Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва


Розділ 5. «Зустрів я теплу гостинність»



Сторінка19/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   30

Розділ 5. «Зустрів я теплу гостинність»




«Ті хвилини зробили мене щасливим»

Серед усіх московських зустрічей на окрему увагу заслуговує знайомство Тараса Шевченка з Сергієм Тимофійовичем Аксаковим (1791—1859), який жив і в різних куточках арбатського та приарбатського ареалів — у Газетному, Скатертному, Малому Кисловському провулках, а також у Сивцевому Вражку, 30 (з жовтня 1848 року по травень 1849 року), у Філіпповському провулку, 9 (1849–1851 роки)1, в Малому Левшинському провулку, 3 (1855–1856 роки). Зиму 1856—1857 років Аксаков провів на Арбаті (будинок № 24, не зберігся).

Однією з перших аксаковських адрес у Москві — Великий Афанасьєвський провулок (будинок № 12, зберігся). Письменник був парафіянином церкви святих Афанасія і Кирила, що й тепер діє в цьому провулку. Влітку 1832 року Михайло Погодін привіз у Великий Афанасьєвський молодого Миколу Гоголя. «Ефект був сильний», — згадував Аксаков. Він повів Гоголя до московської знаменитості, автора «Юрія Милославського» Михайла Загоскіна, який також жив на Арбаті в особняку по Дєнєжному провулку. На Сивцевому Вражку Сергій Аксаков приймав у себе артиста Михайла Щепкіна, історика Михайла Погодіна, поета Миколу Язикова, письменників Олександра Хомякова і Степана Шевирьова. Частим гостем Аксакова був і Микола Гоголь, який саме тут зустрів своє 40-річчя. Втім, особливого святкування не було — звичайний обід, до якого Гоголь попросив Аксакова додати «зайвий шматок бичатини».

______________________



1 Філіпповський провулок, що знаходиться між Сивцевим Вражком і Малим Афанасьєвським провулком, з 1959 по 1993 рік називався провулком Аксакова.
Про Шевченкову творчість та його важку долю Аксаков і його сім’я знали задовго до особистого знайомства з поетом від своїх друзів Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, які були одночасно й друзями Шевченка. Проте прямі відгуки Аксакових на арешт і заслання поета невідомі: знаючи, що листи перлюструються, вони не наважувалися згадувати в них його ім’я. Навіть у 1856 році, після смерті Миколи І, донька Сергія Аксакова Віра, посилаючи список вірша «Не додому вночі йдучи...», написаного Шевченком у Кос-Аралі, не називала поетового імені, але писала в захопленому тоні: «Он бедный изгнанник. Он истинный поэт, мы недавно читали большое стихотворение, вроде поэмы, исполненное поэтических красот. Он и рисует прекрасно».

І Шевченко ще в засланні високо оцінив творчість Сергія Аксакова, що видно із його запису в щоденнику від 13 серпня 1857 року: «Первая книжка «Русского вестника» за 1856 год попалась мне в руки. Оглавление мне понравилось. Там были выставлены имена Гоголя, Соловьева, Аксакова — имена хорошо известные в нашей литературе».

Безпосередні стосунки, спочатку заочні, між письменниками зав’язуються в грудні 1857 року, коли Сергій Аксаков послав Шевченкові через Щепкіна свою «Семейную хронику» з дарчим автографом. Цей твір, як і книга «Детские годы Багрова-внука» з автографом Аксакова, залишилися у бібліотеці Шевченка після його смерті. Судячи з усього, Щепкін розповів Шевченкові багато хорошого про близького йому Аксакова та його сім’ю, яких дуже поважав. У спогадах артистки Малого театру А.Шуберт про Щепкіна зафіксовано важливе зізнання артиста: «Своим развитием, по его словам, он обязан дому Аксаковых». Очевидно, Щепкін говорив і про письменницьке чуття відомого письменника та його чуйне серце, бо Шевченко ще до особистого знайомства просить Аксакова дати критичну оцінку своєї нової російськомовної повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» і влаштувати її публікацію.

З приводу цього поет писав Аксакову 4 січня 1858 року:

«Чтимый и многоуважаемый Сергей Тимофеевич!

Не нахожу слов сказать вам мою благодарность за ваш милый подарок, за ваше искреннее сердечное ко мне внимание. Я давно уже и несколько раз прочитал ваше изящнейшее произведение, но теперь я читаю его снова и читаю с таким высоким наслаждением, как самый нежный любовник читает письмо своей боготворимой милой. Благодарю вас, много и премного раз благодарю вас за это высокое сердечное наслаждение...

Послал я вам... свою «Прогулку с удовольствием и не без морали». Вооружитесь терпением, прочтите ее, и если найдете сию «Прогулку» годною предать тиснению, то предайте, где найдете приличным. Вторая часть «Прогулки» будет прислана вам, как только покажется в печати первая».

На жаль, перший лист Аксакова до Шевченка в Нижній Новгород не зберігся, проте уяву про нього можна мати зі слів поета. Скажімо, в щоденнику 13 січня він записав, що отримав від Аксакова «самое любезное, самое сердечное письмо». Щепкіна повідомив в середині січня: «... Я получив не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од його панегірика, а то, слава Богу видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене».

На цьому тлі відбулася 22 березня 1858 року перша зустріч Шевченка з Аксаковим. Заглянемо до поетового щоденника, в якому передано його щиру радість від неї:

«Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он не здоров и никого ни принимает. Поехали мы с Михайлом Семеновичем сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний».

Шевченко прекрасно розумів значення Сергія Аксакова для російської літератури, високо цінував його місце в ряду видатних імен. Якраз 1858 року в Москві вийшла в світ автобіографічна книга Сергія Аксакова «Детские годы Багрова-внука», в якій автор піднявся до художнього рівня, встановленого його великим сучасником Львом Толстим в автобіографічній трилогії «Детство», «Отрочество», «Юность» (1852—1857 роки)1. Прослухавши на початку 1857 року «Детские годы Багрова-внука» в прочитанні автора, Толстой занотував у щоденнику: «Чтение у С.Т. Аксакова. “Детство” прелестно!» В цьому році Аксаков писав: «С Толстым мы видаемся часто и очень дружески. Я полюбил его от души; кажется, и он нас любит». Коли в 1860 році Шевченко взявся за написання автобіографії, він однозначно висловився за такий виклад фактів у ній: «Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С.Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы, — тем более, что история моей жизни составляет часть истории моей родины».

24 березня Шевченко знову звернувся в щоденнику до зустрічі з Аксаковим: «Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето2, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция

____________________________



1 Рецензія Олександра Станкевича на цей твір Аксакова вже була написана, коли Шевченко знаходився у Москві, а в журналі «Атеней» з’явилася невдовзі після від’їзду поета в Петербург.

2 Йдеться про підмосковну садибу Абрамцеве, де, починаючи з 1843 року, Сергій Аксаков жив улітку.
воспрепятствует»1.

Микола Жулинський слушно зауважує: «Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював московський цензурний комітет, активно долучився до видання в Москві творів Г.Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша».

Хороше враження на поета справив син Аксакова — Костянтин, поет, філолог, публіцист-слов’янофіл. В 40-х роках, коли був ще молодим, слов’янофільські ідеї пропагував навіть своїм одягом. Демонстративно відмовившись від європейських фасонів, Аксаков пошив собі довгополий сіряк, на голові носив магерку, відпустив бороду. З цього приводу Гоголь, який цінував талант Костянтина Аксакова, писав йому в 1845 році: «Ко мне дошли слухи, что вы слишком привязаны к некоторым внешностям, как-то: носите бороду, русский кафтан и проч. ... А потому я вас прошу убедительно и сильно... исполнить мою просьбу: не быть отличну от других своим нарядом...» Кажуть, що Костянтин Аксаков прислухався до Гоголя: «Снял всё, что не надобно, надел всё, что надобно». Герцен писав, що все життя цього слов’янофіла було безумовним протестом проти петровської Русі, проти петербурзького періоду історії Росії: «...Он за свою веру пошёл бы на площадь, пошёл бы на плаху, а когда это чувствуется за словами, они становятся страшно убедительны. Он в начале сороковых годов проповедовал сельскую общину, мир и артель».

Цікавою постаттю був і молодший син — Іван, уже тоді відомий письменник і публіцист, який невдовзі викличе справедливе обурення Шевченка. Харківська газета «Южный край» назвала Івана Аксакова од-

____________________

3 Шевченко планував відвідати Москву й побувати у Аксакова, проте встановлення за ним у Петербурзі поліційного та жандармського нагляду не дозволило це зробити. 25 квітня 1858 року Шевченко писав Аксакову: «Предположение моё посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось».

ним із «кращих представників слов’янофільства». До речі, в 1858 році він опублікував «Исследование о торговле на украинских ярмарках», удостоєне Великої Костянтинівської медалі. Відомий російський історик, філософ, економіст Петро Струве писав про чоловічу частину сім’ї Аксакових: «Отец Сергей Тимофеевич, оказался в позднем возрасте первоклассным писателем, несравненным изобретателем быта, созерцавшим и бравшим его таким, каким он был в самом буквально смысле слова... Старший брат, Константин, был филолог, историк и поэт. Всего значительнее он был как историк... Рядом с отцом, художником быта, и братом, философом народности, натурами созерцательными по своей сути, стал Иван Аксаков. В нём художническая чуткость отца к быту и природе и философско-исторический интерес брата к народу сопряглись с величайшей действительностью... Иван Аксаков не побоялся войти в хозяйственную жизнь своей страны и своего родного города Москвы... был директором банка (одного из первых, основанных московским купечеством, обществ взаимного кредита)».

Тарас Григорович познайомився також з доньками Сергія Аксакова — Вірою та Надією. Про останню записав у щоденнику: «...С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной»1. В сім’ї Аксакових Шевченко почував себе розкуто, сам співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час подорожі Волгою, що дуже сподобалося присутнім. У Аксакових була саме та атмосфера, про яку розповідав у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «... Любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, там він був надзвичайно балакучий,

____________________



1 Микола Гоголь, який бував у Аксакових, любив слухати Надію Сергіївну і співати з нею українських пісень. Григорій Данилевський згадував про те, як Надія Аксакова співала для Гоголя: «…Он после первого стакана чаю, сказал Над.С. Аксаковой: “Не будем терять дорогого времени” и просил её спеть... Гоголь остался очень доволен пением молодой хозяйки, просил повторять почти каждую песню...»

любив розповідати смішні пригоди...» Сам Шевченко так пояснив у щоденнику 25 березня комфортність своєї душі в цьому домі: «Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и её песням и вообще её поэзии».

Це було точне поетове спостереження. В сім’ї Аксакових панувало сердечне ставлення до Малоросії. На доказ наведу запис у щоденнику Бодянського, який 12 травня 1850 року зазначав: «...Обед у С.Тим.Аксакова по воскресеньям, где непременным блюдом были всегда вареники1 для трёх хохлов: Гоголя2, М.А. Максимовича и меня, а после обеда, спустя час, другой, песни малороссийские под фортепьяно, распеваемые второю дочерью хозяина, Надеждой Сергеевной, голос которой очень мелодический». Відомою є записка Гоголя до Аксакова перед від’їздом його з Москви в червні 1850 року, в якій він повідомляв,

_______________________



1 Вареники полюбляв і Шевченко. В січні 1843 року писав Якову Кухаренку: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову». Після заслання, в Петербурзі 9 лютого 1859 року М.Я. Макаров запросив Шевченка до себе такою запискою: «Дядьку! Приходьте лишень у четвер вареників їсти»; 20 лютого Н.Б. Суханова просила Шевченка запискою «приехать завтра вечером, т.е. в субботу на вареники».

2 Цього дня Бодянський відвідав Гоголя, і той прощаючись з ним, запитав «буду ли я на варениках». Під цим якраз і мався на увазі щонедільний обід у Аксакових з обов’язковими варениками. Мабуть, найбільше саме ці обіди мав на увазі Пантелеймон Куліш, який писав, що в Москві проживало кілька сімейств, у яких Гоголь почував себе комфортно:

«За столом в приятельских домах он находил любимые свои кушанья, и, между прочим, вареники, которые он очень любил и за которыми не раз рассказывал, что один из его знакомых, на родине, всякий раз, как подавались на стол вареники, непременно произносил к ним следующее воззвание: «Вареники — побидeныки! сыром бoки позапыханы, маслом очи позаплываны — вареники...»

Это обстоятельство, между прочим, показывает, до какой степени Гоголь чувствовал себя своим в домах московских друзей. Он мог ребячиться там так же, как и в родной Васильевке, мог распевать украинские песни своим, как он называл, «козлиным» голосом, мог молчать, сколько ему угодно, и находил всегда не только внимательных слушателей в те минуты, когда ему приходила охота читать свои произведения, но и строгих критиков» (Кулиш П.А. Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем. М.: ИМЛИ РАН, 2003. С. 588–589).

що по дорозі заїде з Максимовичем до Аксакових чого-небудь перехопити: одного блюда, не більше, або котлет, або, мабуть, вареників і запити бульйончиком.

Віра Сергіївна Аксакова залишила в своєму щоденнику розповідь про те, як у грудні 1854 року Пантелеймон Куліш читав у них «Чорну раду»: «Три вечера сряду читал нам Кулиш свой исторический малороссийский роман «Черная рада»... Роман этот чрезвычайно интересен и замечателен. Исторические события передаются живо, в полноте всех обстановок; значение козачества, Запорожья, характеры запорожцев выставлены живо и верно, язык удивительно прост, жив и передает весь дух малороссийской речи». З таким самим захопленням слухали Аксакови записки Куліша про Гоголя: «Какие драгоценные отрывки нашёл Кулиш! Душа перешла через столько впечатлений при этом чтении». До речі, Сергій Аксаков, як міг, сприяв написанню Кулішем біографічної книги про Гоголя. В щоденнику Бодянського зафіксовано приїзд Куліша в Москву на початку 1854 року, який зазвичай зупинився у вченого. Запис від 1 лютого: «Отправившись утром к С.Т. Аксакову в деревню Абрамцево… Кулиш нашёл там совершенную готовность старика помогать ему в доставлении материалов для биографии Гоголя».

26 березня 1858 року, тобто наступного дня після відвідин Шевченком сім’ї Аксакових, Віра Сергіївна писала в листі до своєї приятельки Марії Карташевської: «Шевченко на всех — и на отесеньку (Сергія Аксакова. — В.М.) и братьев, произвёл приятное впечатление; он умен и прост... Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить...С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было». Через чверть століття Іван Аксаков згадував про Шевченка: «Мы имели возможность узнать его довольно близко… Мы можем свидетельствовать, что ни малейшего озлобления на нас, «москалей», Тарас Шевченко в то время не питал, восхищался, как и все мы, и притом как своими родными, мастерскими созданиями русского литературного языка...» Зауважу, що ці рядки Аксаков написав у полеміці з українською газетою «Діло» (Львів), виступаючи проти українства, зокрема, проти перекладу творів Пушкіна, Гоголя та інших письменників українською мовою.

Напередодні від’їзду з Москви Тарас Григорович не міг не відвідати Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю. «... Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову».

Для нас дуже важливо, де саме жив у той час Аксаков, який частенько міняв адреси. Є кілька можливостей вияснити це. Використаємо спочатку найпростішу — візьмемо інформацію з листа Михайла Щепкіна до Тараса Шевченка від 6 лютого 1858 року: «Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера»1. Цього було досить, щоб за Шевченкових часів надійно надіслати будь-яку кореспонденцію Аксакову. Проте нам хотілося б уявити точніше, де знаходився будинок, у який (тричі!) приїжджав Шевченко. Тому беремо малодоступний «Алфавитный указатель к плану Тверской части» і з розділу «Казенные, общественные и владельческие дома» дізнаємося, що будинок княгині Юсупової знаходився «на проїзді Тверського бульвару». На плані Тверської дільниці він числився під № 191. А під № 190 знаходимо: «Обер-полицмейстера, казенный дом, на проезде Тверс. буль-

_______________________

1 Сам Аксаков писав у грудні 1857 року Тургенєву: «Я живу на Тверском бульваре в доме княгини Юсуповой». Восени 1858 року в цьому будинку жив і Михайло Максимович, який 15 листопада повідомляв Шевченкові в Санкт-Петербург: «Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса».

вара». Тобто Аксаков жив на Тверському бульварі (будинок № 24), ближче до Страсної площі, але це було недалеко і від Арбатської площі, тим більше — від арбатського ареалу. Від будинку № 24, який було зведено після пожежі Москви в 1812 році, нині залишився північний флігель, який охороняється державою як пам’ятник архітектури.

За Шевченкових часів перший московський бульвар — Тверський — мав трохи більше як 60 років. Уже тоді на ньому кілька десятиліть ріс дуб, який живе й досі. Він може розповісти, що з середини ХІХ століття Тверський стає місцем збору московських студентів, які жили неподалік — «на Козисі». Відомий російський історик Василь Ключевський, який студентом сам жив у Козихинському провулку, писав своєму другу в 1862 році: «Ты знаешь, что такое московский бульвар?.. Это, братец ты мой, длинная аллея, усаженная деревьями... вдоль широкой улицы, посредине, между двумя рядами домов... Такие бульвары огибают всю середину Москвы. Самый знаменитый из них... — Тверской». Втім, якраз у цьому ж році газети писали, що московський генерал-губернатор був неприємно вражений перевіркою стану бульварів, у першу чергу Тверського: «открыл большие беспорядки: деревьев не досчитывалось тысячами, барьер был поломан, газон измят, дорожки неудобны для ходьбы, на бульварах гуляли домашние животные окрестных владельцев, а зимой некоторые из последних сваливали на бульвары сорный снег с мостовых». Наслідки цього огляду дійшли до царя, і він призначив спеціального чиновника, якому було доручено завідувати московськими бульварами. Тверський привели в порядок. Лев Толстой в «Анне Карениной» описував, як княжні Щербацькі «в известные часы... с мадемуазель Линон подъезжали в коляске к Тверскому бульвару» і як вони в супроводі лакея прогулювалися по ньому. Федір Тютчев писав: «Тверской бульвар неизменно производит на меня своё действие». Для самого Шевченка Тверський бульвар залишився дорогим місцем, де він познайомився й спілкувався з Аксаковим.
«Ваше пряме слово освітило мені дорогу»
Після від’їзду Шевченка з Москви між ним і Аксаковим триває тепле листування1. На доказ досить навести рядки з листа Аксакова до Шевченка, написаного незадовго після від’їзду поета до Москви: «Как вы поживаете? Что поделываете?.. Пришлите, пожалуйста, ваш адрес. Я так вас полюбил, что, вероятно, буду чувствовать иногда потребность поговорить с вами хоть бы на бумаге». Листування велося передусім з приводу вже згаданої російськомовної повісті Тараса Григоровича «Прогулка с удовольствием и не без морали». Перша її частина була підтримана Сергієм Аксаковим, що надихнуло Тараса Шевченка на дальшу роботу. З цього приводу поет писав своєму «рецензенту» ще 16 лютого 1858 року: «Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки». И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостливо. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове…» В щоденнику поет передав своє хвилювання щодо свого твору, названого ним «рукодельем»: «Как примет его С.Т. Аксаков? Мне ужасно хочется ему нравиться, и только ему. Странное чувство!»

Враження від другої частини повісті Сергій Аксаков висловив у листі

_____________________

1 У «Щоденниках» видатного українського літературознавця Сергія Єфремова язустрів цікавий запис від 6 липня 1927 року: «Одержав... Шевченкові листи до С. Аксакова, про які тільки чув, що вони не пропали. Саме здадуться до ІІІ тому» (йдеться про видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка, розпочатого Українською Академією наук під загальною редакцією Єфресова в 1927 році. — В.М.). Відомими є 4 Шевченкові листи до Аксакова і 2 листи Аксакова до Шевченка.
до Тараса Шевченка в червні 1858 року, й воно не було приємним для поета: «Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина1. Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать её, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно надеть сапог с дырой. Имея пред собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете пройти по какой-нибудь лесной тропинке».

Як бачимо, Сергій Аксаков максимально зм’якшив гірку для Шевченка пілюлю, щиро й щедро посипавши її солодкими речами, проте від цього негативний відзив не став менш болючим і гострим.

За радянських часів довго побутувала думка, що така оцінка пояснювалася класовою позицією Аксакова. Проте в 1961 році в Москві в музеї «Абрамцево» пройшла серйозна виставка, присвячена Шевченку і Аксакову. Її організатори відкинули це звичне твердження й заявили, що Аксаков висловився проти публікації повісті, «вважаючи, мабуть, що після

_________________________



1 Пам’ятаймо, що Пантелеймон Куліш значно раніше, ще на початку 1858 року, зайняв у цьому питанні різко негативну позицію: «Про московські повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого». Більше того, це було висловлено в образливому, жорстокому тоні: «Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив... Ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати». Публікатори «Листів до Т.Г. Шевченка» (1962 рік) навіть зазначили, що «після такої “поради” Шевченко перестав листуватися з Кулішем». Але ж ми знаємо, що в березні 1858 року Шевченко хотів «зачекати Куліша», щоб оцінив його твори, бо саме Куліш «хоч і жорстоко судить, та інколи скаже правду...»

Михайло Лазаревський, який у березні 1862 року оголосив в «Основе» розпродаж 11 рукописів Тараса Шевченка (в тому числі «Прогулки с удовольствием и не без морали», «Капитанши», «Художника», «Варнака»), заявив, що в них «заключаются литературные (довольно слабые) сочинения поэта, писанные на великорусском языке, прозою». Найдорожче була оцінена «Прогулка...» (100 руб.), а 10 інших рукописів, із яких 9 були повністю переписані рукою самого Шевченка, продавалися в загальному підсумку за ... 275 руб. Олександр Кониський наприкінці ХІХ століття писав: «Шевченко поет український і Шевченко повістяр російський не одно те саме! Різниця тут страшенна, спостережена ще Сергієм Аксаковим...»

довгої перерви Шевченко не повинен представати перед читачами з тво-рами, що поступаються його поетичній творчості». Цікаво, що в «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка», укладеному і виданому в тому ж 1961 році, про відвідання поетом Аксакова сказано дуже скупо, а про візит 25 березня взагалі не згадано. Замовчано також Шевченкове захоплення письменником, висловлене в щоденнику.

В одній із біографій Кобзаря читаємо: «Потрібен був майже місяць, щоб Шевченко примирився з крахом його творчих планів і прийняв рішення залишити дальші спроби в цьому напрямі». Передусім, акцентую читачеву увагу на тому, що неприхильна оцінка російського письменника виявилася для Шевченка несподіваною, бо була прямо протилежною «панегірику» щодо першої частини, про який ми щойно говорили. Втім, у Шевченка справді виникала ціла низка творчих сумнівів щодо його російської прози. «Трудно мне одолеть великороссийский язык...» — писав він Аксакову в лютому 1858 року. Оговтавшись, 15 липня Тарас Григорович написав Аксакову щирого й мужнього листа: «Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью. Теперь думаю отложить всякое писание в сторону и заняться исключительно гравюрою, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю»1.

Такий цікавий штрих до історії російських повістей Шевченка, пов’язаний з Аксаковим. Звичайно, Шевченко був далекий від наміру взагалі відмовитися від поетичної творчості, але він припинив спроби

____________________



1 Йдеться про один із перших офортів Шевченка, можливо, з ескіза іспанського маляра Б.-Е. Мурільо «Свята родина».

Зазначу, що ще на засланні, 26 червня 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «…Я думаю посвятить себя безраздельно гравюре акватинта… Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра».

опублікувати свої повісті і перестав працювати над прозою. Відомо, що жодна з російськомовних повістей Шевченка за його життя так і не побачила світ. «Прогулку с удовольствием и не без морали» було надруковано лише через двадцять років після смерті Шевченка з присвятою «Сергею Тимофеевичу Аксакову в знак глубокого уважения». Безперечно, що Шевченкова повість значно поступалася його геніальним віршам, але Сергій Аксаков, якому було притаманне загострене почуття правди, до кінця не збагнув твір, зігрітий жертвенною любов’ю до рідного краю і тонкою іронією великого художника. Російський письменник не взяв до серця і не збагнув роздуми та уболівання українського поета, розкидані золотими розсипами по тексту, передусім, проникливий біль за свій нещасний народ:

«О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но увы! Земля ваша как рай, как сад, насаждённый рукою Бога-человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братий».

Здається, немає точніших слів про долю українського народу, тим паче, що вони напрочуд актуальні і в наш час.

Ще Олександр Кониський звернув увагу, що «велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!» Микола Костомаров у свій час відзначив: «В своих повестях и рассказах, писанных по-русски, Шевченко впадает в мелодраматичность, а нередко и в растянутость… Среди всех недостатков и недоделок в них, однако, повсюду светятся признаки громадного дарования автора: верность характеров, глубина и благородство мыслей и чувств, живость описания и богатая образность…»

Півстоліття тому Євген Кирилюк цікаво висловився про російськомовні твори Тараса Григоровича: «Ми не можемо сказати, що повісті Шевченка дорівнювали прозі Л.Толстого чи І.Тургенєва, або Салтикова-Щедріна. Разом з тим не можна не відзначити, що ці повісті значно сильніші десятків і сотень літературно-художніх творів, що друкувались на сторінках російських журналів різних напрямків»1. І надалі радянські дослідники підкреслювали, що сучасники недооцінили російськомовні повісті Шевченка, зокрема відображення в них яскравої особистості автора та його ставлення до зображуваних подій, а також наявності в цих творах багатого автобіографічного матеріалу. Вони звернули також увагу на спорідненість Шевченкових повістей з Гоголівською прозою, на те, що в них «іноді можна впіймати гоголівські інтонації»2.

Сучасна дослідниця Валерія Смілянська цікаво цікаво розмірковує про те, що в російськомовних повістях Шевченка відчутно вловлюються ті риси національного гумору й комізму, де помітно так багато спільного з видимим світові сміхом та невидимими йому сльозами великого українця Миколи Гоголя і чого, на жаль, не спромігся зрозуміти найдоброзичливіший великорос Сергій Аксаков.

Втім, пам’ятаймо, що саме російський письменник перший оцінив кращі художні моменти повісті «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «...Где только Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, — там всё у Вас прекрасно...» В жодній Шевченковій поемі, в жодному ліричному віршеві ми не знайдемо такого багатства й розмаїття колірних епітетів, асоціацій зображуваного з улюбленими чи знайомими картинами, естампами, статуями, як у російськомовних повістях.

________________________________



1 Є.П. Кирилюк. Т.Г. Шевченко. Життя і творчість. С. 445.

2 Тарас Шевченко. Повести. К.: Дніпро, 1983. С. 12—13, 18, 23.

Не забудьмо й про те, як саме закінчив Аксаков листа до Шевченка з оцінкою «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «Итак, крепко обнимаю Вас заочно. Каждая Ваша строчка доставит мне сердечное удовольствие... Прощайте, будьте здоровы, и не забывайте искренно полюбившего Вас, душою преданного Вам С.Аксакова».

Шевченко в своєму листі так само не замкнувся в темі повісті, яку зрецензував Аксаков, а розповів про свої творчі плани, зокрема про початок роботи над офортом з картини Рембрандта «Притча про виноградаря». А ще сповістив Аксакова: «Посылаю моему великому другу (М.С. Щепкину — В.М.) невеликое новорождённое стихотворение и прошу его, чтобы он прочитал его вам на досуге». Той автограф вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), який був надісланий Щепкіну, нині не відомий, але сім’я Аксакова тоді ж була з ним ознайомлена.

Тарас Григорович і надалі продовжував почувати до Сергія Тимофійовича добро й сердечність. Михайлу Щепкіну писав: «...Привітай М.О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож»; «Поцілуй Сергея Тимофеича за мене...» Особливо зворушливим є його звернення до письменника, в котрому Шевченко об’єднав імена свого найближчого друга Щепкіна і Аксакова, який став йому дорогим: «Як побачите С.Т. Аксакова і М.С. Щепкіна, — писав він Максимовичу 22 листопада 1858 року, — то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі». У тому ж місяці Тарас Шевченко приєднав свій підпис до С.Аксакова, І.Тургенєва, М.Чернишевського та інших російських літераторів, які протестували проти антисемітської статті в журналі «Иллюстрация». Серед цих «інших діячів» були й нові поетові московські знайомі: І.Аксаков, М.Кетчер, Є.Корш, О.Афанасьєв, І.Бабст, М.Погодін, С.Шевирьов, О.Кошелєв, а також М.Щепкін, М.Некрасов, Марко Вовчок, П.Куліш та ін. Цього протеста було опубліковано у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» і журналі «Русский вестник». За влучним висловом Івана Дзюби, Шевченко «зовсім не хотів, щоб ненависть його гайдамаків до єврея-лихваря, єврея-корчмаря або і його власні інвективи сприймалися як його ставлення до єврейства взагалі».


«Пісний обід у Троїцькому трактирі»
Після відвідин Сергія Аксакова 22 березня Шевченко обідав один — обід був «пісним» з нагоди останнього дня Великого посту1 — в Троїцькому трактирі2. Про його розташування в коментарах до 5-го тому творів Шевченка говориться дещо мудрувано: «Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і засе-лявся в основному ремісниками». Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 40-х роках ХІХ століття, передусім, серед купецтва, знаходився на вулиці Ільїнці, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку Аксакова; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі, або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій

________________________________



1 В спогадах Олександра Афанасьєва-Чужбинського є цікавий епізод, у якому розповідається як сподобалися Шевченкові пісні обіди в Києві у його знайомих: борщ з сухими карасями, пшоняна каша, зварена на раковій юшці з кропом: «Після того кілька разів, за бажанням Шевченка, ми ходили обідати в пісні дні до старих...»

В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» є такі рядки: «Постный обед, а в особенности постный борщ, который едва ли едал и сам великий знаток и сочинитель борщей, гетман Скоропадский, так на меня подействовал, что я, проснувшись после этого постного обеда, часа два по крайней мере лежал, что называется, пластом».



2 Слово «трактир» (від латинського tracto — «вгощаю») з’явилося в московському побуті наприкінці ХVІІІ століття, самі трактири почали поширюватися з другої половини ХІХ століття (до цього, з 1533 року існували кабаки). Під час російсько-японської війни на початку ХХ століття більшість трактирів стали називатися ресторанами. Оскільки зачепив цю тему, скажу, що серед старовинних московських кабаків був один під назвою «Хіва». Іван Кондратьєв вважав, що ця назва пішла від українського слова «хіба»: «Тут преимущественно пили хохлы. Нынешняя улица Хива получила название от кабака». (У 1918 році вулиця Хіва була перейменована на Добровольчеську. Знаходиться в Таганському районі Москви).

Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, Щепкін їхав у Малий театр і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся по Москві, розставшись біля будинку Аксакова зі Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в щоденнику.

Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру, щоб пообідати, здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Тарас Шевченко міг пообідати значно ближче й швидше. На той час у Москві було понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова та «Саратов» — знаходилися в самому центрі. Скажімо, трактир Єгорова в Охотному ряду славився на всю Москву млинцями, розтягаями й рибними стравами. Трактир Тестова — національною кухнею: холодним борщем з осетриною, солянкою, поросям із кашою, кулеб’якою. В народі жила приказка: «Хочешь проку да сговора, начни у Тестова, кончи у Егорова». Але Шевченко прямує в Троїцький трактир, виходить, він хотів відвідати саме його. Може, він побував у Троїцькому ще в 40-х роках, коли слава трактиру була в зеніті? Тим більше, що трактир був відомим якраз пісними стравами, а в 1844 і 1845 роках Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може він звернув увагу на Троїцький трактир під час прогулянки по Ільїнці 20 березня? Може, в цей приїзд у Москву Щепкін чи хто інший порадив поетові скуштувати ці пісні страви в Троїцькому? Це схоже на правду. Ось, що писав про трактир московський побутописець Павло Вістенгоф: «Трактиры и рестораны рассыпаны во всех концах города, но лучшие из них сосредоточены около присутственных мест, Кремлёвского сада и на Ильинке, где находится знаменитый Троицкий трактир, посещаемый всеми сословиями города и имеющий всегда огромное число посетителей. Во время великого поста люди высшего общества не стыдятся приезжать сюда обедать, потому что здесь вы найдёте лучшую рыбу, свежую икру и всё, что только можете вздумать роскошного для постного русского стола».

Для пісного столу можна було також замовити й простіші, але не менш смачні блюда — манну кашу з грибами, пиріжки з капустяних листків, зварені в маковому соку, горох, протертий через решето, всілякі каші та щі, борщ із грибами, картоплю варену, смажену, печену й у вигляді котлет під соусом, різноманітні вінегрети й киселі...

В рідкісному виданні «Юмористический очерк Москвы и Петербурга» було вміщено таку характеристику Троїцького трактиру: «Лежит в Китай-городе, на Ильинке, против Гостинного двора. Заключает в себе сорок два покоя и славится своими расстегаями, чаем и портретами полового, когда-то прослужившего пятьдесят лет в этом заведении. Главное место торговых сделок. Пироги из налимьих печёнок и стерлядь по-русски. Требовать прейскурант во избежание забывчивости половых. Музыка считается здесь одним из семи смертных грехов... и поэтому органа нет».

Звернули увагу на те, що Троїцький трактир славився чаєм? У книзі «Чай в Москве», що вийшла в Москві 1880 року, читаємо: «Войдёмте в знаменитый Троицкий… Ловкая прислуга, все чистые ярославцы, мигом снимет с нас шубы, учтиво укажет, где удобнее сесть, если мы среди множества гостей затруднимся с выбором места, расстелет салфетку на красной ярославской скатерти, покрывающей стол, и произнесёт обычное: «что прикажете?» Разумеется, чаю. Полюбуемся ловкостью, с какою половой несёт в одной руке поднос, уставленный посудой, а в другой два чайника…»

Мабуть, Шевченко застав у Троїцькому трактирі знаменитого полового. Впродовж багатьох років “полових” тут справді набирали лише з ярославців, і вони носили дорогі білі сорочки з голландського полотна. В московському жаргоні тих часів існувало навіть слово «белотелец», яке стосувалося саме ярославських полових1. Напевне й Шевченко випив у Троїцькому чаю. Стосовно того, що в цьому трактирі не було музики, то це також виділяло його серед інших подібних закладів, які, частіше за все, мали гучний музичний супровід. Скажімо, в згаданому «Юмористическом очерке...» про Новомосковський трактир біля Червоної площі зазначалося: «Для глухих этот трактир может принести некоторую пользу, так как оркестрион своим рёвом подействует на какую угодно глухоту».

Троїцький трактир потрапив до новітнього лінгвоенциклопедичного словника «Язык старой Москвы» Володимира Єлістратова, в якому читаємо: «Один из самых знаменитых трактиров, наряду с Гурина и др. в Москве (на Ильинке). Упоминается многими авторами, например, А.Сухово-Кобылиным в “Свадьбе Кречинского”: “Я тоже, Михайло Васильевич, исполнив приказания, завернул в Троицкий…”» Нагадаю, що «Свадьба Кречинского» буда поставлена в 1855 році, й Шевченко, на якого доречно було б послатися в подібному словникові, згадує Троїцький трактир практично в цей час.

В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі на Ільїнці в 1818 році снідав пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а у 80-х роках того ж століття — великий князь Микола Олександрович, майбутній російський імператор. Але хто вони в порівнянні з Шевченком...
«Прочитав статтю про записки Дашкової...»
В щоденнику Шевченко занотовує:

«После постного обеда в Троицком трактире отправился я домой с намерением приготовиться к ночному кремлёвскому торжеству. На-

______________________________



1 Російський письменник Петро Боборикін писав про свого героя Палтусова з «Китай-города»: «Он любил этих ярославцев, признавал за ними большой ум и такт, считал самою тонкою, приятною и оригинальною прислугой; а он живал и в Париже и в Лондоне».

мерение мне не удалось. Прочитав статью в 3 № «Полярной звезды»1 о записях Дашковой2, в 11 часов я отправился в Кремль»3. Йшлося про статтю Герцена «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» в третій книжці «Полярной звезды» за 1857 рік, в якій той викладав «превосходные записки Дашковой»: «Цель наша будет вполне достигнута, если беглый отчёт наш об их содержании заставит читателей взять в руки самую книгу». Нічого дивного немає в тому, що в сім’ї Щепкіна Шевченко знайшов «Полярную звезду». Ще в 1853 році Михайло Семенович із Лондона після зустрічі з Герценом привіз нелегальну літературу, в тому числі книгу лондонського революціонера «О развитии революционных идей в России», з якою ознайомився, хоча був далекий від того, щоб однозначно підтримати політичну позицію Герцена. Втім, у 1858 році Щепкін особливо відчував духовну опору в Герцені. Скажімо, при зіткненні зі всесильним директором театрів Гедеоновим на грунті захисту інтересів московських акторів, Щепкін, вичерпавши всі аргументи, заявив бездушному начальникові: «Мне остаётся одно средство: я передам всё дело в “Колокол”4». Пильний московський генерал-губернатор Арсеній Закревський інформував Третє відділення: «Актёр Щепкин на одном из

____________________



1 «Полярная звезда» — альманах Олександра Герцена і Миколи Огарьова (№ 1—7, Лондон, 1855—1862 роки; № 8, Женева, 1868 рік). Названий в пам’ять декабристського альманаха, що виходив під тією ж назвою у 1823—1825 роках. Програмою герценівської «Полярной звезды» було звільнення селян із землею, відміна цензури. Альманах друкував загальнополітичні статті, кореспонденції з Росії, історичні матеріали. Відіграв важливу роль у вихованні революційної молоді, користувався популярністю серед прогресивної інтелігенції в Росії.

2 Дашкова Катерина Романівна (1744—1810) — княгиня, учасниця державного перевороту 1762 року, внаслідок якого на царський престол прийшла Катерина ІІ. Відома діячка періоду царювання Катерини ІІ, перший президент Російської Академії наук. «Записки» Дашкової були опубліковані в 1840 році англійською мовою.

3 Ще одне свідчення дивовижної точності Шевченка в московському щоденнику: саме об 11 годині вечора всі москвичі відправлялися до церкви.

Та пасхальна ніч у Москві була нехолодною — близько + 1° за шкалою Реомюра, було тихо й зоряно.



4 Перша російська позацензурна газета, що з 1857 року видавалася в Лондоні Герценом і Огарьовим.
своих вечеров подал мысль, чтобы авторы писали пьесы, заимствуя сюжеты из сочинений Герцена». Втім, не варто гіперболізувати революційність Щепкіна, пояснюємо лише причину наявності в нього «Полярной звезды».

Що привернуло Шевченкову увагу у великій, майже 70-сторінковій статті? Напевне, його погляд зупинився на оцінці Герценом історичної постаті Дашкової та її записок, зробленій уже на другій сторінці статті:

«Дашковою русская женская личность, разбуженная петровским разгромом, выходит из своего затворничества, заявляет свою способность и требует участия в деле государственном, в науке, в преобразовании России — и смело становится рядом с Екатериной. В Дашковой чувствуется та самая сила, не совсем устроенная, которая рвалась к просторной жизни из под плесени московского застоя, что то сильное, многостороннее, деятельное — петровское, ломоносовское, но смягченное аристократическим воспитанием и женственностью. Екатерина ІІ, делая ее президентом Академии, признала политическое равенство обоих полов...

В русской истории бедной личностями, записки женщины, участвовавшей на первом плане в перевороте 1762 года и видевшей возле все события от смерти Елизаветы до Тильзитского мира, чрезвычайно важны...»

Затим через пару сторінок Шевченко напевне звернув увагу на герценівські думки про Миколу І. Його нищівна характеристика цього царя була відомою Шевченкові. В «Полярной звезде на 1856 год» в уривку з «Былого и дум» зазначалося: «Всё это принадлежит к ряду безумных мер, которые исчезнут с последним дыханием этого тормоза, попавшего на русское колесо...» 2 вересня 1857 року Шевченко записує в щоденнику в герценівському контексті: «Неужели со смертию этого огромного нашего

Тормоза, как выразился Искандер, поэты воскресли, обновились?»1.

В статті «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» Герцен так само викривав царювання Миколи І, і Шевченко не міг пропустити: «...Сурово-мрачный, подавляющий вид грубой силы, приняло императорство особенно в тридцатилетие николаевского царствования; стращать было у него в принципе... Если б он прожил ещё десять лет, его трон развалился бы сам собою; все перестало идти, всё повяло, стало сохнуть, от всего отлетал дух, беспорядки администрации достигли чудовищных размеров. Его царствование было нелепость». Поет у повній мірі відчув на собі суворо-похмуру грубу силу і духовну безглуздість миколаївського царювання, майже третину якого він провів у засланні.

Напевне, Шевченко зачепився поглядом за побіжну оцінку Герцена: «Малороссия громко роптала, все оскорблённое или придавленное императорством заявляло свой протест — старо-русская партия в России — никогда. У ней не было ни языка, ни преданных людей, ни Полуботки, ни Мазепы!»

Може в контексті розповіді про Дашкову й імператрицю Катерину ІІ Шевченко виокремив сюжет про Петра І, якого він називав «скаженим Петром»? Герцен писав: «В Вене у нее горячий спор с Кауницом. Кауниц, у которого она обедала, назвал Петра І политическим творцом России. Дашкова заметила ему, что это западный предрассудок. Кауниц не сдался, Дашкова еще меньше. Она соглашалась, что Петр сделал чрезвычайно много для России, но находила, что материал был готов и что рядом с гениальным употреблением его, он его бесчеловечно гнул и ломал. — ”Если б он в самом деле был великим государственным человеком, он

____________________



1 Після смерті Миколи І сподівання на кращі часи були розлиті в атмосфері Росії. Борис Чичерін згадував з цього приводу: «Вдруг пришла из Петербурга громовая весть: император Николай скончался!.. Впечатление было потрясающее. Казалось, что рухнул колосс, который всё давил и никому не давал вздохнуть... Почувствовалось внезапное облегчение, как будто гора свалилась с плеч, и дышать стало свободнее».

сношениями с другими народами, торговлей, не торопясь, достигнул бы того, до чего дошел насилием и жестокостью”».

Це той п е р в и й, що розпинав

Нашу Україну,

А в т о р а я доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ
2015 -> Методичні рекомендації щодо використання музичних ігор в процесі музичного виховання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал