування найменшим, на його погляд, лицемірством и неестетичністю, поверховістю і нещирістю в релігійному

____________________

1 За індійською філософією Ману є родоначальником людства; Вешну (Вішну) — один із трьох головних богів релігії індуїзму.

світі багато чого говорить і про його різку негативну реакцію на великодню службу в Кремлі. Марієта Шагінян, яка напрочуд тонко й глибоко відчувала душевний стан поета, писала: «Он высмеивал всё истончённое, бесплотное, смакующее религиозный сюжет, всё чисто формальное, декоративное, всей здоровой силой своего таланта, всем верным классовым инстинктом восставая против ненавистной ему экзотики, за реализм». Цікава й глибока думка, хоч і затиснута в прокрустове ложе твердження про те, що Тарас Шевченко був реалістом (в соціалістичному розумінні слова) і нестримно йшов до «матеріалістичного світогляду».

Насправді, віра в Бога була частиною Шевченкового генетичного коду. З цією вірою було нерозривно пов’язано все Шевченкове світосприйняття: «Для человека-материалиста, которому Бог отказал в святом, радостном чувстве понимания Его благодати, Его нетленной красоты, для такого получеловека всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня». Саме тому кремлівський церковний антураж сприймався віруючим поетом, як несумісний з Євангелією. В декоративно-ляльковій, як йому здавалося, обстановці неможливо читати тексти про земне життя Ісуса Христа та його жертву в ім’я людей. Найпідліше протиріччя!

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.
«Віруй! І віра врятує тебе», — це Шевченкові слова. І ще: «Милосердний Бог — моя нетлінная надія». Проте поет не ставив в один ряд Бога й богослужіння російської православної церкви, релігію та її офіційних представників. Якось записав у щоденнику в Новопетровському укріпленні з приводу того, що самовбивцю поховали без церковного обряду: «Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем?»

Іван Дзюба відзначає, що Шевченка особливо обурює заборона або витіснення поетичних і гуманних народних звичаїв, хай і «язичницьких» своїм походженням, але цілком узгідливих з християнством своєю людяністю. Поет не любив московське попівство не лише за похмурий рабський дух «візантійщини», а й за обскурантизм і тримання народу в духовній темряві та неволі. Шевченко ніколи не плутав і не поєднував релігійну ідею і богословіє з церковнослужителями.

Щоб серцем відчути й зрозуміти Шевченкове неприйняття конкретних церковнослужителів, у тому числі високих, досить прочитати його вірш «Умре муж велій в власяниці» (1860 рік), який є сатиричним відгуком на смерть митрополита петербурзького і новгородського Григорія (Постникова Георгія Петровича), відомого своїми випадами проти освіти, науки, преси і т.д. У вірші, що пародіює «надгробний плач», дісталося і видавцеві реакційно-монархічного журналу «Домашняя беседа» Віктору Аскоченському1, і відомому ідеологу слов’янофільства Олексію Хомякову, і журналу російських слов’янофілів «Русская беседа»...

_____________________



1 Колишній професор Київської духовної академії Віктор Аскоченський згадував, що тоді, коли він уперше розповів Шевченкові про журнал, поет «кожним рухом підкреслював, що він мене ледве терпить».
Умре муж велій в власяниці.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юпкоборцеві1 восплач.

І вся, о Р у с с к а я б е с е д а,

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи.

І плач! і плач!
Іван Дзюба і Микола Жулинський наголошують:

«У короткій сатирі-епіграмі Шевченко лаконічно і точно, з дивовижною проникливістю визначив деякі головні реакційні риси слов’янофільства взагалі і Хомякова зокрема: орієнтація на патріархальну, зрештою, міфічну Русь; протиставлення «православної» Москви як, мовляв, осередка «руської думки» зіпсутому Петербургові як джерелу революційних ідей; квасний, перебраний над усяку міру патріотизм; така ж надмірна ревність о православ’ї (саме тоді Хомяков вимагав «неизбежного исполнения обряда» в навчальних закладах); підміна суспільно-політичної критики абстрактним морально-релігійним каяттям...»

Насамкінець не зайвим буде нагадати, що Шевченко так само всім серцем не сприймав наругу над світлими релігійними святами на побутовому рівні. 29 червня 1857 року, в день церковного свята на честь християнських апостолів Петра і Павла, з гіркотою відзначив у щоденнику: «Сегодня празднуется память величайших двух правозвестников любви и мира. Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальное пьянство по случаю храмового праздника.

___________________



1 «Юпкоборцем» назвав митрополита Герцен у фейлетоні, де було висміяно протест Григорія проти малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестиків.

О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашённую вами простую, прекрасную, светлую истину… Истина стара и, следовательно, должна быть понятна, вразумительна, а вашей истине, которой вы были крестными отцами, минает уже 1857 годочек. Удивительно, как тупо человечество».


«Подаю гарненьку епіграму»
...На Великдень Тарас Григорович прокинувся о дев’ятій ранку. «Христос воскрес!» — так починався запис у щоденнику. А далі йшли іронічні рядки:

«В семействе Михайла Семеновича торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Еще хуже, кощунство! Отвергнуть веками освященный обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни!»

Не варто розглядати цей запис, як атеїстичну налаштованість поета, про що писали деякі автори в радянські часи. Скоріше за все тут ідеться про добрий ранковий настрій і добрий гумор Тараса Григоровича. «... Йому дуже приємно, що у Щепкіних немає й сліду ханжества, лицемірства», — так написано про це в «Біографії» Шевченка 1984 року.



«В 10-м часу пришел к Михайлу Семеновичу с праздничным поклоном актер Самарин1 и сообщил ему очень миленькую эпиграмму

____________________



1 Самарін Іван Васильович (1817—1885) — син кріпака, актор Малого театру з 20 років і до кінця життя, автор кількох п’єс, режисер і педагог, учень і послідовник Михайла Щепкіна, відомий виконавець ролей класичного репертуару. Кажуть, що він добре грав городничого та Фамусова, копіюючи до певної міри Щепкіна, та найкращі його ролі були у французькій мелодрамі. Публіка добре сприймала Самаріна впродовж усього сценічного життя. Завжди був у гарних стосунках із Щепкіним.

В перший день Пасхи в Москві прийнято було робити візити. Як правило, візитери приносили квіти, вітальні листівки, крашанки, залишали візитки. Відвідувачів пригощали, накривали чайний стіл із закусками, на ньому завжди були кулич і паска.



Щербины, которую при сем и прилагаю.
Боже! В каком я теперь упоеньи

С «Вестником Русским» в руках

Что за прекрасные стихотворения.


Ах!

Тут Данилевский, Плещеев таинственный

Майков наш флюгер-поэт.

Лучше же всех несравненный, единственный

Фет!


Много нелепостей патетических,

Множество фраз посреди.

Много и рифм. Но красот поэтических —

Жди!»
Твори російського поета (українця за походженням) Миколи Федоровича Щербини (1821—1869) Шевченко знав ще до заслання, в засланні цікавився його творчістю. Зокрема, 15 листопада 1852 року в листі до Андріана Головачова із Новопетровського укріплення згадуючи їх зустріч у жовтні 1852 року, Шевченко писав: «Вы прочитали тогда небольшое стихотворение Щербины — “Купанье”. До сих пор не могу забыть того сладкого чудного впечатления, какое произвело на меня это прекрасное произведение. Прошу вас, будьте так добры, поклонитесь от меня Щербине как истинному поэту, в наше время явлению редкому». В травні 1854 року в листі до Бодянського Шевченко просив його: «Чи не побачишся коли-небудь з Головачовим, поцілуй його за мене і скажи йому, що я й досі жду-жду Щербину. Бо бачиш: як ми з ним бачилися позаторік у цім поганім укреплении, то він читав мені деякі вірші Щербини і обіцявся вислать мені із Москви один екземпляр, та й досі нема».

Микола Щербина разом із родиною Толстих сприяв визволенню Шевченка із заслання. Невдовзі після приїзду поета в Петербург, 5 квітня 1858 року Анастасія Толстая послала Миколі Щербині записку: «Не приедете ли к нам завтра обедать — только один Шевченко будет у нас. Что я говорю — не приедете ли — непременно приходите и познакомьтесь с Тарасом Григорьевичем. Он вам во многом понравится, и он желает видеть Вас» (виділено мною. — В.М.). Наступного дня поети зустрілися у Толстих і познайомилися. Шевченко записав у щоденнику: «…Лично познакомился с поэтом Щербиною». 12 квітня Щербина виступив на обіді на честь Шевченка у Анастасії Толстої з вітальною промовою.

«Гарненька епіграма» записана Шевченком у щоденник, насправді належала не Щербині, а була пародією російського поета Олександра Апухтіна (1840—1893) на вірш Афанасія Фета «Лесом мы шли по тропинке единственной...», надрукований у лютневій книзі «Русского вестника» за 1858 рік1.

Фет закінчив Московський університет у 1844 році, коли Шевченко вперше приїхав у Москву. Його професорами були Михайло Погодін і Степан Шевирьов. Свої перші вірші він передав на суд Погодіну, а той показав Гоголю. Фет одержав назад свої поезії зі словами Погодіна: «Гоголь сказав, що це безперечний талант». Після закінчення університету Фет поступив нижнім чином в один із кавалерійських полків у Херсонській губернії, служив у Єлисаветграді, куди їздив через Київ. Як свідчать записи в Шевченковому щоденнику (13 та 28 серпня, 5 вересня 1857 року), він читав «Русский вестник», у якому в різні роки друкувався Фет. Але ім’я поета не згадується у Шевченка. Фет не любив Шевченкову творчість і не схвалював прихильного ставлення до нього передової російської інтелігенції, зокрема Івана Тургенєва. За спогадами сучасників Лев Толстой захищав поезію Шевченка від несправедливих нападок Фета.

_______________________



1 Ось дві строфи Фетового вірша:

Лесом мы шли по тропинке единственной

В поздний и сумрачный час,

Я посмотрел: запад с дрожью таинственной

Гас.

Что-то хотелось сказать на прощанье —



Сердца не понял никто;

Что же сказать про его обмирание?

Что?

Переписуючи в щоденник епіграму, в якій називався російський поет Олексій Плещеєв (1825—1893), Тарас Григорович ніяк не міг його не згадати, бо ж був знайомий з Плещеєвим і навіть листувався з ним. За участь у русі петрашевців Плещеєва було відправлено солдатом в Окремий Оренбурзький корпус 1849 року. Наступного року він одночасно з Шевченком, якого везли на нове заслання, перебував в Уральську, де, можливо, поети й познайомилися. Не виключено, що вони були знайомі лише заочно — завдяки листам польського історика і художника Броніслава Залеського, який також був у засланні й служив рядовим в Окремому Оренбурзькому корпусі. З Шевченком поляк познайомився й заприятелював восени 1849 року в Оренбурзі, в 1851 році вони разом брали участь у Каратауській експедиції, а з 1853 року листувалися. В цьому листуванні Плещеєв («Алексей») часто згадувався як близька обом людина.



5 лютого 1854 року Шевченко через Залеського прохав у Плещеєва вибачення за те, що не встиг написати йому з цією поштою, а 6 червня в листі до Залеського з Новопетровського укріплення повідомляв: «У Плещеева действительно не оказалось германских книг, не оказалось даже денег, чтобы купить их, это естественно, человек перед походом». Йшлося про те, що Плещеєв відправлявся тоді з полком на штурм Ак-Мечеті, де він відзначився. Ці відомості Шевченко дістав з листа Плещеєва до нього, написаного навесні 1854 року, на який Тарас Григорович не відповів.

Наприкінці 1854 року Плещеєв звернувся до Шевченка вдруге, запитуючи чи не написав він у попередньому листі чогось такого, що не припало Шевченкові до серця, бо відповіді не було. Поет відповів Плещеєву 6 квітня 1855 року: «Как вам пришло в голову такое предположение! Можете ли вы что-нибудь написать, что бы мне было не по сердцу? Спаси вас, Господи, от таких мыслей! Каждую строчку, каждое слово вашего письма я принимал как слово брата, как слово искреннего друга». Плещеєву Шевченко розповів про свої переживання з приводу відмови у підвищенні йому чину, що могло полегшити його долю: «Вот мои радости! Вот мои новости! Не пеняйте же мне, что я не отвечал вам на ваши письма. Я ждал, и мне хотелось хоть малой радостию порадовать вашу сострадательную душу; а рассказывать вам о своих страданиях — значит заставлять вас самих страдать. А у вас и своего горя не мало, а делить горе между страдальцем — значит увеличивать общую скорбь».

Невідомо, чи листування Шевченка й Плещеєва тривало далі, а зустрілися вони в Петербурзі в 1859 році. Після повернення із заслання Плещеєв жив у Москві, на Арбаті, перекладав твори Шевченка, зокрема, 5 березня 1859 року в газеті «Московский вестник» опубліковано зроблені ним переклади віршів Шевченка «Утоптала стежечку» під заголовком «Песня» («Протоптала я тропинку...») та «Сон» («На панщині пшеницю жала...») під заголовком «Жница» («Она на барском поел жала...»). Цей вірш був надрукований також в 1859 році в «Русской беседе» під заголовком «Сон»:

Она на барском поле жала

И тихо побрела к снопам —

Не отдохнуть, хоть и устала,

А покормить ребёнка там.
В тени лежал и плакал он,

Она его распеленала,

Кормила, няньчила, ласкала

И незаметно впала в сон.


Плещеєв також переклав Шевченкову поему «Наймичка». В 1860 році писав Федору Достоєвському: «В последнее время я перевёл поэму Шевченко «Наймичка. Не знаю, каков вышел перевод, — но в оригинале это вещь удивительно поэтическая. Трудно переводить. Просто, безыскусственно — до невероятности». Всього Плещеєв переклав дев’ять творів Шевченка, всі вони ввійшли в його збірник «Стихотворения», виданий в рік Шевченкової смерті.
«Заїхали до актора Шумського»
24 березня після других відвідин Сергія Аксакова та його «симпатического семейства» Шевченко і Щепкін заїхали ненадовго до Варвари Рєпніної, а від неї — до актора Сергія Шумського, учня Михайла Щепкіна. Сергій Васильович Шумський (Чесноков) народився 1820 року, був помічений у провінції й привезений у Москву Щепкіним, у 1841 році закінчив Московське театральне училище, після нього був прийнятий до трупи Малого театру. Щепкін протегував Шумському, підтримував і в буденному житті. Втім, він щедро допомагав багатьом артистам. Вихованець Щепкіна, актор Малого театру Михайло Леонтовський згадував, як Михайло Семенович зустрічав молодих і голодних артистів: «Чаю! Сливок! Хлеба больше, хлеба! Чаю, чаю! Зелёного чаю! Ты, брат, замёрз дорогой? Садись, ешь, пей. Не стесняйся, как дома, да ты и, действительно, дома. Мой дом — твой дом; но только учись, учись, учись!» Свого часу Щепкін дав притулок майбутньому професорові Івану Бабсту, який прийшов у Москву з обозом, щоб вступити до Московського університету.

Цікаво розповідав про всебічну, в тому числі домашню підтримку Щепкіним молодих талантів, Нестор Кукольник:

«…Всякий раз являлся к нему с поклоном, всякий раз не удивлялся, но любовался его превосходным сердцем, потому что всякий раз в доме его видел новых молодых людей, которым помогал словом и делом знаменитый комик.

— Скажите, пожалуйста, — однажды спросил я его, — много ли из этого полка вами облагодетельствованных встретили вы благородных?...

Михаил Семёнович улыбнулся значительно.

— А кто их там знает! Я никогда не свожу счетов. Пока есть, пока могу — так сам, а не хватает сил — попрошу добрых людей — помогают, дай Бог им здоровья.

И точно, сколько я уже знаю таких, которым, по ходатайству Щепкина, серьёзно помогли и помогают добрые московские люди, а их, к чести Москвы, там не мало»1.

У сім’ї Михайла Семеновича жив якийсь час у 40-х роках і Сергій Шумський. Акторова невістка, Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «... Пробыл несколько времени в семье его С.В. Шумский, перед тем вышедший из театральной школы и скоро потом сделавшийся любимым актёром московской публики». Про це свідчив і театрал Олександр Стахович: «С.В. Шумский, поступив из Одессы на московский Малый театр, долго пока совсем не стал на ноги, жил у Щепкина и много обязан ему первым развитием своего первоклассного таланта». Шумський до останніх днів життя в 1878 році служив у Малому театрі, крім 1847—1850 років, коли він працював в Одесі. В той період Щепкін писав акторові: «...Успехи твои, по всеобщим отзывам, которые заслужил от публики, меня очень радуют, и старое сердце моё веселится полной радостию. Знаю, что труда было много; но что же достаётся даром и что ж бы значило искусство, если бы оно доставалось без труда?»

До Сергія Шумського були звернуті настанови Щепкіна, що розкривають методологію його театральної науки:

«Старайся быть в обществе, сколько позволит время, изучай человека в массе, не оставляй ни одного анекдота без внимания2, и всегда найдешь предшествующую причину, почему случилось так, а не иначе; эта живая

____________________

1 Михаил Семенович Щепкин. В записках Н.В. Кукольника // Русская старина, 1888. Октябрь-ноябрь-декабрь. С. 420.

2 Слово «анекдот» в той час розумілося, як явище чи випадок з відтінком повчальності.

книга заменит тебе все теории, которых, к несчастью, в нашем искусстве до сих пор нет. Потому всматривайся во все слои общества без всякого предубеждения к тому или другому, и увидишь, что везде есть и хорошее и дурное, и это даст возможность при игре каждому обществу отдать свое, т.е.: крестьянином ты не будешь уметь сохранить светского приличия при полной радости, а барином во гневе не раскричишься и не размахаешься, как крестьянин. Не пренебрегай отделкой сценических положений и разных мелочей, подмеченных в жизни».

Саме Шумський виступав на 50-річному ювілеї артистичної діяльності Щепкіна «від імені артистів московської сцени»:

«Многие, — в том числе я сам, — имели счастие ещё в Школе пользоваться вашими уроками и наставлениями... Вступив на сцену, мы постоянно имели в вас живой пример, указание на то, как должны мы исполнять наши обязанности... Смело ручаемся, что влияние ваше не исчезнет, что оно в лице нашем останется живою памятною книгой того, что вы сделали для драматического искусства».

Збереглася розповідь очевидця про бенефіс Шумського в Малому театрі, коли прихильники артиста неодноразово влаштовували йому овацію і впродовж усього спектаклю передавали подарунки, в тому числі дорогі. Нікого тоді не шокувало, що бенефіціянт в образі Івана Грозного , перервавши сценічну дію, починав розкланюватися та приймати з рук капельмейстера переданий із залу срібний кубок чи золотий портсигар. Протягом артистичного життя Шумський грав різні ролі, починаючи з водевілів і закінчуючи персонажами Олександра Островського та Чацького і Хлестакова. В останній ролі сподобався Гоголю, бо Шумський найповніше скористався настановами автора «Ревізора», який 5 листопада 1851 року читав свій твір акторам.

Сергій Шумський, який мешкав на Великій Дмитрівці в будинку


генерал-майорші Ольги Бартоломеус (№ 26)1, прийняв гостей радо, запросив до столу: «Вкусили священной пасхи с вестфальськой колбасой2 и поехали к Станкевичам. Не застали дома».
«Я зустрівся і познайомився з ними...»
Про дальший розвиток подій читаємо у Шевченка:

«Отправились в книжный магазин Н.М. Щепкина и ком., где и осталися обедать. Обед был званый. Николай Михайлович праздновал новоселье своего магазина и по этому случаю задал пир московской учено-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная! Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми. И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину».

Щира Шевченкова радість від зустрічі з молодими і блискучими інтелектуалами справді була настільки повною, що навіть тепер енергетично передається зацікавленому читачеві поетового щоденника. Шевченка можна зрозуміти. Влітку 1856 року він писав Семену Гулаку-Артемовському з Новопетровського укріплення: «Десятий год не пишу, не рисую і не читаю навіть нічого; а якби ти побачив, меж яким людом верчуся я оці десять літ. Та не дай Господи, щоб і приснилося тобі коли-небудь такі недолюди, а я у їх «в кулаке сижу» — давят, без всякого мило-

____________________

1 Будинок не зберігся, тепер на цьому місці — Рада Федерації Федеральних зборів Росії.

2 Вестфалія — історична область між річками Рейн і Везер у Німеччині, де вироблялися відомі ковбаси. Як свідчить словник Володимира Даля, в Росії німців називали «ковбасниками». Сам Шевченко якось записав у щоденнику, що «без колбасы немец и дня не проживёт».
сердия давят, а я повинен ще і кланяться, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж ногтями». Вирвавшись нарешті із заслання, поет жадібно ковтав повітря вистражданої свободи й особливо цінував знайомства та зустрічі з новими, вільними, щасливими, талановитими людьми. Ще О.Кониський проникливо зауважив: «Таким ото чином Шевченко за короткий час опинився серед великої сім’ї ліпших людей того часу. Се був, коли згадати собі про Новопетровський форт, більш різкий контраст, ніж той, що перебув Шевченко 30 літ тому назад, коли доля з темного горища маляра Ширяєва перекинула його в світлі залі Академії художеств»1. Щоправда, ці слова Кониський писав стосовно Петербургу та, насправді, знайомства з «ліпшими людьми» почалися саме з Москви.

Хто вони були — представники «московської вчено-літературної знаменитості»? Про Бабста, Кетчера, Міна, Афанасьєва і Станкевича ми вже говорили. Познайомимося з іншими гостями книгарні Миколи Щепкіна в тому порядку, в якому їх назвав Шевченко. Борис Миколайович Чичерін (1828—1904) — правник, історик, філософ і публіцист, один із лідерів західників, основоположник «державної школи» в російській історіографії, провідний ідеолог лібералізму, прибічник конституційної монархії. У 1861—1868 роках — професор Московського університету. Випускник університету, російський економіст і статистик, академік Іван Янжул згадував: «Нельзя, разумеется, прежде всего не упомянуть о таком блестящем представителе науки, каким был Борис Николаевич Чичерин, известный столько же как специалист по государственному праву, сколько и русский историк. ...Всегда щегольски одетый, в лаковых сапожках, он поражал всегда нас, студентов, между прочим, своим джентльменством...»

В «Шевченківському словнику» читаємо про Чичеріна: «Революційні демократи гостро критикували праці Чичеріна. Згадка Шевченка про Чи-

______________________



1 Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. К.: Дніпро, 1991. С. 453.

черіна в «Щоденнику» 24.ІІІ. 1858 засвідчує факт випадкового знайомства поета з ним в одній з московських книгарень». Справді, зустріч Шевченка з Чичеріним була випадковою і не мала продовження, проте Борис Чичерін — цікава і помітна постать. Він виступав за реформи згори, ліберальні кроки і сильну владу. Захистив дисертацію «Обласні заклади в Росії». Чичерін багато років дружив з Толстим, був з ним на «ти». У щоденнику Толстого від 24 січня 1858 року читаємо: «Приехал Чичерин. Слишком умный. Ругал желчно славянофилов… » На початку березня 1858 року Толстой читав свій твір Чичеріну і Коршу: «Ничего. Нашли, что ничего». 20 березня 1858 року, коли Шевченко «самотньо місив московську грязюку», Толстой записав у своєму щоденнику: «Читал Чичерина статью о промышленности Англии1. Страшно интересно». Серед відомих праць Чичеріна можна назвати: «Областные учреждения в России в ХVІІ в.» (1857 рік); «Опыты по истории русского права» (1859 рік); п’ятитомна «История политических учений» та ін.

Значно пізніше й короткий час Борис Чичерін займав посаду міського голови (1882—1883), але був звільнений, бо, виступаючи в Московській думі з приводу коронації Олександра ІІІ, звернув увагу на потребу посилення уваги влади до земського руху, що нагорі не сподобалося. Після цього Чичерін переїхав2 у свій тамбовський маєток, був активним діячем земства. Багату колекцію картин і книг, як і родову садибу, збирався заповісти улюбленому племіннику Георгію Чичеріну, який від спадщини відмовився, зате став народним камісаром в уряді Леніна. Борис Чичерін залишив унікальні спогади, використані нами в цій книзі3. Між іншим, Чи-

_______________________________



1 Стаття Бориса Чичеріна в журналі «Атеней» (1858, № 2) називалася «Промышленность и государство в Англии».

2 Наприкінці ХІХ століття Чичерін жив в одному будинку (на Волхонці, 14) з драматургом Олександром Островським і Іваном Аксаковим.

3 Воспоминания Б.Н. Чичерина. Часть І и ІІ. М.: Издательство Московского университета, 1991.
черін розповідав про маловідомий нині літературний салон у квартирі дійсного статського радника Миколи Сушкова «біля старого Пимена», який у Шевченківські часи, за свідченням іншого сучасника, був «одним із головних центрів московської інтелігенції». Михайло Загоскін згадував: «Сушковы — люди небогатые, жили весьма скромно в маленьком наёмном доме, в одном из переулков Тверской близ Старого Пимена...» (Старопименовський провулок, 11). Федір Тютчев писав: «Салон Сушковых если и не первый в Европе, то уж, конечно, один из самых многолюдных». У різні роки в ньому бували Гоголь, Григорович, Глінка, Вяземський, Соболевський... З щоденника Льва Толстого видно, що він бував у Сушкових, зокрема й на початку 1858 року, наприклад, 1 січня і 28 березня. У Миколи Сушкова бажаним гостем був Осип Бодянський, який неодноразово згадував його в своєму щоденнику. Зокрема, в січні 1853 року занотував, що переписав у Сушкова один із листів Гоголя.

До прогресивних представників московської інтелігенції належав Олександр Іванович Кронеберг (1810—1865) — російський зоолог і публіцист, син відомого харківського професора-латиніста, ректора Харківського університету Івана Кронеберга. Олександр Кронеберг відомий своїм перекладом «Літопису» Таціта, який вийшов у світ якраз у 1858 році. Знайомство Шевченка з Кронебергом також вичерпалося однією зустріччю.

Цікавою і колоритною фігурою був Євген Федорович Корш (1810—1897) — російський журналіст і перекладач, який у молоді роки близько стояв до гуртків Віссаріона Бєлінського, Олександра Герцена, Тимофія Грановського. Зв’язки з Герценом і його виданнями Корш підтримував і в 1858 році, коли зустрівся з Шевченком. У 1843—1848 роках був редактором «Московских новостей», у 1855—1857 роках редагував журнал «Русский вестник». Якраз у 1858 році Корш почав видавати історико-літературний журнал «Атеней», який, як ми вже знаємо, читав Лев Толстой1, а також багато передових людей того часу. Реклама «Атенея» активно йшла в «Московских ведомостях» якраз у час перебування в місті Шевченка, зокрема, 22 березня повідомлялося, що вийшов № 12-й, а підписка на журнал приймалася в книжкових магазинах міста, в тому числі в книгарні Миколи Щепкіна. Про Корша Толстой записав у щоденнику на початку 1858 року: «Спокойно и высоко умён».

З допомогою Корша в додатку до газети «Московские ведомости» 11 лютого 1858 року було опубліковано рецензію Шевченка «Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года»2. Дякуючи цій одиничній протекції Корша, ми можемо сьогодні читати рідкісну для Шевченкового пера театральну рецензію про бенефіс сімнадцятирічної актриси Катерини Піунової, якою поет захопився в Нижньому Новгороді: «Независимо от юности и располагающей наружности, она так мила и естественна, что глядя на неё, забываешь театральные подмостки», — признавався Тарас Григорович. Він окремо відзначив артистичні задатки: «Бенефициантка обладает всеми задатками сценического искусства, а это, вместе с молодостью её, конечно, подаёт большие надежды и в будущем». Якщо вірити самій Піуновій, то її талант ще в дитинстві помітили знамениті московські актори Василь Живокіні та Іван Самарін, і з їх допомогою вона навіть два роки навчалася в Москві на початку 50-х. Втім, Шевченко висловив і доречне побажання молодій актрисі: «Сколько можно судить, г-жа Пиунова с особенным пристрастием выбирает роли наивно-милых девушек. Слова нет: это лучшие её роли; но она не должна забывать, что в них же кроется однообразие и лёгкость, которые могут вредить её таланту».

___________________

1 В щоденнику Толстого за 17—18 лютого 1858 року є пряме свідчення: «Читал “Атеней”».

2 Василь Погожев писав поетові 5 лютого 1858 року: «Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию “Московских университетских новостей” чрез Евгения Федоровича Корша».

З 1862 року протягом трьох десятиліть Євген Корш працював у бібліотеці Рум’янцевського музею, тобто Михайло Грушевський, який вперше працював у Рум’янцевці на початку 1892 року, ще застав його.

Євген Корш був батьком Федора Корша — відомого російського філолога, перекладача, академіка Петербурзької Академії наук, автора ряду праць і поезій про Шевченка, знайомого Михайла Грушевського. Вийшло так, що Корші з’єднали в історичному часі двох великих українців1.

Нарешті, публіцист Микола Федорович Крузе (1823—1901), про якого Шевченко знав раніше з Кулішевого листа від 20 січня 1858 року: «Я поспитаюсь у Крузе, нашого щирого поспішника, чи не пропустив би він другим изданием «Кобзаря» і «Гайдамак»?» У 1855—1858 роках Крузе був цензором Московського цензурного комітету2, і на цій посаді виявив себе прогресивною людиною. Зокрема, Крузе дозволив видання Кулішевої праці «Записки о Южной Руси» та його «Граматики». Борис Чичерін розповідав: «... Крузе взял на себя инициативу и стал пропускать все статьи, которые он считал безвредными. Петербургская цензура, видя, что всё это проходит ему даром, последовала его примеру. Правительство молчало, и русская печать вздохнула свободнее...» Проте врешті-решт Крузе змушений був вийти у відставку через обвинувачення у лібералізмі.

Це про Крузе писав Микола Некрасов:


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ
2015 -> Методичні рекомендації щодо використання музичних ігор в процесі музичного виховання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал